Управління інвестиційним процесом

Реферат на тему:

УПРАВЛІННЯ ІНВЕСТИЦІЙНИМ ПРОЦЕСОМ.

1. МАКРОЕКОНОМІЧНЕ РЕГУЛЮВАННЯ ІНВЕСТИЦІЙНОГО ПРОЦЕСУ.

Інвестиції - матеріально-фінансова основа оновлення і на­копичення основного капіталу, що визначає структуру еконо­міки, темпи її зростання і рівень конкурентоспроможності на світовому ринку. Тому встановлення і застосування ефектив­ного механізму впливу на інвестиційні процеси з боку держави має виключне значення, особливо для перехідних економік, зокрема України.

В економічній науці існують два протилежні підходи до участі держави в регулюванні економічних (у тому числі інве­стиційних) процесів: класична й кейнсіанська теорії. З точки зору класиків, ринковий механізм автоматично забезпечує рів­ність попиту і пропозиції, і тим самим усуває тривалі пору­шення в економіці, в тому числі такі явища, як спад виробниц­тва, інфляція, безробіття.

На відміну від традиційної класичної теорії, англійський еко­номіст Джон Мейнард Кейнс обгрунтував об'єктивну необхід­ність і практичне значення державного регулювання ринкової економіки. Теорія Кейнса — це аналіз взаємодії і взаємозв'язку різних агрегованих економічних категорій і величин, досліджен­ня того, як невідповідність між ними впливає на стан економіки і в яких межах та якими методами державного втручання можливо встановити погодження між цими категоріями та величинами з метою безперешкодного економічного розвитку.

Регулювання інвестиційного процесу в державі з ринковою економікою здійснюється:

• через державну інвестиційну політику, яка визначає та під­тримує пріоритетні напрями розвитку економіки;

• через індикативне планування певних показників і встанов­лення нормативів регулювання інвестиційного процесу;

• шляхом забезпечення належного функціонування договірно-правової системи;

• через порядок надання дозволу на виконання будівельних робіт.

Економіка України має свої особливості, тому вирішення про­блеми регулювання має носити тут індивідуальний характер. У чистому вигляді методи, які застосовувались у розвинутих рин­кових економіках та грунтуються на теоретичних розробках кеи-нсіанців або неолібералів, неприйнятні для України, оскільки її економіка поєднує окремі чинники, котрі вимагають застосуван­ня як перших, так і останніх підходів. Так, з одного боку, інфля­ційні тенденції вимагають скорочення видатків бюджету, однак недостатньо сформований фінансовий сектор і відсутність сучас­них систем соціального забезпечення не дають в повному обсязі застосувати його. З іншого боку, кредитна система слабо розви­нута, комерційні банки не в змозі фінансувати масштабні інвес­тиційні проекти через недостатність власних ресурсів і високі ін­фляційні очікування й пов’язані з цим ризики. Інфляція знецінила власні кошти підприємств, що спрямовувались у виробництво. Тому в цій ситуації бюджет поки що залишається одним з неба­гатьох джерел збільшення інвестицій.

Отже, особливість державного макроекономічного регулюван­ня полягає, по-перше, у некомерційних цілях, соціальній орієнта­ції, іноді в директивному (обов'язковому) характері, підтримці приватних підприємств, прямому стимулюванні їх розвитку, а, по-друге, в орієнтації на закони і принципи ринку, використанні його атрибутів, форм і методів саморегулювання виробництва й обігу продукції. Важливого значення тут набуває раціональне по­єднання ринкових і державних методів регулювання, оптимальне співвідношення між ними.

Державне макроекомічне регулювання охоплює рівень галу­зей і сфер економіки і формується із заходів загальноекономічної дії. Оскільки регулювання — це процес, який взаємопов'язус об'єкт, регулятор та орієнтири руху, то державне макроекономі-чне регулювання поєднує у спрямовуючому русі макроекономіку (об'єкт), механізм регуляції (регулятор), сукупність завдань і за­собів їх вирішення (цілі).

Теоретично існує два граничних підходи стосовно державного втручання в інвестиційний процес. У першому випадку держава через виконавчі органи влади бере на себе якомога більше функ­цій управління: забезпечує проектно-кошторисною документацією. матеріально-технічними ресурсами та обладнанням, фінансує проект та розподіляє прибутки від інвестицій тощо. За умов України це привабливо для державного сектора економіки. У другому випа­дку для інших суб'єктів інвестування держава повинна надати мак­симальну свободу і впливати на інвестиційний процес через подат­кову, амортизаційну, кредитну політику, систему пільг і санкцій.

Таким чином, ключовим питанням є визначення частки бю­джетного фінансування в загальному обсязі інвестицій. Сьогодні це — невеликий сегмент, за рахунок якого інвестуються лише вкрай необхідні проекти (соціальні програми). Скорочення дер­жавних інвестицій і збільшення частки вкладень підприємств за рахунок власних фондів не змінило співвідношення форм влас­ності, але призвело до скорочення державної підтримки тради­ційно малорентабельних інвестиційних галузей: машинобуду­вання, деревообробки, промисловості будівельних матеріалів. Скорочення виробництва у цих галузях спричинило падіння у ще більших розмірах виробництва у капітальному будівництві. Тому в даний час інвестиційна сфера й тісно пов’язані з нею галузі ви­робництва потребують значної державної підтримки.

Разом з тим бюджетні асигнування як джерело інвестування не повинні складати переважну частку, як це було ще 10 років тому (близько 90%). Зокрема, у 1997 р. за рахунок коштів Дер­жавного бюджету було освоєно 8,4% загального обсягу капіта­льних вкладень, а у 1998 p. — лише 2,55%.

Дуже важливий напрям регулювання інвестиційного процесу — це обробка перспективної структури інвестицій за формами влас­ності. При цьому слід зважати на те, що державні інвестиції за умов ринку, як правило, не є відособленим джерелом фінансування. Нові методи державної інвестиційної політики — це участь у спільному фінансуванні проектів, надання кредитів за зниженими заліковими ставками, фінансування проектів за рахунок випуску цінних папе­рів, формування портфелів фінансових інвестицій. Дедалі менше місця у цих методах повинно займати пряме дотування й субсидію­вання з боку держави. Головним критерієм державних вкладень в економіку є їх ефективність, оперативна віддача.

Проте завжди існуватимуть галузі і виробництва, невигідні для комерційної інфраструктури. Однак у міру розвитку цієї сфе­ри їх інвестиційна привабливість зростатиме, наприклад за раху­нок будівництва платних автомагістралей.

Нові підходи до участі держбюджетних коштів у фінансуванні інвестицій вимагають також покращення діяльності органів, які відповідають за ефективність їх використання. В цілому раціона­льне співвідношення адміністративних і ринкових методів регулювання інвестиційної діяльності поступово змінюватиметься через заміщення старих методів новими.

Першоосновою державного регулювання інвестиційної діяль­ності є визначення пріоритетів вкладень, тобто спрямувань інвес­тицій у ті сфери і галузі, які забезпечать розширене відтворення, скорішу віддачу і підвищення життєвого рівня населення. У зв’язку з цим державна інвестиційна політика повинна враховувати такі принципові напрями використання державних і недержавних джерел фінансування:

• поступовий перехід до економічно обгрунтованого спряму­вання інвестицій тільки у високорентабельні виробництва і мак­симальне скорочення витрат на підтримку збиткових і малорен­табельних виробництв;

• повна відмова від фінансування соціальної сфери за залиш­ковим принципом, першочергове спрямування інвестицій у виро­бництво товарів народного споживання;

• перехід від адміністративних методів управління інвести­ційними процесами, в тому числі державними, до ринкових через податки, амортизаційні норми і кредитні ставки;

• заміщення повного держбюджетного фінансування частко­вою участю держави;

• впровадження інвестування великих проектів за рахунок державних і муніципальних позик.

На базі цих принципів визначаються основні пріоритети, які є регуляторами при розподілі державних інвестицій. Вони вплива­ють на залучення інвестиційних ресурсів з недержавного сектора. Державна інвестиційна політика України на сучасному етапі передбачає такі пріоритетні напрями використання джерел фі­нансування:

• озвиток і модернізація паливно-енергетичного комплексу, створення власної бази та інфраструктури енергоносіїв, впрова­дження енергозберігаючих технологій;

• труктурна перебудова народного господарства, науково обґрунтована конверсія виробництварозвиток інфраструктурних галузей з використанням інноваційних проектівреконструкція і створення нових, екологічно чистих виробництв;

• інвестування галузей і виробництв, які сприяють розши­ренню конкурентного середовища, розвитку приватизації й під­приємництва;

• варіантне інвестування і державна підтримка виробництв. які потребують оновлення фондів і мають значний інноваційний потенціал, що може забезпечити технічний і технологічний про­рив, істотний приріст обсягів виробництва;

• інвестування виробництв, де можливе їх ефективне пере-профілювання, санація чи вертикальне злиття;

• нвестування ліквідації неперспективних, технологічно від­сталих, заздалегідь збиткових підприємств.

Державне регулювання інвестиційної діяльності здійснюється з дотриманням послідовності наведених пріоритетів при оцінці інвес­тиційних проектів. На мікроструктурному рівні таке регулювання здійснюється через систему нормативів і преференцій (пільг).

Адекватним інвестиційній політиці повинен бути весь ком­плекс засобів, котрі застосовуються з метою впливу на інвести­ційні процеси. Ці засоби можна умовно поділити на змінні і по­стійні, прямі і непрямі, з обмеженою чи загальнодержавною сферою дії та її результатами.

До змінних засобів прямого впливу з обмеженою сферою дії та отриманим результатом належать: бюджетне фінансування на безповоротній основібюджетне кредитуваннядержавні га­рантії щодо умов реалізації інвестиційних проектівдержавний контракт на розробку і виконання інвестиційного проектурозро­бка та реалізація загальнодержавних цільових комплексних про­грамуправління процесами приватизації з метою пошуку ефек­тивного інвесторачасткове фінансування державою інвестицій­них проектів у пріоритетних галузях економікиреалізація дер­жавою самостійно комерційних високоприбуткових інвестицій­них проектів. Ця група засобів за своїми масштабами досить не­значна, однак з позиції швидкого нагромадження інвестиційних ресурсів та їх оперативного використання вона найефективніша, оскільки дозволяє за короткий проміжок часу реалізувати масш­табні інвестиційні програми, що в цілому повинно дати поштовх до початку економічного зростання. Ці засоби можуть лише сприяти поліпшенню економічної ситуації, але не визначати її.

