Суспільне виробництво: сутність, фази, структура та результати

НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ХАРЧОВИХ ТЕХНОЛОГІЙ

Кафедра економічної теорії

КУРСОВА РОБОТА

З дисципліни «Політична економія»

На тему: «Суспільне виробництва: сутність, фази, структура та результати»

Студентки І курсу ІІ групи напряму підготовки 6.30 509

спеціальності «Облік і аудит»

Лаути К. О.

Керівник ас. Швед Т. В.

ЗМІСТ ВСТУП РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ ДОСЛІДЖЕННЯ СУСПІЛЬНОГО ВИРОБНИЦТВА

1.1 Суспільне виробництво: сутність та дві сторони

1.2 Фази суспільного виробництва

1.3 Структура суспільного виробництва

1.4 Фактори суспільного виробництва РОЗДІЛ 2. РЕЗУЛЬТАТИ СУСПІЛЬНОГО ВИРОБНИЦТВА ТА ЙОГО ЕФЕКТИВНІСТЬ

2.1 Продукт, як результат суспільного виробництва: матеріально-речовий та вартісний підходи

2.2 Ефективність суспільного виробництва: сутність та види

2.3 Показники ефективності суспільного виробництва РОЗДІЛ 3. СУСПІЛЬНЕ ВИРОБНИЦТВО, РЕЗУЛЬТАТИ ТА ЙОГО ЕФЕКТИВНІСТЬ В УКРАЇНІ

ВИСНОВКИ СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

ВСТУП

Актуальність теми. Розвиток суспільного виробництва є об'єктивною умовою і джерелом соціально-економічного прогресу людського суспільства, є вихідною і вирішальною умовою забезпечення життєдіяльності як окремої людини так і людського суспільства в цілому. На економічний розвиток впливають природні ресурси, клімат, природна родючість землі, накопичені людьми знання і досвід, чисельність народонаселення та інші фактори. Однак певного результату суспільство може досягти лише в тому випадку, якщо використовує ефект, закладений у цих факторах, у процесі виробництва. У зв’язку із зазначеним особливої актуальності набуває розкриття сутності суспільного виробництва, його фаз, структури та результатів.

Проблеми суспільного виробництва стали об'єктом дослідження фізіократичної школи економічної науки, важливим здобутком якої стало перенесення об'єкта економічного дослідження із сфери обігу у сферу суспільного виробництва, хоча тільки сільськогосподарського. Класична економічна наука визначила об'єктом дослідження політичної економії суспільне виробництво. Здобутки цієї економічної концепції довершили марксисти, дослідивши процес капіталістичного виробництва, його закони та протиріччя. З тих часів, проблематика суспільного виробництва стала об'єктом пильної уваги економістів, які досліджуючи широке коло економічних питань, так чи інакше розкривали, уточнювали, поглиблювали природу, закони та особливості такої важливої сфери людського життя як сфера виробництва.

Об'єкт дослідження — суспільне виробництво як головна сфера будь-якої економіки.

Предмет дослідження — сутність, фази, структура та результати суспільного виробництва.

Мета дослідження — дослідити теоретичні основи суспільного виробництва, його результатів та ефективності, розглянути проблеми суспільного виробництва, його результатів та ефективності в Україні. Поставлена мета зумовила необхідність вирішення наступних завдань:

— дослідити сутність та дві сторони суспільного виробництва;

— охарактеризувати фази суспільного виробництва;

— розглянути структуру та фактори суспільного виробництва;

— визначити сутність, види та показники ефективності суспільного виробництва;

— дослідити суспільне виробництво, результати та його ефективність в Україні.

Методи дослідження. Теоретичною основою дослідження стало вивчення й переосмислення основних здобутків світової та вітчизняної науки з проблем суспільного виробництва. Для досягнення поставленої мети дослідження застосовувалися наступні методи: діалектичний — при розкритті сутності суспільного виробництва, а також в обґрунтуванні напрямів підвищення ефективності суспільного виробництва в Україні; аналіз — для виявлення двох сторін суспільного виробництва, які розкривають його внутрішню природу; системний аналіз — при розгляді фаз суспільного виробництва, що складають єдиний процес суспільного виробництва з урахуванням реально існуючих змістовно-логічних зв’язків між ними; абстрактно-логічний — при формулюванні висновків і наданні пропозицій; економіко-математичний і статистичний методи — під час аналізу суспільного виробництва, результатів та його ефективності в Україні.

Структура роботи Відповідно до мети, завдань, логіки дослідження курсова робота складається зі вступу, трьох розділів, поділених на 7 підрозділів, висновків і списку використаних джерел. Повний обсяг курсової роботи складає 42 сторінки.

РОЗДІЛ1. ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ ДОСЛІДЖЕННЯ СУСПІЛЬНОГО ВИРОБНИЦТВА

1.1 Суспільне виробництво: сутність та дві сторони

Суспільне виробництво є вихідною і вирішальною сферою життєдіяльності людини. Суспільне виробництво — це сукупна певним чином організована, взаємопов'язана та взаємозумовлена діяльність людей, спрямована на створення матеріальних і нематеріальних благ, необхідних для задоволення поточних потреб суспільства та його подальшого розвитку. [11, с. 14]. Як і будь-якому виробництву, незалежно від його соціальної форми, суспільному виробництву притаманні певні загальні ознаки (рис. 1.1)[5, c. 113] .

Рис. 1.1 Основні риси суспільного виробництва Головними складовими суспільного відтворення є[ 16, с. 57]:

1. Відтворення людини, зокрема його робочої сили;

2. Відтворення навколишнього середовища існування людей, деяких природних ресурсів;

3. Відтворення засобів виробництва;

4. Відтворення виробничих відносин у цілому.

По-перше, виробництво завжди виступає як суспільне виробництво. По-друге, в процесі виробництва між людьми виникають виробничі відносини, соціально-економічний зміст яких визначається формою власності на засоби виробництва. По-третє, суспільне виробництво має безперервний характер, тобто воно постійно повторюється, відновлюється. По-четверте, суспільне виробництво є важливою складовою тієї чи іншої соціально-економічної системи, яка функціонує і розвивається на основі властивих їй об'єктивних економічних законів[5, с. 114]. Найважливішими елементами процесу виробництва у будь-якому суспільстві є праця, предмети праці, засоби праці (рис. 1.2).

Рис 1.2 Основні елементи процесу виробництва Суспільне виробництво з огляду на його внутрішній зміст завжди є, по-перше, процесом споживання певних економічних ресурсів і, по-друге — процесом людської праці. Мета суспільного виробництва — задоволення різноманітних потреб людей — як кожної окремої людини, так і суспільства в цілому[11, c. 15]. Праця — свідома доцільна діяльність людини, яка спрямована на створення тих чи інших благ з метою задоволення потреб. Праця виступає як процес функціонування робочої сили. Робоча сила — це сукупність фізичних та інтелектуальних здібностей людини, які вона використовує у процесі праці. Предмети праці - всі речовини природи, на які спрямована праця людини і які становлять матеріальну основу майбутнього продукту. Засоби праці - це річ або комплекс речей, якими людина діє на предмети праці.

