Соціальна робота і соціально-педагогічні дослідження в Україні в епоху Відродження (друга половина ХV-XVII ст.)

Реферат на тему:

Соціальна робота і соціально-педагогічні дослідження в Україні в епоху Відродження.

(друга половина ХV-XVII ст.).

ПЛАН

1. Особливості соціальної роботи в період Українського Відродження.

2. Філантропічні функції братств України та їх продовження у братських школах.

3. Виховання гуманізму і милосердя як одне з основних завдань козацької педагогіки. Соціальна допомога у Запорізькій Січі.

4. Приватна благодійність в Україні. Створення перших вищих навчальних закладів України — Острозької та Києво-Могилянської Академій як результат філантропічної діяльності видатних українських меценатів.

5. Педагогічна думка епохи Відродження про виховання доброчесностей та заклики милосердя.

Література.

1. Особливості соціальної роботи в період Українського Відродження Втративши свій культурний цвіт у боротьбі з монголо-татарською навалою, Київська Русь, її українські землі стали здобиччю литовських, польських і угорських феодалів. Поневолювачі українського краю повсюдно запроваджували католицьку віру, намагалися витіснити із сфери вжитку та культурного життя рідну мову. Полонізація українського народу набула великого розмаху, та саме колоніальний гніт розбудив національну свідомість українців. Українське культурне відродження розгорталося на національній основі, але, безперечно, в тісному зв’язку і під впливом світових культурних процесів. На розвиток суспільної думки, освіти і культури справили вплив ідеї Гуманізму і Реформації, які панували у Європі в XV-XVII ст.

Не зважаючи на велику шкоду, якої завдали Україні монголо-татарські спустошення, чужинські впливи, війни та чвари, закладені з часів Київської Русі традиції благодійницької діяльності не були забуті.

Необхідно відзначити, що епоха Українського Відродження (друга половина XV-ХVII ст.) в історії соціальної роботи співпадає з періодом церковно-державної благодійності. Для цього етапу є характерним переплетення двох провідних напрямів суспільної опіки, що взаємно доповнюють один одного. Перший — продовження традицій Володимира Великого та інших князів, які показали приклад особистого благодіяння і захисту убогих, перестарілих, сиріт та інших категорій нужденнихдругий — посилення організуючого начала, вдосконалення форм і розширення масштабів державної підтримки соціально вразливих верств населення при збереженні і заохоченні благодійницької діяльності церкви.

Значну соціальну допомогу вразливим верствам населення у вказаний період продовжували надавати монастирі та церква.

Крім релігійної і просвітницької діяльності монастирі розвивали різного роду ремесла, садівництво, городництво, надавали притулок і допомогу старцям, осиротілим, потерпілим від лиха.

Що стосується церкви, то вона поступово перетворилась на духовний центр, що поєднував у собі храм, школу і шпиталь. У храмові дні (празники) біля церков влаштовувалися громадські обіди, обдаровування старців, калік, сиріт. Заохочувалася милостиня і в інші дні.

Основний тягар соціальної допомоги на селі взяла на себе громада, яка несла відповідальність за всіх її членів, особливо за злидарів, жебраків, волоцюг, бродяг. Згідно зі статутом, вона була зобов’язана утримувати убогих, а панський двір мав дбати про забезпечення їх певним заробітком, видачу готівки для придбання найнеобхіднішого.

Керівники громади мали організувати притулок убогим (у спеціальному будинку або вільних хатах). Перестарілим, а також збіднілим сім'ям односельців допомагали харчами напередодні свят, особливо Великодня і Різдва. Водночас стимулювалося благодійництво. Наші предки вірили, що за обдаровування бідних, скривджених віддається на небесах.

Безвідмовною була громадська допомога погорільцям. Громада із своїх коштів або заможні селяни з власних запасів допомагали потерпілим одягом, харчами, насінням, будівельними матеріалами, влаштовували толоку для зведення житла. Особливу турботу проявляла громада про сиріт і вдів. Для опіки над сиротами створювались сирітські ради.

