Проблеми відродження української державності

Проблеми відродження української державності

Вступ

Бурхливі соціальне-економічні й політичні процеси, культурно-національне відродження в Україні у XVI-XVII ст. висунули як актуальну проблему національної державності. Ця творчо-будівнича ідея охопила всі сфери життя української нації. Народ, котрий мав на своєму тривалому історичному шляху таку могутню державу, як Київська Русь, а потім зазнав хижацьких загарбань і знущань, не міг не піднятися на боротьбу за свою незалежність. Слова Пилипа Орлика про т. е. що українська держава має право на незалежне існування й «вона є вільним князівством,., що козацька нація й Україна були вільними», стали стрижнем глибинних суспільно-політичних процесів, вододілом між різними політичними силами. Ця ідея стала великою рушійною силою народних мас, формувала відповідні політичні структури та об'єднання. Вона дістала втілення в тогочасній політичній літературі, історичних дослідженнях і літописах, у релігійних проповідях, художній творчості та фольклорі.

Доба національно-визвольних повстань

Боротьба за незалежність знайшла своє відображення у національно-визвольних виступах. Наприкінці XVI ст. Україна стікала кров’ю селянсько-козацьких заворушень під проводом К. Косинського, Наливайка, які повели повсталих на бій проти польської шляхти. Ідея відродження української державності визначала гідність славного сина України, гетьмана Війська Запорозького Петра Конашевича Сагайдачного. Маючи досить сильні козацькі з'єднання, вміло використовуючи складну міжнародну обстановку, він домігся визнання польським урядом автономії українських земель у складі Речі Посполитої. На сеймі у Варшаві, де делегацію Війська Запорозького очолював Сагайдачний, були задоволені важливі козацькі вимоги: ліквідування посаду старшого над козаками від польського уряду, на якому держалася влада обраного на козацькій раді гетьмана над Україною; скасовувалися рішення сейму щодо обмеження козацьких вольностей і прав; населення України дістало свободу віросповідання; визнавалася польським урядом і захищалася від гонінь властей Речі Посполитої православна єпархія. Академік Д.І. Яворницький, один із авторитетних фахівців з історії козацтва, зазначав з цього приводу, що завдяки дипломатичному тактові, не оголюючи наголо меча, Сагайдачний зумів домогтися у поляків таких результатів для блага свого народу, про які навіть не мріяв жоден з українських гетьманів. Він заклав міцні підвалини для подальшого існування українського козацтва й разом із тим замислив програму його майбутніх дій; з огляду на це гетьман Богдан Хмельницький лише продовжив справу Сагайдачного, традиції українського народу, його прагнення до незалежності знайшли втілення у всенародній визвольній війні під проводом Б. Хмельницького (1648−1654).

Як неодноразово заявляв бунтівний гетьман, його мета — з'єднати всі українські землі, об'єднавши їх у самостійну державу. І в ході самої війни стало зрозуміло, що її фактичні досягнення далеко переростають межі попереднього козацького авантюризму, що зусилля українського народу спрямовані на одержання незалежності від Польщі, й лише існування національної держави забезпечить йому гідне місце в світовому процесі.

Цьому сприяли розмах народного повстання, зріст національно-політичної свідомості козаків і селян, зміцнення авторитету Хмельницького серед населення, перехід на його бік української шляхти й духовенства.

Результатом переможної війни українського народу проти польської шляхти було утворення козацько-гетьманської держави, відбулись кристалізації основних принципів політичної доктрини Богдана Хмельницького, стрижень якої складали національна державна ідея, яка вперше була сформульована в історії вітчизняної суспільно-політичної думки.

Козацтво стало провідною верствою в країні. Разом з частиною української шляхти козаки збудували українську державу й посіли в ній становище організуючої, правлячої й економічно найсильнішої верстви.

Державотворча тогочасна політична думка і практика були спрямовані на вирішення двох найважливіших і взаємозв'язаних завдань: створення незалежної соборної держави в етнічних межах України й запровадження в ній нової моделі соціально-економічних відносин, в основі якої б лежала дрібна (фермерського типу) козацька власність на землю. Цьому завданню були підпорядкована вся діяльність гетьмана Б. Хмельницького військова, економічна і зовнішньополітична.