До змінних засобів непрямого впливу із загальнодержавною сферою дії та отриманим результатом належать: бюджетно-податкова, грошово-кредитна, амортизаційна, цінова, валютна та інноваційна політика. Ці засоби формують економічний клімат в цілому та інвестиційний зокрема, хоча з точки зору швидкої мо­білізації інвестиційних ресурсів вони інертніші, за швидкістю своєї діїповільніші порівняно з прямими засобами.

До постійних засобів прямого впливу з обмеженою чи загаль­нодержавною сферою дії та отриманим результатом відно­сяться: ліцензування окремих видів робіт, стандартизація проду­кції та експертиза інвестиційних проектів. Ця група засобів Повинна застосуватися незалежно від економічної ситуаціївона більш зорієнтована на підвищення якості розробки та виконанню інвестиційних проектів і програм.

Усі згадані засоби можуть бути деталізовані. Наприклад, та­кий змінний засіб непрямого впливу, як фінансово-бюджетне ре­гулювання, може забезпечувати:

• зміцнення фінансової бази місцевих органів влади за раху­нок податкових відрахувань;

• посилення податкового впливу на підприємства і підприєм­ців, які скорочують виробництво важливої народногосподарської продукції;

• усунення багаторазового оподаткування однієї і тієї самої виробниче-господарської діяльності;

• можливе досягнення оптимального варіанта в обмеженні суми всіх податків, що стягуються з підприємств, без різкого впливу на зменшення дохідної частини бюджету;

• створення заходами податкової політики матеріальної заці­кавленості виробників у соціальному захисті громадян;

• побудову оподаткування на стабільній законодавчій основі. простоту сприйняття та справедливість оподаткування;

• активізацію виробництва товарів народного споживання за допомогою заходів податкової політики. Кредитне регулювання передбачає:

" удосконалення кредитних механізмів;

^ поширення практики довгострокового кредитування;

^ посилення стимулюючої ролі кредиту за рахунок диферен­ціації відсоткових ставок;

^ підвищення оперативності кредитування тощо. Важливим засобом непрямого впливу є амортизаційна полі­тика у зв’язку з тим, що серед фінансових джерел інвестиційних ресурсів найголовнішими є кошти амортизаційного фонду. Зако­ном «Про оподаткування прибутку підприємств», прийнятим 1997 p., затверджено три групи основних фондів за функціональ­ною ознакою з нормами амортизації відповідно 5,25 та 15%, які замінили близько 1400 амортизаційних норм, що існували у ста­рому законодавстві. Підприємствам надано право самостійно ін­дексувати власні основні фонди.

За балансову вартість при нарахуванні амортизації прийнята залишкова вартість основних фондів. Даний принцип визначення балансової вартості застосовується у методі залишку, що змен­шується. При застосуванні цього методу необхідно встановити або норму амортизації і строк служби, або залишкову ліквідацій­ну вартість і строк служби. Вітчизняним законодавством встано­влені норми амортизації, однак не визначений строк служби об­ладнання. Крім того, ліквідаційна вартість для основних фондів першої групи становить 100 неоподатковуваних мінімумів дохо­дів громадян, для груп 2 і 3 ліквідаційна вартість повинна дорів­нювати нульовому значенню. При такому підході до нарахування амортизації її, як інвестиційний ресурс буде, зведено до мінімуму. При цьому фактичний строк служби обладнання значно переви­щуватиме нормативний, що призведе до перенакопичення в еко­номіці морально застарілих і фізично зношених основних фондів.

Отже, до чинного законодавства доцільно внести деякі корек­тиви, зокрема поновити принцип нарахування амортизації за ба­лансовою вартістю, котра дорівнює первісній, а не залишковій вартості. Новий закон повинен дати змогу також ширше, порів­няно з попереднім, застосувати прискорену амортизацію.

Необхідність і межі використання окремих форм, а також ме­тоди, за допомогою яких вони реалізуються у господарській практиці, визначаються прийнятою концепцією державного ре­гулювання інвестиційного процесу, конкретними умовами і ці­лями соціально-економічного розвитку кожної країни.

У країнах, які дотримуються концепції економічного лібералі­зму (США, Великобританія, Канада та ін.), держава в основному спирається на бюджетно-податкову і грошово-кредитну форму регулювання.

Ширший арсенал засобів державного регулювання інвести­ційного процесу застосовується в країнах, які дотримуються кон­цепції економічного дерижизму. Тут бюджетно-податковий, грошо­во-кредитний і ціновий механізми використовуються державою активніше, але поряд з цим важливу роль відіграє індикативне пла­нування, завдяки якому держава впливає на інвестиційний процес шляхом координації господарської діяльності всіх її суб'єктів та за­безпечення їх інформацією про цілі і пріоритети соціально-економічного розвитку країни. Можна вважати, що Україна нале­жить до останньої групи країн, де індикативне планування інвес­тицій є важливим чинником управління інвестиційним процесом.

2. ІНДИКАТИВНЕ ПЛАНУВАННЯ ІНВЕСТИЦІЙ.

В останні роки практика розробки планів економічного і соці­ального розвитку дедалі більше трансформується в бік пристосу­вання до нових умов. З одного боку, план у перехідний період не повинен бути чисто директивним планом епохи соціалізму., умов, коли підприємствам надані істотні свободи у використанні фондів, виборі номенклатури продукції, що випускається, пощу. ку партнерів у її збуті, поставках сировини і матеріалів, ціноут­воренні та в інших питаннях господарської діяльності, тобто коли зовсім не потрібними стали багато важелів саме адміністративно-командного управління, план не може бути директивним. З іншо­го боку, план не може бути чисто індикативним (рекомендова­ним), адже у багатьох підприємств майно є державною власніс­тю, не сформована ще необхідна для ринкових відносин інфра­структура, триває процес реформування економіки.

Економічна практика також доводить, що не можна в цей час обмежитись і чистим прогнозом. Він дає лише уявлення про пе­редбачувану в перспективі ситуацію і не містить цілеспрямова­них заходів та важелів впливу на зміну ситуації. Програма є, по суті, планом досягнення певної мети. Якщо мета охоплює еконо­міку в цілому, то таку програму можна назвати планом.

Система прогнозування, планування і розробки програм скла­дається з прогнозів, індикативних планів і програм та охоплює всі рівні виконавчої влади у розрізі коротко-, середньоі довго­строкової перспектив. Вона передбачає застосування як економі­чних, так і директивних методів регулювання розвитку економі­ки. До останніх належать загальнодержавні норми і нормативи, державний контракт, державні інвестиції, регульовані ціни на окремі види продукції та ін. Отже, цілеспрямоване функціону­вання економіки забезпечується системою державного регулю­вання, яка передбачає застосування впливу держави на діяльність суб'єктів економіки.

Складовою системи прогнозування, планування і розробки програм є національні, галузеві і регіональні програми. Вони — основний засіб реалізації державної політики, пріоритетних на­прямів економічного і національно-культурного розвитку Украї­ни, концентрації фінансових, матеріально-технічних та інших ре­сурсів, координації діяльності підприємств, установ, організацій та громадян з метою вирішення найважливіших загальнодержав­них проблем. Показники заданої системи на віддаленішу перспе­ктиву коригуються в міру розробки і прийняття планів чи про­грам на ближчу перспективу. Порядок розробки прогнозів, планів і програм економічного і соціального розвитку України визначається Урядом України.

Передбачувані результати економічного й соціального розви­тку України та прогнози кон’юнктури ринку використовуються при прийнятті органами законодавчої і виконавчої влади конкре­тних рішень у галузі економічної політики та при розробці дер­жавних програм й індикативних планів. Останні являють в умо­вах ринкових перетворень найбільший інтерес з точки зору використання при їх розробці нетрадиційного методу планування найважливіших показників та якісних характеристик розвитку галузей економіки, регіонів тощо. В основу цього методу покла­дені найважливіші народногосподарські макроекономічні показ­ники (індикатори), до досягнення яких має прагнути суспільство.

Відмінними ознаками індикативного планування є:

— рекомендаційний характер показників (індикаторів) плану;

— індикатори або орієнтири, які передбачає на майбутнє дер­жава і які досягаються за допомогою певних засобів управління — регуляторів.

На державному рівні повинні впроваджуватися глобальні ін­дикатори, як-то: валовий внутрішній продукт, національний до­хід, рівень інфляціїстан фінансів, грошового обігу, фінансового товарного та валютного ринківрівень межі забезпеченості, міні­мальна зарплата та пенсії, середня зарплатаобсяги експорту та імпорту, сальдо зовнішньоекономічної діяльностіспіввідношен­ня між фондами споживання і нагромадження, показники обсягу та структури інвестицій. Досягнення цих індикативних показни­ків повинно забезпечуватись впровадженням певних економічних регуляторів, тобто норм і нормативів податкових митних ставок, акцизних зборів, амортизаційних відрахувань, поточних витрат, пла­нових нагромаджень у будівництві, облікових відсоткових ставок та норм обов’язкових резервів Національного банку України тощо.

Інвестиційний процес характеризується трьома групами пока­зників: загальний обсяг інвестицій та їх структураобсяги проек­тно-дослідницьких робітобсяги будівельно-монтажних робіт.

Індикативне планування інвестицій здійснюється відповідно до головних індикаторів розвитку національної економіки та ви­значених пріоритетів. Їх обсяг визначається відповідно до при­рощення виробничих потужностей та основних фондів усіх виро­бничих галузей і соцільної сфери. Таким чином, головний по­казник інвестиційного плану (прогнозу) є введення в дію вироб­ничих потужностей та об'єктів соціальної сфери, який визнача­ється в натуральних одиницях виміру (тис. т цукру на рік або тис. м полотна на рік тощо).

