Оновлення техніко-технологічної бази виробництва

[Введите текст]

Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України Одеський національний політехнічний університет

Інститут бізнесу економіки і інформаційних технологій Кафедра економіка підприємств

КУРСОВИЙ ПРОЕКТ

з дисципліни «Економіка та організація інноваційної діяльності»

на тему: Оновлення техніко-технологічної бази виробництва

м. Одеса — 2013 рік

ВСТУП

Потенційні можливості розвитку та ефективності виробництва визначаються насамперед науково-технічним прогресом, його темпами і соціально-економічними результатами. Що цілеспрямованіше та ефективніше використовуються новітні досягнення науки і техніки, котрі є першоджерелами розвитку продуктивних сил, то успішніше вирішуються пріоритетні соціальні завдання життєдіяльності суспільства.

Розвиток науково-технічного прогресу підвищує вимоги до ефективності економіки всіх держав, активізуючи намагання країн, що розвиваються, подолати економічну відсталість.

Для нормального функціонування підприємства, необхідна наявність визначених засобів і джерел. Основні виробничі фонди, які складаються з будівель, споруд, машин, обладнання і інших засобів праці, які приймають участь у процесі виробництва, являються головною основою діяльності будь-якого підприємства.

Підприємства, що користуються основними фондами, що достались у спадщину від соціалістичної економіки, повинні не тільки прагнути їх модернізувати, але і максимально ефективно використовувати те що є, особливо в існуючих умовах дефіциту фінансів і виробничих інвестицій.

Будь-який комплекс заходів щодо поліпшення використання виробничих потужностей і основних фондів, повинен передбачати забезпечення росту обсягів виробництва продукції.

Технічне переозброєння та реконструкція — прогресивні форми відтворення основних виробничих фондів діючих підприємств.

До технічного переозброєння відноситься комплекс заходів по підвищенню техніко-організаційного рівня виробництва, його механізації й автоматизації по модернізації, й заміні застарілого та фізично зношеного обладнання новим, більш продуктивним.

На практиці оновленню й удосконаленню техніко — технологічної бази підприємства віддають перевагу малій та середній реконструкції. Зазвичай затрати на малу реконструкцію скуповуються не довше, ніж за півроку. При середній реконструкції термін окупності затрат — до одного року. При повній реконструкції термін окупності затрат складає в середньому більше трьох років.

Поряд з оновленням обладнання підприємств при здійсненні технічного переозброєння необхідно проводити модернізацію обладнання, причому її не слід розглядати як вимушений захід, зумовлений дефіцитом нового обладнання, необхідного для заміни фізично та морально застарілого.

Модернізація є постійним фактором удосконалення техніко — технологічної бази підприємств та нарощування їх виробничих потужностей. Однак вдаючись до модернізації, необхідно обґрунтовувати вибір її об'єктів. Проведення модернізації слід вважати ефективним, якщо продуктивність та інші параметри модернізованої техніки досягають рівня нових машин або перевищують його.

1. ТЕОРЕТИЧНА ЧАСТИНА. ОНОВЛЕННЯ ТЕХНІКО-ТЕХНОЛОГІЧНОЇ БАЗИ ВИРОБНИЦТВА

1.1 Техніко-технологічний стан підприємства та показники його оцінки

В умовах трансформації економічних відносин однією з головних проблем, яка стоїть перед економікою України, є стимулювання і підтримка вітчизняного товаровиробника. Адже тільки власне виробництво найбільшою мірою сприяє розвитку економічної системи. Особливо актуальною і найбільш взаємопов'язаною з виробництвом в Україні є проблема техніко-технологічного розвитку підприємств.

Можливість випуску продукції (надання послуг) за обсягом та якістю вирішальною мірою залежить від рівня розвитку техніко-технологічної бази підприємства. Розвиток техніко-технологічної бази виробництва за належних умов господарювання має супроводжуватися систематичним її оновленням, що потребує значних інвестиційних ресурсів. Тому питання розвитку техніко-технологічної бази на сучасному етапі розвитку України є досить актуальним. Позитивне вирішення цього питання дасть можливість вийти на якісно новий рівень розвитку у системі конкуруючих економік[1].

Техніко-технологічна база підприємства виробничої сфери — системна сукупність найбільш активних елементів виробництва, яка визначає технологічний спосіб одержання продукції (виконання робіт, надання послуг), здійснюваних за допомогою машинної техніки (устаткування, приладів, апаратів), різноманітних транспортних, передавальних, діагностичних та інформаційних засобів, організованих у технологічні системи виробничих підрозділів і підприємства в цілому.

Техніко-технологічний стан — способи одержання і перетворення матеріалів, енергії, інформації, виготовлення продукції, а також відображення процесу формування і удосконалення техніко-технологічної бази підприємства, що має бути постійно зорієнтованим на кінцеві результати господарської діяльності.

Технологія виступає завершальною ланкою і формою матеріалізації фундаментальних досліджень, засобом безпосереднього впливу науки на сферу виробництва. Сучасним технологіям властиві певні тенденції їх розвитку і застосування. Головними з них є:

1) перехід до малостадійних процесів шляхом сполучення в одному технологічному агрегаті окремо виконуваних раніше операцій;

2) забезпечення у нових технологічних системах мало або безвідходності виробництва;

3) підвищення рівня комплексної механізації процесів на основі застосування систем машин і технологічних ліній;

4) використання в нових процесах засобів мікроелектроніки, що дозволяє одночасно з підвищенням ступеня автоматизації процесів досягти більш динамічної гнучкості виробництва.

