Управління ліквідністю комерційного банку

УПРАВЛІННЯ ЛІКВІДНІСТЮ КОМЕРЦІЙНОГО БАНКУ

ПЛАН

• ВСТУП

Розділ І. Ліквідність банку як здатність забезпечення виконання зобов’язань

1.1 Поняття ліквідності та її значення в діяльності банку

• 1.2 Методи та прийоми управління ліквідністю банку.
• 1.3 Правове регулювання ліквідності банків в Україні.
• 2. Аналіз управління ліквідністю ВАТ «Сведбанк»
• 2.1 Організаційно-методичне забезпечення управління ліквідністю банку
• 2.2 Ідентифікація факторів впливу та їх урахування в управлінні ліквідності банку.
• 2.3 Комплексний аналіз ліквідності банку.
• 3. Шляхи вдосконалення управління ліквідністю банку
• 3.1 Оцінка ефективності методів управління ліквідністю банку
• 3.2 Напрями вдосконалення управління ліквідністю банку
• 3.3 Зарубіжний досвід управління ліквідністю та можливості його застосування в Україні.
• ВИСНОВКИ
• СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
• ДОДАТКИ

ВСТУП Актуальність обраної теми полягає в тому, що банківська система відіграє важливу роль в сучасних умовах і подальшому розвитку економіки України. Утриматись на цих позиціях, які повинна займати в ринковій економіці, банківська система зможе тільки за наявності розвинутої теорії банківської справи. Це створює необхідність удосконалення обліково-аналітичних наук, методики та інструментарію економічного аналізу банківської діяльності.

Одним з показників надійності й життєздатності банківської установи є ліквідність. Для забезпечення ефективності функціонування банківської системи набуває особливого значення підтримання стабільного стану ліквідності комерційних банків. Це залежить від досконалості процесу управління ліквідністю, зовнішнього і внутрішнього.

Розвиток ринкових відносин у вітчизняному банківському секторі, реформування бухгалтерського обліку на засадах міжнародних та національних стандартів зумовлює додаткові вимоги до економічного контролю і аналізу показників банківської діяльності, зокрема — ліквідності. Об'єктивна необхідність створення адекватних систем аналітичної підтримки і обґрунтування управлінських рішень, їх вдосконалення і адаптації до потреб управління ліквідністю сучасного комерційного банку визначають актуальність роботи.

Внесок у розроблення проблем ліквідності зробили зарубіжні і вітчизняні вчені: М.І. Баканов, Л. Г. Батракова, М. Б. Диченко, Е. Долан, Дж. Кейнс, В. Кромонов, О.І. Лаврушин, А.І. Мілюков, Г. С. Панова, Е. Рід, Дж. Сінкі, А. Н. Трифонов, В.М. Усоскін, М. М. Ямпольський. Однак, зарубіжний досвід не може використовуватися без урахування умов функціонування українських банків, пов’язаних зі специфікою їх ліквідності, чинною системою обліку та звітності. Все це потребує розроблення методик аналізу і регулювання банківських операцій, адаптованих до особливостей розвитку грошового ринку, банківської системи України, економіки країни в цілому.

Метою дослідження є систематизація, вдосконалення і розвиток наявних методичних підходів до аналізу ліквідності та розроблення для комерційних банків України інформаційно-аналітичного забезпечення процесу стратегічного й оперативного управління ліквідністю.

Для досягнення мети поставлені завдання:

— визначення і удосконалення методологічних і концептуально-теоретичних засад аналізу банківської ліквідності;

— формування цілісного підходу до аналізу ліквідності комерційного банку й розроблення спеціальних методик до кожного з його етапів;

— змістовна інтерпретація методів ретроспективного аналізу ліквідної позиції банку;

— розроблення методики перспективного аналізу для прогнозування ризиків дисбалансу й оптимізації оперативного управління ліквідністю комерційного банку.

Об'єктом дослідження є діяльність комерційних банків в умовах становлення ринкових відносин в Україні.

Предмет дослідження — банківська ліквідність, методологія, теорія та методичний інструментарій її аналізу.

У роботі використовувалися загальнонаукові методи (історико-логічний і генетичний, аналіз і синтез, індукція і дедукція, аналогія) — при дослідженні теоретичних аспектів аналізу ліквідності; принципи системного підходу і концептуальні положення банківського аналізу на етапі методологічного розв’язання проблеми, обґрунтування логіки аналітичного процесу загалом; спеціальні економіко-статистичні прийоми (середніх і відносних величин, вибіркового спостереження, групування, динамічних рядів, коефіцієнтний) — у ході розроблення конкретних методик аналізу статичної і динамічної ліквідності.

РОЗДІЛ І. ЛІКВІДНІСТЬ БАНКУ ЯК ЗДАТНІСТЬ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ВИКОНАННЯ ЗОБОВ’ЯЗАНЬ

1.1 Поняття ліквідності та її значення в діяльності банку

Банківські установи в сучасних умовах господарювання стали невід'ємною ланкою в системі економічних відносинах, а саме в перерозподілі грошової маси. Однак, хоча ці установи є елементом ринку в свою чергу їх сукупність формує власний повноцінний ринок банківських послуг, а також міжбанківський валютний ринок, як особливий вид ринку товарі, за умови що валютні кошти які пропонуються на цьому ринку виступають не як платіжний засіб, а як річ що купується. Виходячи з того, що утворюється ринок банківських послуг може також стверджувати, що це ринок функціонує по всіх правилах мікроекономіки: наявні попит та пропозиція. Присутні також конкуренція та монополія, остання, щоправда, стримується з боку держави. Хоча таки вид ринків і є специфічним, все ж ті суб'єкти, хто хоче придбати його продукцію, тобто скористатися банківськими послугами, має обрати один з банків. Однак при конкурентних умовах розвитку ринку банки будуть боротися за своїх потенційних клієнтів, а клієнти пильно вивчати той банк, який оберуть для подальшої співпраці в сфері обігу грошей, а цінних паперів. Один із способів за допомогою яких можна отримати релевантну інформацію щодо учасників ринку є банківський аналіз.

