Розробка плану відкриття підприємства

ЗМІСТ Вступ.

1. Документи і процес реєстрації підприємства.

1.1 Підприємство: мета створення й принципи діяльності. Порядок створення та реєстрації підприємства.

1.2 Розроблення документації, необхідної для реєстрації підприємства в місцевих органах влади.

2. Виробничі ресурси підприємства.

2.1 Склад, структура, показники руху та використання персоналу підприємства.

2.2 Склад, структура й показники використання основних виробничих фондів підприємства.

2.3 Склад, структура та показники використання оборотних коштів підприємства.

3. Класифікація витрат підприємства та розрахунок їх структури.

4. Основні техніко-економічні показники виробничо-господарської діяльності підприємства Висновки Список літератури Додатки.

ВСТУП Основною ланкою економіки в ринкових умовах господарювання є підприємства, що виступають у ролі господарюючих суб'єктів. Тут вирішуються питання виробництва продукції та надаються послуги, потрібні суспільству, створюються відповідні доходи і накопичення, які є основним джерелом формування як централізованих фондів грошових коштів держави, так і відповідних фондів самих підприємств.

Відповідно до Господарського кодексу України підприємство — самостійний суб'єкт господарювання, створений компетентним органом державної влади або органом місцевого самоврядування для задоволення суспільних чи особистих потреб шляхом систематичного здійснення виробничої, науково-дослідної, торговельної, іншої господарської діяльності в установленому порядку.

Підприємство, як правило, є юридичною особою, має відокремлене його майно, самостійний баланс, рахунки в установах банків, печатку та ідентифікаційний код. Залежно від форм власності в Україні можуть діяти підприємства таких видів: приватні; колективні; комунальні; державні; змішані та інші.

Залежно від кількості працюючих та обсягу валового доходу від реалізації продукції за рік підприємства можуть бути: малими, середніми та великими. При цьому малими визнаються підприємства, в яких середньооблікова чисельність працюючих за рік не перевищує 50 осіб, а обсяг виручки від реалізації продукції, робіт, послуг за рік не перевищує суми, еквівалентної 500,0 тис. євро за середньорічним курсом НБУ щодо гривні.

Великим визнаються підприємства, в яких середньооблікова чисельність працюючих за рік перевищує тисячу осіб, а обсяг виручки від реалізації продукції, робіт, послуг за рік перевищує суму, еквівалентну п’яти мільйонам євро за середньорічним курсом НБУ щодо гривні. Усі інші підприємства визнаються середніми.

Підприємство як господарюючий суб'єкт здійснює різні види господарської діяльності, не заборонені законом держави, самостійно розпоряджається випущеною продукцією, отриманою виручкою від її продажу та прибутком, що залишився в його розпорядженні.

Для здійснення своєї діяльності підприємство формує майно (основні фонди і обігові активи).

Джерелами формування майна підприємства є такі: грошові та матеріальні внески засновників; доходи, отримані від реалізації продукції, а також від інших видів діяльності; доходи від продажу цінних паперів; капітальні вкладення та дотації з бюджетів; надходження від роздержавлення та приватизації власності; придбання майна інших підприємств і організацій; безоплатні й благодійні внески, пожертвування організацій і громадян; інші джерела, не заборонені законодавством.

Конкретні джерела формування статутного капіталу підприємства залежать від організаційно-правової форми його утворення.

У процесі формування статутного капіталу підприємство вступає у взаємини з його засновниками — юридичними і фізичними особами — з приводу створення статутного фонду (капіталу).

Створений статутний капітал спрямовується на придбання основних фондів і формування обігових активів у розмірах, необхідних для ведення нормальної виробничо-фінансової діяльності.

В цьому випадку підприємство вступає у взаємини з постачальниками сировини, матеріалів, основних засобів та ін. Придбана сировина, матеріали й основні засоби використовуються підприємством у виробництві з метою створення нового продукту.

Метою курсової роботи є дослідження економіко-правових засад функціонування підприємства щодо практичного застосування їх результатів.

Відповідно до поставленої мети в роботі досліджено:

процес реєстрації підприємства;

виробничі ресурси підприємства;

класифікацію витрат підприємства та розрахунок їх структури;

основні техніко-економічні показники виробничо-господарської діяльності підприємства.

1. ДОКУМЕНТИ І ПРОЦЕС РЕЄСТРАЦІЇ ПІДПРИЄМСТВА.

1.1 Підприємство: мета створення й принципи діяльності. Порядок створення та реєстрації підприємства Підприємство — це самостійний суб'єкт господарювання, створений компетентним органом державної влади або органом місцевого самоврядування для задоволення суспільних та особистих потреб шляхом систематичного здійснення виробничої, науково-дослідної, торговельної, іншої господарської діяльності в порядку, передбачений Господарським Кодексом та іншими законами.

Кожне підприємство має історично сформовану конкретну назву — завод, шахта, фабрика і т.д.; може включати кілька виробничих одиниць — заводів або фабрик (комбінат, виробниче об'єднання). У більшості країн з розвинутою ринковою економікою такі виробничі одиниці називають фірмами. Під словом «фірма» розуміють підприємство, яке здійснює свою діяльність в галузях промисловості, будівництва, сільського господарства, транспорту та інших з метою одержання кінцевого фінансового результату — прибутку.

Кожна фірма має фірмову назву, яке, як правило, включає ім'я та прізвище одного чи кількох власників фірми, відображає характер її діяльності, правовий статус та форму господарювання.

Кожне підприємство є юридичною особою, має замкнуту систему обліку та від-парності, самостійний баланс, розрахунковий рахунок, печатку з назвою, ідентифікаційний код, товарний знак (марку) у вигляді певного терміна, символу, малюнка або їх комбінації. Фірмовий знак слугує для ідентифікації товарів виробника та їх виділення на ринку від продукції конкурентів. Підприємство не має у своєму складі інших юридичних осіб.

