Місце та роль Української Греко-Католицької Церкви в процесі національно-духовного становлення Підволочиського краю

Дипломна робота Місце та роль Української Греко-Католицької Церкви в процесі національно-духовного становлення Підволочиського краю

Зміст Перелік використаних скорочень Вступ Розділ 1. Історія УГКЦ на території сучасного Підволочиського району

1.1 Розвиток УГКЦ на теренах колишнього Скалатського та частини Збаразького (Новосільщина) повітів у XIX-XX ст.

1.2 Греко-католицькі сільські парафії Новосільського та Скалатського деканатів у XIX-XX ст.

1.3 Підволочиськ — тернистий шлях розвитку та становлення церковної громади Розділ 2. Роль УГКЦ у культурно-освітньому розвитку населення Підволочиського краю

2.1 Священики при праці

2.2 Релігійне життя сільських парафій та засоби релігійного виховання

2.3. Культурно-просвітницька діяльність УГКЦ Розділ 3. Видатні постаті УГКЦ та їх душпастерська діяльність на Підволочиській землі

3.1 Отець Володимир Герасимович

3.2 Священики, варті наслідування

3.3 Життя ігумені Йосифи (Сестра Йосифа-Олена Вітер, Чин св. Теодора Студита) Висновки Бібліографія католицький церква підволочиський душпастерський

Перелік використаних скорочень ДАТОДержавний Архів Тернопільської Області;

КДБ — Комітет державної безпеки;

УГА — Українська Галицька армія;

УГКЦ — Українська Греко-Католицька Церква;

НРУ — Народний Рух України;

УПА — Українська Повстанська Армія;

УСС — Українські січові стрільці;

РК КПУ — Районний Комітет Комуністичної партії України;

ЧСВВ — Чин святого Василія Великого;

ЧНІ - Чин Найсвятішого Ізбавителя;

СНДМСлужебниці Непорочної Діви Марії;

б.п. -блаженної памґяті;

ВКЛ — Велике Князівство Литовське.

Вступ Українська Греко-Католицька Церква, що черпала своє духовно-релігійне натхнення з джерел Київського Християнства, організаційно оформившись в результаті підписання Берестейської унії 1596 р., набуває характеру сутнісного національного завдання, сповнення якого тотожне самому збереженню українців як нації.

У цьому контексті можемо твердити про вироблення системи морально-етнічних та культурних пріоритетів, які були запропоновані Українською Греко-Католицькою Церквою на основі християнської традиції та переросли у стійку систему цінностей, що стала домінуючою у світобаченні української нації.

Тема дипломної роботи — «Місце та роль УКГЦ в процесі національно-духовного становлення Підволочиського краю»

Мета — розкрити роль духовної еліти УГКЦ у процесі становлення морально-етнічних цінностей українського народу, її місце та роль у національно-духовному відродженні України; вплив УГКЦ, як інституції громадянського суспільства на зміну духовно-психологічного клімату українського громадянства.

Ціль — укріпити вірних у важливості завдання сьогодення: пошук шляхів для утвердження місця Української Греко-Католицької Церкви у невідворотному та історично об'єктивному русі до об'єднання українських християн у лоні єдиної Помісної Української Церкви, що сприяло б не тільки подоланню міжконфесійної напруги, а й виступило б могутнім чинником у процесі національної ідентифікації.

У сучасну пору, коли Україна з різного роду труднощами будує свою державність, дуже важливо пригадати ті життєві принципи, які протягом віків сповідував український народ і які дали йому можливість утриматися між живими на нашій планеті.

Під час дослідження автором праці було використано історично-дослідницький метод, за допомогою якого вдалося зреалізувати поставлену мету.

Джерелами для написання даної дипломної роботи послужили насамперед збірки споминів, статей і матеріалів вихідців з нашого краю, які були видані у діаспорі. А також інтерв'ю живого свідка, історичні спогади жителів Підволочиського краю, зібраних і виданих істориками, вихідцями з наших земель, у діаспорі. Використано також матеріали інтернет-видань.

У першому розділі праці буде висвітлюватись загальне становище УГКЦ, її злети і падіння,, становлення і розвиток парафій на Підволочищині з кінця ХVІІІ ст. до псевдо собору 1946 р., життя у підпіллі та відновлення парафій після виходу з підпілля, про священиків і мирян.

У другому розділі говоритиметься про роль греко-католицьких священників у підвищення загального освітнього рівня та національної свідомості українського простолюду, зміцнення його матеріального становища. У цьому ж розділі буде показано життя самих священників та вплив на релігійне життя сільських парафій. Особливу увагу буде приділено таким напрямкам діяльності душпастерів як просвітництво, шкільництво і місійна діяльність.

У третьому розділі буде подано відомості про духівників, які відіграли важливу роль у становленні і впливові Української Греко-Католицької Церкви для духовного росту і культурно-освітнього розвитку українців на Галицькій землі.

В кінці праці слідуватимуть висновки, де буде підсумовано значення УГКЦ для утвердження національної свідомості та ідентичності української нації та актуальність теми дослідження у даний час.

Розділ 1. Історія УГКЦ на території сучасного Підволочиського району

Період швидкого розвитку внаслідок добре продуманих і вдало проведених реформ останніх років ХVI і початку ХХ ст. є однією із найяскравіших сторінок у всій історії Греко-Католицької Церкви.

На кінець XVI ст., ситуація в Україні погіршилася, а саме з однієї сторони загроза латинізації з боку Польщі та полонізації українського народу, з другої - з самодержавної Москви, яка намагалася приєднати до Московського патріархату Київську митрополію. Така небезпека змусила укласти Берестейську унію з Римом у 1596 р., щоб мати захист церковно-національної самобутності з боку Ватикану.

В XVII і на початку XVIII ст. в Україні було протистояння між Московською Православною і Греко-Католицькою церквами. В цій боротьбі вирішувалася доля національної релігії та існування українського громадянства. Подібна боротьба двох конфесій була і на теренах Підволочиського краю.

У цьому розділі описана історія виникнення сіл та заснування в них церкви. А також діяльність УГКЦ в міжвоєнний 1920;1939 рр. та повоєнний 1945;1950 рр., підпільний 1945;1989 рр. і аж до остаточного виходу церкви з підпілля у 1990 році.

1.1 Розвиток УГКЦ на теренах колишнього Скалатського та частини Збаразького (Новосільщина) повітів у XIX-XX ст.