Специфічним різновидом громад виявились церковні братства, які брали активну участь у вирішенні багатьох соціальних проблем своїх членів і тогочасного українського суспільства.

2. Філантропічні функції братств України та їх продовження у братських школах Братства виникли у критичний для України час, коли гноблення рідної культури та православної віри досягало своєї вершини. Саме тоді на громадську арену виступило міщанство — верства українського суспільства, яка досі відігравала незначну роль в історії держави. Воно взяло на себе справу оновлення церковного і духовного життя українців, порятунку віри і народності.

Братська організація має глибокі корені в історії рідної країни. Російський історик С. Соловйов висловив погляд, що первісним громадським об'єднанням, з якого виникли братства, були відомі за князівських часів «братчини», тобто бенкети в складчину, що походили від поганських культових звичаїв і були спільні для всіх слов’ян. Інші дослідники висловлюють припущення, що прототипом пізніших братств слід вважати братство родове.

Великий вплив на устрій і організацію наших церковних братств мали ремісничі цехи, що в них організовувалось населення міст з хвилею поширення так званого магдебургського права. Подібно як у цехах, так і в братствах почали вводитись обов’язкові організаційні статути, що окреслювали права та обов’язки.

Головним осередком братського руху на українських землях вважається місто Львів, на білоруських — Вільно. Найстарішими братствами на Україні були Львівське Успенське та Луцьке Хрестовоздвиженське.

Займаючись різними ремеслами та особливо торгівлею, у ХV ст. львівські міщани значно поліпшили своє матеріальне становище. У Львові зросло число українських крамниць і будинків. Дехто з міщан нажив дуже велике майно. Зростання економічного добробуту спонукало міщан до суспільних та церковних справ. У своїх громадських прагненнях вони гуртувалися у братствах. У Львові їх було декілька, найстарішим вважається Успенське (1439). Спочатку його діяльність зводилась до опіки над церквою: братчики в складчину купували свічки, ікони. Щороку на свято Успіння робили великий бенкет. Братчики допомагали біднішим своїм членам або їх родинам, разом урочисто здійснювали поховання померлих, виховували в собі риси солідарності і взаємної допомоги. Згодом братська організація зміцніла і розпоряджалась значними фондами. У 1574 році Успенське братство допомогло Івану Федорову спорудити друкарню.

Членами братства могли бути всі, хто бажав: і чоловіки, і жінки. Ознайомившись із статутом, вони проголошували у церкві присягу, після чого записувалися у братський реєстр і сплачували грошовий внесок. Звичайно, головна влада була зосереджена в руках двох старійшин. Вони призначали день і час зібраньу них зберігались кошти — в одного був ключ, у другого — скринька з грошима та документами. Старійшини мали бути і суддями: братчикам заборонялось звертатись до суду духовного чи світського. Церковні старости крім догляду за будівництвом храмів, шпиталів, шкіл мали завідувати церковним майном, книгами, різним скарбом братства. У їх обов’язки входило розшукувати старі літописи. Шпитальні наглядачі виступали посередниками у викупі козаків з турецької і татарської неволі.

Чотири рази на рік відбувалась урочиста церковна служба, після якої братчики влаштовували розкішні обіди для жебраків, калік, хворих і сліпих.

Найперший обов’язок кожного братчика — відвідати хворого, зарадити йому, повідомити братство про біду. У цій згуртованості, монолітності, взаємовиручці також мало виховуватись почуття взаємної любові, великої єдності. Почесною місією братств була побудова шкіл на Україні, залучення українського трудящого люду до освіти, створення народних книгозбірень, розшук і зберігання історичних літописів, книг, документів.

Першою братською школою підвищеного типу в Україні стала школа Львівського братства (1586 р.). За її зразком відкрилися братські школи в Перемишлі, Києві, Вінниці, Кременці, Луцьку та ін. У братських школах підвищеного типу крім читання, лічби, письма та хорового співу вивчалося «сім вільних мистецтв». На високому рівні вивчали предмети тривіуму: граматику, риторику, діалектику. Предмети квадривіуму вивчались на дещо нижчому рівні, крім музики. Остання виступала одним із основних навчальних предметів.

