Риторічне спадщина Феофана Прокоповича

Міністерство освіти і науки України Національний педагогічний університет імені М.П. Драгоманова

Інституту української філології

Кафедра стилістики української мови Реферат:

з риторики РИТОРИЧНА СПАДЩИНА ФЕОФАНА ПРОКОПОВИЧА студентки 509 УМ групи Сергушевої Анастасії

Київ 2012

Зміст

Вступ Життєвий шлях Феофана Прокоповича (по датах) Риторична спадщина Феофана Прокоповича. Праця «Про риторичне мистецтво»

Ораторська діяльність Феофана Прокоповича. Стиль оратора Висновок Список літератури

Вступ

Талановитий український вчений, просвітитель, культурний діяч Феофан Прокопович — автор багатьох літературно-публіцистичних, філософських, природознавчих та теологічних творів. Професор і ректор Києво-Могилянської академії, єпископ псковський та архієпископ новгородський, поет, неперевершений оратор, він був і чудовим викладачем філософії, риторики, логіки, етики, теології.

Феофан Прокопович по праву вважається одним з найвидатніших філософів України, а також найбільш високоосвіченим оратором. Великого значення надавав Прокопович теорії і методиці риторики. Основну частину його риторичного курсу складають розробки стилів і жанрів, композиції текстів, способів словесного вираження, риторичних фігур.

В естетичній концепції Прокоповича риториці належало головне місце, вона — «цариця мистецтв». Тому і в розробці техніки та методики красномовства він великого значення надавав художньому вимислу і відповідно художнім засобам (метафорам, епітетам тощо) його вираження, формуванню вмінь образного мовлення шляхом наслідування кращих зразків, виробленню мовних стилів.

Життя Феофана Прокоповича не було легким, творчий шлях — безхмарним. Навіть короткий огляд його життя, ознайомлення з окремими сторонами світогляду переконують у цьому. Проте його вміння працювати з аудиторією, наводити беззаперечні аргументи під час виголошення промов свідчить про неабиякий талант Феофана Прокоповича в ораторському мистецтві.

Життєвий шлях Феофана Прокоповича (по датах)

«Єлеазар Прокопович народився у Києві 7 червня 1681 року в родині крамаря Церейського. Після смерті батька й матері його опікуном став дядько по матері Феофан Прокопович, намісник київського Братського Богоявленського монастиря, професор і ректор Києво-Могилянського колегіуму. Дядько віддав Єлеазара до початкової школи при монастирі. По закінченні її, Єлеазар стає студентом Києво-Могилянського колегіуму. В роки навчання був одним з кращих учнів, добре опанував церковнослов’янську, грецьку та латинську мови, не раз перемагав у наукових диспутах, крім традиційних для колегіуму дисциплін вивчав твори європейських філософів. Після смерті дядька, Феофана Прокоповича, його підтримував київський митрополит Варлаам Ясинський» [6, 306].

1698 року Єлеазар закінчує Києво-Могилянський колегіум і вирішує продовжити освіту. Того самого року вступає до Володимир-Волинського уніатського колегіуму, живе у базиліянському монастирі, де приймає унію й постригається у ченці під іменем Єлисея. «Уніатський Володимир-Волинський єпископ Заленський помітив незвичайні здібності молодого ченця і сприяв його переведенню до Римської католицької академії св. Афанасія, в якій готували богословів для поширення католицтва серед прихильників східного православ’я» [1, 177].

«У Римі Єлисей користувався ватиканською бібліотекою, крім богословських наук вивчав твори древніх латинських та грецьких філософів, істориків, пам’ятки старого й нового Рима, засади католицької віри та організації папської церкви, знайомився з творами Томмазо Кампанелли, Галілео Галілея, Джордано Бруно, Миколая Коперника» [1, 178].

28 жовтня 1701 року залишає Рим, не закінчивши повного курсу академії. Пішки проходить Францію, Швейцарію, Німеччину, деякий час студіює в місті Галле, де знайомиться з ідеями реформаторства.

1704 року повертається в Україну, спершу в Почаївський монастир, потім у Київ, зрікається католицької віри, проходить епітимію і постригається у православні ченці, прийнявши ім'я Феофана в пам’ять про свого дядька.

З 1705 року викладав риторику, піїтику та філософію у Києво-Могилянському колегіумі, уклав курс піїтики та риторики, написав трагікомедію «Володимир», присвятивши її гетьману Івану Мазепі. «Водночас пише й виголошує богословсько-філософські проповіді, завдяки яким був помічений київським генерал-губернатором Д. Голіциним та О. Меншиковим» [1, 178].