Відновлену Українську державу Б. Хмельницький розглядав як спадкоємицю княжої Русі, що говорить про тривалість державотворчого процесу на українських землях Долаючи надзвичайно складні зовнішні та внутрішні перешкоди, гетьман зосередив свої зусилля в першу чергу на будівництві, функціонуванні усіх ланок влади.

Велику увагу Б. Хмельницький надавав формуванню судовим влади. На місце станово-шляхетської системи судів поставали сотенні, полкові і генеральні установи, сільські суди. Практикувалося надсилання гетьманом судових комісій на місце для розгляду справ особливого значення.

Державотворчі процеси в тогочасній Україні визначали такі документи, як «Статті про устрій Війська Запорозького», чернетки яких до нас дійшли більш ніж офіційні листи. Вагоме місце в легітимізації козацько-гетьманської держави посів Зборівський договір 1649 p., який був першою діючою «конституцією», яка за вагомістю дорівнює англійській Великій хартії.

Наслідуючи демократичні традиційні основи Запорозького козацтва, вперше у світовій історії Б. Хмельницький запровадив нову виборчу систему державної влади — гетьманщину. Поряд з цим він рішуче боровся за зміцнення і централізацію державної влади, долаючи анархізм, та свавілля.

Була проведена принципова, по суті революційна, аграрна реформа, було знищено велике й середнє феодальне землеволодіння (за винятком монастирського), панщинно-фольваркові основи господарства, ліквідовано кріпацтво, утверджено (козацького типу) власність на землю. Козацькі господарі мали чітко виражені тенденції до розвитку якісно нового для того часу шляху — фермерського. Створювалися передумови для розвитку цим же шляхом і селянських господарств. Серед океану великих феодальних кріпосницьких маєтків набували розповсюдження вільні козацькі землеволодіння, тисячі приватних, розданих Богданом, були чимось небаченим, створювали могутню соціальну базу для єднання і консолідації українського народу.

Розвинення економічних основ козацько-гетьманської держави прияла та увага, яка надавалася розвиткові торгівлі, ремісництва, промисловості, соціальним проблемам населення, формуванню нової фінансово-податкової системи. Як і в попередні роки, в козацько-гетьманській державі багато уваги приділялося формуванню ідейно-політичної та духовної основ державотворення. Освіта, наука і культура в ній набули нового піднесення Козацька держава була визнана багатьма іноземними державами, стала рівноправним суб'єктом міжнародного співтовариства.

Існування цієї держави як самостійної й незалежної було нетривалим. Ще в ході переможної війни у Б. Хмельницького та частини його оточення починає утверджуватися думка, що Україна власними силами, без чужої допомоги свою державу не захистить від ворожих нападів. Будучи в стані тривалої війни з Польщею, котра намагалася полонізувати й колонізувати Україну, зазнавши численних пограбувань і спустошень від військ Османської імперії на півдні українська гетьманська верхівка звернула свої погляди до Росії. Великі надії покладалися на спільне слов’янське походження, єдину віру, близькість мови, культури та історичної долі двох народів. Ці наміри завершилися укладанням Українсько-Московських угод 1654 р., за якими України фактично втрачала свою незалежність і входила до складу Росії на правах широкої автономії. Як ці події, так і особі Б. Хмельницького викликали й сьогодні викликають різнопланові, суперечливі оцінки. Видатний український мислитель-патріот Т. Г. Шевченко негативно оцінив насліди цього акту в житті українського народу:

Отак-то, Богдане! Занапастив єси вбогу Сироту Украйну.

Шведський історик Альфред Єнсен писав, що ця унія відіграла фатальну роль у долі України. Це був союз ягняти з вовком, що, мабуть, гетьман не міг навіть припускати, що його символична постать верхи на коні стоятиме на найголовнішому майдані Києва як символ «єдиної й неділимої Росії», тоді як ця Росія душитиме будь-який вияв духовності та індивідуальності й право на самовизначення українського народу, для якого Хмельницький був і залишається найвизначнішим героєм. І все ж Хмельницький заслуговує якнайвищого пошанування за вміле керівництво народно-визвольною боротьбою. Український філософ Григорій Сковорода називав його «героєм і батьком вольності». Адже він зв’язав перервану ще в середніх віках нитку державності, і створена ним Українська козацька держава знову впровадила український народ у сім'ю самостійних народів зі своїм власним життям.