Методологія банківського аналізу ґрунтується на категоріальному апараті, логіці та принципах системного підходу. Суть у тому, що, з одного боку, предмет дослідження має розглядатися як система зі своєю структурою, функціями та метою, на досягнення яких її спрямовано. Отримані концептуальні положення визначають вибір аналітичних показників ліквідності, їх структурування та систематизацію залежно від специфіки та ієрархічних рівнів управління, тобто змістовний бік аналізу досліджуваного явища; ті параметри банківської діяльності, які безпосередньо пов’язані з ліквідністю. З іншого боку, сам економічний аналіз, який містить різні спеціалізовані, але взаємопов'язані методи і прийоми дослідження, має носити цілісний, системний характер. Тільки такий комплексний підхід дає змогу досить повно і достовірно охарактеризувати ліквідність комерційного банку.

У вітчизняній і зарубіжній літературі існують різні підходи до визначення ліквідності. Найпоширенішими є функціонально-цільові визначення поняття. Такі трактування грішать неповнотою і однобічністю формулювань, що пов’язано, значною мірою, з вузьким розумінням зобов’язань банку, під якими розуміють в основному боргові зобов’язання перед вкладниками. Залишається дискусійним поняття про співвідношення ліквідності та платоспроможності, їх специфіку і взаємозв'язки.

Для розв’язання зазначених проблем необхідно було звернутися до сутності та генезису ліквідності, що сягає теорії позичкового капіталу та грошового обігу в цілому. Це дало можливість обґрунтувати низку принципово важливих положень.

Продукція банку носить вартісний характер. Взаємозв'язок грошей і кредиту багатогранний і суперечливий. З одного боку, кредит і гроші - самостійні економічні категорії, які мають специфічні особливості та закономірності функціонування. З іншого, вони мають спільне, оскільки являють собою продукт економічних відносин щодо руху вартості.

Ліквідність не предметна. Як властивість або якість, вона характеризує свої носії з погляду їх потенціалу, ефективності реалізації внутрішніх можливостей, внаслідок чого і розглядається за двома напрямками: як запас і потік, тобто статична і динамічна ліквідність.

Термін «ліквідність» (від лат. Liquidus — рідкий, текучий) у буквальному значенні слова означає легкість реалізації, продажі, перетворення матеріальних цінностей у кошти.

Поняття ліквідність комерційного банку означає можливість банку своєчасно і повно забезпечувати виконання своїх боргових і фінансових зобов’язань перед усіма контрагентами, що визначається наявністю достатнього власного капіталу банку, оптимальним розміщенням і величиною коштів по статтях активу і пасиву балансу з урахуванням відповідних термінів. [13]

Іншими словами, ліквідність комерційного банку базується на постійній підтримці об'єктивно необхідного співвідношення між трьома її складовими — власним капіталом банку, залученими і розміщеними ним коштами шляхом оперативного керування їхніми структурними елементами.

З урахуванням цього у світовій банківській теорії і практиці ліквідність прийнято розуміти як «запас» або як «потік». При цьому ліквідність як «запас» містить у собі визначення рівня можливості комерційного банку виконувати свої зобов’язання перед клієнтами у визначений конкретний момент часу шляхом зміни структури активів на користь їхніх високоліквідних статей за рахунок наявних у цій області невикористаних резервів.

Ліквідність як «потік» аналізується з погляду динаміки, що припускає оцінку спроможності комерційного банку протягом визначеного періоду часу змінювати сформований несприятливий рівень ліквідності або запобігати погіршенню досягнутого, об'єктивно необхідного рівня ліквідності (зберігати його) за рахунок ефективного управління відповідними статтями активів і пасивів, залучення додаткових позикових коштів, підвищення фінансової стійкості банку шляхом збільшення доходів.

Питання про носії ліквідності як властивості має дискусійний характер. Якщо термін «ліквідність активів» не викликає сумнівів, то вислів «ліквідність пасивів» є суперечливим, хоча їх значення для підтримання ліквідності банку ніким не заперечується. Відповідь на це запитання дає функціональний аналіз.

Розгляд місця і ролі ліквідності в реалізації основних функцій комерційного банку дало змогу виділити кілька рівнів аналізу. Залежно від характеризованого предмета ліквідність розглядається на кожному з трьох взаємопов'язаних, ієрархічних (тобто таких, що ускладнюються і розширюються, включаючи в себе попередні) рівнях: як статична ліквідність структурних елементів балансу, динамічна ліквідність балансу і ліквідність банку загалом.

Ліквідність — це здатність фінансового інструменту (який є за своєю суттю гарантійним зобов’язанням про повернення взятих у кредит коштів) трансформуватися у грошову форму, а ступінь ліквідності визначається характером цієї трансформації. Додатна ліквідність активів зумовлена їх якістю (надійністю, терміновістю і дохідністю), а також можливістю дострокової реалізації, які не мають оборотні активи (позички) жорстко зв’язані кредитними відносинами. Тому стверджується, що запас високоліквідних активів банку, які можна продати у разі необхідності, і теоретично, і практично рівнозначний якісному, диверсифікованому портфелю його цінних паперів. Якість від'ємної ліквідності має прямо протилежне значення. Для банку, насамперед, важлива стабільність боргових зобов’язань, сталість сум і термінів повернення.

Узагальнюючи наявні формулювання, можна визначити ліквідність банку як його здатність виконувати боргові, збалансовані та потенційні кредитні зобов’язання, для цього необхідні не тільки оптимальна структура, обсяги і висока якість його пасивів і активів, але і можливість оперативно залучати кошти із зовнішніх джерел за розумною ціною. Ця здатність реалізується в часі тільки тоді, коли ліквідні активи трансформуються в грошову форму. [15]

Таким чином, кожний комерційний банк повинний самостійно забезпечувати підтримку своєї ліквідності на заданому рівні на основі як аналізу її стану, що складається на конкретні періоди часу, так і прогнозування результатів діяльності і проведення в наступному науково-обґрунтованої економічної політики в області формування статутного капіталу, фондів спеціального призначення і резервів, залучення позикових коштів сторонніх організацій, здійснення активних кредитних операцій.

