Особливості впливу сімейного виховання на розвиток дитини молодшого шкільного віку

Особливості впливу сімейного виховання на розвиток дитини молодшого шкільного віку

Зміст

Вступ Розділ 1. Теоретичний аналіз проблеми внутрішньо-сімейної взаємодії

1.1 Образ Я молодшого школяра

1.2 Вплив сімейного виховання на особистість дитини

1.2.1 Сім'я, її функції та завдання у соціалізації дитини

1.2.2 Типи й стилі сімейних відносин

1.2.3 Сімейні фактори впливу на розвиток дитини

1.3 Дезадаптуючі види сімейного виховання Розділ 2. Емпіричне дослідження особливостей впливу стилю виховання на розвиток дитини

2.1 Характеристика методів дослідження

2.2 Характеристика вибірки та процедури дослідження

2.3 Аналіз отриманих результатів Висновки Список літератури Додатки

Вступ

Актуальність дослідження. Дана робота присвячена вивченню взаємозв'язку стилів сімейних відносин та психічного розвитку дитини молодшого шкільного віку. Необхідність в проведенні досліджень на вказану тему обумовлюється, на наш погляд, цілою низкою причин.

По-перше, в теперішній час проблема дитячо-батьківських відносин як фактора психічного благополуччя дітей в умовах сім'ї набуває особливої актуальності, так як являється однією із найважливіших складових державної політики збереження здоров’я нації.

По-друге, актуальність даної роботи обумовлює складна ситуація в сучаснім суспільстві, яка аж ніяк не ідеальна. У світі багато жорстокості, зла, байдужності людей до навколишніх, а часом навіть до своїх рідних і близьким. Злочинність росте з кожним днем. І все це, найчастіше, результат неправильного виховання, результат насильства в родині, результат прояву агресії батьків стосовно дітей, або проста байдужність.

По-третє, сім'я, на думку вчених, єдиний соціальний інститут, який забезпечує ефективне виховання дітей.

Таким чином, обрана тема має велику практичну значущість.

Об'єктом дослідження виступають психічні особливості сімейного виховання.

Предметом дослідження є взаємозв'язок внутрішньо сімейних відносин та психічного розвитку дитини молодшого шкільного віку.

Метою дослідження є вивчення стилів сімейного виховання та взаємозв'язок міжособистісних відносин у сім'ях та розвитку особистості дитини.

Гіпотези дослідження:

1. У більшості сімей переважає такий стиль виховання як «прийняття».

2. Оцінки дітей щодо використовуваного стилю виховання збігається з оцінками батьків.

Згідно з поставленою метою та висуненими гіпотезами були визначено основні завдання дослідження:

1. Здійснити теоретичний аналіз сімейних відносин, їх типів і стилів, а також їх вплив на формування особистості молодшого школяра.

2. Організація і проведення емпіричного дослідження по вивченню залежності особистості дитини від умов внутрішньо сімейного виховання.

3. Проведення статистичного та якісного аналізу отриманих результатів

4. Розробка практичних рекомендацій.

Методологічною та теоретичною основою дослідження є положення великих мислителів минулого (Платона, Аристотеля, Я. А. Каменського, Ж.-Ж. Руссо) щодо сім'ї, яка розглядалась як фактор виховання й впливу на розвиток дитини; оцінки ролі родини в становленні як особистості й подальшого життя кожної людини; вивченням цієї проблеми займалися й російські вчені (Н.І. Новиков, А. Н. Радищев, В.Ф. Одоєвський, А.І. Герцен, Н.І. Пирогов, Н. А. Добролюбов, К. Д. Ушинский, Л. Н. Толстой, A.C. Макаренко, В.А. Сухомлинский); та концептуальні положення українських дослідників (М.І. Бешкетників, Д. Н. Добрович, С. В. Ковальов, Н. У Бондаренко, І.В. Гребенников-Гребенщиков, В.Я. Титаренко) щодо особливостей формування особистості дитини.

Методи дослідження. У процесі дослідження були використані такі методи: аналіз та узагальнення науково-теоретичних джерел з проблеми дослідження, проведення психо-діагностичних вимірювань (за допомогою опитувальників та проективних методик), методи первинного математико-статистичного аналізу .

Наукове і практичне значення результатів полягає в аналізі соціально-психологічного стану сім'ї, і взаємовідношенні батьків і дітей; у розкритті процесів оптимізації сімейного виховання шляхом вироблення рекомендацій для батьків в умовах виявлення взаємозв'язків стилю виховання з особистісними якостями дітей.

Структура роботи обумовлена логікою дослідження і складається зі вступу, двох розділів, висновків та списку використаної літератури (28 джерел), додатків. У першому розділі наведено характеристика особистості молодшого школяра, поняття сім'ї, види і типи сімейних відносин, фактори, що впливають на розвиток дитини та негативний вплив внутрішньо-сімейних відносин на особистість дитини. У другому розділі наведена характеристика методів, вибірки та процедури емпіричного дослідження, отримані результати. Загальний обсяг роботи — 60 сторінок.

Розділ 1. Теоретичний аналіз проблеми дитячо-батьківських відносин

1.1 Особистість молодшого школяра

Як пише В. В. Давидов [15,74], молодший шкільний вік — це особливий період у житті дитини, який виділився історично порівняно недавно. Його не було в тих дітей, хто взагалі не відвідував школу, його не було й у тих, для кого початкова школа була першим і останнім щаблем освіти. Поява цього віку пов’язана із введенням системи загальної й обов’язкової неповної й повної середньої освіти. Зміст середньої освіти і її завдання ще остаточно не визначилися, тому психологічні особливості молодшого шкільного віку як початкової ланки шкільного дитинства також не можна вважати остаточними й незмінними. На думку В. В. Давидова, можна говорити лише про найбільш характерні риси цього віку.

Особистість — це зовнішнє проявлення індивідуальності, як людина впливає на навколишнє і як ним сприймається. Особистість значною мірою формується реакціями навколишніх на поведінку даного індивіда.

Особистість — людина, яка досягла певного рівня психічного розвитку. У процесі самопізнання починається сприйняття й переживання самого себе як єдине ціле, відмінне від інших людей, що й виражається в понятті «Я» .

1) " Я — реальне" , у цьому віці, складається з наступних домінант:

• «Я вже дорослий» ;

• «Я успішний» (відношення до своєї роботи — до навчання);

• «Я вмію спілкуватися» ;

• «Я вже багато чого знаю» .

