Мистецтво Відродження

Реферат

на тему:

" Мистецтво

Відродження" .

Мистецтво Проторенесансу щільно пов’язане зі схід­ними впливами, але на цей раз переважно візантійськими. Значну роль у формуванні нового живопису відіграла школа іконопису в італійському місті Сієні. З цією школою пов’язана творчість визнач­них італійських іконописців Ченні ді Пепо (псевдонім — Чімабуе, близько 1240−1302), П'єтро Кавалліні (близько 1250−1330) і братів Амброджо та П'єтро Лоренцетті (початок XIV ст.). Головною заслу­гою школи стало засвоєння основних положень візантійської теорії та практики іконопису, згідно з якими художник наділявся рисами надхненного інтерпретатора високих божественних образів. Варто нагадати, що для Заходу, де не було ані іконоборства, ані встанов­лення іконошанування, фреска чи мозаїка, чи зображення на дереві (ікона) були не більше ніж ілюстрацією, картинкою на стіні. Частко­во цей погляд зберігся, але тепер кардинально змінилося ставлення художника до своєї роботи, а також ставлення оточуючих до особи самого художника. При цьому для сієнських іконописців саме імпрові­заційна (а не канонічна) частина візантійської концепції художньої творчості була визнана головною. Виконані представниками сієнської школи мозаїки і фрески, як і сучасна їм творчість візантійських митців періоду імператорської династії Палеологів, відзначаються матеріаль­ною реалістичністю, об'ємністю пластичної форми, використанням світлотіньового моделювання і тонких градацій кольору.

Учнем Чімабуе був уславлений флорентієць Джотто ді Бондоне (1266−1337), з яким пов’язують цілковитий розрив з традиціями італо-візантійського мистецтва попереднього часу. Вже Дайте у своїй «Божественній комедії» залишив згадку про швидкий розвиток образотворчого живопису в Італії, пов’язаний з перебранням і при­множенням слави Чімабуе молодим художником Джотто. Краще за все збереглися фрески Джотто в м. Падуї. Сцени з життя Христа і Богородиці художник представляє як епічний цикл. Євангельські сюжети Джотто передає як події з реального життя. У фарбі він ніби розповідає про проблеми, зрозумілі людям у всі часи: доброту і вза­єморозуміння («Зустріч Марії та Єлизавети»), підступність і зраду («Поцілунок Іуди»), скорботу і материнську любов («Оплакування»). Фігури картин Джотто ще нагадують середньовічні ікони, майже такі ж ледь рухомі, але вже отримують природність і об'єм.

Для мистецтва італійських міст раннього Відродження кінця ХІV-ХV ст. характерний цілковитий відхід від традицій Середньо­віччя. У середньовічній естетиці не надавалося великого значення красі людського тіла (окрім обличчя, точніше, його виразу). Скульп­тори і художники Середньовіччя дуже рідко зображували оголену людину, наприклад, Адама і Єву, образи яких якраз і виражали сором перед Богом після гріхопадіння. Людське тіло зображувалося позбавле­ним сили ,і привабливості. Характерною рисою мистецтва Ренесансу став повний перегляд цієї традиції. Настає розквіт реалістично-піднесеного живопису, який спирався на ідею зв’язку між досконалою люди­ною і прекрасною природою. Для художників Відродження головними залишаються картини релігійного змісту. Але тепер і Мадонна, і Ісус, і святі - це люди з плоті і крові, їх руки, риси обличчя виказують їх ціл­ком зрозумілі кожній земній людині почуття. Більш того, ці вівтарні образи стали схожі на живих і прекрасних людей. У такий спосіб ствер­джувалася ідея потенційної «богоподібності» реальної людини.