Для ефективного господарювання істотним є визначення цілей створення і функціонування. Головну (генеральну) ціль підприємства, тобто чітко визначену причину його існування, у світовій економіці заведено називати місією. Найчастіше місією сучасного підприємства називають виробництво продукції для задоволення потреб ринку та одержання максимально можливого прибутку. На основі загальної місії формулюються і встановлюються загальнофірмові цілі, які мають відповідати певним вимогам:

Цілі повинні бути конкретними та піддаватися вимірюванню;

Цілі повинні бути орієнтовані у часі, тобто мати конкретні горизонти прогнозування.

Довгострокові цілі мають горизонт прогнозування дорівнює 5 рокам (іноді 7−10) — для передових у технічному відношенні фірм; короткострокові - в межах 1 року;

Цілі повинні бути досяжними і забезпечувати підвищення ефективності діяльності підприємства;

Множинні цілі повинні бути взаємно підтримуючими, тобто дії і рішення, необхідні для досягнення однієї мети, не повинні заважати реалізації інших цілей. Інакше може виникнути конфліктна ситуація, між підрозділами підприємства, відповідальними за досягнення різних цілей.

Слід також звернути увагу на те, що для успішного досягнення поставлених це-лей необхідно їх доводити до персоналу і стимулювати за їх досягнення.

Виділяють наступні ознаки підприємства:

1) виробничо-технічна єдність (спільність продукції, що виготовляється, процесів її виробництва, певний склад виробничих фондів, єдина технічна політика, спільність допоміжного і обслуговуючого виробництв);

2) організаційно-соціальна єдність (наявність єдиного трудового колективу, керівника та адміністрації підприємства, наділення підприємства правами і реквізитами юридичної особи);

Довідка: юридична особа — це організація, яка має відокремлене майно, може від свого імені набувати майнові та особисті немайнові права і нести обов’язки, бути позивачем і відповідачем у суді, господарському або третейському судах.

3) фінансово-економічну самостійність (можливість самостійно визначати напрями економічного розвитку, склад, обсяги продукції, що випускається, напрямки розподілу прибутку підприємства, форми і розміри матеріального стимулювання, спільність системи планування й обліку).

У практиці господарювання кожне підприємство здійснює багато конкретних видів діяльності, які можна об'єднати в окремі головні напрямки.

1. Комплексне дослідження ринку, рівня конкурентоспроможності і цін на продукцію, методів формування попиту і каналів товарообігу, зовнішнього і внутрішнього середовища підприємства.

2. Результати вивчення ринку товарів слугують вихідною базою для обґрунтування конкретного шляхів удосконалення і розвитку інноваційної діяльності підприємства на перспективу. Інноваційна діяльність охоплює науково-технічні розробки, технологічну і конструкторську підготовки виробництва, формування інвестиційної політики на найближчі роки, визначення необхідних обсягів інвестицій.

3. Виробнича діяльність: з усієї сукупності постійно здійснюваних заходів (з яких складається виробнича діяльність) найважливішими слід вважати: обґрунтування виробництва продукції, визначення номенклатури і асортименту відповідно до потреб ринку; формування маркетингових програм для окремих ринків і кожного виду продукції; збалансованість виробничих потужностей і програми випуску продукції на поточний і кожний наступний рік прогнозного періоду; забезпечення виробництва необхідними матеріально-технічними ресурсами.

4. Ефективність інноваційно-виробничої діяльності визначається рівнем його комерційної діяльності. Необхідною умовою досягнення бажаного успіху комерційних чеський діяльності є дійова реклама і організація збуту своєї продукції, роз-буття товарних бірж, стимулювання покупців.

5. Післяпродажний сервіс (заключний етап процесу відтворення) є надійним джерелом інформації про надійність і довговічність виготовлених технічних засобів, а також про необхідні експлуатаційних витратах. Ця інформація використовується підприємств для удосконалення продукції, оптимізації строків оновлення її номенклатури і асортименту.

6. Економічна діяльність підприємства охоплює багато видів діяльності: стратегічне і поточне планування, облік і звітність, ціноутворення, систему оплати праці, ресурсне забезпечення виробництва, фінансову та зовнішньоекономічну діяльність.

7. Соціальна діяльність істотно впливає на інноваційну, виробничу, комерційну, економічну діяльності підприємства, тому їх результативність безпосереднімного залежить від рівня професійної підготовки і компетентності усіх категорій працівників, дієвості застосовуваного мотиваційного механізму, постійно підтримуваних на певному рівні умов праці і життя трудового колективу.

Підприємство повинно діяти в межах законодавства, що регулює всі напрямки його діяльності. З безлічі юридичних актів слід виділити Господарський кодекс України, прийнятий 16 січня 2003 року, а також Статут підприємства і колективний договір.

Підприємство може бути створено:

1) відповідно до рішення власника майна або уповноваженого ним органу шляхом заснування нового, реорганізації діючого суб'єкта господарювання;

2) внаслідок примусового поділу діючого підприємства за розпорядженням Антимонопольних органів відповідно до антимонопольно-конкурентного законодавства.

Створене підприємство підлягає державній реєстрації за місцем перебування у відповідних виконкомі за певну плату. Дані про реєстрацію повідомляються Міністерству економіки, Державному комітетові статистики; підприємство заноситься до державного реєстру України згідно зі своїм ідентифікаційним цифровим кодом.

Підприємство може бути ліквідовано у разі:

1) прийняття відповідного рішення власником майна;

2) у зв’язку закінченням строку, на який воно створювалося, або при досягненні мети, для якій воно створювалося;

3) визнання підприємства банкрутом;

4) при скасуванні його держреєстрації.

Скасування держреєстрації позбавляє підприємство статусу юридичної особи і є підставою для вилучення його з державного реєстру. Підприємство вважається ліквідованим з дня внесення до державного реєстру запису про припинення його діяльності. Такий запис вноситься після затвердження ліквідаційного балансу.

Ліквідація підприємства здійснюється ліквідаційною комісією, яка створюється власником або уповноваженим ним органом, а при банкрутстві - судом чи арбітражем.

