Синтаксичні особливості прози Оксани Забужко

КурсоваДопомога в написанніДізнатися вартістьмоєї роботи

Синтаксичні особливості прози Оксани Забужко (реферат, курсова, диплом, контрольна)

Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України

Національний педагогічний університет ім. М.П. Драгоманова

Інститут української філології

Кафедра української мови

Курсова робота

з сучасної української літературної мови

Тема: Синтаксичні особливості прози Оксани Забужко

Київ-2011

Вступ

Другу половину ХХ — початок ХХІ ст. характеризує стрімке зростання масової комунікації та нових інформаційних технологій. Динамічний розвиток традиційних засобів масової інформації - друкованих видань, радіо, телебачення, а також поширення Інтернету спричинили створення єдиного інформаційного простору, особливого віртуального середовища як сукупності медіа потоків. Усе це відбилося на процесах вживання слів, реченнєвих структур та характері мовних змін.

Мова присутня в усіх сферах нашого життя і виконує низку важливих функцій, які виступають не ізольовано, а проявляються в тісній взаємодії. Перша і головна функція мови — це комунікативна, яка полягає у тому, що мова — найважливіший засіб спілкування людей і забезпечення інформаційних процесів у сучасному суспільстві. Друга функція — ідентифікаційна, яка виявляється в часовому і просторовому вимірі. Ми відчуваємо свою спільність з пращурами і нащадками. Третя — це експресивна функція, яка полягає в тому, що мова є універсальним засобом вираження внутрішнього світу людини. Кожний індивід має свій унікальний, неповторний внутрішній світ, сфокусований у його свідомості, у надрах інтелекту, гамі емоцій, почуттів. Цей дуже багатий прихований світ може розкрити для інших лише мова: чим досконаліше володієш мовою, тим виразніше, повніше, яскравіше постаєш перед людьми як особистість. Четверта функція — гносеологічна, тобто мова є засобом пізнання навколишнього світу і користування суспільним досвідом. П’ята функція — мислетворча. Ця функція реалізується в тому, що, формуючи думку, людина мислить мовними нормами. Мислити — це оперувати мовним матеріалом. Коли людина говорить, то її думка закодована у певних мовних одиницях. Такий обмін думками дуже корисний для того, хто розмовляє і для того, хто слухає. Шостою є функція естетична, яка полягає в тому, що мова — першоматеріал для створення культурних цінностей. Сьомою є номінативна функція, тобто «омовлення світу», а восьмою — культурологічна, яка полягає у відображенні культури народу у його мові.

Усі ці функції реалізуються й у художньому творі. Але для того, щоб це вдалося, авторові необхідно досконало володіти мовою. Якщо ж цього не буде, то читачі просто-напросто не зрозуміють того, що хотів сказати письменник своїм твором.

Тема нашої курсової роботи — «Синтаксичні особливості прози Оксани Забужко». Під час її написання ми намагатимемося визначити, які саме синтаксичні конструкції та з якою метою використав автор.

Ця тема є дуже актуальною, адже Оксана Забужко — це сучасна письменниця, яка зовсім недавно з’явилася на літературній арені. Її творча спадщина ще зовсім мало досліджена і з точки зору літератури, а про мову творів сказано, на жаль, ще менше. Ми намагатимемося дослідити її, визначити основні закономірності, особливості вживання різноманітних синтаксичних конструкцій.

У наш час почала активно розвиватися така галузь науки, як прагматика. Вона висвітлює стосунки між учасниками комунікації, адресантом та адресатом, мовцем і слухачем. Прагматика — наука молода, але дуже перспективна. Без неї не можемо обійтися й ми. У роботі ми намагатимемося висвітлити основні прагматичні концепції мови, дослідити, як автор через посередництво свого тексту спілкується з читачем, яким способом виражає свої думки, якими засобами шифрує їх. Сьогодні констатуємо й досить помітні зміни в розвиткові сучасної лінгвістичної науки, що стає дедалі більше прагматично зорієнтованою. Зміна її наукової парадигми, повернення до людини актуалізують комплекси нових підходів до осмислення мови, яку сьогодні інтерпретують не як систему «в самій собі і для себе», а як національно-культурний феномен. В епіцентрі уваги перебуває комунікативна роль мови, функціональні можливості її одиниць, зв’язки з ментальністю народу, виявлення в мові найрізноманітніших інтенцій суб'єкта мовлення, людського чинника тощо.

Художня література нині перестає бути основною сферою унормування української мови. Вона починає поступатися в цьому перед публіцистичним стилем. Живі процеси, що відбуваються в мові, дослідники характеризують як лібералізацію вживання мовної системи, акцентуючи увагу на розхитуванні стандартів минулого, зростанні ролі стилістичної експресії, яка засвідчує формування нового мислення і мовленнєвої поведінки. Українська мова починає вживатися в інших формах, стає вільною в доборі своїх виражальних засобів. Особливо помітними вони є у синтаксисі. Сьогодні традиції синтаксису мови художньої літератури зазнають великого впливу позамовних чинників: соціальних, політичних, наукових, індивідуально-авторських тощо. Особливо вагомим постає чинник адресата, який зумовлює моделювання комунікативних намірів адресанта, переорієнтацію усталених апеляцій з розумових характеристик до почуттєвих, із стандартних тем до актуальних, зі звичайного нейтрального подання інформації до експресивного, емоційного. Почуття, складний спектр емоційних станів починають відігравати особливу роль в організації синтаксичних явищ.

Оксана Забужко пише свої твори, розраховуючи на людей різних вікових категорій, які можуть зовсім по-різному розуміти один і той же художній твір. Важливо дослідити, якими засобами мови користується письменниця, щоб донести головну думку, ідею до всіх без винятку читачів.

Предметом дослідження є синтаксис роману, а саме словосполучення і речення, їх будова, типи й об'єднання в над фразові одиниці, роль та значення їх.

Об'єктом дослідження є функціонально-стилістичні та семантико-синтаксичні особливості синтаксичних конструкцій у романі «Польові дослідження з українського сексу», зокрема, складних синтаксичних конструкцій з сурядним, підрядним, безсполучниковим та різними типами зв’язку, ускладнених вставними та вставленими конструкціями й однорідними членами речення та неповних й обірваних речень.

