Державне регулювання економіки України

Зміст Вступ Розділ 1. Теоретичні основи державного регулювання економіки України

1.1 Сутність та основні складові системи державного регулювання економіки

1.2 Методи та принципи державного регулювання економіки України

1.3 Суб'єкти і об'єкти державного регулювання економіки України Розділ 2. Аналіз впливу держави на економіку України

2.1. Аналіз основних показників економічного розвитку України

2.2. Макроекономічний огляд основних показників економічного розвитку України Розділ 3. Шляхи та пропозиції підвищення ефективності державного регулювання економікою України Висновки Список використаної літератури

Вступ Актуальність теми даної курсової роботи полягає в тому, що державне регулювання має значний вплив на розвиток економіки країни, тому його дослідження є важливим аспектом. Жодна національна економіка не обходиться без участі держави в її регулюванні. Ефективна система державного регулювання економіки забезпечує сталий розвиток основних напрямів економічної та соціальної діяльності країни, створюючи сприятливі умови. Основним прямим методом державного регулювання національної економіки є правове регулювання, яке здійснюється за допомогою розробки та прийняття законодавчо-нормативних актів, що створюють правові умови розвитку економіки та соціальної сфери.

Необхідність державного регулювання економіки зумовлено нездатністю ринкового механізму забезпечити потрібні обсяги відтворювальних процесів у суспільному виробництві. Ступінь втручання державних органів влади у регулювання макроекономічних процесів визначається досягнутим рівнем економічного розвитку, а також поточними і стратегічними національними цілями. Відомо, що у країнах з високим рівнем основних соціально-економічних показників ступінь втручання держави у розвиток економіки стає меншим, та окремі напрями регулюються переважно ринковими механізмами.

Україна поступово інтегрується у європейський економічний простір, що обґрунтовує актуальність державного регулювання на всіх рівнях управління. Це вимагає використання системного, науково обґрунтованого підходу до прийняття рішень органами державної влади та всіма суб'єктами державного регулювання економіки. Розвиток економічних і соціальних процесів здійснюється в нових умовах ринку, що вимагає нових знань і розуміння взаємозв'язку всіх процесів, які відбуваються в економіці, оскільки саме економіка є основою для підвищення рівня життя населення та поліпшення його якості, а це — кінцева мета існування державного устрою.

Метою даної курсової роботи є поглиблення знань про державне регулювання економіки України, визначення сутності і необхідності цілеспрямованого впливу держави на економічну сферу, та визначення його ефективності на сучасному етапі.

В даній курсовій роботі вирішено наступні задачі:

1. Розкрито теоретичні основи державного регулювання економіки країни та наслідків його діяльності.

2. Проведено аналіз статистичних даних впливу держави на економіку, а також розглянуто динаміку зміни показників в Україні.

3. Запропоновано шляхи підвищення ефективності державного впливу на економіку України.

Об'єктом дослідження курсової роботи є державне регулювання економіки України.

Предметом дослідження курсової роботи є теоретичні аспекти державного регулювання економіки, зокрема принципи, методи, форми та функції державного регулювання економіки України, а також основні макроекономіні показники та інші дані, що дають змогу визначити ефективність здійснення державного регулювання економіки на сучасному етапі.

Методологічною основою дослідження є сучасні методи пізнання як загальнонаукові, так і спеціальні: діалектико-матеріалістичний, системний, соціологічний, історичний, порівняльно-правовий, структурно-функціональний, статистичний, методи моделювання, прогнозування.

Структура курсової роботи складається з вступу, трьох розділів, висновку та списку використаної літератури, загальний обсяг роботи — 45 c.

Розділ 1. Теоретичні основи державного регулювання економіки України

1.1 Сутність, функції та основні складові системи державного регулювання економіки Л. Дідківська, Л. Головко визначають державне регулювання економіки (ДРЕ), як систему заходів держави для здійснення підтримуючої, компенсаційної та регулюючої діяльності держави, спрямованої на створення нормальних умов ефективного функціонування ринку та вирішення складних соціально-економічних проблем розвитку національної економіки і всього суспільства. Таке визначення є повним, оскільки розкриває функції, цілі та об?єкти державного втручання в економіку і поведінку громадян. Державне регулювання економіки має здійснюватися лише в межах функціональних дій держави на основі системи управління для об?єднання волі всіх громадян країни. Ця система має забезпечити безпеку держави від свавілля окремих громадян і одночасно враховувати поведінку громадян, захищати їх права[2,c.87].

Дещо по-іншому підходить до визначення терміну С. Чистов, розглядаючи державне регулювання економіки з теоретичного і практичного погляду. З теоретичного погляду ДРЕ — це система знань про сутність, закономірності дії та правила застосування типових методів і засобів впливу держави на перебіг соціально-економічного розвитку, спрямованих на досягнення цілей державної економічної політики[4,c.89−90].

З практичного погляду державне регулювання економікою — це сфера діяльності держави щодо цілеспрямованого впливу на поведінку суб?єктів господарювання з метою забезпечення пріоритетів державної економічної політики. Таке визначення є повним, чітким і всебічним.

В економічній науці є два протилежних підходи до участі держави в регулюванні процесів — класична і кейнсіанська. На думку класиків, ринковий механізм автоматично забезпечує рівновагу попиту і пропозиції, а відтак унеможливлює тривалі порушення пропорцій в економіці, зокрема спад виробництва, інфляцію, безробіття. На відміну від традиційної класичної теорії, англійський економіст Джон М. Кейнс обгрунтував об'єктивну необхідність і практичне значення державного регулювання ринкової економіки. Його теорія — це аналіз взаємодії та взаємозв'язків різних агрегованих економічних категорій і величин, дослідження того, як невідповідність між ними впливає на стан економіки, а також в яких межах і якими методами державного втручання можна досягти узгодження між цими категоріями та величинами з метою постійного економічного розвитку[12,c.68].

