Твір-розповідь.
Вечірня зірка
Велике кохання зробило її найкращою, найяскравiшою серед усiх зiрок. Сходить вона найпершою, разом з мiсяцем, i завжди, кожної пори року, бiля нього. Назвали її люди вечiрньою, або дiвич-зорею. Сходить вона ранесенько, вмиється росою-сльозою та й задивиться на якусь дiвчину, що чекає милого…". Наталочка зручнiше вмощується на лiжку i довго дивиться на бабусю, i старенька вiдразу перестає… Читати ще >
Твір-розповідь. Вечірня зірка (реферат, курсова, диплом, контрольна)
Твiр-розповiдь. Вечiрня зiрка Ще одна зiрка зiрвалася, прокотилася над обрiєм, зачепивши своїм довгим хвостом верхiвки дерев i упала в безвiсть. А скiльки їх на небi, маленьких i великих. Спробуй-но, порахуй… Небо стоїть над землею бездонне i чисте, всiяне яскравими дiамантовими зорями. Вони розлiтаються яскравими бризками, спалахують, наче вогники, приваблюють до себе. Чорноока красуня-нiч гасить у вiкнах вогнi, заглядає у темнi шибки, чи всi сплять…
Маленькiй Наталочцi аж нiяк не спиться. Бабуся нiяк не може її приспати:
— Бабусю, розкажiть менi казочку про зiрочку. Ось про ту, найбiльшу i найкрасивiшу, — благає онука.
Наталочка зручнiше вмощується на лiжку i довго дивиться на бабусю, i старенька вiдразу перестає сердиться, що дитя так довго не спить. Погладила онуку по голiвцi та почала тиху оповiдь:
" Називають її люди вечiрньою. Було це дуже давно. Жила в одному селi дiвчина. З личка дуже красива, а жилось їй бiдно. Багато хлопцiв на неї задивлялись, а вона любила тiльки одного. Та бiдний був хлопець. Пiшов вiн на заробiтки i довго не повертався. Зажурилася дiвчина. Вийде ввечерi, коли зiйде мiсяць, заквiтчається червоною калиною, як при милому, i йде на берег рiчки. Сяде на каменi при мiсячному сяйвi i дивиться на свою вроду, розганяє настирливi зiрочки, що припливли подивиться на її красу. Терпкi сльози котяться i падають на гладеньке дзеркало води. Немає милого… Прохала ясного мiсяця, щоб освiтив милому ту стежечку, яка приведе його до неї. Та вiн все не йшов. А одного разу їй здалося, що кличе її до себе. Зрадiла дiвчина, розпростерла руки, наче крила, i ступила назустрiч йому з кручi. Мiцний, буйний вiтер пiдхопив її i понiс далеко в небо, аж до мiсяця. Та не знайшла й там вона свого милого. Так вона i стала зiркою.
Велике кохання зробило її найкращою, найяскравiшою серед усiх зiрок. Сходить вона найпершою, разом з мiсяцем, i завжди, кожної пори року, бiля нього. Назвали її люди вечiрньою, або дiвич-зорею. Сходить вона ранесенько, вмиється росою-сльозою та й задивиться на якусь дiвчину, що чекає милого…" .
А Наталочка давно вже спить, заколисана бабусиною казкою. I сниться їй, що та найкраща зiрка кличе її до себе, усмiхається їй, простягає до неї свої прозорi руки.