Агропромисловий комплекс

1. Агропромисловий комплекс, його функції, зміст і особливості

1.1 Суть, структура та особливості функціонування агропромислового комплексу

Агропромисловий комплекс — це сукупність виробничо-взаємопов'язаних підприємств з вирощування, зберігання, заготівлі, транспортування, переробки і реалізації сільськогосподарської продукції, а також обслуговуючих та допоміжних підприємств та організацій. Агропромисловий комплекс розвивається на основі агропромислової інтеграції і відіграє важливу роль у більшості країн світу. Адже саме він виконує важливу суспільну функцію — забезпечує населення продуктами харчування. Більшість з них відносяться до товарів широкого споживання, від забезпечення якими та якості яких залежать фізичне здоров’я населення, що дуже важливо для збереження і покращання його генофонду. [17]

Агропромисловий комплекс як складна система має три головні аспекти: компонентний, територіальний і організаційний. Компонентний аспект структури агропромислового комплексу полягає у наявності і зв’язаності окремих галузей, функціональних сфер (блоків) галузей і агропромислових циклів (ланцюгів).

До складу агропромислового комплексу входить понад 100 галузей і підгалузeй народного господарства, та ще багато галузей частково або повністю з ними пов’язані. [8]

Основними ланками агропромислового комплексу є:

1) сільське господарство, включаючи «насінницькі» станції;

2) переробна промисловість.

До складу допоміжних ланок входять:

1) промисловість з виробництва засобів виробництва (машинобудівельна), виробництва хімічних добрив, комбікормів;

2) виробнича інфраструктура із забезпечення основних підприємств паливом, енергією, теплом, транспортними засобами, а також організації сільськогосподарського будівництва;

3) навчально-наукова та управлінська ланка, яка об'єднує управління, спеціалізовані науково-дослідні інститути та навчальні заклади (Аграрна академія).

Галузева структура агропромислового комплексу характеризується великими диспропорціями. Особливо вони помітні у співвідношенні сільськогосподарської і промислово-переробної ланки, що безпосередньо відбивається на незабезпеченні ринку продуктів харчування вітчизняною продукцією. Негативно позначається на ефективності функціонування агропромислового комплексу і відставання виробництва сільськогосподарського машинобудування, добрив, гербіцидів, комбікормів тощо. [14]

У галузевій структурі агропромислового комплексу України провідне місце займає сільське господарство. Саме в аграрному секторі зайнято майже 70% працівників середнього віку та виробляється більше 65% продукції агропромислового комплексу. За характером продукції сільське господарство відноситься до ІІ підрозділу суспільного виробництва предметів споживання. Основним предметом праці є земля. Сільське господарство поширене на всій території України, його розвиток визначає високий рівень господарського освоєння земель України.

Її земельний фонд складає 60,3 млн. га, з них приблизно 75% - сільськогосподарські угіддя. Їх площа дорівнює 40,8 млн. га, з яких 80% - рілля, 16,5% - сінокоси і пасовища. У лісостепових областях — Тернопільській, Вінницькій, Черкаській, Кіровоградській — розораність сягає 90%, а в степових — Одеській, Миколаївській, Херсонській — 95%. Цей показник перевищує всі допустимі норми техногенного навантаження на природу та є найвищим у світі. У цілому ж структура сільськогосподарських угідь різна в різних природних зонах. Частка ріллі з 35−40% у Поліській зоні зростає до 70−80% у Лісостепу і Степу, а в Закарпатті вона складає лише 20%. Зараз помітно знижується родючість ґрунтів, площі, які випадають із сільськогосподарського обігу, не набувають іншого статусу, наприклад, природоохоронних земель.

Правда, в останні роки площі під сільськогосподарським культурами внаслідок економічної кризи подекуди знизились майже вдвічі. [11]

У галузевій структурі сільського господарства розвиваються рослинництво і тваринництво. Співвідношення обсягів їх продукції дещо змінюється, і в останні роки домінує рослинництво, на його частку припадає приблизно 52−53% усієї сільськогосподарської продукції.

Провідне місце в рослинництві займає зернове господарство. Саме зернові культури є основними в усіх сільськогосподарських зонах, особливо в Лісостепу і Степу, а посівна площа складає майже половину їх загальної кількості. Головною зерновою культурою, яка займає половину посівних площ, відведених у цих зонах під зернові, є озима пшениця. У Поліссі її посівні площі набагато менші. Друге місце серед зернових займає озиме жито. Основні райони його поширення — Полісся і Західний Лісостеп. На невеликих площах в Україні вирощують гречку — дуже цінну продовольчу культуру, а також просо і рис. Більше 40% валової продукції зернових складають фуражні культури: ячмінь, овес, кукурудза та ін. Вони використовуються не лише в кормовиробництві, але й частково як продовольчі культури. Особливо велика роль у рослинництві кукурудзи. Її основні посіви розміщені у лісостеповій, степовій зоні, а також у Прикарпатті і Закарпатті.

Основними галузями, що перероблюють зерно, є мукомельно-круп'яна, комбікормова і хлібопекарська. У зв’язку з високою транспортабельністю зерна і муки, хлібопечення тяжіє в своєму розміщенні до споживача. Ці підприємства розташовані практично всюди, повторюючи географію великих та середніх поселень, селищ міського типу, навіть у багатьох селах.

Технічні культури займають 11% у структурі посівних площ України. Центральне місце серед технічних культур посідають цукрові буряки. У їх розміщенні вирішальним є природний фактор. Більше 75% посівних площ зосереджено в основній зоні вирощування цукрового буряка — лісостеповій, перш за все, в центральних її областях: Тернопільській, Вінницькій, Хмельницькій, Полтавській.

До провідних технічних культур на півночі належать картопля, льон, конопля, а в Лісостепу і Степу — соняшник. Кормові культури представлені вівсом, ячменем, частково соєю, люпином, кукурудзою. Під ними знаходиться майже 35% посівної площі.