Об?єктивними причинами необхідності державного регулювання в умовах сьогодення є:

— наявність монополізму в багатьох галузях народного господарства та відсутність досконалої конкуренції;

— недосконалість цінового механізму для певної групи товарів, який робить їх виробництво неефективним;

— повільна адаптація до сучасних умов господарювання окремих ринків — робочої сили, капіталів, інтелектуального продукту тощо;

— забезпечення стабільності і гармонійності суспільства;

— сприяння збереженню та відтворенню природного, культурного, національно-історичного середовища існування народів;

— розв? язання питань міжнародної політики і співпраці.

Функції державного регулювання економіки залежать від соціально-економічного і політичного рівня розвитку держави, компетенції органів державного регулювання, рівня розвитку ринкового господарства, моделі розвитку національної економіки.

Основними функціями державного регулювання економіки є:

— регулювання макроекономічних процесів і пропорцій;

— регулювання зовнішньоекономічних відносин;

— розроблення і регулювання науково-технічної, інвестиційної та соціальної політики;

— захист внутрішнього товаровиробника і пріоритетних виробництв;

— розроблення і регулювання регіональної політики;

— соціальний захист населення;

— захист особи, інтересів товаровиробника і держави;

— утримання і забезпечення ефективної роботи органів державної влади[7,c.114].

У період становлення ринкових відносин до цих функцій долучаються додаткові:

— формування інститутів державного регулювання економіки; створення умов та інфраструктури існування ринку; розвиток місцевого самоуправління;

— здійснення програм роздержавлення і приватизації власності;

— підтримка підприємництва, стимулювання конкуренції; здійснення цінової політики; - кредитно-грошове регулювання, контроль за грошовим обігом.

Л. Дідківська виділяє такі функції ДРЕ:

1. Цільову, яка полягає у визначенні цілей, пріоритетів та основних напрямів розвитку економіки.

2. Стимулюючу, яка передбачає формування таких важелів і регуляторів, які здатні ефективно впливати на діяльність суб?єктів господарювання.

3. Регламентуючу, здатну з допомогою нормативно-правової бази визначити певні правила діяльності для суб?єктів господарювання, сформувати відповідний правовий простір.

4. Коригуючу, яка зводиться до внесення певних змін у хід реалізації економічної політики з метою усунення негативних екстремалій.

5. Соціальну, яка передбачає регулювання державою соціальних відносин, перерозподіл доходів, соціальний захист і соціальні гарантії.

6. Контролюючу, яка означає державний нагляд і контроль за виконанням і дотриманням нормативно-правових актів, норм і стандартів.

7. Безпосереднє управління неринковим сектором економіки[2,c.98].

Регулювання складається з взаємозалежних складових, злагоджена робота яких дає змогу досягати поставлених цілей у запланований термін за ефективного використання сукупності ресурсів. До основних складових системи державного регулювання економіки належать: цілі та завдання державного регулювання економіки; методи, принципи й інструменти державного регулювання економіки; процес державного регулювання економіки; ресурсне забезпечення державного регулювання економіки Об?єктом регулювання є господарство країни, регіонів, областей, міст і районів, а також соціально-економічні процеси: економічний цикл, структура економіки, інвестиційна діяльність, інноваційні процеси, грошовий обіг, інфляція, ціни, платіжний баланс тощо.

Суб?єктом регулювання є держава в особі державних органів управління (президента, парламенту, уряду, місцевих адміністрацій), яка для розв? язання складних соціально-економічних проблем, усебічного врахування інтересів залучає наукові установи, політичні партії, громадські та релігійні організації.

Ресурсне забезпечення державного регулювання економіки — це процес забезпечення прийнятих рішень необхідними ресурсами. Розробка та реалізація економічної і соціальної політики, концепцій, стратегій, програм економічного і соціального розвитку, балансів і бюджетів вимагає витрат необхідних ресурсів. Тому раціональне ресурсне забезпечення державного регулювання економіки є одним із найважливіших елементів розглянутої системи. Відомо, що XXI ст. — це вік раціонального й ощадливого використання сукупного потенціалу ресурсів, тому та країна, яка знайде таку можливість, матиме значні конкурентні переваги в міжнародному економічному розвитку[3,c.75−76].

1.2 Методи та принципи державного регулювання економіки України Практика державного регулювання економіки в розвинених країнах свідчить про те, що в механізмі регулювання беруть участь правові, адміністративні та економічні методи (рис. 1). Під методами розуміють засоби впливу держави на сферу підприємництва з метою створення або забезпечення умов їхньої діяльності відповідно до прийнятої національної економічної політики.

Правове регулювання — це діяльність органів державної влади й управління щодо встановлення та контроль за дотриманням обов? язкових юридичних правил поведінки суб?єктів права[4,c.76].

Рис. 1. Класифікація методів і засобів державного регулювання економіки Серед правових методів регулювання економіки важливе місце посідають закони, спрямовані на тривале правове регулювання ринку.

Ефект правових методів регулювання ринку знижується у зв? язку з протиріччями між прийнятими законами, постановами і рішеннями, які приймаються урядом та органами виконавчої влади на місцях. Низьким залишається і рівень виконання рішень та постанов.

Говорячи про правові методи регулювання ринку, треба пам? ятати, що розроблення і прийняття законів — складний процес, який вимагає від усіх його учасників високої компетенції, витримки і сміливості.

До адміністративних методів потрібно віднести: визначення і підтримку мінімально допустимих рівнів життя населення; контроль над монопольними ринками; захист внутрішнього ринку і національних інтересів у системі міжнародного співробітництва; реалізацію цільових програм.

Адміністративні методи випливають з потреби врегулювання деяких видів економічної діяльності для захисту інтересів громадян і суспільства в цілому, довкілля, міжнародної співпраці.

За нормальних умов господарювання адміністративні методи відіграють другорядну роль. їх використання стає доцільним за умов недієвості ринкового механізму або в екстремальних ситуаціях[6,c.74].

Економічні методи державного регулювання економіки пов? язані зі створенням органами державного управління фінансових або матеріальних стимулів впливу на економічні інтереси суб?єктів господарювання та обумовлюють їхню поведінку, зберігаючи право на вільний вибір.