Про ліквідацію повідомляється в пресі з визначенням строків і порядку прийняття претензій кредиторів до підприємства. Явних (відомих) кредиторів повідомляє персонально у письмовій формі. Ліквідаційна комісія оцінює майно підприємства, розраховується з його кредиторами, складає ліквідаційний баланс та подає його власнику або органу, який призначив ліквідаційну комісію.

Підприємство діє на основі статуту, — тобто певного зібрання правил, що регулюють його індивідуальну діяльність, взаємовідносини з іншими суб'єктами господарювання. Затверджує статут власник або засновник підприємства.

Колективний договір — угода між трудовим колективом в особі профспілки та адміністрацією, що укладається щорічно і не повинно суперечити законодавству України.

Колективний договір регулює виробничі, трудові і економічні ставлення трудового колективу з адміністрацією, яка використовує найману працю.

Підприємства класифікуються за багатьма ознаками Приватні підприємства — це підприємства діють на основі приватної власності громадян чи суб'єктів господарювання (юридичних осіб).

Колективні підприємства — це підприємства, що діють на основі колективної власності.

Комунальні підприємства — це підприємства, що діють на основі комунальної власності територіальної громади.

Державне підприємство — засноване на державній власності.

Казенні (належать до державних) підприємства — не підлягають приватизації. Рішення про переведення державного підприємства в казенне приймає Кабінет міністрів України за умови:

підприємство здійснює діяльність, яку відповідно до діючого законодавства може здійснювати тільки державне підприємство;

головним споживачем продукції підприємства (понад 50%) є держава;

підприємство є суб'єктом природних монополій.

Кооперативи — добровільні об'єднання громадян з метою спільного вирішення ними економічних, соціально-побутових та інших питань. Характерний їх ознака: особиста участь кожного у спільній діяльності, використання власного або орендованого майна. В економіці України існує два види кооперативів: виробничі і споживчі.

Господарські товариства — це підприємства або інші суб'єкти господарювання, створені юридичними особами або громадянами шляхом об'єднання їх майна та участі в підприємницької діяльності товариства з метою одержання прибутку. Розрізняють суспільства:

1. Повні (з повною відповідальністю) — всі його учасники займаються спільною підприємницькою діяльністю і несуть солідарну (спільну) відповідальність за зобов’язаннями підприємства всім своїм майном.

2. З додатковою відповідальністю — це товариство, статутний фонд якого поділений на частки визначених установчими документами розмірів і яке несе відповідальність за своїми зобов’язаннями власним майном, а в разі його недостатності учасники товариства несуть додаткову солідарну відповідальність у визначеному установчими документами однаково кратному розмірі до вкладу кожного з учасників .

3. З обмеженою відповідальністю — має статутний фонд, поділений на частини, розмір яких визначається установчими документами, учасники несуть відповідальність в рамках своїх внесків.

4. Командитні - в його склад разом з членами, несуть повну відповідальність, входять один або кілька учасників, відповідальність яких обмежується особистим внеском у майно такого товариства.

5. Акціонерні - головний атрибут — акція — цінний папір без встановленого терміну обігу, яка підтверджує пайову участь у статутному фонді товариства, членство в ньому і право на участь в його управлінні; також дає право на отримання частини прибутку у вигляді дивіденду та участь у розподілі майна при ліквідації товариства.

Акціонерні товариства бувають двох видів: відкритого типу — його акції поширюються через відкриту підписку і купівлю-продаж на фондових біржах; закритого типу — його акції можуть поширяться лише між його засновниками.

Материнські (головні) підприємства мають технологічну і територіальну цілісність, вони контролюють інші підприємства.

Дочірні підприємства — юридично самостійні організаційні утворення, які здійснюють комерційні операції і складають звітний баланс. Однак материнська фірма контролює діяльність усіх своїх дочірніх компаній, оскільки володіє контроль-ним пакетом їх акцій.

Асоційовані підприємства є формально самостійними, але з різних причин залежать від головної фірми і повинні підкоряться її стратегічним цілям.

Філія не має юридичної та господарської самостійності, власного статуту та балансу, діє від імені і за дорученням головного підприємства має однакову з ним назву.

Лізингові підприємства — в світовій економіці під такою назвою фігурують міжнародні орендні фірми-продуценти, які за відповідну плату здають в оренду товари споживчого призначення, обчислювальну техніку, технологічне устаткування, транспортні засоби.

Структура підприємства — його внутрішній устрій, який характеризує склад підрозділів і систему зв’язків, підпорядкованості та взаємодії між ними.

Розрізняють виробничу і загальну структуру підприємства.

Основу діяльності кожного підприємства становлять виробничі процеси, про-вихідні у відповідних підрозділах. Саме склад цих підрозділів і характеризує виробничу структуру підприємства.

Існує кілька принципів класифікації виробничих структур:

1. В залежності від підрозділу, діяльність яких покладена в основу виробництва, розрізняють:

цехову: основним виробничим підрозділом є цех (адміністративно відокремлена частина підприємства, у якій виконується певний комплекс робіт відповідно до внутрішньозаводської спеціалізації). Бувають: основні, допоміжні, обслуговуючі, побічні (утилізація, виготовлення продукції з відходів).

безцехова: використовується на невеликих підприємствах з простим виробництвом; основою її побудови є виробнича дільниця (сукупність територіально відокремлених робочих місць, на яких виконують технологічно однорідні роботи або виготовляють однотипну продукцію).

корпусні: на великих підприємствах кілька однотипних цехів можуть об'єднати в корпус.

комбінатська: існує на підприємствах, де здійснюються багатостадійні процеси виробництва, характерними ознаками яких є послідовність процесів переробки сировини. Її основу складають підрозділи, які виготовляють завершену частину готового виробу (чавун, сталь, прокат).

За формою спеціалізації основних цехів розрізняють технологічну, предметну та змішану виробничі структури.

Ознакою технологічної структури є спеціалізація цехів на виконанні певної частини технологічного процесу або окремої стадії (ливарні, термічні цехи машинобудівного підприємства).