Архітектура, скульптура і живопис в італійських містах дося­гають свого розквіту. Мистецтва перестали бути безіменними і оста­точно перейшли до рук художника-професіонала. При цьому італійські митці навмисне уникали добре їм відомі канони готичного мистецтва, з яким пов’язувався раціоналістичний схоластицизм. Альтернативою ста­ло повернення до античних, звернення до візантійських та арабських традицій, які творчо переосмислювалися. Художник має бути творцем, а не плагіатором, мас передати особисте ставлення до зображуваного і має отримати відповідну винагороду як оцінку свого особливого бачен­ня. Певні ознаки спадкоємності від готики та візантійського іконопису все ще зберігаються (подовженість фігур, усталена заданість поз і рухів, наслідування композицій тощо), але техніка малюнку і навколосюжетний простір разюче змінюються, стаючи напрочуд реалістично близь­кими й знайомими кожному глядачеві. Геометрія, математика, анатомія, вчення про пропорції людського тіла набувають у цей час для художни­ків ще більшого значення, ніж для готичних майстрів. «Зображувати так, як ми бачимо, як відображує поверхня дзеркала» , — ось цілком новий естетичний ідеал ренесансних художників.

Немає можливості назвати всіх знаменитих митців раннього Відродження. Згадаймо декількох. Філіппо Брунеллескі (1377−1446) — творець нових канонів ренесансної світської архітектури — палац­цоМазаччо (1401−1428) — художник мужнього стилю, який зміг розробити і втілити закони тримірності простору, лінійної та по­вітряної перспективискульптор Донателло (1386−1466) — відродив тип округлої скульптурної статуї як самостійний твір мистецтва, не прив’язаний до архітектури (шедеври Донателло — статуя Давида, а також перший після Середніх віків кінний постамент кондотьєра Гаттамелати у Падуї). І Мазаччо, і Донателло, і Брунеллескі блиску­че ламають мистецькі стереотипи. Релігійні теми, які втілювали ху­дожники цього періоду, поступово перетворювались на світські тво­ри з великою кількістю побутових подробиць, з портретами сучас­ників, наповнені живим людськими почуттями і переживаннями.

При цьому не варто забувати, що ренесансне мистецтво ніколи не було по-справжньому демократичним, а з другої половини XV ст. воно набуває виразного аристократизму. Особливої вишуканості до­сягає італійське мистецтво за часів правління у Флоренції Лоренцо Медічі (1449−1492, онук Козімо Медічі, який відкрив перший худож­ній музей). Будучи жорстоким політиком, справжнім тираном, Лорен­цо Прекрасний разом з тим був одним з найосвіченіших людей свого часу. Поет, філософ, гуманіст (у ренесансному значенні), меценат, він перетворив свій двір на центр художньої культури, де змогли знайти притулок письменник Поліціано, вчений Піко делла Мірандола, ху­дожники Боттічеллі, Мікеланджело.

Сандро Боттічеллі (1445−1510) спочатку був справжнім вираз­ником витонченої чуттєвості двору Лоренцо Медічі. Боттічеллі ви­користовував як античну, так і християнську міфологію. Найзначніші його картини — «Народження Венери» і «Весна» .

На першій з цих картин художник зображує прекрасну богиню кохання, щойно наро­джену з піни морської, яка, підкоряючись віянню зефірів, пливе на черепашці до берега, де на неї чекає німфа. У богині ідеальне жіноче тіло, але обличчя підлітка, обличчя не пробуджене до життя, чисте, без­грішне, лагідне. Разом з тим, дивлячись на дівчину, відчуваєш перед­чуття трагедії, руйнуючої жаги. Цей же жіночий тип ми можемо зустрі­ти і у «Весні», і в образах уславлених боттічелівських Мадонн.

Але коли у 1494 р. настоятель домініканського монастиря Джироламо Савонарола, який замолоду отримав для свого часу бли­скучу гуманістичну освіту, рішуче виступив проти жорсткої тиранії Медічі, спрямованої проти флорентійського міського самоуправління, та фальшивого, на його думку, придворного мистецтва, яке він вважав «справою рук диявола», його підтримала переважна біль­шість флорентійців. Медічі були вигнані з міста. Підтримали Саво-наролу і багато гуманістів, і навіть деякі видатні митці, такі як С. Боттічеллі. Однак через чотири роки П'єро Медічі повернувся з найманими військами. Савонаролу було страчено, його труп спалено й розвіяно по вітру, а диктатуру Медічі відновлено. Після цих подій видатний художник, що продовжував співчувати повстанцям, відмо­вився далі співпрацювати з двором Медічі, а в його мистецьких тво­рах відбилося повернення до середньовічних традицій творчості, близьких широким верствам суспільства.

Список використаної літератури:

1. Підручник «Історія світової та української культури». — ст.156−160.