Після Українське-Московської угоди 1654 р. доля української державності вирішувалась у взаємовідносинах Москви й України. Грушевський писав, що Москва хоче наложити руку на всі права і свободи українського народу, а народ в лиці кращих своїх людей бореться проти того, і ця боротьба червоною ниткою проходить через усю подальшу історію країни.

Більшість козацьке-гетьманської держави ставило за мету подовжувати об'єднання українських земель, які ще залишались під владою іноземних держав, відстояти широку автономію України в складі Росії, а за сприятливих умов — добути й повну незалежність. Але царизм рішуче й наполегливо здійснював наступ на політико-адміністративний уклад України, обмежуючи й раз у раз зменшуючи елементи незалежності українського краю. Сподівання на державний суверенітет і незалежність, що сформувалися у свідомості українського народу в роки визвольної війни, ідеї широкої автономії і менталітету в складі сусідньої держави танули й висихали, як на сонці. Кінцевою ж метою царизму була ліквідація української держави, колонізація України з усіма відповідними чинниками. Про це яскраво свідчить проект закону Петра І, котрий зберігається в архівах Міністерства закордонних справ, складений ще 1703 р. За цим документом, потрібно дочекатися смерті Мазепи або навіть позбутися його іншим способом, знищити козаччину — чи виселенням на східні кордони Великороси, чи терором, колонізувати Гетьманщину москалями та німцями, щоб «раз назавжди піти вогнище ворохобників». Ось таке майбутнє чекало Україну.

За цих умов український менталітет не міг не породити копилі боротьби за незалежність. Були й зрадники, що служили російському царатові, разом із ним душили українську державу, збагачуючись на горі власного народу. Невдовзі після укладення угоди Б. Хмельницький зрозумів, що ошуканий царизмом. Як писав М. Грушевський, Б. Хмельницький побачив, як «Москва сильною ногою ставала на Україні». Тим-то він у 1656 р. всупереч волі Росії уклав військовій договір із Швецією та Угорщиною для боротьби проти Польщі, й незабаром ця війна почалася. Очікувалося, що на випадок перемоги західні українські земні, котрі перебували в складі Польщі, відійдуть до гетьманської України, а Україна стане незалежною від Росії. Поразка у війні та смерть Б. Хмельницького зірвала ці плани.

Важливим етапом на шляху боротьби за збереження української держави були гадяцькі угоди Івана Виговського. Політичні ідеї стосувалися збереження й зміцнення української держави, її внутрішнього ладу, релігії, освіти. Україна мала укласти союз із Польщею та Великим князівством Литовським на конфедеративних засадах і розірвати угоди з Росією. Але через цілу низку внутрішніх і зовнішніх умов угода не була здійснена. Та її зміст, ідея, дух не пропали марно.

Доба гетьманства Мазепи

Під час перебування Мазепи в Західній Україні польська шляхта робила неодноразові спроби встановити з ним прямі контакти. Але отримані від неї листи гетьман пересилав Петру І з відповідними коментарями. Так само вчинив він і з листом Станіслава Лещинського, пересланим йому шляхтичем Вольським у жовтні 1706 р. під Замостя. Кілька листів надіслала йому і княгиня Анна Дольська. На початку липня 1707 р. вона від імені короля пропонувала гетьманові виступити проти російського царя, обіцяючи допомогу польських і шведських військ. Зі змістом листа Мазепа ознайомив свого генерального писаря Пилипа Орлика, але самого листа до Москви не відправив. Гетьман вичікував дальшого розвитку подій, всіляко стримуючи незадоволення козацької старшини діями російського командування стосовно українських козаків. Особливе обурення її викликало підпорядкування козацьких загонів російським офіцерам, брутальне поводження з козаками, відбирання коней та запровадження солдатської муштри. Та й сам гетьман у липні 1707 р. дістав царський указ виконувати всі розпорядження Олександра Меншикова, що викликало спалах його гніву. Волею царя Україна дедалі більше позбавлялась автономних прав і перетворювалась на повністю залежну від центральних властей окраїну. Під час перебування Петра І у Києві влітку того ж року виявилися наміри царя та його найближчого оточення змінити внутрішній устрій Гетьманщини й управління нею. Серед старшини визрівала думка про необхідність відновлення статусу України за умовами Березневих статей 1654 р. Старшина шукала вихід із становища, в якому опинилась Україна.