Мета: дослідження синтаксичних особливостей ідіостилю Оксани Забужко на матеріалі її роману «Польові дослідження з українського сексу».

Для досягнення цієї мети ставилися такі завдання:

описати стильові домінанти синтаксису в романі «Польові дослідження з українського сексу»;

визначити функціонально-стилістичне навантаження синтаксичних конструкцій різних типів;

з’ясувати стилістичне призначення складних синтаксичних конструкцій різних типів у творі;

Методи дослідження. З метою багатогранного та повного аналізу особливостей індивідуального стилю Оксани Забужко у курсовій роботі застосовано описовий та структурно-аналітичний методи, які полягають у підборі, описі, систематизації та аналізі матеріалу.

Теоретичне значення роботи полягає в тому, що вона містить важливі теоретичні узагальнення про функціонально-стилістичні та семантико-синтаксичні особливості роману «Польові дослідження з українського сексу» Оксани Забужко.

Практичне значення: робота може бути використана у розробці курсів та спецкурсів з синтаксису та стилістики, когнітивної лінгвістики, літературознавства та історії літератури тощо.

Структура роботи. Курсова робота складається зі вступу, двох розділів з висновками, загальних висновків та бібліографії.

1. Основні синтаксичні конструкції та їхні функції

Залежно від кількості синтаксичних центрів усі речення поділяються на прості (з одним синтаксичним центром) і складні (з двома і більше синтаксичними центрами). До стилістичних ресурсів простого речення належать способи вираження членів речення, особливі випадки використання однорідності, засоби зв’язку між однорідними членами, різновиди простих речень, порядок слів.

1.1 Порядок слів у простому реченні

Українська мова належить до мов з вільним порядком слів. В більшості, при зміні порядку слів, не змінюється зміст повідомлення. Порядок слів має синтаксичне значення, бо він є одним із засобів з’ясування синтаксичних стосунків між словами, він виконує синтаксичну й стилістичну функцію. Гарний приклад знаходимо у підручнику «Стилістика сучасної української мови» О. Д. Пономаріва: «Я побачив сина вчителя» (тобто маю знайомого вчителя і побачив його сина) — «Я побачив учителя сина» (пішов до школи, де вчиться мій син, і побачив його вчителя)" (27;166). Стилістична функція порядку слів полягає у тому, що він створює виразові відтінки, надає певної експресії висловленню, відповідно, при його зміні змінюється й експресивна роль компонентів.

Розрізняють прямий і непрямий порядок слів. При прямому група підмета стоїть перед групою присудка, узгоджене означення — перед означуваним словом, а неузгоджене — після. Непрямий порядок слів характерний для художнього стилю, але в Оксани Забужко, як правило, він прямий. Наприклад:

1. «Чому тобi здавалося, нiби ти зможеш витягнути його на собi з тої ями, в яку вiн, очевидно ж було, так послiдовно вглибав?» (16;9);

2. «…я досить довго чинила насильство над своїм тiлом, воно мусить мати на мене кривду, чи, по-тутешньому, grudge, а тепер, заднiм числом, незгурт i можу для нього зробити, — хiба вимучувати щоранку безцiльними присiданнями, пiсля яких обманом стужавiлi стегна ниють забутим солодким стогоном, та ще тупо, як на працю, волочити його вечорами до басейну, де мене вже знають…» (16;14)

Особливого експресивного та емоційного значення надають розповіді кількаразові повтори одних і тих самих слів, наприклад, «Оттака ловись, кобiто, — закохалася. Ще й як закохалася — вибухла наослiп, полетiла сторч головою, дзвенячи в просторi вiдьомським смiхом, пiдхоплена незримими самовладними нуртами, i бiль той не перепинив — а мав би, — так нi ж, вирубала в собi всi застережнi табло, що жахтiли червоними лампочками на межi перегрiву — достоту перед аварiєю на АЕС…» (16;11); «…головне ж, ледi й джентльмени, полягає в тому, що в життi пiддослiдної то був перший український мужчина. Направду — перший. Перший готовий — кого не треба було вчити української мови…» (16;12).

1.2 Стилістика номінативних речень

Від інших односкладних номінативні речення відрізняються тим, що роль головного члена в них виконує іменник або інша субстантивована частина мови у називному відмінку. Своєрідність синтаксичної будови зумовлює застосування цих речень у всіх стилях мови. Номінативні речення можуть переривати оповідь, щоб уповільнити її, зупинитися на окремих деталях, звернути увагу на оточення, яке стає тлом подій чи виразником авторських роздумів. Наприкінці тексту чи його фрагменту ці речення підсумовують виклад, ставлять на нього емоційну крапку. Особливо широко використовуються такі речення в описах картин природи. Це допомагає виділити кожну деталь, не оминути нічого важливого. Значний стилістичний ефект справляють номінативні речення, що вклинюються в картини навколишнього світу, відтворені іншими синтаксичними засобами. Стилістичні можливості цих речень якнайповніше розкриваються на тлі інших синтаксичних побудов, адже нагромадження таких структур поза контекстом справляло б враження штучності. Наприклад, «…Господи, просила трусячись, поможи — не задля нас, бо негiднi єсьмо, а задля всiх полеглих наших, що несть їм числа, — i обидвi молитви були почутi, такi молитви до адресата завше доходять, а тут вона благала: Господи, зроби так, щоб вiн був живий! — хай би забув мене, хай би вернувся до жiнки, хай би зраджував з ким не прийдеться, — не треба менi його за чоловiка, i нiчого вiд нього не треба, якщо на те воля твоя, Господи, я кохатиму iншого, з iншим родитиму дiтей, тiльки — о Господи, хай вiн буде живий. I здоровий. I щасливий. Тiльки це, Господи. Тiльки це» (16;8). У номінативних односкладних реченнях йдеться про буття предмета, особи чи явища. Ці речення становлять активну й дедалі кількісно поширювальну конструкцію сучасної мови. Особливо це стосується буттєвих, вказівних і номінативно-називних односкладних структур. Номінативні речення поліфункціональні. П. С. Дудик зазначає: «Кожен з різновидів номінативних речень неоднаково виявляє свої функції, які, проте, в усіх випадках детермінуються не стільки внутрішньосинтаксичною сутністю цих конструкцій, скільки поза реченнєвими чинниками — контекстом, конкретністю мовленнєвої ситуації» (13;248). Можна сказати, що буттєві номінативні речення часто передають динаміку подій, вражень, думок, які швидко з’являються, але так само швидко і зникають, як реалії з поля зору мовця. За наявності єднального сполучника між номінативними реченнями в складносурядній конструкції втрачається енергійність їх функції, уповільнюється темп вимови. Тут уже спостерігається відтінок переліку певних об'єктів. Якщо ж таку конструкцію розчленувати на окремі маленькі речення однотипного змісту, то вони зберігатимуть свої первинні синтаксичні функції. Завдяки своїй структурній стислості номінативні речення є засобом творення наочно-образних картин життя. Вони легко вводять читача у певну конкретну обстановку і дають можливість її «побачити».