Батьківські позиції й відношення до дітей у цьому віці може позитивно або негативно вплинути на їхні установки. Підкріплення батьками даних позицій дитини будуть сприяти розвитку сильної й упевненої в собі особистості. Батьки, які звертають увагу на успіхи дитини, позитивно підкріплюють його досягнення — виховають успішну особистість. Прищеплюючи інтерес до нового, приділяючи дитині стільки уваги, скільки їй потрібно в цьому віці й, не перешкоджаючи її спілкуванню з однолітками, батьки виховають у дитині пізнавальний інтерес, комунікативність, уміння спілкуватися. Дуже важливо, у цьому віці, радитися з дитиною, вирішувати разом якісь питання, вислухувати її думку із приводу цього, тому що це підтвердження її дорослості й значимості для батьків.

Відношення батьків також може викликати й зворотний результат. Якщо не помічати успіхів дитини, а тільки лаяти її за провини, загострювати увагу тільки на помилках, дитина втратить інтерес до своєї діяльності, у неї пропаде бажання виправляти свої помилки. Виникне острах нового — дитина не захоче робити щось, пояснюючи це тим, що вона не зможе зробити цього, що в неї однаково нічого не вийде. Так формується непевність у собі, яка, швидше за все, буде супроводжувати дитину все її життя.

2) «Я — ідеальне» у цьому віці складається з фантастичних образів «Я» (Є. Єріксон) — це те, про що дитина мріє, якою прагне бачити себе в майбутньому. Тут теж дуже важливо правильно віднестися до фантазій дитини й не пересікти на корені її, нехай поки навіть несерйозні, але все-таки цілі, які, згодом перетворяться в реальні й цілком здійсненні.

У процесі близьких взаємин з матір'ю, батьком, братами, сестрами, дідусями, бабусями й іншими родичами в дитини з перших днів життя формується структура її особистості. Вона входить у світ своїх рідних, переймає норми їх поведінки. Тому батьки в житті дитини відіграють більшу й відповідальну роль. Вони дають перші зразки поведінки. Дитина наслідує, і прагне бути схожою на матір і батька. Коли батьки розуміють, що багато в чому від них самих залежить формування особистості дитини, то вони поводяться так, що всі їх вчинки й поведінка в цілому сприяють формуванню в дитини тих якостей і такого розуміння людських цінностей, які вони прагнуть їй передати. Такий процес виховання можна вважати цілком свідомим, тому що постійний контроль над своєю поведінкою, за відношення до інших людей, увага до організації сімейного життя дозволяє виховувати дітей у найбільш сприятливих умовах, що сприяють їхньому всебічному й гармонічному розвитку.

Отже, у розвитку особистості молодшого школяра дуже велику роль відіграють його батьки й близькі люди. Також, від родини залежить: засвоєння норм і форм поведінки дитиною, прояв моральних якостей особистості в спілкуванні, поява соціальних мотивів, прагнення до самоствердження, орієнтація на думки оточуючих людей.

1.2 Сімейні відносини як показник формування особистості дитини.

1.2.1 Поняття родини й сімейних відносин

Перш ніж зрозуміти сутність впливу батьківських відносин на дитину, розглянемо її значення в її житті.

Сім'я як визначена соціальна спільність хвилювала розуми філософів, істориків, соціологів, педагогів, психологів за всіх часів. Але на сьогоднішній день у сучасній науці так і немає єдиного визначення поняття «сім'я», хоча спроби зробити це починалися видатними мислителями багато століть назад (Аристотель, Гегель, Кант, Платон та інші)[1,153].

У психологічному словнику для батьків знаходимо наступне визначення сім'ї: «Сім'я — заснована на шлюбі чи кревному спорідненні мала група, члени якої зв’язані спільністю побуту, взаємною моральною відповідальністю і взаємодопомогою. У шлюбі і сім'ї відносини обумовлені розходженням статті і статтєвою потребою, проявляються у формі морально-психологічних відносин».

На думку Л. Д. Столяренко, С.І. Самигіна, «сім'я — це соціально-педагогічна група людей, призначена для оптимального задоволення потреб у самозбереженні (продовженні роду) і самоствердженні (самоповазі) кожного її члена».

Традиційно головним інститутом виховання особистості дитини є родина. Те, що дитина здобуває в сім'ї, вона зберігає протягом усього наступного життя. У ній закладаються основи особистості дитини, і до вступу в школу вона уже більш ніж наполовину сформувалася як особистість[1].

На думку дослідників, що займаються проблемами сім'ї (І.М. Балинський, А.І. Захаров, І.А. Сихорський та інші) [6,121], сім'я може виступати в якості позитивного чи негативного фактора у вихованні дитини. Позитивний плив на особистість дитини полягає в тому, що ніхто, крім найближчих для неї в сім'ї людей, не ставиться до дитини краще, не любить її так і не піклується стільки про неї. І разом з тим, ніякий інший соціальний інститут не може потенційно нанести стільки шкоди у вихованні дітей, скільки може зробити сім'я.

Відомо, що сім'я як мала соціальна група є найкращим виховним середовищем. Однак, деякі фактори, пов’язані зі складом родини, станом її внутрішніх взаємин або виховно-невірними позиціями батьків, можуть викликати зниження виховної здатності родини. Ці фактори можуть приводити до порушень у поведінці дітей і навіть до негативних явищ у формуванні їх особистості.

Одним з факторів, що порушують виконання виховних функцій родини, можуть бути зміни в її складі. Родина є такою малою групою, яка постійно розвивається й видозмінюється.

У виконанні виховної функції стосовно дітей головну роль відіграє подружня пара — батько й мати. У зв’язку із цим говорять про повну родину й неповну, коли відсутній один з батьків. Стабільність сімейного середовища є важливим чинником для емоційної рівноваги й психічного здоров’я дитини. Розпад родини, викликаний розлученням або роздільним проживанням батьків, завжди приносить глибоке потрясіння й залишає в дитині міцну образу, яку можна лише зм’якшити.

Розлука з одним із батьків може привести до появи в дитини почуття страху, депресії й ряду інших симптомів неврозу.

