Виникнення та розвиток греко-католицької церкви

РЕФЕРАТ на тему:

" ВИНИКНЕННЯ ТА РОЗВИТОК греко-католицької церкви" .

У 988 році князь Володимир Великий запровадив християнство в його східному (візантійсько-слов'янському) обряді як державну релігію Київської Русі. Це сталося перед тим, як великий церковний розкол 1054 року розділів християнський Схід і Захід. Київська Церква успадкувала традиції візантійського Сходу і була частиною Константинопольського патріархату. Проте, ця Церква також залишалася у повній сопричасній єдності із латинським Заходом і його патріархом — Папою Римським.

Незважаючи на те, що між Константинополем та Римом існували суперечки, київські єрархи намагалися зберегти християнську єдність. Посланці з Русі брали участь у соборах західної Церкви в Ліоні (1245) та Констанці (1418). Сам київський митрополит Ісидор був одним із ініціаторів Флорентійської унії (1439).

Поки Київська митрополія працювала на відновлення єдності, на північ від Києва, у Москві, виникла нова митрополія. Московська Церква відмовилась визнати Флорентійську унію і відокремилась від давньої митрополії в Києві, проголосивши свою афтокефалію (самоврядування) у 1448 році. У 1589 році, скориставшись занепадом грецького православ’я та Константинополя під турецьким пануванням, Церква у Москві здобула статус патріархату.

Київській Церкві був кинений виклик з боку протестантської Реформації та посттридентійського католицизму. Водночас вона переживала серйозну внутрішню кризу. І Синод приймає рішення перейти під юрисдикцію Римського престолу, забезпечивши при цьому збереження традиційної східної обрядовості та власної Церковної і етно-культурної самобутності. Таку модель Церковної єдності було утверджено на соборі 1596 року в Бересті, від якого й починається інституційне існування Греко-Католицької Церкви в Україні.

Отже, Українська католицька церква, утворена на Берестейському церковному соборі 1596 внаслідок відмови Київської митрополії від ієрархічного верховенства Константинопольського патріарха і переходу під протекторат папи Римського. Первісна назва церкви — уніатська. З 1774 церкву називали Греко-католицька церква, а вірних — греко-католиками. У 1930 роках почала вживатися назва Українська греко-католицька церква (раніше — Руська греко-католицька церква), а пізніше-Українська католицька церква. Ця назва з 1960 років вживається в офіційних документах Ватикану.

Особливість віровчення УГКЦ полягала у поєднанні католицької і православної догматики, проголошеної Фло0рентійським собором 1439, при збереженні руської обрядової практики. Юрисдикція з'єднаної Київської (уніатської) митрополії поширювалась на всі українські та білоруські землі у складі Речі Посполитої за винятком Львівської і Перемиської єпархій, єпископи яких не визнали рішень Берестейського собору.

В історії церкви виділяють два періоди — Київської православної митрополії (до кін. 18 ст.) і Галицької митрополії (з поч. 19 ст.). За період існування Київської митрополії її митрополитами були: Михайло Рогоза (1596−99), Іпатій Потій (1600−13), Йосиф Веніамин Рутський (1613−37), Рафаїл Корсак (1637−40), Антон Селява (1641−55), Гавриїл Коленда (1656−74), Киріан Жоховський (1674−93), Лев Слюбич-Зелевський (1694−1708), Юрій Винницький (1708−13), Лев Кишка (1714−28), Атанасій Шептицький (1728−46), Флоріан Гребницький (1748−1762), Феліціан-Пилип Володкович (1762−78), Лев Шептицький (1778−79), Ясон Смогоржевський (1780−88), Теодосій Ростоцький (1788−1805).

Протягом 18 ст. уніатська церква пройшла складний період свого становлення. Відновлення у 1620 православної ієрархії загострило протистояння між прихильниками і противниками унії з Апостольським Престолом. Для примирення ворогуючих сторін митрополит В. Рутський запропонував об'єднання у рамках єдиного Києво-Руського патріархату. У 1626, 1629, 1636−37, 1680 робилися спроби порозуміння між православними і уніатами та обрання спільного патріарха, однак вони були безуспішними. За королівським «укладом» Владислава IV Вази від 1.11.1632 від Київської з'єднаної митрополії відходила Луцька єпархія і частина Полоцької (утворена нова православна Могилівська єпархія), а також усі храми Києва, по 4 у Вільні і Мстиславі, кілька монастирів. Разом зі Львівською і Перемиською єпархіями вони підпорядкувались православному митрополитові П. Могилі. За Андрусівським перемир’ям 1667 відійшла ще Смоленська єпархія. Після того, як у 1685 православний Київський митрополит під тиском російської влади був змушений визнати верховенство Московського патріарха, три єпархії (Перемиська, 1692- Львівська, 1700- Луцька, 1702), Львівське Ставропігійське братство (1708) та Почаївський монастир (1721) перейшли на унію з Римом. У 1720 відбувся Замойський собор, який впорядкував канонічні засуди церкви і наблизив їх частково обрядово і організаційно до латинської.

