Українська економічна думка XIX — поч. XX століть

Вступ

Економічне життя суспільства є надзвичайно багатогранним. Його вивчає система економічних наук, які включають науки про загальні закони економічного розвитку, галузеві економічні науки, науки, що розглядають конкретні економічні процеси та явища, науки про народне господарство.

Кожна з них має свій предмет, своє коло досліджуваних питань. Першість з усіх економічних наук належить економічній теорії. Ця наука склалась у сімнадцятому та вісімнадцятому століттях. Економічна теорія є результатом тривалого історичного розвитку економічної думки. Економічна думка зародилась у глибокій давнині й пройшла складний шлях від емпіричного розуміння економічних явищ до формування наукових теорій.

У сучасному українському суспільстві труднощі вирішення економічних завдань як ніколи раніше підняли значення обгрунтованості і вірогідності економічної теорії, що має служити основою господарської політики, яка прийнята в країні як керівництво до дії. Ті наукові суперечки і дискусії, які ведуться протягом останніх років, зачіпають проблематику об'єктивних закономірностей розвитку світової і в тому числі вітчизняної економіки, питання прийнятності економічних ідей і концепцій, які представлені як в теоріях іменитих економістів, так і в теоретичних досягненнях шкіл, течій і напрямів економічної думки на різних етапах її розвитку.

І тут слід розглянути вітчизняну економічну думку на межі дев' - ятнадцятого і двадцятого століть. Слід зазначити, що тривалий час українська економічна думка взагалі не досліджувалась, а видатні українські економісти оголошувались російськими і вивчались у відповідному контексті єдиного суспільно-економічного простору. Українська економічна думка того періоду була дуже високорозвинутою. Українські економісти відображали багато економічних думок Заходу — це і політична економія, і соціал-демократична економічна думка, а й навіть на економічних працях наших економістів творились нові теорії, які знані і зараз. Українська економічна думка дала світу такі імена: Сергій Подолинський, Микола Зібер, Михайло Туган-Барановський, Євген Слуцький та інші.

Цінність їхніх теорій полягає в тому, що вони працювали на благо українського народу. Тоді як і зараз йшов бурхливий процес становлення ринкової економіки. А саме наші вчені намагались поєднати ринкову економіку з соціальною справедливістю.

1 Загальна характеристика української економічної думки на межі дев'ятнадцятого і двадцятого століть

Економічна думка України має багатовікову історію. В даній роботі головна увага буде звернута на період другої половини дев’ятнадцятого сто-ліття і початку двадцятого, коли відбулися величезні зрушення в економіці та соціальний структурі суспільства. Ліквідація кріпацтва прискорила розвиток капіталізму як у промисловості, так і в сільському господарстві.

Тогочасна наукова думка й мала відповідь не тільки на питання щодо перспектив загальноросійського розвитку, а й щодо України, економічна ситуація котрої у деяких відношеннях, особливо щодо форм селянського землеволодіння, була іншою, ніж у більшості російських губерній. Українські економісти зробили вагомий внесок у розвиток світової економічної думки, особливо статистики та математичної школи.

Специфіка вітчизняної економічної думки полягала в тому, що вона у більшості своєї була, хоч і самобутнім, але відображенням на процеси, що проходили в євопейській науці, а її самобутність була у вираженні практичної і соціальної напрямленості¹. Найважлівішим питанням, яке розглядали всі без винятку вітчизняні економісти того періоду, було питання про соціальну перебудову суспільства і у зв’язку з цим про долю капіталізму в Україні та в Російській імперії, котре для більшості з них перетворилось у питання соціалізму як про реальну господарську систему. Суперечки щодо питання про соціальну перебудову і долю капіталізму ніколи не вкладались у рамки між школами економічної думки, а й зачіпали сфери соціальної філософії, історії, релігії, але у той же час істотно вплинули на власне економічні дослідження. Тут слід зазначити, що економічні дослідження проводили відомі письменники (І. Франко), філософи (М. Драгоманов) та інші.

Українську економічну думку того періоду можна поділити на дві частини: до реформи 1861 року і після неї. До цієї реформи економічна думка представляла собою протистояння ліберально-дворянського і революційно-демократичного напрямків щодо правильності звільнення селян з кріпацтва. Після реформи 1861 року відбувається значний злет української економічної думки. Тут можна виділити ідеологів національної буржуазії, ліберальних і революційних народників, прихильників політичної економії².

Більшість вітчизняних економістів того часу звертали увагу на марксистські теорії. Це було пов’язано з високою бідністю основної маси населення і, як вже зазначалось, з великою прихільністю до соціалізму. При-хильники політичної економії були опонентами соціалістичному розвитку Ро-сійської імперії та України. Проте і там були протиріччя щодо визнання більш кращими класичні теорії чи неокласичні. В українських економістів також ви-никали суперечки щодо самостійності розвитку України. Це було пов’язано з особистими переконаннями.