Крім того, діяльність комерційних банків, що виступають посередниками між тими, хто має у своєму розпорядженні кошти у виді заощаджень, і тими, хто в них потребує, полягає в тому, щоб раціонально залучати ці кошти і надавати їх у позичку або інвестувати по більш високих ставках для забезпечення загальної прибутковості, у тому числі одержання прибутку.

Для здійснення операційної діяльності, пов’язаної з залученням коштів і їхнього розміщення в умовах ринкової невизначеності майбутніх попиту і надходжень наявних коштів за визначений період, банку потрібні кошти в їхній ліквідній формі, тобто такі активи, що могли б бути легко і швидко перетворені в готівку з невеликим ризиком втрат або взагалі без нього.

Таким чином, ліквідність комерційного банку — це можливість використовувати його активи в якості наявних коштів або швидко перетворювати їх в такі .

Комерційний банк вважається ліквідним, якщо суми його наявних коштів і інших ліквідних активів, а також можливості швидко мобілізувати кошти з інших джерел достатні для своєчасного погашення боргових і фінансових зобов’язань. Крім того, ліквідний резерв необхідний для задоволення практично будь-яких непередбачених фінансових потреб: укладання вигідних угод по кредиті або інвестуванню; на компенсування сезонних і непередбачених коливань попиту на кредит, поповнення коштів при несподіваному вилученні внесків і т.д.

У вітчизняній економічній літературі, на відміну від сталої міжнародної банківської термінології, часом плутають два поняття — ліквідність балансу банку і платоспроможність останнього, що в призводить до ототожнення методів і засобів підтримки ліквідності і платоспроможності кредитних інститутів. Якщо перше в більшому ступені справа самого банку і він самостійно вибирає в конкретних умовах ті або інші засоби підтримки своєї ліквідності на рівні встановлених норм, то друге, як правило, відноситься до функцій держави в особі Центрального банку.

Отже, банк вважається ліквідним, якщо суми його коштів, які банк має можливість швидко мобілізувати з інших джерел, дозволяють своєчасно виконувати зобов’язання по пасиву. Необхідно підкреслити, що з метою підтримки своєї стабільності банк повинний мати визначений ліквідний резерв для виконання непередбачених зобов’язань, поява яких може бути викликано зміною стану грошового ринку, фінансового положення клієнта або банку партнера. [16]

Однією із різновидностей ліквідностей, яка використовується в банківський сфері є ліквідність балансу. Баланс вважається ліквідним, якщо його стан дозволяє за рахунок швидкої реалізації коштів по активу покривати термінові зобов’язання по пасиву. Можливість швидкого перетворення активів банку в грошову форму для виконання його зобов’язань визначається рядом чинників, серед яких вирішальним є відповідність термінів розміщення коштів термінам залучення ресурсів. Інакше кажучи, який пасив по терміну, таким повинний бути й актив; тоді забезпечується рівновага в балансі між сумою і терміном вивільнення коштів по активу в грошовій формі і сумою і терміном майбутнього платежу по зобов’язаннях банку.

На ліквідність балансу банку впливає структура його активів: чим більше частка першокласних ліквідних коштів у загальній сумі активів, тим вище ліквідність банку. Активи банку по ступеню їхньої ліквідності можна розділити на три групи: 1. Ліквідні кошти, що знаходяться в розпорядженні банку у вигляді грошей, або першокласні ліквідні засоби. У їхньому числі - каса, засоби на коррахунку, першокласні векселя і державні цінні папери. 2. Ліквідні засоби в розпорядженні банку, що можуть бути перетворені в кошти. Мова йде про кредити й інші платежі на користь банку з термінами виконання в найближчі 30 днів, умовно реалізованих цінних паперах, зареєстрованих на біржі (як і участь в інших підприємствах і банках), і інших цінностях (включаючи нематеріальні активи). 3. Неліквідні активи — це прострочені кредити і ненадійні борги, будинки і спорудження, що належать банку і відносяться до основних фондів .

У міжнародній банківській практиці самою ліквідною частиною активів вважається касова готівка, під якою розуміються не тільки гроші в касі, але і кошти, що знаходяться на поточному рахунку даного кредитного інституту в Центральному банку. Ліквідними статтями в країнах ринкової економіки вважають першокласні короткострокові комерційні векселя, що банк може переоформити у Центральному банку, цінні папери, гарантовані державою. Менше ліквідними є банківські інвестиції в довгострокові цінні папери, тому що їхня реалізація за короткий термін не завжди можлива. Як малоліквідні активи розглядаються довгострокові позички і вкладення в нерухомість.

Крім того, ліквідність банку залежить від ступеня ризику окремих активних операцій: чим більша частка високоризикових активів у балансі банку, тим нижче його ліквідність. Так, у сформованій практиці до надійних активів прийнято відносити наявні кошти, а до високоризикових — довгострокові вкладення банків. Ступінь кредитоспроможності позичальників банку робить істотний вплив на своєчасне повернення позичок і тим самим на ліквідність балансу банку: чим більше. частка високоризикових кредитів у кредитному портфелі банку, тим нижча його ліквідність. Ліквідність залежить також від структури пасивів балансу. Якщо по вкладах до запитання вкладники вправі витребувати гроші в будь-який момент, то строкові вклади знаходяться в розпорядженні банку більш-менш тривалий період, і, отже, за інших рівних умов підвищення питомої ваги вкладів до запитання і зниження, частки строкових вкладів знижує банківську ліквідність. Надійність депозитів і позик, отриманих банком від інших кредитних установ, також впливає на рівень ліквідності балансу.

Ліквідність балансу банку оцінюється за допомогою розрахунку спеціальних показників, що відбивають співвідношення активів і пасивів, структуру активів. У міжнародній банківської практиці частіше усього в цих цілях використовуються коефіцієнти ліквідності. Останні являють собою співвідношення різноманітних статей активу балансу кредитної установи з визначеними статтями пасиву або, навпаки, пасивів з активами. Показники ліквідності в різних країнах мають різноманітні назви, неоднакові методики їхнього обчислення, що пов’язано зі сформованою практикою і традиціями, залежать від спеціалізації і величини банків, проведеної політики в області кредиту і ряду інших обставин. Звичайно для оцінки ліквідності застосовуються коефіцієнти короткострокової і середньострокової ліквідності; вони обчислюються як відношення короткострокових ліквідних активів або середньострокових активів до відповідних по термінах пасивів. У ряді країн ринкової економіки банки зобов’язані підтримувати коефіцієнти ліквідності не нижче визначеного рівня, що називається нормою ліквідності.