1.3 Стилістика ускладнених речень

Ускладнені речення не належать до самостійних синтаксичних одиниць, бо є монопредикативними структурами і за граматичною будовою є простими реченнями. Складні ж речення поліпредикативні. Як зазначає Г. О. Козачук, характер ускладнення простих речень буває різний, тому «під поняттям „ускладнене речення“ об'єднують синтаксичні структури, різні за будовою і функціями» (34;335). До ускладнених належать речення з відокремленими членами, з однорідними членами, зі звертаннями, відокремленими зворотами, вставними і вставленими конструкціями.

Варто звернути увагу на той факт, що не всі граматисти до ускладнених речень відносять звертання і вставні конструкції. Прияткина А. Ф. у праці «Русский язык: Синтаксис усложнённого предложения» висловлює думку, що й однорідні члени не ускладнюють речення, бо вони ж лише розширюють його кількісно (28;44).

Ускладнене речення пов’язується з напівпредикативністю — «додатковим до основного висловлювання повідомленням про співвіднесеність висловлюваного до дійсності» (37; 143).

1.3.1 Стилістика речень з однорідними членами

Однорідні - це такі члени речення, які перебувають в однакових синтаксичних відношеннях з одним членом речення, виконують однакову синтаксичну функцію і поєднуються між собою сурядним зв’язком. Однорідними можуть бути і головні, і другорядні члени речення. Однорідні члени речення мають такі диференційні ознаки:

займають позицію одного члена речення;

пов’язані між собою сурядним зв’язком;

відносяться до одного зі членів речення;

часто мають однакові морфологічні форми і виражають однотипні поняття.

Здебільшого однорідні члени речення виражені однією частиною мови в однаковій формі, але може бути й таке, що вони виражені різними частинами мови з різними їх формами. В одному реченні може бути один або кілька рядів однорідних членів. Основними засобами вираження однорідності у блоці однорідних членів є інтонація та сполучники сурядності. Сурядні сполучники можуть бути й відсутні, але перелічувальна інтонація присутня завжди і є одним із найважливіших засобів вираження, оформлення однорідності. Способи поєднання однорідних членів можуть бути різні: лише інтонацією, без сполучників, лише сполучниками сурядності і комбіновано — безсполучниковим і сполучниковим зв’язками. Важливим граматичним засобом вираження однорідності є, як уже згадувалося, сполучники сурядності - єднальні, протиставні та розділові, які виражають відповідні смислові відношення між однорідними членами.

«Обсяг однорідного ряду, його кількісний вияв і лексико-граматична сутність регулюються певною комунікативною потребою. Кожна зі структур речень з однорідними членами має свою неповторну індивідуальну сутність, вагому стилістично, бо нею що-небудь активізується в усьому складі речення, логічно виділяється, набуває певної особливої ваги, звучання» (13; 251). Однорідністю забезпечується економність вислову, підвищується емоційність та експресивність. «…це гарне, похапне слiвце, — problems, воно означує i математичну задачку, i рак грудей, i втрату любовi, в кожному випадку десь завше iснує хтось, спроможний зарадити, професор, лiкар, психоаналiтик, — якщо, звичайно, маєте чим заплатити, а якщо не маєте, то вже якось поувихайтеся, нашкребiть по засiках борошенця, нiчого не вдiєш, життя — штука коштовна…» (16;20).

Наявність у реченні лише двох однорідних членів — це елементарний вияв однорідності, її мінімальна форма. О. Пономарів стверджує: «Однорідність виникла на вищому ступені розвитку людської свідомості, людського пізнання. Спочатку відбувалося нагромадження, потім добір складників одного ряду. Після добору людина почала класифікувати дібране» (27; 86) Чим більше однорідних членів у реченні, тим ширше і повніше виражена думка, охоплює більше реалій життя.

Особливо виразним є компактне нагромадження в реченні семантично і синтаксично різнорідних однорідних членів. Воно демонструє неповторне і оригінальне мислення, бо тоді автор поєднує нічим не зв’язані, на перший погляд, предмети і явища буття, знаходить у них щось спільне, таке, якого не може вловити перший-ліпший. Важливу роль відіграє тут інтонація однорідності, яка контрастує з неоднорідною дійсністю. Наприклад:

1. «А цiкаво, як воно все там у них вiдбувається — чи якийсь янгол-секретар одбирає земнi послання при апаратi, виймаючи з потоку щирi, тяжкi й гарячi, й незворушно спускаючи в чорну дiру невагомi маси пустих слiв?» (16;9);

2. «…скiльки iскристої, смiхотливої енергiї вивiльняється, коли кожна нота — iронiчний натяк, вiдтiнок, дотеп, доторк — умент резонує, пiдхоплена спiврозмовцем, кульбiт у повiтрi, просто вiд надмiру сили, жартiвливе колiнце — ближче: можна? i от уже — двозначнiше, ризикованiше, i от уже — впритул, i от уже, заглушивши мотор (бо ти таки сiла, врештi-решт, у ту його машину — пiсля вiдвiвин майстернi, пiсля того, як угледiла навiч, хто вiн), — навальний перехiд на iншу мову: губами, язиком, руками, — i ти, вiдхиляючись зi стогоном: „Поїхали до тебе… В майстерню…“ , — мова рiзко скоротила ваш шлях назустрiч одне одному: ти впiзнала: свiй, в усьому — свiй, одної породи звiрюки! — i в нiй же, в мовi, було все, чого нiколи потiм не було мiж вами в лiжку» (16;12).