Так сталося, що невеликий та мало кому, напевно, відомий Збруч став символом поділу українських земель, несучи таким чином, як негатив, так і чимало позитиву. Нині всім добре відомо, що ці терена неодноразово виступали прикордонням. У книзі «Великі Бірки — з глибин віків до наших днів», навіть приводиться зображення такого прикордонного знаку, що стояв на границі ВКЛ та польського королівства — великий камінь, розділений хрестом на 4 частини, в верхній лівій — православний хрест, правій — голова вола, у нижній лівійселянська хата. У правій, нижній — чотирипроменевий, часом його називають католицьким, хоча він визнаний всіма канонічними церквами, в т. ч. православними, хрест.

До 1569 року Підволочиський край входив до Великого Князівства Литовського, а по Люблінській унії став належати Речі Посполитій.

Важливою для західноукраїнських земель була церковна реформа, яка здійснювалася протягом 1770-их — поч. 1780-х років. Це стосувалося і Підволочиського краю.

На момент входження Галичини до складу Австро-Угорської монархії греко-католицька церква перебувала в глибокому занепаді. Місцева католицька ієрархія трактувала її як другосортну, спонукаючи греко-католиків, всупереч заборонам Ватикану, переходити зі свого обряду на латинський. До 1777 р. греко-католицькі священики навіть змушені були відробляти панщину.

Із запровадженням реформ ситуація змінюється на краще. Вона передбачає:

1) зрівняння прав католицької, протестанських і греко-католицьких церков та забезпечення віруючим цих віросповідань однакових можливостей вступу до університетів та на державну службу, купівлі-продажу землі тощо;

2) підпорядкування церкви державі та надання священикам статусу державних службовців з відповідною платнею;

3) заборону місцевій верхівці римо-католицької церкви перетягувати греко-католиків на латинський обряд та вживати термін «уніат», що мав образливий підтекст.

Тісно була пов’язана з церковною освітня реформа, яка серед іншого передбачала:

1) ліквідацію ордену єзуїтів (1773) і його багатолітнього домінування у навчальних закладах та відкриття у Львові на місці єзуїтської колегії університету (1784) (при ньому з 1787 по 1809 р. діяв Руський інститут — Studium rutenum, де на філософському і богословському факультетах навчалися русини-українці)

2) відкриття греко-католицьких семінарій для навчання українського духовенства, зокрема у Відні, Львові, Ужгороді;

3) запровадження системи початкових і середніх шкіл (1777), причому на рівні початкової школи навчання для дітей мало проводитися рідною мовою. Реформи викликали в західноукраїнському суспільстві почуття глибокої вдячності та відданості Габсбурзькій династії. Однак вже незабаром прогресивні нововведення було зведено майже нанівець наступними австрійськими правителями — Леопольдом ІІ (1790−1792) та Францом (1792−1835).

Єдиною інституцією, яка зберегла всі свої надбання і навіть зміцнила їх після відкриття у 1808 р. Галицької митрополії, була греко-католицька церква.

Протягом 1809−1815 років Надзбруччям володіли москалі. Тоді то краю і нав’язали назву Поділля, хоча відомо, що за документом 1463 року його сміло можна віднести і до Волині. Так хотіли відірвати край від Галичини, та прилучити його до власне того Поділля, що попало Романовим. Формальна передача Тернопільського краю настала 15 червня 1810 р. Тоді тут було створено органи судової та адміністративної влади, де головно засідали поляки. Край розділили на два округи — Тернопільський та Заліщицький. А незабаром виділили і Теробовлянський. Тернопільський округ (до нього належав і Підволочиський край) очолив назначений Олександром І сенатор Ігнатій Тельс, що вів документацію російською мовою, а часами по-польськи. Всі державні документи видавалися польською. Русинів ніби й не було. Російське владарювання тривало до 1815 року. Назад його відсудили австріяки на «танцюючому конгресі 1815 року,» так гострослови за пишноту та надлишок називали Віденський конгрес де політична еліта Австрії, Росії та Англії вирішувала долю Європи на десятиріччя.

Російський історик Олексій Міллер у праці «РОССИЯ И РУСИФИКАЦИЯ УКРАИНЫ В XIX ВЕКЕ» переконаний, що коли б Росія отримала Галіцію після Віденського конгресу (1815 р), а такі плани виношувалися, або окупувала її в 1878 році (Росія була на грані війни з Австро-Угорщиною за Балкани), то українська гра була б завершена не лише в Галичині, але й на Надніпрянщині. Це виходило з того, що українство було на початковій стадії свого розвитку і поважно поступалося москвофільству. Нас усіх би попросту русифікували, а УГКЦ знищили.

Про перші десятиліття австрійського володіння у Скалатщині задокументовано не багато. Обставини були ті самі, що в решті Тернопільського краю. Коли в половині 1809 р. так зване «французько-польське» військо зайняло Тернопільщину, його провідник, полковник Старжевський, вислав посланця до о. Йосифа Мікульського, скалатського пароха і декана, вимагаючи, щоб він повідомив про це підлегле йому духовенство, і щоб священики виголосили про це в церквах і відспівали хвалебні пісні. З 1809 по 1815 р. Скалатщина перебувала у складі Росії, та вже в 1815 році ці землі знову повернено Австрії. Скалатщина тісно була пов’язана територіально і адміністративно з Тернополем. Коли в часі «Весни народів» у Тернополі створено «Руську Національну Гвардію» і 5.12.1848 р. посвячували її прапор, представники Скалатського повіту брали у цьому участь. Це свідчить про добрий рівень національної свідомості скалатчан, особливо духовенства.

Вивчаючи питання цієї анексії ми можемо з впевненістю сказати, що приєднання до австрійської корони мало в тогочасних умовах виключно важливе значення для долі України в цілому та Галичини зокрема. Марія Тереза сповідувала так званий вчений абсолютизм, вона заклала, разом зі своїм сином Йосифом ІІ, міцний фундамент цивілізованого європейського розвитку для нашого знедоленого люду. Звичайно, цим монархам було байдуже таке нині нами розуміння цієї проблеми, однак вони відстоюючи свої інтереси, так чи інакше, діяли у інтересах майбутнього саме нашої нації. Судіть самі:

— було зрівняне у правах уніатське та латинське духовенство, сама уніатська церква, аби унеможливити її підпорядковане становище, була перейменована у греко-католицьку. У Відні відкрили для нашого духовенства Барбареум, або семінарію Св. Варвари, тобто, в «перлині Європи» навчалися ті, хто ще недавно не знав чи існуватиме ця церква взагалі, адже на той час поляки довели справу до того, що зустрічалися неписьменні парохи, котрі вели служби «по пам’яті» ! Саме наше духовенство через десятиліття стало основою політичної і культурної еліти українського народу, перехворівши щоправда перед тим москвофільством;