Атмосфера напруженості й конфліктних сімейних ситуацій діє на дитину різко негативно. Будинок перестає бути для неї опорою, вона втрачає почуття безпеки, зникає те джерело, яким була для неї родина, коли в ній панував емоційний зв’язок батьків, коли вони світ їх цінностей були прикладом для наслідування. Порушення такої стабільності сімейної системи може привести дитину, особливо в молодшому шкільному й підлітковому віці, до пошуків опори поза будинком. У такому стані діти легше піддаються зовнішнім впливам, тому що прагнуть до розрядки внутрішнього напруження.

Треба пам’ятати, що чим триваліші за часом розбіжності в родині, тим сильніше їх негативний вплив на дитину.

Осіпова A.A. у своїй праці «Загальна психокорекція» виділяє основні функції та завдання сім'ї [12, 442]:

1. Виховна функція сім'ї полягає в тому, щоб задовольняти індивідуальні потреби в батьківстві у контактах з дітьми і їхнім вихованням.

2. Господарсько-побутова функція сім'ї складається в задоволенні матеріальних потреб сім'ї й у сприянні збереження їхнього здоров’я.

3. Емоційна функція сім'ї полягає в тім, щоб задовольняти потреби її членів у симпатії, повазі, визнанні, емоційній підтримці, психологічному захисті.

4.Функція духовного (культурного) спілкування несе в собі задоволення потреб у спільному проведенні дозвілля, взаємному духовному збагаченні.

Функція первинного соціального контролю забезпечує виконання членами родини соціальних норм.

Сексуально-еротична функція полягає в задоволенні сексуально-еротичних потреб родини.

Функції сім'ї згодом перетерплюють визначені зміни: одні втрачаються, інші з’являються відповідно до нових соціальних умов, треті-змінюють своє положення в загальній структурі. Функції сім'ї можуть бути порушені. У цьому випадку її життєдіяльність порушується, утрудняється виконання функцій. Сприяти порушенням може широке коло факторів: особливості особистостей її членів і взаємин між ними, визначені умови життя сім'ї.

Завдання сім'ї полягають у тому, щоб:

створити максимальні умови для росту і розвитку дитини;

— забезпечити соціально-економічний і психологічний захист дитини;

— передати досвід створення і збереження сім'ї, виховання в ній дітей і відносини до старшого;

— навчити дітей корисним прикладним навичкам і умінням, спрямованим на самообслуговування і допомогу близьким;

— виховати почуття власного достоїнства, цінності власного «я».

Сімейне виховання повинне ґрунтуватися на визначених принципах і мати визначений зміст, що спрямовано на розвиток усіх сторін особистості дитини:

— гуманність і милосердя до зростаючої людини;

— залучення дітей у життєдіяльність сім'ї як її рівноправних учасників;

— відкритість і довірчість відносин з дітьми;

— оптимістичність взаємин у сім'ї;

— послідовність у своїх вимогах (не вимагати неможливого);

— надання посильної допомоги своїй дитині, готовність відповідати на питання [24,504].

Отже метою сімейного виховання є формування таких якостей особистості, що допоможуть гідно перебороти труднощі і перешкоди, що зустрічаються на життєвому шляху. Розвиток інтелекту і творчих здібностей, первинного досвіду трудової діяльності, моральне і естетичне формування, емоційна культура і фізичне здоров’я дітей, їхнє щастя — усе це залежить від сім'ї, від батьків, і все це складає завдання сімейного виховання.

1.2.2 Типи й стилі сімейних взаємин

Розглядаючи основні типи сімейних відносин, необхідно мати на увазі вплив кожного з них на формування поведінки й певних рис особистості дитини.

У кожній родині об'єктивно складається певна, далеко не завжди усвідомлена, система виховання. Тут мається на увазі й розуміння цілей виховання, і формулювання його завдань, і більш-менш цілеспрямоване застосування методів і прийомів виховання, урахування того, що можна й чого не можна допустити відносно дитини. Психологами виділено 4 тактики виховання в родині, та відповідаючі їм 4 типи сімейних взаємовідносин, що є й передумовою й результатом їх виникнення: диктат, опіка, «невтручання» і співробітництво.

Диктат у родині проявляється в систематичному придушенні (переважно дорослими) ініціативи й почуття власної гідності іншого.

Батьки, зрозуміло, можуть і повинні висувати вимоги до своєї дитини, виходячи із цілей виховання, норм моралі, конкретних ситуацій, у яких необхідно приймати педагогічно й морально оправдані рішення. Однак ті з них, які віддають перевагу всім видам впливу наказ і насильство, зустрічаються з опором дитини, яка відповідає на натиск, примус, погрози своїми контрзаходами: лицемірством, обманом, спалахами брутальності, а іноді відвертою ненавистю. Але навіть якщо опір виявляється зломленим, разом з ним виявляються зломленими й багато цінних якостей особистості: самостійність, почуття власної гідності, ініціативність, віра в себе й у свої можливості. Безоглядна авторитарність батьків, ігнорування інтересів і думок дитини, систематичне позбавлення її права голосу при вирішенні питань, до нього стосовних, — усе це гарантія серйозних невдач формування його особистості.

Гіперопіка в родині - це система відносин, при яких батьки, забезпечуючи своєю працею, задоволення всіх потреб дитини, обгороджують її від яких-небудь турбот, зусиль і труднощів, ухвалюючи їх на себе. Питання про активне формування особистості відходить на другий план. Батьки, по суті, блокують процес серйозної підготовки їх дітей до зіткнення з реальністю за порогом рідного будинку. Саме ці діти виявляються найбільш непристосованими до життя в колективі.

На визнанні можливості й навіть доцільності незалежного існування дорослих від дітей, будуватися тактика «невтручання». При цьому передбачається, що можуть співіснувати два світи: дорослі й діти, і ні тим, ні іншим не слід переходити намічену в такий спосіб лінію. Найчастіше в основі цього типу взаємин лежить пасивність батьків як вихователів.

Співробітництво як тип взаємовідносин у сім'ї припускає опосередкованість міжособистісних відносин у родині загальними цілями й завданнями спільної діяльності, її організацією й високими моральними.

Можна виділити чотири стилі сімейного виховання: демократичний, авторитарний, попустительский, ліберальний.

Демократичний стиль (тактика співробітництва) передбачає не лише батьківську підтримку й допомогу дітям в їх окремих справах, а й взаєморозуміння, взаємоповагу дітей і батьків, встановлення партнерських на паритетних основах взаємин, заснованих на співчутті, співпереживанні, відповідальності за наслідки власної активності. Це стиль «згоди» .