1707 року стає префектом Києво-Могилянської академії.

1711 року його беруть у складі почту царя Петра I в Прутський похід, під час якого в Яссах він виголошує з нагоди річниці Полтавської битви проповідь, яка сподобалася цареві. «Після повернення до Києва Феофана Прокоповича призначено ректором Києво-Могилянської академії і професором богослов’я. Водночас він стає ігуменом Братського монастиря» [2, 168].

1716 року за бажанням Петра I Прокопович переїжджає до Петербурга.

1718 року призначений єпископом псковським і нарвським, стає наближеним до царського двору. Пише на замовлення царя книги «Апостольська географія», «Коротка книга для навчання отроків», «Духовний регламент» (1720).

1721 року призначений віце-президентом найсвятішого синоду, головою якого був виходець з України Стефан Яворський.

1724 року «Феофан за наказом царя пише указ про устрій чернецтва, який упорядковував і регламентував монастирське життя за взірцем давніх монастирських статутів, спрямовував чернече життя на користь суспільству, бере активну участь у здійсненні реформ у Росії. Після смерті Петра I сприяє сходженню Катерини I на трон» [6, 309].

1725 року Прокоповича призначено архієпископом новгородським і першим членом синоду, фактичним главою Російської православної церкви. «Він бере участь в організації Російської Академії наук, очолює так звану „учену дружину“ діячів культури, до якої належали Татищев, Кантемір та ін. Останнє десятиріччя життя майже залишив діяльність вченого, зазнавав переслідувань з боку противників петровської політики, які плели навколо Прокоповича інтриги, слали в синод доноси, намагаючись позбавити його високого становища в церковній ієрархії» [6, 311].

19 вересня 1736 року помер у Новгороді, похований у новгородському Софійському соборі.

Риторична спадщина Феофана Прокоповича. Праця «Про риторичне мистецтво»

прокопович риторичний мистецтво ораторський Феофан Прокопович залишив велику наукову, публіцистичну та художню спадщину, в якій значна частина належить риториці. В його часи ще зберігався старий поділ науки і мистецтва, в якому провідне місце посідала риторика, красномовство, ораторська проза. Риторика розглядалася як універсальна наука про слова і життя. Вона охоплювала собою, крім власне риторичної науки, церковне і світське красномовство, філософську та історичну прозу, сягала меж художньої.

Праця Феофана Прокоповича «Про риторичне мистецтво» звернена до української молоді. Риторика Феофана Прокоповича складається з 10 книг, у яких висвітлено основні питання риторичного курсу, що читався ним у Києво-Могилянській академії. «Автор подав загальні вступні настанови, історію й джерела риторики; звернув увагу на підбір доказів і ампліфікацію, розташування матеріалу, мовностилістичне оформлення промов, трактування почуттів, метод писання історії і про листи, судовий і дорадчий роди промов, епідейктичний, або прикрашувальний рід промови, священне красномовство (гомілетику), пам’ять і виголошування» [4, 74].

Він описав усі види судових, дорадчих, похвальних промов, які були поширеними й актуальними в тогочасному суспільстві, усі його рекомендації й риторичні поради спрямовувалися на досягнення ефективності промов. Для Ф. Прокоповича основним критерієм оцінки їх була ефективність.

Л.І. Мацько у підручнику з риторики подає порядок розділів праці Феофана Прокоповича «Про риторичне мистецтво»:

Книжка І. Подає загальні вступні настанови, історію й джерела риторики.

Книжка II. Про підбір доказів і про ампліфікацію.

Книжка Ш. Про розташування матеріалу.

Книжка IV. Про мовностилістичне оформлення промов.

Книжка V. Про трактування почуттів.

Книжка VI. Про метод писання історії і про листи.

Книжка VII. Про судовий і дорадчий роди промов.

Книжка VIII. Про епідейктичний, або прикрашувальний, рід промови.

Книжка IX. Про священне красномовство (гомілетику).

Книжка X. Про пам’ять і виголошування.

Порядок розділів першої книжки свідчить про її зміст:

— Про похвалу красномовству, насамперед про його переваги.

— Про корисність красномовства.

— Поняття риторики, визначення, предмет, мета і завдання оратора.

— Що робить оратора знаменитим.

— Про вади зіпсованого красномовства, передусім про високо-парність, невдале наслідування, байдужість, недоречність, бундючну патетичність.

— Про шкільне, поетичне, емоційно-насичене або алегоричне, низьке, просте і т. ін. мистецтво.

— Про причини зіпсованого красномовства.

— Про троякий рід красномовства або про стиль високий, поважний, середній, або квітчастий, низький, або буденний.