У даних прикладах вживання однорідних членів нагнітає, динамізує вислів, перебіг думки.

Як можна бачити з прикладів, при іменникових однорідних членах речення у центр уваги читача потрапляє певне поєднання чимось близьких, схожих між собою об'єктів, явищ, за наявності однорідних прикметників увага концентрується на різних якостях одного й того самого предмета чи процесу, а присутність дієслівної однорідності надає змісту речення динаміки, енергії руху.

П. С. Дудик вважає, що «посиленню однорідності сприяють сполучники, якими поєднуються однорідні елементи. Стилістично об'єктивною може вважатися така закономірність: чим більше однотипних сполучників у реченні з однорідними членами або також чим словесно розгалуженіші сполучники (неоднослівні), тим виразніше й емоційно відчутніше виражається з їх допомогою значення однорідності - як на основі єднального ряду, так і на основі зв’язку протиставно-зіставного чи розділового» (13;254), наприклад, «…вона розлучена, single parent з двома малюками — i такi ж чудовi малюки, меншому невдовзi два рочки, коли є дiти, воно легше — i тяжче, i легше…» (16;15); «…тримай мене, о тримай мiцнiше, не вiдпускай мене в небо! — i тримав, i носив по кишенях куртки пук схожих на осiннє листя записок…» (16;11).

Отже, семантико-синтаксична однорідність у реченні завжди по-особливому розгортає його зміст. Однорідністю створюється особлива логічна й емоційна сутність речення, а через це — його стилістична, функціональна неповторність, індивідуальність.

1.3.2 Стилістика речень з відокремленими членами

Відокремлення — це семантичне (змістове) та інтонаційне виділення другорядних членів речення з метою посилення їх змісту і значення, надання їм певної самостійності. Відокремлені члени речення уточнюють висловлену думку, конкретизують опис дії, дають поглиблену характеристику особи чи предмета, вносять у речення експресивне забарвлення.

Поняття відокремлення членів речення увів О. М. Пєшковський. Він же і з’ясував сутність цього явища і визначив умови, за яких можуть відокремлюватися другорядні члени. Вчений виділяв загальні і конкретні умови відокремлення. Загальними є такі умови:

порядок слів (постпозиція чи препозиція), від якого залежить відокремлення обставин, означень і прикладок ;

обтяженість якогось з другорядних членів речення залежними словами (різні види зворотів — дієприкметникові, дієприслівникові, порівняльні), що зумовлює відокремлення додатків, обставин, означень та прикладок;

уточню вальна функція членів речення, яка спричинює відокремлення додатків, обставин, означень і прикладок;

особливе смислове навантаження (виділення) члена речення, що впливає на відокремлення означень, обставин і прикладок.

Частковими є такі умови:

сусідство не однакових за синтаксичною функцією членів речення;

неможливість деяких зв’язаних за змістом слів входити у синтаксичні зв’язки.

Відокремленим членам речення властиві дві таких функції: напівпредикативна та функція додаткової характеристики, яка часто може поєднуватися з напівпредикативною. Напівпредикативна функція — це функція додаткового ствердження таких ознак предмета чи ситуації, які, на думку мовця, є менш важливими, порівняно з тими, які виражаються присудком. Функція додаткової характеристики полягає в особливій увазі мовця до тих ознак предметів чи явищ, що залишилися невираженими через присудок. Ця функція найчастіше виражається у відокремлених уточнювальних обставинах та означеннях.

Будь-яке відокремлення в реченні (чи це слово, чи цілий зворот) семантично і граматично доповнює речення, своєрідно розгортає його. Справжня сутність відокремленої частини в кожному конкретному реченні може виявитися лише у взаємозв'язку з елементами всього речення, з його відокремленою частиною і на фоні всього поза реченнєвого буття. Цікавим є те, що відокремлені й невідокремлені члени речення можуть виражатися одними й тими самими лексемами. Своєрідна сутність відокремлення з особливою виразністю усвідомлюється і сприймається при порівнянні того ж самого речення у двох його виявах — коли він відокремлений і коли не відокремлений: «Крiс, факультетська секретарка, зателефонує, тiльки-но я не з’явлюся на лекцію…» (16;19) і «факультетська секретарка Кріс зателефонує, тільки-но я не з’явлюся на лекцію». У першому реченні відокремлена прикладка уточнює попередній член речення. Акцентується увага на професії особи через семантико-синтаксичне і стилістичне відокремлення й пунктуаційне виділення лексем «факультетська секретарка». Відокремлювати чи не відокремлювати певну частину речення — це вирішує мовець залежно від комунікативної мети, яку ставить перед собою. Прикладки, що виступають у ролі художнього засобі мови, допомагають виявляти позитивне чи негативне ставлення мовця до висловлюваного. З цією метою застосовується використання лексичного значення слова (піднесеного, іронічного, глузливого).

Найчастіше використовуються і найвиразніше представляють явище відокремлення такі синтаксичні одиниці, як дієприкметникові, прикметникові та дієприслівникові звороти та співвідносні з ними підрядні речення. «Прокидаючись вранцi (ну, й пощо було прокидатися?), вона довго лежить на животi, обхопивши руками подушку» (16;36); «…побачиш з iлюмiнатора захiд сонця над Атлантикою: воно падає стрiмко, на очах, вiдкидаючи вздовж овиду яро-червону дорiжку, i хмарнi снiги сутенiють на вапняк, на гiрську породу в темних прожилках рiвчакiв, а вiдтак починають скресати, сiрими торосами в студених сталево-синiх проталинах, тiльки там, де впало сонце, ще виднiється чiтко окреслений острiвець жару, i вже напливає звiдусюди морська мла, i лiтак входить у нiч, за яку годину протинаючи її з кiнця в кiнець, i от уже знову сiрiє в iлюмiнаторах, цим разом свiтаючи, — ти почуєш, як дихає планета — мов немовляче тiм’ячко, як близько там, у небi, до Бога, бо, знiмаючись з мiсця, виламуючись iз насидженої лунки, ми вiдкриваємося йому так само, як у мить народження або смерті…» (16;36−37). Кожен із уже згаданих зворотів при бажанні можна перетворити на відповідний різновид підрядного речення.