Індикатор введення в дію виробничих потужностей узагаль­нюється стосовно відтворної структури інвестицій, тобто підсум-^м: за рахунок нового будівництва, реконструкції та переозброєння, за винятком потужностей, вибуття яких очікується в плано­вому періоді. Відповідно до цього індикатор введення в дію ви­робничих потужностей у періоді Мі, що планується, може бути визначений за формулою:

$$\text{Mi}=\text{Mnn}+\text{Mнб}+\text{Мдп}-\text{Мв}$$.

де Мпп — величина виробничої потужності на початок періоду, що планується;

б — збільшення потужності за рахунок нового будівництва;

п — приріст потужності на діючих підприємствах за’ра­хунок реконструкції, технічного переозброєння і розширення ви­робництва;

Mв — зменшення потужності через вибуття застарілих не­рентабельних виробництв.

Введення в дію об'єктів соціальної сфери визначається стосо­вно підвищення життєвого рівня населення. Так, планований об­сяг нового житла встановлюється, виходячи з потреби одного жителя та приросту населення в певному регіоні з урахуванням вибуття жилої площі. Таким же чином обчислюються індикатори розвитку освіти, культури, науки, охорони здоров’я тощо.

Індикатори введення в дію основних виробничих і невиробни­чих фондів визначаються у вартісному виразі. Їх балансова вар­тість дещо нижча від суми інвестиційних витрат: приблизно на 7% - по виробничих фондах і 5% - по невиробничих. Різниця утворюється через те, що в кошторисах передбачаються витрати, які не збільшують вартість основних фондів. Це можуть бути вкладення у тимчасові будівлі та спорудипідготовка експлуата­ційних кадріввідчуження або оренда будівельного майданчика;

експертиза, технічний нагляд та моніторинг інвестиційних прое­ктів. В окремих випадках за рахунок інвестицій формуються та­кож початкові оборотні фонди та фонди обігу.

На макрорівні визначаються також індикатори незавершеного будівництва, тобто обсяг неосвоєних інвестицій і невведених у дію основних фондів. Ці показники визначають майбутні витрати фінансових і матеріально-технічних ресурсів, які повинні бути передбачені в наступному плановому періоді. У вартісному вира­зі незавершене будівництво — це заділ, який потрібно подовжити або закінчити у наступному році. З одного боку, це інвестиції, що будуть освоєні у наступному році, і основні фонди, що перейдуть на баланс інвестора, а з іншого, — обсяги підрядних робіт, які повинен виконати підрядник у наступному році. Будівельний за­діл виникає зазвичай при будівництві об'єктів з тривалими строками виконання робіт. У свою чергу, будівельна фірма повинна його передбачати, щоб забезпечити собі в майбутньому необхід­ний фронт робіт і ритмічність виробництва. Отже, будівельний заділ — це об'єктивна економічна категорія, яка відображає об­сяг незавершеного будівництва, що очікується. Його індикативне планування необхідне в зв’язку з тим, що терміни спорудження окремих об'єктів виходять за рамки періоду, що планується. Об­сяги будівельного заділу повинні передбачатися інвесторами всіх форм власності, оскільки цей показник має збалансувати інвес­тиції та їх ресурсне забезпечення, передбачити фронт робіт для ритмічної роботи будівельно-монтажних організацій.

Таким чином, індикативні плани (прогнози) передбачають об­сяги необхідних і бажаних інвестицій як у державному, так і не­державному секторах економіки і, звичайно, обчислені в них по­казники мають приблизний характер. Наприклад, потреба в інвес­тиціях визначається як відсоток у національному доході, а мож­ливі їх обсяги від різних джерел фінансування йа найближчу пер­спективу можна визначити за проектами, що вже реалізуються (перехідними), та тими, що передбачаються в плані і, головне, мають відкрите фінансування.

Найперше, що потрібно передбачити в індикативному плані, — це реальні джерела фінансування та їх структуру. Ці індикатори необхідні для:

• ормування державного бюджету всіх рівнів, визначення його дохідних і витратних розділів, а також для того, щоб зафік­сувати рівень його дефіциту;

• визначення часткової участі державних і недержавних інве­сторів у фінансуванні проектно-дослідницьких і будівельно-мон­тажних робіт за проектами, що будуть реалізовуватися;

• визначення обсягів і вартості підрядних проектно-дослід­ницьких, будівельно-монтажних і пусконалагоджувальних робіт та обсягів виробництва матеріально-технічної бази будівництва;

• визначення обсягів інвестиційної діяльності фінансово-кре­дитних установ.

Таким чином, після визначення першої групи індикаторів, що характеризують очікувані обсяги інвестицій і їх структуру, можна передбачити відповідні індикатори двох інших груп — обсягів про­ектно-дослідницьких робіт та обсягів будівельно-монтажних робіт.

Індикаторами плану проектно-дослідницьких робіт можуть бути:

• бсяги і вартість проектно-дослідницьких робіт, що фінансуються з державного бюджету (розробка галузевих і регіональних схем розвитку, схем районного планування, типових проекті" і нормативних документів, необхідних для здійснення проектних і будівельних робіт у країні);

• бажані показники обсягу інвестицій у виробництво та соці­альні об'єкти в галузевому та територіальному розрізах;

• обсяги проектно-дослідницьких робіт, що здійснювати­муться за рахунок недержавних джерел фінансування.

Індикативне планування будівельного виробництва є важли­вим для своєчасного забезпечення інвестиційного процесу необ­хідними потужностями виробників матеріально-технічних ресур­сів і будівельно-монтажних фірм. Тобто вони передбачають свій розвиток з метою забезпечення освоєння очікуваних інвестицій. Індикативний план будівельно-монтажного виробництва може передбачати такі показники:

• бсяги будівельно-монтажних робіт за кошторисною варті­стю державних об'єктів, в тому числі ті, що належить ввести в дію в плановому періоді;

• кошторисна вартість робіт, що можуть бути виконані під­рядним, господарським або змішаним способами;

• обсяги робіт, що фінансуються недержавними Інвесторами, в тому числі можливе введення потужностей на цих об'єктах у плановому періоді;

• введення в дію потужностей загалом, в тому числі за раху­нок нового будівництва, реконструкції, технічного переозброєння та розширення виробництва;

• введення в дію об'єктів соціальної сфери в цілому і тих, що фінансуються недержавними інвесторами.

Своєчасно опрацьований та оприлюднений Міністерством економіки план інвестування держави дозволить пот-енційним ін­весторам, державним і недержавним підприємствам, що вироо-ляють та постачають матеріально-технічні ресурси для будівниц­тва, проектно-дослідним і будівельним фірмам вивч йти ці орієн­товані індикатори, визначитись щодо своїх намірів участі у кон­курсах і тендерних торгах, а потім сформувати поротфелі замов­лень та укласти підрядні договори (контракти).

За умов будівництва в Україні показники інвестицій можуть передбачатись у державному та місцевих бюджетах., проте лише на перший рік будівництва. Разом з тим чинне законодавство для будівництва за рахунок коштів держбюджету або коштів підпри­ємств державної власності передбачає складати і затверджувати титули будівель, що включають планові показники.

Титул будови (об'єкта) визначає головні техніко-економічні показники: обсяг капіталовкладень і завдання щодо введення потужностей та основних фондів на весь період будівництва з роз­поділом по роках. Показники титулів будов є плановими як для замовника, так і для підрядника, обов’язковими для міністерств та інших центральних органів виконавчої влади, органів місцево­го самоврядування, підприємств, установ, організацій, банків, що здійснюють супроводження, фінансування і реалізацію проекту будівництва.

Титули складаються тільки для тих будов, які мають затвер­джену проектно-кошторисну документацію на 1 вересня року, що передує плановому. Розрізняються титули будови, будівництво якої розпочинається, титул перехідної будови та внутрішньобуді-вельний титул.

Порядок затвердження титулів виробничого призначення:

^ розрахунковою кошторисною вартістю 15 млн грн. затвер­джуються центральними органами виконавчої влади та обласни­ми державними адміністраціями за узгодженням з Мінекономіки України;

^ вартістю до 5 млн грн. затверджуються керівниками під­приємств державної власності за узгодженням з органами вищого рівня, до сфери управління яких вони належать.

3. БІЗНЕС-ПЛАНУВАННЯ ІНВЕСТИЦІЙНОГО ПРОЕКТУ.

Регулювання економічних процесів на рівні підприємства за­безпечується шляхом розробки бізнес-планів його розвитку. Ос­новою для формування плану підприємства є, з одного боку, дані стосовно кон’юнктури ринку і попиту на його продукцію, реаль­них можливостей матеріально-технічного забезпечення виробницт­ва, з іншого — наміри уряду щодо обсягів державного контракту (обов'язкового як для державних, так і недержавних підприємств).

Бізнес-план — це документ, який містить усі основні аспекти комерційного підприємства, що створюється. У ньому мають бу­ти відображені питання ємності і перспективи майбутнього рин­ку збутуоцінені всі витрати, які співвідносяться із доходами від запланованого продажу продукції з метою визначення потенцій­ної прибутковості справи, що започатковується. Розробляється бізнес-план на перспективу (3−5 років) з розподілом по роках, причому перший рік подрібнюється на квартали і місяці. Узагальнення досвіду роботи іноземних і вітчизняних бізнес­менів дозволяє уявити методику формування бізнес-плану, його основні розділи і структуру. Найважливішою ланкою в інвести­ційному процесі є проектування, тобто створення комплексу тех­нічної документації, що містить техніко-економічне обґрунту­вання, схеми, технологічні, конструктивні розрахунки, які необ­хідні при створенні нового підприємства, реконструкції або тех­нічному переозброєнні існуючого.