— селяни отримали право відстоювати свої інтереси у суді, а попередньо їх судив дідич, тож в юридичному аспекті вони стали незалежними. Певно що це було зроблено через те, що Відню треба було підірвати могутність польського магнатства та шляхти;

— відтак було відмінене кріпацтво, це значило, що навіть той факт, що панщина зберігалася у суттєво обмеженому виді (30 днів на рік), селянин тепер перестав бути товаром, міг вільно переміщатися тощо. Остаточно панщину знесли 5 травня 1848 року;

— австрійці не дали полякам розчинити галичан, бо так було їм вигідно. Русини стали фактором, котрий стримував польський сепаратизм. Не даремно по подіях 1848 року цісар їх назвав «тирольцями сходу». Габсбурги дістали в цілому толерантних для себе підданих, котрі нізащо не бажали відновлення польських «порядків» ;

— були відкриті в селах однокласні русинські або чотирикласні німецькомовні школи. В дальнішому також гімназії та українські кафедри та духовні заклади. Мова йшла й про український університет, але Світова війна унеможливила це зробити, Франц Йосиф І планував його відкриття на 1916 рік;

— було дозволено українську пресу, книговидавництво;

— українці вели активне політичне життя, мали свої партії та громадські організації. Також вони мали свої економічні і фінансові об'єднання і т.п.

Реформаторська діяльність Марії-Терези та Йосифа ІІ була на той час прогресивним явищем, особливо, коли врахувати, що паралельно з ліквідацією найогидніших виявів кріпацтва на західноукраїнських землях — у Східній Україні (що входила до складу Російської імперії) воно запроваджувалося повторно.

В 1880 р. сталася знакова подія для жителів краю — візит Франца Йосифа І до Галіції, показовий у аспекті його знайомства з русинськими організаціями. У той час тут ще заправляли москвофіли, але імператор на це реагував досить толерантно — представляючи йому «общество Качковского», цісар запитав хто його очолює, скільки має членів (6 тис.), яка основна діяльність. Потім ствердив, що це хороша річ і вона принесе багато добра краю. По тому йому представили тодішнього голову товариства Івана Наумовича — пароха в м. Скалат. Цісар його впізнав — «Знаю Вас, Ви депутат Державної Ради, мене радує, що Ви такий дієвий». Поза тим поляки вважали всю ту братію московською агентурою і треба визнати небезпідставно. Саме з цього візиту деякі дослідники виводять початок кінця масового москвофільства у Галичині. Найперше це стосувалося його здолання у середовищі УГКЦ — там москвофіли були особливо активними і, без сумніву, поширювали свій згубний вплив на паству. То період, коли поляки насміхалися, що русини то хлопи і попи. Отож було виведено з під керування митрополита монаший чин Св. Василія Великого і фактичне підпорядкування його Папі через отців єзуїтів. Для дискредитації москвофілів вони самі піднесли належну нагоду — так званий Гнилицький інцидент. Мешканці цього нашого села через свій колишній прикордонний статус до нині мають особливу харизму. Тож забажали власної парафії, але по якихось там причинам ця справа затягувалася (найперше противився місцевий священик, що мав кілька сіл і боявся «збідніти» .) на той час їх патроном був граф Ієронім Делла — Скала, який мешкав на Буковині, але ті Гнилиці були посагом його жінки. Буковина була переважно православна, тож той не розібравшись що й до чого запропонував гниличанам перейти у православіє і тоді він їм сам привезе попа — ортодокса (мав добрі стосунки з буковинським Митрополитом). Селяни вирішили порадитися з тим самим Наумовичем — авторитетним москвофілом та одночасно священиком УГКЦ. Той їм нарадив, що православіє (мова йде про московське, бо іншого на тогочасній Україні і не було) то є релігія їх батьків і дав відповідні папери для переходу. В кінці 1881 року таке прохання було подано. Це викликало величезний скандал та резонанс по всій Галичині. Їм негайно було надано парафію і священика — уніата. (Село до нині вірне УГКЦ). Одночасно було проведено розслідування так званого «гнилицького інциденту» .

1.2 Греко-католицькі сільські парафії Новосільського та Скалатського деканатів у XIX-XX ст.

Сучасний Підволочиський район охоплює територію колишніх двох повіті: Скалатського та частину Збаражського (Новосільщина).

При поділі Галичини на повіти 1870р. утворено збаразький повіт і поділено його на дві судові округи: збаразьку і новосільську. До новосільської судової округи належали такі сільські громади: Богданівка, Воробіївка, Великі Гнилиці, Малі Гнилиці або Гнилички, Голошинці, Голотки, Добромірка, Клебанівка, Климківці, Козярі, Коршилівка, Кошляки, Лозівка, Медин, Нове Село, Ободівка, Пальчинці, Пеньківці, Просівці, Скорики, Терпилівка, Токи і Яцівці.

С. Нове Село, що завдяки своєму становищу стало осідком окружного суду, розташоване в урожайній чорноземній безлісній околиці. У 1880р до нової сільської судової округи належало 25 115 мешканців. У 1907році був утворений Новосільський деканат. У новоствореному деканаті було 15 парафій, 27 церков, 17 священників і 27 331 вірний. Мною представлено статистичні дані по новосільському деканату, які зібрав на підставі шематизмів єп. Іван Прашко (Австралія), який походив родом зі Збаражчини. Земельна посілість парафій у Збаразькому деканаті становила в середньому всього 23,5 га землі, а в Новосільському 28,6 га. Цікаво відзначити, що пересічний розмір господарства польського колоніста виносив 40 га, а він сам не мав жодних культурно-освітніх зобов’язань. У випадку потреби держава радо приділяла йому грошову позичку, разом із багатьма іншими привілеями.

Загальна кількість землі в посіданні обох деканатів становила 1.295 га, тобто стільки, скільки мали три польські фільварки, яких у повіті до 1939 р. було біля 40. Незалежно від радше скромних економічних засобів греко-католицького населення, воно таки спромоглося на побудову й втримання 27 церков у Збаразькому деканаті й 27 в Новосільському. Із загального числа 54 церкви 42 були муровані. Дві третини з них побудовано протягом другої половини XIX і з початком XX ст. Латинники посідали 35 костьолів, які обслуговувало 17 священиків. 23 костьоли знаходилося у Збаразькому деканаті, де проживала більшість поляків повіту.

Ще іншим цікавим аспектом у таблицях є пов’язання українців із їхньою церквою, що в різні часи заступала державність, культурні центри й навіть політичні аспірації бездержавного народу. Незважаючи на неповні дані щодо членства в церковних братствах, поодинокі парафії показують великий відсоток осіб приналежних до братств. Наприклад, у таких селах як Великі Гнилиці, Гнилички, Клебанівка, Пальчинці й Токи відсоток членства в порівнянні до всього греко-католицького населення становить 1 до 5. Це відношення в дійсній ситуації покривається з членством однієї особи від родини, якщо взяти за основу п’ятичленну родину українського села за статистично.

