Романтичне Європейське мистецтво

РЕФЕРАТ

на тему:

Романтичне Європейське мистецтво

Розвиток культури в Європі XIX ст. був пов’яза­ний із протиборством і послідовною зміною трьох художніх напрямів — класицизму, романтизму, реалізму.

Романтизм як система ідейно-художніх прин­ципів, що протистояли класицизму, домінував у культур­ному житті Європи в першій третині XIX ст. Різні суспільні верстви відчували на цей час певне розчарування наслідка­ми антифеодальних революцій. Стан, в якому опинилося суспільство в добу вільної конкуренції, мало нагадував «царство розуму» з його ідеалами свободи, справедливості, рівності, про яке мріяли філософи-просвітителі XVIII ст. Реальність історії виявилася непідвладною «розуму», спов­неною таємниць і непередбаченостей.

Невіра в соціальний, промисловий, науковий прогрес, який приніс лише нові соціальні контрасти та антагонізми, призвів до духовного спустошення особистості, невіри в можливості людини за­галом. Настрої безнадії, світової «скорботи» притаманні героям французьких письменників Франсуа Шатобріана (1768−1848), Альфреда Віктора Віньї (1797−1863), Альфонса Ламартіна (1790−1869), ліричній поезії Генріха Гейне (1797- 1856) та ін. Тема злого та страшного світу з його сліпою владою матеріальних цінностей, ірраціональністю людської долі, одноманітністю повсякденного життя пройшла крізь всю історію романтичної літератури XIX ст., знайшовши найбільш яскраве втілення у творах видатного англійсь­кого поета Джорджа Байрона (1788−1824), німецького письменника, композитора, художника Ернста Гофмана (1776−1822), американського письменника Едгара По (1809−1849), а також російського поета Михайла Лєрмон­това (1814−1841), автора поеми «Демон», яка є геніальним символічним втіленням ідеї бунту особистості супроти несправедливого і жорстокого загальносвітового устрою.

Разом з тим романтикам було властиве почуття необхід­ності радикального оновлення світу, усвідомлення причет­ності людини до потаємного багатства та безмежних мож­ливостей земного буття. Ентузіазм, заснований на вірі у все­могутність вільного людського духу, пристрасна, всеохоплююча жадоба нового — одна з найхарактерніших рис романтичного світосприйняття. Глибокому розчаруван­ню в реальній дійсності, в можливостях існуючої цивілі­зації полярно протиставляється романтичний потяг до «нескінченного», до ідей абсолютних і універсальних. Ро­мантики мріяли не про вдосконалення життя окремого індивіда, а про всесвітнє вирішення суперечностей буття. Розлад між ідеалом та дійсністю отримує у романтизмі надзвичайну гостроту та напруженість. Причому у твор­чості, наприклад, поетів англійської «озерної школи» — У. Вордсворта, С. Т. Колріджа, Т. Сауті - переважала думка про панування у світі незрозумілих та загадкових сил, не­обхідність людини підкорятися долі, у творчості інших — Д. Байрона, М. Лєрмонтова — переважали настрої боротьби та протесту проти світового зла.

Зображаючи повсякденне життя сучасного «цивілізова­ного» суспільства як безколірне та прозаїчне, романтики прагнули всього незвичайного, їх приваблювала фантасти­ка, минулі історичні епохи, народні легенди, екзотичний побут та звичаї далеких країн. Письменники-романтики відкривали читачеві глибину та красу духовного світу лю­дини, безмежність проявів людської індивідуальності. Людина для них — малий всесвіт, мікрокосмос. Потяг до сильних та яскравих почуттів, до потаємних рухів душі, до інтуїтивного та підсвідомого — суттєві риси романтичного світогляду. Характерним для романтизму є захист свобо­ди, суверенності та самоцінності особистості. Близький до романтиків німецький філософ Фрідріх Вільгельм Шеллінг (1775−1854) вважав, що саме у свободі полягає весь пафос земного, вся «гострота» життя. Апологія особистої свобо­ди була ніби самозахистом від безжалісного руху історії. Романтики були схильні розглядати свободу як розриван­ня творчою особистістю соціальних пут, а сам романтизм спочатку виникає як бунт проти догм та ідеологічних обмежень офіційного «класичного» мистецтва. Відчуженість творчої особистості від навколишнього консервативного середовища, а через це і від світу взагалі - провідна світо­глядно-естетична проблема, яку вони намагалися виріши­ти. Не випадково, мабуть, «Меккою» європейського роман­тизму була Франція, де можна було ковтнути свіжого ре­волюційного повітря ЗО-40-х років. Як Голландія у XV ст., так Франція притягала до себе емігрантів, усіх, хто тікав від реакційної задухи у себе на батьківщині: з Німеччини приїздить Генріх Гейне, з Польщі - Адам Міцкевич та Фридерик Шопен.