Ознакою предметної структури є спеціалізація цехів на виготовленні виробу або групи однотипних виробів з використанням різних технологічних процесів і операцій (цех кузовів, двигунів на автомобільному заводі).

Більшість підприємств використовують змішану виробничу структуру, коли частину цехів спеціалізовані технологічно, а інша — предметно.

В залежності від наявності основних і допоміжних процесів розрізняють підприємства з комплексною та спеціалізованою структурою виробництва. Підприємства з комплексною виробничою структурою мають усю сукупність основних та допоміжних цехів, а зі спеціалізованою структурою — лише частину Формування виробничої структури здійснюється під впливом багатьох факторів, основними з яких є: виробничий профіль підприємства, обсяги виробництва продукції, рівень спеціалізації, місце знаходження підприємства.

Виробничий профіль — характер і особливості продукції, яка виготовляється, безпосередньо обумовлює хід виробничого процесу і склад відповідних підрозділів.

З розвитком і поглибленням спеціалізації зменшується кількість виробничих підрозділів підприємств, спрощується його структура. Навпаки, чим більше універсальним є підприємство, тим складніша його структура. Підприємства, розташовані у віддалених від промислових центрів регіонах, як правило, більш універсальні та автономні.

До складу будь-якого підприємства входять не тільки виробничі підрозділи, але й апараті управління, заклади культурно-побутового призначення та інші. Загальну структуру складають всі виробничі, невиробничі та управлінські підрозділи підприємства.

На діяльність підприємства впливає стан його внутрішнього і зовнішнього середовища. Внутрішнє середовище підприємства складається з людей, що працюють на даному підприємстві, засобів виробництва, наявних коштів підприємства, а також інформації, яка підживлює і об'єднує підприємство як складну систему.

Відповідно до Господарського кодексу України об'єднання підприємств обмазуються підприємствами на добровільних засадах або за рішенням органів, які у відповідність до законодавства України мають право утворювати об'єднання підприємств.

Об'єднання підприємств утворюються на невизначений строк або як тимчасові об'єднання. Об'єднання підприємств є юридичною особою.

Залежно від порядку заснування об'єднання підприємств можуть утворюватися як:

1. Господарські об'єднання — об'єднання підприємств, утворене за ініціативою підприємств, незалежно від їх виду, які на добровільних засадах об'єднали свою господарських діяльність. Діють на основі установчого договору або статуту.

2. Державні (комунальні) господарські об'єднання — це об'єднання підприємств, утворене державними (комунальними) підприємствами за рішенням Кабміну України, міністерств, компетентних органів місцевого самоврядування. Дане об'єднання діє на основі рішення про його утворення та статуту, який затверджується органом, що прийняв рішення про утворення об'єднання.

Виділяють наступні організаційно-правові форми об'єднань підприємств:

1. Асоціації - найпростіша форма договірного об'єднання з метою постійної координації господарської діяльності підприємств, що об'єдналися шляхом централізації однієї або кількох виробничих та управлінських функцій, розвитку спеціалізації і кооперації виробництва, організації спільних виробництв на основі об'єднання учасниками фінансових та матеріальних ресурсів для задоволення переважно господарських потреб членів асоціації.

Асоціація не має права втручатися в і комерційну діяльність членів.

2. Корпорації - договірне об'єднання підприємств на основі інтеграції їх науково технічних, виробничих та комерційних інтересів, з делегуванням окремих повноважень для централізованого регулювання діяльності кожного з учасників.

3. Консорціуми — тимчасові статутні об'єднання промислового і банківського капіталу для досягнення загальної мети (наприклад, здійснення спільного великого проекту). Учасниками консорціуму можуть бути державні і приватні фірми, а також окремі держави. При досягненні мети створення консорціуму він припиняє свою діяльність.

4. Концерни — форма статутних об'єднань підприємств, що характеризуються єдністю власності і контролю; об'єднання відбувається найчастіше за принципом диверсифікації, коли один концерн інтегрує підприємства різних галузей економіки. Після створення концерну суб'єкти втрачають свою самостійність, підпорядковуючись сильним фінансовим структурам. Учасники концерну не можуть одночасно учасниками іншого концерну.

Також виділяють наступні види концернів:

1. Картелі - договірні об'єднання переважно однієї галузі для здійснення спільної комерційної діяльності, регулювання збуту виготовленої продукції.

2. Синдикати — організаційна форма існування картельної угоди, яка передбачають реалізацію продукції учасників через створений спільний збутовий орган або збутову мережу одного з учасників. Також може здійснюватися закупівля сировини для всіх учасників синдикату.

3. Трести — монополістичне об'єднання підприємств в єдиний виробничо-господарський комплекс. При цьому підприємства повністю втрачають свою юридичну і господарську самостійність.

4. Холдинги — специфічна організаційна форма об'єднання капіталів: інтегроване товариство, яке безпосередньо не займається виробничою діяльністю, а використовує свої кошти для покупки контрольних пакетів акцій інших підприємств, які є учасниками концерну або іншого добровільного об'єднання. Входять у холдинг суб'єкти мають юридичну і господарську самостійність. Однак право вирішення основних питань їх діяльності належить холдинговій компанії.

5. Фінансові групи — об'єднання юридично та економічно самостійних підприємств різних галузей народного господарства. На чолі фінансової групи стоїть один або кілька банків, які розпоряджаються капіталом підприємств, що входять до фінансової групи, координують усі сфери їхньої діяльності.

В Україні промислово-фінансові групи (ФПГ) є об'єднанням, яке створюється за рішенням Кабміну на визначений-ний термін з метою реалізації державних програм розвитку пріоритетних галузей виробництва і структурної перебудови економіки України. ФПГ не є юридичною особою і не підлягає держреєстрації як суб'єкта господарювання.

1.2 Розроблення документації, необхідної для реєстрації підприємства в місцевих органах влади підприємство реєстрація персонал витрата Документи, які оформляються в процесі формування новостворюваного підприємства, називаються установчими. До них відносять установчий договір і статут. Акціонерне товариство, товариство з обмеженою і товариство з додатковою відповідальністю створюються і діють на основі установчого договору і статуту; повне і командитне товариство — установчого договору.