Підсумовуючи вищесказане, слід зазначити, що українські економісти внесли значний внесок у розвиток світової економічної думки, виказували оригінальні ідеї, пропонували цікаві концепції. Особливо треба виділити Сергія Подолинського, Євгена Слуцького, Михайла Тугана-Барановського.

2. Українська економічна думка до реформи 1861 року

економія демократичний політичний народництво Розстановка класових сил та формування напрямків суспільно-економічної думки в період підготовки та здійснення реформи в Україні не відрізнялись, по суті, від аналогічних процесів у Росії. Поразка у Кримській війні (1853−1856), загострення кризи кріпосної системи, зростання селянських заворушень стали поштовхом для розвитку антикріпосницького руху.

Навколо питання про скасування кріпацтва загострюється ідейна боротьба представників різних напрямів суспільно-економічної думки. Вже у сорокових роках формуються ліберально-дворянський та революційно-демократичний напрями, які відображали інтереси протилежних класів — поміщиків і селян.

У той період відбувається значне пожвавлення громадського руху в Україні. Виникають багато таємних організацій з метою ліквідації самодержавства та кріпацтва («Кирило-Мефодієвське товариство»). Проте і там були розбіжності щодо шляхів досягнення цієї ліквідації: деякі були за революційний шлях, деякі - за еволюційний шлях зміни суспільного ладу. Більшість вітчизняних економістів того періоду стояли на ліберальних позиціях. Розглянемо наукову діяльність деяких з них.

ВасильНазарович Каразин (1773−1842)¹ — учений та громадський діяч, один із засновників Харківського університету. У питаннях ставлення до кріпацтва він стояв на позиціях дворянського лібералізму, тобто не виступав за негайне і повне визволення селян, закликаючи лише до обмеження зловживань поміщи-ків. Каразин був за поміщецьке землеволодіння, яке розглядав як капітал, що приносить певний зиск його власникові.

Бачачи неефективність, старих форм госпорядування на селі, він пропонує реформувати аграрні відносини: наділити селян землею у вічне користування, замінити панщину грошовим оброком. Також Каразін розробляє проекти змін господарського розвитку країни в цілому. Він виступає з метою інтенсифікації землеробства, удосконалення обробки землі та сільськогосподарської техніки. В. Каразин — прихильник розвитку різних галузей вітчизняної промисловості, він закликав дворян організовувати промислові підприємства та сприяв наданню їм фінансової допомоги. Саме ці проекти приводять його до розуміння необхідності капіталістичного способу розвитку промисловості.

Аполон Олександрович Скальковський (1808−1898)² — працівник канцелярії, а з 1841 року голова статистичного комітету Новоросійського генерал-губернаторства. Його праці відображають різні сторони життя Новоросії: історія, етнографія, географія, статистика, економіка. Найвідоміша його праця з економіки є «Досвід статистичного опису Новоросійського краю» (1850−1853), яка містить величезний матеріал щодо процесів економічного розвитку півдня України.

Ця праця є захисником інтересів великих землевласників Півдня. Вчений виправдовує політику фритридерства місцевої адміністрації, на відміну від політики протекціонізму царського уряду. Основним завданням економічної політики А. Скальковський вбачав у всебічному розвитку продуктивних сил, що могло служити перетворенням Новоросії на «житницю Європи». Вирішення цієї проблеми, на його думку, безпосередньо зв’язане зі зростанням товарності сільського господарства. Кріпаків Скальковський перетворює на робочу силу поміщиків Півдня, з наданням першим великих земельних наділів (10−15 десятин) з довічною платою за користування ними поміщикам. Прогресивним у Скальковського є пропозиції з розвитку промисловості, шляхів сполучення, видобутку корисних копалин краю.

Д.П. Журавський (1810−1856) — видатний учений, економіст, статистик 40−50 років дев’ятнадцятого століття. З 1851 року — учений секретар і редактор статистичного відділу «Комісії для обстеження Київської учбової округи» при Київському університеті. Найбільш значна його праця — тритомник «Статистичний опис Київської губернії.»

У цьому описі Д. Журавський дав глибокий і всебічний аналіз феодально-кріпосницькій системі, довівши її неефективність. Він науково довів неефективність кріпацької праці, показав тяжке економічне становище селянства, більша частина якого не могла самостійно господарювати. Вчений є прихильником вільнонайманої праці, розвитку капіталістичних відносин. Також він виступає за поєднання великими землевласниками сільського виробництва з підприємництвом. Після закінчення Кримської війни (1856 р.) він закликає до повного звільнення селян з кріпацтва, щоправда із залишенням ім половини землі якою вони користувались.