Збалансована структура сільського господарства передбачає обов’язковий розвиток другої основної її ланки — тваринництва. В окремі роки на його частку в Україні припадало до 53% обсягу валової сільськогосподарської продукції. В основному, ця галузь поступається рослинництву (на 4−5%). Тваринництво в Україні багатогалузеве. Основними його галузями є скотарство, свинарство, вівчарство і птахівництво. Їх частка у виробництві м’яса неоднакова, 47% становить яловичина і телятина, 35% - свинина. В останнє десятиліття все інтенсивніше розвивається бджільництво та рибальство, відроджується традиційне для України в минулому конярство, в т. ч., племінне (у Донбасі).

Необхідною умовою розвитку тваринництва та суттєвим фактором, який визначає його структуру і спеціалізацію, є кормовиробництво. Важливим джерелом кормів є: 1) кормовиробнича промисловість; 2) вирощування кормових, зернофуражних культур (під ними в середньому знаходиться 35% посівних площ країни); 3) відходи, перш за все, харчової промисловості.

Необхідно відмітити, що скотарство не лише основний постачальник м’яса і молока, але й сировини для розвитку легкої промисловості, органічних добрив. Структура і спеціалізація скотарства відіграє основну роль у структурі тваринництва. На щільність розміщення великої рогатої худоби впливає і розповсюдження в тій чи іншій природній зоні, і забезпеченість кормами як природними, так і відходами, наприклад, буряко-цукрового виробництва. Максимальних величин густота великої рогатої худоби досягає в приміських АПК (де переважає молочно-м'ясний напрям), у Поліссі, передгір'ях Карпат і достатньо забезпечених кормами областях Лісостепу. Тут переважають молочно-м'ясний та м’ясно-молочний напрями скотарства.

Тваринництво забезпечує населення продуктами харчування, а харчову промисловість — сировиною.

Свинарство посідає друге місце після скотарства. Найбільша його густота на 100 га сільськогосподарських угідь у Вінницькій, Київській, Черкаській, Хмельницькій, Закарпатській, Чернівецькій областях.

За виробничою ознакою до складу агропромислового комплексу входять продовольчий комплекс і непродовольчий. Продовольчий комплекс — це сукупність галузей, пов’язаних з виробництвом продуктів харчування рослинного і тваринного походження. Крім того, до продовольчого комплексу (ПК) входять виробництва, що технологічно не належать до сільського господарства. Це — виробництво солі, мінеральних вод, вилов риби та ін.

До непродовольчого комплексу належать галузі, пов’язані з виробництвом товарів широкого вжитку із сировини рослинного і тваринного походження; галузі легкої промисловості, насамперед ті, які займаються первинною переробкою сільськогосподарської сировини.

Ці комплекси, в свою чергу, залежно від виду сировини, що використовується, поділяються на рослинницькі і тваринницькі підкомплекси.

Особливу роль в агропромисловому комплексі відіграє продовольчий комплекс, який забезпечує населення продуктами харчування. Він включає галузі, пов’язані лише з виробництвом продовольчої продукції. До складу цього комплексу входять зернопродуктовий, картоплепродуктовий, цукробуряковий, плодоовочеконсервний, виноградно-виноробний, м’ясний, молочний, олійно-жировий підкомплекси. Крім того, до його складу входять певні інфраструктурні галузі.

Щодо територіальної структури агропромислового комплексу, то вона формується на конкретній території утворення у вигляді різних форм агропромислової інтеграції, тобто елементів територіальної структури. В науковій літературі виділяють локальні і регіональні агропромислові комплекси. Локальні агропромислові комплекси сформувалися на порівняно невеликих територіях на основі поєднання агропромислових підприємств по переробці малотранспортабельної сільськогосподарської продукції і мають найнижчий ступінь інтеграції. Локальні форми агропромислового комплексу є найбільш поширеними. Серед них виділяють:

— агропромисловий пункт — локальна форма агропромислового комплексу, що об'єднує в населеному пункті переробку кількох видів сільськогосподарської сировини;

— агропромисловий центр — локальна форма агропромислового комплексу, яка об'єднує в населеному пункті переробку кількох видів сільськогосподарської сировини;

— агропромисловий кущ — локальна форма агропромислового комплексу, що характеризується компактним розміщенням на невеликій території агропромислових пунктів і центрів з їх сировинними зонами;

— агропромисловий вузол — складне територіальне агропромислове утворення, яке розглядається як система компактно розміщених агропромислових пунктів, центрів і кущів навколо міста (як правило, обласного чи районного центру). [9]

Агропромисловий комплекс виконує ряд функцій. Вони здійснюються через аграрну політику держави. Це система заходів, спрямованих на інтенсивний розвиток агропромислового комплексу, поліпшення умов життя і побуту мешканців села. Реалізується аграрна політика через такі інструменти, як законодавча діяльність, механізм цін, оподаткування, кредитна система, надання субсидій сільському господарству, стимулювання експорту сільськогосподарської продукції, фінансування розвитку виробничої і соціальної інфраструктури села. Особливу роль відіграють дотації виробниками сільськогосподарської продукції. Розвинуті країни надають таких дотацій щорічно на суму понад 300 млрд. доларів. А у країнах ЄС такі дотації досягають 40% вартості валової продукції сільського господарства.

В Україні агропромисловий комплекс є одним із найважливіших секторів економіки. Тут зосереджено понад половину виробничих фондів, що нині функціонують, виробляється близько половини валового внутрішнього продукту, 2/3 споживчих товарів, прямо або опосередковано за його рахунок формується близько 30% зведеного бюджету, зайнято майже 40% працездатного населення.

Однією з найважливіших функцій агропромислового комплексу є забезпечення потреб населення країни у продуктах харчування. Яких би висот не досяг науково-технічний прогрес, забезпечення однієї з найважливіших потреб людини як живого організму здійснюється благами, що створюються в агропромисловому комплексі. Розмір цих благ залишається однією з основних складових рівня життя у кожній країні.