Бізнес-план інвестиційного проекту може мати такий вигляд. Перший розділ «Загальні цілі проекту» повинен містити інфор­мацію:

• найменування і суть проекту. У цьому пункті зазначається потужність з випуску нової продукції чи обсяги надання послуг, сервісного обслуговування, впровадження розробок;

• інвестиції, які потрібні для здійснення проекту. Слід зазна­чити поряд із вартістю всього проекту необхідні власні кошти і додаткові вкладення;

• прибуток, який очікується від реалізації проекту, і термін окупності вкладень у проект. Тут необхідно зазначити також термін життєвого циклу інвестицій, окупність кожного його періоду;

• організаційно-правова форма реалізації проекту. Треба ви­значити, чи це буде збільшення обсягів виробництва на діючому підприємстві, чи мається на увазі створення акціонерного това­риства, колективного підприємства, товариства з обмеженою від­повідальністю, консорціуму тощо;

• форма участі інвестора в проекті: з визначенням максималь­ної частки інвестора в акціонерному капіталі, надання кредиту, компенсаційна угода, створення спільного підприємства та ін.;

• фінансові гарантії проекту. У цьому пункті вказуються строк і графік погашення кредиту, а також гарантійні умови: за­става майна, державні гарантії, гарантії місцевих адміністрацій. банків тощо.

Другий розділ «Опис проекту» містить таку інформацію:

• коротка характеристика товару чи послуг, їх якісні характе­ристики та сфера використання. У цьому пункті зазначається, які потреби задовольняє продукт чи послуга, що пропонується, її го­ловні особливості, чому можна віддати перевагу перед продукцією конкурента. Треба охарактеризувати також дизайн, специфік) упаковки, організацію сервісу товару;

• зазначаються особливості проекту, які повинні забезпечити його комерційний успіх. Це можуть бути найновіші технічні рішення, відносно низькі витрати на виробництво продукції, наяв­ність дешевої робочої сили, високі екологічні оцінки, забезпе­чення експортного потенціалу, енергозбереження тощо;

• технічна характеристика проекту. Доцільно в таблиці зіста­вити основні параметри аналогічних зразків устаткування чи продукції, відомі світовому ринку, з посиланням на джерело ін­формації про них. Слід вказати переваги товару перед аналогами, а також порівняно з кращими вітчизняними та світовими зразка­ми. Необхідно також зазначити, якими патентами чи авторськими свідоцтвами захищені особливості даного проекту, які є «ноу-хау», ліцензії, публікації і т. п.

Третій розділ «Оцінка ринку збуту» містить:

• відомості про географію та ємність ринку. Потенційна єм­ність ринку — це загальна вартість товарів, які покупці, що зна­ходяться в певному регіоні, в змозі придбати за певний період часу (місяць чи рік). Вона залежить від багатьох факторів — со­ціальних, кліматичних, національних особливостей жителів регі­ону, а головне економічних, тобто рівня доходів потенційних по­купців, структури їх витрат, темпів інфляції тощо;

• оцінка конкурентів. У цьому пункті необхідно дати коротку характеристику конкуруючих товарів і фірм. Вона повинна мі­стити показники рівня якості, дизайну, думку покупців, рівень цін. Слід вказати проблеми в стратегії конкуруючих фірм чи в якісних характеристиках інших товарів для того, щоб визначи­ти, де відкривається реальний шанс досягти успіху. Треба на­вести об'єктивну оцінку не тільки вітчизняних конкурентів, а й іноземних;

• обсяг продаж, що планується. Необхідно визначити можли­вих конкурентів і зіставити переваги та уразливі місця свої і су­перників щодо таких запитів споживачів: якість продукту, низькі ціни, асортимент, винятковість товару, надійність, місцезнахо­дження, умови доставки, гарантії, консультування, доступність та ін. Якщо переваги проекту, що пропонується, порівняно з конку­рентами вищі всього на 30%, то це достатньо низька конкурен­тоспроможність. При перевагах у 30−50% - становище фірми стійке, при 70% - можна повністю контролювати ринок. Необ­хідно мати на руках контракти чи хоча б протоколи про наміри на поставку продукції. Обсяг продажу продукції, що налічується, вказується для внутрішнього і зовнішнього ринку з розподілом по роках у натуральних показниках та в грошовому виразі у цінах на фіксовану дату;

• маркетингові заходи або стратегія маркетингу. До елементів плану маркетингу належать: схема розповсюдження товарів, ціноутворення, реклама, методи стимулювання продажу і т. д. Не. обхідно стисло викласти, як продаватиметься товар — через вла­сну торговельну мережу фірмових магазинів, інші торговельні точки, через оптову мережу торгівлі. Вказується бажаний рівень рентабельності вкладених коштівкошти, що спрямовуються на рекламу продукціїшляхи зростання обсягу продажу. Якщо під. приємству надане право експорту своєї продукції, то в даній си­туації стратегія маркетингу полягає у визначенні ринкового по­тенціалу товару на зовнішньому ринку за цінами, що забезпе­чують необхідний рівень рентабельності, тощо.

Четвертий розділ «План проведення робіт за проектом й ви­пуску продукції» є найбільшим за обсягом і дуже важливим. Він містить такі питання:

• ступінь освоєння продукції, що пропонується до виробниц­тва, яка відображає науково-технічні розробки по даній продук­ції, наявність дослідних або лабораторних зразків, проектування, можливо, дрібносерійне виробництво;

• наявність документації за проектом і його правове забезпе­чення. Це може бути техніко-економічне обгрунтування вкла­дення коштів, проектно-конструкторська, проектно-кошторис­на документація, різноманітні договори з організаціями, необ­хідні для нормального процесу інвестування, акти відводу зе­мель, дозвіл на будівництво, договори на оренду та інші юри­дичні документи;

• обсяги коштів і роботи, які вже були виконані за даним про­ектом за рахунок власних джерел ще до складання бізнес-плану інвестиційного проекту, але які є його невід'ємною частиною;

• наявність виробничих площ, у тому числі розміри земельної ділянки, існуючі і ті, що проектуються, будівлі та цивільні спо­руди, допоміжні споруди і службові приміщення та ін.;

• необхідні закупівлі устаткування — технологічного, допо­міжного та іншого, можливі місця його придбання;

• забезпечення майбутнього виробництва сировиною, матері­алами, комплектуючими виробами і напівфабрикатами. При ви­борі постачальників необхідно насамперед виходити з надійності партнера, його престижності, досвіду роботи з ним, ділової репу­тації. Варто також прогнозувати економічну доцільність такого партнерства, враховуючи витрати на транспортні перевезення, потребу у транспортних засобах, заготівельно-складські витрати^ які необхідно звести до мінімуму. Постачання напівфабрикатів і комплектуючих повинно бути узгоджено з урахуванням можли­вості їх виготовлення власними силами. В цьому пункті слід та­кож вказати, чи існують протоколи про наміри або договори з постачальниками, яка якість сировини й матеріалів, відносний рі­вень цін тощо;

• забезпеченість трудовими ресурсами. Тут треба вказати, які спеціалісти необхідні для виконання даного проекту, їх кваліфі­каційна характеристика (фах, освіта, досвід), яка оплата праці. розглядається організаційна структура управління підприємст­вом, взаємодія між службами з питань виробничої і комерційної діяльності;

• виробнича схема реалізації проекту. В цьому пункті зазна­чаються всі координати організацій-співвиконавців даного прое­кту і порядок взаємодії і взаєморозрахунків з ними, інші зв’язки по кооперації для реалізації проекту. Розробляється календарний графік і найважливіші заходи з реалізації проекту.

П’ятий розділ «Фінансовий план» є узагальнюючим розділом бізнес-плану інвестиційного проекту. До структури цього розділу включені кілька документів:

• прогноз обсягів реалізації продукції, який складений з урахуванням географії та ємності ринку, оцінки конкурентів. Обсяги реалізації розробляються у гривнях або вільно конвер­тованій валюті терміном на три роки з розподілом першого ро­ку по місяцях;

• баланс грошових витрат і надходжень. У цьому документі відображається сума грошових коштів, які необхідно вкласти в проект протягом певного періоду часу за статтями витрат, у тому числі на устаткування і технології, сировину і матеріали, науко­во-дослідні і дослідницько-конструкторські роботи, підготовку кадрів, витрати на інвестиційний проект та інші витрати. Мета балансу полягає у перевірці синхронності надходження і ви­трачання грошових коштів у часі. Таблиця доходів і витрат по­кликана показати формування і динаміку прибутку по роках освоєння проекту. Вона містить доходи від реалізації продук­ті, собівартість виробництва товару з розподілом по статтях витрат, сумарний прибуток від реалізації, загальновиробничі витрати і чистий прибуток, податок на прибуток і прибуток після оподаткування;

• зведений баланс активів і пасивів, який складається на початок і кінець першого року реалізації проекту. Графік прибутково­сті і розрахунки до нього наводяться з урахуванням цін, які вказані у плані маркетингу;

• оцінка ризику й страхування. В цьому документі необхідно передбачити всі типи ризиків, з якими може зустрітися підприємство, що створюється, у своїй господарській діяльності. Ризики можуть бути різними — від форс-мажорних обставин до різно­манітних законодавчих та економічних змін. Необхідно розроби­ти заходи скорочення ризиків і мінімізації збитків, що спричине­ні ними. Це можуть бути альтернативні програми збуту продук­ції, матеріально-технічного забезпечення, а також страхування від ризиків у різноманітних комерційних страхових компаніях. Можна вказати, які типи страхових полісів й на які суми плану­ється придбати.

Таким чином, у цьому розділі розробляється стратегія фі­нансування, викладається план отримання коштів для створен­ня або розширення підприємства, визначаються кількість цих коштів, джерела й форма їх отриманняуточнюються терміни повного повернення вкладених коштів й отримання інвестора­ми доходу на них.