У країнах з розвиненою ринковою економікою основним економічним методом регулювання ринку є грошово-кредитне регулювання. Саме грошово-кредитна система є тим економічним середовищем, у якому відбуваються всі найважливіші господарські процеси в ринковій економіці.

Грошово-кредитне регулювання в Україні здійснює Національний банк, який впливає на формування попиту і кон? юнктури позичкового капіталу, здійснення емісії, контроль за грошово-кредитною системою, концентрацію тимчасово вільних резервів інших банків.

Основними засобами грошово-кредитного регулювання є: розміри банківських резервів, які комерційні банки зберігають у Національному банку;облікові ставки; операції на відкритому ринку; регулювання ліквідності комерційних банків.

Важливими засобами економічного регулювання ринку є митні важелі та регулятори. Вони регулюють процес переміщення товарно-матеріальних цінностей та капіталів через митні кордони України, забезпечуючи при цьому захист національних інтересів та господарську рівновагу.

Специфічними засобами державного впливу на економіку виступає економічне прогнозування, програмування, планування, переконання, громадськості. Вони охоплюють заходи інформування, виховання, роз? яснення та популяризації цілей та завдань економічної політики держави, території, галузі. Ефективність засобів залежить від організації цих видів робіт та довіри до них громадськості[6,c.73].

Принципи державного регулювання, як і управлінської діяльності, є результатом узагальнення притаманних для них істотних рис, характерних зв’язків та постійно відтворювальних ознак, які стають опорними в роботі уповноважених суб'єктів державного регулювання.

За діапазоном застосування принципи можуть бути класифіковані на: загальноекономічні (або універсальні), спеціальні - для певних секторів економіки (аграрного, промислового, будівельного), локальні - спрямовані на врегулювання окремих напрямів економічної діяльності (бюджетної, податкової, зовнішньоекономічної) та адміністративно-процедурні, які застосовуються при плануванні, узгодженні й прийнятті нормативних актів з регулювання суспільних відносин, а також аналізі регуляторного впливу на соціально-економічну ситуацію.

У цілому можна погодитись із переліченими загальноекономічними принципами державного регулювання, особливо на початковій стадії процесу ринкової трансформації, коли ще відсутня критична маса реформ, а макроекономічна ситуація загрожує вийти з-під контролю уряду, що в сукупності диктує прийняття відповідних рішень[8,c.37].

У відповідь на запити економіки можуть бути й інші принципи регуляторного впливу держави. Зокрема, локальні принципи закладені в бюджетному, митному кодексах, в законах про податкову систему, про зовнішньоекономічну діяльність та інших актах. Вони застосовуються лише в зазначених сферах державного регулювання, але мають істотний вплив на розвиток окремих сфер економічного життя. З огляду на тематику, обмежимось переліком принципів, які містяться в Концепції перебудови системи державних субсидій, що надаються галузям національної економіки. До них віднесено: а) забезпеченість їх цільового використання; б) гласність; в) захист конкуренції; г) обмеженість в часі; д) ефективне використання державних ресурсів; е) захист прав суб'єктів господарювання та споживачів.

Принципи державного регулювання економіки реалізовуються через відповідні методи, що являють собою сукупність конкретних регулюючих засобів впливу на заінтересований об'єкт для вирішення конкретно поставлених завдань. Методи, на відміну від принципів, також мають своєрідний статус обов’язкових для застосування, оскільки відбивають закономірності державно-регуляторних відносин. Проте вони є більш динамічними і в ході перевірки практикою одні з них можуть «відмирати», а інші з’являтися на вимогу конкретної соціально-економічної ситуації. Взаємозв'язок між принципами регуляторного впливу і методами їх здійснення не рівнозначний, оскільки принципи регуляторного впливу визначають методи регулювання, а не навпаки. Відповідно до теми, змісту, характеру та засобів реалізації державно-регуляторних відносин відокремлюють такі методи регулювання.

Застосовуючи на практиці методи регулювання, важливо поєднувати їх, не блокуючи ринковий механізм, а відтак, і дію економічних законів розвитку. Таким чином, при дотриманні на практиці системи загальноекономічних, спеціальних, локальних та адміністративно-процедурних принципів державного регулювання відкриваються нові можливості у взаємозв'язку суб'єктів і об'єктів державного регулювання через механізм «зворотного впливу». При здійсненні заходів посилюється «тиск» зацікавлених груп на відповідні державні інститути через свої представницькі органи як структури громадського суспільства. Регулююча діяльність уповноважених державних органів опосередковується економічними, інституційно-правовими, організаційними і соціальними методами, що втілюються відповідними засобами регулюючого впливу в рамках нормативно визначеного поля[9,c.78−79]

1.3 Суб'єкти і об'єкти державного регулювання економіки Що ж являють собою поняття «суб'єкт» і «об'єкт» державного управління? Головною рисою суб'єкта державного управління є наявність у нього певної компетенції і владних повноважень, які дають змогу втілювати свою волю у формі управлінських рішень, керівних команд, обов’язкових до виконання. Владний вплив, що виходить від суб'єкта до об'єкта управління, дозволяє підпорядковувати волю і діяльність останнього волі першого, що є необхідною умовою досягнення цілей і вирішення завдань, визначених суб'єктом управління. Відповідно об'єкт державного управління зобов’язаний підкорятися владній волі суб'єкта і в обов’язковому порядку виконувати його рішення, Отже, суб'єкт управління — система, наділена певною компетенцією і державно-владними повноваженнями, що дозволяють їй втілювати свою волю у форму керівних команд чи рішень, обов’язкових для виконання, тобто, це система, що управляє. У державному управлінні до суб'єктів управління належать: органи виконавчої влади (уряд, міністерства, державні комітети, інші центральні органи виконавчої влади, місцеві державні адміністрації); керівники і керівний склад цих органів (політичні діячі, посадові особи, службові особи, які наділені державно-владними повноваженнями)[9,c.84].