При авторитарному виховному стилі (в основі - тактика диктату) батьками нав’язується своя думка дитині - стиль «придушення» .

Ліберальний стиль (тактика невтручання). Система міжособистісних відносин у сім'ї будується на визнанні (доцільності) незалежного існування дорослих і дітей. Батьки як вихователі найчастіше ухиляються від активного позитивного втручання в життя дитини. їх більше приваблює комфортне співіснування з дітьми, яке не потребує глибоких душевних переживань. За таких умов дитина стає емоційно байдужою до інших, яскраво проявляється егоцентризм, індивідуалізм, а сім'я для неї - лише необхідна формальність.

Потуральний виховний стиль (тактика опіки й безоглядної любові). Батьки власними зусиллями, працею намагаються задовольнити всі потреби дитини, відгороджуючи її від будь-яких турбот, складностей тощо. Відтак дитина, яка штучно позбавлена можливості проявляти себе в досягненні певних результатів, відповідати за наслідки своїх дій тощо, зростає інфантильною, безпорадною, безініціативною, уникає відповідальності за певні дії, рішення. Домінуючою характеристикою людини, що зростає в умовах потурального стилю, — егоцентризм. У ставленні до людей, які її оточують, діє установка: кожен, хто не ставить за мету задовольняти її потреби, — егоїст, людина небажана для подальшого спілкування, навіть ворожа.

У своїх дослідженнях А.Я. Варга та В.В. Столін виділили наступні критерії батьківських відносин:

1. «Прийняття — відкидання»

Прийняття: батькам дитина подобається такою, якою вона є. Вони поважають індивідуальність дитини, симпатизують їй.

Відкидання: батьки сприймають свою дитину поганою, непридатною, невдачливою, по більшій частині випробують до дитини злість, досаду, роздратування, образу. Вони не довіряють дитині, не поважають її.

2. «Кооперація» — батьки зацікавлені у справах і планах дитини, намагаються в усьому допомогти їй. Високо оцінюють її інтелектуальні ітворчі здібності, випробують почуття гордості за неї.

3. «Симбіоз» — батьки постійно відчувають тривогу за дитину, вона здається їм маленькою і беззахисної. Батьки не надають дитині самостійності.

4. «Авторитарна гіперсоціалізація» — батьки жадають від дитини беззастережної слухняності і дисципліни. Вони намагаються в усьому нав’язати їй свою волю, за прояв свавілля дитини суворо карають. Батьки пильно стежать за соціальним поводженням дитини і вимагають соціального успіху.

5. «Маленький невдаха» — у батьківському відношенні мається прагнення інфантилізувати дитину, приписати їй особисту і соціальну неспроможність. Дитина представляється непристосованим, неуспішним, відкритим для дурних впливів. Дорослий намагається відгородити дитину від труднощів життя і строго контролювати її дії [25, 47].

Молодший школяр бачить себе очами близьких дорослих, що виховують його. Якщо оцінки й очікування в родині не відповідають віковим і індивідуальним особливостям дитини, його уявлення про себе стають викривленими.

М.І. Лисіна простежила розвиток самосвідомості й особистості молодших школярів залежно від особливостей сімейного виховання. Діти з точним уявленням про себе виховуються в родинах, де батьки приділяють їм досить багато часу; позитивно оцінюють їхні фізичні й розумові дані, але не вважають рівень їх розвитку вище, чим у більшості однолітків, прогнозують гарну успішність у школі. Цих дітей часто позитивно заохочують, а карають, в основному, відмовою від спілкування.

Діти із заниженим уявленням про себе ростуть в родинах, у яких з ними не займаються, але вимагають слухняності; низько оцінюють їхні здатності, часто дорікають, карають, іноді - при сторонніх, що є дуже хворобливим для дитини. Батьки не очікують від них успіхів у школі й значних досягнень у подальшім житті. Вони не впевнені в силах свого чада. Діти почувають це й ухвалюють як належне, це стає установкою їх подальшого життя. Що є перешкодою в спілкуванні з оточуючими людьми (батьками, учителями й однолітками) та в постановці й досягненні яких-небудь цілей.

Від умов виховання в родині залежить адекватна й неадекватна поведінка дитини. Діти, у яких занижена самооцінка, незадоволені собою. Це відбувається в родині, де батьки постійно гудять дитину, або ставлять перед нею завищені завдання. Дитина почуває, що вона не відповідає вимогам батьків.

Неадекватність також може проявлятися із завищеною самооцінкою. Це відбувається в родині, де дитину часто хвалять, і за дріб'язки й досягнення дарують подарунки (вона звикає до матеріальної винагороди). Дитину карають дуже рідко, система вимоги дуже м’яка.

Адекватне уявлення — тут потрібна гнучка система покарання й похвали. Рідко даруються подарунки за вчинки. Не використовуються крайні тверді покарання. У сім'ях, де ростуть діти з високою, але не із завищеною самооцінкою, увага до особистості дитини (його інтересам, смакам, відносинам із друзями) сполучаються з достатньою вимогливістю. Тут не прибігають до принизливих покарань і охоче хвалять, коли дитина цього заслуговує. Діти із зниженою самооцінкою користуються вдома великою волею, але ця воля, по суті, — безконтрольність, наслідок байдужості батьків до дітей і один до одного.

Шкільна успішність є важливим критерієм оцінки дитини як особистості з боку дорослих і однолітків. Відношення до себе як до учня значною мірою визначається сімейними цінностями. У дитини на перший план виходять ті якості, які найбільше турбують його батьків — підтримка престижу (вдома задаються питання: «А хто ще одержав п’ятірку?»), слухняність («Тебе сьогодні не сварили?») і т.д.

У самосвідомості маленького школяра зміщуються акценти, коли батьків хвилюють не навчальні, а побутові моменти в його шкільнім житті («У класі з вікон не дме?», «Що вам давали на сніданок?»), або взагалі мало що хвилює - шкільне життя не обговорюється або обговорюється формально. Досить байдужі питання батьків, наприклад, «Що було сьогодні в школі?», рано або пізно приведе до відповідної відповіді: «Нічого особливого», «Все нормально» .

Батьки задають і вихідний рівень домагань дитини — те, на що вона претендує в навчальній діяльності й міжособистісних відносинах. Діти з високим рівнем домагань, завищеною самооцінкою й престижною мотивацією розраховують тільки на успіх. їхні представлення про майбутнє настільки ж високі й оптимістичні. Але, коли такі діти зустрічаються з перешкодами й труднощами на своєму шляху, реакція їх може бути непередбачена — від депресії до нервового зриву. Такі діти часто переоцінюють свої можливості й намагаються досягти недосяжного.