У практичній площині суспільне виробництво поділяється на дві великі сфери: сферу матеріального виробництва і сферу нематеріального виробництва. До першої сфери належать такі галузі: промисловість, будівництво, сільське господарство, вантажний транспорт і т. ін. До сфери нематеріального виробництва належать освіта, охорона здоров? я, культура і мистецтво, пасажирський транспорт тощо (рис. 1.3) [22, с. 42].

Рис. 1.3 Сфери суспільного виробництва Суспільне виробництво має і галузеву структуру (рис. 1.4).

Рис. 1.4 Галузева структура суспільного виробництва Продукт сфери нематеріального виробництва набуває форми «товару-послуги», яка має ряд характерних ознак, що відрізняють її від продукту сфери матеріального виробництва (рис. 1.5).

Рис. 1.5. Ознаки продукту сфери товару-послуги Між сферами матеріального та нематеріального виробництва існує тісний взаємозв'язок та взаємодія (рис. 1.6).

Рис. 1.6 Взаємодія і взаємозв'язок матеріального і нематеріального виробництва

1.2 Фази суспільного виробництва

Суспільне виробництво за своєю структурою складається з таких елементів:

1. Власне виробництво;

2. Розподіл;

3. Обмін;

4. Споживання.

Ці елементи називають фазами виробництва, тому дану структуру можна назвати пофазною структурою виробництва. Фази між собою тісно взаємопов'язані, хоч кожна з них відносно відокремлена, тобто має певні характерні особливості[17, c. 55].

Перш ніж увійти у фазу споживання продукт має пройти стадії розподілу і обміну.

Розподіл виступає в трьох видах:

1. Розподіл засобів виробництва;

2. Розподіл трудових ресурсів;

3. Розподіл предметів споживання.

Щоб одержати саме те, що необхідне для задоволення конкретних потреб продукт має пройти стадію обміну.

Обмін виступає в трьох видах:

1. Обмін діяльністю і здібностями;

2. Обмін засобами виробництва;

3. Обмін предметами споживання.

Виробництво, розподіл, обмін і споживання завжди слід розглядати як органічне ціле[17, c. 58].

Кінцевою стадією виробництва є споживання. Споживання — використання продукту в процесі задоволення потреб. Воно буває двох видів: виробниче і особисте.

Виробниче споживання — це споживання засобів виробництва і робочої сили працівника при виготовленні суспільно-необхідного продукту. Отже, цей вид споживання фактично означає виробництво. З цим пов’язане і особисте споживання, в процесі якого відбувається відтворення робочої сили[10, c. 28]. Невиробниче споживання поділяється на споживання особисте і споживання, в процесі якого задовольняються загальні суспільні потреби. В процесі особистого споживання задовольняються безпосередні потреби людини. До суспільних потреб відносяться потреби в управлінні, науці, обороні, які існують в будь-якому суспільстві. По формі (способу задоволення потреб) споживання може бути індивідуальним і колективним.

Споживання визначає мету виробництва і його структуру. Виробництво створює предмет споживання, породжує нове споживання, визначає спосіб споживання.

Отже, власне виробництво і споживання, відрізняючись певним чином за своїми функціями і роллю тісно між собою пов’язані і лише в своїй єдності можуть представляти виробництво[17, c. 56].

Якщо ж зв’язок між виробництвом і споживанням десь втрачається, то трудова діяльність перетворюється у виробництво заради виробництва, а не для споживання.

1.3 Структура суспільного виробництва

За характером економічної діяльності людей суспільне виробництво поділяють на три великі сфери, або блоки галузей:

1. Основне виробництво;

2. Виробнича інфраструктура;

3. Соціальна інфраструктура.

Основне виробництво — це галузі матеріального виробництва, де безпосередньо виготовляються предмети споживання й засоби виробництва. Основне виробництво включає промисловість, сільське і лісове господарство, будівництво[19, c. 58].

Виробнича інфраструктура — це галузі, які обслуговують основне виробництво та забезпечують ефективну економічну діяльність на кожному підприємстві та в народному господарстві загалом. Основне виробництво і виробнича інфраструктура в сукупності становлять сферу матеріального виробництва.

Соціальна інфраструктура — це нематеріальне виробництво, де створюються нематеріальні форми багатства та надаються нематеріальні послуги, які відіграють роль у всебічному розвитку працівників, примноженні їхніх розумових та фізичних здібностей, професійних знань, підвищенні освітнього й культурного рівня. В сукупності виробництво матеріальних послуг і нематеріальних послуг становлять сферу послуг[19, с. 59].

Будь-яке виробництво має свої особливі форми. Серед дослідників немає єдності думок з цієї проблеми. Якщо за основу класифікації взяти етапи і рівень розвитку продуктивних сил, то на основі такого критерію виділяються:

1. Доіндустріальне виробництво. Для такого виробництва характерними були примітивні, ручні засоби праці; енергетична база у вигляді сили худоби і робітників;

2. Індустріальне виробництво. Індустріальне виробництво базувалося на механізованій праці, воно характеризувалося такими ознаками: спеціалізація праці і виробництва; концентрація праці і виробництва; централізація власності і управління власністю; приватизація; капіталізація;

3. Постіндустріальне виробництво. Воно базується на автоматизованій праці. Формування постіндустріального виробництва почалося у другій половині ХХ ст. 19, с. 60]. Для сучасного його етапу характерним є: інтеграція праці і виробництва; диверсифікації виробництва; розвиток процесів деконцентрації; поглиблення інформатизації виробництва; зростаюча роль науки; посилення процесів соціалізації виробництва.

1.4 Фактори суспільного виробництва

Для здійснення процесу виробництва необхідні певні умови — фактори виробництва.

Суспільне виробництво завжди передбачає функціонування двох факторів: особистого і матеріально-речового.

Особистий фактор — люди, трудові колективи, які зайняті корисною працею, результатом якої є продукт або послуга, а матеріально-речовий фактор — засоби виробництва[19, с. 6].

Фактори виробництва — це всі необхідні елементи, які використовуються для виробництва матеріальних і духовних благ. В економічній науці поряд з поняттям «фактори виробництва» використовується категорія «ресурси виробництва». Вони становлять сукупність природних, капітальних і людських сил, які можуть бути використані в процесі виробництва. Фактори виробництва це вже реально використані в процесі виробництва ресурси.

В економічній науці є різні підходи до класифікації факторів виробництва. У другій половині XIX ст. ряд західних економістів всупереч марксистській класифікації ввели в науковий обіг три фактори виробництва: працю, капітал, землю, кожен з яких створює його власнику певний вид доходу. На початку XX ст. А. Маршалл поряд з названими трьома факторами визначив четвертий — підприємницькі здібності. Економічна наука постійно розширює і доповнює класифікацію факторів виробництва[5, с. 121].

Сучасна вітчизняна і світова економічна наука до складу факторів виробництва відносить: працю, капітал, землю, підприємницькі здібності, науку, інформацію, екологію (рис. 1.7).

Рис. 1.7 Фактори виробництва Праця — це свідома діяльність людини, спрямована на створення необхідних для задоволення особистих і суспільних потреб, матеріальних і духовних благ, а також інша діяльність, зумовлена суспільними потребами[13, c. 84].

Капітал — це економічний ресурс, що визначається як сукупність усіх технічних, матеріальних і грошових засобів, використовуваних для виробництва товарів та послуг. Цей фактор виявляється в основному в двох формах: натурально-речовій та грошовій.