З точки зору системного підходу, об'єктом соціального управління є все суспільство, яке не може існувати поза ним, для якого управління є іманентним елементом. Разом з тим, погляди, науковців, згідно з якими до об'єкта державного управління відносять усе суспільство в цілому, всі варіанти суспільних відносин, що розвиваються в ньому, не є достатньо обґрунтованими. Адже у суспільстві є фізичні та юридичні особи, недержавні організації, які не підлягають прямому державному регулюванню та управлінню з боку структур державної влади. Тому основними об'єктами державного управління слід вважати підпорядковані об'єктам органи виконавчої влади, сектори державного управління, галузі промисловості, державні установи, організації і підприємства, підвідомчі органам виконавчої влади. Відповідно можна зробити висновок, що об'єктами державного управління є система, на яку спрямовується владний вплив суб'єктів управління. Безпосередніми об'єктами, на які справляє вплив той чи інший конкретний суб'єкт, є підпорядковані йому сектори (галузі) державного управління.

Отже, об'єкт управління — це система, яка підпорядковується владній волі суб'єкта управління і виконує його рішення, тобто система, якою управляють.

Слід зазначити, що між суб'єктом і об'єктом державного управління не існує абсолютних меж: система, яка управляє, будучи суб'єктом відносно того чи іншого об'єкта, сама, в свою чергу, може бути об'єктом управління з боку іншого суб'єкта. Так, наприклад, обласна державна адміністрація, що здійснює виконавчу владу у межах області, є суб'єктом управління щодо районних державних адміністрацій даної області, одночасно будучи об'єктом управління відносно уряду, останній, в свою чергу, є об'єктом управління з боку глави держави і парламенту.

Державне регулювання економіки здійснюється центральними та місцевими органами державного управління. Держави різняться між собою формами управління, державним устроєм, політичною системою, функціями органів влади.

Державна влада в Україні реалізується за принципом її розподілу на законодавчу, виконавчу і судову. Функції, права та обов? язки державних органів України окреслені Конституцією, законами України та іншими нормативно-правовими актами. 7, c.84]

У сучасній українській державі інтегруючу функцію щодо гілок влади надано Президенту — главі держави. Президент України повинен сприяти узгодженості у діяльності органів державної влади, їх взаємодії з органами місцевого самоврядування. При будь-якій формі державного правління президент країни має безпосереднє відношення до виконавчої та законодавчої влади.

Як глава держави Президент виступає у вирішенні внутрішніх проблем країни, арбітром при виникненні непорозумінь між законодавчою та виконавчою владою, має значні повноваження щодо виконавчої влади, є ініціатором з утворення, реорганізації та ліквідації міністерств та інших центральних органів виконавчої влади, вирішує кадрові питання.

Відповідно до Конституції України на Верховну Раду покладено виконання таких основних функцій щодо регулювання економіки:

— прийняття законів;

— затвердження Державного бюджету України та внесення змін до нього;

— контроль за виконанням Державного бюджету;

— визначення засад економічної політики держави;

— затвердження державних програм економічного, науково-технічного, соціального розвитку;

— здійснення контролю за діяльністю Кабінету Міністрів України;

— затвердження переліку об?єктів державної власності, що не підлягають приватизації.

З метою здійснення законодавчих робіт, підготовки і попереднього розгляду питань, що належать до повноважень Верховної Ради України, утворені і постійно діють комітети — економічної політики, бюджету, фінансів, банківської діяльності, соціальної політики та праці, власності та інвестицій тощо.

Місцеві органи виконавчої влади наділені всією повнотою державної влади на своїй території. Вони здійснюють розпорядження та користування природними ресурсами території; управляють місцевими бюджетами, формують регіональну політику; створюють умови для виконання державних та регіональних програм; самостійно здійснюють зовнішньоекономічні зв? язки; забезпечують соціальний захист населення території, дотримання соціальних норм і стандартів.

Оцінка діяльності органів державного управління всіх рівнів дає підстави для висновків про відсутність принципової згоди між органами виконавчої та законодавчої влади з ключових питань розбудови держави, нестабільність в організації виконавчої влади, втрати нею управлінських якостей. Тому проведення адміністративної реформи в Україні має важливе значення. Нова адміністративна система повинна будуватися на засадах єдності системи органів державної виконавчої влади; розумної централізації та децентралізації в їх відносинах; стабільності і політичної незалежності управлінського апарату від будь-яких впливів; посиленого розвитку законодавства; достатнього матеріально-технічного, фінансово-економічного та іншого забезпечення[7,c.94].

Таблиця 1. Органи державного регулювання економіки України

Розділ 2. Аналіз державного регулювання економіки України

2.1 Основні показники економічного розвитку України за останні 5 років Структурні зрушення, що відбулися в національній економіці протягом останнього десятиліття, характеризуються серйозним технологічним відставанням. Основу п’ятого технологічного укладу становить електронна промисловість, обчислювальна та оптико-волоконна техніка, програмне забезпечення, телекомунікації, біотехнології, інформаційні послуги, четвертого укладу — автомобілебудування, кольорова металургія, виробництво синтетичних матеріалів, товарів тривалого використання, і відповідно третього укладу — важке машинобудування, виробництво і прокат сталі, електротехніка, лінії електропередач, хімічна промисловість [6, с. 180]. За випуском продукції третій технологічний уклад в Україні на сьогодні становить майже 58%, четвертий — 38% і лише 4% - п’ятий технологічний уклад [5, с. 280]. У 2007 р. частка високотехнологічної продукції у ВВП в Україні становила 0,93%. Така ситуація може спричинити посилення втрати конкурентоспроможності вітчизняної продукції як на внутрішньому, так і на зовнішніх ринках, не забезпечить економічного зростання у найближчій та довготривалій перспективі.

Валовий внутрішній продукт

- За 2012 рік порівняно 2011 роком реальний ВВП України становив 100,2%. Номінальний ВВП у 2012 році склав 1408,9 млрд. грн.