Норми ліквідності в одних країнах встановлюються органами банківського і валютного контролю, в інших — банківським законодавством; їхня величина визначається з урахуванням накопиченого досвіду і конкретних місцевих умов. У нашій країні з метою контролю за ліквідністю комерційних банків також були введені норми ліквідності. Оцінка рівня ліквідності банку досягається шляхом зіставлення значення коефіцієнтів ліквідності конкретного банку з установленими нормами. Підтримка ліквідності на необхідному рівні здійснюється за допомогою проведення визначеної політики банку в області пасивних і активних операцій, вироблюваної з урахуванням конкретних умов грошового ринку, специфіки клієнтури, особливостей виконуваних операцій, можливостей виходу на нові ринки і розвитку банківських послуг.

Таким чином бачимо, що відсутня категорична та одностайна точка зору щодо сутності ліквідності як економічної категорії і досі точаться спори про її визначення та співвідношення із платоспроможністю. Аналізуючи наведенні точки зору пропонуємо наступне розуміння ліквідності, як здатності фінансових інструментів трансформуватися у вид або форму яка найбільшим чином сприяє його реалізації та задоволення зобов’язань.

1.2 Методи та прийоми управління ліквідністю банку

Повсякденна робота комерційного банку по управлінню ліквідністю спрямована на самозбереження банку, умовою якого виступає безперебійне виконання зобов’язань перед клієнтами. З організаційної точки зору вона припускає дотримання співвідношень окремих груп і статей пасивів і активів балансу, зафіксованих у визначених показниках. Такі показники підрозділяються на зовнішні і внутрішні.

До зовнішніх відносяться показники, що встановлюються, відповідно до чинного законодавства, Національним банком. Вони являють собою форму державного управління діяльністю комерційного банку. Що стосується внутрішніх показників, то, відповідно до державної функції, вони визначають найбільше загальні пропорції, необхідні для забезпечення фінансової стійкості банку. Так, показник поточної ліквідності розкриває співвідношення загальної суми ліквідних коштів до зобов’язань банку по рахунках до запитання. Його значення для банків, що здійснюють розрахунково-касове обслуговування клієнтів, — 0,2 означає, що 20% активів, що відповідають сумі залишків рахунків до запитання, необхідно тримати в найбільше ліквідній формі: залишків грошей у касах банку, залишків на його кореспондентських рахунках, облігацій державних позик, виданих кредитів терміном погашення до 1 місяця й ін. Конкретна частка кожного з цих активів у їхньому загальному обсязі визначається самим комерційним банком. Причому вона не може укладатися довільно. Пропорції окремих видів ліквідних активів установлюються комерційним банком самостійно з урахуванням сформованих традицій і специфіки його роботи, а також особливостей діяльності клієнтури. Вони фіксуються у формі внутрішніх показників ліквідності і служать орієнтиром в оперативній роботі відповідних служб і спеціалістів банку.

При розробці зазначених показників, а також роботі з управління ліквідністю враховується комплекс чинників, що можна згрупувати в чотири основні групи:

· випадкові і надзвичайні, що виникають у зв’язку з особливостями діяльності клієнтів банку;

· сезонні, що мають відношення до виробництва і переробки сільськогосподарської продукції;

· циклічні, що відтворюють коливання ділової активності;

· довгострокові, що викликаються зрушеннями в споживанні, інвестиційному процесі, розвитком науково-технічного прогресу.

Дані показники виконують роль своєрідних «обмежувачів», що забезпечують відповідну спрямованість діяльності комерційного банку; їхнє дотримання не є безпосередньою роботою комерційного банку. Цільова ж функція управління визначається змістом процесу. Оскільки банк є комерційним підприємством, то кінцевою ціллю його діяльності виступає одержання прибутку. Цим забезпечується «самозбереження» банку як установи, що функціонує в ринковому середовищі. [19]

Для комерційного банку, як і будь-якого іншого підприємства, загальною основою ліквідності виступає забезпечення прибутковості виробничої діяльності (виконуваних операцій). У той же час особливості його роботи як установи, що засновує свою діяльність на використанні коштів клієнтів, диктує необхідність застосування специфічних показників ліквідності. Хоча загальна і специфічна ліквідність комерційного банку доповнюють один одного, спрямованість їхньої дії взаємно протилежна. Максимальна специфічна ліквідність досягається при максимізації залишків у касах і на кореспондентських рахунках стосовно інших активів. Але саме в цьому випадку прибуток банку мінімальний. Максимізація прибутку потребує не збереження коштів, а їх використання для видачі позичок і здійснення інвестицій. Оскільки для цього необхідно звести касову готівку і залишки на кореспондентських рахунках до мінімуму, то максимізація прибутку ставить під загрозу безперебійність виконання банком своїх зобов’язань перед клієнтами. [18]

Отже, суть банківського управління ліквідністю складається в гнучкому сполученні протилежних вимог загальної і специфічної ліквідності. Цільова функція управління ліквідністю комерційним банком полягає в максимізації прибутку при обов’язковому дотриманні встановлюваних і обумовлених самим банком економічних нормативів.

Політика ліквідності спрямована на вирішення дилеми «ліквідність — прибутковість». Перед банком постає завдання максимізації дохідності операцій за наявності даного обмеження. Вимога підвищення прибутку потребує не збереження коштів у ліквідній формі, а їх використання для видачі кредитів та здійснення інвестицій. Для цього необхідно звести до мінімуму готівку в касі та залишки на коррахунках. У такому разі виникає загроза безперебійності виконання банком своїх зобов’язань перед клієнтами. Отже, сутність управління банківською ліквідністю полягає в гнучкому поєднанні протилежних вимог — максимізації прибутковості за обов’язкового додержання норм ліквідності.

При цьому присутній чітко виражений фактор невизначеності, оскільки керівництво банку не може з певністю передбачити, коли і в якому масштабі постане проблема ліквідності. А коли вона виникає, можна лише вдатися до тих чи інших управлінських дій на основі раніше створених резервів ліквідних коштів, особливої структури активів і пасивів або напрацьованих операцій.