Д.М. Струков — ліберальний економіст, інспектор сільського господарства півдня Росії. У працях 50−60-х років («Про земельне володіння і користування» та інші) Д. Струков намагається з’ясувати умови успішного функціонування сільського господарства, перспективи його розвитку. Однак ці умови він не зв’язував із поліпшенням техніки, агротехніки тощо. Запоруку успішного розвитку сільського господарства він вбачає у вільній праці й забезпеченій власності, тобто заміні феодальних відносин капіталістичними.

Д. Струков критикував феодальні аграрні відносини. Він розумів, що дальший розвиток сільського господарства не може відбуватись на базі поміщицьких землеволодінь. Він скептично ставився до дворян розвивати сільське господарство, через їхню непрактичність, безвідповідальність та брак капіталів. Вчений пропонує реорганізацію поміщицьких землеволодінь на господарства типу фермерських. Також Д. Струков не відкидав можливості перебудови аграрних відносин на базі селянських господарств. Проте слід зазначити, що він не виступав за дрібне виробництво. У приклад Струков ставив досвід Заходу, де успішно існувало багато ферм різних розмірів. Щодо російських територій, то вчений у приклад ставив функціонування сільського господарства Новоросійської губернії.

Підсумовуючи цей період розвитку вітчизняної економічної думки, слід зазначити, що були різні погляди в українських вчених: це щодо звільнення селян з кріпацтва, шляхи його звільнення, розвитку капіталістичних відносин. Це далі вплинуло на диференціацію поглядів у пізніші часи.

3. Ідеологи української буржуазії

Ліквідація феодально-кріпосницької системи та зародження капіталістичних відносин сприяли активізації суспільно-політичного життя усіх верств населення. Активізувала свою діяльність і українська національна буржуазія та її ідеологи.

Інтереси буржуазії, що народжувалась, відображали, головним чином, ліберали. Український ліберально-буржуазний рух як суспільна течія сформу-вався після реформи 1861 року. Він був породжений тими самими суспільно-економічними умовами, що й ліберально-буржуазний рух у Росії, тому за своєю суттю не відрізнявся від нього. Проте напівколоніальне становище України у складі Російської імперії зумовило деякі специфічні риси, властиві цьому рухові. Зростаюча економічна могутність української буржуазії і національні обмеження збоку царизму та російських панівних класів робили її опозиційною до самодержавства.

Ліберально-буржуазний рух був репрезентований інтелігенцією, яка гуртується у так званих громадах — своєрідній організаційній формі руху. Громади у 60-тих роках виникають у багатьох містах України. Спочатку громади охоплювали широкі кола як і ліберальної, так і демократичної інтелігенції. А вже у 70-тих роках з посиленням революційно-народницького руху виникли так звані молоді та старі громадівці. Причому перші брали активну участь у революційній боротьбі, то другі цю боротьбу матеріально підтримували. Діяльність громад носило освітньо-культурний характер. Щодо місцевих осередків, то тут слід виділити Київську, Петербурзьку та Харківську громади.

З економічних питань на одному з центральних місць було питання скасування кріпацтва. Громадівці вітали реформу і славили царя, ставлячи його в ряд справжніх благодійників людства. Також вони виступали за проведення роз’яснювальної роботи серед селянства щодо економічних та юридичних основ реформи, яка нібито допоможе отримати земельну власність законним шляхом.

Вже пізніше в громадівських виданнях («Киевский телеграф»)¹ розпочалася критика цієї реформи як такої, що виступала проти інтересів селян, але не зменшуючи її прогресивне значення. Проте громадівці не закликали до радикальної перебудови аграрних відносин, а просто хотіли, щоб уряд поліпшив матеріальний стан селянства через перерозподіл податків.

Значна увага приділялась також робітничому питанню, зокрема аналізу нових відносин, що складались між робітниками та наймачами, розвитку капіталістичних відносин, виникненню нових форм організацій капіталістичного виробництва — акціонерних компаній.

Констатуючи виникнення акціонерних товариств у цукровій промисловості, громадівці говорили про негативний вплив цих товариств на стан селянського господарства. Громадівці відкрито захищали дрібного виробника, пропонували зберегти його господарство, зв’язавши з монополією у промисловості. Отже, підсумовуючи вищесказане, бачимо, що у громадівців було поєднання ліберально-буржуазної та дрібнобуржуазної ідеологій.

Активними членами громадівського руху були П. Куліш, П. Чубинський, К. Михальчук, П. Житецький, М. Старицький, П. Косач та інші. Більшість з них займалися культурними питаннями. А щодо питань у сфері економіки, то тут слід виділити М. Драгоманова.