У Новому Селі на цвинтарі були старі кам’яні пам’ятники-хрести. На одному хресті було вибито число 1600 або 1699 (останні дві було тяжко відчитати). На іншому хресті було число 1710 або 1719. Хто був похований у цих могилах, невідомо, правдоподібно, що священик, бо напис був із західного боку, в той час, коли всі інші написи були зі східного. Цвинтар містився на північ від села.

На південному боці шосейної дороги був старий цвинтар. У давнину тут стояла дерев’яна церква св. Михайла, що згоріла з невідомих причин. Властителька фільварку збудувала на тому місці костьол із тесового каменю й дзвіницю, які згодом подарувала населенню села. Мури церкви й дзвіниці були товщиною в однії метр. Церква була покрита ґонтами до 1932 р., а відтак бляхою. Дзвіниця була покрита бляхою. Парафіяни хотіли змінити в церкві вежу на баню, але польський уряд заборонив і вийшло таке, що нижню частину вежі змінено на баню, а вверху залишилося ще пів вежі, в такому стані стоїть церква й сьогодні. (За радянських часів там був музей.) Дзвіниця має два поверхи. В нижній частині й на першому поверсі колись були засіки; туди селяни восени зсипали збіжжя на переднівок. Тут була також стара бібліотека. Книжки оправлені в тверді обкладинки, обтягнені шкірою, малого, середнього й великого форматів, були друковані латинкою, деякі німецькою мовою. Було також чимало рукописів, писаних чорнилом на паперах блідозеленковатого, блідоголубого й горіхового кольорів. Цю бібліотеку знищили царські війська підчас першої світової війни. Можливо, що це були дуже вартісні книжки, які пропали через московське варварство. На другому поверсі дзвіниці були приміщені чотири дзвони, які відзначалися дуже гармонійними звуками. Великий дзвін кожної суботи пізно ввечорі повідомляв про початок спочинку. Цей дзвін вживали також на випадок пожежі, але тоді дзвонили тільки в одно крисо. Найбільшу радість справляли дзвони на Великдень. Тоді молодь годинами видзвонювала лише двома дзвонами. Підчас першої світової війни москалі вивезли дзвони в Росію і вони там пропали. Село купило три нові дзвони, але їх забрали комуністи. Біля церкви в селі було вісім гробів. У трьох гробах спочивали священики, а в двох шляхтичі (Йордан і другий невідомий). В давнину матерньою церквою для Нового Села була церква св. Димитрія в селі Козярі (1785).У пам’яті мешканців села залишилися такі священники: о. Михайло Глинський (похований біля церкви 1800р.), о. Кульбаба, о. Цурковський, о. Левицький (похований біля церкви 1900р.), о. Онуфрій Зарицький (дід Катерини Зарицької, відомого в’язня більшовицьких таборів), якого царська влада заслала на Сибір 1915 р. Поверневшись із Сибіру, він незабаром помер і похований на місцевому цвинтарі поміж своїми парафіянами. Згодом адміністратором парафії був о. Д. Сеньківський. З 1920 р. на парафії був о. Степан Тесля (помер 1924 р., похований у м. Збаражі). Останнім парохом був о. Іван Малюца, який був у селі до своєї смерті у 1946 р.

По дорозі зі Збаража розкинулися поселення сільських громад Шельпаки, Сухівці, Лисичинці.

С. Сухівці сусідує на сході безпосередньо з Новим Селом, на південному сході з селами Козярі й Голошинці, на півдні з селами Ободівка й Лозівка, а на південному заході зі селами Гущанки й Добромірка. Всі ці села віддалені від с. Сухівців лише на 3−4 км. На заході село межує безпосередньо з с. Шельпаки. У давні часис. Сухівці не мали ні своєї церкви, ані цвинтаря. На Богослуження селяни ходили до Нового Села, там і ховали своїх небіжчиків. Щойно 1865р. збудовано дерев’яну каплицю, в якій кожної другої неділі парох Нового Села відправляв Богослуження. У 1903р збудовано з каменю велику церкву у виді хреста. Церква була під покровом Вознесіння Господнього. Сухівецька парафія ніколи не була самостійною, а належала до матірної парафії в Новому Селі. Усі священики Сухівців були парохами Нового Села.

С. Гущанки розляглося по обидвох берегах річки Вовчка. На високому лівому березі стоїть, неначе сторож села, величава церква св. Михайла, побудована 1810 р. Мабуть у той час парохом церкви був о. Охримович, про якого розповідають, що був палким українським патріотом. Біля церкви зберігають його могилу, на якій стоїть однораменний кам’яний хрест, що глибоко запався в землю. На хресті вибито епітафію польською мовою: «Тут спочиває о. Охримович. Просить о молитви» .

На узбіччі, нижче церкви, знаходиться городець, засаджений густо ясенами. Посередині стоїть пам’ятник, поставлений з нагоди знесення панщини в 1848 р. Після о. Охримовича парохом став о. Левицький, який дуже мало цікавився селом. Коли громада с. Добромірки збудувала для себе церкву св. Івана Хрестителя, він перенісся туди. До парафії Гущанок належали тоді ще Добромірка, Лозівка та Ободівка. Доки в Гущанках мешкали парохи, доти село було в повазі й гордилося своєю прекрасною церквою. Коли ж о. Левицький перенісся до Добромірки, життя в селі почало поволі завмирати.

С. Шельпаки розташовані за 19 км на схід від Збаражу. Через село пливе Млинський Потік, що витікає з села Шили і майже просто тече на південний схід до Збруча. У долині річки на її правому березі розляглося село, що простягається зі сходу на захід довжиною близько 2 км. Східня частина села лежить уздовж звичайної сільської дороги з горбкуватим тереном.

Коли й хто заснував Шельпаки та звідки пішла назва села нікому не відомо. Це питання й досі залишається не дослідженим. Єдиним свідком про давність села є церква св. Юрія, яку збудовано 1783 р. Стіни церкви завширшки один метр, муровані з твердого каменю. Біля церкви стоять старі хрести з вивітреними написами, які тяжко відчитати. Немає сумніву, що під ними лежать тлінні останки знатних людей села, може навіть його фундаторів. Можна припустити: якщо церкву збудовано 1783 р., поселення можна легко віднести на кінець XVI ст., або й раніше.