З метою ефективного вирішення дилеми «ліквідність — прибутковість» потреби банку в ліквідних коштах мають постійно аналізуватися для уникнення як надлишків, так і дефіциту. У практичній діяльності банківські менеджери застосовують кілька методів оцінювання потреб банку в ліквідних засобах:

· метод фондового пулу (оцінювання надходжень і платежів);

· метод структурування фондів (поділу джерел фінансування);

· метод показників ліквідності.

Кожний з методів базується на певних припущеннях і дає лише наближену оцінку суми ліквідних коштів, необхідних банку в певний момент часу. Виконувати таку роботу можна лише за умови існування відповідного оперативно-інформаційного забезпечення, яке містить дані про наявні ліквідні кошти, очікувані надходження та майбутні платежі. Інформацію доцільно надавати у вигляді графіків вхідних та вихідних грошових потоків на відповідний період — декаду, місяць, квартал. Менеджер з управління ліквідністю має постійно оцінювати потребу в ліквідних коштах на основі наданої інформації.

На практиці більшість банків створюють резерви ліквідних засобів, які складаються з двох частин: 1) операційних резервів для підтримки потреб ліквідності за короткостроковими прогнозами; 2) планових резервів для забезпечення довгострокових прогнозів попиту на ліквідні засоби. Операційні резерви можуть перевищувати або дорівнювати реальній потребі в ліквідних засобах, залежно від того, якої загальної стратегії управління банком додержує керівництво і який ступінь ризику (імовірність залишитися без ліквідних коштів) є прийнятним для даного банку. Зрештою дії менеджменту щодо управління ліквідністю значною мірою грунтуються на результатах оцінювання потреб у ліквідних засобах на певний період, а ефективність процесу управління визначається точністю та реалістичністю одержаних прогнозів. Тому обраний керівництвом метод оцінювання потреб у ліквідних засобах має важливе значення при вирішенні проблем ліквідності.

Метод фондового пулу полягає у зіставленні загальної потреби в ліквідних засобах з наявними джерелами їх надходження, які перебувають у розпорядженні банку. Особливістю підходу є те, що всі надходження банку розглядаються як єдиний пул без диференціації за джерелами фінансування. В основу покладено два очевидні твердження: 1) ліквідність зростає зі збільшенням депозитів і зниженням обсягів кредитування; 2) ліквідність знижується зі зменшенням депозитної бази і зростанням потреби у кредитах. Потреба в ліквідних засобах визначається порівнянням вхідного та вихідного грошових потоків банку. Різницею між сумою надходжень та сумою використаних коштів подається розрив ліквідності, або нетто-ліквідна позиція банку. Якщо наявні ліквідні засоби за обсягом перевищують їх використання, то існує додатний розрив ліквідності, тобто надлишок ліквідних засобів, який необхідно швидко інвестувати в дохідні активи до виникнення потреби в грошових коштах. Коли потреба в ліквідних засобах за обсягом перевищує їх наявність, то банк стикається з дефіцитом або від'ємним розривом ліквідності. Перед менеджментом банку постає завдання пошуку найдешевших і найдоступніших джерел поповнення ліквідних коштів.

У процесі оцінювання потреб банку в ліквідних засобах необхідно брати до уваги не лише фактичні, а й очікувані грошові потоки. Підготовка прогнозу зміни обсягів попиту та пропозиції ліквідних коштів базується на вивченні їх динаміки, статистичних даних, досвіді та знаннях фахівців. Дієвість такого прийому є особливо високою тоді, коли менеджмент банку має достатньо інформації та багато достовірних позицій, таких як договір про відкриття кредитної лінії, попереднє повідомлення клієнта про намір зняти кошти з рахунку, настання строків платежів до бюджету. Інформація такого характеру дає змогу скласти реальний прогноз.

На зміни в обсягах кредитів і депозитів впливає комплекс чинників загального характеру, які необхідно враховувати у процесі прогнозування. Аналіз їх впливу здійснюється за групами:

· циклічні — відтворюють коливання ділової активності;

· сезонні — визначають зміни у стані депозитів та кредитів протягом певного періоду (тижні, місяці) порівняно із середньорічним;

· трендові — показують довгостроковий середній темп росту депозитів і кредитів та виявляють загальні тенденції, які можуть бути екстрапольовані на майбутнє;

· структурні — відображають зрушення у споживанні, інвестиційному процесі, розвиток науково-технічного прогресу;

· випадкові та надзвичайні, пов’язані з особливостями діяльності клієнтів.

Основні етапи застосування методу фондового пулу:

· визначення планового періоду для оцінювання потреб ліквідності;

· прогнозування обсягів кредитів і депозитів для обраного періоду;

· обчислення очікуваної динаміки зміни обсягів ліквідних коштів протягом планового періоду;

· оцінка нетто-ліквідної позиції банку протягом планового періоду;

· складення плану дій у разі виникнення дефіциту або позитивного сальдо ліквідності.

Маючи достовірний прогноз ліквідної позиції банку, менеджмент може оцінити свої можливості, залучити кошти за прийнятною ціною з доступних джерел та планувати діяльність.

Метод фондового пулу доцільно застосовувати, коли ресурсна база банку достатньо однорідна, а можливості використання недепозитних джерел поповнення ліквідних коштів обмежені.

У вітчизняній практиці розглядуваний метод можна використовувати як допоміжний, оскільки ліквідність регулюється за методом показників. Але визначення нормативів ліквідності НБУ базується саме на принципі об'єднання ресурсних джерел без врахування їх стабільності та структури.

Завдання ефективного управління ліквідністю ускладнюється, якщо банк використовує принципово різні джерела залучення коштів. У такій ситуації обґрунтованим стає застосування методу структурування фондів (поділу джерел фінансування). Сутність методу полягає у встановленні відповідності між конкретними видами джерел та напрямками використання ресурсного потенціалу. Частина ресурсів, яка сформована за рахунок мінливих джерел, таких як вклади до запитання, залишки на розрахункових рахунках клієнтів, вкладається в короткострокові позики та цінні папери. Кошти, одержані з відносно стабільних джерел (строкові вклади, депозити), можуть бути спрямовані на видачу довгострокових кредитів і придбання облігацій.