Другою функцією агропромислового комплексу є створення сировинної бази для галузей, що виробляють непродовольчі споживчі товари та продукти виробничого призначення. Важливе призначення агропромислового комплексу — підтримання і нарощування ефективності основного засобу сільськогосподарського виробництва, яким є земля, та забезпечення економічної рівноваги у природно-господарському середовищі. Агропромисловий комплекс виконує і таку соціальну функцію, як поліпшення соціальних умов працівників сільського господарства.

Розвиток на селі нових форм власності (орендної, приватної) зумовив виникнення високопродуктивних спеціалізованих підприємств, а також підприємств по виробничому і невиробничому обслуговуванню сільського господарства. Господарська самостійність таких підприємств забезпечує ефективне функціонування міжгалузевих агропромислових формувань. [18]

Не можна не бачити, що розвиток агропромислового комплексу сприяє підвищенню продуктивності праці, технічному нівелюванню сільського господарства і промисловості, підвищенню самозабезпеченості країн власними продуктами харчування, полегшенню та економії праці домогосподарок у процесі приготування їжі, підвищенню кваліфікації робочої сили, зменшенню аграрного перенаселення і впорядкування соціальної міграції тощо.

У більшості країн з перехідним типом економіки відбувається становлення агропромислового комплексу, де забезпечено лише організаційно-юридичне, а не економічне об'єднання ланок агропромислового комплексу. Його мета полягає у забезпеченні реальної економічної єдності, особливо між сільським господарством і взаємопов'язаними з ним галузями промисловості та інфраструктури, оскільки неузгодженість у їхньому розвитку та порушення еквівалентності в обміні між ними поки що не дають можливості досягти відчутних економічних і соціальних результатів.

В Україні розвиток інтеграційних процесів гальмується незбалансованим і нераціональним розвитком окремих галузей і сфер, які входять до складу АПК. Незбігання інтересів промислових міністерств і відомств з інтересами сільських трудівників зумовило різке підвищення цін на промислову продукцію, продукцію будівельного комплексу, дисбаланс між планами виробництва і матеріально-технічного забезпечення тощо. Все це послабило інтеграційні процеси, а в окремих випадках призвело навіть до дезінтеграції. Розвиток і зміцнення інтеграційних зв’язків можливі на шляхах переходу до ринкових відносин, функціонування різних форм і типів господарств, подальшого вдосконалення економічного механізму взаємодії суміжних галузей. [19]

1.2 Роль агропромислового комплексу в структурі народного господарства

Галузевій структурі народного господарства притаманні певні міжгалузеві пропорції, міжгалузеві виробничі зв’язки, що постійно посилюються і розширюються. Відбувається процес інтеграції різних стадій виробництва і розподілу тієї чи іншої продукції. В народному господарстві України спостерігається взаємодія галузей у складі інтеграційних структур — міжгалузевих комплексів.

Одним з таких найбільш потужних і багатогалузевих комплексів є агропромисловий.

Агропромисловий комплекс — один з найбільших і найважливіших секторів економіки України. Від рівня його розвитку, стабільності функціонування, особливо сільського господарства, залежить стан економіки і продовольча безпека держави, розвиток внутрішнього і зовнішнього ринків, рівень життя населення.

Агропромисловий комплекс значною мірою визначає соціально-економічний розвиток країни, рівень життя населення, його забезпечення продуктами харчування, а промисловість — сільськогосподарською сировиною. Вирішення продовольчої проблеми здійснюється переважно в агропромисловому комплексі. Саме через це він є важливою ланкою економіки і мусить мати пріоритетний розвиток.

В агропромисловому комплексі зайнято близько 1/3 всієї чисельності працівників народного господарства. На частку його галузей припадає понад 30% основних виробничих фондів.

Агропромисловий комплекс України дає 95% продовольчих ресурсів, за рахунок його продукції формується понад 2/3 фонду споживання. Продукція АПК в експортному потенціалі країни становить 26,5%, в тому числі сільського господарства — 14%, харчової і переробної промисловості - 12,5%. На сільське господарство припадає близько 20% загального обсягу валового продукту держави. В Білорусі та Казахстані, наприклад, цей показник становить відповідно 13% і майже 7%.

Високою є частка України в загальноєвропейському поділі праці. Займаючи 19,4% площі сільськогосподарських угідь, у тому числі 27,3% ріллі, вона у 2003 р. виробляла 13,2% зерна, 20,6% цукрових буряків, 23,5% соняшнику, 6,5% м’яса, 11,6% молока.

У світовому масштабі Україна виділяється виробництвом цукрових буряків, соняшнику, картоплі. Незважаючи на аграрну кризу і значний спад сільськогосподарського виробництва, Україна за рівнем виробництва продукції надушу населення не поступалася як країнам Європи, так і світу. За даними Інституту аграрної економіки УААН, у 2003 р. виробництво зерна на душу населення в Україні становило 490,5 кг, у світі -365,2 кг, цукрових буряків — відповідно 442,0 кг і 44,3 кг.

Роль агропромислового комплексу у забезпеченні національної і продовольчої безпеки суспільства є визначальною.

Розв’язання продовольчої проблеми є основним пріоритетом аграрної політики держави. [14]

Агропромисловий комплекс — це складний комплекс, де економічно, технологічно та організаційно взаємопов'язані між собою багато галузей і виробництв. Агропромисловий комплекс має надто складну функціональну і галузеву структуру.

Розміщення і взаємодія локальних агропромислових комплексів на території певної адміністративної одиниці обумовлюють формування відповідного регіонального агропромислового комплексу. Регіональні (територіальні) агропромислові комплекси можуть включати територію країни, автономної республіки, області чи адміністративного району.

В межах природно-економічних зон виділяють зональні агропромислові комплекси, сформовані під впливом природних умов відповідної зони. Вони представлені інтегральними агропромисловими зонами і агропромисловими районами та спеціалізованими агропромисловими зонами і районами. Інтегральна агропромислова зона — це територіальне зосередження всіх агропромислових підкомплексів в межах однієї природно-економічної зони. Такі зони сформувались у межах Полісся, Лісостепу і Степу України. До складу інтегральної агропромислової зони входять спеціалізовані агропромислові зони, які формуються на основі переважно одного спеціалізованого процесу (наприклад, картоплепродуктова зона). Спеціалізований агропромисловий район — територіальне зосередження агропромислових підприємств однієї спеціалізації в межах відповідної спеціалізованої зони (коноплепереробне виробництво). Інтегральний агропромисловий район — це територіальне зосередження агропромислових підприємств у межах певної частини природно-економічної зони.