Найбільш важливі, типові для всіх підприємств (незалежно від видів діяльності) показники техніко-технологічного рівня підприємства наведені в таблиці 1.1.

Таблиця 1.1 — Показники техніко-технологічного рівня

Для поглибленої аналітичної оцінки рівня технічного розвитку підприємства використовують додаткові показники:

1) механоозброєність праці (відношення середньої вартості машин та устаткування до кількості робітників);

2) коефіцієнт фізичного спрацювання устаткування;

3) коефіцієнт технологічної оснащеності виробництва (кількість застосовуваних пристроїв, оснастки та інструментів);

4) рівень утилізації відходів виробництва;

5) рівень забруднення навколишнього середовища;

6) частка екологічно чистої продукції.

У процесі оцінювання визначаються відповідність технічного рівня виробництва сучасним досягненням у сфері науки і техніки, шляхи підвищення технічного рівня, резерви такого підвищення, вплив технічного рівня виробництва на динамізм виробничих підрозділів (потужностей). 2]

Метою оцінки техніко-технологічного розвитку має бути створення і впровадження нових, більш досконалих і продуктивних машин і механізмів, технологій, здатних забезпечувати ефективне функціонування підприємства в умовах конкурентного середовища Оцінку організаційно-технічного рівня різногалузевих підприємств потрібно проводити періодично (один раз на рік, кілька років) у процесі аналізу та узагальнення певної системи показників, які відбивають ступені технічної оснащеності праці персоналу, прогресивний рівень застосовуваної технології, технічний рівень виробничого устаткування, рівень механізації та автоматизації основного й допоміжного виробництва тощо.

Об'єктивність такої оцінки можна забезпечити лише за умови не тільки методично правильного обчислення відповідних показників, а й порівняння їхньої динаміки на даному підприємстві за кілька років, а також порівняння з досягнутим рівнем на інших споріднених підприємствах.

Для оцінки загальної економічної ефективності організаційно-технічних заходів, інновацій використовують систему показників:

інтегральний ефект;

індекс рентабельності інновацій;

норма рентабельності;

період окупності.

Інтегральний ефект (ЕІН) — це різниця результатів та витрат на реалізацію техніко-організаційного заходу за розрахунковий період приведених до одного року (як правило, початкового), тобто з урахуванням дисконтування результатів та витрат:

Індекс рентабельності (Ір) — це співвідношення приведених доходів до приведених на цю ж дату інноваційних витрат:

Індекс рентабельності тісно пов’язаний із інтегральним ефектом. Якщо інтегральний ефект ЕІН >О, то 1р <1, і навпаки, при 1р >1 проект вважається економічно невигідним, при 1р <1 — неефективним. В умовах дефіциту коштів перевага повинна надаватися тим рішенням, для яких Ір найбільший.

Норма рентабельності (Нр) — являє собою ту норму дисконту, при якій доходи, які дисконтуються за певний проміжок часу дорівнюють інноваційним вкладенням. Норма рентабельності характеризує рівень доходності конкретного інноваційного рішення через дисконтну ставку, по якій майбутня вартість грошового потоку від інновацій приводиться до теперішньої вартості інвестиційних коштів. Показник Нр може мати і інші назви: внутрішня норма доходності, внутрішня норма прибутку, норма повернення інвестицій.

Період окупності (То) — один із найбільш часто вживаних показників оцінки ефективності капітальних вкладень. На відміну від показників, які використовуються у вітчизняний практиці, показник «термін окупності капітальних вкладень» базується не на прибутку, а на грошовому потоці з приведенням коштів, які інвестуються в інновації та суми грошового потоку до теперішньої вартості.

Інвестування у ринковій економіці пов’язано зі значним ризиком, і цей ризик тим більший, чим довший терміну окупності вкладень. Це дуже актуально для галузей, де високі темпи НТП та поява нових технологій чи виробу швидко знецінює попередні інвестицій.

Показник То використовують тоді, коли немає впевненості у тому, що організаційно-технічні заходи, інновації будуть реалізовані. Тому власник коштів не ризикує довірити інвестиції на тривалий термін.

Показники економічної ефективності організаційно-технічних заходів у планах підприємств повинні враховуватися протягом усього періоду, в якому ці заходи забезпечують підвищення техніко-економічних показників виробництва або вирішення інших завдань (соціальних, природоохоронних та ін.).

Важливим моментом є економічне обґрунтування технічних заходів до їхнього впровадження. Центральне місце в такому обґрунтуванні займає визначення їх економічної ефективності. Воно необхідне для виробу найбільш раціональних заходів, прогнозування їхнього впливу на показники роботи підприємства в плановому періоді, розрахунку премій і винагороди авторам пропозицій, визначення інтегрального впливу певної сукупності нововведень на ключові показники виробничо-господарської діяльності підприємства за той чи інший проміжок часу.

Необхідно знати, що в залежності від витрат, які враховуються, та результатів інтегральних показників розрізняють такі види ефекту від реалізації організаційно-технічних заходів:

економічний (вартісні показники);

науково-технічний (новизна, корисність, надійність);

ресурсний (споживання того чи іншого виду ресурсу);

соціальний (соціальні результати);

екологічний (шум, випромінювання та інші показники фізичного стану навколишнього середовища).