У вивченні мов братські школи, як правило, пройшли дві стадії: греко-слов'янську, потім — латино-польську. На першому місці завжди стояло вивчення слов’янської мови. На другому — грецької, оскільки вона давала змогу засвоювати на високому рівні античну наукову літературу. На другій стадії розвитку братських шкіл вивчалася ще й латинська мова (мова західної науки).

Про організацію роботи братських шкіл дає уявлення статут Львівської школи «Порядок шкільний» 1586 р. Він свідчить про демократичний устрій школи: навчалися діти різних станіввідношення вчителя до учня визначалося не за станом, а за успіхами у навчанні (учень займав місце на лаві під час занять залежно від успіхів у навчанні, але не за походженням) — ректор і вчителі вибирались на загальних зборах братства. Навчання у школі платне, хоч найбіднішим учням надавалась допомога. Батьки у присутності двох свідків укладали зі школою письмову угоду, де зазначались форма оплати, те, чому школа повинна навчити дитину, а також обов’язки батьків із сприяння дітям у навчанні.

У братських школах не тільки давали ґрунтовні знання, а й прищеплювали моральні якості. Статут Львівської братської школи пропонував вчителям кожну суботу і неділю проводити бесіди на різні теми, а також навчати дітей юнацькій моралі: як вони повинні бути в церкві перед богом, в домі перед рідними своїми і як їм завжди зберігати доброчесність.

Таким чином, відстоюючи національний розвиток, протидіючи католицькому релігійному гніту, братства здійснювали благодійницькі функції: допомагали бідним, вдовам, сиротам, хворим, будували друкарні, церкви, шпиталі, оберігали пам’ятники історії, культури, викуповували бранців з татаро-турецької неволі. У відкритих ними школах здійснювали виховання молоді в дусі людинолюбства, побожності, милосердя.

3. Виховання гуманізму і милосердя як одне з основних завдань козацької педагогіки. Соціальна допомога у Запорізькій Січі.

Протест українського народу проти національного, релігійного та соціального гніту вилився в особливе військове, державне, політичне, культурно-історичне та педагогічне явище — козацький рух. Запорізька вільна республіка започаткувала самобутні зразки благодійних установ та прояви соціальної опіки.

Українське козацтво виникло у XVI ст. як народність із своїм особливим характером, яка самостійно колонізувала широкі степові простори. У козацькому братстві всі були рівні. Навіть ватажок, наділений диктаторською владою, носив одежу, однакову з кожним іншим. Це добровільно вбоге товариство стало засновником Запорізької Січі, де переховувався козацький військовий припас, була лицарська школа козацької молоді.

Козацький рух викликав до життя унікальне для всієї світової культури явище — козацьку педагогіку, основними завданнями якої стали: готувати фізично-загартованих з міцним здоров’ям мужніх воїнів-захисників рідного народу, виховувати у молоді український національний характер та світогляд, формувати високі лицарські якості, пошану до старших людей, прагнення бути милосердними.

У поселеннях запорожців типовим явищем була церква, з одного боку якої знаходився шпиталь, а з іншого — школа. Це була традиція, яка відображала спосіб і характер козацького життя. Спілкування з козаками-інвалідами, перестарілими виховувало у дітей доброту, милосердя, співчуття до чужого болю. У життя ж хворих і старих запорожців такі контакти вносили радість.

На берегах річки Самари в Подністров'ї, у Трахтемирові під Каневом, у Лебединському монастирі поблизу Чигирина, при Левківському храмі біля Овруча — скрізь по Україні були благодійні установи для поранених і старих воїнів Запорізької вільної республіки. Було таких шпиталів, як свідчать джерела, у Ніжинському полку — 138, у Чернігівському — 118, у Лубенському — 107, у Переяславському — 52, у Полтавському — 42 і т.д. Це були водночас і лікарні, і притулки, і громадські осередки для тих, хто не міг боротися і працювати, про кого дбало тогочасне українське суспільство.

