Ідеї В. Вернадського в освіті

РЕФЕРАТ

Ідеї В. Вернадського в освіті

Провідне місце у плеяді найталановитіших педагогів і громадських діячів вищої освіти належить Володимиру Івановичу Вернадському. В.І. Вернадський — геніальний український учений — природодослідник, глибокий і оригінальний філософ, відомий політичний і культурний діяч, разом з тим — педагог вищої школи, якій він віддав понад тридцять років свого життя. Педагогічна діяльність В.І. Вернадського викликає особливий інтерес у сучасних умовах з огляду на неминущу значущість його провідних ідей і творчого досвіду та колосальну силу передбачень основних тенденцій розвитку освіти. Явищем світової культури і предметом національної гордості стало новаторське осмислення ним ролі освіти як головного чинника побудови пройдешньої ноосферної цивілізації.

Педагогічна діяльність В.І. Вернадського охоплює 90_ті рр. ХІХ — 20_ті рр. ХХ століття, що є складним і суперечливим етапом в історії вищої школи. На цей відрізок історичного часу припадає три революції, складні події громадянської війни, боротьба політичних партій за владу, політизація громадського устрою суспільства. Різні уряди — консервативні та ліберальні (за часів самодержавства), демократичні (за Центральної Ради, гетьманської Української держави, Директорії), радикальні (за радянської влади) — традиційно надавали великого значення питанням управління вищою школою, оскільки утримання і зміцнення влади залежало від освітнього фактору, що визначав успішність реалізації її програмових цілей.

Аналіз архівних джерел, наукових публікацій істориків педагогіки, праць В.І. Вернадського дозволив виділити такі провідні тенденції розвитку вищої освіти досліджуваного періоду:

прагнення держави за допомогою трансформації системи освіти впливати на перетворення суспільства в політично вигідних цілях (для В.І. Вернадського була важливою «робота над майбутнім людства: організація знань»);

посилення протистояння суспільства і влади в питаннях освіти (характер і динаміку освітніх процесів визначав феномен громадсько-педагогічного руху);

альтернативність варіантів перетворень у галузі вищої освіти (учений засуджував прагнення взяти за основу реформ «державний інтерес порядку,» закликав відстоювати інтереси «державної наукової роботи»);

прагнення до піднесення педагогічної свідомості (педагог обґрунтував цю необхідність, адже «країна, яка не працює самостійно в галузі наукової думки… є країна мертва»).

У контексті названих та інших тенденцій відбувалося становлення педагогічних поглядів та освітня діяльність В.І. Вернадського. Вивчення архівних документів, мемуарних та епістолярних матеріалів дає підстави стверджувати, що на зміст педагогічної діяльності, формування новаторських ідей і прогресивних переконань педагога вагомий вплив мали такі чинники:

високодуховна атмосфера сім'ї. Родинні зв’язки і найближче оточення вченого складали представники ліберальних просвітницьких кіл, вони визначали його моральні орієнтири й громадські ідеали;

академічне середовище ліберально-демократичного спрямування. Відчуті на власному досвіді прогресивні і реакційні підходи до організації і змісту навчально-виховного процесу привернули інтерес до проблем академічної освіти, до вивчення вітчизняного та світового досвіду в їх вирішенні;

ґрунтовна освіта, що дала поштовх науковій думці. Умови викладання у Петербурзькому університеті задовольняли потреби усебічного розвитку;

блискучий склад університетських педагогів В.І. Вернадського (Д.І. Менделєєв, А. М. Бекетов, В.В. Докучаєв та ін.), які були прикладом відданого служіння науці, високої викладацької майстерності й громадянського обов’язку та відомі своєю подвижницькою культурно-просвітницькою діяльністю. Їх авторитет позначився на виробленні його політичної і педагогічної платформи;

піднесення на рубежі століть суспільно-політичного руху, активізація громадської педагогічної думки. Підтримка студентських виступів, членство у просвітницьких гуртках, співпраця з культурно-освітніми товариствами, діяльність по лінії земств зумовили зміцнення гуманістичних та демократичних засад його творчості;

самостійні наукові пошуки мислителя-гуманіста, які слід віднести до пріоритетних факторів становлення його своєрідного педагогічного бачення. Унікальність і самобутність творчої індивідуальності педагога є результатом безперервного самовдосконалення, праці душі.