У 1743 всі василіанські монастирі Литовської і Руської конгрегації були об'єднані у Руський чин св. Василія Великого на чолі з єдиним архімандритом. У серед. 18 ст. Київській з'єднаній митрополії підпорядковувалися Полоцька, Луцько-Острозька, Львівсько-Галицька, Холмсько-Белзська, Перемиська, Пинсько-Турівська єпархії.

Внаслідок трьох поділів Речі Посполитої Київська митрополія була розділена на дві частини між Австрією і Росією. На землях, що відійшли до Російської імперії, унія була ліквідована указом Катерини II у 1795, але після її смерті деякі греко-католицькі єпархії були відновлені. Митрополити І.Лісовський (1806−09), Г. Коханович (1809−14), Й. Булган (1817−38) були членами Духовної колегії, мали осідок у Петербурзі, призначалися царями і не мали апостольських освячень з Риму. 12.2.1839 цар Микола 1 підписав акт про ліквідацію унії в імперії і возз'єднання її з православною церквою. На Холмщині Греко-католицька церква була ліквідована в 1875.

На відміну від російського царизму Австрійська держава проводила політику сприяння унійним процесам. У 1649 була проголошена Ужгородська унія на Закарпатті, в 1699 -Трансільванська унія в Семигороді. У 1808 у Львові відновлена Галицька митрополія, яка перейняла духовну традицію і правовий статус Київської митрополії. У 19 ст. УГКЦ очолювали митрополити Антін Ангелович (1807−14), Михайло Левицький (1816−58), Григорій Яхимович (1860−63), Спиридон Литвинович (1863−69), Йосиф Сембратович (1870−82), Сильвестр Сембратович (1882−98), Юліан Сас-Куїловський (1899−1900).

В умовах відсутності української державності церква відігравала консолідуючу роль в українському суспільстві, підтримувала розвиток культурно-освітнього життя у західноукраїнських землях, чим сприяла пробудженню національної свідомості місцевого населення. У 1885 була створена Станіславська єпархія.

Ціла епоха в історії церкви пов’язана з іменем митрополита А. Шептицького (1900;44). Протягом свого перебування на чолі УГКЦ А. Шептицький приділяв постійну увагу організації та розвитку національно-релігійного життя у західноукраїнських землях. Зокрема, за його ініціативою і сприянням було засновано чин студитів (1904) — Станіславська (1906) і Перемиська (1907) духовні семінаріїБогословське наукове товариство (1923) і Богословська академія у Львові (1929), Національний музей (1905) та ін.У вересні 1914 після захоплення Галичини російськими військами митрополит А. Шептицький був інтернований і утримувався у Нижньому Новгороді, Курську, Суздалі. У 1917 провів низку заходів, спрямованих на поширення і зміцнення католицької церкви в Росії та підросійській Україні. У березні 1917 організував у Петрограді синод Російської католицької церкви і призначив о. Леоніда Федорова екзархом для католиків візантійського обряду в Росії. Перебуваючи у Києві, митрополит призначив о. Михайла Цегельського екзархом для католиків візантійського обряду в Україні.

У міжвоєнний період А. Шептицький, як і все керівництво УГКЦ, обстоював ідею незалежності та соборності України. УГКЦ засуджувала окупацію Польщею Галичини, насильну полонізацію краю та антиукраїнську національну політику польського уряду.

Митрополит А. Шептицький неодноразово наголошував на необхідності об'єднання всіх християн України навколо Київського патріархату в єдності з Римським престолом, але не знайшов розуміння з боку окремих ієрархів церкви та української інтелігенції. Після смерті А. Шептицького (1944) його наступником став Йосип Сліпий.