- Реальний ВВП у IV кварталі 2012 р. порівняно з IV кварталом 2011р. скоротився на 2,3%.

— В розрахунку на 1 особу ВВП у 2012 році склав 30 901 грн., що у реальному виразі на 0,4% більше, ніж у 2011 році.

Зростання валової доданої вартості у 2012 році порівняно з 2011 роком зафіксовано за такими видами економічної діяльності як торгівля; ремонт автомобілів, побутових виробів та предметів особистого вжитку (на 3,9%), добувна промисловість (на 2,5%), виробництво та розподілення електроенергії, газу та води (на 2,2%), охорона здоров’я та надання соціальної допомоги (на 0,9%), транспорт і зв’язок (на 0,9%), операції з нерухомим майном, оренда, інжиніринг та надання послуг підприємцям (на 2,3%). Водночас скорочення виробництва валової доданої вартості відбулося у будівництві (на 8,8%), фінансовій діяльності (на 6,5%), сільському господарстві (на 4,3%), переробній промисловості (на 3,5%), державному управлінні (на 2,9%), у галузі освіти (на 1,5%).

Таблиця 1. Основні показники економічного розвитку України

Сектор промислового виробництва

— У лютому 2013 р. порівняно з січнем 2013 р. загальний обсяг випуску промислової продукції скоротився на 0,6%.

У переробній промисловості обсяги промислового виробництва зросли на 4,6%. Обсяги випуску продукції нарощено на підприємствах з виготовлення виробів з деревини, виробництва паперу та поліграфічної діяльності (на 15,5%), з виробництва гумових і пластмасових виробів; іншої неметалевої мінеральної продукції (на 14,5%), у текстильному виробництві, виробництві одягу, шкіри, виробів зі шкіри та інших матеріалів (на 14,3%), а також у виробництві меблів, іншої продукції, ремонті і монтажу машин і устаткування (на 10,5%), у виробництві основних фармацевтичних продуктів і фармацевтичних препаратів (на 7,2%), хімічних речовин і хімічної продукції (на 6,4%), металургійному виробництві; виробництві готових металевих виробів, крім машин і устаткування (на 2,5%), машинобудуванні, крім ремонту та монтажу машин та устаткування (на 2,5%), у виробництві харчових продуктів, напоїв та тютюнових виробів (на 2,3%). Разом з тим, у виробництві коксу та продуктів нафтоперероблення обсяги промислового виробництва скорочено на 5%.

У добувній промисловості і розробленні кар'єрів обсяг випуску промислової продукції у лютому 2013 р. порівняно з січнем 2013 р. зменшився на 4,4%, у т.ч. у добуванні кам’яного та бурого вугілля — на 0,8%, металевих руд — на 6,6%, сирої нафти та природного газу — на 11,1%.

У постачанні електроенергії, газу, пари та кондиційованого повітря обсяги виробництва скоротились на 10,5%.

— Загальний обсяг виробленої промислової продукції за січень-лютий 2013 р. порівняно з січнем-лютим 2012 р. зменшився на 4,8%. Обсяг виробництва промислової продукції на підприємствах переробної промисловості скоротився на 5,4%, добувної промисловості і розроблення кар'єрів — на 0,6%, з постачання електроенергії, газу, пари та кондиційованого повітря — на 9,4%.

Промислове виробництво по окремих видах діяльності

- Машинобудування, крім ремонту і монтажу машин і устатковання. Промислове виробництво на підприємствах галузі за січень-лютий 2013 р. порівняно з січнем-лютим 2012 р. скоротилося на 11,2%. Зменшено обсяги у виробництві залізничних локомотивів і рухомого складу на 30,3%, електродвигунів, генераторів трансформаторів, електророзподільної та контрольної апаратурина — на 54,6%, у виробництві автотранспортних засобів, причепів і напівпричепів та інших транспортних засобів — на 19,8%, у виробництві машин і устаткування для металургії - на 20,5%, для сільського та лісового господарства — на 18,6%, для добувної промисловості та будівництва — на 15,9%. Разом із цим спостерігалось зростання обсягів виробництва машин і устаткування загального призначення на 8,2%.

— Металургійне виробництво, виробництво готових металевих виробів, крім машин та устатковання. У січні-лютому 2013 р. обсяги виробництва галузі порівняно з січнем-лютим 2012 р. зменшились на 8,1%, у т.ч. у виробництві чавуну, сталі та феросплавів — на 0,3%, труб, порожнистих профілів і фітингів зі сталі - на 40,6%, інших видів первинного оброблення сталі - на 8,8%, дорогоцінних та інших кольорових металів — на 2,1%, готових металевих виробів — на 2,9%.

— Виробництво коксу та продуктів нафтоперероблення. Обсяги випуску промислової продукції галузі у січні-лютому 2013 р. порівняно з січнем-лютим 2012 р. скоротились на 24,5%, у тому числі на підприємствах з виробництва продуктів нафтоперероблення — на 58,5%, коксу — на 7,9%.

— Виробництво хімічних речовин і хімічної продукції. Обсяги випуску промислової продукції галузі у січні-лютому 2013 р. порівняно з січнем-лютим 2012 р. скоротились на 21,4%, у т.ч. у виробництві основної хімічної продукції, добрив і азотних сполук, пластмас і синтетичного каучуку в первинних формах — на 25,3%, іншої хімічної продукції - на 33,2%, фарб, лаків і подібної продукції, друкарської фарби та мастик — на 4,7%.

— Виробництво основних фармацевтичних продуктів і фармацевтичних препаратів. Промислове виробництво на підприємствах з виробництва основних фармацевтичних продуктів і фармацевтичних препаратів у січні-лютому 2013 р. порівняно з січнем-лютим 2012 р. збільшились на 32,2%.