— Про допоміжні засоби красномовства, насамперед про талант, науку і вправність.

— Про наслідування, кого і як наслідувати, де є похвали Цицеронові і Златоустові.

— Перераховуються інші латинські оратори і святі отці тієї і тієї мов.

— Перед початком самостійної праці ораторові подаються загальні настанови.

Не менш важливою працею мислителя стала «Риторика», що складалася з 10-ти книжок. «У ній вражають широта кругозору автора, сміливість, педагогічна майстерність. Велика увага приділяється практичним заняттям студентів. Після запису трактату рекомендується кожне риторичне правило закріплювати численними практичними вправами, самостійними пошуками прикладів, що підтверджують правило. Вимисел і наслідування розглядаються як засоби пізнання» [5, 171].

Феофан Прокопович розробив риторику епістолярію, сам був великим майстром цього жанру. Він поділяв листи за родами і жанрами на дорадчі (поради, заохочення, прохання, втішання), судові (звинувачення, виправдання, захист, скарга з погрозою, позов зі звинуваченням) і показові (повідомлення, сповіщання, жартівливі і дотепні листи). «Час Ф. Прокоповича був епохою розквіту епістолярію, тому він мав достатньо матеріалу, а його розгорнуті рекомендації і поради, зразки, вимоги були актуальними для освіченої публіки. Ф. Прокопович вважав, що основними ознаками епістолярного стилю мають бути стислість і чіткість, і цим значно змінив попередню традицію, за якою писали дуже широкий, розгорнений вступ і коротенький виклад змісту. Ф. Прокопович рекомендував писати короткий вступ листа, чіткий виклад і висновки. Стиль листа, на його думку, має бути не ораторський, а історичний, отже, спокійний, розсудливий» [3, 23].

Ф. Прокопович описав усі види судових, дорадчих, похвальних промов, які були поширеними й актуальними в тогочасному суспільстві, всі його рекомендації й риторичні поради спрямовувалися на досягнення ефективності промов. Для Ф. Прокоповича основним критерієм оцінки їх була ефективність.

З риторичної лабораторії Феофана Прокоповича і нині можна запозичити багато корисного і цікавого для себе. Сприймаючи основні положення античної риторики часів Демосфена, Аристотеля, Цицерона, Феофан Прокопович додає до риторичної науки свої ідеї й розвиває їх. «Погоджуючись з тим, що риторика — це наука переконання словом, що вона має загальнолюдське і суспільне значення, Прокопович наполягає на національній користі красномовства: риторика — це захист інтересів країни, її авторитету; своєї батьківщини, увічнення її історії, захист православної віри, уславлення державців, заохочення молоді до подвигів. Дається взнаки епоха Просвітництва, національного відродження, розвитку барокового стилю» [4, 78].

Ораторська діяльність Феофана Прокоповича. Стиль оратора

Феофан Прокопович завжди брав участь у різноманітних диспутах і завжди перемагав, наводячи під час виступу беззаперечні аргументи. Його вміння переконувати вражало усіх.

Влітку 1706 року, у зв’язку з заснуванням Печерської фортеці, Київ відвідав Петро І. На його честь Феофан Прокопович виголосив проповідь, яка не тільки вразила Петра, а й зацікавила неординарністю особистості Феофана, глибиною мислення, аргументацією. Ця промова поклала початок успішної співпраці Прокоповича з Петром І.

«Після Полтавської битви, коли Петро І повертався через Київ, Феофан на честь переможця виголосив у Софійському соборі панегірик „Слово похвальное о преславної над войсками свейскими победе“, який тоді ж був надрукований у Києво-Печерській типографії російською й латинською мовами. Вже тоді Петро І побачив у Феофанові людину, близьку йому за характером і за спрямованістю думок, людину, котра не лише могла зрозуміти й підтримати його зачинання, а й у майбутньому стати сподвижником. 1711 р. під час турецького походу Петро І викликав до себе Феофана, який 27 червня, у другу річницю Полтавської битви, виголосив проповідь у Яссах. Після повернення до Києва Прокоповича було призначено ігуменом Братського монастиря та ректором Києво-Могилянської академії» [6, 313].

Щодо ораторської майстерності, то Феофан Прокопович найважливішим вважав «вміння оратора дотримуватися відповідності між стилем, предметом (темою) і часом, так і для доброго стилю найістотнішою ознакою має бути відповідність між словесним вираженням, предметом промови, ситуацією, почуттями оратора і настроями слухачів» [4, 85].