4. Революційно-демократична економічна думка

економія демократичний політичний народництво Носієм революційно-демократичної тенденції суспільного розвитку у пореформений період було революційне народництво. На відміну від революціонерів-демократів 50−60-тих років, які захищали інтереси дореформеного селянства, що боролось проти кріпосного права, революційні народники виступали з позицій пореформеного селянства, боротьба якого спрямовувалась проти залишків кріпосництва.

Народницький рух в Україні був породжений тими самими соціально-економічними умовами, що й у Росії в цілому. Українські народники, як і народники Росії, вірили у самобутній характер економічного розвитку країни, ідеалізували селянство, вважали його рушійною силою революції. Народники України організаційно були зв’язані з народницькими гуртками Росії. Але не зважаючи на спільність як у теоретичних питаннях, так і в практичній організаційній діяльності, котра існувала між українськими та російськими народниками, мали місце і деякі особливості, що характеризували народницький рух в Україні. Вони залежали від двох факторів — особливостей форм селянського землеволодіння в Україні та національних факторів.

Перший фактор був пов’язаний з тим, що в Україні не було общинної форми землеволодіння, на відміну від російських губерній. Це зумовило певну різницю теоретичних засад російських та українських народників. Відповідно і соціалістичні ідеали селянства останні бачили не в общині, а у зрівняльному подушному переділі землі. Також слід зазначити, що деякі народницькі гуртки зв’язували питання політичної боротьби саме з різними формами землеволодіння. Вони вбачали, що позитивний кінець політичного перевороту пов’язаний з общинною формою землеволодіння.

Другим фактором, що характеризував народницький рух в Україні, був зв’язок частини його учасників з іншими політичними угрупуваннями, такими як громадівцями, членами буржуазного національно-визвольного руху (особливо з представниками його лівого, демократичного крила), а також з ліберальними елементами та буржуазною інтелігенцією (особливо народникам подобались її конституційні домагання). Це було пов’язано зі спільними ідеями та цілями цих різних політичних течій та зі спільною їхньою діяльністю: пропаганда на селі і розповсюдження нелегальної літератури^.

Гуртки революційних народників поділялися на гуртки лавристського та бакуністського спрямування, відповідно чиї ідеї вони підтримували. Лавристи свою пропаганду проводили серед усіх верств населення: робітників, інтелегенції, селянства. При цьому серед робітників вони поширювали нелегальну літературу за авторством Маркса, зокрема його «Капітал», Чернишевського, Герцена, Лассаля та інших; а серед селянства — за власним авторством, де доступно і просто для селян описували їх важке життя, а також розкривалась непримеренність інтересів селянства та панів. До лавристів відносились Ф. Волховський, члени гуртка братів Жебульових та інші. А бакунівці свою пропаганду проводили тільки серед селянства. Вони хотіли за допомогою селян підняти повстання по всій країні. Бакунівці наголошували на переділі землі та відміну приватної власності. До бакунівців належали члени «Київської комуни», гуртка Дебагорія-Мокриєвича та інших.

Також до революційного-демократичного руху відносились С. А. Подолинський, В. Навроцький, О. Терлецький, М. Павлик, І. Франко та інші. Слід зазначити, що саме до цієї течії належали представники Західної України, які займалися економічними питаннями.

Результати діяльності революційних народників були невдалими, вони не спромоглися викликати заворушень серед селянства та загальнодержавного повстання проти самодержавства. Боротьба за загальнодемократичні вимоги перетворилась на терористичні акти. Після вбивства царя Олександра І проти революційного народництва розпочалися реакція та репресії.

1) Сергій Подолинський — видатний вчений, громадський діяч, творець теорії про працю як основного зберігача сонячної енергії.

Сергій Андрійович Подолинський народився 19 (31) липня 1850 року у селі Ярославці Звенигородського повіту Київської губернії в багатій дворянській родині. Дитячі роки майбутнього вченого пройшли у маєтку батьків, де він здобув початкову освіту. У 1867 році Подолинський вступає до Київського університету святого Володимира на природниче відділення фізико-математичного факультету. Під час навчання відвідував гурток М. Зібера, члени якого вивчали праці К. Маркса та Ф. Енгельса, зокрема «Капітал», «Анти-Дюринг» та інші. У 1871 році Подолинський відмінно закінчує навчання, діставши ступінь кандидата природничих наук. Далі майбутній вчений виїжджає за кордон для продовженням навчання та ознайомлення з суспільно-політичним життям Європи, хоча в офіційних документах від'їзд мотивувався лікування, що також було правдою.