Установчий договір — це документ, який регламентує і закріплює відносини між засновниками з приводу участі у створенні, управлінні підприємством, а також користування результатами спільної діяльності. Цей договір є багатосторонньою угодою організаційного та майнового характеру, передбачає взаємні обов’язки сторін на користь нової юридичної особи і в інтересах учасників, виступає самостійним видом договору про створення господарського товариства.

В установчому договорі необхідно чітко обумовити предмет договору, тобто, хто, про що і з якою метою домовляється про спільну підприємницьку діяльність. Засновники повинні в окремому розділі обговорити розмір і принципи формування статутного фонду. Особливу увагу слід надати принципам розподілу прибутку між засновниками. Як правило, він розподіляється пропорційно внескам засновників у статутний фонд.

При складанні установчого договору слід звернути увагу на конкретні розміри, строки і порядок участі партнерів у формуванні матеріальної бази, конкретні права та обов’язки учасників, порядок вирішення суперечностей між учасниками, конфіденційність у ході створення і функціонування фірми, строк діяльності.

Типові розділи установчого договору:

1.Загальні положення.

2. Юридичний статус.

3. Види діяльності.

4.Статутний фонд. Вклади засновників, учасників.

Обов’язки та права засновників, учасників.

Управління фірмою.

Розподіл прибутку.

Інші умови.

Умови розірвання договору.

Відповідальність за порушення договору.

Умови та строки, за яких договір набуває чинності.

Сторони, які домовляються, їхні адреси та підписи.

Установчий договір повного товариства повинен визначати розмір частки кожного з учасників, розмір, склад та порядок внесення вкладів. Установчий договір командитного товариства повинен включати розмір кожного з учасників з повною відповідальністю, розмір, склад і порядок внесення ними вкладів, форму їхньої участі у справах товариства.

Невід'ємним документом новостворюваного підприємства є статут, у якому визначаються: власник майна; найменування, місцезнаходження та організаційно-правова форма підприємства; предмет та цілі діяльності; органи управління і порядок їх формування; компетенція та повноваження трудового колективу і його виборних органів; порядок формування та використання майна підприємства; розподіл прибутку; умови реорганізації та припинення діяльності підприємства.

Статут акціонерного товариства повинен містити відомості про види акцій, що випускаються, їхню номінальну вартість, співвідношення акцій різних видів, наслідки невиконаних зобов’язань по викупу акцій.

Структура статуту:

1. Загальні положення. 2. Мета та предмет діяльності фірми.

3. Майно фірми. 4. Органи управління.

5. Виробничо-господарська діяльність. Зовнішньоекономічна діяльність.

6. Трудові відносини та соціальний розвиток.

7. Облік, звітність та контроль.

8. Реорганізація та ліквідація фірми.

Ці розділи доцільно вміщувати у статуті усіх підприємств, незалежно від організаційно-правових форм і форм власності.

Статут — це акт підприємства, що внутрішньо регламентує, доповнює та конкретизує окремі положення установчого договору. При суперечливості формувань перевагу слід віддавати положенням установчого договору, оскільки цей документ є основою взаємовідносин між власниками майна підприємства Для створення підприємства початківцю потрібно пройти державну реєстрацію згідно з встановленим порядком для того, щоб мати на законних підставах здійснювати підприємницьку діяльність. Ця процедура проводиться у виконавчому комітеті міської ради або в районній, державній адміністрації за місцезнаходженням або за місцем проживання суб'єкта.

Для реєстрації новостворюваного підприємства потрібно подати такі документи:

установчі документи : — рішення власника або уповноваженого ним органу про створення юридичної особи. Якщо власників є два і більше, таким рішенням є установчий договір; - статут, якщо відповідно до законодавства це необхідно для створюваної організаційно-правової форми суб'єкта;

реєстраційну картку встановленого зразка документ, що засвідчує внесення плати за державну реєстрацію документ, що засвідчує сплату власником внеску до статутного фонду підприємства в розмірі, передбаченому законом.

Якщо засновником суб'єкта підприємницької діяльності є юридична особа, державна реєстрація її підтверджується свідоцтвом про державну реєстрацію.

Реєстраційна картка суб'єкта підприємницької діяльності заповнюється особисто заявником. У разі потреби орган державної реєстрації надає безоплатну допомогу у її заповненні, перевіряє відповідність наведених даних. Орган державної реєстрації після перевірки наведених відомостей та комплектності пакета документів формує реєстраційну справу суб'єкта.

Фізична особа, яка має намір проводити підприємницьку діяльність без створення юридичної особи, подає до органу державної реєстрації: реєстраційну картку, яка є одночасно заявою про державну реєстрацію суб'єкта, дві фотокартки, довідку про включення до Державного реєстру фізичних осіб-платників податків та інших обов’язкових платежів і документ, що підтверджує внесення плати за державну реєстрацію і паспорт.

Строк державної реєстрації - не більше п’яти робочих днів.

Підставою для взяття суб'єкта підприємницької діяльності в органах державної податкової служби є копія реєстраційної картки, свідоцтво про державну реєстрацію та копія установчих документів.

Термін взяття на облік суб'єкта органами державної податкової служби за наявності цих документів не повинен перевищувати двох днів.

Для одержання дозволу на виготовлення печаток і штампів суб'єкт подає відповідному органу внутрішніх справ копію свідоцтва про державну реєстрацію, два примірники зразків печаток і штампів, а також документ, що підтверджує внесення плати за видачу дозволу на виготовлення печаток і штампів.

Упродовж п’яти робочих днів з дня одержання документів органи внутрішніх справ зобов’язані видати дозвіл або письмову відмову із зазначенням причин, які обумовлюються законодавством України.

Свідоцтво про державну реєстрацію суб'єкта та копія документа, що підтверджує взяття його на облік в органах державної податкової служби, є підставою для відкриття рахунку в банку.