Земля як фактор виробництва включає в себе саму землю, а також лісові й водні ресурси, родовища корисних копалин та інші природні багатства, що використовуються у виробничому процесі і має ряд специфічних ознак:

1. Земля є кількісно обмеженим фактором виробництва;

2. Вона є невідтворюваним фактором виробництва;

3. Цей фактор є фізично непереміщуваним фактором виробництва;

4. Має здатність не зношуватись фізично та не старіти морально;

5. Широко використовується і в несільськогосподарському виробництві як територія для будівництва виробничих будівель, розміщення транспортних та інших комунікацій, добування корисних копалин та ін. 5, с. 123].

В надрах землі України знаходиться близько 20 тис. родовищ 113 видів корисних копалин. Провідні позиції у світі Україна посідає за запасами вугілля, титану, урану, графіту, сірки, калійних солей, каоліну, декоративного каменю тощо.

Наука — це специфічна форма людської діяльності, спрямована на отримання та систематизацію нових знань про природу, суспільство і мислення. Наука перетворилась на головну продуктивну силу суспільства, що інтегрує та постійно революціонізує всі інші фактори виробництва, збагачує їх якісно новим змістом.

Інформація в сучасних умовах є найважливішим фактором суспільного виробництва, який можна визначити як систему збирання, обробки та систематизації різноманітних знань людини з метою використання їх у різних сферах життєдіяльності й насамперед в економічній сфері.

Екологічний фактор виробництва. В другій половині XX століття у зв’язку із змінами в навколишньому природному середовищі та якістю мінерально-сировинних ресурсів значно зросла роль екологічного фактора в процесі відтворення суспільного продукту та робочої сили. Екологічний фактор можна визначити як систему спеціалізованих видів трудової діяльності та витрат, спрямованих на раціональне використання природних ресурсів, охорону навколишнього середовища, а також на його відтворення.

Підприємницькі здібності - особливий, специфічний фактор виробництва, що характеризує діяльність людини стосовно поєднання та ефективного використання всіх інших факторів виробництва з метою створення благ та послуг[5, с. 125]. Далеко не кожен з нас має дар підприємця. тому підприємництво вважають особливим людським ресурсом, що об'єднує всі інші ресурси в єдиний процес виробництва товарів або послуг[13, c. 87]. Підприємницька діяльність за своєю значущістю та результативністю прирівнюється до витрат інтелектуального капіталу.

Співвідношення між будь-яким набором факторів виробництва і максимально можливим обсягом продукції, що виробляється за допомогою цього набору факторів, характеризує виробничу функцію. Виробнича функція — це технологічне співвідношення, що відображає залежність між сукупними витратами факторів виробництва, з одного боку, і максимальним обсягом випуску продукції - з іншого і записується такою формулою:

Q = f (L, K)(1.1),

де Q — обсяг випуску продукції; L — затрати праці; К — затрати капіталу; f — функція.

Якщо врахувати весь набір факторів виробництва (працю, капітал, матеріали та інші фактори), то виробнича функція матиме такий вигляд:

Q = f (L, K, C,…, Xn) (1.2),

де С — витрати матеріалів; Хn — витрати інших факторів. Виробнича функція вказує на існування альтернативних можливостей, за яких різне поєднання факторів виробництва або їхня взаємозаміна забезпечують такий самий максимальний обсяг випуску продукції (рис. 1.8).

Рис. 1.8 Виробнича функція Лінія Х1 — X характеризує рівень використання фактора А. Лінія, А — А — кількість продукту, який може бути отриманий при оптимальному використанні фактора А. Лінія Q — Q характеризує реально вироблений продукт за наявності того чи іншого рівня використання фактора А. Якщо процес виробництва постійно відображається лінією, А — А, то це означає, що фактор виробництва використовується оптимально. Якщо лінія опускається нижче, значить, фактор недовикористовується, якщо вище — використовується з надлишком[5, с. 127].

Отже, основними ознаками виробництва є:

1. Виробництво завжди виступає як суспільне виробництво;

2. У процесі виробництва між людьми виникають виробничі відносини, соціально-економічний зміст яких визначається формою власності;

3. Суспільне виробництво має безперервний характер, тобто воно постійно повторюється, відновлюється, удосконалюється;

4. Виробництво є важливою складовою частиною тієї чи іншої економічної системи.

Результатом виробництва — є продукт, відповідне благо, або послуга. Блага та послуги, створені в суспільному виробництві, використовуються як предмети споживання та засоби виробництва. Перші надаються для задоволення життєвих потреб населення, а другі використовуються для продовження процесу виробництва і є предметами й засобами праці[6, с. 21].

РОЗДІЛ 2. РЕЗУЛЬТАТИ СУСПІЛЬНОГО ВИРОБНИЦТВА ТА ЙОГО ЕФЕКТИВНІСТЬ

2.1 Продукт, як результат суспільного виробництва: матеріально-речовий та вартісний підходи

Результатом суспільного відтворення, незалежно від його типу, є сукупний суспільний продукт (ССП). Він являє собою виражений у ринкових цінах обсяг товарів і послуг, створених протягом певного часу (як правило, року). ССП перебуває в постійному русі, вихідним пунктом якого є виробництво, а кінцевим — споживання[20, c. 153].

Детальніше характеризує результати господарської діяльності кінцевий суспільний продукт. Він являє собою всю масу виробленої за певний період часу готової продукції. Розраховується кінцевий продукт як сума валової продукції не всіх галузей матеріального виробництва, а лише тих, де формується готовий продукт.

Сукупний суспільний продукт визначається додаванням продуктів, отриманих на окремих підприємствах. Проте внаслідок суспільного поділу праці та кооперації між підприємствами виникає проміжна продукція, внаслідок чого з’являється повторний рахунок. Уникнути повторного рахунку можна за допомогою показника доданої вартості - ринкової ціни товарів та послуг підприємства, крім вартості спожитих предметів праці, куплених у постачальників. Якщо ССП звільнити від повторного рахунку, отримаємо кінцевий продукт.

За своєю натурально-речовою структурою ССП поділяють на засоби виробництва і предмети споживання. Якщо підходити до його оцінки з погляду функціональної ролі окремих складових фактичного використання, то розрізняють фонд заміщення, фонд споживання і фонд нагромадження.

Фонд заміщення — частина суспільного продукту, яка використовується на відновлення зношених засобів виробництва, а за натуральним складом є засобами та предметами праці.

Фонд споживання — частина суспільного продукту, яка використовується для індивідуальних і суспільних потреб членів суспільства[3, с. 222].

Якщо позначити фонд заміщення буквою с, необхідний продукт — v, додатковий — m, то за своєю вартісною будовою сукупний суспільний продукт (W) визначається за формулою:

W = с + v + m (2.1)

Якщо із ССП вирахувати фонд заміщення, можна отримати створений у суспільстві чистий продукт, або національний доход (НД). Його можна записати формулою:

НД = v + m (2.2)

Національний доход — це чистий продукт суспільства, частина ССП, що дорівнює створеній протягом даного року новій вартості[18, с. 99]. Він є частиною валового продукту, крім тих засобів праці, що витрачаються на відшкодування їх зношеної частини. Щодо суспільства чистий продукт є національним доходом. Його поділяють на фонд споживання і фонд нагромадження. Національній доход з погляду витрат праці також поділяють на необхідний і додатковий продукт.