З осені 1707 р. таємні зв’язки польського короля з лівобережним гетьманом активізувалися. Щоб привернути Україну на свій бік, Станіслав Лещинський обіцяв козакам повернути їхні давні права та вольності й закликав визнати його владу й повалити «московське іго». У ці зв’язки Мазепа втаємничив своїх найближчих однодумців: генерального обозного Івана Ломиковського, прилуцького полковника Дмитра Горленка, лубенського — Данила Зеленського і миргородського — Данила Апостола. Вони й склали найближче оточення гетьмана в реалізації його зовнішньополітичного курсу, спрямованого на зміну відносин України з Росією. За деякими даними, влітку 1708 р. Мазепа доручив якомусь розжалуваному болгарському архієрею підписати від його імені договір з Лещинським. За умовами союзу лівобережний гетьман нібито просив Карла XII визволити Україну від «московської тиранії» і, в свою чергу, зобов’язувався забезпечити шведські війська всім необхідним та зимовими квартирами у Стародубі, Малині, Новгороді-Сіверському та інших містах. Крім того, гетьман обіцяв залучити на бік шведів калмиків і донських козаків, явно незадоволених обмеженням їхніх традиційних прав і привілеїв. Україна входила до складу Речі Посполитої на тих умовах, що й підвладні курляндському герцогові території. Сам гетьман діставав титул «князя і Вітебське та Полоцьке воєводства». Вірогідніших даних про цю сторінку діяльності Мазепи історія не зберегла.

Незважаючи на всі запобіжні заходи, чутки про закулісні переговори гетьмана просотувались назовні й про них ставало відомо Петру І. Кілька разів писав про це і генеральний суддя Василь Кочубей, з дочкою якого Марією (Мотроною) Мазепа завів свій останній любовний роман. Кочубея підтримував і колишній полковник Полтавського полку Іван Іскра. Щоб особисто передати царю компрометуючі Мазепу матеріали, вони, після тривалого переховування від гетьманських властей, наприкінці квітня 1708 р. прибули до царської резиденції у Смоленськ, а потім у Вітебськ. У 27 пунктах свого листа Кочубей звинувачував Мазепу в намірах зрадити Росію й повернути Україну під владу Польщі. Сановники не повірили донощикам, піддали їх тортурам і вирвали визнання Кочубея, що він написав на гетьмана неправдивий донос і не знає за ним ніякої «невірності». Знаючи віру Петра І в Мазепу, канцлер Головкін відпровадив заарештованих Кочубея та Іскру до гетьмана. Військовий суд засудив їх обох до страти, і в липні 1708 р. Кочубею й Іскрі було відтято голови поблизу с. Борщагівки під Білою Церквою.

У такій неспокійній обстановці війна стала на порозі України. У вересні 1708 р. Карл XII зі Смоленщини повів армію не на Москву, як гадало російське командування, а в Україну. Проте російські війська і Стародубський та Чернігівський полки випередили авангард шведів Лагеркрона й першими вступили в Стародуб. Головні сили шведів зупинилися за 50 верст від міста в очікуванні допомоги. Тут шведський король дістав повідомлення про розгром 28 вересня 1708 р, під Лісною в Білорусії обозу з великою кількістю військових припасів, фуражу й харчів. Левенгаупт привів з собою лише 6,7 тис. солдатів, набагато менше, ніж розраховував король. Після невдалої спроби взяти Стародуб шведська армія продовжувала просуватися на південь. Під Новгородом-Сіверським їй довелося вести затяжні бої з російськими частинами, українськими козаками й озброєним місцевим населенням.