Виїхавши за межі Російської імперії, Сергій Подолинський буває у Львові, Відні, Парижі, але зупиняється у Цюриху, де мешкало багато емігрантів з Росії. У Цюриху він знайомиться з російським соціалістом-теоретиком П. Лавровим, стає його найближчим помічником у редагуванні журналу «Вперед!». У цей пе-ріод Подолинський виявив організаційні здібності щодо згуртування російської студентської молоді, яка навчалась у Швейцарії. Неоминув Сергій Андрійович і з'їзд V Конгресу І Інтернаціоналу, який відбувся у Гаазі. Хоча він не був офіцій-ним кандидатом, але через свої знайомства відмінно знав про що говорили на закритих засіданнях. Подолинський гостро критикує централістичну політику й авторитарну поведінку Маркса (з яким він познайомився у Лондоні) та керованої ним Генеральної ради Інтернаціоналу. Його прихильність отримали бакунівці та їхній анархізм. Також Сергій Подолинський відвідує лекції з філософії, бере участь в екскурсіях на промислові підприємства, записується на літній семестр медичного факультету Цюриського університету, досліджує дію гемоглобіну у вуглеці та осаду азоту в крові. Це дослідження є першою науковою працею вченого. Ще слід сказати, що стараннями Сергія Андрійовича російське студентство ознайомилось з українською літературою, зокрема з творами Т. Г. Шевченка.

У травні 1874 року він повертається в Україну, включається в масовий рух революційної інтелігенції. Сергій Подолинський стає членом Південно-Західного відділу Російського географічного товариства і мандрує по Галичині, Закарпатті, Балканах. Свої враження вчений публікує в газеті «Київський телеграф». Але після Емського указу Подолинський знову виїжджає з України, де разом з О. Терлецьким організовує видання перших соціалістичних брошур. Тоді вийшло такі праці: «Парова машина», «Про бідність», «Про багатство і бідність», «Про хліборобство», а також «Правда» (зроблений ним переклад «Хитрої механіки Варзара»), «Правдиве слово хлібороба до своїх земляків» Ф. Волховського та інші. Ці брошури були заборонені російським та австрійським урядом. Проте їх широко використовували народники у своїй пропаганді. У «Паровій машині» вперше українською мовою розповідалось про утопічні ідеї соціалістичного змісту. У брошурі «Про бідність», яку автор назвав «першим розділом політичної економії», була спроба викласти у популярній формі теорію додаткової вартості К. Маркса.

Крім того, Подолинський займається наукою. Він вивчає медицину в університетах Цюріху, Парижа, Вроцлава. Саме у Вроцлаві він захистив докторську дисертацію на тему «Розщеплення білків ферментами підшлункової залози» (1876), на яку посилався І. Павлов. Щоб працювати лікарем у Росії Подолинський того ж року захищає диплом у Київському університеті. У цей період вчений працював лікарем у київському притулку для дітей робітників та викладачем на курсах медичних сестер, де познайомився зі своєю майбутньою дружиною, з якою він одружився не зважаючи на опір батьків. Завершенням цього періоду наукової діяльності став його виступ на Конгресі лікарів (1879) та його монографія «Життя та здоров’я людей на Україні». Подолинський є членом Географічного товариства та Французького товариства розвитку науки.

У 1877 Сергій Андрійович разом з дружиною виїжджає знову за кордон і поселяється біля Монпельє. Цей період був плідним для вченого. Тоді вийшли такі його праці: «Ремесла і фабрики на Україні», «Праця людини та її відношення до розподілу енергії», «Громадівство та теорія Дарвіна», Соціалізм, нігілізм та тероризм. Відповідь старому російському соціалістові" та інші. Слід зазначити, що ці праці він підписував своїм справжнім ім'ям, бо вже не розраховував на повернення до України.

Праця «Ремесла та фабрики на Україні» була написана на початку 1880 року в Швейцарії, яку того ж року надрукував Драгоманов. Це було глибоке дослідження, що являло собою перший український підручник з політичної економії. Подолинський присвятив цей твір праці: у цій книжці червоною ниткою проходить тема користування людською працею від первісного суспільства до сучасного капіталізму. Автор пояснює, як праця була організована в давнину, яка вона зараз і що в ній треба змінити. Також його цікавить життя і доля працюючих людей в Україні. Ця монографія багата цікавими матеріалами з економічної історії України, зокрема з життя ремісників мануфактур і фабрик.