Також Прокопович вважав, що головними ознаками стилю мають бути правильність і ясність. «Дуже важливою на той період була думка Ф. Прокоповича про те, що промови можна складати й виголошувати не тільки латиною, а й живою народною мовою, дотримуючись правильності й чистоти, приймаючи ту живу вимову, якою користується більшість і яка зароджується в центрі народу» [4, 86]. І хоч свою академічну працю «Риторику» Ф. Прокопович написав латинською мовою, все ж, очевидно, відчував, що вже започатковується нова українська літературна мова на народнорозмовній основі.

На думку Феофана Прокоповича, «невідповідність між змістом і формою промови породжує вади стилю і позбавляє його чистоти та ясності й тих ознак, які вважав основними для стилю ще Аристотель» [4, 86].

Ф. Прокопович виділив кілька вад стилю, яких треба уникати (за Л.І. Мацько):

Холодний стиль — це той, у якому немає живого смислу, думка мертва, а є багатослівність, що не має душі.

Надмірний (надутий, високопарний) — стиль, у якому нагромаджено надміру засобів образності.

Лженаслідувальним стилем названо недоречне наслідування (подібна до чиєїсь промови форма, а зміст інший) або надмірне наслідування (до дрібниць).

Поетичний стиль є вадою практичної, дорадчої промови, але він доречний у творчості та в близьких стосунках між людьми, у спілкуванні з Богом.

Сухий стиль, простий стиль стає вадою промови, коли свідчить про бідність думок, змісту предмета, думок оратора, невміння та відсутність вишколу, проте він доречний в офіційних ділових стосунках.

Хиткий, непевний, неорганізований стиль свідчить або про низьку культуру оратора, або про байдужість, неувагу.

Шкільний стиль характеризується дотриманням усіх вимог шкільної риторики. Він може сприйматися як вада в устах досвідченого, майстерного оратора, від якого чекають оригінального, авторського стилю.

Хлоп’ячий стиль — це недоречне, без потреби використання привабливих засобів з метою похизуватися.

Емоційний стиль (парентирс) як ваду сприймають тоді, коли він стосується незначних, не вартих таких емоцій тем.

Отже, виголошуючи власні промови, Феофан Прокопович дотримувався певного стилю. Його виступи мали великий вплив на аудиторію. Адже потрібно мати неабияке вміння переконувати, щоб завоювати прихильність непорушного Петра І.

Висновок

Діставши блискучу європейську освіту, Ф. Прокопович приніс в Україну найвищі досягнення наукової думки. Це насамперед ідеї Відродження, Реформації, які репрезентували тенденцію переходу від схоластики до матеріалістичних засад у філософії і просвітництві. Ці погляди проходили червоною ниткою у філософських концепціях Ф. Прокоповича. Його твори активно консолідували прогресивні сили, формували загальну ідейну платформу.

Ф. Прокопович, один із найосвіченіших і найталановитіших людей свого часу, вирізнявся рідкісною різнобічністю обдарувань і колосальною працездатністю. Його внесок у розвиток культури і просвітництва — спочатку Києва й України, а потім і Росії - незаперечний. «Нехай просвітництво хвилює вік» — ці слова Феофана Прокоповича звучать лейтмотивом усього його життя. Ідеї просвітництва, які відстоював Прокопович, були підхоплені і продовжені Татищевим, Кантемиром, Ломоносовим, Козачинським, Кониським, Сковородою, цілою плеядою мислителів-просвітителів другої половини XVIII століття.

Найбільший вплив на формування стилю і словникового запасу нової російської літератури справили проповіді Ф. Прокоповича. Багато ідей і конкретних розробок Ф. Прокоповича безіменно втілилися наступними риторами, але чимало з них ще чекають своїх дослідників і послідовників великого ритора України.

Список літератури

1. Денисенко В. «Мистецтво почесне і корисне»: зауваги про гомілетику Феофана Прокоповича // Пам’ять століть. Планета. — 2010. — № 4/5. — С. 176−185.

2. Колотілова Н. А. Риторика: Навч. посібник. — К.: Центр учбової літератури, 2007. — С. 168−170.

3. Мацько Л., Мацько О. Вітчизняна риторика // Дивослово. — 2002. — № 12. — С. 20−25.

4. Мацько Л.І., Мацько О. М. Риторика: Навч. посібник. — К.: Вища школа, 2003. — С. 73−90.

5. Українська педагогіка в персоналіях — ХІХ століття: Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів / За редакцією О.В. Сухомлинської. — К.: Либідь, 2005. — С. 170 — 180.

6. Шевчук В. О. Муза Роксоланська: Українська література XVI-XVIII ст.: У 2 книгах. Книга друга: Розвинене бароко. Пізнє бароко. — К.: Либідь, 2005. — С. 306−318.