— Виробництво харчових продуктів, напоїв та тютюнових виробів. Обсяги випуску промислової продукції галузі у січні-лютому 2013 р. порівняно з січнем-лютим 2012 р. збільшились на 6,3%, у т.ч. у переробленні та консервуванні овочів та фруктів — на 9,3%, у кондитерській промисловості - на 7,9%, на підприємствах з виробництва напоїв — 7,4%, м’ясній промисловості - на 6,7%, у молочній промисловості - на 3,7%, з випуску олії та жирів — на 3,6%. Водночас у виробництві тютюнових виробів випуск продукції зменшився на 1,1%.

Ціни споживчого ринку

У лютому 2013 р. індекс споживчих цін склав 99,9%, з початку 2013р. — 100,1%.

Ціни на продукти харчування та безалкогольні напої у лютому 2013 р. знизились на 0,2%. Найбільше знизилися ціни на цукор (на 2,8%), м’ясо та м’ясопродукти (на 0,9%), яйця (на 0,7%), рибу та продукти з риби (на 0,4%), олію соняшникову (на 0,1%). Водночас зросли ціни на рис (на 0,8%), хліб (на 0,8%), макаронні вироби (на 0,6%), овочі (на 0,5%), молоко (на 0,2%), сир і м’який сир (на 0,3%), фрукти (на 0,3%), безалкогольні напої (на 0,1), масло (на 0,1%).

Алкогольні напої та тютюнові вироби зросли в ціні на 0,4%.

У лютому 2013 р. ціни на транспорт зросли на 0,1%, у тому числі вартість перевезень пасажирським залізничним транспортом — на 0,7%, автодорожнім транспортом — на 0,2%.

Підвищення цін у сфері охорони здоров’я на 0,5% в основному відбулось за рахунок зростання цін на фармацевтичну продукцію — на 0,7%, амбулаторних послуг — на 0,2%.

Ціни на одяг і взуття, телефонне обладнання, побутову техніку, аудіотехніку, фотоапаратуру та обладнання для обробки інформації знизилися на 0,9−0,5%.

Підвищення цін у сфері освіти на 0,2% в основному відбулось за рахунок подорожчання плати за послуги закладів дошкільної та початкової освіти на 1,2%.

Вартість послуг ресторанів та готелів, закладів відпочинку і культури закладів у лютому 2013 р. підвищилась на 0,1%. В той же час вартість послуг зв’язку знизилась на 0,1%.

Фіскальний блок

Реальні доходи Зведеного бюджету за січень 2013 р. порівняно з січнем 2012 р. збільшились на 8,5%, Державного — на 7,1%.

Дефіцит Зведеного бюджету у січні 2013 р. становив 615,4 млн. грн. (торік профіцит 2068,7 млн. грн.). Дефіцит Державного бюджету у січні 2013 р. склав 1635,8 млн. грн. (торікпрофіцит — 1460,4 млн. грн.).

Доходи Зведеного бюджету у січні 2013 р. склали 30 176,0 млн. грн. (торік — 27 876,1 млн. грн.), Державного — 23 200,7 млн. грн. (торік -21 709,4 млн. грн.).

У структурі доходів Зведеного бюджету найбільшу частку складають податкові надходження — 84,4% від загального обсягу доходів (торік — 83,5%). Питома вага податку на додану вартість у структурі доходів становить 32,1% (торік — 37,1%), податку з доходів фізичних осіб — 16,3% (торік — 16,0%), податку на прибуток підприємств — 13,1% (торік — 3,4%).

У січні 2013 р. сума видатків Зведеного бюджету становила 30 773,5 млн. грн. (січень 2012 р — 25 692,3 млн.грн.). Видатки Державного бюджету склали 24 813,5 млн. грн. (січень 2012 р — 20 031,1 млн. грн.).

Кредитування Зведеного бюджету склало 17,9 млн. грн. Кредитування Державного бюджету склало 21,5 млн. грн. (обсяг наданих кредитів становив 306,7 млн. грн., повернених — 285,2 млн. грн.).

Валютний та грошово-кредитний ринок

З початку 2013 року офіційний курс гривні щодо долара США не змінився і на 01.03.2013 р. становив 7,9930 грн./дол.

Офіційний курс гривні до ЄВРО на 01.03.2013 р. становив 10,4940 грн./ЄВРО. З початку 2013 року спостерігалось незначне укріплення гривні щодо ЄВРО на 0,43 коп., або на 0,41%.

За оперативними даними за січень-лютий 2013 р. обсяг грошової маси збільшився на 1,9% (торік — скоротився на 0,9%). Водночас обсяг готівки в обігу зменшився на 0,9% (торік — 3,2%), обсяг грошової бази — на 0,1% (торік — на 4,7%). Частка готівки в обігу у структурі грошової маси на кінець лютого 2013 р. склала 25,6% проти 26,3% на кінець 2012 р., в структурі грошової бази — 79,0% проти 79,6% на кінець 2012 р. Рівень монетизації національної економіки на кінець лютого 2013 р. склав 49,49%.

Заборгованість за кредитами, наданими в економіку України з початку 2013 року склала 823,9 млрд. грн. За січень-лютий 2013 р. загальний обсяг наданих кредитів зріс на 1,1%, у тому числі у національній валюті - на 1,7%, в іноземній валюті - на 0,1%.

Зобов’язання банків за залученими депозитами за січень-лютий 2013 р. зросли на 2,9% і склали 588,7 млрд. грн. Зобов’язання за депозитами, залученими на рахунки домашніх господарств, зросли на 4,2% і склали 384,8 млрд. грн.

Капітальні інвестиції

Обсяг капітальних інвестицій, освоєних підприємствами та організаціями країни за рахунок усіх джерел фінансування, за 2012 рік порівняно з 2011 роком зріс на 8,3% і склав 263,7 млрд. грн.