Якщо бізнес-план розробляється для діючого підприємства, необхідно навести в ньому характеристику цього підприємства та обгрунтувати доцільність його розвитку. Ці дані наводяться -' шостому розділі бізнес-плану «Характеристика підприємства і доцільність його розвитку»:

• назва підприємства, його організаційно-правова форма, ста­тутний капітал;

• характеристика основних фондів, включаючи їх балансову й залишкову вартість, частку активної частини, імпортне устатку­вання, що є, вікову структуру фондів та ін.;

• виробничі потужності підприємства, його технічний рівень і характеристика основної продукції, що виробляє підприємство, із зазначенням частки, що відправляється на експорт;

• кількість працюючих на підприємстві, в тому числі управ­лінський персонал, основні і допоміжні працівники;

• місцезнаходження підприємства з урахуванням виробничої й соціальної інфраструктур;

• фінансовий стан підприємства за матеріалами аудиторських висновків, включаючи обіг за останні три роки, балансовий при­буток і той, що залишається у розпорядженні підприємства, за останні три роки (у тому числі звітний та очікуваний), коефіцієнт співвідношення позичкових і власних коштів;

• прізвища керівників, головного бухгалтера, адреса підпри­ємства і банківські реквізити;

• інформація, яка не знайшла відображення в розділах, а та­кож матеріали експертних висновків по даному проекту, які є в наявності.

4. СПОСОБИ РЕАЛІЗАЦІЇ ІНВЕСТИЦІЙНИХ ПРОЕКТІВ.

Вибір способу освоєння інвестицій залежить від виду інвести­ційного проекту, що реалізується, джерел його фінансування. Освоєння інвестицій у виробничі фонди здійснюється за допомо­гою підрядного, господарського або змішаного способів.

Підрядний спосіб — це організаційна форма виконання робіт, виробництва продукції та надання послуг самостійними, постій­но діючими фірмами, підприємствами та організаціями на основі підрядних договорів і контрактів між інвесторами та учасниками інвестиційної діяльності. Підрядним способом можуть виконува­тись будь-які види робіт: будівельні, монтажні, пуско-налагоджу-вальні, науково-дослідні, проектно-досліджувальні, ремонтні.

Підрядний договір може бути укладений на виробництво пев­ного виду й обсягу продукції (тис. шт. цегли, тис. м3 пиломатері­алів і т. ін.), на виконання певного виду послуг (наприклад, на охорону об'єкта, оформлення установчих документів та реєстра­цію підприємства). В інвестиційній сфері предметом підрядного договору є інвестиційний проект або частина проекту, вид або комплекс певних робіт.

Підрядний спосіб продовж тривалого часу був домінуючим у галузі капітального будівництва, сприяв виокремленню будівни­цтва у самостійну галузь матеріального виробництва, впрова­дженню науково-технічного прогресу. Протягом тривалого часу підрядним способом виконувалось близько 90% усього обсягу будівельно-монтажних робіт. В останні десятиліття цей спосіб почав значно поширюватися і в інших галузях народного госпо­дарства: промисловості, АПК, транспорті та ін. Послідовно поча­ли виникати нові модифікації цього способу: бригадний, ділян­ковий, поточний, наскрізний, колективний та інші підряди.

За ринкових умов ці різновиди підрядного способу можуть успішно використовуватись надалі і навіть дістати подальшого розвитку в зв’язку із розширенням форм власності та числа учас­ників інвестиційної діяльності. На принципах бригадного підряду можуть здійснювати свою діяльність малі підприємства, обумов­люючи у договорах взаємовигідні умови виконання робіт. Ділян-•ЗДвий підряд може бути використаний підрозділами будівельних, чонтажних організацій та фірм.

При поточному підряді укладається договір на послідовне^{орудження} для замовника кількох однотипних об'єктів, наприклад жилих будинків у мікрорайоні або лінійно-протяжного об'єкта (автотраси, лінії електропередач, трубопровід тощо). За цих умов роботи виконуються поетапно на кожному об'єкті або по мірі просування вздовж траси лінійно-протяжного об'єкта.

Наскрізний підряд передбачає укладання багатостороннього договору між кількома суб'єктами інвестиційного проекту (під. рядником, субпідрядними організаціями, постачальниками мате­ріалів, устаткування, транспортними фірмами) на спільне спору­дження об'єкта для замовника, починаючи з нульового циклу j закінчуючи здачею об'єкта в експлуатацію.

При колективному підряді будівельна фірма виконує роботи для кількох замовників, укладає договір від імені трудового ко­лективу. При цьому підрозділи фірми не закріплюються за конк­ретним замовником окремими договорами. Це дозволяє гнучко маневрувати трудовими і матеріальними ресурсами з метою до­тримання термінів виконання кожного проекту.

При підрядному способі ведення робіт усі суб'єкти інвести­ційної діяльності, як юридичні, так і фізичні особи, можуть всту­пати в договірні відносини. Як правило, договір укладають дві юридичні особи — замовник (інвестор) і підрядник. Замовником може бути держава, міністерство, відомство, корпорація, асоціа­ція, об'єднання, підприємство, установа або приватна особа. За ринкових умов частіше за все замовник є одночасно й інвесто­ром. У той же час ці функції можуть і розмежуватися, наприкліад функції інвестора (фінансування проекту) здійснює держава, мі­ністерство або корпорація, а замовником може виступати конк. ре-тне підприємство або установа.

До управління договором підряду може бути залучена і тр’етя юридична особа, що як довірена особа інвестора (замовника) діє від його імені й представляє його інтереси або протягом усыого інвестиційного процесу, або тільки в період будівництва, то"бто до введення об'єкта в експлуатацію та остаточних розрахуйте. Звичайно такі посередницькі функції виконує керуючий прооек-том (прожект-менеджер).

Інвестор має право також передати всі функції замовника спеціалізованій фірмі - девелоперу. У такому разі договір плід-ряду набуває вид договору фінансування проекту. Фірома-девелопер, в свою чергу, укладає підрядний договір з будівель­но-монтажною організацією (підрядником) або сама здійсни^ виробництво будівельно-монтажних робіт. За умовами договчорУ з інвестором ця фірма повинна представити у визначений пер-мін готовий об'єкт або реалізувати його на ринку нерухомості и відшкодувати інвестору виробничі витрати, забезпечивши при цьому певний дохід.

Інвестор має право також укласти договір з однією чи кілько­ма фірмами-ріелтерами на закупівлю об'єкта, що його цікавить.

Підрядником можуть бути будівельно-монтажні і проектно-будівельні промислові підприємства та організації або їх об'єд­нання, а також окремі фізичні особи, які отримали у встановле­ному порядку право на участь у здійсненні підприємницької дія­льності в цілому та в будівництві зокрема. Це можуть бути також фірми-посередники, які беруть на себе функції з координації ро­біт і мають право на таку діяльність (ліцензію або сертифікат).

Підрядник може залучати для виконання комплексу, виду або частин робіт інші організації та фірми (субпідрядників). Догово­ри, які при цьому укладаються, мають назву субпідрядних. Ці до­говори не звільняють підрядника від відповідальності перед за­мовником за виконання робіт з необхідною якістю і в терміни, передбачені договором підряду. У даному разі підрядник стосов­но субпідрядників стає замовником, а стосовно інвестора (замов­ника) — генеральним підрядником. При наскрізному підряді фу­нкції генерального підрядника виконує підрядна рада, що створена з представників усіх підрядників, які мають право під­пису, й закріплена в договорі.

Основні обмежувальні умови, які обумовлюються в договорах для підрядника, — це необхідність точно додержуватися проект­ного завдання замовника. При цьому роботи можуть виконува­тись як під контролем замовника, так і без нього. В останньому випадку при проведенні робіт суттєво збільшується ступінь ризику.

При підрядному способі реалізації інвестиційних проектів у зарубіжній та вітчизняній практиці розрізняють такі найбільш ві­домі типи договорів підряду: генеральні (комплексні), річні, «під ключ», прямі (окремі). Генеральний договір укладається на вико­нання будівельних та інженерних робіт, постачання і монтаж Устаткування, благоустрій території (іноді й пуско-налагоджувальних робіт). Підрядник виконує основну масу загальнобудівельних робіт (кам'яних, бетонних і теслярських, монтаж залізобе­тонних і металевих конструкцій), здійснює значну частину потівок матеріальних ресурсів для будівництва. При цьому замовник також бере на себе зобов’язання здійснити частину поставок і робіт як самостійно, так і по окремих прямих договорах. За цих умов підрядник зветься генеральним і приймає на себе координацію робіт, зазначених у генеральному договорі, з роботами передбаченими іншими договорами, що укладені ним особисто. В окремих випадках при тривалих термінах будівництва, крім генерального договору, можуть укладатися річні договори де деталізуються та уточнюються обов’язки сторін.

Різновидом генерального договору є договір «під ключ», відповідно до якого підрядник приймає на себе зобов’язання вико­нати комплекс робіт і поставок, несе відповідальність за спорудження об'єкта й замінює замовника стосовно інших учасників інвестиційного проекту. При цьому частина робіт і поставок мо­же залишатися за замовником, але відповідальність за здачу «під ключ» несе підрядник, який повинен здати об'єкт повністю під­готовленим до експлуатації відповідно до умов договору й гаран­тійних зобов’язань.

В окремих випадках договір «під ключ» може містити умови, згідно з якими між юридичними сторонами укладається угода про створення консорціуму. Відповідно до цієї угоди підрядник зобов’язується перед інвестором не тільки здати об'єкт до екс­плуатації, але й забезпечити випуск і реалізацію готової продук­ції. При створенні консорціуму розрахунки між юридичними сторонами здійснюються не тільки за рахунок інвестицій за кош­торисом вартості робіт, але також і за рахунок грошових потоків. що надходять від реалізації готової продукції. Такі договори зви­чайно укладають інжинірингові фірми, які є авторами проектів.

Прямі (окремі) договори оформлюються на виконання фіксо­ваних обсягів робіт, частіше за все спеціальних монтажних робіт (шеф-монтаж устаткування заводом-виготовлювачем). Прямі до­говори звичайно укладаються замовником (інвестором) у випад­ку, коли він є автором (власником) технології виробництва, пе­редбаченого в інвестиційному проекті. За умовами прямого договору (одного чи кількох), крім тих, що укладені з підрядни­ком, останній несе відповідальність тільки за додержання свого договору (свої роботи і послуги). Відповідальність за координа­цію всіх робіт та їх завершення по об'єкту в цілому залишається за замовником. Для генерального підрядника з точки зору право­вої організації взаємовідносин учасників різниці між прямим (окремим) і субпідрядним договором немає.