Визначення й оцінка економічної ефективності організаційних нововведень, що належать до першої групи (наприклад, організація нових спеціалізованих або комбінованих виробництв; концентрація виробництва на діючому підприємстві, що веде до необхідності його розширення, реконструкції або технічного переозброєння), здійснюються так само, як і нових технічних рішень. До складу поточних витрат необхідно також включати додатково транспортні витрати, а також втрати сировини (матеріалів) і готової продукції підчас їхнього транспортування і зберігання.

Ефективність безвтратних нових організаційних рішень (зокрема запровадження бригадної або іншої прогресивної форми організації та оплати праці; удосконалення окремих елементів господарського механізму — організаційних структур управління, систем планування й фінансування тощо, створення нових ринкових структур) визначають здебільшого на підставі обчислення економії поточних витрат, зумовленої здійсненням таких нововведень. У кожному конкретному випадку необхідно точно окреслювати коло показників для оцінки ефективності тієї чи іншої групи безвтратних організаційних рішень[3].

Ефективність окремих глобальних і локальних заходів є важливим, але недостатнім вимірником ступеня впливу нововведень організаційно-технічного характеру на результативність діяльності підприємства. Ось чому необхідно знати конкретну методику виявлення інтегрального впливу певної сукупності нововведень на ключові показники виробничо-господарської діяльності підприємства за той чи інший період.

Для того, щоб довго залишатися життєздатним та стабільно демонструвати свою виражену компетентність і конкурентоздатність, підприємство повинне постійно підвищувати ефективність своєї діяльності, що в першу чергу пов’язано з підвищенням організаційно-технічного розвитку підприємства.

1.2 Напрямки технічного розвитку підприємства. Здатність підприємства до технологічних змін

В умовах інноваційної економіки закрита технологія також небезпечна, як і обмеженість розуму. Єдиний спосіб виграти в таких умовах — бути готовим до змін. Не можна бути заручником застарілих вузькоспеціалізованих технологій в той час, коли зміни відбуваються кожного дня, тому що в умовах інноваційної економіки недалекоглядне мислення може привести до сумних наслідків. На цей час такі показники як динаміка інновацій, обсяг інвестиційних потоків поступаються місцем у рейтингах економічних оцінок факторам технологічної швидкості і концентрації, що визначає ступінь високої технологічності сучасної економіки.

Техніко-технологічний розвиток як об'єкт організаційно-економічного управління охоплює різноманітні напрямки, що мають відображати відповідні стадії процесу розвитку виробничого потенціалу і забезпечувати оновлення виробничих фондів підприємства. Із сукупності напрямків варто виокремити такі, які характеризують його значний безпосередній розвиток шляхом удосконалення і нарощування (рис.2).

Рисунок 1.1

Конкретні стратегічні напрямки техніко-технологічного розвитку підприємства можуть бути пов’язані з вирішенням проблем кардинального підвищення якості продукції, забезпечення її конкурентоспроможності на світовому та вітчизняному ринках, розробки і широкого впровадження ресурсозберігаючих технологій, скорочення витрат ручної праці, поліпшення загальних умов праці, здійснення всебічної екологізації виробництва у межах сучасних вимог щодо охорони навколишнього середовища тощо.

У стратегічному плануванні важливо відрізняти різні типи технологій з точки зору їх належності: базові, поліпшуючі чи псевдоінноваціі.

Базові інновації - це інновації, які забезпечують створення нових галузей промисловості та нових ринків. Такі інновації ґрунтуються на відкриттях та нових фундаментальних наукових досягненнях, вони є основою для створення нових систем машин, технологій, обладнання.

Поліпшуючі інновації - інновації, що пов’язані зі значним покращенням існуючих продуктів або з уведенням нових чи значно модифікованих методів організації виробництва. Таке визначення чітко адаптоване для виробничих підприємств, для торговельних підприємств під поліпшуючими інноваціями розуміються зміни, спрямовані на значне покращення та удосконалення технологій і торговельного процесу.

Псевдоінновації - це неістотні зміни, які не несуть якісної та принципової новизни, вони не є бажаними, тому не будуть розглянуті в розробленій методиці визначення необхідної глибини інновацій[5].

У такому контексті І. Ансофф пропонує враховувати такі три типи технологій: стабільну, плодотворну і мінливу.

Стабільна технологія — це така технологія, що залишається незмінною протягом усього життєвого циклу певного попиту. Відмінною характеристикою цього типу технології є її існування в умовах жорсткої конкуренції виробників того ж продукту. Змагання за ринок відбувається переважно шляхом зниження цін на продукцію і підвищення якості. Відповідно науково-дослідні роботи мають велике значення для такої фірми лише на початкових стадіях інноваційного виробництва.

Плодотворна технологія — це така, що зберігається тривалий час, але з її допомогою виробляється кілька поколінь нової продукції при нарощуванні основних характеристик та розширенні сфер її застосування. Плодотворна технологія вимагає постійного оновлення продукції, бо інакше фірму можуть випередити конкуренти. Особливого значення тут набуває активна науково-дослідна робота на всіх фазах життєвого циклу. 4]

Мінлива технологія — це така технологія, що змінюється за базовими характеристиками протягом життєвого циклу попиту, коли змінюється кілька поколінь нової продукції, які задовольняють цей попит. Водночас із задоволенням того ж самого попиту відбувається розширення споживчих якостей і відповідно сфер застосування, зміна декількох поколінь продукції і відповідної базової технології. Динамізм змін, особливо при поєднанні рис плодотворної і мінливої технології, примушує фірми особливу увагу приділяти науковим та технологічним розробкам, щоб не відстати від конкурентів.