Якщо зональні агропромислові комплекси формувалися переважно під впливом природних умов у межах природно-економічних зон Полісся, Лісостепу і Степу, то навколо великих міст, промислових і рекреаційних центрів переважно під впливом економічних факторів формувалися зональні - інтегральні і спеціалізовані приміські агропромислові комплекси. На формування таких агропромислових утворень насамперед впливає попит населення великих міст на малотранспортабельну продукцію харчування — овочі, свіже і дієтичне м’ясо, незбирана молочна продукція. Для приміських агропромислових комплексів характерна відсутність виробництва і переробки більшості зернових і технічних культур та тісний зв’язок виробництва продукції з її реалізацією. Практично це агропромислово-торговельні територіальні комплекси. [1]

Єдиний народногосподарський комплекс охоплює всі ланки суспільного виробництва, розподілу, обміну і споживання і являє собою систему міжгалузевих комплексів, діяльність яких підпорядкована певним суспільним інтересам. Зокрема, одні міжгалузеві комплекси кінцевою метою забезпечення матеріальних потреб (у предметах тривалого і короткотермінового вжитку, у продовольстві,) інші-зміцнення обороноздатності та економічної незалежності країни, ще інші - збереження екологічної рівноваги та природного довкілля і т. п.

Таке функціональне призначення міжгалузевих комплексів є підставою для поділу їх на такі групи:

— кінцево цільові, куди входять агропромислові комплекси, комплекси житлово-комунального господарства, охорони здоров’я, культури, оборони, захисту зовнішнього середовища та ін.;

— забезпечувальні, до яких належать комплекси паливно-енергетичний, металургійний, лісотехнічний, машинобудівний, транспортний та ін.

Усі міжгалузеві зв’язки, в які агропромисловий комплекс вступає і з допомогою яких включається в єдиний народногосподарський комплекс, умовно можна поділити на дві групи:

— вихідні зв’язки, тобто ті, які головним чином зорієнтовані на задоволення в продовольстві, взуття та одязі, одержаним із сільськогосподарської сировини. Частину продукції агропромислового комплексу споживають хімічний, будівельний, інші комплекси. Так, для одержання деяких хімічних продуктів поки що в Україні використовують харчову сировину. З часом цей канал скорочуватиметься, чим забезпечуватиметься збільшення використання сировини на харчові цілі.

— вхідні зв’язки за якими в агропромисловому комплексі надходять фактори виробництва і виробничі послуги з інших міжгалузевих комплексів. Через особливості відтворювального процесу цей потік матеріально-технічних ресурсів і виробничих послуг постійно зростатиме.

Відповідно до вищевикладеного можна виділити такі висновки:

Агропромисловий комплекс в системі єдиного народногосподарського комплексу належить до тих міжгалузевих структур, які відіграють вирішальну роль у продовольчому забезпеченні потреб країни;

Агропромисловий комплекс є тим міжгалузевим формуванням, в яке надходять чималі потоки ресурсів, послуг, інформації з інших міжгалузевих комплексів;

Агропромисловий комплекс, таким чином, природно залучений у відтворювальний процес у межах всього народного господарства. Агропромисловий комплекс в міру подальшого суспільного поділу праці перетворюватиметься на таку господарсько-виробничу структуру, відтворювальний процес у якій все більше залежатиме від надходження ресурсів і факторів виробництва з інших сфер економіки. Отже, щоб зберегти і підтримати статус агропромислового комплексу як ключового сектора національної економіки, в країні має бути опрацьована політика державних пріоритетів та економічних важелів його реальної підтримки.

Сучасний аграрно-промисловий комплекс є важливим сектором економіки України. У ньому зосереджена майже третина основних виробничих фондів, працює четверта частина населення, зайнятого у народному господарстві, виробляється понад 20% валового суспільного продукту та третина національного доходу, формується 70% роздрібного товарообігу.

Агропромисловий комплекс України — складна виробничо-економічна система, яка становить групу технологічно й економічно взаємозв'язаних галузей народного господарства, промисловості. В його складі три основні сфери. Перша забезпечує сільське господарство різним устаткуванням і засобами виробництва; друга-сільське господарство; до третьої входять заготівля, збереження й переробка сільськогосподарської продукції. Центральна ланка агропромислового комплексу — сільське господарство.

2. Проблеми та перспективи розвитку агропромислового комплексу України

2.1 Проблеми функціонування агропромислового комплексу в Україні

Проблематика сільського розвитку перебуває на початковому етапі її розроблення. Вагомий внесок у розробку понятійно-термінологічного апарату дослідження внесли вітчизняні фахівці І. Прокопа, П. Саблук, В. Юрчишин, російські дослідники О. Петриков, І. Ушачов та ін. Проте недостатньо науково розробленими залишаються питання, пов’язані з визначенням змісту та функціональності сільського розвитку, механізмів політико-управлінського впливу на цей процес. [13]

Здобувши політичну незалежність, Україна отримала у спадщину надмірно велику кількість соціально-економічних проблем. Було б помилково нехтувати хоча б однією з них, недооцінюючи її вагомість. І все ж на перше місце серед них життя поставило продовольчу проблему. Саме недостатня забезпеченість в колишньому Радянському Союзі продуктами харчування стала однією з основних причин зростання соціально-економічної напруги в суспільстві, особливо після так званої «лібералізації» цін.

За останні роки у сільськогосподарському виробництві України значно загострилися кризові явища: значно знизилися обсяги валової продукції, погіршилося використання природних ресурсів, знизилася родючість грунтів, поглибився дисбаланс між галузями рослинництва і тваринництва. Зменшення поголів'я худоби досягло критичної межі при значному зниженні його продуктивності.