В останні роки в зв’язку зі спадом виробництва інвестор для реалізації проектів дедалі частіше використовує господарський спосіб. За умов командно-адміністративної системи господарювання цей спосіб приносив непогані результати, особливо при невеликих обсягах будівельно-монтажних робіт, реконструкції технічному переозброєнні діючих підприємств. За сучасних умов інвестор у ряді випадків змушений самостійно виконувати будівельні й монтажні роботи через необгрунтоване високі монополь­ні ціни, які диктують будівельні фірми на підрядному ринку. Та­ким чином, господарський спосіб — це така організаційна форма, за якої інвестиційні проекти реалізуються безпосередньо інвесто­ром без залучення підрядника. При цьому функції інвестора, за­мовника і підрядника поєднуються однією юридичною особою, яка зветься забудовником і одночасно є розпорядником коштів, опе­ративним керуючим та виконавцем будівельно-монтажних робіт.

Для реалізації проекту у складі апарату забудовника створю­ється управління або відділ капітального будівництва та власна будівельна організація (дільниця), які забезпечують будівництво необхідною проектно-кошторисною документацією, матеріально-технічними і трудовими ресурсами. Оплата робіт, що виконані такою організацією, здійснюється з розрахункового рахунку за­будовника. В окремих випадках при виконанні господарським способом великих обсягів робіт будівельна організація (дільниця) може бути перетворена на мале підприємство з відкриттям окре­мого розрахункового рахунку.

Змішаний спосіб є комбінацією підрядного і господарського способів. Звичайно підрядником виконуються складні матеріало­місткі види будівельно-монтажних робіт, наприклад монтаж кар­касу будівлі зі збірних залізобетонних конструкцій, а забудовни­ком — трудомісткий, наприклад здоблювальні роботи.

Вибір того чи іншого способу реалізації проектів обґрунтову­ється інвестором в його бізнес-плані.

5. РЕГУЛЮВАННЯ ВЗАЄМОДІЇ УЧАСНИКІВ ІНВЕСТУВАННЯ За умов ринку державне регулювання інвестиційного процесу спрямоване на захист інтересів споживача інвестиційних товарів. Таке регулювання здійснюється через впровадження податкових і фінансово-кредитних важелів, за допомогою ліцензування, ста­ндартизації і нормування, шляхом застосування екологічного, са-кітарного та інших видів контролю, антимонопольних заходів їоиіо. Усі ці вимоги повинні враховуватися суб'єктами інвести­ційної діяльності, що вступають у договірні відносини. Договір — 4е угода сторін, що регулює організаційно-економічні та правові відносини між суб'єктами інвестиційної діяльності. Він визначає відповідальність і права учасників угоди і юридичне закріплює їх обов’язки.

Сьогодні в Україні набула чинності низка документів, які до­помагають регулювати взаємовідносини між учасниками інвес­тиційних проектів. Несуть вони суто рекомендаційний характер. Це насамперед:

1) Положення про підрядні контракти в будівництві України, затверджене Науково-технічною радою Укрбудархітектури Украї­ни (протокол від 15.12.93 № 9);

2) Положення про взаємовідносини організацій-генеральних підрядників з субпідрядними організаціями, затверджене Науко­во-технічною радою Держкоммістобудування (протокол від 14.12.93 № 4);

3) Положення про експериментальне будівництво, затвердже­не наказом Мінбудархітектури від 27.12.93 № 245;

4) Положення про державне кредитування будов та об'єктів виробничого призначення, затверджене наказом Мінфінансів і Мінекономіки від 15.11.95 № 178/170 (у редакції наказу Мінфі­нансів та Мінекономіки від 26.06.96 № 128/79);

5) Положення про фінансування та державне кредитування капітального будівництва, що здійснюється на території України, затверджене наказом Мінекономіки, Мінфінансів, Держкомміс­тобудування від 23.09.96 № 127/201/173;

6) Порядок кредитування будівництва об'єктів, що здійсню­ється підприємствами, установами та організаціями недержавної форми власності, за рахунок коштів Фонду для здійснення захо­дів з ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи та соціаль­ного захисту населення, затверджений постановою Кабінету Мі­ністрів України від 07.04.98 № 461;

7) Тимчасове положення про порядок передачі в державну власність частки (паїв, акцій) статутного фонду суб'єктів недер­жавної форми власності у разі отримання ними відповідних обся­гів бюджетних капітальних вкладень, затверджене наказом Міне­кономіки, Мінфінансів, Фонду державного майна. Державного ко­мітету з питань розвитку підприємництва від 15.01.99 № 64−20/ 131−10.

Договір підряду, як правило, включає загальні, додаткові та особливі умови виконання робіт. Загальні умови встановлюються чинним законодавством, держстандартами, державними будіве­льними нормами. Додаткові умови, які не суперечать загальним, передбачають відносини конкретних замовників і підрядника. Особливі умови — це спеціальні, конкретні вимоги до учасників контракту щодо розподілу інвестиційних ризиків і розв’язання конфліктних ситуацій.

Укладаються договори шляхом проведення конкурсів (тенде­рів) або за результатами переговорів замовника з підрядником. Заздалегідь оголошений замовником конкурс дозволяє йому об­рати з багатьох запропонованих договорів найвигідніший. При цьому замовник керується двома критеріями: вартістю будівниц­тва та його тривалістю (за умов забезпечення якості). Конкурс оголошується у разі наявності фінансового забезпечення і затвер­дженого кошторису, яким передбачений прибуток підрядника, що спонукає його до зниження поточних витрат на будівельно-монтажні роботи. У разі укладання договору на підставі перего­ворів замовника з підрядником узгоджуються договірна ціна бу­дівництва. За бажанням замовника підрядник надає йому список субпідрядників, які будуть залучені до будівництва.

Договір підряду визначає: реквізити сторін, предмет договору, місцезнаходження об'єкта, обов’язки сторін, кошторисну вар­тість, вартість за договірними цінами, строки введення об'єкта в експлуатацію (календарний план виробництва робіт), конкретні зобов’язання щодо підготовки обраного майданчика для будів­ництва, енергопостачання, умови організації будівельно-монтаж­них робіт, умови розторгнення договору, відповідальність за не­виконання зобов’язань.

Договір підряду укладається двома сторонами: замовником аоо інвестором та підрядником. Ці сторони можуть бути як юри­дичними, так і фізичними особами, тобто замовником може ви­ступати держава в особі виконавчих або муніципальних органів, міністерство, корпорація, підприємство, установа або приватна особа, а виконавцем робіт — підрядник або фірма-посередник, яка за його дорученням формує портфель замовлень. При незна­чних обсягах інвестування інвестор не в змозі утримувати керу­ючого проектом або інших посередників, тому він одночасно є і замовником проекту. У разі реалізації великих проектів звичайно залучається посередницька фірма — керуючий проектом — або фірма-девелопер, які діють на контрактних засадах. У даному ра­зі договір підряду набуває вигляду договору фінансування проек­ту. Керуючий проектом або фірма-девелопер, у свою чергу, укла­дає підрядний договір з підрядником або сама здійснює вироб-яицтво будівельно-монтажних робіт.

У разі придбання об'єкта на ринку нерухомості інвестор укла-^є договір з однією або кількома фірмами-ріелтерами на пошук °°'екта, який його цікавить. Деякі фірми при цьому одночасно виконують на придбаних об'єктах роботи з їх ремонту та облащ. тування. Підрядниками можуть бути фірми, які виконують всі види робіт на об'єкті - від нульового циклу до благоустрою і здачі в експлуатацію. На жаль, така форма взаємодії суб'єктів ін­вестування використовується тільки при будівництві житла, не­великих промислових і комунальних об'єктів. Великі промислові об'єкти найближчим часом споруджуватимуться традиційним підрядним способом, учасниками якого є замовник, генеральний підрядник, проектувальник, певна кількість субпідрядних органі­зацій і постачальників обладнання та матеріалів. Взаємовідноси­ни всіх цих суб'єктів інвестування оформлюються підрядними договорами.

Розрізняють кілька видів договорів: генеральний, річний суб­підрядний і прямий. Генеральний договір укладається між інвес­тором (замовником) і генеральним підрядником, можливо з гене­ральним проектувальником (стосовно великих об'єктів). Річні договори укладаються в рамках генеральних, якщо строки будів­ництва (проектування) перевищують два роки. Субпідрядні дого­вори укладаються між генеральним підрядником (генпроектува-льником) з субпідрядними фірмами на виконання окремих спе­ціалізованих видів робіт. Прямий договір укладається між замов­ником і заводом-виготовлювачем технологічного обладнання. V прямому договорі може бути передбачений шеф-монтаж сюіал-нання, якщо воно того потребує.

Окремо замовник укладає договір з банком, який здійсню" фі­нансування будівництва та виконує розрахунки між суб'єктами інвестування. Взаємозв'язки суб'єктів інвестиційного процесу показані на рис. 4.1.

Така складна структура взаємодії суб'єктів інвестування не сприяє нормальному функціонуванню інвестиційного процесу. Ситуація, коли укладаються десятки договорів, та їх суб'єкти од­ночасно виступають і замовниками, і виконавцями робіт, значно ускладнює процедуру їх укладання, зумовлює їх залежність один від одного у рамках кошторису, що обмежується інвестиційними ресурсами замовника, потребує багато часу на узгодження і вре­шті-решт значно подовжує тривалість інвестиційного циклу.

Так, скажімо, генеральний підрядник або генеральний проек­тувальник, які узгоджують умови виконання робіт і кошторисні ціни із замовником, водночас самі стають замовниками стосовно субпідрядних фірм, які, в свою чергу, прагнуть одержати пільгові умови виробництва та якомога збільшити кошторисні (договірні) ціни на свою користь.