Різнотипні відокремлені члени речення у морфологічній формі одного із зворотів частотніші в писемному мовленні, а також в писемному мовленні інтелігенції, ерудованих осіб. В усіх відокремлених членах речення закладено (правда, неоднаковою мірою) індивідуалізовані стилістичні якості, часто й емоційно зображувальні.

Відокремлення буває обов’язкове і факультативне. Обов’язкове — це таке, яке зумовлене специфікою контексту, а факультативне — таке, що його здійснює автор, з волі якого посилюються, підкреслюються, наголошуються або послаблюються певні відтінки значень. Обов’язково відокремлюються, наприклад, дієприслівниковий зворот, дієприкметниковий зворот, коли він стоїть після означуваного слова. У текстах художнього стилю можуть бути такі речення, де основна частина інформації міститься у відокремленому відрізку: «…справдився її сон — давнiй, минулорiчний, задовго до знайомства їхнього побачений…» (16;29); «…i ти слухала, наскрiзь вистуджена подувом її жорстокої вiдваги насупротив життю…» (16;35). Для мови художньої літератури характерне факультативне відокремлення, яке цілком залежить від волі, смаків і уподобань автора. Воно може надавати додаткового значення, але основна його функція — емоційно забарвлювати висловлення.

Стилістичне значення відокремлених однослівних чи кількаслівних мовних одиниць очевидне, виразно індивідуалізоване. Вдаючись до відокремлення в будь-якій його формі, мовці досягають певної економії у висловлюванні, скорочують його словесно, але увиразнюють синтаксично і виділяють експресивно-емоційно. Відокремленням зумовлюється поява і використання паралельної форми вислову загалом того самого змісту. Цим збагачується загальна синтаксична синоніміка мовлення, його виражальні засоби і форми, посилюється комунікативна гармонія сказаного.

1.4 Стилістика неповних речень

Будь-яке речення в мові граматично повне або неповне. Повними є речення, в яких наявні всі члени речення, а неповними — ті, у яких пропущений один або кілька членів, які можна встановити з попереднього речення чи з ситуації загалом. Пропущеним може бути будь-який член речення, але найбільше відчувається відсутність підмета чи присудка. На місці пропущеного члена речення часто ставиться тире. «Я бiльше не вiрю, що вiн — у твоїй руцi» (16;29); «…Дарка була пiзня дитина, батьковi на той час сповнилося сорок: вродливий, зрiлий мужчина в зенiтi слави, i як iще можна було його втримати, коли не другою дитиною? — я тiльки тепер зрозумiла матiр — як жiнка, говорила тобi Дарка, болючо свiтячи очима, я зрозумiла: я — той останнiй, хто приходить по бенкетi й за все розплачується…» (16;35). Неповнота граматичної структури таких речень зовсім не заважає їм бути засобом спілкування, оскільки пропуск тих чи інших членів не порушує їх смислової завершеності.

Усі неповні речення поділяються на контекстуальні та ситуативні. Контекстуальними називаються неповні речення з пропущеними членами, які уже згадувалися у контексті: або у найближчих реченнях, або у цьому ж реченні (якщо воно складне). Ситуативними називаються неповні речення, у яких пропущені члени зрозумілі з ситуації.

Комунікативно-стилістична сутність усіх різновидів неповних речень полягає в тому, що за умови стилістичного користування ними мовець щоразу може висловитись і найприродніше, і най економніше, лаконічно, що особливо важливо. Ще І. Білодід говорив, що «неекономність — одне з лих нашого мовлення» (33; 285).

Неповні речення формуються під впливом відповідних повних речень. Без асоціації, порівняння з повним реченням неповне речення було б незрозумілим, комунікативно безсилим. Випущення члена (кількох членів) у неповних реченнях надає розповіді особливо виразної лаконічності, стислості. Неповне речення сприймається як максимально природна форма висловлення. Вживання їх зумовлюється жанром твору, комунікативною метою і залежить від особливостей творчої манери письменника. Невмотивоване використання повних речень замість неповних перевантажує вислів, робить його стилістично недовершеним, незручним. Виявом найдоречнішого та найбільш зрілого мовлення є гармонійне поєднання повних і неповних структур.

Стилістичні особливості звертання

Звертання — це слово або словосполучення, що називає особу чи предмет, до яких звертається мовець. Звертання виражається іменником чи субстантивованим словом у кличному відмінку (в однині) або у формі називного відмінка (у множині). Воно буває непоширене (без залежних слів) і поширене (із залежними словами).

Наявність у реченні одного чи кількох звертань завжди своєрідно позначається на інтонації всього речення. «» I не подумаю. Це — моє" , — твоє, голубе мiй, iно те, що намалював, i не треба себе дурити: в що сам не провалюєшся — на безбач, з головою, — нiколи твоїм не стане…" (16;17); «Який тодi нас, мiй брате, чекає посмертний суд?» (16;19); «Ледi й джентльмени, я вже бачу той знуджений вираз, що малюється на ваших обличчях, ви вже проставили подумки дiагноз, severe psychological problems1 з обох сторiн — нацiонал-мазохiстка (хоча з таким дiагнозом ви, напевно, не знайомi…) й аутичний маньяк» (16;20); «Тату, це моя жiнка…» (16;27); «Як можна було бути такою слiпою, бiдна дурко?» (16;44).

Звертання виділяється особливою інтонацією, варто сказати, що пауза витримується тільки після нього, а перед ним її звичайно немає. П. Дудик, досліджуючи природу звертань, писав: «У структурі речень із звертанням простежується така загальна закономірність і зумовлена нею стилістична своєрідність речення: звертання на початку речення звичайно вимовляється активніше, енергійніше, з дотриманням тривалішої паузи після нього, ніж звертання в середині чи в кінці речення» (13;268). Проте, ця закономірність щоразу реалізується індивідуально, залежно від почуттєвого стану мовця, комунікативної мети висловлювання та загальної структури речення зі звертанням. Якщо звертальна частина вислову у реченні домінує, то збільшується і емоційність речення.

Стилістичність синтаксичних конструкцій зі звертаннями дуже різнопланова. За стилістично-функціональною ознакою виділяють власне звертання і риторичні звертання. Основна сфера вживання власне звертань — усне розмовно-побутове мовлення, у якому широко і різноманітно використовуються різні синтаксичні конструкції з прямим звертанням.

