Людський вимір безпеки

Размещено на/

Вступ Що таке безпека, стає зрозумілим кожному, хто в житті стикнувся з необхідністю захищатися від негативного впливу певних інформаційно-психічних чи фізичних сил. Таким людям не потрібно пояснювати, настільки актуальним питанням є підтримання нормальних умов збереження життя, підтримання роду, ефективності роботи чи спокійного відпочинку. Вони не хочуть, щоб ситуація силового чи психологічного впливу повторилися в їх житті. Проте навіть серед цих людей мало хто розуміє, як захиститися від трагічних наслідків, від несподіванок, від цілеспрямованих фізичних диверсій або свідомих хитромудрих інформаційних та психологічних пасток. Правильне розуміння проблеми безпеки людини і усунення причин, які унеможливлюють її вирішення, дозволяє знизити трагізм різноманітних наслідків кризового стану суспільства, дає людям надію на зміни існуючого стану та краще майбутнє.

Зміни у відносинах власності, системи ідеологічних та політичних координат розвитку українського суспільства, соціально-статусні зміни впливають на фундаментальні критерії та установки соціального самовизначення людей. У сучасних умовах реформування людині важко побачити контури майбутнього, знайти своє місце та з’ясувати власне призначення, віднайти оптимальні засоби для розв’язання конфліктних ситуацій, визначити шляхи саморозвитку та безпеки. Поки що важко говорити про соціальний тип особи, який сформується внаслідок усіх суспільних перетворень. Але потреба в безпечному існуванні залишиться.

Ще в 1789 р. під час французької революції була проголошена Декларація прав людини і громадянина. Вона оголосила головним суб'єктом громадянського суспільства самостійну, автономну особистість — громадянина (індивіда). Держава мала гарантувати йому «природні і невід'ємні права», в першу чергу — рівність, свободу, безпеку і власність Їх можна розцінювати як політичні гарантії з боку державі до особистої безпеки індивіда в суспільстві. У разі їх дотримання державою можна говорити про забезпечення наявності деякого соціального простору діяльності незалежно наділених рівними правами, а отже, і рівними можливостями індивідів. Але то був час переважного панування у світі абсолютних монархій. Пройшло близько 160 років дві світові війни, перш ніж 10 грудня 1948 р. ООН була прийнята Загальна декларація прав людини.

Сьогодні поняття небезпека та безпека є юридичними нормами міжнародного права. При цьому поняття «загроза» по відношенню до поняття «небезпека» має підлегле становище. У зв’язку із створенням ООН, Ради Безпеки ООН, Ради Європи, прийняттям ООН Загальної декларації прав людини порушувати норми міжнародного гуманітарного права стає все більш проблематичним. Наприкінці XX ст. звичними стали координовані міжнародним співтовариством миротворчі акції, які, як правило, проводяться під гаслом їм захисту прав і свобод людини в тій чи іншій країні.

1. Безпека людини в умовах громадянського суспільства та викликів сучасності

Відомо, що під поняттям громадянське суспільство розуміється сукупність існуючих у суспільстві неполітичних відносин. Вона включає в себе господарські, соціальні, культурні, духовні, сімейно-побутові відносини і інститути, а також положення, роль, права і обов’язки особи в системі суспільних зв’язків та інститутів. Краткий политологический словарь / Под ред. Рябова С., Тимошенко З./ К., 1992. 104 с. Це сторона життєдіяльності суспільства і окремих індивідів, що перебуває поза сферою впливу політичних інститутів, директивного регулювання та регламентації державою. Держава — форма політичної організації суспільства, центральний і основний елемент політичної організації суспільства. Тому поняття «держава» та «громадянське суспільство» поділяють цілісний соціальний організм на дві взаємопов'язані і взаємообумовлені сфери суспільного життяполітичну та соціальну.