Наприкінці XIX ст. село мало близько 85 селянських житлових будинків і начисляло 799 мешканців, у тому числі 726 греко-католиків, 23 римо-католики і 50 жидів. У 1939 р. в селі було вже 160 житлових будинків і 1050 мешканців у тому числі 1000 українців, 10 поляків, 30 латинників і 10 жидів.

На південному боці, за 200 кроків від церкви, лежить цвинтар, що простягається від дороги вниз на південь. При вході могила й пам’ятник визначному діячеві Галицької України о. Степанові Качалі (1815−1888). Пам’ятник, обведений залізним плотом, зображає в особі янгола з лавровою галузкою в руці «Просвіту», якої покійний о. Качала був одним із засновників і великим пропагатором просвітянських ідей. Отець Качала був парохом Шельпак від 1872 р. до 1888 р. Ревний священик, блискучий проповідник і промовець, учений і жертовний громадянин, він брав діяльну участь у житті села та всієї Галицької України. Він є гордістю села Шельпаки, а присвячений йому пам’ятник є символом великої вдячности людських сердець, що згадуватимуть його до останнього свого удару.

На північ від села за шосейним шляхом стоїть кам’яний хрест, поставлений жертвам холери, що в 30-их роках XIX ст. лютувала в селі. У цій частині села стоїть невелика гора, яку селяни називали «Крутим горбом». Назва повністю віддзеркалювала його вигляд. Тут діти пасли гуси й залюбки бавилися. У стіп горба тече річка, а дещо оподалік стоїть другий горб, але дещо менший. З-під нього витікає чиста, здорова, холодна вода, якою люди наповнювали пляшки, їдучи на працю в поле. Вода з джерела спливає вниз і творить маленький ставок, який селяни називали «Йорданом». Туди на Водохрищі йшов процесійний похід і біля ставка відбувалося свячення води.

У селі не було багатих господарів, але й не було надто бідних. Селяни залишалися власниками 600 моргів поля.

С. Лисичинці розбудувалося на двох пагорбах, розділених річкою Млинським потоком і на сході межує з с. Шельпаки. На південному боці села, на горбі, в давнину височіла дерев’яна церква, яка згоріла підчас татарських нападів. На тому місці збудовано 1902р. нову церкву з каменю (за пагорбом у селі знаходилася каменоломня), з однією банею в честь Василія Великого. Першим священиком був о. Степан Качала, який був парохом у Шельпаках, де була тоді матірна церква і парафія, до якої належало село Лисичинці. Другим священиком був о. О. Голінатий, а після нього його син о. Олександр Голінатий. Останнім священиком був о. Северин Савчак. Усі священики були щирими патріотами й багато причинилися до національного й культурного розвитку села.

С. Гнилиці знаходиться північніше с. Нове Село. У 1902 р. збудовано в Гнилицях церкву св. Покрови. Хто був першим парохом у селі точно важко було встановити. Достеменно відомо, що підчас так званого" Гнилицького бунту", що мав місце взимку 1919 р., парохом був о. Євген Вітошинський. «Бунт полягав у тому, що селяни вбили місцевого поміщика, а що важніше не хотіли давати людей до Української Армії та загалом не підчинялися ніяким указам української влади» .- згадує у своїх спогадах колошній сотник Української Галицької Армії (УГА) Василь Бачинський. Отцеві Вітошинському вдалося залагодити усно справу у Збаражі, так як його родич, д-р Мирон Вітошинський, був повітовим комісаром м. Збаража. Отець Максим Хома, парох Гнилиць, згодом декан Новосільського деканату прийшов до Гнилиць 1921 р. й перебував тут до 1960 р. Помер у Львові, 1962 р., на 80-му році життя й 50-му році священства. Похоронено його в Гнилицях при участі декількох тисяч народу.

1925 р. засновано в селі читальню «Просвіти», головою якої довгий час був о. Максим Хома, а потім Іван Мудрий і Степан Рогач. При церкві існував мішаний хор, що його зорганізував студент Володимир Хома. Згодом хором керував Галабурда. При читальні діяв аматорський гурток, яким керували місцеві студенти. У селі існував «Сільський Господар» і Союз Українок. Усе культурне життя села зосереджувалося в Народному Домі. У селі існувала кооператива.

С. Гнилички, розташоване в напрямі захід-схід, уздовж шляху Збараж-Підволочиське, простягається приблизно на віддалі одного кілометра. Мешканці села та жителі довколишніх сіл дуже часто називають село Гниличками Малими, щоб його відрізнити від сусіднього села Гнилиці Великі, що розміром багато більше, ніж Гнилички. Звідки походить назва села досі не устійнено. Правдоподібно від річки Гнилка, що випливає з села Гнилиці, перепливає через Гнилички, а далі скеровується на південь і вливається до ставу в селі Голошинці.

У селі було два історичні пам’ятники — фігури, поставлені після 1848 р. для відзначення знесення панщини. Щороку перед ними збиралися селяни з священиком — служили молебень-подяку Всевишньому за скасування панщини й молилися за душі горем прибитих селян, що впали жертвою важкої праці на панщині.

У давні часи церква була на Селиську (назва частини села за річкою), але з часом вона стала замалою для громади. 1886 р. недалеко від неї побудували муровану церкву св. Івана Богослова. Гнилички не мали тоді свого священика, громаду обслуговував священик із Гнилиць. Будуючи нову церкву, громада поставила будинок і для священика призначила 50 моргів землі та два городи й почала домагатися призначення священика для Гниличок. Отець Володимир Герасимович, до якого звернулася громада з проханням передати її домагання до Львівської консисторії, з невідомих причин зволікав справу. Це привело до неприємних наслідків, бо громада сама звернулася до о. Івана Наумовича, декана в Скалаті, з проханням призначити священика для Гниличок. Отець Іван Наумович, що працював діяльно в москвофільському таборі, приобіцяв призначити для громади православного священика з Буковини. Ця подія привела до арешту свідоміших селян в с. Гнилички, стала голосною в церковних колах, а поляки використали її як зраду українців супроти австрійської держави.