Звертання найчастіше вживаються у таких комунікативних різновидах речень, як спонукальні і питальні, адже вони звернені безпосередньо до співрозмовника, спонукають його до дії чи відповіді. Називаючи адресата певним звертанням, адресант здебільшого його характеризує - позитивно або негативно, але не з однаковою почуттєвістю та емоційністю. Звертанням мовець також привертає увагу до висловлюваного, бо воно завжди викликає експресію слухача. Повторення звертання, або його синонімічний вияв посилює звертальність і сприймається як художній засіб: «…о, там зараз холодно, найсуворiша зима за сто рокiв! — „I know“, вiдказала, завчено черкнувши усмiхом, як пiдмоклим сiрником, i, в цьому пiдiгрiвi звiриною, чисто тiлесною снагою, якою од них вiйнуло, вперше на вiку вловила в собi цiлком невичитаний, безконтрольний порив ламати руки: не народнопiсенний зворот, нi! — ой ломи, ломи бiлi рученьки до єдиного пальця, та не знайдеш ти, ой дiвчинонько, над козака коханця, — а щонайбезпосереднiша, нездоланна фiзична хiть випручати цим надсадним жестом ще живе тiло iз тiсного панциря муки, що обложив звiдусюди давучим тягарем: Миколо, Миколо, писала йому перегодом iз Кембрiджа на безвiсть, на „до запитання“, бо бiльше не було куди, — що ж ти чиниш, любов моя?» (16;17); «Дарцю. Дарцю, ти чуєш мене? «(16;36).

Риторичні звертання своїм змістом, стилістичною зорієнтованістю, функцією та мовленнєвою метою відрізняються від власне звертань. Риторичним звертанням не спонукають співрозмовника до відповіді. Тут взагалі співрозмовник як такий відсутній, його не мають на увазі. Мовець, адресуючи риторичне звертання самому собі, ставить за мету не спілкування з особою, а виявляє свій душевний стан, думки, почуття, наприклад, «…ГУЛАГ — це коли ти голосиш: „Мiй смутку, мiй падку!“ …» (16;22). Взагалі, риторичне звертання може являти собою загальну чи власну назву особи, речі, предмета, явища, рослини, тварини чи абстрактного поняття.

Проміжне місце між власне звертаннями і риторичними звертаннями належить таким звертанням, які, ніби будучи прямо адресованими конкретній особі, усе ж не зорієнтовані на те, щоб спонукати когось до певної дії, відповіді чи якоїсь іншої безпосередньої реакції. Такими звертаннями виражається емоційний стан мовця, його бажання викликати в оточуючих, можливо, навіть в деяких уявних співрозмовників певне почуття.

Звертання не змінює синтаксичної будови речення, але вносить у нього певний синтаксичний елемент, рису, ознаку, функціональне забарвлення. Воно змінює тональність речення та мовленнєву орієнтацію вислову. Звертання до інших може бути зумовлене певним розумово-почуттєвим стимулом, емоційною збудженістю людини.

Стилістика речень зі вставними і вставленими одиницями

Вставні слова — це слова, що формально не пов’язані з членами речення, не є членами речення і виражають ставлення мовця до висловлюваного або вказують на джерело повідомлення, спосіб словесного оформлення думки, відношення між окремими думками в мовленні тощо.

Вставні слова поділяються за значенням на кілька розрядів:

виражають модальну оцінку (впевненість, невпевненість, сумнів можливість, неможливість тощо);

виражають емоції, почуття людини, які виникають у зв’язку з повідомленням (радість, сум, здивування тощо);

привертають, активізують увагу співрозмовника;

вказують на джерело повідомлення, вираженого в реченні чи його певній частині;

вказують на зв’язок висловленої думки з попередньою, допомагають упорядкувати думки, пов’язати їх між собою;

виражають емоційність вислову, підкреслюють його експресивність;

вказують на оцінку міри того, про що йдеться, на міру його звичайності;

допомагають зробити висновок, підсумувати сказане.

За синтаксичною роллю і функціями до вставних слів подібні вставні речення. За будовою вони можуть бути односкладними (неозначено-особові та безособові) і двоскладними. Вставні конструкції (слова, словосполучення, речення) виражають ставлення мовця до вираженої ним думки. Вони не виступають членами речення, тобто граматично не пов’язані з іншими словами, але мають змістовий зв’язок із реченням, що здійснюється за допомогою інтонації, яка залежить від інтонації всього речення. Вставні конструкції приєднуються до речення без сполучників або за допомогою сполучників сурядності (і, а) та підрядності (як). У ролі вставних слів найчастіше виступають модальні слова: «мабуть», «певно», «безперечно», «можливо», «безсумнівно». Деякі дієслова можуть виконувати роль вставних слів, граматично відриваючись від інших слів у реченні: «даруйте», «дозвольте», «бачу», «може», «розуміється», «знаєте». Сполучники і частки: «проте», «однак», «власне», «мовляв», «отже», «втім». Вставні словосполучення і сполучення слів: «чого доброго», «коротше кажучи», «з дозволу сказати», «як правило», «як звичайно», «на лихо». Словосполучення бувають вільні і фразеологічні. Вставні речення, переважно означено-, неозначенота узагальнено-особові, безособові. Вставлені конструкції - вживаються для доповнення, роз’яснення та уточнення предметного змісту речення. Вставні слова виділяються комами, а вставлені конструкції - тире або дужками.

Вилучення вставних конструкцій зі складу речення частіше за все призводить до видозміни його змісту.

Побачимо це на прикладі. Якщо з речення «…горопашне тiло ще живе, воно качає права, воно доходить з елементарної сексуальної голодухи, воно б, може, й оклигало, i заплигало зайчиком… але, на жаль, цю проблему не так легко розв’язати, надто коли ти сама-одна в чужiй країнi й чужому мiстi, в порожнiй квартирi…» (16;14) вилучити вставку «на жаль», то його зміст не зміниться (…горопашне тiло ще живе, воно качає права, воно доходить з елементарної сексуальної голодухи, воно б, може, й оклигало, i заплигало зайчиком… але цю проблему не так легко розв’язати, надто коли ти сама-одна в чужiй країнi й чужому мiстi, в порожнiй квартирi…), але зміниться його емоційність.