Перереєстрація суб'єкта підприємницької діяльності може проводитись у разі зміни назви, організаційно-правової форми бізнесу, а також форми власності.

Скасування державної реєстрації суб'єкта підприємницької діяльності здійснюється органом державної реєстрації за заявою власника, а також на підставі рішення Господарського суду в разі: визнання недійсними установчих документів;впровадження діяльності, що суперечить законодавству; несвоєчасного повідомлення про зміну назви, організаційної форми, форми власності та місцезнаходження; неподання упродовж року до органів державної податкової служби податкових декларацій, документів бухгалтерської звітності згідно із законодавством; визнання суб'єкта банкрутом У додатках А, Б наводяться основні документи, які необхідні для створення і реєстрації підприємства в місцевих органах влади: протокол установчих зборів, пакет установчих документів, реєстраційна картка. Установчі документи складаються слухачами у чіткій відповідності до діючого законодавства.

Протокол установчих зборів є обов’язковим документом при веденні установчих зборів. У ньому фіксується хід зборів, усі питання, які розглядаються зборами, та прийняті до них рішення. Протокол установчих зборів повинен включати відомості про організаційно-правову форму підприємства, його найменування, інформацію про керівника й основні види діяльності підприємства (додаток А). У протоколі вказуються особи, яким доручається розроблення установчих документів (статуту й (або) установчого договору).

У статуті підприємства визначаються власники та назва підприємства, його місцезнаходження, предмет і цілі діяльності, органи управління й порядок їх створення, джерела формування майна, порядок використання прибутку (доходу) підприємства; господарські відносини підприємства з іншими суб'єктами підприємницької діяльності й державними органами, умови ліквідації підприємства тощо.

В установчому договорі наводяться повні відомості про засновників; розмір часток кожного із засновників у статутному фонді; розмір, склад і порядок унесення ними внесків; участь засновників у розподілі прибутків (збитків) тощо.

Реєстраційна картка заповнюється на основі установчих документів. Зразок картки встановленої форми наведено в додатку Б.

2.ВИРОБНИЧІ РЕСУРСИ БУДІВЕЛЬНОГО ПІДПРИЄМСТВА.

2.1 Склад, структура, показники руху та використання персоналу підприємства Фактори виробництва (англ. factors of production) — ресурси, необхідні для виробництва товарів або послуг. Класичними факторами виробництва є робоча сила (всі розумові та фізичні здібності людей), земля (природні багатства), капітал (наявні, вироблені засоби виробництва, а також фінансовий капітал). Четвертим фактором вважається підприємливість, яка об'єднує попередні три фактори.

Виробничі ресурси (чинники виробництва) — це все те, що необхідно для організації виробництва благ. Для того, щоб отримати певні блага необхідно організувати їх виробництво. У виробництві будуть задіяні виробничі ресурси. Ресурси: капітальні, праця, природні, підприємницькі здібності.

Виробництво в економічному розумінні — це спосіб поєднання виробничих ресурсів: землі, праці, капіталу, будівель, устаткування, обладнання — та їх узгодженого, цілеспрямованого використання, а також поєднання різних сфер, галузей, видів виробництва, що ґрунтується на суспільному поділі праці.

Природні ресурси — сукупність об'єктів і систем живої і неживої природи, компоненти природного середовища, що оточують людину, які використовуються в процесі суспільного виробництва для задоволення матеріальних і культурних потреб людини і суспільства.

Природні ресурси класифікують за різними критеріями: приналежністю до тих чи інших компонентів природи (мінеральні, кліматичні, лісові, водні тощо); можливістю відтворення в процесі використання — на вичерпні (поновлювальні й непоновлювальні природні ресурси) і невичерпні та ін. До природних ресурсів входять сонячна енергія, атмосфера, гідросфера, наземна рослинність, ґрунт, тваринний світ, ландшафт, корисні копалини.

Основний напрям освоєння природних ресурсів — їх комплексне використання.

За дегуманізацію і інструменталізацію людини та методологічну необґрунтованість це поняття багаторазово піддавалося критиці суспільствознавцями. У вітчизняній економічній науці під цим терміном розуміється працездатне населення (дійсне і потенційне) на території країни, адміністративної територіальної одиниці або підприємства. У нормативних актах та статистичному обліку більшості країн використовується поняття «працездатне населення», іноді також використовуються поняття «людські ресурси» та «трудова сила».

Персонал підприємства — це сукупність постійних працівників, які одержали необхідну професійну підготовку й мають досвід практичної діяльності.

У зв’язку з тим, що багато підприємств разом з основною діяльністю виконують функції, які не відповідають головному їхньому призначенню, всіх працівників ділять на дві групи:

промислово-виробничий персонал: працівники основних, допоміжних, обслуговуючих виробництв, науково-дослідних підрозділів і лабораторій, заводоуправління, складів, охорони (тобто всі зайняті у виробництві і його безпосереднім обслуговуванні);

непромисловий персонал: працівники структур, які хоча й перебувають на балансі підприємства, але не пов’язані безпосередньо із процесами промислового виробництва (житлово-комунальне господарство, дитячі садки, амбулаторії, навчальні заклади й т.д.).

Відповідно до характеру функцій, які виконуються, персонал підприємства ділиться на категорії:

Керівники — працівники, які займають посади керівників підприємства і їхніх структурних підрозділів (директори, завідувачі, майстри, головні фахівці, заступники);

Фахівці - працівники, які виконують спеціальні інженерно-технічні, економічні й інші роботи (інженери, економісти, бухгалтери, юрисконсульти, соціологи й т.д.);

Службовці - працівники, які здійснюють підготовку й оформлення документів, облік і контроль, господарське обслуговування (діловоди, обліковці, архіваріуси, секретарі-друкарки);

Робітники — персонал, безпосередньо зайнятий у процесі створення матеріальних цінностей, а також ремонтом, переміщенням вантажів, перевезенням пасажирів, наданням матеріальних послуг, а також двірники, прибиральники, кур'єри, охоронці.

Важливим напрямком класифікації персоналу є його розподіл по професіях і спеціальностям.