Взяті у своєму синтезі, названі чинники сприяли формуванню світогляду В.І. Вернадського, його становленню як науковця, кристалізації педагогічних поглядів, сміливої наукової думки, що значно випереджала час, високій свідомості і стійкості переконань. Це простежується впродовж усього процесу педагогічної діяльності В.І. Вернадського, у якій можна визначити чотири періоди. І. Московський (1890−1911) — викладач вищої школи, наставник молоді, громадський та політичний діяч. ІІ. Петербурзький (1911;1917) — досвідчений лектор, автор численних публікацій з проблем вищої школи, член Комісії з реформи вищих навчальних закладів, голова Комісії по вчених установах та наукових закладах, заступник міністра освіти Тимчасового уряду. ІІІ. Український (1917;1921) — голова Комісії по заснуванню Української Академії наук, Комісії у справах вищих навчальних закладів України, ректор Таврійського університету. ІV. Французький (1922;1925) — робота на кафедрах Празького Карлового університету та Сорбонни. У наступні роки В.І. Вернадський займався переважно науковою роботою, від педагогічної діяльності у вищих закладах освіти майже повністю відійшов, оскільки процеси демократизації освітньої справи, які він послідовно відстоював, були загальмовані.

Організаційно-педагогічна діяльність В.І. Вернадського була спрямована на конструювання і відстоювання нової моделі організаційного устрою вищих закладів освіти і проведення заходів по її практичному втіленню. В основу діяльності вищої школи ним покладені цілі та принципи, що підпорядковані вирішенню проблем індивідуального зростання окремої людини, соціокультурного розвитку країни, задоволення потреб науки. Ідентифікація архівних і літературних джерел дозволила виділити такі головні ідеї вченого щодо організації вищої освіти:

1). Університетський устрій вищої школи. Переваги його бачив у тому, що такий тип організації вищої освіти утверджує в суспільстві пріоритет наукового знання, дає молоді набагато ширшу світоглядну підготовку, тому категорично заперечував ігнорування загального значення університету, виступав проти заходів, спрямованих на девальвацію сутності вищої освіти, утилітаризацію її функцій;

2). Автономія вищих закладів освіти. Розширення прав університетських рад, передача повноти виконавчої влади обраному правлінню, що забезпечує утвердження свободи наукової творчості, свободи викладання та навчання, унеможливлює ідеологічний диктат в освіті, втручання держави у внутрішнє життя школи. Установлення принципу самоврядування він протиставив державній авторитарності, жорстким урядовим регламентаціям і бюрократичним перепонам, що стримували темпи наукової роботи та позбавляли освітньо-виховний процес необхідного змісту;

3). Розширення мережі вищих закладів освіти та їх ефективний розподіл у відповідності до народонаселення та потреб економічного зростання регіонів. В.І. Вернадський відстоював ідею децентралізації при відкритті науково-освітніх установ, оскільки у стимулюванні національних культурних проявів бачив резерви інтенсифікації наукової роботи. Учений уважав, що уникнути випадковості у розміщенні вищих шкіл можливо шляхом створення відповідних економічних планів та програм, їх державної підтримки. Він схвально ставився до створення будь-яких центрів наукової і навчально-виховної роботи, як за державною, так і за громадською ініціативою;

4). Розширення аспектів діяльності вищих шкіл. Педагог ставив питання про необхідність створення університетів нового типу, що поєднували б завдання наукової і професійної освіти, підтримував ідеї створення педагогічних інститутів при університетах, схвалював відкриття богословських факультетів, сприяв заснуванню народних університетів;

5). Необхідність державної підтримки наукової роботи вищих шкіл та свободи наукової творчості. В.І. Вернадський уважав, що у справі створення та реформування науково-освітніх установ доцільно йти шляхом державної організації, але державна ініціатива та допомога не повинні переходити межу, де починається регулювання та обмеження творчої наукової роботи, яка «жодних рамок не терпить»;

6). Колегіальні форми вирішення питань освіти та науки. Освітньо-виховні питання не можуть цілковито віддаватися на розсуд поставлених на державну службу посадовців, вироблення стратегії реформи має бути винесене на розгляд освітян та науковців із залученням до обговорення широких кіл громадськості. Він неодноразово висловлював пропозиції про скликання з'їзду представників вищих навчальних закладів для підготовки реорганізації вищої освіти і про створення професійних об'єднань.