Прозі Оксани Забужко характерне широке використання вставлених конструкцій. Вона хоче надати додаткові повідомлення, зауваження, уточнити зміст всього речення чи окремого його члена, щось пояснити чи доповнити зміст основного в реченні: «Дня 31-го серпня 1994 року на заклик Всевишнього Творця неба i землi вiдiйшла у Всесвiт (у Всесвiт! на заклик! просто космонавтка, чи то пак, астронавтка…), залишивши невимовний смуток i жаль (цебто, без смутку i жалю?) наша найдорожча, незабутня, улюблена дружина, тета, кузинка i братова (уф, дайте дух перевести!)» (16;23).

Вставлені конструкції переважно більші за розміром; вони відрізняються від вставних тим, що не мають модальних значень, не вказують на зв’язок чи послідовність думок, джерело повідомлення. Вставлені, як і вставні, конструкції не мають граматичного зв’язку з основним реченням, але мають синтаксичний зв’язок з ним, або з одним із його компонентів. Як відомо, вставленими можуть бути окремі слова, словосполучення, прості і навіть складні речення. Щодо О. Забужко, то вона в більшій мірі використовує вставні речення, а в меншій — окремі слова і словосполучення. Наприклад: «…» You are, а superb poet" , — кажуть тобi тутешнi видавцi (зволiкаючи, проте, з книжкою), спасибi, я знаю, тим гiрше для мене, — але в тебе нема вибору, золотце, не тому, що не зумiла б змiнити мову, — пречудово зумiла б, якби трохи помарудитись, — а тому, що заклято тебе — на вiрнiсть мертвим, усiм тим, хто так само несогiрше мiг би писати — по-росiйськи, по-польськи, дехто й по-нiмецьки, i жити зовсiм iнше життя, а натомiсть шпурляв себе, як дрова, в догоряюче багаття української, i нi фiга з того не поставало…" (16;14); «…вони — може, хiба крiм зекiв та солдатiв, пошизiлих од абстиненцiї бiдак, — вiдзиваються не так на жiнку, як на жодним приладам не пiддатнi, купно наведенi на цю жiнку частоти всiх iнших мужських домагань, котрi в цiй хвилi облягають її (а мене якраз у цiй хвилi не облягають!) густо наелектризованою еротичною хмарою — недарма кажуть, що засватана дiвка всiм подобається…» (16;16). Вставлені речення виконують дві семантично-синтаксичні функції в реченні, вставленнями до якого вони є.

«Найбільш поширеною функцією вставлених речень є уточнення, пояснення чи доповнення чи доповнення предметного змісту основного речення. В іншому семантичному різновиді вставлені речення мають значення побіжних зауважень чи асоціативних згадок, що не так безпосередньо пов’язані з предметним змістом основного речення» (33;231). Вставлені речення мають виразну інтонаційну валентність. Здебільшого вставлені конструкції виникають в результаті певних обставин мовлення і зумовлюються психологічними чинниками мовця, тобто вони не є передбачені в перший момент формування думки, а є результатом подальшого уточнення, роз’яснення чи доповнення змісту опорного речення.

Стилістика вставлених слів, сполучень слів і речень визначається властивою їм семантикою і граматичною сутністю, а також своєрідними особливостями інтонування, а в писемному мовленні - розділовими знаками. Стилістичне своєрідність вставленості (порівняно зі вставністю) найбільше зумовлюється тим, що:

у мові всі слова, сполучення слів, речення можна використати зі вставленою функцією;

інтонування вставленості енергійніше, виразніше, ніж вставності, воно виділяється у мовленні чіткіше, більш тривалими паузами.

Речення через наявність у ньому вставленої конструкції не змінює своєї інтонаційної самостійності. Вставність у реченні може стояти будь-де: на початку, в середині і в кінці: «…до п’ятої ранку, до самого таксi в аеропорт я чекала — дзвiнка, якщо не одвiрного (тисячу разiв, до виснаження, прокручений уявою кадр: вiдчиняю дверi — i на порозi стоїш ти, ледве стримуючи ввiгнутими кутиками вуст несамовито-радiсне свiтло, що рветься з лиця назовнi: нарештi, ах ти Господи, ну роздягайся, ну як же можна було так, ах ти, бiдо одна ходиш, ну що сталося, а я так перемучилася, думала, з ума зiйду!), — то бодай телефонного дзвiнка, слова, голосу…» (16;16) — вставлена конструкція знаходиться в середині речення.

1.5 Стилістика неповних речень

1.6 Стилістичне використання складних речень

Не без перебільшення можна сказати, що роман Оксани Забужко «Польові дослідження з українського сексу» — це суцільний набір складних синтаксичних конструкцій. Прості речення трапляються час-від-часу, тобто їх зовсім мало. Саме тому у даній роботі ми приділяємо більше уваги складним реченням.

Найкраще, на нашу думку, визначення складному реченню дав К. Білодід. Він говорив, що «…складні речення становлять собою такий структурний тип речень, який характеризується наявністю в складі речення двох чи кількох синтаксичних центрів — предикативних пар підмета і присудка чи односкладних членів, — кожен з яких може групувати навколо себе другорядні члени речення, подібно до того, як це має місце в простих реченнях» (33; 310). Усі синтаксичні центри прийнято визначати як прості речення у складному, але так можна говорити лише умовно, бо в загальній структурі складного речення вони не мають таких ознак, як вичленовуваність у контексті на одному рівні з іншими самостійними реченнями і формальна відмежованість від них.

Складне речення характеризується сукупністю ознак, серед яких найістотнішими є такі:

поліпредикативність,

особлива структурна схема (будується не зі слів і словосполучень, а із предикативних одиниць, які розташовуються за певною схемою),

семантична та інтонаційна цілісність, завершеність.

Залежно від характеру синтаксичних стосунків між окремими граматичними центрами складні речення традиційною граматикою поділяються на складнопідрядні, складносурядні та безсполучникові.