У ставленні до заїжджих і захожих людей запорізькі козаки завжди були дуже гостинні. Суворо дотримувались любові до мандрівників. У Запорожжі будь-хто міг з’явитися в курінь жити, їсти, пити, не висловлюючи вдячності за гостинність. Там ніхто не смів докоряти старій людині, що вона даремно їсть хліб. «Приїжджай туди будь-хто, лежи собі хоч три місяці, — пий і їж все готове. Тільки і справи, що встань і помолись Господуа коли є гроші, то йди в корчму купувати горілку», так висвітлює козацький побут дослідник українського козацтва Д. Яворницький /11, 234/.

Одинокі козаки жили у бурдюках. Вони ніколи не закривались і тому завжди і для всіх були відкритими. Коли господар бурдюка йшов куди-небудь у степ, то він мало того, що залишав його незакритим, а ще клав на столі продукти для приготування їжі. Хто хотів, той заходив у помешкання. Господар зустрічав гостя, як рідного батька, оскільки поряд не було ні родичів, ні друзів.

Старі козаки часто йшли в монастир ченцями, де завершували своє життя. Проте більшість козаків помирало там, де жило. Причому, якщо козак вмирав у Січі, то його ховали на особливо відведеному кладовищі. Якщо вмирав у бурдюці чи зимівнику, то поховання знаходилось на схилі глибокої балки, поблизу мальовничого озера або серед степу. Нерідко насипали високі кургани.

Поступово у суспільну тканину Запорізької Січі проникла соціальна нерівність. Декларована звичаєвим правом теза про рівні можливості усіх членів запорізького товариства у реальному житті виглядала у кращому випадку як утопія. Наприклад, Івану Сірку належали хутори на Слобідській Україні, млини та будинки на Лівобережжі, велика пасіка. Ще більшу кількість земель, майна і табунів худоби зосереджувала в своїх руках козацька старшина в останні десятиріччя існування Січі.

Накопичення певних матеріальних статків у руках козацької старшини дозволило їй виконувати благодійницькі функції: будувати величаві церкви, монастирі, шкільні будинки. На Україні утворився особливий стиль, так зване Українське барокко.

Що стосується становища народних мас, за рахунок яких відбувалось збагачення козацької старшини, то захисником їх прав виступив гетьман Іван Мазепа. Намагаючись втримати старшинські апетити в межах права й законності, Універсалом 1691 р. він суворо забороняв як світським, так і духовним державцям (монастирям) обтяжати селян повинностями, а козаків переводити в посполиті (селяни) — ним же було заборонено відбирати в простих козаків землю.

Отже, саме у діяльності Запорізької Січі виразно простежуються два провідні напрями суспільної опіки, що мали місце у ХV-XVII ст.: особиста благодійність та громадська (державна) при збереженні і заохоченні філантропічної функції церкви.

4. Приватна благодійність в Україні. Створення перших вищих навчальних закладів України — Острозької та Києво-Могилянської Академій як результат філантропічної діяльності видатних українських меценатів У період Українського Відродження здійснювалися світські підходи до опіки над вразливими верствами населення. Отримала поширення приватна благодійність. Очевидно, на Україні досить живучими залишились благодійницькі традиції споруджувати церкви, школи, лікарні, бібліотеки, започатковані князями Київської Русі. Сповідуючи ідеї людинолюбства, а можливо, прагнучи увічнити своє ім'я в історії рідного народу, чи протистояти польській шляхті, захищаючи станові інтереси, українські князі, гетьмани, козацька старшина Запорізької Січі та інші покровителі розвитку церкви, освіти та культури будували споруди, що принесли славу Україні.

Серед українського панства були меценати піонерів українського друкарства і шкільництва. Проте вони були швидше винятками. Так, Григорій Хоткевич, гетьман литовський, що у своєму маєтку Заблудові дав у 1568 р. притулок вигнаним з Москви друкарям Івану Федорову й Петру Мстиславцюкнязь Юрій Слуцький, в 1560-х роках заклав у себе в Слуцьку школу й друкарню.