У цей час гетьман Мазепа встановив зв’язок з королем Карлом XII і, обіцяючи всіляку допомогу, просив якомога швидше переправитись через Десну, щоб відрізати російську армію від Гетьманщини. Не знаючи про плани Мазепи, Петро І наказав йому іти з козацькими полками на з'єднання з російською армією. Всіляко ухиляючись від виконання цього наказу, гетьман нарешті робить остаточний вибір. 24 жовтня 1708 р. Мазепа залишив у Батурині сильний гарнізон під командуванням полковника Чечеля і гарматного осавула Фрідріха Кенігсена: а сам з 4— 5-тисячним військом вирушив назустріч шведській армії. Козаки й більшість старшин не знали справжніх намірів свого проводиря. Тільки переправившись через Десну під Оболонням, гетьман зібрав усіх на раду й відкрив свій задум. Більшість присутніх стояла, ніби громом вражена, не вірячи, що гетьман міг зважитись на такий крок. У повній тиші Мазепа обгрунтував необхідність переходу на бік шведів постійними утисками прав і привілеїв українського народу московськими правителями й закликав разом зі шведами скинути ненависне ярмо, зробити Україну вільною і незалежною країною. У відповідь не пролунало жодного слова. Козаки мовчки розходились, а під прикриттям ночі почали тікати по домівках.

Умови шведсько-українського договору, укладеного Мазепою і Карлом XII, точно не відомі. Можливо, саме про них пізніше писав Орлик таке: «Україна обох боків Дніпра з Військом Запорізьким і народом малоросійським має бути вічними часами свобідна від всякого чужого володіння». Ні Швеція, ні будь-яка інша держава не мали претендувати на владу над Україною, на її прибутки чи податки. Нікому не дозволялося ставити в українських містах військових гарнізонів. За Україною зберігалися цілісність територій, недоторканість вільностей, законів і прав місцевого населення. Таким чином, Україна з автономії могла перетворитись на самостійну державу з самобутнім внутрішнім устроєм.

Перехід Мазепи на бік шведів викликав занепокоєння серед російських властей. Через кілька днів Петро І наказав Меншикову захопити гетьманську резиденцію Батурин, де стояла майже вся козацька артилерія й зберігалися великі запаси продовольства і фуражу. 2 листопада 1708 р. солдати й драгуни заволоділи Батурином і вчинили нещадну розправу над його захисниками та жителями. Одночасно по Гетьманщині поширювались грамоти Петра І і Меншикова, в яких вчинок Мазепи тлумачився як зрада, містилися заклики боротися проти його прибічників і обіцянки захистити від ворога. 6 листопада у Глухові відбулася видимість обрання нового гетьмана України. На раду прибули тільки стародубський полковник Іван Скоропадський, полтавський — Іван Левенець, ніжинський — Лук’ян Журахівський, чернігівський — Павло Полуботок і охотницький полковник Антон Танський. Старшина, а за нею й козаки обрали гетьманом Скоропадського, на якого їм вказав перст царя. Власті вчинили символічну розправу над Мазепою, а церковники проголосили йому анафему.

Якими же були події, що супроводжували перехід Мазепи на сторону шведів?

Головні сили шведської армії знемагали в кровопролитній облозі Полтави і частих сутичках з місцевим населенням. 27 червня 1709 р. під Полтавою відбулася генеральна битва між 30-тисячною шведською і 42-тисячною російською арміями. Участь у битві на боці шведів брали не менше як 3 тис. українців, які спокусилися на обіцянку надати їм козацькі права, а також запорожці. У складі російської армії діяли козаки під командуванням повернутого із заслання полковника Палія. Головні козацькі полки стояли напоготові в районі Решетилівки, приблизно за ЗО км на захід від Полтави. До полудня битва закінчилась розгромом шведів і прибічників Мазепи, їхні залишки здалися російським військам під Переволочною на Дніпрі. Карлу XII й Мазепі з невеликою кількістю своїх наближених, драбантів і запорожців пощастило переправитися на правий берег Дніпра й після кількаденного походу степом дістатися володінь турецького султана. Втікачі зупинилися в околицях Бендер. Почалося життя вигнанців.