Необхідний продукт — частина національного доходу, яка використовується на відтворення людини.

Необхідний продукт за своєю величиною у розвинутих країнах зіставний з обсягами додаткового продукту.

Додатковий продукт — частина національного доходу, яка використовується для розширення виробництва, створення резервного фонду, виплати дивідендів, збагачення панівного класу.

Фонд нагромадження — частина національного доходу, що використовується для розширеного відтворення та утворення суспільних резервів і страхових запасів.

Підсумувавши додані вартості, створені на всіх підприємствах, отримують валовий національний продукт (ВНП).

Валовий національний продукт характеризує сукупну вартість кінцевих товарів і послуг, створених за певний період вітчизняними підприємствами в країні і за її межами. Валовий національний продукт підраховується за національним принципом. ВНП обчислюється як валовий внутрішній продукт і відрізняється від нього на величину, яка дорівнює сальдо розрахунків із зарубіжними країнами[15, с. 289]. Модифікацією ВНП є валовий внутрішній продукт (ВВП).

Валовий внутрішній продукт — сукупність вартостей усіх товарів і послуг (або доданих вартостей), створених всіма виробниками і резидентами (громадяни країни, які проживають на її території, крім іноземців, які мешкають тут менше 1 року)[3, с. 224].

При обчисленні ВВП враховують лише продукт, виготовлений всередині країни, і не враховують продукт, створений закордонними філіалами та відділеннями національних компаній.

Для обчислення ВНП використовують такі методи: за витратами, за доходами, через виробництво (підсумовуванням доданих вартостей). При правильному обчисленні кінцева сума за всіма трьома методами повинна збігатися. Збігання перших двох показників використовується для складання балансу (вони відповідно отримали назву активів і пасивів).

ВНП обчислюють, насамперед, за ринковими цінами, отримуючи його номінальне значення. Щоб отримати реальний ВНП, ринкові показники ціни «очищають» від інфляції (за допомогою індекса цін). Відношення номінального ВНП до реального показує зростання цього показника за рахунок цін і має назву дефлятор ВНП.

Якщо ВВП зменшити на суму річних амортизаційних відрахувань, буде отримано показник чистого національного продукту (ЧНП). Після вирахування із ЧНП непрямих податків, одержують показник національного доходу. Найбільш узагальнюючим показником є національне багатство.

Національне багатство — сукупність створених і нагромаджених у країні працею всього суспільства матеріальних благ, рівня освіти, виробничого досвіду, майстерності, творчого обдарування населення, які призначені для розширеного відтворення і досягнення головної мети суспільства.

Найважливішими складовими національного багатства є:

1. Створені й накопичені в країні виробничі фонди, які, поділяють на основні й оборотні;

2. Основні невиробничі фонди — школи, лікарні, житлові будинки, культурно-освітні та спортивні заклади тощо;

3. Домашнє майно населення: житлові будинки, товари тривалого користування, одяг тощо;

4. Товарні запаси народного господарства (запаси готової продукції на складах, резервні страхові запаси);

5. Залучені у процес виробництва природні ресурси.

В Україні національне багатство (крім нематеріальної форми) у 1991 р. становило 723,4 млрд. крб., у тому числі основні виробничі фонди — 41,8%, основні невиробничі фонди — 20,5%. Особисте майно населення в національному багатстві дорівнювало 18,8%, а матеріальні оборотні засоби — 17,9%. За структурою власності у США частка держави сягає приблизно 27% національного багатства, приватнокапіталістичної власності - 33, особистої власності найманих працівників і капіталістів — 40%.

Розподіл національного багатства в суспільстві залежить від форми власності на засоби виробництва, усієї системи економічних відносин. У США, наприклад, у 2000 р. 20% найбагатшого населення привласнювали 80% національного багатства. У СРСР до багатих наприкінці 80-х років належало 2,3% сімей, до середньо забезпечених — 11,2%, до бідних — 86,5%. Водночас на харчування населення СРСР витрачало лише третину доходів і за цим критерієм належало до середнього класу. Обсяг особистого майна на сім'ю в СРСР становив 7,3 тис. крб., у США — 32,7 тис. дол. В Україні цей показник у 1991 р. становив 2,8 тис. крб. у цінах того часу. У 2003 р. частка бідних збільшилася, але набагато більше зросла глибина бідності, оскільки мінімальна заробітна плата 70 крб. у 1990 р. еквівалентна майже 480 грн. у 2003р.

За роки незалежності України нерівномірність у розподілі національного багатства значно зросла. На початку XXI ст. 20 найбагатших кланово-олігархічних сімей привласнювали 80% національного багатства.

В умовах товарного виробництва суспільне відтворення (як і суспільне виробництво) передбачає відтворення сукупного суспільного продукту у натурально-речовій і вартісній формах, тобто має двоїстий характер. Цим визначається необхідність відшкодування спожитих у процесі виробництва засобів виробництва. За таких умов велике значення має структура сукупного суспільного продукту, його окремих частин, формування необхідних пропорцій суспільного виробництва, досягнення ринкової рівноваги, функціональне призначення його складових частин.

З цією метою ще у XVIII ст. Ф. Кене створив економічну таблицю, у якій виокремив у складі сукупного суспільного продукту продукцію сільського господарства і промисловості.

А. Сміт також виділяв у складі ССП засоби виробництва і предмети споживання. Взявши до уваги цю обставину К. Маркс обгрунтував поділ сукупного суспільного виробництва на два підрозділи[20, c. 154]: І - виробництво засобів виробництва і II — виробництво предметів споживання.

При аналізі суспільного відтворення такого підходу дотримувався і Дж. М. Кейнс, використовував його лише щодо сфери обігу. При визначенні обсягів споживання Дж. М. Кейнс відраховував з цієї сукупності продуктів засоби виробництва. Це дає змогу отримувати обсяг реалізації предметів споживання.

Відповідно до натурально-речової форми та функціонального призначення відповідних благ сукупний суспільний продукт поділяється на засоби виробництва та предмети споживання. У промисловості виокремлюють групи «А» (виробництво засобів виробництва) та групу «Б» (виробництво предметів споживання). В усі часи існування матеріального виробництва вони виконували різні функції у процесі суспільного відтворення. Перші з них призначено для відтворення переважно речових (матеріальних) елементів продуктивних сил, а другі - для відтворення вартості робочої сили.

Нормальне протікання процесу суспільного відтворення неможливе без наявності виробничого транспорту, зв’язку, а також торгівлі, фінансово-кредитних установ. Сукупність галузей, які обслуговують суспільне відтворення, складають виробничу інфраструктуру. Економічно розвинені країни світу мають постійно зростаючу виробничу інфраструктуру з високим рівнем ефективності[3, c. 155].

Натурально-речова та вартісна структура суспільного продукту перебувають у тісному взаємозв'язку та взаємозалежності. Кожному елементу вартісної структури суспільного продукту має відповідати той або інший натурально-речовий елемент.