Небезпечною тенденцією є висока спрацьованість машинно — технологічного парку, а відсутність фінансових коштів для здійснення ремонтно-відновлюваних робіт лише погіршує його стан. Для досягнення рівня технологічних потреб не вистачає десятків тисяч різних технічних засобів. Поряд з цим різко погіршилося забезпечення галузей агропромислового комплексу висококваліфікованими кадрами.

Стратегія подальшого соціально-економічного розвитку України передбачає нарощування агропромислового потенціалу країни. При цьому повинні вирішуватися не лише питання вдосконалення системи технологій землеробства та меліорації земель, але і складні проблеми вдосконалення виробничих відносин, розвиток різних форм власності. Це передбачає Програма розвитку агропромислового комплексу на 1996;2005 рр. Вона включає три етапи реалізації трансформацій.

У 1997 р. передбачалося зниження спаду агропромислового виробництва, реформування виробничих відносин, створення розгалуженої структури форм власності.

У другому періоді (1998;2000 рр.) передбачалася структурна трансформація агропромислового комплексу зі значним підвищенням частки ланок зі зберігання, транспортування, переробки і збуту продукції.

На третьому етапі (2000;2005 рр.) повинні вдосконалитись організаційно-господарські структури і завершитись формування ринкового середовища в агропромисловому комплексі. Велика увага розвитку агропромислового комплексу приділяється в Програмі «Україна-2010».

У цілому, до основних проблем розвитку агропромислового комплексу України можна віднести:

— впровадження багатоукладної системи власності;

— застосування ефективних систем землекористовування;

— впровадження сучасних технологій вирощування сільськогосподарських культур;

— розвиток вітчизняного виробництва сучасних сільськогосподарських машин, зокрема, засобів малої механізації;

— розширення виробництва добрив, гербіцидів тощо;

— запровадження комплексних агрохімічних та лісових меліорацій;

— розвиток виробничої та соціальної інфраструктури для підйому сільської місцевості;

— державна підтримка агропромислового комплексу через переорієнтацію кредитно-фінансової, податкової і цінової політики на підтримку сільськогосподарського виробника. [8]

Обсяги виробництва продукції, інвестиції та технологічний рівень сільського господарства знижується. Сподівання на те, що ринкові економічні реформи сприятимуть швидкому пожвавленню економіки, не підтвердились ні в Україні, ні в більшості країн з перехідною економікою.

Проте не можна не помітити певних позитивних зрушень в аграрному секторі. Багато колишніх колгоспів і радгоспів після реорганізації земельних і виробничих відносин адаптувалось до вимог ринкової економіки. В цих господарствах спостерігається зростання обсягів виробництва. Замість матеріалоємних та трудозатратних впроваджуються високоефективні технології, що дозволяють виробляти конкурентоспроможну продукцію для внутрішнього і зовнішнього продовольчого ринку. Не можна однозначно стверджувати, що для цієї категорії підприємств всі питання вирішені. Підтримувати високий рівень господарювання на землі непросто. Є в них претензії до органів виконавчої влади, законодавчих структур стосовно несвоєчасних розрахунків за продану продукцію, нестабільного матеріально-технічного забезпечення, відсутність паритету у міжгалузевих відносинах тощо. Не менш важлива також ринкова орієнтація приватного сектора і, особливо, присадибного господарства населення. Це призводить до того що втрати сільськогосподарської продукції щорічно складають близько 40% вирощеного урожаю. Сьогодні сільське господарство поряд з іншими галузями знаходиться у стані економічної кризи. За 2004;2005 роки виробництво валової продукції сільського господарства скоротилося майже вдвічі. Хронічно не вистачає паливо-мастильних матеріалів, мінеральних добрив, хімічних засобів захисту рослин і тварин.

Висока розораність угідь, яка досягла 80%, не завжди обґрунтоване застосування мінеральних добрив і хімічних засобів призвели до порушення екологічного стану природних ресурсів та стійкості агроландшафту: посилюється деградація ґрунтів, знизилася їх родючість.

Значної шкоди сільському господарству завдала аварія на Чорнобильській АЕС. Вона призвела до забруднення радіонуклідами 3,5 млн. га угідь, з яких 70 тис. га виведено з сільськогосподарського використання.

Великі проблеми виникли із використанням природних ресурсів. Якість навколишнього середовища, його відтворювальний і відновлюваний потенціал значно зменшується з нарощуванням масштабів ресурсовикористання і обсягів забруднюючих речовин та відходів. І все це аж ніяк не пов’язане із збільшенням населення або підвищенням його життєвого рівня. Навпаки, приріст населення падає, а життєвий рівень погіршується. Кризовий стан, що склався в аграрному секторі, та використання природніх ресурсів вимагають концептуального визначення основних напрямів та змісту аграрної реформи, взаємоузгодження експлуатації природніх ресурсів, сфер вкладення капіталу з урахуванням чисельності населення та майбутніми потребами людей.

З розвитком продуктивних сил суспільства великого значення у збільшені виробництва продукції рослинництва і тваринництва набувають використання досягнень науково-технічного прогресу, розробка та впровадження високоефективних науково обгрунтованих систем ведення сільського господарства, спеціалізація та раціональне використання матеріальних, фінансових і трудових ресурсів. Процес відтворення в сільському господарстві досить складний і залежить від природних, науково-технічних, біологічних, соціальних та економічних факторів. Все це вимагає глибоких економічних знань, постійного аналізу, застосування економічних законів. Агропромислові комбінати являють собою виробничо-економічні формування, головне завдання яких полягає в об'єднанні зусиль усіх підприємств і організацій, котрі входять до їх складу, по забезпеченню виробництва, заготівлі, переробки й реалізації сільськогосподарської продукції та високо якісних продовольчих товарів. Вони можуть створюватися або завдяки інтеграції всіх технологічно взаємозв'язаних виробничих підрозділів одного адміністративного району, або входженням до складу агропромислового комбінату та організацій, які розміщені в кількох районах.