С. Кошляки розташоване за с. Гнилички вбік від дороги Збараж-Підволочиськ. Перша історична згадка про село походить із 1785 р., а сто років пізніше село вже нараховувало 2175 осіб. Австрійський перепис населення (1910) виявив у селі 3166 осіб, найбільше число населення за всю історію Кошляк. За Польщі в селі жило 2564 (1921) осіб, а за переписом 1931 р. — 2476 осіб і було 600 дворів. 1939 р. населення збільшилося до 2580 осіб.(за В Кубійовичем). В селі тоді жило 1920 українців (близько 75 відсотків), 40 поляків, 580 латинників і 40 жидів. У 30-их роках у селі було 3800 моргів поля, що належали до селян, і 1200 моргів, що належали до фільварку й були власністю дідича Тадея Маленького. Ще перед першою світовою війною в селі часто говорили, що стара дерев’яна церква, яка згоріла 1890 р., була побудована в XVII ст., але точної дати ніхто не знав. Нова церква збудована з каменю в честь святої угодниці Божої Параскевії (подібно як і попередня). Біля церкви стоїть старий пам’ятник зі старослов’янським написом, на якому дата вже стерлася від вітрів і дощів. (Здається, коли б можна було її відчитати, то розкритою стала б дата побудови першої церкви).

Прізвища священиків перед 1893 р. авторові не відомі. 1893 р. на парафію прийшов о. Теофіль Луцик, а згодом о. Йосиф Ґроховський. Останнім священиком перед другою світовою війною був о. Вітошинський. Перші два священики ставилися прихильно до парафіян, але не цікавилися культурно-освітнім життям села; о. Вітошинський був щирим і відданим українським патріотом.

До села Токи вели три дороги з Підволочиського, з Кошляк і з Пальчинців. Через саме село проходила шосейна дорога й була його головною вулицею. За польськими статистичними даними Токи займали 3511 га сільсько-господарських угідь, із яких було 3351 га орної землі. У селі був фільварок із 720 га землі, який поділено на ділянки ще 1901 р. Усю землю придбали селяни. В Токах було 503 мешкальні будинки і жило 2742 особи населення, в тому числі 200 поляків, 54 жиди, а решта українці.

Мешканці села були заможні, мали гарні житлові й господарські будинки, покриті бляхою. На землі господарювали раціонально, впроваджуючи модерні методи хліборобства; таким чином, зростала врожайність зернових і технічних культур і постійно збільшувалися їхні прибутки. Село славилося добрим хором, театром і високим рівнем культурно-освітнього життя. На самому початку село мало дерев’яну церкву, яка була побудована в 1741 р. Біля церкви спорудили дерев’яну дзвіницю. У 1860−1865 рр. її обшалювали дошками. Улітку 1892 р. під час громовиці дерев’яна церква згоріла. Через 5 років (у 1897) у центрі села біля пам’ятника на честь знесення панщини побудували капличку, де відбувалися богослужіння (храмовий празник 27 вересня, в день Воздвиження Чесного Хреста). Муровану церкву Преображення Господнього збудовано в Токах щойно 1902 р. (архітектор В. Нагірний). Вона стала однією з найкращих культових споруд в околиці. В 1906 р. з візитацією до новозбудованої церкви в Токах перебував митрополит Андрей Шептицький. Старожили переказують, що під враженням від перебування в селі А. Шептицький висловився, що нема кращого міста в Галичині від Львова, а села — від Токів. До церкви належало 85 га землі. На парафії в Токах були такі священики: о. Василь Охримович (1808−1810), о. Теодор Мацілинський (1803−1828), о. Онуфрій Абрагамович (1811−1816), о. Яків Сокольницький (1827-?), о. Михайло Мацілинський (1828−1867), о. Михайло Куницький (1867−1868), о. Панкратій Білинський (1868−1899), о. Володимир Копитчак (1899−1908), о. Дмитро Мигоцький (1911;1914),.о. Петро Петриця (1914;1941), о. Іван Яцишин (1941;1948).

За Токами розташоване с. Пальчинці. Перша згадка про поселення датується 1785 р. Осередком життя у селі була церква св. арх. Михаїла, збудована у 1899 р. Площу під церкву подарувала вдова М., а заробітчани, що виїжджали на сезонну працю до Німеччини, заохоченні о. Волочанським, склали на будову понад 40 000 австрійських гульденів. Церкву в нижній частині збудовано з тесового каменю, а у верхній з цегли; завершено трьома банями, покритими бляхою. У церкві був гарний позолочений іконостас, престол із кивотом і престоли в аркадах. Церкву розмалював київський маляр Дідушенко, який перейшов кордон із дружиною та її братом, дістав право азелю в Галичині та осів майже на 3 роки (1906;1909) в Пальчинцях. Він був добрим дяком, зорганізував хор і молодь і старших церковного і світського співу. Дідушенко — енергійна й завзята людина, з добрим знанням у багатьох ділянках, організував також аматорський гурток. Розмалювавши декорації, поставив цілий ряд вистав, наприклад, «Вефлеємський вертеп», «Украдене щастя» ," На старости літ «та інші.

Першим диригентом у селі до 1905 року був Вовк, який виконував також обов’язки дяка, згодом виїхав до Америки. Деякий час потому дякував Яків Рубльовський, а опісля Тодорко Боднарчук. Після смерти о. Величанського священиками були о. О. Перфецький, о. Куницький та о. Малюца. Священики були добрими парохами і зробили чимало добра для релігійного та культурного піднесення села о. Куницький був також добрим бесідником.

В напрямку на Підволочиськ за с. Гнилички розкинулося село Медин, селяни якого добре зберегли в пам’яті деяких священиків, почавши з другої половини XIX ст., між ними о. Куницького. За нього, 1862 р. побудовано в селі дзвіницю на чотири дзвони й дерев’яну церкву з тесаних дубових брусів, що походили з лісу, який ріс в околицях присілка Хатки. Новозбудовану церкву посвячено на честь св. Покрови. У 1868 р. о. Куницький поставив гарний мурований парафіяльний будинок на місці старої церкви. Він також перебудував інші господарські будинки парафії. З вікна парафіяльного будинку, що стояв у гарному місці, було видно все село й широкий став. Отець Куницький віддано працював для добра церкви й громади, парафіяни з покоління в покоління згадували його добрим словом. Він помер у Медині й там його поховано. По його смерті десь близько 1870 р. на парафію до Медина (у склад парафії, крім Медина, входили ще села Воробіївка й Пеньківці) прийшов о. Андрій Качала. Він був добрим священиком і взірцевим господарем парафії, з прибутків побудував біля церкви малу школу й читальню, а в Тернополі заснував для студентів" Руську Бурсу". Отець Андрій Качала прожив у с. Медин 32 роки. Села Медин, Воробіївка й Пеньківці мали окремий привілей у Бурсі, а саме — кожного року могли туди посилати чотирьох студентів (Медин — двох студентів, а інші села — по одному). Цей привілей село втратило зі смертю о. Андрія Качали. «Похорон о. Качали, як розповідав мій батько (народився 1876 р., перебував п’ять років у «Руській Бурсі» й закінчив п’ять кляс тернопільської гімназії), був величавий. Підчас похорону співав хор бурсаків, як також було багато студентів і професорів із тернопільської гімназії. На могилі сл. п. о. Андрія Качали поставили гарний пам’ятник із чорного мармуру, на якому золотими літерами був такий напис: «На пам’ятку своєму основателеві, найбільшому добродієві русько-української молодіжі. Руська Бурса в Тернополі. Отець Андрій Качала народився 16.08.1830 р., упокоївся 01.08.1902 р.» , — згадує у своїх спогадах Михайло Штойко.