Стратегічні напрямки техніко-технологічного розвитку підприємства:

1) кардинальне підвищення якості виготовленої продукції, забезпечення її конкурентоспроможності на світовому й вітчизняному ринках;

2) розробка й широке впровадження ресурсозберігаючих технологій;

3) скорочення до максимально можливого рівня витрат ручної праці, покращення її умов і безпеки;

4) здійснення всебічної екологізації виробництва.

Заходи техніко-технологічного розвитку підприємства:

1) науково-дослідні і проектно-конструкторські роботи;

2) створення, освоєння нових і підвищення якості тих видів продукції, що виготовляються:

— створення та освоєння випуску нових видів продукції;

— організація виробництва за ліцензіями або продукції, створеної іншими організаціями;

— розробка нових стандартів (технічних умов), складання карт технічного рівня;

— сертифікація продукції;

— зняття з виробництва застарілих видів продукції;

— запровадження прогресивної технології, модернізація та автоматизація виробничих процесів;

— розробка та застосування нових технологій;

— запровадження нових видів устаткування та інструменту;

— технічне переоснащення і модернізація устаткування;

— механізація ручної праці;

— автоматизація виробництва і процесів управління.

Здатність підприємства до технологічних змін залежить від прибутковості (наявність фінансових ресурсів), здатності управлінського апарату до інноваційних процесів (здатність до ризику) та передбачуваності розвитку технологій.

Світова практика показує, що новій техніці і технології притаманні:

1) багатофункціональність машини, її, гнучкість" і здатність до переналагодження на випуск продукції різних модифікацій;

2) багаторазовий ріст одиничної потужності;

3) оснащеність електронікою, яка дає можливість контролю і саморегулювання машини і виконання складного циклу взаємопов'язаних операцій;

4) зміни характеру дії на предмет праці, застосування променевих, звукових, біохімічних (лазерне опромінення, ударні хвилі та ін.) процесів, нанотехнологій;

5) більш висока економічність.

Сьогодні інноваційна діяльність українських підприємств спрямована, в першу чергу, на подолання технічного відставання, переорієнтацію виробничого потенціалу на створення конкурентоспроможних промислових виробництв, розвиток яких залежить від рівня сприйнятливості підприємств до інновацій.

1.3 Лізинг як форма оновлення технічної бази виробництва (діяльності)

Розвиток техніко-технологічної бази виробництва (діяльності), який за належних умов господарювання має супроводжуватися систематичним її оновленням, потребує значних інвестиційних ресурсів. Проте сучасний етап господарювання для переважної більшості його суб'єктів позначено різким спадом або цілковитим припиненням інвестування виробництва (діяльності) за рахунок власних коштів. Ось чому в разі тимчасового браку чи нестачі власних інвестицій і сучасних засобів праці підприємства та організації можуть скористатися для оновлення й розвитку своєї технічної бази таким поширеним у світі методом фінансування, як лізинг (оренда на тривалий термін рухомого й нерухомого майна).

Згідно із Законом України «Про лізинг», який набрав чинності 10 січня 1998 року, лізинг — це підприємницька діяльність, спрямована на інвестування власних чи залучених фінансових коштів, і яка полягає в наданні лізингодавцем (юридичною особою або індивідуальним підприємцем, які здійснюють лізингову діяльність) у виключне користування на визначений строк лізингоодержувачу (особі, котра одержує майно за договором лізингу) майна, що є власністю лізингодавця або набувається ним у власність (з доручення і за погодженням з лізингоодержувачем) у продавця (постачальника-виробника майна), за умови сплати лізингоодержувачем періодичних лізингових платежів[2].

Об'єктом лізингу може бути будь-яке нерухоме й рухоме майно, що належить до основних фондів, у тім числі машини, устаткування, транспортні засоби, обчислювальна та інша техніка, системи телекомунікацій тощо, стосовно яких немає обмежень щодо передавання їх у лізинг (оренду). Не можуть бути об'єктами лізингу земельні ділянки та інші природні об'єкти (мисливські угіддя, ліси, водоймища тощо).

Можливі види лізингу за певними класифікаційними ознаками:

Оперативним заведено називати лізинг із неповною окупністю орендованих основних фондів. Він здійснюється за договором лізингу, в результаті укладення якого лізингоодержувач одержує у платне користування від лізингодавця відповідне майно на строк, менший за період амортизації 90 відсотків вартості об'єкта лізингу (оренди). Відтак лізингодавець може надавати майно в тимчасове користування кілька разів. Зрозуміло, що в такому разі зростає ризик щодо відшкодування залишкової вартості майна, оскільки воно зазнає фізичного спрацювання й техніко-економічного старіння. Важливо наголосити, що за оперативного лізингу обов’язки з технічного обслуговування та ремонту орендованих засобів праці бере на себе лізингодавець.