Діти з низьким рівнем домагань і низькою самооцінкою не претендують на багато чого ні в майбутньому, ні в сьогоденні. Вони не ставлять перед собою високих цілей і постійно сумніваються у своїх можливостях, швидко змиряються з тим рівнем успішності, який складається на початку навчання. Вони не впевнені в собі - це заважає їхній соціалізації й досягненню поставлених цілей. Такі діти часто замикаються в собі, у них з’являється безліч комплексів, від яких їм дуже складно позбуватися, а самостійно, практично неможливо.

Крайні, самі несприятливі для розвитку дитини випадки — твердий, тотальний контроль при авторитарнім вихованні й майже повна відсутність контролю, коли дитина виявляється наданим самому собі, бездоглядним.

Аналіз літератури показує, що, незважаючи на розмаїтість понять, що описують батьківські відносини, практично у всіх підходах можна помітити, що батьківське відношення по своїй природі суперечливо. Є.О.Смирнова та М. В. Бикова виділяють два протилежних моменти в батьківських відносинах: безумовний (містить такі компоненти, як прийняття, любов, співпереживання і т.д.) та умовний (об'єктивна оцінка, контроль, спрямованість на виховання визначених якостей).

Таким чином взаємини в сім'ї можуть носити різносторонній характер. На дитячо-батьківських відносинах позначається тип сім'ї, позиція, що займають дорослі, стилі відносин та роль, що вони відводять дитині в сім'ї. Під впливом типу батьківських відносин формується її особистість.

1.2.3 Сім'я як фактор розвитку дитини

Численні психологічні дослідження показують, що на сприйняття й відношення до дитини впливають безліч факторів, серед яких тільки деякі безпосередньо пов’язані з рисами самого хлопчика або дівчинки. Отже, на відношення батьків до дитини впливають:

Дитячий досвід самих батьків. Люди, ставши дорослими, найчастіше у своїй власній родині не усвідомлено формують відносини, які склалися в родині батьків, а також відтворюють ті проблеми, які вони не змогли розв’язати в дитинстві. Наприклад, якщо людина у дитинстві мала молодшого брата або сестру, «, що забрав» усю любов і увагу батьків, то весь період дорослішання може оцінюватися нею як «нещасливий» період життя, при цьому радість і безтурботність молодшого віку можуть, навпаки, ідеалізуватися. Найімовірніше, така людина буде не усвідомлено гальмувати дорослішання своєї дитини, вважати її «ще занадто малою», ігноруючи зростаючу потребу в самостійності.

Нереалізовані потреби батьків. Для деяких батьків (особливо матерів) виховання може стати основною діяльності й навіть основним сенсом життя. Тоді сама дитина стає єдиним об'єктом задоволення цієї потреби. В результаті, з віком діти природно трохи віддаляються від батьків, у їхньому житті починають відігравати більшу роль інші люди. Подібні наслідки дорослішання сприймаються такими батьками як погроза власного благополуччя, внаслідок чого, вони можуть не усвідомлено перешкоджати встановленню дитиною тісних контактів поза родиною, прагнути брати участь у всіх сферах життя сина (дочки), сильно засмучуватися при наявності в нього (її) думок або почуттів, якими той не прагне ділитися, тобто фактично не визнавати права дитини на свій внутрішній мир.

Інша потреба, що впливає на відношення до дитини, це потреба батьків в досягненнях. Тут, можливі два сценарії. Перший, це коли один з батьків прагне, щоб дитина добилася багато чого, особливо того, чого з якихось причин не зміг досягти сам. Негативним результатом реалізації такої потреби іноді стає вибір сфери досягнення, яка не відповідає реальним можливостям і схильностям дитини. Так татусі й мами можуть вибирати, наприклад, тип школи або види розвиваючих кружків і секцій, виходячи не з бажань, здатностей і потреб своєї дитини, а з бажання, щоб вона досягла того, що вони вважають важливим, але що їм самим не вдалося. Дитина втрачає необхідної незалежності, спотворюється сприйняття властивих їй задатків, сформованих особистісних якостей.

Зазвичай до уваги не беруться можливості, інтереси, здатності дитини, які відмінні від тих, що зв’язані із запрограмованими цілями. Дитина стає перед вибором. Вона може втиснути себе в рамки далеких їй батьківських ідеалів тільки заради того, щоб забезпечити любов і почуття задоволеності батьків. У цьому випадку вона піде неправильним шляхом, що не відповідають її особистості й здатностям, який часто закінчується повним фіаско. Але дитина може й повстати проти далеких їй вимог, викликаючи тим самим розчарування батьків із-за невиправданих надій, і в результаті виникають глибокі конфлікти у відносинах між дитиною й батьками. Така ситуація виявляється досить часто в процесі консультування батьків, хоча їх дійсні мотиви можуть ховатися під самими різними міркуваннями про перспективність і корисність цієї діяльності для дитини.

Другий варіант потреби в досягненнях теж нерідкий у сучасному світі, де соціальна успішність і конкурентоспроможність є найчастіше чи не мірилом людської цінності. Подібні відносини нерідко вибудовуються в родинах успішних, що багато працюють і звикли досягати своїх цілей. Такі батьки будуть вимагати від дитини досягнення цілей, доведення справ до кінця, дратуватися на прояви ліні й непослідовність свого сина або дочки. Ціль їх виховання — прищепити організованість і цілеспрямованість — безумовно, блага. Однак та наполегливість, з якої вони її домагаються, а також ігнорування вікових особливостей дитини й пред’явлення до неї завищених вимог можуть негативно позначатися на відносинах у родині й сіяти вічне невдоволення своїм сином (дочкою).

Одна з базових людських потреб у прив’язаності, особливим образом може проявлятися у відносинах батьків з дітьми. Якщо дорослий випробовує занадто сильну потребу в емоційній прив’язаності до нього з боку дитини, то за цим може стояти або страх самітності (особливо при відсутності інших тісних відносин, наприклад із чоловіком), або власна дитяча недостатньо вдоволена потреба в прив’язаності, у якійсь мірі «злитті» з матір'ю. Результатами такої потреби у відносинах з дитиною можуть стати підвищена опіка з боку батька, потреба ділитися всіма своїми переживаннями з дитиною й очікуванням того ж від неї. Відповідно, поведінка сина (дочки) буде сприйматися як позитивна або негативна залежно від того, чи забезпечує вона батькам відчуття міцного емоційного зв’язку.