Магістральним напрямом підвищення ефективності всіх структурних підрозділів агропромислового комплексу є перехід на шлях інтенсивного розвитку. Інтенсифікація сільського господарства означає збільшення виробництва продукції в розрахунку на одиницю ресурсів. Хоч цей процес уже стає реальністю, однак зростання собівартості продукціїї й зниження фондовіддачі свідчать про те, що збільшення капіталовкладень випереджає зростання валової продукції. Впродовж багатьох років підвищення продуктивності праці відстає від темпів зростання оплати. Все це істотно уповільнює темпи підвищення ефективності сільськогосподарського виробництва.

Розвиток сільськогосподарського виробництва повинні супроводжуватися зниженням затрат живої праці на виробництво одиниці продукції. Однак формування і функціонування агропромислового комплексу відбувається в умовах загострення проблеми трудових ресурсів, оскільки в колгоспах та радгоспах окремих областей, особливо низових адміністративних районів, збільшується дефіцит робочої сили.

Агропромисловий комплекс України — складна виробничо-економічна система яка становить групу технологічно й економічно взаємозв'язаних галузей народного господарства, промисловості. В його складі три основні сфери. Перша забезпечує сільське господарство різним устаткуванням і засобами виробництва; друга-сільське господарство; до третьої входять заготівля, збереження й переробка сільськогосподарської продукції.

Центральна ланка агропромислового комплексу — сільське господарство.

Визначальною проблемою для України нині є відсутність чітких стратегічних та тактичних пріоритетів розвитку галузей агропромислового комплексу. Слід зауважити що успішний розвиток зовнішньоекономічної діяльності будь — якої країни без науково обґрунтованої соціально-економічної політики, тобто стратегічних і тактичних дій держави неможливий. Свідомий вибір механізму економічного регулювання з властивою йому структурою і динамізмом, внутрішні та зовнішні чинники якого стають могутньою рушійною силою процесу — важлива складова зовнішньоекономічної ситуації. Спад валового національного продукту, руйнація системи, загострення дефіциту платіжного балансу і державного бюджету, суттєве зниження рівня життя переважної більшості соціальних верств населення — найбільш характерні ознаки критеріальної оцінки наслідків зовнішньої політики та невиважених рішень щодо перспектив розвитку зовнішньоекономічної діяльності в галузі. Вона не наближається, а навпаки, віддаляється від сучасного світового ринку з властивою йому системою відносин, конкуренції та активним бізнесом під регулюючим правовим і економічним впливом держави.

Штучно прискорити зовнішньоекономічну діяльність, сформувати стратегію і тактику через перехідні стадії - спроба, як довів досвід регулювання імпорту товарів в Україну, безнадійна і згубна для розвитку експортно-імпортних відносин. [6]

Зараз в Україні спостерігається стрімке підвищення рівня урбанізації, міське населення значно переважає над сільським. Молоде покоління не має бажання повертатися проживати в село після отримання вищої освіти. Села спустошуються, кількість населення різко зменшується, а разом з тим і знижується розвиток сільської місцевості. [2]

Місцеві бюджети не спроможні поліпшити ситуацію через брак коштів. Державні органи повинні підтримувати нижчі адміністративні одиниці. Нині відбувається деіндустріалізація сільського господарства. Кошти, які виділяються на галузь із державної казни не отримуються у повному обсязі. У 2009 році було виділено від суми, яку мала надати держава у дану галузь, лише 15%. Крім фінансування сільського господарства постає ряд інших проблем. Наприклад, проблема оподаткування сільського виробника, проблема його страхового захисту та інші. [13]

2.2 Необхідність і можливість розвитку агропромислового комплексу України

Економіка всього народного господарства, у тому числі і його складова частина агропромислового комплексу, перебувають у кризовому стані. Велика відповідальність лежить на корпусі економістів країни, які Складний період переживає нині наша країна. Повинні здійснювати реформування існуючого економічного механізму в напрямі ринкових відносин. При цьому з об'єктивних причин самим економістам у ході реформ слід пере озброюватися, тому що в ринковій економіці існує свій апарат, відмінний від апарату періоду адміністративно-командної системи управління. Потрібно оволодіти й користуватися теорією попиту і пропозиції, граничної корисності, концепцією ціни виробництва, законами конкуренції, маркетингу, інфляції, біржової торгівлі, процесами хеджування, опціонів, спекуляції, кривими Філіпсаі Лафера, поєднання вільного ринку та елементів державного регулювання і т.д. [19]

Не викликає сумніву той генеральний курс, який був обраний на проведення глибоких економічних реформ в АПК країни і перехід до ринкових методів господарювання.

На превеликий жаль, маючи в сільському господарстві великі національні та природні потенціальні можливості, ми не змогли створити конкурентоздатного товаровиробника з питань продуктивності праці.

І що саме головне — Україна не забезпечила собі перших місць у світі за тривалістю життя її населення. А це, мабуть, найбільш комплексний показник ефективності суспільного виробництва взагалі і АПК зокрема. Наше виробництво було надзвичайно енерго-, матеріалоі трудомістким. За ци умов країні відводилась роль сировинного придатка для країн із розвинутою ринковою економікою. Протягом останніх років все сільськогосподарське виробництво було збитковим.

Але у чому ж причина такого стану? Ряд економістів пояснює це тим, що в Україні реформи не йдуть. Проте з цим важко погодитись. За минулі роки в агропромисловому комплексі відбулися величезні зміни в економічних відносинах: ліквідовано раніше існуючу систему заготівель сільськогосподарської продукції і матеріало-технічного постачання, систему ціноутворення, страхування, кредитування, оподаткування, держава практично повністю усунулася від управління агропромисловоим комплексом. Кардинальні зміни відбулися в питаннях, що стосуються власності, землі й майна. Багатство держави визначається вмінням народу повною мірою використовувати природний потенціал (і чим він різноманітніший, тим краще). В Україні головним ресурсним потенціалом є земля. Можна навести два приклади У країнах Західної Європи з одного гектара посівів цукрових буряків одержують 8 — 10 тонн цукру, в нас 1998 року — лише 2,6 тонни, а в сприятливому 1990;му — 3 тонни. Хоча є всі можливості, щоб виробляти 10 — 12 млн. т цукру. За цих умов можна реалізовувати на зовнішньому ринку близько 7 — 8 млн. т, а це 4 — 5 млрд доларів США. Аналогічним резервом для зміцнення економіки є соняшник. Вихід в цій галузі на європейський рівень урожайності та переробки може додатково забезпечити 2,5 — 3 млрд доларів. Україна є також великим виробником зерна, м’яса і молока, плодів та ягід. Але наявні резерви використовуються лише на третину.