У 2012 році порівняно з 2011 роком обсяги капіталовкладень спрямованих у розвиток підприємств промисловості зросли на 7,1%, у т.ч. добувної промисловості - на 29,2%, з виробництва електроенергії, газу та води — на 5,5%, переробної промисловості - зменшились на 5,1%. Загалом обсяги освоєння капітальних інвестицій збільшились майже за всіма основними видами економічної діяльності - у рибальстві та рибництві (на 79,8%), фінансовій діяльності (на 28,2%), будівництві (20,2%), торгівлі, ремонті автомобілів, побутових виробів та предметів особистого вжитку (на 14,6%), діяльності готелів та ресторанів (на 18,8%), транспорті і зв’язку (на 13,4%), сільському господарстві, мисливстві та лісовому господарстві (на 10,5%).

Прямі іноземні інвестиції

За 2012 рік в економіку України іноземними інвесторами вкладено 6013,1 млн. дол. США прямих інвестицій (акціонерний капітал).

Загальний обсяг прямих іноземних інвестицій, внесених в Україну станом на 31 грудня 2012 року склав 54 462,4 млн. дол. США і зріс з початку 2012 року на 8,2%, та в розрахунку на одну особу становив 1199,3 дол. США. З країн ЄС надійшло 78,9% загального обсягу інвестицій, з країн СНД — 7,8%, з інших країн світу — 13,3%.

За 2012 р. інвестиції надійшли зі 130 країн світу. До десятки основних країн-інвесторів, які формують більше 82% загального обсягу прямих інвестицій, входять Кіпр (31,7% від загального обсягу інвестування), Німеччина (11,6%), Нідерланди (9,5%), Російська Федерація (7,0%), Австрія (6,2%), Велика Британія (4,7%), Віргінські (Британські) острови (3,5%), Франція (3,2%), Швеція (2,9%), Швейцарія (2,0%).

Значний інтерес інвесторів викликають підприємства, що здійснюють фінансову діяльність, в них акумульовано 29,6% від загального обсягу інвестицій. Інвестиційнопривабливими залишаються організації, що здійснюють операції з нерухомим майном, оренду, інжиніринг та надання послуг підприємцям (16,6% загального обсягу інвестування), підприємства торгівлі; ремонту автомобілів, побутових виробів та предметів особистого вжитку (11,0%), транспорту та зв’язку (5,5%).

На підприємствах промисловості зосереджено 31,5% загального обсягу інвестицій (у т. ч. на підприємствах переробної промисловості - 25,9%, добувної - 2,8%). Серед галузей переробної промисловості найбільші обсяги інвестицій зосереджені на підприємствах металургійного виробництва та виробництва готових металевих виробів (11,3% від загального обсягу інвестицій), з виробництва харчових продуктів, напоїв та тютюнових виробів (5,6%), хімічної та нафтохімічної промисловості (2,4%), машинобудування (2,1%), з виробництва іншої неметалевої мінеральної продукції (1,9%).

2.2 Макроекономічний огляд основних показників економічного розвитку України За підсумками І пів. 2011р. відбулося незначне прискорення зростання зведеного індексу виробництва товарів та послуг за основними видами економічної діяльності до 7,8% проти 7,7% за 5 міс. Основними драйверами такої динаміки виступили промисловість, транспорт та будівництво. Так, за підсумками І пів. у промисловості відбулось збільшення темпів випуску на 8,7% проти 8,5% за 5 міс. 2011р. Загалом приріст було забезпечено збільшенням обсягів виробництва за всіма основними видами промислової діяльності: у переробній промисловості (на 9,9% проти 9,8% за 5 міс. 2011р.), добувній (на 5,7% проти 5,5%) і виробництві та розподіленні електроенергії, газу та води (на 7% проти 6,7% відповідно).

У І пів. також відбулося суттєве прискорення нарощування обсягів будівельних робіт до 14,5% (на 13,2% за 5 міс. 2011р.). Переважно це було пов’язано із активізацією інвестиційної діяльністі з боку державного сектору, викликане, в першу чергу, переходом до більш активної реалізації державних інвестиційних проектів з підготовки та проведення в Україні фінальної частини чемпіонату Європи 2012 року з футболу.

У сільськогосподарському виробництві у І пів. зростання утримувалося на відносно високому рівні і становило 3,2% проти 3,5% за 5 міс. 2011р., що перевищує середній показник за останні 10 років.

Динаміка промисловості, будівництва та сільського господарства визначила розвиток суміжних галузей. Так, за підсумками І пів. обсяги вантажообороту зросли на 10,4% (на 8,9% за 5 міс. 2011р.). Проте в оптовій торгівлі відбулося скорочення обсягів оптового товарообороту на 0,8% (зростання на 0,8% за 5 міс. 2011р.).

Рис. 1 Динаміка ВВП по кварталах, у % до відповідного періоду попереднього року

У І кварталі 2011 року спостерігалось закріплення позитивної динаміки розвитку економіки України. Так, за оперативною оцінкою Держстату зростання ВВП становило 5,2 відсотка (у І кварталі 2010 року — 4,8 відсотка).

Рис. 2. Зростання ВВП окремих країн СНД, відсотків до відповідного періоду попереднього року

Основними факторами росту виступили:

високий рівень світових цін та зростання попиту на метали, хімічну продукцію та окремі види сільськогосподарської продукції, що забезпечило зростання обсягів експорту товарів та послуг на 36,6 відсотків порівняно з І кварталом 2010 року (за даними НБУ) та відповідно випуску в експортним видах економічної діяльності;

розширення інвестиційного попиту (приріст обсягів інвестицій в основний капітал становив 12 відсотків проти скороченні на 12,5 відсотків у І кварталі 2010 року) та споживчого попиту в умовах зростання реальної заробітної плати штатних працівників на 11,1 відсотка порівняно з І кварталом 2010 року, що стимулювало зростання випуску внутрішньо-орієнтованих видів економічної діяльності.