Для нормального протікання процесу суспільного відтворення кожний елемент його натурально-речового складу мас відновитися та реалізуватися. Для цього з урахуванням якісних змін у розвитку засобів та предметів праці, особистого фактора виробництва, охорони навколишнього середовища, підвищення ефективності господарювання необхідно постійно підтримувати такі загальні пропорції розширеного відтворення (рис. 2.1)[20, c. 155]:

Рис. 2.1 Пропорції розширеного відтворення суспільний національний багатство де с — та частина вартості сукупного суспільного продукту, за рахунок якої відтворюються спожиті засоби виробництва; m — вартість необхідного продукту; v — вартість додаткового продукту.

Велике значення для соціально-економічного розвитку суспільства мають обсяги суспільного продукту. До його обчислення існують два підходи. Згідно з першим ССП є результатом матеріального виробництва. Тому невиробничі послуги не включаються у вартість цього продукту. Відповідно до другого підходу щодо обчислення обсягів продукту, то згідно прийнятою ООН методологією, кількості обчислення результатів суспільного виробництва здійснюють за допомогою двох макроекономічних показників — валового національного продукту (ВНП) і валового внутрішнього продукту (ВВП).

2.2. Ефективність суспільного виробництва: сутність та види

Сучасна економічна теорія і світова практика господарювання оцінюють результати функціонування економіки країн двома способами: економічним зростанням і ефективністю суспільного виробництва. Об'єктивною закономірністю має бути зростання ефективності виробництва саме такої продукції, яка дійсно потрібна суспільству для задоволення його потреб, в цьому розкривається суть взаємозв'язку економічної і соціальної ефективності господарської діяльності(рис. 2.2) [21, с. 1].

Рис. 2.2 Ефективність виробництва Ефективність суспільного виробництва — це найвищий критерій результативності економіки. Він виражає найглибше загальне співвідношення між витратами і цільовою функцією виробництва, ступінь використання йог факторів[12, с. 51].

У масштабі народного господарства ефективність суспільного виробництва вимірюється відношенням розмірів створеного за певний період часу національного доходу до витрат суспільної праці - це відношення величини чистої продукції до витрат суспільної праці[2, с. 35].

Підвищення ефективності виробництва знаходить своє відображення в зростанні добробуту населення[20, c. 106]. Вона свідчить про якість економічного зростання.

Розрізняють ефективність процесу відтворення в цілому та окремих його фаз. Виокремлюють ефективність всього народного господарства, окремих його галузей, підприємств та ефективність господарської діяльності окремого працівника. Беручи до уваги інтенсивний розвиток міжнародних інтеграційних процесів, визначають ефективність зовнішньоекономічних зв’язків та світового господарства[5, с. 128]. Все це дає змогу зробити висновок про те, що ефективність — це закономірний, стійкий, об'єктивний процес функціонування економіки.

У найзагальнішій методологічній формі економічна ефективність суспільного виробництва визначається як співвідношення «результати — витрати» за формулою (рис. 2.3)[5, с. 129]:

(2.3)

Рис. 2.3 Економічна ефективність суспільного виробництва У західній економічній літературі в центрі проблеми економічного зростання стоїть ідея оптимальної ринкової системи, яка зумовлює найбільш повне використання всіх виробничих факторів. Тобто економічна рівновага і прогрес суспільного виробництва залежать від ефективного використання факторів виробництва та раціонального розподілу доходів, що забезпечує формування його оптимальної структури[7, с. 108].

2.3 Показники ефективності суспільного виробництва

Для визначення ефективного використання кожного фактора виробництва окремо, застосовується система конкретних показників (рис. 2.4).

З метою визначення рівня і динаміки продуктивності праці її оцінюють різними показниками. Продуктивність праці на мікрорівні визначається як відношення обсягу виробленої продукції до кількості робітників, зайнятих у її виробництві, або до кількості відпрацьованих людино-годин за певний проміжок часу[5, с. 130]:

Продуктивність праці = Обсяг продукції/Кількість працівників.(2.4)

Рис. 2.4 Показники економічної ефективності

Продуктивність праці на макрорівні визначають як відношення національного доходу до середньої чисельності працівників, зайнятих у його створенні(рис. 2.5).

(2.5)

Рис. 2.5 Продуктивність суспільної праці

Трудомісткість — це показник, зворотний продуктивності праці, який відображає кількість затраченої живої праці на виробництво одиниці продукції(рис. 2.6).

(2.6)

Рис. 2.6 Трудомісткість Фондовіддача — випуск продукції на одиницю вартості основних виробничих фондів, відображає ефективність використання засобів праці. Він розраховується як відношення вартості виробленої продукції до вартості основних виробничих фондів (рис. 2.7).

(2.7)

Рис. 2.7 Фондовіддача Фондомісткість — це зворотний показник фондовіддачі, який показує вартість витрат виробничих фондів на одиницю виробленої продукції(рис. 2.8).

(2.8)

Рис. 2.8 Фондомісткість Матеріаловіддача характеризує ефективність використаних предметів праці, тобто показує, скільки вироблено продукції з одиниці витрачених матеріальних ресурсів (рис. 2.9).

(2.9)

Рис. 2.9 Матеріаловіддача Матеріаломісткість є зворотним показником матеріаловіддачі, який характеризує вартість витрат матеріальних ресурсів на одиницю виробленої продукції(рис. 2.10).

(2.10)

Рис. 2.10 Матеріаломісткість Капіталомісткість — це показник, близький до показника фондомісткості продукції. Він визначається як відношення обсягу капітальних вкладень до зумовленого ним приросту обсягу виробленої продукції(рис. 2.11):

(2.11)

Рис. 2.11 Капіталомісткість де К — капіталомісткість продукції; К — обсяг капіталовкладень; ДQ — приріст обсягу виробленої продукції.

Сучасна економічна наука вважає, що слід визначати й ефективність природокористування суб'єкта господарювання за допомогою показника еколого-економічної ефективності (Е) за такою формулою (рис. 2.12):

(2.12)

Рис. 2.12 Екологоефективність Де Е_о — загальноекономічний ефект суб'єкта господарювання; А — вартість природоохоронних заходів; В — втрати від пошкодження природного середовища; С — вартість природних ресурсів.

Означені показники економічної ефективності виражають лише окремі характеристики результативності господарської діяльності підприємства. Тому для всебічного визначення ефективності слід застосовувати інтегруючий показник, який враховує різноспрямованість руху окремих показників. Він розраховується за формулою (рис. 2.13):

(2.13)

Рис. 2.13 Інтегральний показник ефективності

де Е — ефективність виробництва; П — обсяг виробленої продукції; Р — затрати робочої сили (живої праці); М — витрати матеріалів; Ф — витрати основних виробничих фондів; г — коефіцієнт переведення витрат одноразових вкладень в основні фонди.

Може бути дві причини неефективної діяльності підприємства. Перша — зайві витрати (велика кількість відходів), друга — неефективна система їх вибору і розподілу, коли ресурси неправильно розподілені між різними типами діяльності[5, с. 133].

Соціальна ефективність суспільного виробництва показує, наскільки його розвиток відповідає вирішенню своєї головної мети — служити споживачу, задовольняти особисті потреби кожної людини (рис. 2.14).

Рис. 2.14 Показники соціальної ефективності виробництва Рівень життя — це фактичний рівень забезпеченості людей матеріальними і духовними благами певної країни в конкретно-історичний період. Він визначається рівнем фактичного споживання та відповідністю національному соціальному стандарту — прожитковому мінімуму. Прожитковий мінімум — це вартісна величина набору продуктів харчування достатнього для забезпечення нормального функціонування організму людини, збереження її здоров’я, а також мінімального набору непродовольчих товарів та послуг, необхідних для задоволення основних соціальних і культурних потреб особистості.