Найбільшого поширення набув так званий фінансовий лізинг, тобто лізинг з повною окупністю орендованих матеріальних елементів основних фондів. Офіційно під фінансовим лізингом розуміють договір лізингу, згідно з яким лізингодавець надає лізингоодержувачу майно на час, не менший за строк, протягом котрого нараховується 60 відсотків амортизаційних відрахувань від повної вартості об'єкта лізингу (на день укладення договору). Після закінчення строку дії договору фінансового лізингу орендоване майно переходить у власність лізингоодержувача або викуповується ним за залишковою вартістю. За умови фінансового лізингу ризик втрати майна, а також здійснення його технічного обслуговування та ремонту бере на себе лізингоодержувач.

Внутрішній лізинг за своєю сутністю і масштабом поширення буває внутрішньоабо загальнодержавним. Його суб'єктами є українські підприємства (організації) чи їхні інтеграційні утворення. Українські суб'єкти лізингу можуть практично здійснювати дві його форми — зворотний та пайовий лізинг. Зворотний лізинг передбачає викуп лізингодавцем майна у власника (виробника) і передачу цього майна в лізинг тому самому власнику. За пайового лізингу оренда здійснюється за участю кількох суб'єктів лізингу із залученням одного чи кількох кредиторів. При цьому сума інвестованих кредиторами коштів не може перевищувати 80 відсотків вартості набутого для лізингу майна.

Чинне законодавство України дозволяє здійснювати міжнародний лізинг. Останній реалізується суб'єктами лізингу, які перебувають під юрисдикцією різних держав, або тоді, коли лізингове майно чи платежі перетинають державні кордони. Інакше кажучи, суб'єктами міжнародного лізингу завжди є інвестори інших країн. Це дає змогу вітчизняним підприємствам (організаціям) оновлювати свою технічну базу за рахунок конкурентоспроможного устаткування, транспортних та інших засобів праці зарубіжного походження[6].

Сервісний лізинг зазвичай застосовується за умови придбання на лізингових засадах складної техніки або такої, що зазнає швидкого техніко-економічного старіння (наприклад, комп’ютерно-обчислювальна та розмножувальна техніка, транспортні засоби тощо).

Суть зворотного лізингу було розглянуто вище. Відповідно до чинного законодавства (Закон України «Про лізинг») його було названо формою внутрішнього лізингу. Проте з наукового погляду (за характером лізингових операцій) його коректніше буде вважати одним із видів лізингу.

Організаційно-правові основи здійснення лізингових операцій базуються на чинному законодавстві (Законі України «Про лізинг» та інших нормативно-правових актах України), а також на укладених відповідно до цих активів договорах про лізинг (крім відносин, урегульованих нормативно-правовими актами про оренду і приватизацію державного майна). Основною правовою формою регулювання взаємовідносин між суб'єктами лізингу є договір (угода), що укладається між ними.

1.4 Технологічне оновлення виробництва як засіб інноваційного розвитку вітчизняних підприємств

Сьогодні велика кількість вітчизняних виробництв потребує масштабної реконструкції та технічного переоснащення. Технологічна база підприємств України в цілому задовольняє лише базові потреби економіки та населення у споживанні. Рівень технологічного устаткування, показники якості та ефективності задоволення потреб, техногенного навантаження на довкілля не відповідають сучасним вимогам.

Незадовільний стан техніко-технологічної бази пояснюється недостатнім рівнем інвестування, низьким рівнем тарифів на соціально значимі заходи, що підлягають державному регулюванню; обмеженим фінансуванням з державного та місцевих бюджетів; відсутністю коштів на просте відтворення основних фондів внаслідок заниження їх вартості та недостатнього рівня амортизаційних відрахувань. Нестача інвестицій призвела до стрімкого старіння техніко-технологічної бази підприємств, що зумовлює невідповідність рівня вітчизняних підприємств, а отже і вітчизняної продукції, європейським вимогам[7].

Досвід більшості розвинених країн свідчить, що понад 80% зростання ВВП забезпечуються технологічними нововведеннями, які здійснюються через технічне переозброєння виробництва. Активізація інноваційної діяльності сприяє вирішенню проблеми оновлення техніко-технологічної бази та її переведенню на якісно новий рівень із залученням досягнень науки. Цей процес передбачає використання нових рішень у галузі технології, техніки, організаційних форм і економічних методів господарювання. Науково-технічний прогрес, його темпи і соціально-економічні результати визначають потенційні можливості розвитку та ефективності виробництва.

Технологічні інновації передбачають проведення комплексу робіт, спрямованих на створення і освоєння нових видів продукції, а також на технологічні зміни продукції. Серед основних елементів оновлення технології виробництва першочергове значення має впровадження у виробництво нових засобів праці, нової техніки. Наступним важливим напрямком розвитку є впровадження нових технологічних процесів. Впровадження нової техніки та технологій тягне за собою необхідність розвитку персоналу, а також форм організації та управління підприємством, що сприятиме підвищенню продуктивності праці та рентабельності виробництва, а також зниженню собівартості продукції. Слід відмітити, що описана вище послідовність оновлення основних елементів технології виробництва повинна супроводжуватися підвищенням ролі у виробництві науки та інформації, що має відобразитися у розвитку діяльності відділу НДДКР[5].

Основними етапами технологічного оновлення виробництва є:

оцінка поточного стану технологічного оснащення підприємства;розробка можливих альтернативних стратегій підвищення технологічного рівня виробництва;

прийняття управлінських рішень щодо вибору стратегії технологічного

оновлення;

контроль процесу впровадження обраної стратегії (перевірка наявності

відхилень фактичних показників діяльності підприємства від запланованих на етапі вибору стратегії);

коригування стратегії у відповідності до реальної динаміки розвитку підприємства (при наявності значних відхилень між плановими та фактичними показниками).