Насамперед потрібно зорієнтувати вітчизняну промисловість (хімічну, машинобудівну) на виготовлення для галузей агропромислового комплексу необхідних машин, обладнання, добрив та засобів захисту рослин і тварин. За якістю та стандартами вони повинні відповідати усім вимогам технологічного процесу. Відповідальні завдання постають перед Міністерством промисловості яке робити все для забезпечення сільськогосподарського виробництва мінеральним добривами. Якщо сільське господарство не буде забезпечуватися добривами та іншими хімічними засобами, то з економічної точки зору підприємства хімічно промисловості стають непотрібними Україні. Не можна і закрити хімічні заводи, бо люди, які на них працюють, залишаться без роботи. У підсумку суспільству належить виявляти увагу до всіх галузей сільського господарства, до питань технічного переозброєння агропромислового комплексу. Вихід із становища, яке склалося в агропромисловому комплексі, вбачається насамперед в удосконаленні економічного механізму господарювання, уведення для сільськогосподарських товаровиробників нехай і жорстких, але певних «правил гри», які забезпечували б для тих, хто нормально працює, хоча б мінімум умов простого відтворення. Треба зменшити фактичний податковий прес на товаровиробника завдяки уведенню основного податку на землю й на прибуток. Потрібно, щоб економічний механізм для агропромислового комплексу був системний, постійний і відомий хоча б на кілька років. Необхідно уточнити наявні програмні документи з питань соціального розвитку села і життєзабезпечення сільського населення, визначити джерела фінансування програм, їх конкретних виконавців і строки реалізації. На особливу увагу заслуговує продовольче та інше забезпечення пенсіонерів і решти категорій не зайнятого в аграрному виробництві сільського населення з урахуванням можливостей розвитку фермерства та інших форм приватного підприємництва на селі. Слід забезпечити товаровиробнику своєчасність виплат за реалізовану продукцію, зробити реструктуризацію його боргів, що усуне бартерні відносини. Потрібно усвідомити, що в ринковому середовищі мають функціонувати усі складові економіки, в тому числі ринок паперів та ринок землі. Земля має бути включена в ринкові відносини послідовно. Багаті чорноземи, працелюбний народ і бідність — це нинішня Україна. Більш відома скандалами, корупцією і перманентною політичною кризою, вона досягає два роки поспіль рекордного зростання ВВП.

Реформа агропромислового комплексу — темпи занадто низькі: Українські владні еліти до кінця тисячоліття не відчували перспектив аграрного ринку і були цілком зайняті перерозподілом промислового сегменту. А нерозвиненість громадянського суспільства дозволяла панувати популізму, яким віртуозно користувалися влада і комуністи.

В буденних і виснажливих політичних баталіях політтехнологи лінувалися міняти карти поточних розкладів, і тому на багатих чорноземах продовжували працювати голодні і працьовиті прихильники комуністичних ідей.

Важливий сигнал для ринку — прийняття Земельного кодексу. Відразу стало зрозуміло, що агроринок має дійсний потенціал, що цей потенціал значний і ним треба скористатися.

В СНД сьогодні, як і в Україні, спостерігається зростання ВВП, тоді як світова економіка знижує оберти. До того ж погіршення світової економіки може навіть піти Україні на користь, бо її економіка не інтегрована у світову в найбільш вразливих її сегментах, що дасть їй певні переваги в боротьбі за ринки збуту продовольства. Навіть епізоотії сказу корів та ящуру, що паралізували цілі ринки в Європі, обминули Україну стороною.

Точки ростy надприбуткові ніші в найближчі роки використання сучасних технологій при виробництві зернових, масляних та кукурудзи призведе до покращення якості та збільшення урожайності. Переробка та продаж фасованої продукції залишаться і надалі прибутковою нішею для інвестиці. Особлива увага до рапсу, сої, овочівництва та тваринництва. ГМ технології відкриють український ящик Пандори. Можна впевнено стверджувати, що ГМ технології будуть інтенсивно запроваджуватися, незважаючи на законодавчі та інші обмеження і заборони. Бізнес в Україні засвоїв жорсткі звичаї і правила, коли для виживання часто треба свідомо йти на порушення митного чи податкового законодавства. [1]

Модель бізнесу в Україні - це ще не конкурентна модель, але вже і не цілком протекціоністська. Дійсні розміри пільг та протекціоністських проектів в Україні ніхто точно не розраховував, проте в боротьбі за споживача перемагають ті, хто не сплатив мита, або податків, або того й іншого разом.

Так що ГМ технології як ніколи підходять для задоволення потреб виживання в неконкурентній боротьбі. Хоча заради захвату перспективного і високоліквідного ринку Єврозони також інтенсивно розвиватиметься органічне землеробство (вкупі з переробкою та дистрибуцією), і це буде окремий, добре технологічно оснащений і дуже перспективний сегмент агроринку.

Інвестувати в Україну можна вже зараз. Переваги матимуть проекти, мало обтяжені проблемою позиціювання на внутрішньому ринку і незалежні від довгострокових складових, бо темпи росту платоспроможності 50-мільйонного населення країни залишаються надто низькими, а політичні ризики — надто високими.

Перехід України до ринкових відносин вимагає в аграрно-промисловому комплексі розробки нових підходів до стратегії аграрної політики, спрямованої на формування продовольчої безпеки країни, пріоритетність розвитку сільського господарства, докорінну перебудову економічних, соціальних та правових відносин в аграрній сфері, свободу підприємництва та конкуренції.