Великим покровителем української церкви і меценатом національної просвіти був Іван Мазепа. Він побудував своїм коштом ряд величних церков і монастирів у Києві, Чернігові, Переяславі й по інших містах, навіть селахспорудив новий великий будинок Могилянської Академії й щедро обдарував її маєтностями, щоб уможливити науку «всякому з малоросійських дітей, що хочуть навчатись», фундував школи, бурси й шпиталі, всіма способами допомагав просвіті й мистецтву. Гетьман наділяв маєтностями українські монастирі, які служили в ті часи осередками просвіти через свої школи й друкарні.

Він порівнюється символічно з князем Володимиром Великим, просвітителем Русі-України.

Завдяки діяльності українських меценатів були закладені школа підвищеного типу в Острозі та Києво-братська колегія, що у 1701 р. отримала офіційний статус Академії.

Острозька школа-академія є однією з перших шкіл вищого ступеня в Україні і найвизначнішою серед православних навчальних закладів ХVI-XVII ст., що їх відкривали українські магнати. Вона була організована князем Острозьким на його кошти у 1576 р. Від заснування їй призначалась відповідальна історична роль — протистояти колонізаторському впливові на українську та білоруську молодь католицько-єзуїтських навчальних закладів. Тому в навчальному процесі багато уваги відводилось вихованню в учнів почуття патріотизму, любові до культури, мови, традицій свого народу.

Острозька школа стала організаційним центром діяльності наукового гуртка, який об'єднував талановитих вчених латинської, грецької, слов’янської мов, видатних математиків, астрономів, філософів. Тут діяли літературно-науковий гурток, а також друкарня І.Федорова (з 1577 р.). В Острозі Федоров надрукував понад 20 книг. Серед них — знаменита перша «Біблія», написана церковно-слов'янською мовою (1581). Редактором «Біблії» став Герасим Смотрицький — перший ректор Острозької школи-академії.

Острозьку школу називали «тримовним ліцеєм» або «слов'яно-греко-латинською академією». По суті, її заснування було початком компромісу між представниками східно-слов'янської просвітної традиції та «латинської науки» .

К.Острозький першим практично реалізував ідею поєднання цих течій: в його школі вивчали не тільки слов’янську, а й грецьку, латинську, польську мови. У програму навчання Острозької школи також входили граматики цих мов та інші предмети «семи вільних мистецтв». Тут, очевидно, існувало 7 класів, хоч окремого класу богослів'я не було, як у Києво-Могилянській Академії.

Вчилися тут як діти шляхти, так і селян. Вихованцями цієї школи були Мелетій Смотрицький — син Г. Смотрицького, Петро Конашевич-Сагайдачний — відомий гетьман козацтваІван Борецький — перший ректор Київської братської школи та багато інших видатних людей того часу.

У функціонуванні Острозької Академії часто недооцінюється роль Гальшки Острозької - племінниці Костянтина Острозького, на що звертав увагу Іван Якович Франко. У заповіті Гальшки Острозької, дочки Іллі Костянтиновича Острозького, датованого 16 березня 1579 р., укладеного в Турові, зазначено, що вона перечислила значну суму коштів на матеріальну підтримку академії, на шпиталь та монастир святого Спаса недалеко Луцька. Отже, існує документально засвідчений факт про благодійницьку діяльність Гальшки — кн. Острозької і її істотний внесок у фундацію Острозького культурно-освітнього центру. Напрошується проведення паралелі - порівняння Острозької Гальшки із Гальшкою Гулевичівною із Києва. Гальшка Гулевичівна, багата київська шляхтинка, дружина мозирського маршала Стефана Лозки, переписала свої спадкові землі на Подолі на братську школу, готель, будинок для сиріт і монастир.

Автори художньо-історичного роману «Неопалима купина Ю. Колісниченко та С. Плачинда дуже емоційно описують процес дарування: «Я, Гальшка Гулевичівна, дружина його милості пана Стефана Лозки, маршалка Мозирського, з дозволу його милості і з кохання до братів моїх та рідного народу українського намірилася зробити добро…

Я дала, подарувала, записала, і вічним незмінним подарунком на вічні часи даю, дарую і відписую моє власне наслідницьке володіння, що користується справами і вільностями шляхетськими, власний мій двір у цілому вигляді разом з землею, дарую на школу для дітей як і шляхти, так і міщанських, на готель і монастир, щоб монастир цей і школа розташовані були на цій землі" /4, 69/.