Законом України встановлено «…у 2015 році прожитковий мінімум на одну особу в розрахунку на місяць у розмірі з 1 січня 2015 року — 1176 гривень, з 1 грудня — 1330 гривень для основних соціальних і демографічних груп населення…"[8, c. 37].

У розвинутих країнах існує і такий показник, як якість життя населення, сформований на основі так званих індексів розвитку людини (ІРЛ), який характеризують: обсяг реального ВВП на душу населення; середню тривалість життя; рівень грамотності населення; середню тривалість навчання в країні.

Між економічною та соціальною ефективністю виробництва існує тісний взаємозв'язок. Економічна ефективність є матеріальною основою вирішення соціальних проблем. У свою чергу, соціальний розвиток суспільства суттєво впливає на підвищення ефективності суспільного виробництва.

Отже, ефективність виробництва, як економічна категорія — це комплексне відбиття кінцевих результатів використання засобів виробництва й робочої сили (працівників) за певний проміжок часу.

Питанням вивчення ефективності виробництва приділяли багато уваги К. Маркс та Ф. Енгельс, Ф. Тейлор, Макконнел К. Р., Брю С. Л, С. Ф. Покропивний та інші вчені.

Вихідним критерієм народногосподарської ефективності виробництва є обсяг національного доходу з розрахунку на душу населення при найменших затратах живої і уречевленої праці.

Вирішення проблеми підвищення ефективності виробництва (діяльності) полягає в тім, щоб на кожну одиницю ресурсів (витрат) — трудових, матеріальних і фінансових — досягати максимально можливого збільшення обсягу виробництва (доходу, прибутку). Виходячи з цього, єдиним критерієм ефективності виробництва (діяльності) стає зростання продуктивності суспільної (живої та уречевленої) праці. Кількісна визначеність і зміст критерію відображаються в конкретних показниках ефективності виробничо-господарської та іншої діяльності суб'єктів господарювання.

РОЗДІЛ 3. СУСПІЛЬНЕ ВИРОБНИЦТВО, РЕЗУЛЬТАТИ ТА ЙОГО ЕФЕКТИВНІСТЬ В УКРАЇНІ

Головна задача сучасної економіки України полягає в забезпеченні подальшого зростання добробуту населення на основі стійкого, поступового розвитку народного господарства, прискорення науково-технічного прогресу і переходу економіки на інтенсивний шлях розвитку, раціонального використання потенціалу країни, економії всіх видів ресурсів і поліпшення якості роботи. Для її виконання необхідно здійснити динамічний і збалансований розвиток економіки, забезпечити ефективне використовування природних і матеріальних ресурсів, особливу увагу надати підвищенню продуктивності праці і збільшенню віддачі основних фондів[4,с.36].

Країни, як правило, експортують ту продукцію, для якої у них є надлишок факторів виробництва і яка має найменшу відносну вартість, а імпортують товари, що потребують дефіцитних факторів і підвищення витрат на їх виготовлення. Тому основна увага у практичній роботі з підвищення конкурентоспроможності повинна приділятися забезпеченості факторами виробництва, які можуть використовуватися для розвитку галузі і створення конкурентних переваг. Це твердження є вірним і для України. Свого часу конкурентоспроможність держави, зокрема і нашої, значною мірою залежала від наявності у неї трьох основних факторів виробництва — природних ресурсів, трудових ресурсів та капіталу. З розвитком виробництва і технічним прогресом конкурентоспроможність стали визначати фактори вищого рівня, так звані розвинуті - це, насамперед, інфраструктура країни, її науковий потенціал, рівень освіти населення тощо. Але визначальну роль у створенні конкурентних переваг відіграють спеціалізовані фактори, спеціальна інфраструктура, спеціальні знання у вигляді науково-технічних баз даних по окремих галузях і виробництвах, наявність фахівців відповідного профілю знань тощо. Аналіз рівнів забезпеченості України основними факторами виробництва та ефективності їх використання у порівнянні з 6-ома економічно найрозвинутішими країнами світу (США, Японія, Німеччина, Франція, Англія, Канада) свідчить, що наша держава має досить високий рейтинг: у забезпеченості сільгоспугіддями — 3 місце, трудовими ресурсами — 4 місце, науковим потенціалом — 3 місце. Але за ефективністю використання факторів виробництва Україна, як і Росія та інші країни СНД, посідають останні місця, набагато поступаючись розвинутим країнам світу. Від Франції, наприклад, відставання сягає: щодо використання сільгоспугідь — у 10−12 разів, трудових ресурсів — у 7−15 разів, основного капіталу — в 2−3 рази, наукового потенціалу — більш як у 20 разів.

Незважаючи на всі умовності таких порівнянь, не можна не звертати на це уваги при визначенні основних заходів промислової політики щодо підвищення конкурентоспроможності. Умовою успішної конкуренції ще є певний попит на продукцію, зокрема, вимогливі споживачі, конкурентноспроможні постачальники і суміжники, сумлінне ведення конкуренції, відповідна стратегія підприємств щодо їх розвитку і підвищення конкурентоспроможності. На жаль, практична відсутність конкуренції на внутрішньому ринку, його незначна місткість і патологічна невибагливість українських споживачів не дозволяють створити належні умови для зростання конкурентоспроможності вітчизняної продукції. Підприємства не можуть виробляти конкурентноспроможну продукцію для зовнішніх ринків, якщо вона низької якості на внутрішньому. Інакше кажучи, конкуренція на зовнішньому ринку є її продовженням на внутрішньому. Країни, що сьогодні є лідерами на світовому ринку, в ретроспективі завжди відштовхувалися від внутрішнього попиту. Певною мірою у нас теж спостерігається насичення внутрішнього ринку, але внаслідок різкого падіння внутрішнього споживання та незначних масштабів інноваційної діяльності підприємств. У деяких випадках українська продукція виявляється неконкурентоспроможною внаслідок відсутності відповідних сертифікатів якості або ж використання таких систем оцінки якості товарів, які не відповідають загальноприйнятим у світі. Відмічені негативні тенденції призвели до витіснення українських товарів не тільки з зовнішнього, а й з внутрішнього ринку. Нарощування обсягів імпорту, скорочення попиту на вітчизняну продукцію, а також неможливість її реалізації призвели до збільшення залишків такої продукції на складах підприємств. Головними причинами інноваційної кризи слід визнати брак коштів, недосконалість законодавчої бази, а також так звану політику невтручання з боку урядових структур в інноваційну діяльність.

Оцінка потенційних можливостей окремих галузей економіки України щодо підвищення конкурентоспроможності дозволяє визначити опорні галузі і виробництва, які повинні узяти на себе провідну роль у розвитку економіки, а згодом й зайняти ключові місця в її структурі. Для України це, насамперед, переробні галузі матеріаловиробляючого комплексу (металургійна, хімічна, будівельних матеріалів), наукоємні й високотехнологічні галузі машинобудування та оборонної техніки, а також легкої і харчової промисловості. Багато підприємств цих галузей вже зарекомендували себе конкурентоспроможними суб'єктами зовнішнього ринку, але їх позиції там поки що не досить стійкі через внутрішні проблеми і коливання кон’юнктури на світовому ринку. Підсилення конкурентних позицій в опорних галузях переробної промисловості може бути досягнуто тільки за умов істотного збільшення інвестиційних можливостей і нагромадження інноваційного потенціалу. Інвестиції взагалі мають домінантне значення для галузей з підвищеною капіталоємністю, де економічні показники їх діяльності, власне ефективність, суттєво залежать від масштабів виробництва. Враховуючи, що в Україні переважна більшість галузей відповідає саме цим критеріям, проблема пошуку інвестиційних ресурсів набуває надзвичайного значення.