В залежності від рівня розвитку основних елементів технології виробництва підприємства технологічне оновлення може мати певні особливості. Для підприємств, які забезпечені збалансованою структурою технології виробництва на достатньо високому рівні, технологічне оновлення має здійснюватися більш швидкими темпами, у порівнянні із підприємствами інших груп. Для підприємств, що мають незбалансовану технологічну структуру необхідно, перш за все, вирівняти диспропорції розвитку, а потім розвивати нову технологію виробництва. Для підприємств з низьким рівнем технології виробництва першочерговим завданням є виживання та підвищення конкурентоспроможності. Технологічне оновлення виробництва в даному випадку повинно відбуватися незначними темпами.

В сучасних умовах поглиблення взаємозв'язків між країнами першочерговим стає інноваційний розвиток підприємства, основою якого є технологічне оновлення виробництва.

Сьогодні велика кількість вітчизняних виробництв потребує масштабної реконструкції та технічного переоснащення. Технологічна база підприємств України в цілому задовольняє лише базові потреби економіки та населення у споживанні. Рівень технологічного устаткування, показники якості та ефективності задоволення потреб, техногенного навантаження на довкілля не відповідають сучасним вимогам. Протягом останніх двадцяти років їх оновлення практично не відбувалося, у той час як за цей самий період у Європі швидкими темпами розробляються та використовуються новітні технології. Це пояснюється низкою об'єктивних причин, зокрема, такими як застаріле обладнання, яке не в стані забезпечити необхідні вартісні і якісні показники продукції; низька якість технологічної бази; використання технологічних процесів, які не відповідають вимогам ринку; низька інноваційна активність промислових підприємств. Ці фактори вказують на необхідність запровадження процесів оновлення техніко-технологічної бази підприємств.

Техніко-технологічна база підприємства — системна сукупність найбільш активних елементів виробництва, яка визначає технологічний спосіб одержання продукції, здійснюваний за допомогою машинної техніки, різноманітних транспортних, передавальних, діагностичних та інформаційних засобів, організованих у технологічні системи виробничих підрозділів і підприємства загалом.

Незадовільний стан техніко-технологічної бази пояснюється недостатнім рівнем інвестування, низьким рівнем тарифів на соціально значимі заходи, що підлягають державному регулюванню; обмеженим фінансуванням з державного та місцевих бюджетів; відсутністю коштів на просте відтворення основних фондів внаслідок заниження їх вартості та недостатнього рівня амортизаційних відрахувань. Нестача інвестицій призвела до стрімкого старіння техніко-технологічної бази підприємств, що зумовлює невідповідність рівня вітчизняних підприємств, а отже і вітчизняної продукції, європейським вимогам.

Інноваційна діяльність підприємств повинна бути пов’язана з залученням венчурного капіталу, який позитивно впливає на структуру фінансування технологічного оновлення всіх сфер економіки. Технологічне оновлення виробництва дасть змогу враховувати сучасні тенденції розвитку економіки та розвиватися підприємству на інноваційних засадах.

2. Розрахункова частина.

2.1 Розрахунок трудомісткості конструкторської підготовки виробництва

У підрозділі «Розрахунок трудомісткості конструкторської підготовки виробництва» визначається трудомісткість розробки конструкторських документів. Для розрахунку трудомісткості розробки пакету КД, треба прийняти до уваги наступне: технічне завдання — 10% трудомісткості технічного проекту; технічна пропозиція — 30% трудомісткості технічного проекту; ескізний проект — 50% трудомісткості технічного проекту; технічний проект — трудомісткість задана; робочий проект — 80% трудомісткості технічного проекту; випробування дослідного зразка та коригування конструкторської документації - по 10% трудомісткості технічного проекту.

Таблиця 2.1 — Розрахунок трудомісткості розробки пакету КД

Тривалість розробки комплекту КД у робочих днях визначається з метою планування завантаження виконавців та розраховується по формулі:

(дні) (1.8)

Тр.д =

У календарних днях:

(дні) (1.9)

Тривалість у місяцях складає:

(місяці) (1.10)

міс.

де ?ti — сумарна трудомісткість по видах робіт у годинах,

25,4 — середня кількість робочих днів у місяці,

8 — тривалість робочого дня.

Розподіл робіт і розрахунок завантаження виконавців рекомендується представити у формі, яка наведена у таблиці 2.

Таблиця 2.2 — Розподіл робіт і розрахунок завантаження виконавців розробки КД

2.2 Визначення витрат на конструкторсько-технологічну підготовку виробництва

Вартість науково-технічної продукції на етапі розробки технічної документації може визначатися різними методами, але у курсовій роботі рекомендується застосовувати метод, заснований на урахуванні витрат:

(2.1)

Ккпв = 347 588,69 грн.

де Спл — планова собівартість виконання КПВ;

Ппл — плановий прибуток, який розраховують з використанням планового граничного рівня рентабельності (рекомендується 0,25 — 0,3).

Основна заробітна плата розробників нової техніки розраховується по формулі:

(2.2)

де Зн-год — середньозважена оплата нормо-години, яка ураховує рівень завантаження співробітників j-ої кваліфікації та їх рівень посадових окладів;

Ткпв — трудомісткість конструкторської розробки у нормо-годинах.