Слід відзначити, що вже з початку другого десятиріччя XVII ст. центр релігійного, національного, культурного життя перемістився зі Львова у Київ. У 1615 році у Києві було закладено братство, куди вписався гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний з усім військом запорізьким. Таким чином, створена братська школа мала чимало покровителів серед знатних людей свого часу, а козаччина офіційно перейняла протекторат над культурно-національним рухом у Києві. Сагайдачний, який у 1622 р. був похований у братській церкві на Подолі, за п’ять днів до смерті склав заповіт, записавши кілька тисяч золотих на київське братство й півтори тисячі - на львівське, спеціально на науково-просвітні потреби.

Серед меценатів українського народу необхідно особливо виділити ім'я Петра Могили — київського митрополита, який значні засоби вклав у культурно-релігійні цілі. Він багато зробив для оновлення київських святинь: реставрував св. Софію, Михайлівський Видубецький храм, церкви Трьохсвятительську й Спасана місці руїн Десятинної церкви поставив нову. Особливо великі його заслуги на культурно-просвітньому полі. У 1631 році ним була відкрита Лаврська школа, яка після злиття з братською у 1632 р. зреформувалась у колегію за типом вищих західноєвропейських шкіл. Петро Могила став протектором об'єднаної колегії. Її створення він вважав найбільшим досягненням свого життя. У передмові до «Анфології» 1636 р. (збірник молитов і настанов про поведінку в певних життєвих ситуаціях), присвяченій «благородному і побожному юнацтву і всім взагалі благочестивим студентам київських шкіл», він писав: «З божою допомогою, постаравшись в міру моїх слабких сил на кошти мого сімейного майна відновити гімназію, тобто київські школи… я постачав, постачаю і дуже бажаю з допомогою царя небесного до кінця свого життя постачати школи книгами, вчителями, засобами для утримання бідних студентів» /10, 62/.

Петро Могила не тільки став матеріальним покровителем об'єднаної колегії, його турбувало моральне здоров’я студентства та засвоєння ними наук. У «Анфології» він закликав наставників слідкувати, «щоб студенти йшли спати і вставали у певний час, спали не більше семи годин, перш ніж заснути звітували перед собою у результатах прожитого дня» /10, 165/.

Помираючи, Петро Могила заповідав колегії все своє майно, кошти і цінності - бібліотеку, будинки, дворові місця на Подолі, половину худоби і інвентаря зі свого хутору Непологи, село Поздняківку, більше 80 тис. злотих, срібний посуд, свою одежу митрополита і митру, прикрашену сімейними дорогоцінними каменями, хрест і навіть тканини — на одяг студентам і просив берегти колегію як єдину заставу його земного життя. /10, 63/.

Окрім вже названих жертводавців академію підтримували гетьмани, митрополити, багаті козаки, православна шляхта, монастирі і т.д. Всі пожертви записувались на Братський монастир, який утримував Академію і тому називався Училищним. Велику увагу звертали на Київську вищу школу Богдан Хмельницький, гетьмани І.Самойлович, І.Мазепа, І.Скоропадський та ін. /10, 170/.

Колегія розвивалась як вищий навчальний заклад і невдовзі стала відомим у всій Європі центром освіти, науки і культури. Вона мала свої особливості: не присвоювала своїм випускникам вчених звань, не ділилась на факультети, як це було у західних університетах. У колегії існував поділ на класи, всього їх нараховувалось 8: підготовчий, три молодші, два середніх і два старших. Повний термін навчання становив 12 років, у всіх класах навчалися один рік, у вищих, як зокрема філософії - два роки, а у класі богослів'я — чотири роки. Навчальний план передбачав вивчення «семи вільних мистецтв», слов’янської, грецької, латинської і польської мов. З кінця ХVIII ст. вивчали німецьку, французьку та староєврейську мови.