За цих умов на замовника покладається багато обов’язків що­до організації інвестиційного процесу. Він повинен відкрити фі­нансування проекту, тобто знайти кошти, а саме: вивільнити вла­сні інвестиційні ресурси, залучити кошти інших акціонерів і компаньйонів, укласти угоду про кредит з комерційним банком, забезпечити свої ліцензійні права на будівництво у контрольних організаціях та місцевих органах влади. Крім того, на вимоги підрядника замовник повинен забезпечити комплектне постачан­ня технологічного обладнання та деяких видів матеріалів (метви-робів, кабельної продукції, ливарних виробів, засобів оргтехніки, меблів тощо). Замовник повинен також забезпечити підрядника на будівельному майданчику підведенням інженерних комуніка­цій — під'їзними шляхами, електроенергією, засобами зв’язку, водопостачанням і каналізацією, в окремих випадках — житлом і харчуванням будівельників.

У свою чергу, вимоги, які висуваються у договорах перед під­рядником, — це необхідність неухильно додержуватися проект­ного завдання замовника, виконувати всі вказівки дирекції замо­вника, що йдуть з апарату його управління і передбачені зведе­ним кошторисом (додаткові витрати інвестора). Згідно з догово­ром підрядник виконує майже всі загальнобудівельні роботи, забезпечує значну частину поставок матеріальних ресурсів для бу­дівництва, крім тих, що замовник здійснює як самостійно, так і за окремими прямими договорами.

Замовник забезпечує координацію робіт, передбачених у ге­неральному договорі, з роботами, обумовленими іншими догово­рами, укладеними ним особисто. Він не може впливати на хід ро­біт, що виконують субпідрядники, адже останні зв’язані договір­ними обов’язками з генеральним підрядником. Згідно з цими до­говорами, як правило, на генпідрядника покладаються обов’язки матеріально-технічного постачання субпідрядників, а сам він, відповідно до інших угод, цілком залежить від виробників мате­ріалів, конструкцій і деталей або посередників, що здійснюють матеріальне забезпечення.

За умов командно-адміністративної економіки при багатоланковій схемі управління (міністерство — главк — трест — будіве­льна організація) підрядний спосіб вимагав дуже великих витрат на утримання апарату управління і контролю за виконанням під­рядних договорів. Передбачені у договорах економічні санкції щодо великої кількості учасників інвестиційного процесу, як правило, не спрацьовували. Водночас у країнах з розвинутою ри­нковою економікою вже десятки років впроваджені та успішно працюють дещо інші організаційно-правові форми підрядного способу виконання робіт. Як приклад можна навести принаймні три таких організаційних форми підряду.

Перша — це виконання робіт і здача підрядником замовнику об'єкта «під ключ». Така форма передбачає зобов’язання підряд­ником виконати весь комплекс поставок матеріальних ресурсів та будівельно-монтажних робіт. Підрядник повністю несе відпові­дальність за спорудження об'єкта, приймає на себе всі функції замовника стосовно інших учасників інвестиційного процесу. Згідно з умовами договору у даному разі замовник може прийма­ти на себе деякі обов’язки стосовно проекту (впровадження най-новітнішої технології, облаштування та оздоблення об'єкта то­що), але відповідальність за введення об'єкта в дію, повністю підготовленого до експлуатації, та ще з відповідними гарантіями, безумовно, приймає на себе підрядник. У колишньому Радянсь­кому Союзі та останнім часом в Україні були відпрацьовані деякі нормативні акти, спрямовані на впровадження способу виконан­ня робіт «під ключ», але цей метод дав деякі позитивні результа­ти лише при спорудженні невеликих об'єктів, переважно житлових.

Інша прогресивна форма підрядного способу виконання буді­вельно-монтажних робітце створення великих підрядних угруповань: проектно-промислово-будівельних об'єднань. Такі об'єд­нання (комбінати) успішно працюють у Німеччині та багатьох інших західних країнах. Особливість цієї форми в тому, що вели­ка будівельна фірма, яка взяла підряд на реалізацію інвестиційно­го проекту, виготовляє та узгоджує за цим проектом проектно-кошторисну документацію, виготовляє або постачає необхідні матеріальні ресурси, а також виконує весь комплекс запланова­них будівельно-монтажних робіт. Колись у системі Мінпромбуду СРСР спроба створення таких об'єднань виявилась марною через амбіції керівників окремих ланок виробництва, що мали ввійти в ці об'єднання.

1, нарешті, третя форма — це створення інвестиційних консор­ціумів впровадження проектів, де учасники інвестиційного прое­кту на паритетних засадах беруть участь у фінансуванні, будів­ництві та експлуатації об'єкта, тобто стають його власниками. Найчастіше в західних країнах такими співвласниками проекту стають інвестор (замовник), будівельна фірма і фінансуючий банк.

Безумовно, у договорах передбачаються умови припинення від­носин між учасниками. Умови розірвання договору визначають обов’язки сторін щодо відшкодування збитків. Такими причинами можуть бути низька якість робіт і порушення строків будівництва з боку підрядника чи неплатоспроможність з боку замовника.

6. ТЕНДЕРНІ УГОДИ Тендери (торги) — це форма розміщення замовлення на буді­вництво, яка передбачає визначення підрядника шляхом конкур­сного відбору кращої тендерної пропозиції (оферти) за критерія­ми, що встановлюються замовником.

Постановою Кабінету Міністрів України від 01.09.98 № 1369 «Про проведення торгів (тендерів) у будівництві» встановлено, що підрядні контракти на будівництво нових об'єктів і споруд, розширення, реконструкцію, технічне переозброєння діючих під­приємств, капітальний ремонт об'єктів і споруд, реставрацію пам’я­ток архітектури та містобудування, що здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету, бюджетних позичок, державних позабюджетних фондів, коштів підприємств та організацій, понад 50% статутного фонду яких належить державі, а також інозем­них кредитів, що залучаються під гарантії Кабінету Міністрів України, укладаються тільки за результатами торгів (тендерів).

Рішення про проведення тендерів приймається замовником за наявності достатніх інвестицій для здійснення будівництва або документально підтверджених фінансових гарантій щодо своєча­сного одержання необхідних для виконання замовлення коштів. Замовлення на будівництво може розміщуватися шляхом прове­дення тендерів на виконання проекту в цілому, а за значного об­сягу робіт — на спорудження комплексів, виконання черг, етапів будівництва, визначених проектною документацією. Не дозволя­ється поділ замовлення на частини з метою штучного зменшення його вартості й уникнення тендерів.

Проведення торгів організовує замовник, який не повинен вчиняти дискримінаційних заходів щодо підрядників і претенде­нтів. До участі у тендерах не допускаються підрядники або їх участь у тендерах може бути припинена у разі, коли вони визнані банкрутами або стосовно них порушено справу про банкрутство;

перебувають у стадії ліквідаціїприпинили свою господарську діяльністьне мають ліцензії на виконання відповідних робіт в Україніподали необ'єктивну інформацію про свою професійну готовність виконати замовлення, а також щодо наявності вироб­ничих потужностей, фінансової надійності.

Існує три способи проведення тендерів. У разі очікуваної (розрахункової") вартості будівництва, що дорівнює або переви­щує 200 тис. грн., тендери можуть бути: відкритими, коли всі заін­тересовані підрядники мають право подавати тендерні пропозиції;

відкритими з попередньою кваліфікацією, коли тендерні пропозиції мають право подавати тільки ті претенденти, які за результатами попередньої кваліфікації допущені до участі у тендерахзакритими, коли тендерні пропозиції мають право подавати тільки ті підрядни­ки, які одержали від замовника запрошення до тендерів.

Основним видом проведення тендерів є відкритий спосіб. Від­криті тендери з попередньою кваліфікацією претендентів прово­дяться у разі, коли кількість претендентів перевищує 6 осіб або коли це передбачено умовами тендерів. Закриті тендери прово­дяться у разі, коли: кількість підрядників, здатних виконати кон­тракт, обмеженавитрати на проведення відкритих тендерів бу­дуть невиправдано великими порівняно з вартістю замовленняпроведення відкритих тендерів недоцільне через інші причини (таємність, терміновість робіт тощо). У зазначених випадках замов­ник запрошує до участі у тендерах таку кількість підрядників, яка б забезпечила збереження конкуренції, але не менше ніж три. Рішен­ня щодо проведення закритих тендерів приймається замовником за погодженням з органом, який забезпечує фінансування замовлення. Важливе значення при проведенні тендерів має організаційна робота замовника. Підготовку і проведення тендерів забезпечує або сам замовник, або за його дорученням організатор, що фор­мують тендерний комітет, до складу якого входять представники замовника, міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, місцевих державних адміністрацій, виконавчих органів рад, проектних і громадських організацій тощо. Склад тендерно­го комітету затверджується замовником. Головою тендерного ко­мі гету є керівник підприємства, установи організації-замовника тендерів або інша посадова особа, яка ним призначається.

Замовник або організатор здійснюють: публікацію оголошен­ня про проведення тендерів або надсилання запрошень підрядни­камприйняття і реєстрацію заявок підрядників на участь у тен­дерахрозробку документації щодо попередньої кваліфікації претендентів та надсилання її претендентампідготовку тендер­ної документації та надсилання її претендентаморганізацію від­відування претендентами будівельного майданчика.

На тендерний комітет покладається: проведення попередньої кваліфікації претендентівприймання, реєстрація та зберігання тендерних пропозицій (оферт) претендентіврозкриття тендерних пропозицій (оферт) та їх оголошенняуточнення з претендента­ми, у разі потреби, окремих питань щодо тендерних пропозицій;

оцінка тендерних пропозицій (оферт) і прийняття рішень за ре­зультатами оцінкивизначення переможця тендерівдокумента­льне оформлення інформації щодо процедури і результатів про­ведення тендерів, підготовка звіту про проведення тендерів.

Замовник контролює хід роботи, пов’язаної з проведенням те­ндерів, вирішує найважливіші питання, що виникають у процесі, затверджує протоколи засідань тендерного комітету, тендерну документацію, результати тендерів, розглядає скарги від претен­дентів, узгоджує остаточно умови контракту з переможцем тен­дерів та підписує з ним цей контракт.