У разі використання методу структурування фондів необхідно:

· розподілити всі ресурси за джерелами формування залежно від оборотності за рахунками;

· за кожним із джерел установити вимоги збереження фіксованої частки ресурсів у ліквідній формі;

· розподілити кошти з кожного джерела на фінансування відповідних активів.

Потреба банку в ліквідних засобах оцінюється встановленням для кожної категорії джерел фінансування вимоги збереження певної частки коштів у ліквідній формі. Для стабільних джерел ця частка може бути незначною — 10 — 15%, для мінливих вкладів і недепозитних зобов’язань — 25 — 30%, для зобов’язань за «гарячими грошима» — 80 — 90%. Конкретні обсяги резервування ліквідних коштів визначаються суб'єктивно, здебільшого на основі міркувань, припущень та досвіду менеджерів кожного банку.

Так менеджмент оцінює потребу в ліквідних засобах, які необхідні для виконання зобов’язань банку, але попит на грошові кошти може виникнути і в результаті надходження кредитних заявок. У сучасній міжнародній практиці панує погляд, згідно з яким банк має надавати всі кредити з прийнятним рівнем ризику навіть у разі дефіциту ліквідних коштів, розраховуючи на можливість запозичення ресурсів. Такий підхід називають концепцією партнерства у взаємовідносинах з клієнтом. Він орієнтований на встановлення різнобічних стосунків із клієнтурою, максимізацію сукупних кредитів і підвищення дохідності банку.

Це означає, що при розрахунках потреби в ліквідних коштах необхідно враховувати і потенціальний попит на кредити та фактичну суму невчасно повернених (реструктуризованих, непогашених) кредитів. Отже, загальна потреба банку в ліквідних засобах визначається як сума очікуваної потреби у грошових коштах для обслуговування депозитних і недепозитних зобов’язань та потреби в наданні ліквідних кредитів.

На практиці багато банків використовують удосконалений метод структурування фондів, за яким враховується ймовірність настання тих чи інших подій, що призводять до виникнення проблем ліквідності. Менеджер з управління ліквідністю визначає можливу найкращу та найгіршу позиції ліквідності та оцінює ймовірність настання різних сценаріїв. Для кожного зі сценаріїв (або для найбільш імовірних) розробляється план дій. У разі найгіршого для банку сценарію з погляду ліквідності до плану необхідно включити оцінку вартості підтримки ліквідності як щодо активної, так і щодо пасивної частини банківського балансу, а також реалістичний графік конвертації активів в грошові кошти, перелік джерел одержання значних сум та оцінку їх доступності.

Найкраща для банку позиція ліквідності характеризується наявністю надлишку ліквідних засобів, і менеджмент повинен мати план інвестування цієї частини коштів з метою максимізації прибутків.

За такого підходу банки оцінюють не реальні, а очікувані потреби в ліквідних засобах, ґрунтуючись на певних імовірнісних характеристиках настання різних ситуацій. Це дозволяє не формувати реальний резерв ліквідних засобів, а лише планувати діяльність з фінансування можливого відпливу грошових коштів.

Управління ліквідністю банку може здійснюватись за допомогою розрахунку певних показників, які характеризують рівень забезпеченості банку ліквідними засобами. Значення обчислених коефіцієнтів порівнюються з нормативами, середньогалузевими показниками або з рівнем, який визначений банками на базі практичного досвіду. Результати порівняльного аналізу дозволяють виявити загальні тенденції зміни ліквідності банку й імовірність виникнення проблемних ситуацій, а також вжити відповідних заходів щодо поповнення ліквідних активів або реструктуризації балансу.

Метод показників ліквідності застосовується менеджментом банку для контролю за її рівнем. Центральні банки ряду країн вдаються до цього методу, щоб підтримати певний рівень ліквідності всієї банківської системи. Органи банківського нагляду встановлюють нормативи ліквідності, додержувати яких зобов’язаний кожний банк. Практика управління ліквідністю за методом показників діє і в Україні, де НБУ встановлено обов’язкові нормативи ліквідності. У процесі управління ліквідністю менеджмент банку може додатково використовувати й інші коефіцієнти.

1. Коефіцієнт миттєвої ліквідності обчислюють як відношення обсягу первинних резервів ліквідних засобів (готівка, коррахунки) до суми мінливих зобов’язань (розрахункових, поточних рахунків). Цей коефіцієнт показує, наскільки потреба в ліквідних засобах може бути задоволена за рахунок внутрішніх джерел.

2. Коефіцієнт високоліквідних активів — це питома вага даного виду активів у загальному обсязі робочих активів.

3. Коефіцієнт загальної ліквідності подається як співвідношення загальних активів і загальних зобов’язань банку. Такі співвідношення можуть обчислюватися також щодо активів та зобов’язань з однаковими строками погашення.

4. Коефіцієнт ліквідних активів визначається як відношення ліквідних активів до загальних. Ліквідні активи розраховуються як сума готівки та прирівняних до неї коштів, а також сальдо міжбанківських позик — наданих і одержаних, у тому числі й від центрального банку.

5. Показник структурного співвідношення вкладів обчислюється як відношення депозитів до запитання до строкових депозитів і характеризує рівень стабільності ресурсів банку. Зниження показника вказує на підвищення стабільності депозитної бази і зменшення потреби в ліквідних засобах.

Використання перелічених та інших показників допомагає всебічно аналізувати потреби й стан ліквідності, а також точніше оцінювати ризик незбалансованої ліквідності банку. Розробивши внутрішньобанківську систему деталізуючих показників ліквідності, менеджмент матиме змогу контролювати оперативні дані та планувати діяльність з урахуванням специфіки операцій конкретного банку.

Метод показників ліквідності є найпростішим підходом до управління ліквідністю і застосовується в умовах слаборозвиненого банківського сектора. Недолік методу полягає в тому, що в такому разі необхідно підтримувати великі обсяги активів у ліквідній формі, що негативно позначається на доходах. З розвитком та розширенням фінансових ринків у банків з’являються ширші можливості для управління ліквідністю. Але й у цьому разі метод показників має використовуватися банківським менеджментом для аналізу тенденцій зміни ліквідності та у процесі порівняльного аналізу, що дозволяє приймати обґрунтовані управлінські рішення.