Тоді прийшов на парафію о. Довбуш, але він довго не затримався. Поміж ним і багатшими господарями виникло непорозуміння щодо парафіяльного господарства. Не захотів він обробляти парафіяльної землі, віддаючи її бідним селянам, щоб тим самим покращати їхні можливості заробітку. Десь 1903 р. прийшов на парафію о. Янович, який дуже добре вів парафіяльне господарство й жив заможно. Він був москвофільських переконань і зовсім не цікавився громадсько-суспільним та культурно-освітнім життям села. Помер 1920 р., поховано його в Медині. По смерті о. Яновича парохом села став його зять о. Онуфрій Захарків, цікавий, вродливий і життєрадісний священик. Отець Захарків був дуже точний у виконанні своїх обов’язків. Сам був прекрасним співаком (тенор), у церковному співі не допускав найменшого недотягнення. V церкві зорганізував мішаний хор, яким диригував Мисько Миськів зі Львова, а згодом дяк Радчук із Коршилівки. Десь 1929 р. прибув до села вчитель Микола Явний, який удень навчав на фільварку дітей дідича, а ввечері вишколював церковний хор. У роках 1931;1932 церковним хором керував монах Вілинський. Отець Захарків був 25 років парохом у селі. Восени 1942 р. довелося йому втікати з Медина від німців. Сталося таке, що в льоху на парафії переховувалося 17 жидів, які себе якимось чином виказали й незабаром утекли з села. Отець Захарків, щоб уникнути німецького суду й переслідувань, виїхав таємно з села до містечка Горлиці біля Сяника.

За с. Медин за 9 км до Підволочиська розташоване с. Скорики. Скорики засновано в другій половині ХVІ ст. В 1648р. побував у селі гетьман Богдан Хмельницький. Здавна був відомий переказ, що гетьман, перебуваючи в Скориках, сповідався і приймав причастя в місцевій церкві. Село славилося стародавньою дерев’яною церквою Івана Богослова з 1744 р., яку відносять до пам’яток архітектури ХУІІ ст. Але чи це була та сама церква, в якій побував Хмельницький, чи може старша, яку перебудовано 1744 р. точних відомостей не знайдено. Церква побудована з грубих дубових тесаних брусів з трьома банями. Її споруда відзначається суворою центричною композицією і рівновагою. У церкві є чудовий самобутній різьблений іконостас і прекрасна ікона Богоматері, мабудь, середини ХУІІ ст., з дитиною у квітчастій сорочечці. Першим парохом села був о. Йосиф Краснопера, який прийшов до села 1895 р. До парафії належало також село Просівці. Отець Краснопера був ревним і добрим священиком. До парафії належало 42 га орної землі. Перед другою світовою війною у селі проживало 1230 осіб, з них 990 українців.

С. Терпилівка лежить вбік від села Скорики праворуч, розташоване на правому боці річки Вовчок, за 21 км на схід від міста Збаражу. Воно сусідує з наступними селами: на півночі з Новим Селом, дещо на схід із Козярами й Климківцями, на півдні з Клебанівкою, а на заході з Лозівкою та Ободівкою. Село відоме з першої половини XVI ст. Біля Терпилівки виявлено поховання черняхівської культури ІІІ-VІ ст.

Околиця Терпилівки пагориста, поперерізувана долинами-ярами. Земля урожайна — чорнозем. Лісів не було. Селяни мали близько 1500 моргів поля. В селі було близько 180 мешкальних будинків, а населення доходило до 900 душ, у тому числі 22 римо католики, 42 жиди, а решта — українці.

Церква в Терпилівці своїм стилем нагадувала українські дерев’яні церкви ХVІІІ ст. Була збудована 1775 р з дубових брусів, із банею, і покрита ґонтами Це була церква Перенесення мощів св. Миколая, або як у селі загально називали її церквою Теплого Миколи. На жаль, по цій визначній архітектурній пам’ятці залишився лише спогад. Церкву спалили більшовики 1944 р., знищивши в ній гарматним вогнем і гранатами загін українських повстанців. Чи була перед 1775 р. в Терпилівці церква? Припускають, що була, але це питання досі не досліджене.

При вході на церковну площу стояла мурована дзвіниця з трьома дзвонами. За церквою був старий цвинтар із похилими, а то й знищеними кам’яними хрестами, на яких уже нічого не можна було відчитати. На південь від церкви стояв пам’ятник із червоного каменю — гріб о. Михайла Чекалюка та його дружини, що померли наприкінці ХІХ століття. Поруч із цим пам’ятником улітку 1940 р. виросла нова могила, в якій спочив довголітній парох села о. Володимир Герасимович. (1970 р поховано біля могили о. Герасимовича його дружину, що перебувала з дочкою в Терпилівці і прожила 95 років.) Правдоподібно цей другий цвинтар заповнено ще на початку XIX ст., і з того часу небіжчиків ховали вже на новому третьому цвинтарі за один кілометр від села. При головній дорозі, що вела з села Клебанівки, знаходився Хрест Свободи, збудований на пам’ятку знесення панщини.

У другій половині XIX ст. парохом у Терпилівці був о. Михайло Чекалюк. По його смерті деякий час управляв парафією о. Форись (змінив прізвище на Королишин). Наступним парохом був о. Володимир Герасимович. Його вікаріями (помічниками) були о. В. Мармаш, о. Оришкевич, о. І. Яцишин, о. В. Данько, о. В. Стецюк і о. Я. Труж. Усі згадані священики брали діяльну участь у культурно-освітньому житті села. Найбільш замітною була праця о. Івана Яцишина, що перебував у Терпилівці близько п’яти років. Він багато причинився до організації в селі протиалькогольного товариства «Відродження», також працював у драматичному гуртку та організував різні танцювальні, як тоді казали, пописи, «фестали», обжинки, ягілки тощо. Сам о. Володимир Герасимович був свідомим народовцем, добрим священиком, успішним організатором, визначним громадським діячем і відомим письменником і фейлетоністом. Він був засновником майже всіх товариств у селі. Читальню «Просвіти» заснував відразу після свого прибуття до Терпилівки, вона була однією з перших читалень на Збаражчині. Він мав великий дар до оповідань на історичні теми. Отець Герасимович помер 1940 р. До парафії належало 65 моргів землі; стільки ж поля мала й дочерна церква в Климківцях.