У колегії працювали найкращі українські й іноземні викладачі. Серед них — Є. Славинецький, С. Полоцький, М. Смотрицький та ін.

У 1701 р. Петро I своїм указом надав колегії офіційний статус академії, що зробило її першим офіційно визнаним вищим навчальним закладом в Україні.

5. Педагогічна думка епохи Відродження про виховання доброчесностей та заклики до милосердя Дві українські академії - Острозька та Києво-Могилянська виплекали у своїх стінах еліту рідного краю — видатних письменників, полемістів, друкарів, філософів, твори яких виховували молодь в дусі благочестя, патріотизму, гуманізму. Тим самим вони справили вплив на розвиток соціальної роботи в епоху Українського Відродження.

Важливою подією, що сприяла розвитку педагогічної думки в Україні, став початок вітчизняного книгодрукування, основоположником якого є відомий просвітитель ХVI ст. І.Федоров (1510−1583 рр.). Він заснував у Львові першу в Україні типографію, у 1574 р. видав першу друковану східнослов'янську книгу «Азбука». У 1578 р. випустив нове видання «Азбуки». Це було зроблено в Острозі, де він заснував свою наступну типографію. Видана І.Федоровим навчальна література є неоціненним скарбом у розвитку педагогічної справи в Україні. Цими книгами він прагнув захистити дітей від вседозволеності батьків, закликав виховувати в милості, в розсудливості, в смиренності, в терпінні.

У «Повчанні до сина» І.Федоров писав про необхідність виховання любові до людини, турботливого ставлення до сиріт і вбогих:

" Не сътвори насилие убогому, Понеж убог есть, И не стирай нищего во вратех, Яко судити будет господь кривду его. Не дотыкайся межей чужих И на поле сироти невступи, Понеже мститель их силен есть. Иже судити будет Противу тебе кривду их" (7, 257).

Першим серед українських діячів, хто створив світський твір про суть милосердя і звернувся до проблеми професійного жебрацтва, був Єпіфаній Славинецький. Він відомий як досвідчений педагог-практик, теоретик виховання. Закінчив Київську братську школу, у ній згодом працював, викладав грецьку і латинську мови.

Вперше Є.Славинецький розглядає «людей церкви» (злидарів) не тільки як заступників перед Всевишнім, але й як ледарів, що спекулюють на добрих почуттях християн. Для того, щоб професійне жебрацтво не поширювалось, автор твору «Слово о милости и кии просящих достойни суть милости, кии же ни» запропонував молодим і здоровим надавати роботу й «иные рукоделия», а для немічних і убогих організовувати «недужнопиталища». Засоби на їх організацію повинні виділятись духовенством, а не контролюватись «царем и начальником и судьями мирскими». Не повинно залишатись осторонь і суспільство, яке може надавати організовану допомогу через «братства милосердия» .

В «братства» вступають добровільно і за своїми можливостями надають посильну допомогу. Одні - фінансують, інші - вислуховують нужденних, щоб вияснити потреби, треті - допомагають порадою. Велика увага відводилась превентивним заходам проти убогості. З цією метою повинні створюватись каси для тимчасово нужденних, де під заставу без процентів можна було отримати гроші, причому вдови і бідняки звільнялись від застави. Таким чином, на межі XVII-XVIII ст. з’являються перші проекти заміни мирської опіки на цивілізовані форми суспільної допомоги.

Важливі ідеї з проблем прищеплення любові до ближнього висловлював Є.Славинецький. Він добре усвідомлював необхідність тісного зв’язку між розумовим, моральним і фізичним вихованням, надавав великого значення вихованню в дітей поваги і гуманного ставлення до всіх людей, дотриманню правил поведінки як в сім'ї, так і громадських місцях. У творі «Громадянство звичаїв дитячих» він рекомендував навчати дітей доброти не мати самолюбства, не підноситись вище за інших, завжди пам’ятати про доброчесність, ближньому служити і догоджати" (5, 328).