Таким чином можемо зробити аналіз, що управління ліквідністю банку — це комплексний процес заподіяння різних інструментів, які доповнюють один одного і формують середовище, яке найбільшим чином сприяє для покращення стану ліквідності усієї сукупності фінансових інструментів банку. Хоча управління ліквідністю процес в якому поєднанні декілька основних методів, на нашу думку, найбільше уваги необхідно приділити саме методу показників ліквідності. Цей метод відображає ситуацію, що склалася в системі управління фінансовими інструментами банку не лиш в розрізі часового чинника, а й дозволяє співставляти різні характеристики їхнього стану.

1.3 Правове регулювання ліквідності банків в Україні

Вище вже зазначалося, що ринок банківських послуг в певній мірі регулюється державою, з боку запобігання його монополізації, однак існує ще одна форма контролю за ним з боку державних інституцій. Окрім власне нормативно-правового та організаційного діяльності банківських установ, існує низка методів впливу на них з боку владних структур. Одним із таких методів є контроль за рівнем ліквідності комерційних банків.

Механізмом забезпечення ліквідності комерційних банків є встановлені державою вимоги до ліквідності, платоспроможності, структури капіталу. Кожен показник окремо не достатній для того, щоб однозначно стверджувати, що стан конкретного банку ліквідний.

З метою захисту інтересів клієнтів та забезпечення фінансової надійності банків Національний Банк України встановлює для всіх комерційних банків економічні нормативи. Серед них є і нормативи ліквідності, виконання яких покликане забезпечити достатню ліквідність комерційних банків, допомагає проаналізувати здатність комерційного банку виконувати свої зобов’язання, а в динаміці — ще й оцінити тенденції змін ліквідності банку, знання яких є необхідною передумовою якісного управління ліквідністю, а отже, й доброго фінансового становища банку, стабільності всієї банківської системи. Інші обов’язкові нормативи — ризику, капіталу, валютних позицій — безпосередньо не пов’язані з ліквідністю, але допомагають банку бути ліквідним, застерігаючи від надто ризикованих операцій, погіршення фінансового стану.

Нормативно-правову базу щодо регулювання ліквідності банків в Україні становлять:

Закон України «Про банки і банківську діяльність»;

Закон України «Про Національний банк України»;

Інструкція про бухгалтерський облік доходів і витрат банку: Затверджена Постановою Правління НБУ від 18.06.03 № 255;

Інструкція про порядок регулювання діяльності банків в Україні: Затверджена Постановою Правління НБУ від 28.08.01 № 368;

Положення про застосування Національним банком України заходів впливу за порушення банківського законодавства: Затверджено Постановою Правління НБУ від 28.06.01 № 369;

З метою контролю за станом ліквідності банків НБУ установлює такі нормативи ліквідності: миттєвої ліквідності (Н4), поточної ліквідності (Н5) та короткострокової ліквідності (Н6).

Норматив миттєвої ліквідності (Н4) встановлюється для контролю за здатністю банку забезпечити своєчасне виконання своїх грошових зобов’язань за рахунок високоліквідних активів (коштів у касі та на кореспондентських рахунках). Він визначається як співвідношення суми коштів у касі та на кореспондентських рахунках до зобов’язань банку, що обліковуються за поточними рахунками

.

Нормативне значення нормативу Н4 має бути не меншим ніж 20%.

Норматив поточної ліквідності встановлюється для визначення збалансованості строків і сум ліквідних активів та зобов’язань банку.

Для розрахунку нормативу поточної ліквідності враховуються вимоги і зобов’язання банку з кінцевим строком погашення до 30 днів (включно). Цей норматив визначається як співвідношення активів первинної та вторинної ліквідності до зобов’язань банку з відповідними строками виконання.

.

До активів первинної та вторинної ліквідності в розрахунку нормативу поточної ліквідності належать: готівкові кошти; банківські метали; кошти на кореспондентських рахунках, відкриті в Національному банку та інших банках; строкові депозити, розміщені в Національному банку та інших банках; боргові цінні папери, що рефінансуються та емітовані Національним банком, у портфелі банку на продаж та на інвестиції; боргові цінні папери в портфелі банку на продаж та на інвестиції; надані кредити.

До зобов’язань належать: кошти до запитання; короткострокові та довгострокові кредити, які одержані від Національного банку та інших банків; кошти бюджету України; строкові депозити інших банків та клієнтів; цінні папери власного боргу, емітовані банком; субординований борг банку; зобов’язання і вимоги за всіма видами гарантій, порук, авалів; зобов’язання з кредитування, що надані клієнтам і банкам.

Нормативне значення нормативу Н5 має бути не менше ніж 30%, з 01.07.2002 — 35%, з 01.01.2003 — 40%.

Норматив короткострокової ліквідності встановлюється для контролю за здатністю банку виконувати прийняті ним короткострокові зобов’язання за рахунок ліквідних активів. [22]

Норматив короткострокової ліквідності визначається як співвідношення ліквідних активів до короткострокових зобов’язань.

До розрахунку нормативу короткострокової ліквідності включаються ліквідні активи та короткострокові зобов’язання з початковим строком погашення до одного року.

.

До ліквідних активів у розрахунку нормативу короткострокової ліквідності включаються: готівкові кошти; банківські метали; кошти на кореспондентських рахунках, відкриті в Національному банку та інших банках; короткострокові депозити, розміщені в Національному банку та інших банках; короткострокові кредити, надані іншим банкам.

До короткострокових зобов’язань належать: кошти до запитання; кошти бюджету України; короткострокові кредити, одержані від Національного банку та інших банків; короткострокові депозити інших банків і клієнтів; короткострокові цінні папери власного боргу, емітовані банком; зобов’язання і вимоги за всіма видами гарантій, порук, авалів; зобов’язання з кредитування, які надані банкам і клієнтам.

Нормативне значення нормативу Н6 має бути не менше ніж 20%.

Нормативи ліквідності розраховуються комерційними банками на підставі щоденних балансів (за формою № ІД-КБ «Баланс комерційного банку»).