Полемізуючи з народниками, які заперечували капіталістичний розвиток Росії й обстоювали її особливий шлях господарського розвитку, Подолинський аналізує історію промисловості України в контексті світової історії. Добре обізнаний з політекономічною літературою, зокрема з «Капіталом», він аргументовано висвітлює процеси, що втягували українське село після реформи у сферу капіталістичних відносин, а також відповідні явища та тенденції у промисловості. Цей аналіз дає Подолинському підставу дійти висновку, що Росія й Україна в економічному розвитку проходять ті ж етапи, що й Західна Європа, але зі своїми характерними особливостями. За його словами, в Україні капіталізм, так само як деінде, проходить через «ремесло, мануфактуру та великий фабричний здобуток»³. Ці форми господарювання всебічно характеризуються, підкреслюється історично прогресивний характер капіталізму та визначаються його негативні риси. Основне зло капіталізму, на думку Подолинського, у привласненні експлуататорами продукту неоплаченої праці робітників — «додаточної вартості»; ліквідувати це зло можна лише знищивши такий устрій і встановивши «громадське впорядкування праці»⁵; земля має належати громадам села, що її обробляють, а машини і фабрики — громадам робітників, що на них працюють.

Цю працю гаряче зустріли революційно налаштовані кола в Україні. Але царська цензура заборонила її поширення на території Росії як таку, що спрямована проти основ права власності. При цьому слід зазначити, що Подолинський не відкидав існування приватної власності без найманої праці, але вважав, що такі господарства не втримаються поруч з громадськими. У цій праці «Ремесла і фабрики на Україні» також не були розглянуті хліборобство і торгівля, які автор залишив для майбутніх своїх праць.

Проте найбільше уваги до Подолинського як науковця привернуло його дослідження про збереження і перетворення сонячної енергії людською працею. Про це дослідження вчений надрукував 6 статей протягом 1880 і 1883 років французькою та німецькою по дві, російською та італійською по одній мовами під назвою «Праця людини та її відношення до розподілу енергії». Цю терію Подолинський називав самостійною, і яка допоможе визначити соціалізм і закони Маркса як необхідний наслідок загального закону збереження енергії, кількість якої повинно безмежно зростати.

У цій праці він розкрив енергетичні відмінності органічної та неорганічної природи, проаналізував співвідношення, що існує між працею людини і розподілом енергії на поверхні Землі, розвинув «учення про енергію, її види, їх взаємне перетворення і про світове розсіювання»⁶, нарешті, подав нове природничо-наукове визначення праці. Посилаючись на авторитетні джерела (Секкі, Гюйгенс, Лейбніц та інші), Подолинський окреслив зміст поняття «енергія», проаналізувавши її різні види. Енергію Всесвіту він вважав величиною незмінною, на противагу окремим її частинам. Автор стверджував, що в енергетичному бюджеті поверхні Землі дедалі меншу роль відіграє її внутрішня енергія і поступово зменшується кількість сонячної енергії; тому слід забезпечити збереження енергії або перетворення сталої енергії (тепла) у вищу форму, здатну перетворитись у механічний рух. Це відбувається завдяки людській праці: саме вона спричинює нагромадження енергії, яка є у розпорядженні людства. Вчений вказав на суперечливість визначень праці, висунутих такими економістами, як Кене, Сміт, Сісмонді, Сей та інші, і запропонував застосовувати природознавство для розуміння її сутності та енергетичних властивостей. «Праця, — за його словами, — є таке споживання механічної та психічної роботи, що нагромаджена в організмі, яке має результатом збільшення кількості перетворюваної енергії на земній поверхні»⁷. Це абсолютно нове визначення праці дослідники творчої праці нашого співвітчизника оцінили як відкриття, цінне для науки всього людства.

На основі цих досліджень Подолинський робить такі висновки: праця дає змогу нагромаджувати енергію або зберігати її від розсіювання; найкращий вид корисної праці назване землеробство; праця здатна у десять разів більше зберегти енергію, ніж сама містить. Ці висновки означають, що існують величезні можливості задоволення людських потреб за рахунок зростання енергетичного бюджету Землі. Всупереч Мальтусу, Подолинський наголосив, що збільшення населення планети і підвищення продуктивності праці приведуть до нагромадження енергії, а відтак до прогресу людства. Проте, на думку вченого, капіталізм зумовлює нагромадження енергії, але при цьому відбуваються її витрати (війни, загибель людей, сильна диференціація доходів населення). У першому випуску цієї праці Подолинський визнає соціалізм як найкращий засіб для забезпечення найбільшого нагромадження енергії.

Ці висновки Подолинський надсилає Марксу, щоб той висловив свою думку щодо розробленого питання. Маркс відгукнувся позитивно, але звернувся до Енгельса, якого вважав більш компетентним у цьому питанні. Оцінка Енгельсом висновків Подолинського була неоднозначною. Енгельс зазначав, що позитивом є висновок про здатність праці довше стримувати і довше працювати сонячну енергію, але друг Маркса негативно відгукнувся про спроби довести Подолинським природничу прерогативу соціалізму. Ця неоднозначна оцінка Енгельсом висновків Подолинського призвела до негативної інтерпретації його теорії збоку радянської історіографії та деяких дослідників діяльності нашого вченого. Проте саме зараз відбувається звернення до висунутих сто років тому теорій Подолинського. У 1984 році бельгієць російського походження І. Пригожин у своїй праці «Порядок із хаосу» порушив аналогічні проблеми і дістав такий же самий результат, що й Сергій Андрійович. За це Пригожин отримав Нобелівську премію, а про Подолинського забули.