Професія — вид трудової діяльності, здійснення якої вимагає відповідного комплексу спеціальних знань і практичних навичок.

Спеціальність — більше вузький різновид трудової діяльності в межах професії.

Класифікація працівників по кваліфікаційному рівні базується на їхніх можливостях виконати роботу відповідної складності.

Кваліфікація — сукупність спеціальних знань і практичних навичок, які визначають ступінь підготовленості працівника до виконання професійних функцій відповідної складності.

Керування трудовими ресурсами, забезпечення їхнього ефективного використання вимагає обов’язкового формування системи оцінки трудового потенціалу. Насамперед, варто розрізняти чисельності працівників:

явочна — всі працівники, які з’явилися на роботу;

облікова — включає всіх постійних, тимчасових і сезонних працівників, які прийняті на роботу строком на один і більше днів незалежно від того, перебувають вони на роботі, у відпустці, відрядженні, на лікарняному й т.д.;

середньооблікова — визначається як сума середньомісячної чисельності, ділена на кількість місяців у розрахунковому періоді;

Різниця між обліковою і явочної чисельністю характеризує резерв (в основному робітників), що може бути використаний для заміни тих, хто не виходить на роботу з поважних причин.

Потенціал трудових ресурсів і його відповідність факторам і умовам виробництва визначається шляхом розрахунку наступних показників:

1. Плинність персоналу =.

ПП=.

2. Рівень дисципліни =.

РД =.

Для розрахункової частини використовуємо вихідні дані, які наведені у додатках Д та Л.

Результати представлені в табл. 2.1.

Таблиця 2.1.

Характеристика та склад персоналу підприємства у звітному році.

Структуру персоналу підприємства наведено на рис. 1.1.

Розрахунок середньооблікової чисельності персоналу за рік ведуть за наступною формулою:

де — середньооблікова чисельність персоналу за рік;

— середньооблікова чисельність персоналу за місяць.

Рис 1.1 — Структура персоналу підприємства Середньооблікова чисельність персоналу за місяць визначається підсумовуванням облікової чисельності кожного календарного дня цього місяця та діленням отриманого результату на кількість календарних днів у місяці (табл 2.2.).

Таблиця 2.2.

Середньооблікова чисельність робітників підприємства за рік.

Необхідно оцінити рух персоналу за звітний рік, для чого користуються такими показниками:

1) Коефіцієнт обороту по прийому, який визначається за формулою де ЧПРИЙОМ — чисельність прийнятих працівників на підприємстві протягом року;

ЧРІЧН — середньооблікова чисельність персоналу підприємства за рік.

Ко = 11/99=0.11.

2) Коефіцієнт обороту по вибуттю:

де ЧВИБ — чисельність працівників, що вибули на підприємстві протягом року.

Квиб = 6/99=0.06.

3) Коефіцієнт загального обороту:

Коб = 11*6/99=0.66.

4) Коефіцієнт плинності кадрів:

де ЧВИБ ' - чисельність працівників, що вибули на підприємстві протягом року за власним бажанням та за порушення трудової дисципліни.

Кпл = 5/99 = 0.05.

Показники продуктивності праці у вартісному виразі визначаються з розрахунку на одного працюючого й одного робітника в базовому та звітному періодах. Середньорічний виробіток у розрахунку на одного працюючого в будівельній організації визначається за формулою де ОБМР — річний обсяг будівельно-монтажних робіт, ЧРІЧН — середньооблікова чисельність персоналу підприємства за рік.

Впрац = 873 980/99=8828 грн/чол.

2.2 Склад, структура й показники використання основних виробничих фондів підприємства Виготовлення продукції здійснюється в процесі взаємодії праці і визначених засобів виробництва. Останні по своєму матеріально-речовинному складі складають виробничі фонди підприємства, усю сукупність яких поділяють на основні й оборотні фонди.

Однак засоби виробництва як сукупність засобів і предметів праці не можна ототожнювати з виробничими фондами, це обумовлено:

по-перше, тим, що елементи засобів виробництва стають виробничими фондами лише з моменту їхнього безпосереднього використання у виробничому процесі;

по-друге, тим, що виробничі фонди на відміну від засобів виробництва є винятково вартісною економічною категорією. Це значить, що до виробничих фондів відносять не всі елементи засобів виробництва, а ті з них, що мають вартість.

Основні фонди (ОФ) — це засоби праці, що мають вартість і функціонують у виробництві тривалий час у своїй незмінній споживчій формі, а їхня вартість переноситься конкретною працею на вартість продукції, що виготовляється, частинами в міру зносу.

Облік ОФ здійснюється в натуральній і вартісній формах.

Натуральні показники (площа, обсяг, потужність, кількість одиниць устаткування й ін.) використовуються при визначенні виробничої потужності, розробці балансів устаткування, для удосконалення складу ОФ.

Вартісна форма обліку необхідна для визначення розмірів амортизації, калькулювання собівартості продукції.

У залежності від моменту проведення оцінки вартість ОФ визначаться як:

Первісна вартість (ОФПС) — це фактична вартість основних фондів на момент запровадження в дію або покупки (вартість устаткування, витрати на його транспортування, установку). Первісна вартість складається з таких витрат (у відповідності зі стандартом бухгалтерського обліку № 7 «Основні засоби»):

суми, виплачувані постачальникам засобів праці (ціна покупки ОФ);

реєстраційні збори, державний збір і аналогічні платежі, здійснювані в зв’язку з покупкою прав на об'єкти ОФ;

суми ввізного мита;

суми непрямих податків у зв’язку з покупкою ОФ (якщо вони не відшкодовуються підприємству);

витрати на страхування ризиків доставки ОФ;

витрати на установку, монтаж, настроювання ОФ;

інші витрати, безпосередньо зв’язані з доведенням ОФ до стану, у якому вони будуть придатні для використання.