Перехід гетьмана Мазепи на бік шведського короля викликав і викликає суперечливе ставлення як сучасників, так і їхніх нащадків. У оцінці цього акту російський уряд пішов звичним шляхом — оголошувати всі невигідні Росії дії українських гетьманів зрадницькими, а їх самих зрадниками. Такий ярлик був наклеєний майже на всіх наступників Богдана Хмельницького, що вже само по собі є ненормальним і одночасно свідчить про сталу тенденцію в їхній діяльності здійснювати ту політику, яка відповідала інтересам України, а не Росії. До того ж ця оцінка суперечить тим політико-правовим нормам, якими керувались у відносинах між собою сюзерени й васали або країни середньовічної Європи. Той договірний політико-правовий принцип виражався у звичаєвій формулі: «Ми маємо служити нашим монархам, оскільки вони охороняють нас, але якщо вони більше не охороняють нас, то ми більше не повинні служити їм».

У ці усталені в Європі правила вписувались і відносини України з Росією, визначені Березневими статтями 1654 р. Однак вже в перші роки після Переяславської ради 1654 р. російський уряд почав порушувати взяті на себе зобов’язання подавати Україні допомогу в боротьбі з Річчю Посполитою й не змінювати її державного ладу. За таких обставин гетьман Мазепа мав усі політико-правові підстави для зміни свого Зовнішньополітичного курсу й пошуку нових геополітичних орієнтирів.

У Бендерах Мазепа майже не вставав з ліжка і 22 серпня 1709 р. помер при великій жалобі однодумців. Свій останній притулок гетьман знайшов у Святоюрському монастирі в Галаці. На загальній раді старшина та Військо Запорізьке під головуванням кошового отамана Гордієнка 5 квітня 1710 р. обрали гетьманом України Пилипа Орлика.

Наслідки вибору Мазепи

Могутній, відчайдушний сплеск героїчної боротьби за незалежність рідного краю пов’язаний зі звитяжними зусиллями Івана Мазепи, Пилипа Орлика та їх соратників. З часу переходу гетьмана І. Мазепи в ході Північної війни на бік шведської корони короля Карла XII вся російська царистська та буржуазна, потім радянська історична наука насаджувала несправедливе образливе для всього українського народу, кинуте Петром звинувачення: «зрадники», «мазепинці». Гетьман І. Мазепа тримаючи булаву Лівобережної України понад 20 років, зміг переконатися, що, крім рабства, колоніальної залежності, нічого іншого його народові не випаде. А тому він і постави в мету домогтися суверенності й незалежності України. Ще під час однієї з перших зустрічей з Петром І, коли той висловив пропозицію ліквідувати автономію України руками Мазепи він мужньо відкинув ці задуми. Він заявив, що у козака закон — або смерть, або свобода. Права й вольності йому миліші, ніж життя. Сам Мазепа готовий був пролити кров за збереження його свободи. Він був певен, що народ український скоріш покине свої осідки, як стане рабом, що тяжке ярмо, під яким перебував московський народ і до якого він звик, зовсім не надається для того, щоб поработити горду душу української нації.

Пов’язавши здійснення своїх задумів із могутньою на той час Швецією — ворогом Москви та Варшави, Мазепа кинув на цілий світ волелюбне гасло, яке геніально сформулював Вольтер: «Україна завжди прагнула бути вільною», І. Мазепі не судилося здійснити задумане, але він щиро прагнув вирвати український народ з кайданів, накинутих гнобителями. Царат віроломно нищив ту основу, на якій Б. Хмельницький вступив у військовий союз із Росією. Цар Петр, подовжуючи політику своїх попередників, дедалі більше поневолював Україну, нищив козацтво. Це й стало причиною переходу І. Мазепи на бік шведів. Про мотиви свого вчинку він чітко висловився перед козацькою старшиною в промові: «стоїмо тепер, братіє, між двома проваллями». В особистій трагедії Мазепи, якому не судилося здійснити задум — визволити Україну з-під царського гніту — і який мав утікати з рідного краю, відбилася трагедія нашого народу, переможений Мазепа став для російських царів та офіційній політології уособленням сепаратизму і зрадництва. Водночас більшість закордонних дослідників високо цінували дії І. Мазепи, його намагання звільнити Україну від тяжкого російського ярма. Його ім'я сьогодні займає місце серед імен славних борців-патріотів, а не серед тих, хто продавав рідний край, народ і його майбутнє. Оцінюючи роль Мазепи в історії нашого народу, один сучасний поет у вірші «Гетьман» писав:

…Коли б такого сина мала Ти, Україно, ще хоч раз ;

То б сто разів не помирала

В обіймах царського вандала, Не полотніла б від образ.