Зі встановленням радянської влади у західноукраїнських землях УГКЦ була ліквідована. 11.4.1945 заарештовано всіх ієрархів церкви. Створена радянськими органами держбезпеки «Ініціативна група» на чолі з Г. Костельником була визнана «єдиним тимчасовим адміністративним органом УГКЦ». 8−10.3.1946 у Львові відбувся псевдособор, який проголосив скасування Берестейської унії 1596 і «возз'єднання» УГКЦ з Російською православною церквою (див. Львівський собор 1946). 28.8.1949 на регіональному релігійному з'їзді у Мукачеві таким самим чином проголошено про розрив унії з Римом і підпорядкування греко-католицької церкви на Закарпатті Московському патріархові. На Заході Львівський собор був визнаний неканонічним, а ліквідація УГКЦ проголошувалась незаконною (папська енцикліка «Східні Церкви» від 15.12.1958). Незважаючи на неканонічність Львівського собору, радянський уряд визнав Українську греко-католицьку церкву скасованою і розпочав ліквідацію її парафій та церков. Бл. тисячі греко-католицьких священиків було заарештовано, засуджено до тривалих термінів ув’язнення або депортовано. Більше 200 священиків взялися творити структуру Української греко-католицької церкви у підпіллі. Понад 40 років священнослужителі й вірні УГКЦ були змушені таємно дотримуватись обрядів і свят своєї церкви, наражаючись на переслідування та репресії з боку органів влади.

У 1956 en. М. Чарнецький дозволив священикам, що перейшли в православ’я, таємно повертатись до УГКЦ через накладання епітимії. Після смерті єп. Чарнецького його наступником було обрано ігумена редемптористів В.Величковського. У 1963 з ув’язнення звільнено митрополита Й. Сліпого, 4 лютого йому дозволили виїхати на Другий Ватиканський собор. У лютому 1963 И. Сліпий у Московському готелі таємно передав свої повноваження з особливою відповідальністю за Львівську єпархію єп. Величковському (виконував до свого арешту в 1969). У лютому 1972 (перед виїздом за межі СРСР) Й. Сліпий передав свої повноваження єп. В. Стернюкові. Для Івано-Франківської єпархії таємно було рукоположено в 1968 о. Софрона Дмитерка. Апостольським адміністратором Мукачівсько-Ужгородської єпархії у 1983 став Іван Семедій.

З переїздом за кордон митрополита Й. Сліпого відбулась консолідація роз'єднаних діаспорних греко-католицьких парохій в єдину помісну церкву. Після смерті патріарха Йосифа (1984) Верховним архієпископом УГКЦ став Іван Мирослав Любачівський (з 1985 — кардинал).

У кін. 1980 років розпочалася боротьба за легалізацію УГКЦ, однієї з двох українських національних церков. 4.8.1987 у Львові група представників церкви звернулася з заявою до Римського папи Іоана Павла та тодішнього керівника СРСР М. Горбачева про вихід греко-католиків України з підпілля. Заява стала початком відкритої боротьби за легалізацію УГКЦ в Україні. Протягом 1989;90 відбувалися масові віча, пікетування, голодівки в краю і в Москві з вимогою визнання офіційного статусу Української католицької церкви в Україні. У грудні 1989 уряд СРСР офіційно визнав легальною діяльність УГКЦ в Україні. 20.3.1991 патріарх УГКЦ кардинал Іван Мирослав Любачівський повернувся до свого престолу на Святоюрській горі у Львові.

Українська Греко-Католицька Церква є найбільшою Східною Католицькою Церквою в світі. Вона налічує понад 5,5 мільйонів віруючих.

За статистичними даними Державного Комітету у справах релігій в Україні, станом на 1 січня 2004 року Українська Греко-Католицька Церква нараховує:

Очолює УГКЦ Верховний Архиєпископ, Митрополит Львівський і Галицький, єпископ Кам’янець-Подільський Кардинал Любомир Гузар.

У Римі постійно перебуває Прокуратор Верховного Архиєпископа — Владика Гліб Лончина.

Упродовж 1989;2003 рр. відбулось тринадцять Синодів Єпископів та три сесії Патріаршого Собору УГКЦ: перша була присвячена проблемам нової євангелізації (1996 р.), друга — ролі мирян у житті сучасної Церкви (1998 р.), а третя — соціальним проблемам українського суспільства, зокрема проблемам абортів, розлучень, корупції та алкоголізму (2002 р.) .

Після виходу з підпілля, в період з 1989 до 1992 року, греко-католики України належали до трьох єпархій — Львівської, Івано-Франківської та Мукачівської. На Синоді Єпископів, який відбувся у Львові 16−31 травня 1992 року, було визначено новий територіальний устрій, згідно з яким кількість єпархій збільшилась на чотири: Тернопільську, Зборівську, Самбірсько-Дрогобицьку, Коломийсько-Чернівецьку. Окремий статус отримав Києво-Вишгородський екзархат, який охоплює територію поза Галичиною, Закарпаттям і Буковиною.