Основні теоретичні положення концепції громадянського суспільства були обґрунтовані в епоху становлення соціальних зв’язків буржуазного типу. Вважалося, що за умови перемоги буржуазних суспільних відносин (утвердженням відносин приватної власності, вільного підприємництва, ринкової економіки) суспільство зможе перейти до стану, коли будуть подолані неупорядковані відносини між: індивідом і суспільством, індивідом і державою, суспільством і державою. Вирішення проблеми вбачалося на шляху встановлення і суворого дотримання законів, які мали регулювати поведінку всіх без винятку людей, а загальний інтерес та загальна воля мали бути сконцентровані в державі. Тому основу останньої мав становити деякий «суспільний договір». Його основна ідея полягала в тому, що закони громадянського життя мають базуватися на правах людини, які вона отримує від народження, а тому ці права є природними і невід'ємними. Зокрема, Г. Гегель, незважаючи на те, що переважно наслідував античних філософів, особливо Геракліта, Платона та Аристотеля, а останні фактично заклали підвалини теїстичного історицизму, базисом держави вважав сім'ю та громадянське суспільство. Місія держави, на його думку, полягала в охороні сім'ї та керівництві громадянським суспільством. Це означало, що уряд має упорядкувати все соціальне та економічне життя, зняти протиріччя між сім'ями, суспільними прошарками, між індивідом і суспільством в цілому. Социологический справочник / Под общ. ред. Воловича В./ К.: Политиздат Украины, 1990. 382 с.

Розглядаючи проблему безпеки особи в умовах громадянського суспільства можна виділити основні принципи, які характерні у ставленні до індивіда:

— усі члени суспільства рівні перед законом;

— усі члени суспільства мають рівні можливості для реалізації своїх цілей;

— кожен член суспільства має право вибору при вирішенні будь-яких питань, які стосуються його особисто;

— чим більшої кількості індивідів стосується рішення, тим менше воно залежить від дій окремої особи;

— рішення загальної компетенції приймаються за участю всіх сторін;

— рішення про делегування влади приймаються з найбільшою демократичністю.

Що ж до простору взаємодії особи і держави у громадянському суспільстві, то він досить широкий і різноманітний, але має визначені межі, хоч і не завжди чітко зафіксовані. Серед них :

— межі фізичних можливостей людини, за які вона переступити не може;

— екологічні, що визначають умови фізичного існування особи (при цьому можуть бути межі комфортного існування особи, дискомфортного існування і граничні межі, за рамками яких людина не може існувати взагалі);

— економічні, які визначаються кількістю грошей та іншими матеріальними цінностями, які є у людини, а також її можливостями в економічній сфері (на них впливають ціни, податки та інші зовнішні щодо особи регулятори, які носять економічний характер);

— соціальні, що встановлюються прийнятими в даному суспільстві законами, нормами і правилами поведінки (визначаються зовнішніми щодо особи умовами, у людини, вихованої у відповідному суспільстві та у соціальній групі, вони ніби знаходяться всередині і є досить міцними);

— ідеологічні, регулюються внутрішніми переконаннями особи і встановлюються нею для себе досить свідомо, виходячи із прийнятої ідеології;

— релігійні, що витікають із відповідних релігійних установок і визначаються ступенем їх реалізації особою;

— правові, що регламентуються чинним законодавством і нормами права (особа зобов’язана діяти в їх межах, бо інакше вступає в конфлікт із суспільством);

— адміністративні, що встановлюються різними адміністративними органами та обмежують простір фізичного пересування особи;

— межі, які зумовлені незнанням людини через обмеженість освіти, життєвий досвід, відсутність інформації або інші причини (людина просто не підозрює, що є ще якийсь простір, в рамках якого вона може оперувати).

Вказані вище межі взаємопов'язані, інколи досить складно. Можна стверджувати, що будь-яке суспільство ніби перебуває в певний історичний момент у просторі можливостей між двома полюсами. Один полюс (його можна назвати тоталітарним) — коли одразу, без обговорення відкидаються як помилкові усі точки зору, що відрізняються від «офіційних». Інший полюс, який прийнято називати ліберальним, породжує ситуацію, коли різноманітність поглядів, думок, точок зору не тільки не забороняється державою, а навіть підтримується, як показник досягнутих у суспільстві свобод. Але за будь-якого типу політичного режиму інтереси особи і держави перебувають у протиріччі.

Природою у кожній людині закладено прагнення до свободи розвитку усіх здібностей шляхом максимального задоволення духовних та матеріальних потреб. Реалізувати їх у повному обсязі в сучасному суспільстві неможливо. Відповідь на запитання про те, що краще — широке чи вузьке поле поведінки людини, — є досить неоднозначною. Інша справа, що проблема повинна вирішуватися максимально демократичним шляхом самим суспільством згідно з чинним законодавством, виходячи з накопиченого культурного та історичного досвіду. Якщо в економічній сфері абсолютна свобода для одного економічного агента може обернутися значними втратами для суспільства в цілому, то у духовній сфері будь-яке обмеження тільки сковує творче начало і гальмує розвиток суспільства.