Останні роки своєї діяльності вчений невтомно працював для свого народу, вболівав за його долю. Він разом з Драгомановим і Павликом видавав журнал «Громада», а також у скрутний час фінансував український рух.

Через важку працю, невдачами у родині (загибель двох його дітей, зрада дружини, припинення його фінансування збоку батьків) підірвали здоров’я у Подолинського. У нього почалися психічні розлади, які вже були невиліковними. Мати Сергія Андрійовича привозить його до Росії, але з вимогою, що він після одужання стане перед судом. Але цього не сталось, Сергій Андрійович помер 30 червня 1891 року у Києві, де і похований.

Сергій Андрійович Подолинський був людиною європейського складу. Такою він хотів бачити і свою батьківщину, на цьому ґрунтувалась його наукова діяльність. Головне, щоб він не був забутий нащадками.

5. Ліберальне народництво

Ліберально-народницький напрям суспільно-економічної думки виникає в Україні у 70-тих роках. Його представники були зв’язані з революційним народництвом, співчували йому, проте не ставили питання про селянську революцію. Критикуючи капіталізм, ліберальні народники протиставляли йому дрібне виробництво селян та виробників. Велике значення у зміцненні дрібнотоварного виробництва вони надавали різним формам кооперації.

Характерна риса ліберальних народників була їхня участь в революційних рухах 70-тих років. Вони проповідували мирні шляхи розвитку, проте були за зміну суспільного устрою. Однак вже наприкінці 70-тих ліберальні народники поривають з революційним рухом, зближуючись із буржуазними лібералами, і починають пропагувати теорію «малих діл», вирішення найближчих проблем.

До ліберального народництва відносились П. А. Червинський, земські діячі, статистики, зокрема О. Шлікевич, В. Варзар, О. Русов, а також М. В. Левитський, Т.І. Осадчий та інші.

П.А. Червінський (1849−1931)¹ — типовий представник ліберального народництва 70-тих років в Україні. У 1876−1890 роках він очолював статистичне бюро Чернігівського губернського земства. У своїх працях, як і всі народники в цілому, Червінський обстоює самобутній економічний розвиток Росії. При цьому вчений доводить можливість застосування вчення Маркса для російської дійсності, що більшість заперечувала.

П. Червінський трактує процес історичного розвитку, і зокрема проблеми майбутнього Росії, спираючись на положення історичного матеріалізму. У розвитку людського суспільства він виділяє чотири типи народного господарства: патріархальне, рабське, кріпосне, товарне, які змінюються через економічні явища. Такі висновки вчений робить під впливом теорій Маркса. При цьому слід зазначити, що він об'єднує перші ці три типи під назвою особисте господарство, в якого продукт не виходить за його межі, і ідеалізує його в порівнянні з товарним господарством, яке має протилежні інтереси між його учасниками.

Економіка Росії, на думку Червінського, перебуває в перехідному стані між натуральним (особистим) і товарним виробництвом. Проте він не бачить в Росії розвиток великої промисловості, бо нема пролетаріату, виникнення якого перешкоджає за умов оббеземелення перешкоджає община, яку через це Червінський захищає. Вчений виступає проти капіталістичного розвитку Росії, вважаючи його тут штучним, на відміну від Заходу, де капіталізм має історичне підґрунтя розвитку. Розуміючи переваги великого виробництва над дрібним, майбутнє Росії вчений пов’язує зі новим «своєрідним типом» народного господарства, основою якого має бути община, яка використовує сучасну техніку і зберігає натуральне господарство.

Микола Васильович Левитський (1859−1936) — найбільш відомий представник ліберального народництва в Україні. Будучи студентом юридичного факультету Харківського університету, який закінчив у 1885 році, брав активну участь у гуртку молодих українофілів. Але на початку 90-тих років у нього сформувались остаточно ліберально-народницькі погляди. Ці погляди були по-в'язані з критикою капіталізму, заперечення капіталістичного розвитку Росії. Як доказом цих поглядів використовувалась теорія відтворення Сісмонді. Проте ця критика капіталізму була однобічною і поверховою.

Розглядаючи розвиток капіталізму в Росії як штучне явище, яке Левитський закликав зупинити, у противагу йому він ставить дрібне виробництво і натуральне господарство селян і робітників, яким провіщає велике майбутнє. Свої теорії Левитський захищає на практиці. Він є автором численних проектів розвитку дрібного виробництва, які намагається втілити у життя. Вчений є прихильником створення різних форм кооперацій, сільськогосподарських виставок, надання дешевого кредиту виробникам тощо. Не забуває Левитський і про общину, називаючи її «запорукою майбутнього добробуту», бо вона полегшує перехід до суспільного господарства всієї громади, всього села.