Складнопідрядними звуться складні речення, синтаксичні центри яких пов’язуються між собою підрядним синтаксичним зв’язком. «Та ти знаєш, скiльки в мене жiнок було» (16;4); «Чому тобi здавалося, нiби ти зможеш витягнути його на собi з тої ями, в яку вiн, очевидно ж було, так послiдовно вглибав?» (16;9); «I твоє отроцтво, якого, вiдхрещувалась, нiзащо не хотiла б iще раз пережити, наздоганяє тебе через двадцять рокiв, випускає з найглухiших пiдвальних закапелкiв твоєї iстоти сплакану й зацьковану дiвчинку-пiдлiтка, що заповняє тебе цiлком, i лунко, розкотисто регочеться…» (16;53−54); «Я не розумiю, чому ти це все терпiла?» (16;55).

Характерна ознака складносурядних речень — граматична однорідність складових частин, що виступають як рівноправні. «Саме так, дослiвно, тобто малося на увазi аж нiяк не пiдламаний палець, i ти пречудово це зрозумiла» (16; 6).

Безсполучникові речення — це тип складних речень, у яких залежність між складовими частинами виражається порядком компонентів, інтонацією та видо-часовою узгодженістю присудків. «Але в них — в них усе-таки є випаленi до вохряної жовтизни пагорби, на яких триває iсторiя: хто скаже менi, де наш Єрусалим, де його шукати?» (16;32); «Ну то маєш — прицiльно, просто в той свiтляний прямокутник, iз планками упоперек грудей i низу живота, i не скигли тепер — вiн, як-не-як, тебе любив, той чоловiк» (16;33); «Нi, то щось iнше хотiло ним тебе любити: котик у пеленi, котик на лонi, зблиск очей i пазурiв, а я, розпростерта, граю на скрипочку i кричу: ах коханий, менi боляче, боляче, чуєш?» (16;33); «Мала б ранiше втямити: вiдживляти — не твiй фах «(16;34).

В одному складному реченні, до якого входить кілька предикативних частин, можуть поєднуватися різні типи зв’язку: одні частини таких речень з'єднуються сполучниками сурядності, інші - сполучниками підрядності та сполучними словами, а ще інші - безсполучниково. Серед таких синтаксичних конструкцій С. Бевзенко виокремлює такі типи:

1. із сурядністю та підрядністю;

2. із сурядністю й безсполучниковим зв’язком;

3. з підрядністю та безсполучниковим зв’язком;

4. із сурядністю, підрядністю та безсполучниковим зв’язком.

Найпоширенішими є сурядно-підрядні складні речення. «Серед сурядно-підрядних речень виокремлюються три різновиди: а) дві чи кілька сурядних частин поширюються однією спільною підрядною частиною; б) лише одна з двох чи кількох сурядних частин має при собі підрядні частини; в) кожна з двох або кількох сурядних частин має при собі підрядні частини» (36;239).

Саме складні речення з різними типами зв’язку займають особливе місце у прозі Оксани Забужко.

Складні речення найбільш уживані у художньому стилі, адже є логічними та змістовно довершеними.

Структура мовлення — це система одиниць різних рівнів. Одиницею найвищого рівня є складне синтаксичне ціле, що являє собою об'єднання самостійних речень у більші відрізки мовлення. Вони «…характеризуються єдністю думки, теми, змістовою і структурною завершеністю та спаяністю компонентів» (27;182).

Мова художнього твору характеризується ретельним добором і впорядкованістю синтаксичних засобів. Велике значення тут має форма, яка впливає на зміст. «Що досконаліша форма, що врівноваженіші синтаксичні компоненти тексту, то більш виразним зі стилістичного погляду, а отже й більш довершеним з погляду мистецького є сам твір» (27;185). Справжній митець слова не зловживає прикрасами лексичного плану. Його майстерність, перш за все, виявляється у синтаксисі. Тут важливо уміло користуватися синтаксичними засобами, вміти поєднувати компоненти у межах речення і складного синтаксичного цілого.

Прозі Оксани Забужко властиві різні типи складних речень: складнопідрядні, складносурядні і безсполучникові, але особливо часто для вираження своїх думок вона використовує складні речення з різними типами зв’язку. Їй характерне також використання речень з відокремленими членами, вставними і вставленими конструкціями, однорідними членами. Меншою мірою, але дуже влучно письменниця вводить в текст короткі речення та їх еквіваленти (непоширені, неповні, обірвані, прості неускладнені). Усе це творить неповторний ідіостиль письменниці.

Складні речення автор використовує для того, щоб якомога ширше і точніше розповісти не лише про події, реалії життя, а й про свої почуття. Повідуючи про щось, вона відразу виражає своє ставлення до сказаного, його власну суб'єктивну оцінку, пояснює причини, говорить про наслідки.

Вираження різноманітних ознак вказівки на предмети та дії, об'єднані внутрішньорядними відношеннями однорідності, надають мовленню виразності, підкреслюють ці ознаки та дії і означувані предмети. Однорідність також є засобом поєднання різних ознак, які, компонуючись в одному реченні, роблять його більш експресивним, емоційно забарвленим.

Відокремлені члени речення в художньому тексті функціонують, насамперед, як фактор експресії. Відокремлені означення створюють ефект максимуму експресії, нагнітання, висхідної градації. Відокремлені обставини уточнюють час, місце, спосіб дії. Вони привертають значно сильніше увагу до предмета мовлення, ніж це роблять звичайні, невідокремлені обставини. Вони здатні увиразнювати певний об'єкт, виділяти його з ряду подібних.

Найбільш поширеною функцією вставлених конструкцій є уточнення, пояснення чи доповнення чи доповнення предметного змісту основного речення. Вставні слова і словосполучення мають важливе значення для створення емоційного ефекту. Вставні члени вносять у висловлювання яскраве стилістичне забарвлення, бо уточнюють, підкреслюють зміст речення, дають змогу побачити авторську оцінку висловленої в цьому реченні думки, окреслюють побіжні зауваження.

Односкладні та неповні речення часто вкладають новий зміст у висловлювання, але вони можуть використовуватися тільки для підкреслення та емоційного увиразнення іншого речення або цілої фрази. Найбільш поширена та узвичаєна функція номінативних речень — це створення статичних описів. Номінативні речення є особливим засобом вираження думки: лаконічним і точним.

Показати весь текст

Заповнити форму поточною роботою