Загальним для країн СНД є й те, що всі вони при розробці промислової політики і, зокрема, конкурентної стратегії у тій чи іншій галузі повинні вирішувати проблему інвестиційного забезпечення заходів щодо оновлення виробничого апарату та підвищення конкурентоспроможності виробництва. Незважаючи на те, за рахунок яких джерел відбувається інвестування (залучення портфельних чи прямих інвестицій або використання власного прибутку), цей процес має здійснюватися в умовах перевалюючого визначення, що направлення коштів у виробництво для забезпечення його конкурентних переваг має безперечний пріоритет над їх «проїданням». На жаль, відповідні умови для такої поведінки інвесторів поки що відсутні як в Україні, так і в інших країнах СНД.

На сьогодні, спеціалізація України, яка постійно ведеться в умовах обмеженості ресурсів, спрямовується передусім на повніше та ефективніше використання виробничого потенціалу. Це стає об?єктивною передумовою збільшення виробництва конкурентоспроможної продукції. Підвищення її ефективності. Ефективне функціонування підприємств нашої держави, як показали розробки на прикладі підприємств різних галузей і форм господарювання, може бути досягнуто при забезпечені основними фондами, які відповідатимуть забезпеченості фондами підприємств європейських країн. Виходячи з вимог закону зростаючих потреб, необхідно не тільки послідовно зміцнювати матеріально-технічну базу підприємств і інтегрованих виробництв, але й знаходити раціональні напрями ефективного її використання[1, с. 22]. Майбутня ефективність суспільного виробництва базується на таких основах: підвищення обсягів і поліпшення якості виробництва продукції, зниження витрат та підвищення рентабельності, збільшення частки на ринку збуту своєї продукції[1, с. 24].

Більшою мірою таке сучасне становище українського виробництва та економіки в цілому є наслідком невизначення системи економічних, соціальних та інших мотивувальних зв? язків, які можуть впливати на доцільність, ефективність та матеріальну зацікавленість[1, с. 25].

Підвищення ефективності виробництва значною мірою залежить від уміння застосування економічних методів управління, серед яких значне місце займає внутрішньогосподарських розрахунок, який би мотивував усіх працівників. Такий механізм повинен зробити економічні інтереси працівників визначальним фактором зростання ефективності виробництва й сприяти розвитку внутрішньогосподарських товарних відносин[14, с. 137].

Для економіки України існуючі методологічні підходи доцільно застосовувати при аналізі виробництва суспільних товарів з урахуванням того, що вітчизняна система має власні характерні риси. Визначалася система стандартів щодо рівня забезпеченості населення товарами без врахування реальних можливостей їх виробництва. Україна успадкувала від радянської системи широкі зобов? язання держави, які перевищували її фінансові можливості їх виконання. Держава як основний виробник товарів доволі формально підходить до питання досягнення ефективності виробництва, раціонального використання економічних ресурсів. У результаті для різних груп товарів через застосування нормативного методу визначаються порогові значення можливого перерозподілу ВВП[9, с. 24].

Звідси витікає висновок, що для більшості галузей промисловості, особливо тих, де переважають застарілі виробничі фонди і не вистачає інвестиційного потенціалу, дуже мало шансів протистояти в конкурентній боротьбі на зовнішньому ринку. Але підстави для такого висновку виникають лише в разі конкуренції з високорозвинутими країнами. Що ж до країн СНД, то успішна конкуренція між ними не тільки можлива, а й необхідна, бо саме вона спонукатиме національних виробників до пошуку резервів оновлення виробничого апарату, впровадження новітніх методів і технологій, освоєння сучасних галузей виробництва, щоб повністю не втратити конкурентоспроможність і не опинитися на периферії світового господарства наша держава має бути зацікавлена у підвищені ефективності суспільного виробництва, і приділяти цьому достатньо уваги, коштів та інтересу.

ВИСНОВКИ

— У ході дослідження сутності суспільного виробництва та його двох сторін, можна зробити такі висновки. Суспільне виробництво — це сукупна організована діяльність людей із перетворення речовин і сил природи з метою створення матеріальних і нематеріальних благ, необхідних для їх існування та розвитку. Традиційно складається з двох сфер: матеріальне і нематеріальне.

Матеріальне виробництво включає в себе галузі, які займаються виробництвом матеріальних благ і наданням матеріальних послуг. До нематеріального виробництва відносяться галузі, які займаються виробництвом духовних цінностей і наданням нематеріальних послуг.

— Охарактеризування фаз суспільного виробництва дозволяє звернути увагу на такі аспекти — суспільне виробництво складається з таких фаз: власне виробництво; розподіл; обмін; споживання.

Фази виробництва тісно між собою пов’язані, хоча кожна з них відносно відособлена, має свої характерні особливості. Розрізняють такі види розподілу: розподіл засобів виробництва; розподіл трудових ресурсів; розподіл предметів споживання. Обмін виступає в трьох видах: обмін діяльністю і здібностями; обмін засобами виробництва; обмін предметами споживання.

Виробництво, розподіл, обмін і споживання завжди слід розглядати як органічне ціле. Це дає змогу розкрити зміст економічного ладу як субординованої системи економічних відносин.

— Розглянувши структуру та фактори виробництва можна виділили такі висновки. За характером економічної діяльності людей суспільне виробництво поділяють на три великі сфери, або блоки галузей: основне виробництво; виробнича інфраструктура; соціальна інфраструктура.

Основне виробництво — це галузі матеріального виробництва, де безпосередньо виготовляються предмети споживання й засоби виробництва.

Виробнича інфраструктура — це галузі, які обслуговують основне виробництво та забезпечують ефективну економічну діяльність на кожному підприємстві та в народному господарстві в цілому

Соціальна інфраструктура — це нематеріальне виробництво, де створюються нематеріальні форми багатства та надаються нематеріальні послуги, які відіграють вирішальну роль у всебічному розвитку трудящих, примноженні їхніх розумових та фізичних здібностей, професійних знань, підвищенні освітнього й культурного рівня.

Фактори виробництва — це всі необхідні елементи, які використовуються для виробництва матеріальних і духовних благ. В економічній науці є різні підходи до класифікації факторів виробництва. Сучасна вітчизняна і світова економічна наука до складу факторів виробництва відносить: працю, капітал, землю, підприємницькі здібності, науку, інформацію, екологію.

— Можна виділити сутність, показники та види ефективності суспільного виробництва. Ефективність суспільного виробництва — найважливіша узагальнююча характеристика його результативності, яка вимірюється відношенням величини створених товарів і послуг до сукупних затрат суспільної праці.

