«Моя душа — це храм чи купа кирпича?» (за романом Олеся Гончара «Собор») (II варіант)

" Моя душа — це храм чи купа цегли?" (за романом Олеся Гончара «Собор») (II варiант).

Душа людська…

Що воно таке?

Так чи iнакше, але є в людини дещо, що робить її саме людиною. I ми називаємо це «дещо» душею. Це слово несе в собi позитивний змiст: душа — добра, свята, рiдна… I значно рiдше ми чуємо: зла, жорстока, продана дияволу душа. Про погану ж людину часто кажуть: «у нього немає душi» .

Отже, душа — це щось позитивне. Але i прекраснi споруди можна перетворити на купу цегли. Це вiдбувається з рiзних причин. Часом життя заганяє людину в глухий кут — i душа її перетворюється на руїну, а iнодi людина сама руйнує власну душу.

Про це й розповiдає нам роман О. Гончара «Собор» .

Побудований вiн на протиставленнях i контрастах. У одних людей душа — собор (як втiлення краси, духовностi, добра), у iнших — купа цегли, або (що ще гiрше!) — взагалi вона вiдсутня. А проявляється це у ставленнi до рiзних подiй i явищ, з якими людина стикається в життi.

Основа життя — кохання, сiм’я, продовження роду. тому ми бачимо в романi з одного боку Вiруньку та Iвана Баглая з їх зворушливою вiрнiстю i нiжнiстю, Єльку та Миколу з їх романтичною чистою закоханiстю, а з iншого — бригадира, який наплював Єльцi в душу, «батькопродавця» Володьку Лободу, що бачить у дiвчинi красиву рiч, яку треба шлiфувати.

Скрiзь i всюди людину оточує природа. Старий Лобода закликає кожного посадити дерево. Його ж син збирається затопити або висушити (йому однаково) плавнi, аби вiдзначитися, догодити начальству.

Виявляється людська душа i в ставленнi до предкiв, до iсторiї, до свого корiння. Академiк Яворницький навiть пiд загрозою смертi готовий захищати козацький музей вiд осквернителiв. Iснування цього музею збагачує Єльку, вона вдячна своїм предкам за прекрасний посаг: чисте небо i прекрасний собор. Микола Баглай схиляється перед генiєм того юнака, що за три днi з очерету зробив «проект» майбутнього собору. А Лобода-" висуванець" разом iз однокурсником Миколи Геннадiєм вважає усе це «мотлохом» минулого.

Важливу роль в життi людини вiдiграє i мистецтво, що розвивалося ще з печерних часiв. Поезiя, живопис, музика — це людинознавство.

Але найбiльше люди виявляють у романi свої душевнi сутностi у ставленнi до собору, «гордої поеми» козацької архiтектури. Згадаємо реакцiю на зникнення таблички з собору, що пiдтверджувала його статус iсторичної пам’ятки, яку не можна знищувати: хвилюється Костя-танкiст, «…це неподобство обурило й Вiруньку», «Наче й не що, а нiби в душу тобi наплювали» — вважає Федiр-прокатник, сльози з’являються на очах учителя Хоми Романовича (вiн за цей собор «побував» на Магаданi", i навiть Шпачиха, яка перед тим нiби забула про iснування собору, починає галасувати: «При всiх же властях стояв!» .

Миколу Баглая втiшає така реакцiя, бо «слух у людей на красу повертається» .

Лобода ж прагне знищити собор. I не тiльки тому, що намагається догодити начальству — собор нiби пiдкреслює його власну ницiсть.

Свiт створюють трудовi руки. Для справжнiх людей праця — це творчiсть, це радiсть. пiд час вiйни старi сталевари ризикуючи життям врятували статую Титана — символ вiльної працi. Iван Баглай пишається тим, що йому доручено навчати ливарної справи робiтникiв Iндiї, а от його напарник бачить в цiй мiсiї лише можливiсть заробити грошi. Олекса-механiк та Микола Баглай прагнуть створити димоуловлювачi, щоб люди дихали чистим повiтрям, у той час як компанiя молодих нероб, яких Микола виганяє з собору, нудьгує, не знаючи чим зайнятись.

Доброта i чуйнiсть роблять людину людиною.

Лобода-батько спiвчуває незнайомiй дiвчинi i допомагає їй. А Володька Лобода з ненавистю розмовляє зi старим учителем, що намагається захистити собор. Навiть представники дикого племенi в тропiках чуйно ставляться до Iвана Баглая, коли вiн заблукав. А бандити з «веселої компанiї» кидаються з ножем на людину, що боронить красу i духовнiсть вiд їхнього вандалiзму. Будiвники протистоять Руйначам.

Таким чином, у романi о. гончара перед нами постає прекрасна галерея Будiвникiв свiту — вiд напiвлегендарного останнього кошового отамана Запорозької Сiчi Канишевського до молодого поколiння.

I нехай Руйначi кiньми в'їжджають у собор, паплюжать святинi, перетворюють душi людей на купу цегли — Будiвникiв попри все бiльше. Тому й залишається у спадок новим поколiнням краса.

Загляньмо ж у власну душу! Що там? Чистота, натхнення, поезiя? Чи купа цегли, яка може потрапити комусь пiд ноги?

" Бережiть собори ваших душ!" - заклик старого вчителя звернено i до нас. Тож будьмо будiвниками, творiмо ж красу i бережiмо собори!