Таблиця 2.3 — Розрахунок основної заробітної плати

Розрахунок планової собівартості КПВ та її ціни зведемо у таблицю 4.

Таблиця 2.4 — Розрахунок планової собівартості та ціни КПВ

Вартість пакета конструкторської документації, яка основана на даних кошторису та враховує ПДВ визначається відповідно формулі 2.1.

Витрати на технологічну підготовку виробництва визначають відповідно формулі:

(2.3)

Ктпв = 347 588,69 * 0,8 = 278 070,95 грн.

де Ккпв вартість КПВ з ПДВ, бтпв коефіцієнт, що характеризує типове відношення витрат на ТПВ до рівня витрат на КПВ (бтпв = 0,8).

Витрати на організаційну підготовку виробництва визначають відповідно формулі:

(2.4)

Копв = (347 588,69 +278 070,95) * 0,5 = 312 829,8 грн.

де бопв коефіцієнт, що враховує типове відношення витрат на ОПВ до рівня витрат на Вкпв і Втпв (бопв = 0,5).

Загальні витрати на конструкторсько-технологічну підготовку виробництва:

(2.5)

Кпідг = 347 588,69 +278 070,95 + 312 829,8 = 938 489,5

де Ккпв, Ктпв, Копв відповідно витрати на КПВ, ТПВ, ОПВ.

2.3 Розрахунок собівартості і ціни нового виробу

Собівартість одиниці продукції в першому році періоду визначається метод укрупнених розрахунків, для чого на основі принципової схеми виробу складається перелік покупних елементів і комплектуючих виробів і визначається їхня загальна вартість.

Вартість покупних комплектуючих елементів і виробів = 4000 грн.

Таблиця 2.5 — Вартість покупних комплектуючих елементів і виробів

Кошторисна вартість комплектуючих враховує договірні ціни на їх придбання, транспортні і заготівельно-складські витрати, а також витрати на монтаж і позначається Зпк.

Таблиця 2.6 — Розрахунок планової собівартості виробу

Розмір планованого прибутку на одиницю виробу в першому році регулюють плановим рівнем рентабельності продукції (25%):

(3.1)

П1= 37 748,79 * 0,25 = 11 324,64

де П1 — розмір планового прибутку в першому році;

Спов1 повна собівартість виробу у першому році випуску нової продукції.

Ціна реалізації одиниці продукції в першому році розрахункового періоду визначається по формулі:

(3.2)

Цраліз = 49 073,4 * 1,2 = 56 925,2грн.

де Спов1 — повна собівартість одиниці продукції в першому році;

П1 — планований прибуток в першому році;

ПДВ — сума податку на додану вартість у ціні реалізації виробу (20%).

2.4 Визначення тривалості розрахункового періоду та основних ринкових показників нового виробу

Загальна тривалість розробки комплекту КД (Ткд) розраховується по формулі:

[рік] (4.1)

де Ткпв — трудомісткість конструкторської підготовки виробництва в нормо-годинах (таблиця 1);

8 — тривалість робочого дня в годинах;

360 — норматив перекладу календарних днів у календарну кількість років; 0,73 — коефіцієнт перекладу робочих днів у календарні;

n — кількість робітників, що одночасно працюють над проектуванням виробу (3 працівників).

Тривалість технологічної підготовки виробництва визначають по формулі:

(4.2)

де тпв — коефіцієнт, що характеризує тривалість технологічної підготовки виробництва в порівнянні з тривалістю КПВ (тпв = 0,8).

Тривалість організаційної підготовки виробництва визначають по формулі:

(4.3)

де опв — коефіцієнт, що характеризує тривалість організаційної підготовки виробництва в порівнянні з тривалістю КПВ і ТПВ (опв =0,5).

Дані, що характеризують розрахунковий період включимо в таблицю 7.

Таблиця 2.7 — Визначення розрахункового періоду та обсягу виробництва

Після визначення обсягу виробництва по роках розрахункового періоду доцільно визначити рівень собівартості та ціни виробу.

При плануванні зміни обсягу виробництва у планових роках розрахункового періоду собівартість виробу підлягає коригуванню по формулі:

(4.4)

де обсяг реалізації продукції в натуральному вираженні в i-тому році;

теж для (i+1) року.

Коефіцієнт 0,23 характеризує вплив росту обсягу виробництва на собівартість. Розрахунки представляємо у вигляді таблиці 8.

Випуск продукції буде розпочато у 2015 році, і продовжуватись до 2018 року.

виробництво технічний база платіж Таблиця 2.8 — Визначення собівартості та ціни нової продукції

Ціна, що дана в таблиці є результатом ринкового регулювання та установлюється незалежно від розрахунків собівартості виробництва нового виробу. Але її рівень по рокам розрахункового періоду повинен враховувати основні тенденції зміни ціни на нову продукцію в залежності від рівня насиченості ринку.

Найбільш підходящою є стратегія «Зняття вершків» — короткочасне кон’юнктурне завищення цін. Так як вона найбільш повно відповідає вимогам товару «Електронно-волноводна-коаксиальна вимірювальна апаратура».

Типові умови застосування:

Маркетингова мета — максимізація прибутку.