Після фізіологічних потреб (в їжі, одязі, помешканні тощо), потреба в особистій безпеці є однією з найважливіших для людини. Безпека не є чимось матеріальним, але вона — своєрідна характеристика та необхідна умова життєдіяльності та життєздатності громадянина незалежно від політичного режиму чи територіального устрою держави, того чи іншого історичного періоду розвитку суспільства. Вона необхідна умова задоволення духовних та матеріальних потреб і тому цілком конкретна категорія. Безпека має за мету захист та просування життєвих інтересів особи. Так, в Концепції (основах державної політики) національної безпеки України поняття національної безпеки включає як невід'ємну складову «стан захищеності життєво важливих інтересів особи… від внутрішніх і зовнішніх загроз, що є необхідною умовою збереження та примноження духовних і матеріальних цінностей». Лапін В. Безпека життєдіяльності людини: Навч. посіб., -3-тє вид. стер./Лапін В./ Л: Львів.банк.коледж: К.: Т-во «Знання України», КОО, 2000. 186 с. У цілому ж під особистою безпекою розуміється стан захищеності людини від факторів небезпеки на рівні її особистих інтересів та потреб. Вона включає забезпечення захисту особи від злочинних посягань на життя, здоров’я, свободу, честь та гідність. Життя держави та суспільства розгортається у часі і просторі в різних сферах. Тому безпека людини є багатоплановим і багатовимірним явищем, яке передбачає політичні, економічні, соціальні, екологічні та інші виміри. Це дозволяє стверджувати, що поняття «безпека особи» включає всі інші характеристики безпечного і прогресивного розвитку особи у громадянському суспільстві, а саме: її права і свободи, недоторканість, свободу слова, економічну свободу (приватну власність), соціальну захищеність та інші. Це деяка сукупність життєво важливих інтересів, практична реалізація яких є необхідною умовою збереження та примноження значущих для особи духовних і матеріальних цінностей. Іншими словами, поняття «безпека людини» це не тільки складне соціально-політичне явище, яке охоплює багато інших сторін життя. Гіпотетичне його можна розглядати як стан, коли немає «небезпеки». Проте історія не містить прикладів, коли б такого стану вдалося досягти окремій людині чи різним формам суспільних утворень, або ж державам в цілому. У сфері захисту прав та свобод людини в принципі важко досягти ідеалу. Абсолютної свободи індивіда, який проживає в суспільстві, існувати не може. Ціле (суспільство) завжди більше, ніж проста сума його частин (індивідів). Це загальновідома властивість складних систем. Тому не випадково, проблема дотримання прав і свобод людини актуальна навіть в найдемократичніших країнах. До того ж, намагаючись захистити себе від небезпеки, люди створили такі види та системи виробничих і технологічних потужностей, озброєнь і в такій кількості, що це стало, мабуть, однією із найбільших загроз для кожної людини.

Зростання колективістського характеру цивілізації зумовлене тим, що за межами колективності стає неможливе подальше існування людства. Стало реально можливим самознищення людства через невирішеність наявних глобальних проблем розвитку земної цивілізації. Вказані проблеми, які потенційно містять деструктивні, шкідливі якості, а при певних умовах і реально проявляють ворожі інтересам особи наміри або ж природу, за своїм генезисом можна розділити на три групи: природного, техногенного чи соціального походження. Перша група проблем є наслідком відносин людини та навколишнього середовища (природи). Друга — породжена основними протиріччями розвитку людської цивілізації (проблема призупинення гонки озброєнь, подолання економічної нерівності між розвиненими країнами та тими, які розвиваються, тощо). І, нарешті, третя група проблем є наслідком відносин між людиною та суспільством (соціальний і духовний розвиток людини, вдосконалення системи медичного забезпечення тощо).

До проблем, які безпосередньо зачіпають безпеку громадянина в кожній країні, в першу чергу, можна віднести:

— критичний (загрозливий) стан навколишнього середовища (природи) внаслідок практично неконтрольованої антропогенної діяльності людства;

— дестабілізуючий розвиток демографічних процесів у світі;

— проявляючи себе симптоми вичерпаності природних та енергетичних ресурсів при одночасній відсутності належної уваги до розвитку ресурсозберігаючих технологій з одного боку, та значній нерівномірності їх споживанні різними країнами, з іншого боку;

— наявність у світі величезних запасів засобів збройної боротьби і, передусім, зброї масового знищення та все більші намагання стати їх володарями з боку молодих держав, які розвиваються;

— розростання кількості різних конфліктів внутрішнього та зовнішнього характеру (політичних, соціальних, етнічних, конфесійних, економічних тощо), які часом переростають у непримириме протистояння, збройні конфлікти та війни різної інтенсивності в різних регіонах планети.