Одним з основних резервів росту ефективності сільськогосподарського виробництв є раціональне використання головного засобу виробництва — землі. Тому капітальні вкладення в сільське господарство в першу чергу повинні бути використані на заходи щодо збереження земель, підвищення родючості ґрунтів, що обумовить зростання продуктивності землеробства і, зокрема, створення стійкої кормової бази тваринництва.

Ряд законодавчих і нормативних актів, що прийняті останнім часом, сприяють розвитку на селі нових форм господарювання, і кожна з них у процесі конкурентної боротьби може довести свої переваги.

Земельні відносини в Україні регулюються чинними законодавчими актами, згідно з якими запроваджені три рівноправні форми власності: державна, колективна і приватна. Саме на приватній формі власності і ґрунтується діяльність селянських (фермерських) господарств як самостійної юридичної одиниці. Розвиток саме цих господарств повинен стимулюватись вільною конкуренцією на ринку з державними і кооперативними підприємствами, бо його основними завданнями, як відомо, є: виробництво, переробка і збут сільськогосподарської продукції; розвиток підсобної діяльності для раціонального використання природних і трудових ресурсів, земельних угідь, поліпшення їх родючості; участь працею або коштами в соціальному розвитку села, де розташоване фермерське господарство.

Держава активно регулює діяльність агропромислового комплексу через механізм цін, оподаткування, кредитну політику, надання субсидій для сільського господарства, шляхом заохочення експорту сільськогосподарської продукції та ін. Слід звернути особливу увагу на зберігання, переробку та реалізацію сільськогосподарської продукції (в Україні через погане зберігання втрачається близько 25% всієї продукції).

При проведенні аграрної політики урядовим структурам необхідно перейти від обіцянок підтримки сільського господарства до вжиття реальних заходів для відродження села, яке повинно стати основою, національного відродження. [14]

Розрахунки показують, що на початок 2009 року трудовий потенціал українського села становив 6655,1 тис. працездатних осіб, які спроможні реалізувати свою фізичну та інтелектуальну здатність до праці в суспільному виробництві, створюючи заново створену вартість (національний дохід) і наповнюючи фінансові бюджети всіх рівнів. Це основний та найпотужніший ресурс розвитку, насамперед, сільського господарства, підприємств і організацій інших галузей економіки та підприємницьких структур, що розташовані на сільських територіях, а також розвитку соціальної інфраструктури українського села. [15]

У наукових колах спостерігаються дещо суперечливі висловлення щодо вирішення питання місця і ролі аграрного сектору. З одного боку стан галузі визначається як незадовільний, обґрунтовується необхідність радикального перегляду економічної політики в межах усієї економіки.

Факторні умови — природно-кліматичні ресурси, сприятливий клімат, некваліфікована і напівкваліфікована робоча сила — в Україні існують в достатній кількості. Але наявність цих ресурсів створює лише потенційні умови для розвитку сільського господарства і початково визначає можливості лише для екстенсивного росту. Розвиток цієї галузі на основі інтенсивних технологій можна забезпечити за рахунок високоурожайних сортів сільськогосподарських культур, штучного зрошення, використання сучасної техніки, добрив і засобів захисту рослин. Початкові умови для цього створюються системою державного регулювання. [13]

Започаткована в аграрному секторі економіки земельна реформа ставила за мету створити на селі реального власника землі. Але через неефективне впровадження державної довгострокової аграрної політики проведена приватизація землі стала не засобом досягнення цього завдання, а самоціллю. Відсутність належного законодавчого, методологічного і методичного, організаційного забезпечення та фінансової підтримки з боку держави подальшого розвитку аграрного сектора економіки призвела до глибокої соціально-економічної кризи, і як наслідок — до тривалої депресії, як галузі, так і сільських територій. Відбулася руйнація основних складових виробничого потенціалу: землі, основних фондів, трудових ресурсів та соціальної сфери села. Непрозорість ринку, нерівні умови конкуренції для сільськогосподарських товаровиробників спричинили значне вимивання коштів з галузі, до 500 млрд. грн.

Здійснення аграрної реформи в Україні повинно бути спрямоване на створення економічно ефективного агропромислового виробництва, поглиблення ступеня переробки та покращання зберігання сільськогосподарської продукції. З цією метою в програмних документах щодо проведення аграрної реформи передбачається: формування ринку землі та нерухомості, запровадження системи іпотечного кредитування сільськогосподарських товаровиробників; фінансування організаційних заходів щодо здійснення аграрної реформи на регіональному рівні, післяприватизаційна підтримка розвитку реформованих господарств; розвиток мережі інфраструктури сервісного обслуговування, оптової торгівлі; формування ринків матеріальних ресурсів і капіталу; ефективне використання наявного земельного фонду; реформування соціальної сфери села та розбудови її інфраструктури.

Радикальне вирішення проблеми забезпечення населення України основними видами продовольства потребує значного збільшення обсягів їх виробництва на основі фінансової підтримки вітчизняного товаровиробника. На сьогодні екстенсивний шлях розвитку сільського господарства практично вичерпався. Тому у подальшому він може здійснюватися лише на основі широкомасштабного впровадження енерго — та ресурсозберігаючих технологій, докорінної модернізації засобів механізації.

агропромисловий сільський продовольство населення

Висновки

Агропромисловий комплекс — важлива складова частина народного господарства. Завдання агропромислового комплексу — забезпечити населення продуктами харчування, а промисловість — сировиною. Це можливо за умови ефективної роботи всіх ланок, що входять до складу агропромислового комплексу. Агропромисловий комплекс України — це складна система, яка об'єднує всі галузі народного господарства, що беруть участь у виробництві сільськогосподарської продукції і доведенні її до споживача.

Сільське господарство — одна з основних галузей матеріального виробництва, що забезпечує населення продуктами харчування, а промисловість — сировиною. На її частку припадає близько 16% вартості всієї продукції матеріального виробництва. Сільське господарство — це найбільша ланка комплексу, що дістав назву агропромислового.