Оголошення про відкриті тендери та запрошення підрядників до участі у закритих тендерах або конкурентних переговорах по­дається замовником або організатором за умови готовності тен­дерної документації. Оголошення про тендери, крім вітчизняних газет і бюлетенів, підлягають обов’язковій публікації в офіційних міжнародних виданнях, якщо очікувана вартість замовлення пе­ревищує 1 млн дол. США.

Публікація оголошення про відкриті тендери або відправлення запрошень підрядникам до участі у закритих тендерах повинні здійснюватися за 1−6 місяців до закінчення строку подання та реєстрації тендерних пропозицій залежно від складності замов­лення та його терміновості. Оголошення або запрошення повинні містити таку інформацію: назва, адреса, телефони замовника або організатора і тендерного комітетуназва та опис замовлення;

джерело його фінансуваннястроки, адреса і спосіб подання тен­дерних пропозицій (оферт) тощо.

У разі проведення відкритих тендерів з попередньою кваліфі­кацією претендентів тендерний комітет визначає склад інформа­ції, яку повинні надати претенденти, готує і передає їм відповідні форми. Інформація, яка подається претендентами, повинна міс­тити: копії документів, що засвідчують юридичний статус, місце реєстрації організації, копію ліцензії, довідку про щорічні об­сяги виконаних будівельно-монтажних робіт за останні три ро­ки у вартісному виразіперелік основних будівельних матеріа­лів, які передбачається використати для виконання замовлення із зазначенням їх виробникавідомості про кваліфікацію і до­свід спеціалістів, які братимуть участь у виконанні замовлен­нязвіт про фінансово-майновий стан, фінансові результати і баланс підприємства (претендента) — пропозиції щодо залучен­ня субпідрядників.

Після проведення попередньої кваліфікації складається список претендентів, які можуть взяти участь у тендері. Їх кількість до­цільно обмежити 6 учасниками. Список затверджується замовни­ком і кожному з претендентів, що залишилися у списку, надсила­ється офіційне запрошення взяти участь у тендері.

Тендерна документація повинна бути однаковою для всіх пре­тендентів, а також недискримінаційною, однозначною для розу­міння, містити вичерпну інформацію, необхідну для розробки те­ндерних пропозицій, і не створювати ризику для підрядників за обставин і подій, які вони не можуть передбачити під час визна­чення ціни та на які не мають впливу. Тендерна документація за­тверджується замовником і включає такі документи: інструкцію для претендентів, форму контракту, форму тендерної пропозиції (оферти), форми кваліфікаційної оцінки претендентів, проектну документацію, перелік робіт, інформацію щодо способу надання тендерного забезпечення. Передача претендентам тендерної до­кументації здійснюється за відповідну плату, яка містить витра­ти, безпосередньо пов’язані з її друкуванням та відправкою пре­тендентам. Витрати замовника, пов’язані з розробкою тендерної документації, в зазначену плату не включаються.

Тендерна пропозиція (оферта) повинна відповідати вимогам, визначеним у тендерній документації. Кожен претендент може подати тільки одну тендерну пропозицію. Остання надається мо­вою, визначеною замовником в оголошенні та інструкції для претендентів. Тендерна пропозиція, що надається претенден-гом, повинна містити: два примірники заповненої форми тенде­рної пропозиції (оферти), тендерне забезпечення, два примірни­ки заповнених форм кваліфікаційної оцінки, перелік робіт з розрахунком їх вартості, альтернативні пропозиції (якщо такі передбачені).

У розрахунку ціни, за яку претендент згоден виконати замо­влення, враховуються всі види робіт згідно з переліком, у тому числі ті, які доручаються для виконання субпідрядникам. Пре­тендент для кожного виду робіт визначає розцінку та його зага­льну вартість. Не врахована претендентом вартість окремих ви­дів робіт не оплачується замовником окремо, а затрати на їх виконання вважаються врахованими у загальній ціні його тен­дерної пропозиції. До загальної ціни тендерної пропозиції вклю­чаються всі витрати претендента, у тому числі прямі та накладні витрати, прибуток, що його планує одержати претендент, а та­кож витрати на оплату робіт, що передаються для виконання субпідрядникам.

Для підтвердження серйозності намірів претендента взяти участь у тендерах ним надається відповідне тендерне забезпечен­ня. Розмір тендерного забезпечення встановлюється замовником в обсязі не більше 1% очікуваної (розрахункової") ціни замовлен­ня. Замовник має право прийняти рішення про проведення тенде­рів без надання претендентами тендерного забезпечення. Замов­ник повинен зазначити у тендерній документації спосіб надання тендерного забезпечення (у вигляді завіреного чека, векселя, га­рантії банку, державних облігацій тощо). Замовник повертає пре­тендентам їх тендерне забезпечення протягом 10 днів після прий­няття одного з таких рішень: невідповідність претендента квалі­фікаційним вимогампретендента не визнано переможцем тенде­рівдострокове припинення тендерів.

Порядок підписання та подання тендерних пропозицій. Тен­дерні пропозиції візуються особою або особами, уповноваже­ними підписувати ці документи за порядком, встановленим ін­струкцією для претендентів, і подаються тендерному комітету за зазначеною замовником адресою. Замовник повинен термі­ново зареєструвати подані тендерні пропозиції із зазначенням лати і часу їх отримання та повідомити про це претендента способом, передбаченим у тендерній документації. Претендент зобов’язаний подати тендерну пропозицію у встановлений для цього строк. Претенденти мають право вносити зміни та від­кликати свої тендерні пропозиції у письмовій формі до закін­чення кінцевого терміну їх подання, без втрати свого тендер­ного забезпечення.

Вивчення тендерних пропозицій полягає у такому. Розкриття конвертів з тендерними пропозиціями претендентів здійснюєть­ся тендерним комітетом у порядку, передбаченому інструкцією для претендентів. Під час розкриття конвертів перевіряється на­явність усіх необхідних документів, правильність їх оформлен­ня та оголошується найменування претендента, ціна тендерної продукції, ціна альтернативної пропозиції (якщо вона була пе­редбачена) та інші відомості. Процедура розкриття тендерних пропозицій та оголошення їх змісту оформляється протоколом. копію якого тендерний комітет повинен надати претендентам на їх прохання.

Після розкриття тендерних пропозицій та оголошення основ­них показників претендентів тендерний комітет проводить дета­льне вивчення тендерних пропозицій, яке починається з визна­чення правомірності участі претендента у тендерах згідно з кваліфікаційними вимогами та відповідності тендерних пропози­цій вимогам тендерної документації. У разі неадекватності пре­тендента кваліфікаційним вимогам або невідповідності поданої ним тендерної пропозиції вимогам тендерної документації його тендерна пропозиції відхиляється.

Відповідальним етапом є оцінка та зіставлення тендерних пропозицій (оферт). Критерії оцінки тендерних пропозицій ви­значаються в інструкції для претендентів. Це може бути: ціна ви­конання замовленнятерміни виконання замовленняексплуата­ційні витрати, пов’язані з використанням завершеного об'єкта:

рівень використання місцевих матеріальних і трудових ресурсів:

рентабельність, технічний рівень нових виробничих фондів, інші показники. Якщо ціна виконання замовлення, що запропонована у тендерних пропозиціях українських претендентів, перевищує ціну, запропоновану іноземним претендентом, не більше ніж на 15%, перевага у цьому вартісному показнику віддається вітчиз­няним претендентам (застосування преференційної поправки^ Тендерні пропозиції претендентів після їх оцінки та зіставленні вносяться до списку у порядку визначених місць згідно з уст.і новленими критеріями.

Переможцем тендерів визнається претендент, який за оцінког та зіставленням тендерних пропозицій зайняв у списку перше мі сце. У разі відмови цього претендента від укладання контракт переможцем тендерів вважається претендент, що зай і няв наступ­не місце. Якщо ціни усіх тендерних пропозицій перевищують ці­ну, орієнтовно визначену замовником, ці тендерні пропозиції можуть бути відхилені, а тендери визнано такими, що, не визна­чили переможця.

Рішення про результати тендерів оформляється протоколом і затверджується замовником за погодженням з органом, який за­безпечує фінансування замовлення у строк, передбачений умова­ми тендерів, але не пізніше ніж через 45 календарних днів з дня розкриття тендерних пропозицій. Повідомлення про акцепт тендерної пропозиції переможця торгів має бути надіслано йому не пізніше ніж через три дні після затвердження рішень про зультати тендерів. Переможець тендерів після одержання акцепту тендерної пропозиції надає замовнику гарантії виконання контрактних зобов’язань, після чого сторони остаточно уз в годжують і укладають контракт.

Контракт, підписаний замовником, надсилається переможцю тендерів протягом 10 календарних днів після акцепту його тенде­рної пропозиції. Переможець тендерів зобов’язаний підписати контракт протягом 14 календарних днів після його одержання від замовника. Після підписання контракту або визнання тендерів такими, що не визначили переможця, замовник пови и"нен протя­гом п’яти днів надіслати претендентам, які взяли участь у тенде­рах, але не стали переможцями, копію рішення про результати тендерів, а органу, який забезпечує фінансування замо явлення, — відповідну інформацію.

Витрати на організацію та здійснення тендерів проводяться за рахунок коштів замовника і враховуються у вартості будівницт­ва. Кошторис на організацію і проведення тендерів складається затверджується замовником за погодженням з opгaнoм, який забезпечує фінансування замовлення. У разі, коли тендери не відбулися або переможець не був визначений, і в подальшому замо­вник відмовився від здійснення будівництва, витрати: замовника на проведення тендеру відшкодовуються: підприємствами — за рахунок основної діяльностіуправліннями (відділами) капіталь­ного будівництва місцевих органів виконавчої влади — за рахунок коштів місцевого бюджетудирекціями підприємств, що будуютьсяза рахунок коштів на будівництво або інших джерел, визначених органом, що створив зазначену дирекцію.Витрати підрядника на підготовку тендерної пропозиці віднсяться на його накладні витрати.