Звичайно, що за таких умов колективність є головним фактором, що дає можливість цивілізації протистояти наслідкам власної руйнівної діяльності, не допустити процесу самознищення. Cучасна цивілізована держава — це відкрита для всього світу держава. Така держава співвідносить свої норми та цінності із загальнолюдськими, забезпечує органічне поєднання інтересів індивідууму, нації і людства, виходить з того, що існують загальнолюдські цінності, а загальної людини нема. Людина завжди конкретна і сприймає та реалізує ті чи інші цінності відповідно до конкретно-історичних обставин власного життя. Поділ людства на протилежні соціальні системи, абсолютизація особливостей власного суспільного розвитку, ізоляціонізм на чому б він не базувався, є недоречними і шкідливими як для національної безпеки, так і безпеки кожної людини.

2. Людський вимір безпеки в умовах глобалізації

Під впливом інформаційної революції втрачаються кордони, обриси територій і відстані. Традиційні просторово-часові форми організації політичних, соціально-економічних і культурних зв’язків та відносин глибоко трансформуються і фактично перетворюють індивідів в громадян світу. Але сьогодні перспективи і позитивні здобутки глобалізації бачаться по-різному світовими лідерами (де проживає 1/6 населення світу, так званий «золотий мільярд») і країнами, які відстають у своєму розвитку. Руженцев С., Яцута А. «Золотой миллиард» — неизбежный мировой порядок или трагедия народов? / Руженцев С., Яцута А./ Досье секретных спецслужб, № 11, 2000. — С. 4−8. Якщо для передових країн глобалізація відкриває нові унікальні можливості економічного розвитку і всебічного, майже тотального контролю над процесами, які відбуваються в інших країнах, то іншим, на думку деяких політиків і фахівців, «поталанило» менше, їм практично залишається вибір між відсталістю і ізоляцією. Зокрема, перший Президент України Л. Кравчук вважає, що глобалізація має перш за все економічні владні аспекти, які саме і породжують суперечності. На його думку, це насамперед панування у світовому економічному просторі транснаціональних компаній. Причому вони відриваються від «пуповини» національних держав і поводять себе як самостійна сила, яка за своєю величиною і могутністю перевищує інколи великі європейські держави. Ці транснаціональні компанії нетерпимі до національних особливостей, а отже, й до суверенітету. Нижник Н., Ситник Г., Білоус В. Національна безпека України (Методологічні аспекти, стан і тенденції розвитку): Навч. посіб. / За заг. ред. Мельника П., Нижник Н./ Ірпінь, 2000. 304 с.

Проте ототожнювати глобалізацію тільки зі становленням світового господарства, мабуть, було б не зовсім правильно. Саме фундаментальні відмінності в рівні соціального і політичного розвитку, в способі життя, у відносинах до основних проблем буття є однією із головних причин значної конфліктності глобалізаційних процесів. Те, що в сучасній цивілізації спостерігається тенденція до підсилення індивідуального начала на колективному суспільному фундаменті, проблему не вирішує. Цю тенденцію не варто перебільшувати. Незважаючи на те, що суспільства західного типу переконливо демонструють політичні і соціально-економічні успіхи, які були досягнуті значною мірою завдяки пріоритетності індивідуалізму, на євразійському просторі ключовим символом залишається «чуття єдиної родини»: колективізм, братерство, дружба, патріотизм. Основна маса вказаних цінностей (принципів) носить історичний характер і з часом може змінюватися. Разом з тим у тому чи іншому суспільстві існує ряд загальноприйнятих принципів, які належать до давніх часів і носять неперехідний характер. Саме на їх основі в усі часи встановлювалися закони та складалася юридична практика. Вони втілювалися в етичні і моральні норми, правила поведінки в суспільстві. З розвитком поділу праці кожна людина стає все більш уособленою і виникає необхідність регулювання відносин між індивідом і суспільством — підпорядкування поведінки індивіда деяким нормам, що відповідають інтересам суспільства. У своїй діяльності людина відокремлюється від природи і виникає необхідність регулювання зв’язків між ними. Так зароджуються і розвиваються норми культури — засіб регулювання діяльності і поведінки окремих індивідів чи соціальних груп, правила, згідно з якими будується їх діяльність.

