Пафос поезiї воєнного лихолiття (за творами Володимира Сосюри)

Пафос поезiї воєнного лихолiття (за творами Володимира Сосюри) У грiзнi роки Великої Вiтчизняної вiйни «пiд гул кривавий» на бiй з ворогом йшло й художнє слово, що прирiвнювалося до зброї i дiяло безвiдмовно. Прозовi й поетичнi твори, народженнi духовним пiднесенням, надавали захисникам рiшучостi вiдстояти рiдну землю вiд нападника, разом з бiйцями наближали перемогу.

Дiти йдуть, смiються… Матерi з квiтками.

Гей, радiйте, люди, це наш день прийшов.

Вiрю я, так буде, знаю я, так буде,.

Снiг стече кривавий, у яри, яри…

Буде це весною навеснi це буде…

Рядки цiєї поезiї Володимир Сосюра написав 10 грудня 1941 року в найтяжчий час Великої Вiтчизняної вiйни, коли радянськi воїни ледве стримували натиск лютого ворога. А поет вже пророкував перемогу!

Один за одним вiн створює у листопадi — груднi 1941 року вiршi, сповненi оптимiзму, вiри в силу свого народу, його армiї, яка здолає ворога. Цi вiршi увiйшли до збiрки «В годину гнiву», що з’явилась 1942 року.

У воєннi роки В. Сосюра неодноразово звертався до постатi Тараса Шевченка, написавши такi твори, як «Шевченко у Донбасi» (1942), «Син» (1943), «Шевченко з нами» (1943). I це, на мою думку, не дивно: Тарас Григорович став своєрiдним символом України, його життя — приклад служiння своєму народовi. Тому кожен українець сприймав великого Тараса у вiршах Сосюри як свого сучасника, що був на передньому краї лав воїнiв-визволителiв та партизанських загонiв.

Поет адресував багато вiршiв населенню тимчасово окупованих районiв України:

О, нене, о, брате, о, мати!

Страшна на Вкраїнi пора…

Дивись… Об сорочку маляти.

Катюга ножа витира.

Цей вiрш «До помсти за нашу Вкраїну» став iлюстрацiєю до листiвки «Прокляття i смерть нiмецьким катам!» Та головне, менi здається, у цьому вiршi — це той оптимiзм i впевненiсть у перемозi, якими палають рядки поезiї, освiтлюють i запалюють душi спiввiтчизникiв, що знаходилися у фашистському ярмi:

…Орду розженем ми звiрину,.

I край наш засяє у цвiту…

До помстi за нашу Вкраїну,.

За страдницю нашу святу!

Образ розтерзаної, але нескореної України, яка палає у пожарищах, здригається вiд вибухiв бомб, свiтить ребрами зруйнованих будинкiв, постає з воєнних творiв Сосюри. Серце поета вiдгукувалося болем i стражданням на муки i смерть спiввiтчизникiв, якi вели двобiй з ворогом. Картини боротьби вимальованi поетом з такою безмежною силою виразностi, що менi здається, нiби поет сам був безпосереднiм учасником тих подiй, про якi розповiдає у своїх творах. Часто прообразами його поезiй стають реальнi люди, герої-визволителi, яких знав i подвигами яких захоплювався Сосюра. Показова у цьому планi є поема «Син України» (1942), в якiй постать головного героя змальовано з реальної людини — радянського офiцера Михайла Буйвола, з котрим поет не раз зустрiчався й подарував йому книгу.

Безмежна любов до рiдної України, непримиренна ненависть до ворога, оспiвування величних подвигiв захисникiв, вiра в перемогу — таким був пафос творiв Сосюри у грiзну годину вiйни, сповнених життєдай ним оптимiзмом:

I сонця радiснеє коло.

Свiтить нам буде з висоти,.

Бо не могла iще нiколи.

Зима весни перемогти.