Результати діяльності Миколи Васильовича були такими: з теоретичного боку — праця «Артільний договір (для землеробських артілей)», яку було перекладено багатьма європейськими мовами, та його участь у багатьох міжнародних кооперативних конгресах; з практичного боку — створення ним 85 артілей в Олександрівському, Єлисаветградському повітах Полтавської губернії. Хоч Левитський і сподівався своєю діяльністю спинити розвиток капіталізму, проте функціонування створених ним артілей свідчило саме про капіталістичний розвиток сільського господарства.

Список використаної літератури

Бажал Ю. Доля теорії: 100 річчя класичної праці М.І. Туган-Барановського і сучасність // Економіка України. — 1994. — № 12. — С. 58−64.

Бартенев С. А. История экономических учений. — М.: Юристъ, 2000. — 456 с.

Белая С. Проблемы структурной политики государства в экономической литературе Украины и России в первой трети ХХ столетия // Экономика Украины. — 1999. — № 12. — С. 73−80.

Горкіна Л. П. Нариси з історії політичної економії в Україні: Остання третина ХІХ — перша третина ХХ ст. К.: Наук. думка, 1994.

Дослідження з історії економічної думки в Україні / Відп. ред. Т.І. Дерев’ян-кін. — К.: Наук. думка, 1996.

Злупко С. М. Михайло Туган-Барановський. Український економіст світової слави. — Львів: Каменяр, 1993

Злупко С.М. І.Зібер — дослідник світової економіки і економічної думки // Економіка України. — 1994. — № 8. — С. 67−74.

Злупко С. Є. Слуцький — український економіст-математик світової слави // Економіка України. — 1995. — № 7. — С. 67−74

Злупко С. Українська наукова школа економічної кон’юктури та її вплив на світову економічну думку // Економіка України. — 1997. — № 3. — С. 75−82.

Злупко С. Формування і розвиток української економіко-математичної школи // Економіка України. — 1998. — № 10. — С. 64−69.

Злупко С.М., Гришина О. В. Теорія грошей М.І. Туган-Барановського та її вплив на монетаризм ХХ століття // Фінанси України. — 1999. — № 8. — С. 99−113.

Злупко С.М. Економічна думка України (від давнини до сучасності). — Львів, 2000.

Злупко С. «Я сміливо можу стати на суд нащадків» (Василь Каразин) // Урядовий кур'єр. — 2003. — № 68. — С. 7.

Історія економічних учень: Підручник / Л.Я. Корнійчук, Н. О. Татаренко, А. М. Поручник та ін.; За ред. Л.Я. Корнійчук, Н. О. Татаренко. — К.: КНЕУ, 1999. — 564 с.

Історія економічної думки України: Навч. посіб. / Р.Х. Васильєва та ін. — К.: Либідь, 1993.

История экономических учений / Под ред. В. Автономова, О. Ананьина, Н. Макашевой: Учеб. пособие. — М.: ИНФРА-М, 2000. — 784 с.

Карагодова О.О., Черваньов Д. М. Мікроекономіка / Під заг. ред. проф. Д. М. Черваньова. — К.: Четверта хвиля, 1997. — 36 с.

Корнійчук Л. Сергій Подолинський — видатний вчений, громадський діяч // Економіка України. — 2000. — № 7 — С. 70−76.

Коропецький І. Українські економісти ХІХ ст. та західна наука. — К.: Либідь, 1993.

Леоненко П. Історія економічної думки: минуле як сучасне і майбутнє // Економічний часопис. — 1998. — № 8. — С. 46−51.

Лортикян Є. Акалемічна економічна наука і науково-дослідні кафедри України в 20-х роках // Економіка України. — 1995. — № 6. — С. 75−80.

Лортикян Є. Українські вчені-економісти на рубежі ХІХ-ХХ століття // Еко-номіка України. — 1997. — № 2. — С. 79−85.

Сергій Подолинський. Листи та документи / Упоряд.: Г. Сербин, Т. Слюдико-ва. Центральний державний історичний архів України, м. Київ. — К., 2002 — 422 с.

Туган-Барановський М. Політична економія: Курс популярний. — К.: Наук. думка, 1994.

Українська економічна думка. Хрестоматія / Упоряд. С. М. Злупко, К.: Знання, 1998.

Юхименко П.І., Леоненко П. М. Історія економічних учень: Навч. посіб. — 3-тє вид., випр. — К.: Знання-Прес, 2002. — 514 с.