3) Особистісні особливості батьків. Напевно, дію цього фактора відстежити найскладніше, для багатьох батьків, однак при деякій навичці або за допомогою фахівця цілком можливо усвідомити наявність у себе тих або інших рис і їх вплив на сприйняття дитини [2].

Так, наприклад, можна простежити зв’язок між тривожністю одного з батьків, її проявом (у вигляді, опікуючої й оберігаючої поведінки) і її наслідком — придушенням розвитку активності й самостійності дитину.

Нерідко доводиться зустрічатися й з такою ситуацією: один з батьків вважає своїми недоліками якісь риси характеру або звички, негативно до них ставиться. Тому, якщо він зустрічає їхній прояв у своєї дитини, то реагує на них дуже емоційно й починає вести боротьбу із цими недоліками з подвоєною силою. Однак описаний випадок не самий складний. Гірше, якщо батьки не усвідомлюють або не визнають існування якихось негативних рис у собі, а приписують своїй дитині (іноді зовсім невиправдано) і ведуть «воєнні дії» на чужій території. Крайнім наслідком цієї боротьби може стати навіть емоційне відторгнення дитини (батько не здатний упокоритися з наявністю недоліків, а тому ніколи не ухвалює дитину такою, якою вона є, намагаючись її постійно «поліпшувати»).

Негнучкість поведінки й мислення батьків, звичка діяти в різних ситуаціях по одній схемі, може приводити до конфліктів у дитячо-батьківських відносинах. Це викликає необхідність «підлаштовуватися» під новий етап вікового розвитку дитини в міру її росту. Таким батькам може видатися, що їх діти стали гірші, впертіші, егоїстичніші, просто тому, що колишні методи у відносинах з ними вже не годяться, а нові виробити складно, це й викликає в батьків напругу, роздратування від необхідності змін.

Стосунки із батьком (матір'ю) дитини. Якщо щось у дитині нагадує того, кого хотілося б стерти з пам’яті, хто наніс душевну рану, то природно, що в цьому випадку, батько (мати) зовсім інакше буде сприймати ті характеристики дитини, які вона успадкувала від другого біологічного батька. На жаль, описане явище досить часто лежить в основі невдоволення дитиною розведеним батьком (матір'ю), однак дорослим із труднощами усвідомлюється дійсна причина цього неприйняття. У подібних ситуаціях дуже важливо усвідомлювати, що «перевиховуючи» дитину, «борючись» з її недоліками, ви головним чином ведете незриму війну у відносинах з колишнім чоловіком (жінкою), але робите це на території дитини, яка нітрохи не винувата у тому, що ви вибрали їй такого батька (або мати).

Обставини народження дитини. Якщо батьки сприймають свою дитину як «хворобливу», «тендітну» або «беззахисну», то корисно згадати при яких обставинах з’явилося на світ їх маля. Нерідко страх втратити дитину, що приводить до описаного викривлення сприйняття, з’являється в батьків при наявності таких проблем, як довге лікування безплідності, важкі пологи і їх наслідки, перенесення дитиною серйозного захворювання в ранньому дитинстві, або ж, навпаки, небажаність появи дитини, невідповідність її статі очікуваній або бажаній, ускладнення в особистім житті з появою маляти й т.п., можуть приводити до емоційного відкидання дитини.

Звичайно, перераховані аспекти аж ніяк не вичерпують усю різноманітність факторів, що впливають на відношення батьків до дитини. Однак їх досить для того, щоб зрозуміти, як складні ці відносини й з яких різних компонентів вони складаються.

1.3 Негативний вплив внутрішньо-сімейних відносин на особистість дитини

Створення гармонічних відносин, благополучного психологічно комфортного клімату в родині повинне стати першим завданням подружжя й батьків, тому що без цього неможливе формування здорової повноцінної особистості дитини. Відхилення в сімейних відносинах негативно впливають на формування особистості дитини, її характеру, самооцінки й інших психічних якостей; у таких дітей можуть виникати різні проблеми: стан підвищеної тривожності, погіршення успішності в школі, труднощі у спілкуванні й багато іншого.

Потреба в спілкуванні з’являється у дитини з перших днів життя. Без достатнього задоволення цієї потреби збитковим стає не тільки його психічний, але й фізичний розвиток.

Припинення дитячо-батьківського контакту на тривалий час порушує природне формування багатьох якостей дітей.

Істотний вплив на дитину виявляє злагодженість або навпаки дезорганізованість подружніх відносин (і перше, і друге може бути властиве будь-якому типу сім'ї). Є дані, згідно з якими неблагополучна сім'я негативно впливає на пізнавальну діяльність дитини, на її мовний, інтелектуальний, особистісний розвиток. Установлена закономірність, згідно з якою діти, виховані в конфліктній родині, виявляються погано підготовленими до сімейного життя, а шлюби, укладені вихідцями з них, розпадаються набагато частіше.

Конфліктна атмосфера в сім'ї пояснює ту парадоксальну ситуацію, коли «важкі» діти ростуть у родинах з гарними матеріальними умовами й відносно високою культурою батьків (у тому числі й педагогічної) і, навпаки, коли в погано забезпечених родинах у батьків з низьким утвором ростуть гарні діти. Ні матеріальні умови, ні культура, ні педагогічні знання батьків найчастіше не здатні компенсувати виховну неповноцінність стресової, напруженої атмосфери сім'ї.

Аномалії в психічному й моральному розвитку дитини, виникаючі в умовах неблагополучних сімейних відносин, не є тільки їх наслідком. Вони можуть виникати під впливом цілого ряду побічних, супроводжуючих соціальних явищ, які нерідко стають причиною самої конфліктності або діють на неї як каталізатори (негативні орієнтації батьків, їх низька духовна культура, егоїзм, пияцтво й т.п.).