«Загальнолюдські цінності», які сформувалися у західному світі, значною мірою несуть у собі християнські начала. В інших цивілізаціях ті чи інші загальнолюдські цінності можуть розумітися дещо по-різному. Так, загальновідома ідеї класика політичної думки Н. Макіавеллі (1469−1527 pp. щодо основних принципів соціального управління ґрунтуються) на глибокому розумінні соціально-психологічних закономірностей поведінки людей, а концепції соціального управлінні китайського філософа Конфуція (551−479 pp. до н.е.) — це симбіоз політики та моралі. Шинкарук В. Громадянське суспільство, держава, ідеологія /Шинкарук В./ Розбудова держави, № 5, 1994. — С. 53−56.

У світі близько десяти республік, які оголосили себе незалежними, але так і залишаються невизнаними. Очікується, що в майбутньому столітті, незважаючи на зростання цілісності світу, яке зближає людство і конкретну націю, може утворитися близько двохсот нових держав. У XXI ст. прогнозується подальший «парад суверенітетів». А про можливі наслідки цих процесів говорить досвід Югославії.

Щодо другої загально цивілізаційної тенденції - розширенні можливостей для вияву індивідуальності та індивідуалізації особистості, то є всі підстави стверджувати, що і в цьому питанні людство вступає у якісно новий період. Характерна риса періоду — складання передумов (у всякому разі в розвинених країнах світу) для практичного здійснення постулату про вищу цінність людського життя. Досягнутий рівень розвитку виробничих сил, сучасний науково-технічний прогрес, успіхи сільськогосподарського виробництва та медицини створюють матеріальні передумови для збереження життя абсолютній більшості людей. Сказане підтверджує аналіз структури витрат найбільш розвинених держав за останні півстоліття. Передусім впадає в очі явне домінування і майже невпинне зростання долі асигнувань на соціальне забезпечення та соціальне страхування. У розвинених країнах в середині 90-х p. доля таких трансфертів становила в середньому 35% усіх державних витрат. Справедливо вважається, що однією із головних причин збільшення соціальних витрат є підвищення в постіндустріальну епоху ролі «людського капіталу» — головної рушійної сили економічного зростання та накопичення національного багатства.

Висновки Таким чином, в методологічному плані узагальнена схема вирішення проблеми безпеки особи може ґрунтуватися на трьох базових елементах: інтереси — загроза — захист. Інтереси особи за своєю направленістю орієнтовані на забезпечення виживання та прогресивного розвитку і тією чи іншою мірою лідерства особи. Саме через призму реалізації та захисту інтересів індивіда (його прав і свобод) можуть і повинні розглядатися головна мета, цілі, завдання, принципи функціонування, в цілому, всі внутрішні параметри розвитку громадянського суспільства. При цьому особливе значення мають фундаментальні природні права людини (на життя, свободу, особисту недоторканість, рівність перед законом). Можна стверджувати, що це сукупність потреб, задоволення яких забезпечує саме існування і можливість життєдіяльності та прогресивного розвитку особи.

Незважаючи на майже очевидну раціональність і логічність такого підходу до вирішення проблеми безпеки людини, потрібно було не одне століття, щоб в кінці XXI ст. він знайшов свою практичну реалізацію в країнах розвинутої демократії. Так, політичний досвід XX ст. переконливо засвідчив згубність практичної реалізації двох найсуттєвіших різновидів сучасного історицизму, а саме: історичної філософії расизму (фашизму), з одного (правого) боку, та марксистської історичної філософії - з другого (лівого).

Точкою незмінного суспільства завжди є суспільне, колективне Ціле, а не індивіди, з яких воно складається. Суспільство цілковито визначає існування його членів, вони ж самі аж ніяк не визначають природи суспільства, в якому живуть. Правда, люди можуть думати і відчувати, але їх місце в суспільстві зафіксоване, а кінцевий результат фактично не залежить від того усвідомлюють вони це, чи ні.

Безліч індивідів переслідує власні корисливі цілі так, як вони їх розуміють. У своїй сумі вказані цілі можуть не збігатися з громадськими інтересами. Але це свобода відкритого громадянського суспільства. Вона може розчарувати в подальшому тих, хто її виборював. До того ж свобода, яка не виборена безпосередньо поколінням, яке її одержало, не завжди може бути адекватно ним оцінена та використана, воно часто не знає до ладу ні її цінності, ні як нею скористатися (як це ми деякою мірою спостерігаємо у сучасній Україні).