Контроль за дотриманням обов’язкових економічних нормативів комерційних банків здійснюється НБУ щоденно та щомісячно. Такий контроль дає змогу обмежити ризиковані активні операції банків, підтримувати їх ліквідність на достатньому рівні, допомогти банкам в управлінні ліквідністю встановленням певних орієнтирів (нормативів), яких банки зобов’язані дотримуватися. На підтримання ліквідності спрямоване також обов’язкове резервування залучених коштів (15% залучених коштів повинні зберігатися на кореспондентському рахунку в НБУ), за допомогою якого створюється мінімально необхідний запас ліквідності. Обмеженням є те, що кошти обов’язкових резервів можуть бути витрачені практично тільки на повернення депозитів, не на кредитування чи інші витрати, хоча існує можливість маневрування в невеликих межах (звітним періодом з резервування є 10 діб, резерви розраховуються як середня арифметична, тому на певний день може існувати недорезервування, але воно має бути перекрито перерезервуванням в наступні дні). Дотримання норм обов’язкового резервування проте не гарантує ліквідності банку (обов'язкове резервування не враховує структури та якості пасивів, які різні в усіх банків), тому банк повинен самостійно створювати необхідні резерви ліквідних коштів, не допускаючи при цьому зниження прибутковості. Механічне дотримання нормативів без прогнозування, без стратегії управління ліквідністю зменшує прибутковість банку та не гарантує фінансової стійкості банку в майбутньому.

Додатково для оцінювання ліквідності комерційного банку доцільно використовувати такі допоміжні показники:

1. Коефіцієнт загальної ліквідності (Кз.л.). Розраховується як співвідношення загальних активів (А) до загальних зобов’язань (З) за формулою:

Кз.л. =А / З · 100%,

де, А — активи банку, які включають готівкові кошти банку, банківські метали; кошти в НБУ, в інших банках; дебіторську заборгованість; надані кредити (пролонговані множаться на коефіцієнт 0,7); кошти бюджетів України до розподілу, кредити за рахунок бюджетних коштів; цінні папери; товарно-матеріальні цінності; вкладення, основні засоби, нематеріальні активи; інші активи. [18]

З — зобов’язання банку, які включають кошти інших банків (у тому числі НБУ), кошти бюджету та фондів, кошти клієнтів; цінні папери власного боргу; транзитні рахунки; кредиторську заборгованість, гарантії, акцепти; інші пасиви.

Оптимальне значення — не менше 100%, тобто всі зобов’язання банку повинні повністю покриватися наявними активами (включаючи низьколіквідні).

Коефіцієнт співвідношення високоліквідних активів до робочих активів банку (Квл/роб.а). Характеризує питому вагу високоліквідних активів (Ва) в робочих активах (Ра) і розраховується за формулою:

Нвл/р = Ва / Ра Ч 100%,

де Ва (високоліквідні активи) включає готівкові кошти, кошти в інших банках, банківські метали, боргові цінні папери, що рефінансуються НБУ (за мінусом резервів під знецінення таких цінних паперів).

Ра — робочі активи, які включають високоліквідні активи; дебіторську заборгованість; надані кредити (за вирахуванням резервів під надані кредити); цінні папери; вкладення в асоційовані, дочірні компанії; основні засоби; капітальні вкладення, помножені на коефіцієнт 0,5. Нормативне значення — не менше 20%.

Цей показник дає змогу оцінити частку високоліквідної частини активів, чим більший показник — тим більший запас ліквідності банку, але, з іншого боку, високоліквідні активи майже не приносять доходу, тому підтримання високого значення Нвл/р неодмінно позначається на прибутковості банку. Доцільним є підтримання цього показника на рівні 20—25%, щоб, підтримуючи достатню ліквідність, не знижувати прибутковості.

Крім установлених НБУ нормативів ліквідності, для аналізу використовують такі коефіцієнти, що характеризують ліквідність банку та чинники, які на неї впливають:

Коефіцієнт співвідношення активів і зобов’язань банку з однаковими строками погашення (розраховується в кожному з періодів, на які поділено часовий горизонт). Як правило, цей коефіцієнт аналізують у діапазоні до одного місяця (поточна ліквідність) та до трьох місяців, то це означає, що банк дотримується принципу відповідності між строками залучення пасивів та розміщення активів.

Коефіцієнт довгострокової ліквідності обчислюється як співвідношення довгострокових вкладень і довгострокових зобов’язань у довгострокові активи (які є більш дохідними, ніж короткострокові); значення цього коефіцієнта часто перевищує одиницю. Прийнятим вважається значення коефіцієнта 120%. [20]

Коефіцієнт співвідношення ліквідних та загальних активів. У стабільних економіках значення цього показника становить 20—30%. У період фінансових криз значення коефіцієнта може збільшуватися, що пов’язано з підвищенням норм обов’язкового резервування центрального банку та намаганням банків підтримати свою ліквідність за рахунок накопичення активів.

Коефіцієнт співвідношення позик і депозитів визначається як відношення всіх активів з нормальним ризиком до основних депозитів. Цей коефіцієнт характеризує здатність банку залучати депозити для фінансування основних активних операцій. Прийнятним вважається значення 70—80%, який вказує на помірне співвідношення між ліквідністю та дохідністю.

Коефіцієнт співвідношення таких активів, як готівка в касі і прирівняних до неї коштів, та сальдо міжбанківських позик, — наданих і державних. Вище значення цього коефіцієнта вважається більш прийнятним з погляду оцінювання ліквідності банку. [16]

Коефіцієнт ліквідності цінних паперів — це відношення цінних паперів уряду країни, які перебувають у портфелі банку, до сукупних активів. Вище значення коефіцієнта вказує на більш ліквідну позицію банку.

Показник структурного співвідношення вкладів обчислюється як відношення коштів до запитання до строкових депозитів та характеризує рівень стабільності ресурсів банку. Зниження цього показника вказує на підвищення стабільності депозитної бази і зменшення потреби в ліквідних засобах.

Норматив платоспроможності банку Н2 (адекватності регулятивного капіталу) обчислюється як співвідношення власного капіталу банку та активів, зважених за ризиком. Нормативне значення цього показника не може бути нижчим ніж 8%.