Уся громадсько-педагогічна діяльність В.І. Вернадського була спрямована на реалізацію його інноваційних ідей та вирішення ряду нагальних завдань:

1) Засудження ідеологічно забарвленої політики уряду в галузі освіти. Вузлові моменти критики педагогом урядового курсу були спрямовані проти руйнування основ університетської автономії, обмеження умов для наукової роботи, гальмування доступності вищої освіти, створення перешкод у відкритті нових вищих шкіл. Втручання держави в життя вищих навчальних закладів підривало їх академічне призначення й тим самим зумовило кризовий стан вищої освіти, призвело до зіткнення інтересів держави та громадськості в питаннях освіти;

2) Об'єднання академічних діячів на демократичній платформі. Учений покладав надію на широке обговорення механізмів реформування вищої школи в академічних товариствах та на з'їздах фахівців поза політичними уподобаннями. Основу консолідації академічних сил бачив у гаслах свободи наукової творчості, сповнений віри у те, що вільна наукова думка сприяє активізації наукових процесів;

3) Вирішення проблеми громадського виховання студентської молоді. Він був переконаний, що зростання активних форм вияву студентського невдоволення зумовлене відсутністю законних засобів протесту, намаганням вплинути заходами поліційного порядку, кризою громадянського виховання. На його думку, енергія студентства має скеровуватися «для культурного піднесення особистості та народу» на активізацію життєвої позиції, тому відстоював визнання законності студентських організацій, зібрань, тощо;

4) Підтримка українського культурно-освітнього руху. Національна освітня система, уважав він, повинна враховувати менталітет та виключну роль мови у вихованні. Будь-які обмеження в галузі національно-культурної роботи народу «мають бути скасовані». В.І. Вернадському притаманне розуміння національного руху як вияву прагнення ствердити торжество демократичних ідей та непорушність загальнолюдських прав і норм;

5) Піднесення педагогічної свідомості. Учений уважав, що вона відображає стан певної освітньої системи. Він уособлював палке подвижницьке служіння розвитку навчально-виховного процесу, всебічної духовної свободи особистості і прагнув «вселенської освіти», обґрунтовуючи залежність педагогічної свідомості народу від навчання і виховання у вищій школі.

Визначені В.І. Вернадським фактори, що впливають на спрямування освітніх процесів:

«1) розвиток знань та їх наукова організація,

2) демократизація громадського та державного життя

3) поширення єдиної культури на всю земну кулю", — набувають глобально-передбачувального звучання в сучасному світі.

Інтернаціоналізація суспільного життя, розвиток інтеграційних процесів у науці, культурі, освіті, піднесення відповідальності людства за збереження природної рівноваги актуалізують наукові передбачення вченого щодо виключного значення вищої школи в духовному зближенні народів. Реалізація цієї мети вимагає вироблення єдиних принципів побудови освітньої системи, відповідності змісту, методів, технологій освіти формуванню нового світогляду, специфічною рисою якого стане розуміння моральної єдності людини, людства і Всесвіту, утілене в концепцію ноосфери. Таким чином, науково-педагогічна спадщина В.І. Вернадського надзвичайно важлива в обґрунтуванні нової філософії освіти й сучасної парадигми виховання.

Виявлено такі перспективні напрями впровадження педагогічних ідей та досвіду В.І. Вернадського: 1) розширення спектра завдань вищих закладів освіти; 2) збагачення змісту, форм і методів навчально-виховного процесу у вузі; 3) утвердження нових організаційно-змістовних засад діяльності вищої школи; 4) піднесення громадської і просвітницької діяльності професорсько-викладацького корпусу і студентських колективів; 5) зміцнення матеріальної бази науково-освітніх установ та інші.

Отже, В.І. Вернадський не лише висунув і активно захищав ті принципи організації вищої освіти, що залишаються досягненням передової педагогічної думки і до сьогодні, але й визначив практичні шляхи розбудови вищої школи, що є неминущими цінностями в сучасних умовах реформування національної системи вищої освіти.

Основною рушійною силою розвитку вищої школи, вважав учений, є наука. Саме «колосальне зростання наукового знання, застосування його в техніці і в суспільних сферах життя» стали поштовхом до «перебудови, розширення сфери вищої школи, створення нових її форм, поглиблення і докорінної перебудови старих її проявів».