Відбудовна вартість (ОФВС) — це вартість відтворення основних фондів у сучасних умовах виробництва. Вона враховує ті ж витрати, що і первісна вартість, але за сучасними цінами і включає результати переоцінки ОФ (індексацію первісної вартості), проведеної за рішенням уряду. Відбудовна вартість ОФ може бути визначена як:

.

де ППТ — середньорічний відсоток приросту продуктивності праці в країні за час використання ОФ;

t — кількість років експлуатації ОФ до моменту визначення відбудовної вартості.

У Національних стандартах бухгалтерського обліку в Україні виділений ще один вид оцінки ОФ — справедлива вартість. Це — первісна вартість ОФ, отриманих в обмін. Вона дорівнює сумі, по якій цей об'єкт може бути виміняний у випадку здійснення договору між зацікавленими і компетентними незалежними сторонами. Справедливою вартістю в більшості випадків вважається ринкова вартість ОФ, що визначається професійними оцінювачами-експертами. У випадку неможливості такої оцінки ОФ переоцінюються по відбудовній вартості або по відбудовній вартості з урахуванням зносу. Справедливу вартість ще називають реальною вартістю ОФ.

У залежності від стану ОФ вони оцінюються по:

1. Повної (первісної і відбудовна) вартості. Саме по цій вартості основні фонди враховуються на балансі підприємства протягом усього періоду їхнього функціонування.

2. Залишкової вартості - характеризує їхню реальну вартість, ще не перенесену на вартість виготовленої продукції. Вона визначається:

ОФОС = ОФПС — Амобщ.

ОФОС = ОФВС — Амобщ.

Залишкова вартість на час їхнього вибуття (викликана зносом) називається ліквідаційної (ОФЛС). По цій вартості підприємства можуть реалізовувати ОФ, списувати, передавати на баланс іншому підприємству.

Балансова вартість груп основних фондів на початок розрахункового року (ОФбс) визначається:

ОФбс = ОФбсо+Зпок+Зкр+Зрек — ОФвыб — АОо, де ОФбсо — балансова вартість групи основних фондів на початок року, що передував звітному;

Зпок — витрати на покупку нових основних фондів;

Зкр — вартість здійснення капітального ремонту основних фондів;

Зрек — витрати на реконструкцію виробничих приміщень і модернізацію устаткування.

ОФвиб — вартість виведених з експлуатації основних фондів протягом року, що передує звітному;

АОо — сума амортизаційних відрахувань, нарахованих у році, що передував звітному.

Для визначення первісної (балансової) вартості основних фондів на початок наступних за звітним роки необхідно враховувати абсолютні величини запровадження в дію і вибуття протягом звітного року основних фондів, оскільки останні повинні діяти (не діють) протягом усього наступного року незалежно від дати введення або вибуття основних фондів у звітному році.

Основні фонди поділяються на виробничі і невиробничі.

Основні виробничі фонди функціонують у сфері матеріального виробництва підприємства. Основні невиробничі фонди не приймають особистої участі в процесі виробництва, задовольняють соціальні (побутові, житлові, культурні, медичні) нестатку працівників підприємства: житловий фонд, будинку відпочинку, спортивні спорудження й ін.

У залежності від функцій, що виконують засобу праці у виробничому процесі, вони класифікуються по виробничому призначенню і поділяються на наступні групи:

Будинки — корпуси цехів, адміністративно-господарські будівлі, склади, комори й ін.

Спорудження — інженерно-будівельні об'єкти, необхідні для здійснення процесу виробництва (дороги, мости, тунелі, очисні спорудження, насосні станції).

Передатні пристрої - засобу, за допомогою яких передаються усі види енергії (електричної, механічної, тепловий) від машин-двигунів до робочих машин: електромережі, паро-, газо-, нафтопроводи.

Машини й устаткування, що поділяються на:

силові машини й устаткування (казани, дизелі);

робочі машини й устаткування (верстати, преси, агрегати);

вимірювальні і регулюючі пристрої і прилади, лабораторне устаткування;

обчислювальна техніка.

Транспортні засоби — враховуються засоби цехового, міжцехового, міжзаводського транспорту: тепловози, вагони, тягачі, електрокари, автонавантажувачі й ін.

Інструмент — механізовані і ручні інструменти усіх видів, вимірювальні, що ріжуть, а також різного роду пристосування — патрони, кондуктори й ін.

Виробничий інвентар — інвентарна тара, контейнери, стелажі, робочі столи.

Господарський інвентар — предмети канцелярського і господарського призначення — канцтовари, меблі, предмети протипожежного призначення, засобу забезпечення санітарного стану й ін.

Основні фонди для встановлення норм амортизаційних відрахувань і розрахунку щорічних амортизаційних сум поділяють на чотири групи:

1. Будинки, спорудження, передатні пристрої.

2. Автомобільний транспорт, меблі, побутові електронні, оптичні, електромеханічні пристрої.

3. Основні фонди, що не ввійшли в 1 і 2 групи (машини й устаткування).

4. ЕОМ і інші машини для автоматичної обробки даних, програмне забезпечення для них, зв’язані з ними засобу зчитування або печатки інформації, телефони, мікрофони, рації, вартість яких перевищує вартість малоцінних товарів.

Основні фонди також поділяють на:

а) активні, котрі безпосередньо беруть участь у виробничому процесі і завдяки цьому забезпечують необхідний обсяг і якість продукції;

б) пасивні, котрі створюють умови для здійснення процесу виробництва.

До активного відносять: машини й устаткування, інструмент, вимірювальні і регулюючі пристрої, деякі технічні спорудження (гірські вироблення шахт, газові і нафтові шпари).

На виробничу структуру ОФ впливають наступні фактори:

виробничі і матеріально-технічні особливості галузі;

форми громадської організації виробництва;

форми відтворення ОФ;

технічний рівень виробництва;

рівень організації будівельних робіт;

розміщення виробництва.

Співвідношення окремих видів (груп) основних фондів, виражене у відсотках до їхньої загальної вартості, визначає видову (технологічну) структуру використовуваних засобів праці. Чим більше питома вага активних основних фондів, тим прогресивніше й ефективніше їхня технологічна структура.