Отже, як наслідок, позитивна динаміка ВВП з боку виробництва була забезпечена зростанням обсягів виробництва:

у промисловості на 9,7 відсотка проти падіння на 11,2 відсотка І кварталі 2010 року, зокрема у хімічній та нафтохімічній промисловості (на 17 відсотків), металургії (на 9,4 відсотка), виробництві іншої неметалевої мінеральної продукції (на 23,2 відсотка), легкої промисловості (на 17 відсотків), обробленні деревини та виробництві виробів з деревини, крім меблів (на 14,4 відсотка),

у сільському господарстві (зростання на 5,3 відсотка);

у сфері вантажних перевезень (обсяги вантажообороту в усіх видах транспорту зросли на 13,1 відсотка проти падіння на 16,7 відсотка у І кварталі 2010 року) та у оптовій торгівлі (на 9,7 відсотка проти падіння на 2,1 відсотка у І кварталі 2010 року);

у роздрібної торгівлі (оборот збільшився на 13,5 відсотка проти падіння на 2,6 відсотка у І кварталі 2010) та на транспорті (обсяги пасажирообороту зросли на 3,6 відсотка проти падіння на 4,9 відсотка у І кварталі 2010), що стало головним підтвердженням розширення платоспроможного попиту населення;

у будівництві, де вперше, починаючи з ІІ кварталу 2008 року, обсяг будівельних робіт збільшився за підсумками І кварталу на 6,8 відсотків проти падіння на 21,5 відсотка у І кварталі 2010 року.

Тобто зростання відбувалось в усіх основних видах економічної діяльності під впливом розширення як зовнішнього, так і внутрішнього попиту.

Проводячи міжнародні порівняння сезонно скоригованого ВВП слід зазначити, що як і в Україні, відновлення позитивної динаміки економічного зростання на початку 2011 року спостерігається в більшості країн світу.

Так, сезонно скоригований ВВП в І кварталі 2011 року:

до ІV кварталу 2010 року в Україні збільшився на 2,9 відсотка, а в країнах

ЄС-27 — на 0,8 відсотка;

порівняно з І кварталом 2010 року в Україні на — 5,6 відсотка За розрахунками Мінекономіки., а в країнах

ЄС-27 — на 2,5 відсотка.

Таблиця 4 Індекси фізичного обсягу сезонно скоригованого ВВП по окремих країнах світу, у відсотках порівняно з попереднім кварталом

Джерело: дані Eurostat станом на 16.05.2011, El. stat, Держстат України.

Тобто у переважній більшості країн ЄС, як і в України, після досягнення дна кризи у ІІ кварталі 2009 року, у 2010 та 2011 рік відбулось зростання ВВП. В той же час, є країни, в яких ситуація в економіці ще не стабілізувалась. Так, протягом 2010 та І кварталу 2011 року спостерігалась тенденція щодо уповільнення економічного зростання в Італії та Кіпрі. Зростання сезонно скоригованого ВВП Румунії у порівнянні із попереднім кварталом відбувалось тільки останні два квартали (IV квартал 2010 року та І квартал 2011 року), а у порівнянні з відповідним періодом попереднього року лише у І кварталі 2011 року на рівні 0,3 відсотка. Тобто, економічне зростання Румунії залишається досить нестабільним. У Греції протягом 2010 року та І кварталу 2011 року відбувалось падіння сезонно скоригованого ВВП у порівнянні з відповідним періодом попереднього року, а зростання сезонно скоригованого ВВП зафіксовано лише у І кварталі 2011 року порівняно з IV кварталом 2010 року на 0,1 відсотка.

Рис. 3. Динаміка сезонно скоригованого ВВП окремих країн світу у І кварталі 2010 року — І кварталі 2011 року, % до відповідного періоду попереднього року

Формування оптимальної структури національної економічної системи відбувається внаслідок структурної перебудови економіки. Ефективність структурних зрушень в економіці визначає ефективність розвитку національної економіки загалом. В Україні визначальними сферами економічної діяльності є промисловість та сільське господарство. Це зумовлено, з одного боку, специфікою спеціалізації української економіки в умовах колишнього Радянського Союзу, з іншого — особливостями сировинної бази та структурою людських ресурсів. Розвиток цих сфер економічної діяльності впливає на динаміку інших галузей і насамперед тих, що надають послуги. Проте існуюча структура національної економіки є свідченням відста-лості, вона вичерпала свої можливості та потребує істотних змін, які б забезпечили економічну стабільність і сталий економічний розвиток. Подальші структурнізміни в національній економіці повинні відповідати світовим тенденціям розвитку. Проведене дослідження доводить, що заходи державної регуляторної політики повинні бути спрямовані на стимулювання інвестицій, запровадження енергоощадних та екологічно безпечних технологій.

Рис. 4. Динаміка сезонно скоригованого ВВП окремих країн світу у І кварталі 2010 року — І кварталі 2011 року, % до відповідного періоду попереднього року

Розділ 3. Шляхи та пропозиції підвищення ефективності державного регулювання економікою України Перехід України від централізовано керованого господарства до ринкової економіки докорінно змінюють задачі, що стоять перед державою в економічній сфері. Зміна колишнього апогею, призвела до того, що в Україні процес руйнування старих механізмів регулювання пішов швидше ніж створення нових, необхідних для проведення ефективних ринкових перетворень.

Неприйняття тоталітаризму, орієнтація на ліберально-демократичну систему цінностей, були багатьма сприйняті як перехід до якоїсь абстрактної «без державної» ринкової моделі. Цілком лібералізовані ринки представлялися основою політичних свобод і демократії. Але це твердження не тільки перекручено трактувало західний досвід, але і не враховувало вітчизняний менталітет з його багатовіковою традицією сильної центральної влади, щоправда, доведений у ході соціального експерименту до крайніх форм.

Позиція невтручання держави в економіку привела Україну до найжорстокішої кризи: розвалу промисловості, різкому і тривалому спадові промислового виробництва, зниженню обсягів випуску сільськогосподарської продукції, росту внутрішнього і зовнішнього боргу, гіперінфляції і наступній нестабільності національної валюти, кризі неплатежів, невиплаті заробітної плати і пенсій, корупції у всіх ешелонах влади, значному тіньовому оборотові капіталу, росту злочинності, у тому числі організованої, росту безробіття, утраті моральних цінностей у суспільствінаркоманії, проституції і т. д. 13, c.117].