Покупці - залучені масованої багатообіцяючою рекламою; сегмент цільового ринку; не чутливі до ціни; новатори або сноби, які бажають мати новітнім або модним товаром;

Товар — принципово новий, не має бази порівняння, або товар підвищеного попиту, нееластичного попиту, запатентований товар, товар високої і постійно підвищується (з метою захистити виробництво від конкурентів) якості, з коротким життєвим циклом. 8]

2.5 Розрахунок вартісної оцінки витрат проекту

Вартісна оцінка витрат визначається як від'ємний грошовий потік інноваційного проекту.

Вартісна оцінка інвестицій повинна включати вартісну оцінку капітальних вкладень та суму коштів, необхідних для формування та поповнення оборотних фондів.

Загальна сума капітальних вкладень визначається у такий спосіб:

(5.2)

де Ккпв, Ктпв, Копв відповідно витрати на КПВ, ТПВ, ОПВ в i-тому році;

Кобф вартісна оцінка оборотних коштів підприємства в i-тому році;

Коф вартість основних виробничих фондів у i-тому році.

Вартість основних виробничих фондів визначається за формулою:

(5.3)

грн.

де максимальний обсяг виробництва (у натуральних одиницях) протягом усього розрахункового періоду;

Цо — оптова ціна виробу в базовому році (без ПДВ), грн.;

Кє - коефіцієнт фондомісткості (Кє = 0,3);

Кт — коефіцієнт, що враховує тип виробництва (Кт = 1 для серійного виробництва, 0,75 — для масового).

Залишкова вартість вивільнених основних фондів наприкінці розрахункового періоду визначається за формулою:

(5.4)

грн.

де Коф — первісна вартість основних фондів, грн;

Амзаг — загальна сума амортизаційних відрахувань за розрахунковий період, грн.

Сума амортизаційних відрахувань у i-тому році розрахункового періоду:

(5.5)

грн.

де Кофі - балансова вартість основних фондів у i-тому році розрахункового періоду;

На — норма амортизаційних відрахувань, %.

Приймаємо середньозважену річну ставку норми амортизаційних відрахувань основних засобів інноваційного проекту, що дорівнює 13%. Розрахунки зводимо у табл. 2.9.

Таблиця 2.9 — Визначення амортизаційних відрахувань та залишкової вартості

Вартість оборотних фондів по роках розрахункового періоду визначають у такий спосіб:

(5.6)

де Qi+1 приріст обсягу виробництва (в натуральному виразі) в i+1 році розрахункового періоду в порівнянні з і - роком (для першого року ураховують повний обсяг річного випуску);

Кт — коефіцієнт, що враховує тип виробництва;

Зсм, Зпк — відповідно витрати на сировину і матеріали, на комплектуючі вироби в собівартості одиниці продукції (табл. 2.6), грн.

При скороченні обсягу виробництва по роках розрахункового періоду зміна суми оборотних коштів розглядається як вивільнення робочого капіталу у відповідному році планового періоду і розраховується аналогічно.

Сума ПДВ, що підлягає перерахуванню в бюджет у i-тому році розрахункового періоду:

(5.7)

де ПЗ податкове зобов’язання, що підлягає оплаті в i-тому році розрахункового періоду, грн;

ПК податковий кредит, отриманий у i-тому році розрахункового періоду, грн.

Сума податку на прибуток визначається з урахуванням діючої ставки оподаткування прибутку підприємства.

Величина оподатковуваного прибутку визначається:

(5.8)

де ВДi чистий дохід від реалізації продукції у i-тому році розрахункового періоду;

ВВі - валові витрати в i-тому році розрахункового періоду;

Амі - сума амортизаційних відрахувань у i-тому році розрахункового періоду.

(5.9)

Вартісна оцінка відрахувань в бюджет (у грн.) за розрахунковий період зведена у табл. 2.10.

Таблиця 2.10 — Вартісна оцінка витрат та відрахувань в бюджет по роках реалізації продукції, грн.

2.6 Визначення економічного ефекту

Визначення чистої приведеної вартості проекту (NPV) проводять за умови, що розрахунковий рік збігається з роком ухвалення рішення про реалізації інноваційного проекту. Результати розрахунків занесені у табл. 11.

Розрахунок NPV по вхідних та вихідних грошових потоках:

(6.1)

де K — сумарні інвестиції у інвестиційний проект, грн;

Pi — чистий річний дохід і-го року, грн;

r — ставка дисконту (12−14%);

n — тривалість проекту, роки.

В — вхідний грошовий потік;

З — вихідний грошовий потік (інвестування).

NPV1 = 1 846 885,55 грн.

NPV2 = 2 317 797,96 грн.

Дисконтований строк окупності інвестицій, який враховує зміну вартості грошових потоків у часі, визначають за формулою:

DPР = t + (KPVt+1 / PVt+1), (6.2)

DPР = 2,95 роки.

де t — рік останнього від`ємного значення кумулятивної вартості;

KPVt — кумулятивна вартість t року (останнє від`ємне значення);

PVt+1- дисконтована вартість грошового потоку у t+1 році.

Висновки: Отже, дисконтований строк окупності 3 роки. Грошовий потік на другому році впровадження проекту став позитивним, а NPV на початок розробки нової продукції та на початок виробництва набувають високого значення, тому даний проект є вигідним.

Таблиця 2.11 — Оцінка грошових потоків проекту

2.7 Визначення вартості ліцензії проекту

Розраховуємо ціни ліцензії даний за умов випуску продукції лише протягом 4 років та зі ставкою дисконтування 12%:

Таблиця 2.12 — Прогнозовані обсяги продажів (в од.)