Літають думи понад степом Як пам’яті живі орли.

І слово проситься у небо:

— Спасибі, гетьмане Мазепо, Що в нашій долі ви були.

Тяжкі дні, роки, століття настали для України після Полтавської битви. Захоплених у бою українців цар віддав на страшні розправи. Шведський історик Нордберг, очевидець, із жахом згадує: «Людям ламали кістки рук і ніг, розтягали на їх тіла, саджали на кіл». Столицю Гетьманщини — Батурин — було за наказом Петра І жорстоко пограбовано й доруйновано, а всіх жителів, навіть маленьких дітей, вирізано. Насильство й різанина прокотилися по багатьох містах і селах України. Царизм хотів винищити саму думку українського народу про незалежність. Почалася тривала доба руйнації та насильства Це і була політика, про яку пізніше відомий діяч українського визвольного руху В. Винниченко так говорив: «Вся історія відносин між Москвою та Україною протягом більші чим 250 літ, з моменту злуки цих двох держав, є планомірне, безоглядне, безсоромне, нахабне нищення української нації всякими способами, вщерть до стертя всякого сліду її, щоб нам імені її не лишилось» .

Однак вільнолюбна думка ще жевріла. Так, за часів свого гетьманування Павло Полуботок (1722−1724), а потім Данило Апостол (1727−1734) намагалися захистити хоч невелику автономію України, врятувати народ від непомірного гноблення. Дечого вдалося досягти, особливо за царювання Єлизавети, яка була в шлюбі з Олексієм Розумовським — козаком із Гетьманщини.

Усе це не могло вже врятувати Україну. Катерина II, фанатична прихильниця русифікації й централізації, завершила справу, розпочату Петром І. Вона негативно ставилася до української, лівонської та фінської автономій. «Ці провінції, — говорила вона, — слід русифікувати… Коли в Малоросії зникнуть гетьмани, треба зробити все, щоб стерти з пам’яті їхню добу». Ліквідувавши Гетьманщину, а потім зруйнувавши Запорозьку січ, царизм завдав українській державі тяжкої поразки, перервав на століття її державотворчі процеси. У своїх діях він використав класовий егоїзм української шляхти, втрату нею (не без його допомоги) національної ідеї, патріотизму.

Так трагічно закінчився ще один період політичної історії українського народу. Але на цьому шляху, на якому яскраво засяяла національна ідея, є чимало здобутків, ідея стала рушієм суспільного прогресу. На основі розвитку економіки, могутнього піднесення просвітництва науки теоретично обґрунтовано необхідність національного державотворення, закладені підвалини концепції української нації.

Висновки

Геній українського народу в умовах загрози його існування створив таке унікальне явище, як запорозьке козацтво, державотворчі зусилля увінчалися козацько-гетьманською державою. Козацьке військо стало міцною перепоною и шляху експансії найбільшої тогочасної Османської імперії в Європу, припинило грабіжницькі зазіхання польської шляхти на українські землі. У ході боротьби проти російського колоніалізму українська політична думка збагатилася важливими ідеями державної незалежності й автономії, суверенітету й рівності, волі й демократії, правди й справедливості.

Література

1. Борисенко В. Й. Курс української історії: 3 найдавніших часів до XX століття. 2-ге вид.: Навч. посібник. — К * Либідь 1998. 616 с.

2. Політологія: історія та методологія /Андрушенко ВЛ, Антоненко ВТ., Ануфрієв Л.О. та ін.; За ред. Ф. М. Кирилюка.— К.: Здоров’я, 2000. 632 с.

3. Юрій М.Ф. Історія України. К.: Кондор, 2004. — 252с.