Згідно з рішенням Синоду Єпископів, який проходив у Бучачі в серпні 2000 року, створено дві нові єпархії - Стрийську і Сокальську — та реорганізовано Тернопільську і Зборівську: утворено Тернопільсько-Зборівську та Бучацьку єпархії.

Із листопада 2000 р. юрисдикції Верховного Архиєпископа та Синоду Єпископів підлягає вся Україна.

У лютому 2002 року проголошено утворення Донецько-Харківського eкзархату.

28 липня 2003 року проголошено утворення Одесько-Кримського екзархату.

ВЕРХОВНЕ АРХИЄПИСКОПСТВО В УКРАЇНІ ПОДІЛЕНО НА ТАКІ ЄПАРХІЇ ТА ЕКЗАРХІЇ:

1. 1.Львівська архиєпархія, яку очолює Верховний Архиєпископ Любомир Кардинал Гузар;

2. 2.Івано-Франківська єпархія — Єпарх Владика Софрон Мудрий;

3. 3.Коломийсько-Чернівецька єпархія — Єпарх Владика Павло Василик;

4. 4.Самбірсько-Дрогобицька єпархія — Єпарх Владика Юліан Вороновський;

5. 5.Тернопільсько-Зборівська єпархія — Єпарх Владика Михаїл Сабрига;

6. 6.Бучацька єпархія — Єпарх Владика Іриней Білик;

7. 7.Стрийська єпархія — Єпарх Владика Юліан Ґбур;

8. 8.Сокальська єпархія — Єпарх Владика Михаїл Колтун;

9. 9.Києво-Вишгородський екзарахат — Екзарх Владика Василь Медвіт;

10. 10.Донецько-Харківський екзарахат — Екзарх Владика Степан Меньок;

11. 11.Одесько-Кримський екзархат — Екзарх Владика Василь Івасюк.

Автономний статус зберігає Мукачівська єпархія ГКЦ, яка формально є окремою Церквою свого права і не підпорядкована Главі УГКЦ. Мукачівською єпархією з осідком в Ужгороді керує Владика Мілан Шашік.

ПОЗА МЕЖАМИ УКРАЇНИ ДО ВЕРХОВНОГО АРХИЄПИСКОПСТВА ВХОДЯТЬ:

• Польщі Перемишльсько-Варшавська греко-католицька митрополія, яка нараховує понад 100 парафій. Число вірних перевищує 300 тисяч. До її складу входять Перемишльсько-Варшавська архиєпархія та Вроцлавсько-Ґданська єпархія;

• Західній Європі три апостольські екзархати для українських греко-католиків: у Німеччині, Франції та Великобританії;

• Північній Америці дві греко-католицькі митрополії:

1. 1.США — Філадельфійська митрополія, яка складається з чотирьох єпархій: у Філадельфії, Пармі, Чикаґо і Стемфорді;

2. 2.Канада — Вінніпеґська митрополія, яка складається з п’яти єпархій: у Вінніпегу, Едмонтоні, Нью-Вестмінстері, Саскатуні й Торонто.

Крім того, існують єпархії УГКЦ в Буенос-Айресі (Арґентина), Куритибі (Бразилія) і Мельбурні (Австралія). Українські греко-католики мають також громади у Литві (Вільнюс), Латвії (Рига і Даугавпілс), Естонії (Таллінн), Австрії, Параґваї, Венесуелі, Португалії, Італії, Іспанії, Греції, Швейцарії, Бельгії, Казахстані та Росії.

У діаспорі діють Апостольські Екзархати Німеччини, Франції, Великобританії, Чехії, 5 єпархій у Канаді (Вінніпезька Архієпархія, Едмонтонська, єпархії Торонто, Сакстауна і Нью-Вестмінстера), 4 єпархії у США (святого о. Миколая в Чикаго, Стемфорді, св. Йосафата у Пармі і Філадельфійська Митрополича Архієпархія), єпархія українців католиків в Австралії, Новій Зеландії і Океанії, св. Покрови Буенос-Айреса в Аргентині, Куритибська св.Івана Хрестителя в Бразилії, Гайдудорська в Угорщині, Пряшівська в Словаччині, Криживецький єпископат у Хорватії, вікаріат єпархії Бая Маре в Румунії, прокураторія в Італії, Перемисько-Варшавська митрополія в Польщі і підпорядкована їй Вроцлавсько-Гданська єпархія.