Чільне місце у розвитку соціально-педагогічних досліджень в Україні слід відвести випускнику Києво-братської колегії Симеону Полоцькому /1629−1680/. У 1664 р. він переїхав у Москву, був учителем дітей царя Олексія. Особливе місце при дворі царя дозволяло йому друкувати свої твори, обминаючи цензуру.

Педагогічні погляди Полоцького формувались, з одного боку, під впливом народної педагогіки, практики роботи братських шкіл, з іншого — західноєвропейської педагогіки.

Для соціальної педагогіки цінними є ідеї Полоцького про основну роль соціального середовища і виховання у формуванні поглядів дитини, про необхідність самовдосконалення особистості, про правильне виховання у сім'ї як умову формування доброчесної дитини, про громадянське виховання.

У вихованні людини С. Полоцький виділяє три періоди:

1. Від народження до 7 років — період морального виховання. Батьки зобов’язані навчати дітей вимовляти чисті і добрі слова, говорити правду.

2. Від 7 до 14 років — період практичного навчання. У цей час необхідно навчати якомусь ремеслу, потрібному у житті.

3. Від 14 до 21 року — період розумового розвитку і громадянського виховання. Юнак, що розвивається розумово, починає осягати мудрість, навчається бути чесним громадянином.

Найкращим превентивним заходом проти соціально неприйнятної поведінки, на думку Полоцького, є праця. Чимало значить правильне виховання у сім'ї. Де нема дружньої згоди, там страждають діти, адже вони не відчувають доброго прикладу життя і поведінки батьків.

Педагогічні погляди Полоцького висвітлені у творах «Вечеря душевная», «Вертоград многоцветный» та ін.

С.Полоцький критикував недоліки сучасного йому суспільства: прагнення до наживи, дармоїдство. Останні його думки співзвучні з поглядами відомого українського полеміста Івана Вишенського, що був пропагандистом ідеї рівності всіх людей, доводив, що і бідний, і багатий мають від природи однакову будову тіла, дихають тим самим повітрям.

Таким чином, поряд з поширенням ідей милосердя, доброзичливості, взаємодопомоги українські діячі дотримувалися думки про необхідність існування у світі соціальної гармонії, усунення соціальної нерівності, що є у кінцевому результаті метою соціальної роботи.

Література:

1. 1.Горілий А.Г. Історія соціальної роботи в Україні /конспект лекцій/. -Тернопіль: ТАНГ, 2001. — 68 с.

2. 2.Грушевський М. Ілюстрована історія України. /репринтне відтворення видання 1913 р./ - К., 1990. — 524 с.

3. 3.Дорошенко Д.І. Нарис історії України в 2-х т. -К.: Глобус, 1991. — 238 с.

4. 4.Колісниченко Ю.Я., Плачинда С. Д. Неопалима купина. -Хмельницький: Поділля, 1994. — 208 с.

5. 5.Славинецький Є. Громадянство звичаїв дитячих // Антология педагогической мысли древней Руси и Русского государства ХIV-XVII вв. — М.: Педагогика, 1985. — С. 314−330.

6. 6.Статут Львівської братської школи 1586 р. Порядок шкільний // Антология педагогической мысли Украинской ССР. — М.: Педагогика, 1988. — С. 79−85.

7. 7.Федоров І. Повчання сину. // Антология педагогической мысли Древней Руси и Русcкого государства ХIV-XVII вв. — М.: Педагогика, 1985. — C. 257−258.

8. 8.Фирсов М. В., Студенова Е. Г. Теория социальной работы: Учеб. пособие для студ .высш. учеб. заведений. — М.: ВЛАДОС, 2000. — 432 с.

9. 9.Франко І.Я. Шість записів Іллі Костянтиновича Острозького. // Зібр. творів в 50 т. — Т. 39. — К.: Наукова думка, 1983. — С. 144−160.

10. 10.Хижняк З. И. Киево-Могилянская академия. — К.: Выща шк. Изд-во при Киев. ун-те, 1988. — 268 с.

11. 11.Яворницький Д.І. Історія запорозьких козаків. У 3-х т. — Т. 1. — К.: Наукова думка, 1990. — 592 с.