Таким чином, оскільки з просторово-географічною взаємодією країн та народів пов’язана наявність трьох геополітичних рівнів безпеки — міжнародної, регіональної і безпеки окремо взятої держави, то в просторово-географічному плані безпека особи не може обмежуватися межами національної території.Важливими при розгляді проблем безпеки людини є поняття «загроза» та «небезпека».

Коли має місце очевидний намір (обіцянка) держави (групи держав), юридичних чи фізичних осіб нанести шкоду правам і свободам безпеці людини, його можна класифікувати, як загрозу безпеці людини. Це потенційна небезпека для людини.

Небезпека для людини — це практичні дії держави (групи держав), юридичних чи фізичних осіб щодо завдання шкоди правам і свободам людини, тобто процес практичного завдання шкоди безпеці людини. Таким чином, небезпека — це об'єктивно існуюча і цілком реальна можливість негативної дії на людину, в результаті якої їй може бути спричинено яку-небудь шкоду, буде погіршено її стан, або в результаті чого її розвитку буде надана небажана динаміка (темпи, напрямки, форми розвитку тощо).

За розмахом та масштабами можливих наслідків загрози та небезпеки для людини можуть бути: глобальними, регіональними, національними, локальними, поодинокими, їх можна також класифікувати за сферами суспільного життя (за функціональними сферами їх виявлення).

Аналіз загроз та небезпек для особи передбачає виявлення джерел загроз та небезпек, їх класифікацію та прогноз тенденцій розвитку, ідентифікацію, визначення ступеня загрози (небезпеки) тощо. Джерела загроз (небезпек) можуть бути внутрішнього і зовнішнього походження. Це умови та фактори, які потенційно містять деструктивні, шкідливі якості, а за певних умов і реально проявляють ворожі безпеці людини (її правам та свободам) наміри або ж природу. Практика свідчить, що, як правило, при аналізі проблеми забезпечення безпеки людини в умовах закритого (тоталітарного) чи відкритого (громадянського) суспільства найчастіше розглядаються джерела загроз (небезпек) соціального походження та можливі організаційно-правові засади їх нейтралізації. У цілому ж для великої соціальної системи існує чотири види загроз:

— загрози від помилок у визначенні цілей її подальшого розвитку;

— загрози з боку інших соціальних систем;

— загрози з боку внутрішніх складових системи (підсистем);

— загрози природного або стихійного характеру.

Їх джерела можуть бути різні. Це можуть бути процеси, що об'єктивно розвиваються (нерівномірність економічного розвитку регіонів країни, відставання темпів росту економіки від потреб суспільства, недостатність природних або людських ресурсів, процеси урбанізації суспільства, процеси забруднення навколишнього середовища тощо), або процеси, викликані тими чи іншими соціальними діями, які виникають внаслідок гострих протиріч між державами, політичними і соціальними силами, які їх підтримують. Але основною загрозою для будь-якої особи за будь-яких умов є насильство у різних його проявах і формах, під яким розуміється:

— застосування якимось класом (соціальною групою) різних форм примусу щодо інших класів (соціальних груп) з метою набуття чи збереження економічного або політичного панування;

— фізичні дії (тілесні пошкодження, побої) або психологічний вплив (загрози з боку однієї людини іншій).

Насильство як соціальне явище означає дискримінацію або обмеження прав і свобод особи, що створює загрозу безпеці людині і, врешті-решт, життю. Насильство проявляється в духовній сфері, у сфері політичного чи економічного життя.

Як приклад насильства в духовній сфері можна навести стан справ, який склався на телебаченні - основному джерелі інформації для більшості населення. Іде наполегливе і систематичне розтління населення, оскільки з телеекранів не сходять сцени насильства та вандалізму над особою. Дискримінація особи в політиці, наприклад, проявляється в обмеженні виборчих прав, перетворенні їх на чисту формальність. Насильство в економічній сфері (економічні інтереси особи) проявляється у сферах перерозподілу власності (державної, колективної) доходів. Це, нарешті, економічна незахищеність особи внаслідок масового безробіття. На безпеці особи позначається і криміналізація суспільства в цілому, свавілля властей та цінове свавілля монополістів (транспортників, зв’язківців, газовиків тощо). Саме вони диктують окремій людині, сім'ї, суспільству свої умови.