В.І. Вернадський підкреслював, що в даному випадку, значення має не стільки розширення сфери пізнаного, а швидкість, з якою наукові знання розвиваються й розповсюджуються. Тому головним завданням вищої освіти, на думку вченого, повинно стати швидке реагування на нові наукові здобутки та інтенсивне впровадження і поширення їх серед «молодого та дорослого населення».

Важливим фактором розвитку вищої освіти вчений вважає демократизацію життя. Слідом за М.І. Пироговим, В.І. Вернадський зазначає: «…демократизація життя і тісно пов’язана з нею повага до будь-якої без виключення людської особистості історично були прямим і безпосереднім наслідком наукових успіхів і зростання наукових знань та наукової техніки».

Наука для В.І. Вернадського — поняття загальнолюдське, її розквіт спостерігається там, де створені максимальні умови для вільного прояву як творчо обдарованої особистості, так і вмілої організації колективної роботи.

Третім фактором розвитку вищої освіти вчений визначає «розповсюдження єдиної культури».

Аналізуючи стан вищої школи, вчений обґрунтовує основні тенденції її розвитку в зазначений період:

1) взаємозв'язок вищої школи з нижчою;

2) збільшення кількості студентів та розширення вікового цензу;

3) співпраця вищої школи з державними (приватними) спеціальними навчальними закладами та науковими організаціями;

4) розвиток жіночої освіти.

Характерною рисою вищої освіти початку ХХ ст. була організація освіти дорослих. Збільшення кількості бажаючих отримати вищу освіту призвело до організації курсів для робітників, народних і селянських університетів, читалень, спеціальних технічних інститутів, функціонування позашкільних навчальних закладів, що визначались ученим перехідною ланкою між середньою та вищою школою. Саме «широкий розвиток нових типів вищої школи, на думку В.І. Вернадського, дає міцний і непохитний ґрунт для подальшого росту вищої освіти…», сприяє оформленню «іншої форми майбутнього життя людства» — організації «народу, який навчається». Особливу увагу В.І. Вернадський зосереджує на організації науково-дослідної роботи у вищій школі. Виступаючи за поєднання науково-дослідної роботи і правильно організованої викладацької діяльності, вчений наголошує на необхідності організації при університетах, вищих технічних школах наукових інститутів, бібліотек, лабораторій. Першим кроком до «загальнолюдської наукової організації дослідної роботи» В.І. Вернадський уважав появу самостійних науково-дослідних організацій, не підпорядкованих вищій школі.

Визнаючи за наукою та освітою консолідуючу роль у зближенні народів, учений обґрунтував ідею створення планетарної освітньої системи, яка становила основу розробленої ним ноосферної концепції.

Ноосферне вчення В.І. Вернадського проголошує єдність та цілісність світу (на основі синтезу природних та історичних процесів), передбачає формування глобальної гуманістичної системи моральних цінностей. З цих позицій важливість створення відповідних умов, «сприятливого середовища» для функціонування системи вищої освіти як осередку культивування наукового знання його «зрощення», на думку вченого, є незаперечним.

Ідеї В.І. Вернадського щодо організації вищої освіти є концептуальними для розбудови вищої школи. Її мета, за В.І. Вернадським, визначається формуванням ноосферного світогляду, а звідси — і обґрунтовані ним принципи функціонування вищої школи: демократизація (децентралізація) та гуманізація, доступність, безперервність, інтеграція, фундаменталізація та інтернаціоналізація.

Перелік використаної літератури

вернадський педагог школа освіта Машкіна С. В. Зоря ноосфери В.І. Вернадського: ідеї та досвід діяльності вченого у вищих закладах освіти. — Полтава, 2000. — 159 с.

Машкіна С. В. Московський період педагогічної діяльності В.І. Вернадського // Збірник наукових праць Полтавського педуніверситету ім. В. Г. Короленка. — Серія «Педагогічні науки». — Випуск ІІ. — Т.1. — Полтава, 1998. — С. 103−109.

Машкіна С.В. Громадсько-педагогічна діяльність В.І. Вернадського // Збірник наукових праць Полтавського педінституту ім. В. Г. Короленка. — Серія «Педагогічні науки». — Випуск І (5). — Полтава, 1999. — С. 97−104.

Вернадский В. И. Письма о высшем образовании в России // Пост Методика. — 2001. — № 5−6. — С. 3−8.