Емоційний стан батьків гостро сприймають діти будь-якого віку. Там, де взаємини батьків викривлені, розвиток дітей іде з відхиленням від норми. У таких умовах захмарюються або навіть втрачаються представлення про світлі ідеали любові й дружби, які людина засвоює в ранньому віці на прикладі самих близьких людей — батька й матері. Крім того, конфліктні ситуації ведуть до важких психічних травм. У сім'ях з ненормальними відносинами подружжя, більш ніж у два рази частіше зустрічаються діти з аномаліями психіки. В осіб, що виховувалися в сім'ях, де батьки конфліктували між собою, помітно зростає масивність невротичних реакцій. Духовний розвиток дитини багато в чому залежить від контактів, які встановлюються між батьками й дітьми. Вплив відносин батьків до дітей на особливості їх розвитку носить різноманітний характер. Отримано досить багато переконливих доказів того, що в родинах з міцними, теплими контактами, поважним відношенням до дітей у них активніше формуються такі якості, як доброзичливість, здатність до співпереживання, уміння вирішувати конфліктні ситуації й т.п. їм властиво більш адекватне усвідомлення образа «Я», його цілісність, а, отже, і більш розвинене почуття людської гідності. Усе це робить їх комунікабельними, забезпечуючи високий престиж у групі однолітків.

Існують варіанти взаємин, що заважають нормальному розвитку особистості дитини:

1. Авторитарне відношення батьків до дітей, при якім формування потрібних якостей утруднюється й спотворюється.

Багато дослідників доходять висновку, що особливості взаємозв'язку батьків і дітей закріплюються в їхній власній поведінці й стають моделлю в їхніх подальших контактах з навколишніми.

Відношення батьків з негативним емоційним відтінком, ранить і озлобляє дитину. Оскільки дитяча свідомість схильна до однобічних висновків і узагальненням у силу обмеженості життєвого досвіду, то в дитини виникають викривлені судження про людей, помилкові критерії їх взаємин. Брутальність або байдужість батьків дають дитині підстава вважати, що чужа людина заподіє йому ще більше страждань. Так виникають почуття ворожості й підозрілості, страх перед іншими людьми.

Формування особистості дитини відбувається як під безпосереднім впливом об'єктивних умов її життя в сім'ї (сімейних відносин, структури й чисельності родини, прикладу батьків і т.д.), так і під впливом цілеспрямованого виховання з боку дорослих. Виховання активізує процес освоєння дитиною суспільно необхідних норм поведінки, впливає на її здатність до сприйняття стихійних впливів навколишнього середовища, стимулює засвоєння позитивного прикладу.

Успіх свідомої виховної діяльності дорослих залежить від багатьох обставин. Вона стає ефективною в тому випадку, якщо здійснюється не у відриві від реального життя батьків, а знаходить своє підтвердження в ній. На сімейне виховання впливає духовна культура батьків, їх досвід соціального спілкування, сімейні традиції.

Особистісною особливістю молодших школярів може стати тривожність. Висока тривожність набуває стійкість при постійнім невдоволенні навчанням з боку батьків. Допустимо, дитина занедужала, відстала від однокласників і їй важко включитися в процес навчання. Якщо її тимчасові труднощі дратують дорослих, якщо батьки увесь час говорять дитині про те, що вона не зможе надолужити упущену програму, у дитини виникає тривожність, страх відстати від однокласників, залишитися на повторне навчання, страх зробити щось погано, неправильно. Той же результат досягається в ситуації, коли дитина вчиться досить успішно, але батьки очікують більшого й пред’являють нереально — завищені вимоги.

Через наростання тривожності й пов’язаної з нею низької самооцінки знижуються навчальні досягнення, закріплюється неуспіх. Непевність у собі приводить до ряду інших особливостей:

бажанню бездумно додержуватися вказівок дорослого;

діяти тільки по зразках і шаблонам;

страх виявити ініціативу;

формальному засвоєнню знань і способів дій;

страх іти до чогось нового;

братися за нове діло;

ставити перед собою які-небудь цілі й домагатися їх.

Дорослі, незадоволені падаючою продуктивністю навчальної роботи дитини, усе більше й більше зосереджуються на цих питаннях у спілкуванні з нею, що підсилює емоційний дискомфорт.

Виходить замкнене коло: несприятливі особистісні особливості дитини відбиваються на її навчальній діяльності, низька результативність діяльності викликає відповідну реакцію навколишніх, а ця негативна реакція у свою чергу, підсилює сформовані в дитини особливості. Розірвати це коло можна, змінивши установки й оцінки батьків. Батьки, концентруючи увагу на найменших досягненнях дитини, не сварячи його за окремі недоліки, знижують рівень його тривожності й цим сприяють успішному виконанню навчальних завдань.

2. Демонстративність — особливість особистості, пов’язана з підвищеною потребою в успіху й увазі до себе навколишніх. Джерелом демонстративності звичайно стає недолік уваги дорослих до дітей, які почувають себе в родині занедбаними, «недолюбленими». Але буває, що дитині приділяється достатня увага, а вона її не задовольняє в силу гіпертрофованої потреби в емоційних контактах. Завищені вимоги до дорослих пред’являються не бездоглядними, а навпаки, найбільш розпещеними дітьми. Така дитина буде домагатися уваги, навіть порушуючи правила поведінки («Краще нехай лають, чим не помічають»). Завдання дорослих — обходитися без нотацій і повчань. Як можна менш емоційно робити зауваження, не звертати увагу на легкі провини й карати за великі (скажемо, відмовою від запланованого походу в цирк). Це значно важче для дорослого, чим дбайливе відношення до тривожної дитини.

Якщо для дитини з високою тривожністю основна проблема — постійне несхвалення дорослих, то для демонстративної дитини — недолік похвали.

3. «Відхід від реальності». Спостерігається в тих випадках, коли в дітей демонстративність сполучається із тривожністю. Ці діти теж мають сильну потребу в увазі до себе, але реалізувати її не можуть завдяки своїй тривожності. Вони мало помітні, побоюються викликати несхвалення своєю поведінкою, прагнуть до виконання вимог дорослих. Незадоволена потреба в увазі приводить до наростання ще більшої пасивності, непомітності, що утруднює й так недостатні контакти. При заохоченні дорослими активності дітей, прояві уваги до результатів їх навчальної діяльності й пошуках шляхів творчої самореалізації досягається відносно легка корекція їх розвитку.

П.Ф. Лесгафт виділив шість позицій батьків стосовно дітей, що впливають на поводження дитини:

1. Батьки не звертають уваги на дітей, принижують, ігнорують їх. У таких родинах діти часто виростають лицемірними, брехливими, у них часто спостерігається невисокий інтелект чи затримка розумового розвитку.