Для порівняльної оцінки ефективності суспільного виробництва в різних країнах використовують показник вироблення НД на душу населення, який характеризує рівень розвитку народного господарства відповідно до кількості населення. Він найточніше визначає рівень продуктивності суспільної праці у певній країні, ступінь розвитку її продуктивних сил, ефективність форм власності та господарського механізму. Розрізняють соціальну та економічну ефективність.

Соціальна ефективність — це відповідність результатів господарської діяльності основним соціальним потребам і цілям суспільства, інтересам трудового колективу і окремої людини.

Економічна ефективність — досягнення найвищих результатів за найменших витрат живої та уречевленої праці. Конкретнішими показниками економічної ефективності слугують продуктивність і фондомісткість, матеріаловіддача і матеріаломісткість продукції, економічна ефективність капіталовкладень, нової техніки, енергомісткість продукції та ін.

Визначення загальної ефективності виробництва базується на обчисленні показників, які характеризують рівень використання основних ресурсів.

До узагальнюючих показників ефективності на рівні економіки та регіонів зокрема належать: зростання та обсяги виробництва національного; відносна економія основних виробничих фондів, матеріальних витрат (без амортизації), фонду оплати праці у сфері матеріального виробництва; співвідношення доданого продукту до фонду оплати праці в матеріальному виробництві; рівень рентабельності як співвідношення доданого продукту або прибутку до середньорічної вартості основних і оборотних виробничих фондів; зниження витрат виробництва та обігу на 1 грн. валового національного продукту.

— В ході курсової роботи, під час аналізу суспільного виробництва в Україні, можна звернути увагу на такі особливості. Для більшості галузей промисловості в Україні, дуже мало шансів протистояти в конкурентній боротьбі на зовнішньому ринку. Але підстави для такого висновку виникають лише в разі конкуренції з високорозвинутими країнами. Що ж до країн СНД, де склалися відносно рівні умови щодо технічного оснащення та фінансового забезпечення виробництва, то успішна конкуренція між ними не тільки можлива, а й необхідна, бо вона спонукатиме національних виробників. Не зважаючи на всі негативні аспекти суспільного виробництва в Україні, наша держава має всі шанси та можливості для встановлення високого рівня ефективності суспільного виробництва.

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ

1. Амбросов В. Я. Поглиблення суспільного поділу праці та трансформація виробничих структур / В. Я. Амбросов // Економіка АПК. — К.: Національний науковий центр «Інститут аграрної економіки». — 2011. — № 5(199). — с. 17−25;

2. Бабич Л. М. Політична економія. Методичні вказівки до вивчення дисципліни за кредитно-модульною системою для студентів економічних спеціальностей. / Л. М. Бабич, М. С. Бабич, Л. С. Любохинець. — Хм.: ХНУ, 2007. — 147 с.;

3. Білецька Л. В. Економічна теорія: політекономія, мікроекономіка, макроекономіка: підруч. / Л. В. Білецька, О. В. Білецький, В. І. Савич. — К.:ЦУЛ, 2009. — 276 с.;

4. Данік О. Л. Заробітна плата як один з чинників мотиваційного механізму підвищення ефективності виробництва на підприємствах вугільної промисловості: теоретичний аспект[Електронний ресурс] / О. Л. Данік, Н. В. Курина // Наукові праці Хмельницького національного університету — Хм.: ХНУ. — 2011 — № 2 — с. 36−38 — Режим доступу до статі: http://journals.khnu.km.ua/vestnik/pdf/ekon/2011₂_3/036−039.pdf;

5. Економічна теорія. Політекономія: підруч. / за ред. В. Д. Базилевич. — К.: Знання, 2012. — 702 с.;

6. Економічна теорія. Політекономія: навч. пос. / В. М. Семененко, І. Д. Коваленко, В. В. Бугас, О. В. Семененко. — К.: ЦУЛ, 2011. — 428 с.;

7. Заїнчковський А. О. Теоретичні аспекти та методологічні передумови визначення ефективності виробництва/ А.О. Заїнчковський // Наукові праці Національного університету харчових технологій — К.: НУХТ. — 2010 — № 33 — с. 172−181;

8. Закон України «Про Державний бюджет України на 2015 рік» [Електронний ресурс]: офіц. текст: за станом на 07 квітня 2015р. / Офіційний сайт Верховної Ради України / Законодавство України. — Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/80−19.;

9. Кічурчак М. В. Інструментарій дослідження процесів виробництва суспільних товарів у національній економіці / М. В. Кічурчак // Актуальні проблеми економіки. — К.: Національна академія управління. — 2010. — № 12. — с. 19−25.;

10. Костюк В. С. Економічна теорія: навч. пос. / В. С. Костюк, А. М. Андрющенко, І. П. Борейко. — К.: ЦУЛ, 2009. — 282с;

11. Кузнєцова Л. В. Політична економія: курс лекцій для студентів напрямів галузі знань 0305 «Економіка та підприємництво» заочної форми навчання/ Л. В. Кузнєцова, Н. М. Салатюк, О. М. Соломка. — К.: НУХТ, 2009. — 149с.;

12. Оріховський Г. А. Політекономія: Навч. посібник. / Г. А. Оріховський. — К.: Каравела, 2008. — 296 с.;

13. Основи економічної теорії: політекономічний аспект: навч.пос. / А. А. Григорук, М. С. Палюх, Л. М. Литвин, Т. Д. Літвінова. — Т.: ТДПУ, 2008. — 304с.;

14. Плужніков В. О. Вплив мотивації праці на підвищення ефективності виробництва / В. О. Плужніков, О. О. Кіях // Економіка АПК. — К.: Національний науковий центр «Інститут аграрної економіки». — 2008. — № 4(162). — с. 137−141;

15. Політична економія: навч. посіб. / К. Т. Кривенко, В. С. Савчук, О. О. Бєляєв, А. Е. Фукс та ін. — К.: КНЕУ, 2009. — 508 с.;

16. Політична економія: конспект лекцій з дисципліни для студентів усіх форм навчання за напрямами підготовки 6.30 504 — «Економіка підприємства», 6.30 509 — «Облік і аудит» / В. П. Решетило, Г. В. Стадник, І. А. Островський, С. І. Штефан. — Х.: ХНАМГ, 2012. — 98 с.;

17. Політична економія: підруч. / В. Я. Бобров, Л. С. Лісогор, Б. Т. Свєтлов; під заг. ред. Ю.В. Ніколенко. — К.: ЦУЛ, 2009. — 632 с.;

18. Ряба О. І. Політична економія. Навчально-методичний посібник. / О. І. Ряба. — Рівне: НУВГП, 2009. — 188 с.;

19. Савчук В. С. Основи економічної науки: курс лекцій / В. С. Савчук. — К.: КНЕУ, 2010. — 372 с.;

20. Федоренко В. Г. Політична економія: підруч. — 2-ге вид. / В. Г. Федоренко. — К.: Алерта, 2015. — 487 с.;

21. Чорна Н. О. Соціально-економічна ефективність виробництва[Електронний ресурс]/ Н. О. Чорна// Наукові праці Дніпропетровського державного аграрного університета. — Д.: ДДАУ. — 2011. — с.2 — Режим доступу до статті: http://www.rusnauka.com/1_NIO_2011/Economics/78 097.doc.htm;

22. Щетинін А. І. Політична економія: підруч. / А. І. Щетинін. — К.: ЦУЛ, 2011. — 480 с.