Романтики виявили глибокий інтерес до проблеми на­ціонального духу та національної культури, а також до своєрідності різних історичних епох. Принципи історизму та народності мистецтва — одне з найважливіших досяг­нень естетики романтизму. Так, принцип історизму роман­тики намагалися цілісно реалізувати у створеному ними жанрі історичного роману. Твори американського письмен­ника Джеймса Фенімора Купера (1789−1851), англійця Вальтера Скотта (1771 — 1832), француза Віктора Гюго (1802−1885) становлять неперевершений здобуток світової романтичної літератури.

Об'єктом уваги західноєвропейських романтиків були й історія та фольклор України. Зокрема, величний і водно­час глибоко трагічний образ гетьмана Мазепи знаходимо в однойменних поемах Байрона та Гюго, в Паризькому ху­дожньому салоні 1827 р. була виставлена картина Буланже «Мазепа», яка отримала високу мистецьку оцінку.

Безмежна різноманітність місцевих, епохальних, націо­нально-історичних, персональних особливостей мала в очах митців романтизму певний філософський зміст, вона була виявленням багатства єдиного світового цілого — всесвіту.

У галузі естетики романтизм протиставив класичному «наслідуванню природи» творчу активність митця, його право на перетворення навколишнього світу: художник ство­рює свій особливий світ, більш прекрасний та правдивий, а тому більш реальний, ніж емпірична дійсність. Романтики вважали, що саме мистецтво становить потаємне єство, гли­бинний зміст та найвищу цінність світу. Вони пристрасно захищали право митця на творчу свободу, безмежну фанта­зію, відкидаючи нормативність в естетиці, регламентацію в мистецтві. Романтизм щодо цього багато в чому нагадує культуру бароко, яка теж виникла на грунті творчого переос­мислення естетичних принципів іншої культури — Ренесан­су. Зокрема, у творчості одного із засновників французького художнього романтизму XIX ст. Ежена Делакруа (1798- 1863) відчувається близька спорідненість з барочним стилем Ру-бенса, якого він щиро шанував.

Романтичний стиль продовжував розвивати барочні особливості у вигляді стрімкого руху форм на полотні, виблиску фарб та виразних мазків пензля, «відкритої» форми, в якій контури слабко окреслені, ніби сягаючи у таємничу далечінь за межі полотна. Але це не було повер­ненням до старого стилю. Це був скоріше вияв відчужен­ня самого митця від реального життя. «Драма» барв на полотні підміняє собою драму, яку можна знайти в житті. Або ж її шукають у сценах, пов’язаних з бурхливою дією, як, скажімо, полювання на звірів, битви або екзотичні сцени з життя Північної Африки та Сходу (наприклад, «Алжірські жінки», «Здобуття хрестоносцями Єрусалиму», «Хіоська різня» Е. Делакруа). Романтичні образи були притаманні деяким картинам Т. Г. Шевченка, зокрема його «Марії» (акварель, 1840 р.) та «Катерині» (олія, 1842 р.).

Відчутним внеском у скарбницю світової художньої культури було й активне звернення романтиків до народ­ної творчості, використання сюжетів, образів, мови, влас­тивих народному епосу, пісням, баладам.

Саме за рахунок фольклору відбувалося збагачення на­ціональних літературних мов, посилювалася морально-ви­ховна функція літератури. Прикладом народної моралі та фольклорних сюжетів слугують духовні засади безсмертних казок датського письменника Ганса Крістіана Андерсена (1805−1875), в яких романтика поєднується з реалізмом, а лірика — з тонким гумором та іронією.

Народна творчість була джерелом тем і образів для ком-позиторів-романтиків. Фольклорні музичні традиції при­таманні ліричним пісням австрійського композитора Фран-ца Шуберта (1797−1828) і німецького композитора Роберта Шумана (1810−1856), оперним та симфонічним творам чеського композитора Бедржиха Сметани (1824−1884), фортеп’янній музиці польського композитора Фридерика Шопена (1810−1849). В останнього картини народного по­буту легко простежуються в мазурках, історичні сцени — в полонезах, народні перекази — в баладах. Сонати, етюди, ноктюрни Шопена відображають всю повноту і складність внутрішніх емоцій людини — від ліричних роздумів до бу­ремної пристрасті. Слід зазначити, що музика займала особ­ливе місце в мистецтві романтизму, адже, заперечуючи класичний раціоналізм, «культ розуму» у всіляких його проявах, романтики прагнули апелювати до людських почуттів, вплинути на які, на їхню думку, можна найкраще за допомогою музики.

Використана література:

1. 1.Енциклопедія культури. — М., 2000.

2. 2.Українська та зарубіжна культура. — К., 2002.

3. 3.Словник-довідник з всесвітньої історії культури. — К., 2001.