2. Батьки постійно захоплюються своїми дітьми, вважають їх зразком досконалості. Діти найчастіше виростають егоїстичними, поверхневими, самовпевненими.

3. Гармонічні відносини, побудовані на любові і повазі. Діти відрізняються добросердям і глибиною мислення, прагненням до знань.

4. Батьки постійно не задоволені дитиною, критикують і гудять її. Дитина росте дратівливою, емоційно хитливою.

5. Батьки надмірно балують і оберігають дитину. Діти ростуть ледачими, соціально незрілими.

6. Батьки, на позицію яких впливають фінансові труднощі. їхні діти ростуть з песимістичним відношенням до навколишнього світу. Якщо ж не впливають, то діти спокійні, скромні [28, 105].

У кризовому стані майже завжди здається, що нічого не можна змінити. Навіть якщо це дійсно так, то все одне вихід є - людина здатна змінити своє відношення до того, що трапилося.

Оскільки успіх у розв’язку складної життєвої ситуації залежить насамперед, від самої людини. Розглянемо відносини її до власних можливостей розв’язати конфлікт, подолати напруженість, зменшити тривогу. Насамперед, визначимося з розумінням поняття «самореабілітація» .

Реабілітація в особистісному контексті - це активізація функцій конструктивно-позитивного пристосування до соціуму після подолання складної життєвої ситуації. Це відновлення на більш високому якісному рівні, якщо людей стає здатним конструктивніше долати труднощі, чим до початку психолого-реабілітаційних впливів.

На відміну від реабілітації як професійної допомоги людині, яка потрапила в життєву кризову ситуацію, самореабілітація спрямована на самостійну роботу людини із собою в складних життєвих обставинах, які не можна назвати ще кризовими. Самореабілітація — це самодопомога в продуктивнім подоланні внутрішніх і зовнішніх перешкод, виході зі скрутного стану, повернення в тимчасово втрачену траєкторію життєвого шляху.

Така психологічна допомога сприяє розкриттю суб'єктивного потенціалу людини, стимулює самостійні пошуки внутрішньої цілісності, гармонійності, нових можливостей саморозвитку, самоздійснення, полегшує розробку індивідуальних стратегій перетворення проблемної ситуації, застарівшого, хронічного конфлікту, хворобливого стану на етапі особистісного дорослішання, наближення до себе, до власної сутності.

Отже можна зробити такий висновок: у житті кожної людини його батьки відіграють одну з головних ролей. Від типу сім'ї, позиції, що займають дорослі, стилю відносин та ролі, що вони відводять дитині в сім'ї залежить процес формування її особистості. Світогляд, становлення характеру, моральні основи, відношення до духовних і матеріальних цінностей у першу чергу виховуються в дітей батьками. А залежить цей процес багато в чому від того, як задовольняються в родині основні потреби дитини, наскільки правильно з погляду її розвитку й виховання проявляються батьківські позиції.

сімейний виховання особистість школяр

Розділ 2. Емпіричне дослідження взаємозв'язку сімейних відносин та розвитку особистості дитини

2.1 Характеристика методів дослідження

В емпіричному дослідженні ми використали наступні методики: «Малюнок сім'ї», «Неіснуюча тварина», опитувальник «ОБС», розроблений В.В. Століним та А. Я. Варга (Додаток 1).

Перші дві методики є проективними, оскільки, на відміну від більшості інших тестів, саме проективні методики можуть використовуватися багаторазово і практично без обмежень щодо частоти проведення та вікового діапазону досліджуваних. Застосування малюнкових тестів для дослідження особистісних особливостей людини базується на принципі проекції (звідки і назва «проективні методики»), тобто на перенесенні своїх переживань, уявлень, прагнень на папір. Для діагностичного використання малюнків дуже важливим є те, що вони відображують в першу чергу не свідомі установки людини, а її несвідомі імпульси та переживання. Саме тому малюнкові тести важко «підробити», уявляючи себе в них не таким, яким ти є в дійсності (як один з варіантів — «ефект соціальної бажаності»), тобто ми можемо бути більш впевненими у достовірності результатів. У нашому випадку ще однією перевагою проективних методик є те, що вони найоптимальніші для досліджуваних дошкільного та молодшого шкільного віку: їм краще і легше малювати, аніж відповідати на запитання тестових методик (малювання сприймається дітьми більше як елемент гри або розваги, а не як прагнення дорослих «розпитати їх») .

Методика «Малюнок сім'ї», спрямована на з’ясування особливостей сімейних взаємин (у сприйняття дитини). Під час аналізу оцінюються розмір постатей, особливості їх розміщення на малюнку, послідовність зображення, поза, вираз облич, деталізованість малюнків. Порівнюється склад намальованої та реальної сім'ї дитини. Показниками сприятливої сімейної ситуації є: зображення всіх членів сім і', спільна діяльність членів сім'ї або контакт між ними (руки стискаються), адекватне співвідношення між ними за розміром (дитина менша за батьків, але різниця не дуже велика). В інших випадках може інтерпретуватися: конфліктність в сім'ї, почуття неповноцінності в сімейній ситуації, ворожість в сімейній ситуації, тривожність дитини по відношенню до стосунків у сім'ї.

Методика «Неіснуюча тварина» спрямована на дослідження особистісних особливостей людини, в основному — емоційно-вольової сфери. Показники інтерпретації: розташування малюнку на аркуші, центральна частині фігури, частина фігури, на яку вона спирається, частина фігури, що піднімається над її рівнем, хвіст, контури фігури, загальна енергія (кількість зображених деталей), оцінка характеру ліній, назва. Головні симптомокомплекси, що визначаються за допомогою цієї методики: тривожність, виснаженість, агресивність.

«Опитувальник батьківського ставлення» спрямований на виявлення ставлення батьків до своєї дитини (використовується для опитування батьків). Автори даної методики розуміють ставлення батьків до своєї дитини як систему різноманітних емоцій та почуттів, паттернів поведінки з дитиною, особливостей сприйняття та розуміння характері дитини та її вчинків. Опитувальник містить 61 питання, які в свою чергу складають п’ять шкал: прийняття — відторгнення, кооперація, симбіоз, авторитарна гіперсоціалізація, «маленький невдаха». Високі показники по цим шкалам інтерпретуються відповідно як: відторгнення, соціальна бажаність, симбіоз, авторитарна гіперсоціалізація, інфантилізація (інвалідизація).