Проаналізувавши церковне життя Новосільщини, ми наблизилися до містечка Підволочиськ, якому буде присвячено дослідження у наступному розділі.

По другий бік від Підволочиська розташовані сільські громади, які до 40-х років минулого століття належали до Скалатського повіту.

Розглянемо історію парафіяльних церков Скалатщини. Перше село біля м. Скалата, Городниця. До 1930 р. в с. Городниці не було церкви. У «Йосифинській метриці» за 1784 р. церква в селі не згадується. Це рідкісне явище в нашому краї, коли таке велике село було позбавлене власного храму. Однак є, мабуть, всі підстави припустити, що в XVI ст., коли вперше згадується Городниця, село мало свою церкву. Звичайно, що вона була дерев’яною. У XVII ст., найбільш вірогідно всередині чи другій половині, коли Скалатщина страшно потерпіла від різних воєнних дій (згадаймо хоча б 1675 р., коли турецько-татарське військо захопило і зруйнувало фортецю в Скалаті і спустошило навколишні села), вона була зруйнована. Надалі волею долі, з причин крайньої нужди жителів села, відсутності в ньому священика та наявності панського свавілля, яке не давало дозволу на призначення пароха в своєму маєтку, на побудову нової церкви, Городниця на два з лишнім віки була позбавлена власного храму. Тож душпастерські обов’язки виконував священик з Кривого. І саме в це село змушене було не одне покоління мешканців Городниці ходити на церковні відправи, хрестити дітей, вінчатися. Віруючі села належали до церкви Криве і до 1946 року Городницька парафія вважалася дочірньою. Кривецька парафія вважалась матірною. В Кривому знаходився парафіяльний уряд, який вів реєстрацію народжених дітей, шлюбів і похоронів. Там знаходилось проборство і церковна земля, яка вважалась основним засобом утримання і життя священика. Оскільки такої землі в Городниці не було, то навіть після побудови власного храмового приміщення, священика і дяка доводилось возити з Кривого.

Церква Успіня Пресвятої Богородиці пройшла складний шлях. До будівництва церкви приступили в 1923 році. Тяжко то давалось будівництво. Велику кількість жителів села складали поляки, а заможних українських селян було мало, але щедрість окремих громадян та активність всіх жителів села спричинилися до того, що церква була побудована, за порівняно, короткий час.

Серед найбільш активних жертводавців був Голояд Дмитро, який походив родом і з села Пізнанка (нині Поділля). На своєму полі, і за свій кошт, випалив і пожертвував на будову церкви 55 тис. штук цегли. Для оплати робітників вирубав і продав один морг лісу, оплатив землеміра і проектанта по виготовленню документації. За такий вагомий внесок на будівництво церкви в 1930 році він був нагороджений Грамотою Єпископа Андрія Шептицького. Голояд Дмитро вважається фундатором Церкви у Городниці. Його ім'я щорічно згадується в церкві під час Богослужіння на Дмитра. Голояд Дмитро самотужки виготовив хрест, вирізьбив розп’яття Ісуса Христа і встановив на своєму полі, що по дорозі з Городниці в Скалат. Хрест було зруйновано радянською владою. Значні грошові пожертвування зробив Шевчук Павло, за що в 1929 році також був нагороджений грамотою Митрополита Андрія Шептицького. Землю під будівництво церкви придбано за кошти Білика Микити. Білик Микита купив цю землю в поляка Стецишина (Схаба) і пожертвував на будівництво церкви.

Дацків Тома, Шевчук Олексій, Чорній Микита, Чорній Михайло, Винник Панько, Гурський Пилип, Дацків Іван зверталися за допомогою до сусідніх сіл Криве, Остап'є, Новосілка, Старий Скалат, Полупанівка, Колодіївка, Іванівка, Гримайлів. Жителі цих сіл жертвували скільки хто зміг.

З архівних даних відомо, що Городницьку громаду обслуговували такі священики: Студзінський Яків (1822 р. н), душпастирював від кінця 1850-х рр.; Герасимович Ілярій (1848 р. н.) — перебував на парохії від кінця 1870-х років до початку 1900;х; потім кілька років був Бучинський Осип, син котрого Мелітон, народився в Кривому, доктор права, адвокат у Станіславі (нині Івано-Франківськ), видатний фольклорист та етнограф; упродовж 1906;1925 рр. душпастирював Онуферко Антін (1872 р. н.), о. М. Козоріз, потім о. Ю. Колодій (1884 р. н.), за ним Онуферко Ярема, з середини 30-х рр. — о. Зварич Василь (1890 р. н.).

До 1939 року майно Церкви було незначним. Церква володіла землею 0,2865 га. До норми не вистачало 14,7135 га. Ці землі не приносили прибутків, тому утримувалась церква виключно на пожертви парафіян. За спільні кошти парафіян був придбаний вівтар, чотири фелони, три пари хоругв і одні вишиті фани. Євангеліє подарувала Іжиковська Ганна, дружина Іжиковського Стася, яка за національністю українка родом з села Колодіївка. Панікадило подарувала Шафранська Марія, лампаду — Мовчан Кирило, процесійний образ — Гевчук Микита, великий образ, який висів за вівтарем, дружина вчителя Бігди Яна. Дяком був житель села Криве Вецал Теодор. Допомагав йому в церковному хорі Шевчук Олекса, який в 1945 році почав служити регентом.

Духовенство керувало не тільки релігійним життям села, а й суспільно-політичним. Крім богослужінь, які проводились щонеділі і у дні релігійних свят, два рази на тиждень проводилась катехизація учнів в школі, підготовлялись вертепи. Священик керував «Просвітою», сприяв відзначенню знаменних українських дат. Українське духовенство несло просвіту і культуру в широкі маси населення, виводило національні змагання далеко за рамки церковного життя. Це не подобалось польським властям і вони почали вживати заходів на знищення греко-католицької церкви. Вони намагалися різними способами перетягувати греко-католиків на римо-католицький обряд. А це означало ополячити їх. Греко-католикам забороняли купляти землю, займати державні посади. Оформляли документи права власності лише при умові, коли греко-католик переніс свою метрику з церкви до костела. Був час коли греко-католицькому священику забороняли викладати релігію в школі, а українських дітей заставляли йти на релігію до римо-католицького ксьондза. Та цей захід в Городниці успіху не мав. Діти, усвідомлені батьками і греко-католицьким священиком, відмовлялися йти до польського ксьондза і втікали з уроків релігії.