Політична економія

КОНСПЕКТ ЛЕКЦІЙ ПО ДИСЦИПЛІНІ «ПОЛІТИЧНА ЕКОНОМІЯ»

ПЕРЕДМОВА

Економіка представляє собою систему економічних відносин, яка складається як на рівні окремих господарюючих суб'єктів, так і національної економіки в цілому. Щоб ці відносини систематизувати ї представити як цілісну систему, їх, як правило, класифікують за характером функціонування та за роллю в суспільному виробництві: соціально-економічні відносини, загально-організаційні та конкретно-економічні відносини.

Відповідно до даної структури складається система економічних наук, які вивчають ці відносини: політична економія, мікроекономіка, макроекономіка, історія економічних вчень, конкретні економічні науки. Логічний зв’язок між ними можна представити таким чином: на мікрорівні узагальнюються дані конкретно-економічних досліджень, виводяться моделі і формулюються принципи поведінки окремих господарюючих суб'єктів у певному ринковому середовищі; на макрорівні — акцентується увага на виявленні взаємозв'язків між цими окремими суб'єктами і розкриваються загальні тенденції економічного розвитку. Завершуватися будь-які фундаментальні дослідження мають виходом на узагальнення політекономічного характеру. Зокрема, необхідно показати, як ті чи інші перетворення у господарстві позначаються на відносинах власності, відносинах розподілу, економічному становищі окремих груп суб'єктів підприємницької діяльності, заробітній платі, соціальному захисті населення. Отже, в субординації економічних наук політичну економію варто поставити на саму вершину. Це вінець економічної науки. Кожен економіст, так само як і господарський практик, повинен уміти дати належну оцінку соціально-економічної природи тих господарських рішень, які приймаються як на мікро-, так і на макроекономічному рівнях.

Свого часу курс «Економічна теорія» замінив у багатьох вищих навчальних закладах «Політичну економію». Але така його назва була надуманою, вона не дозволяє чітко визначити предмет цієї дисципліни і звичайно не може бути альтернативою такій фундаментальній науці, як політична економія.

Якщо виходити зі структури тих економічних відносин, які входять до сфери уваги теоретичних досліджень, то можна сказати, що вони представляють економіку взагалі, безвідносно до специфічних особливостей галузі. Тому й логічно об'єднати всі ці дисципліни під загальною назвою «Економіка», яка стане альтернативою сучасній «Економічній теорії». У структурі цього загального курсу можна чітко окреслити предмети політичної економії, мікрота макроекономіки, що в свою чергу, може бути вагомим аргументом для розробки логічно побудованих навчальних програм цих курсів.

Даний навчальний посібник підготовлений відповідно до затвердженої Міністерством освіти і науки України «Освітньо-професійної програми підготовки бакалавра, спеціаліста і магістра напряму 0501 — «економіка і підприємництво». При цьому колектив авторів намагався побудувати викладення матеріалу таким чином, щоб він міг широко використовуватися студентами всіх спеціальностей. Висвітлення курсу політичної економії здійснюється за такою структурою: спочатку даються основні характеристики об'єкту вивчення, цілей і методів сучасних типів економічних систем, а також розкриваються такі базові економічні поняття як потреби, ресурси, виробничі можливості, показується економічна роль власності та її трансформаційні перетворення в Україні. Потім висвітлюють основні риси ринкової економіки. Зокрема дана характеристика ринку та його інфраструктури, капіталу сфери обігу, розкриті основні категорії товарного виробництва, закони грошового обігу, простежується історичний досвід становлення українських грошей. Значна увага приділяється аналізу цілей і характеру діяльності суб'єктів ринкової економіки; домогосподарств, підприємств та держави. В окремому розділі висвітлюються особливості підприємництва в аграрному секторі. Останній розділ акцентує увагу на з’ясуванні проблем суспільного відтворення на рівні національної економіки, а також світового господарства, інтеграції України у світовий ринок. Завершується він аналізом економічних аспектів сучасних глобальних проблем.

У цілому автори виходили з того, що глибока економічна освіта — це найбільше надбання цивілізованого суспільства. Зміст та структура посібника підпорядковані завданням оволодіння студентами глибокими теоретичними знаннями сучасних Проблем ринкової економіки, закономірностей її розвиту, діалектики суперечностей, методів регулювання, формуванню сучасного економічного мислення та вміння розуміти природу того економічного середовища, яке сьогодні складається в Україні і перспектив його соціально-економічних перетворень.

ПРЕДМЕТ І МЕТОД ПОЛІТИЧНОЇ ЕКОНОМІЇ

План лекції:

1.Становлення і етапи розвитку політичної економії

2. Предмет і метод політекономії

3.Функції політичної економії та її місце в системі політичних наук

1.Становлення і етапи розвитку політичної економії

Економічне буття, економічні явища та процеси завжди привертали до себе увагу людей. Річ у тім, що економічні питання торкаються життя кожної людини: вони регулюють матеріальні можливості життєдіяльності сім'ї, виникають у взаємовідносинах між людьми, між окремою особою та державою, між приватними закладами і т.д. Тобто, в буденному житті кожен з нас виступає учасником економічних відносин і, вільно чи невільно, в своїй діяльності приймає рішення, які зачіпають не лише власні економічні інтереси, але й економічні інтереси людей, що нас оточують, а також інтереси суспільства.

Отже, перша проблема, яка постає перед людьмице проблема оптимальності тих рішень, які вони приймають у процесі своєї господарської діяльності, які залежать від знання законів розвитку економіки. Ще в Античному Світі економічна думка досягла значного розвитку. Економічні погляди Ксенофонта, Платона, Аристотеля, а також мислителів Стародавнього Єгипту, Китаю та Індії мали великий вплив на розвиток економічної науки наступних епох.

Але хоч економічні погляди, школи зародилися давно, економічна теорія як самостійна наука виникла відносно недавно. Поштовхом цього було зародження й розвиток капіталізму, формування національного ринку. Тоді ж з’явилася й назва цієї науки-політекономія. Вона походить від поєднання трьох давньогрецьких слів «політейя» — суспільний, державний устрій і вже знайомих нам «ойкос», «номос», що в сукупності означає наука про закони ведення суспільного господарства.

Вперше назва «політекономія» була вжита французом Антуаном Монкретьєном у «Трактаті політичної економії», який побачив світ у 1615р. У цьому трактаті думки Монкретьєна були скеровані на процвітання господарства як державної, національної спільності. Підкреслюючи саме це, він і поставив перед словом економія визначення політична.

Однак головна заслуга Монкретьєна в тому, що в своєму «Трактаті». Він вперше виділив особливий предмет дослідження, відмінний від предмета інших суспільних наук. Саме з цього моменту в загальному понятті «економіка» починають виділяти два аспекти: економіку як систему господарської діяльності та економіку як систему наукових знань про господарську діяльність.

Схематично взаємодію економіки як господарської діяльності людей і як науки можна відобразити у вигляді схеми 1.1

Тобто економіка (від грецького ойкос — хазяйство, номос — закон) — закони господарювання, а також сфера життя людини, що пов’язана з задоволенням її потреб.

Політична економія як наука бере свій початок із першої в світі школи політичної економії — меркантилізму (від італ. теrсапtіlsт — торговець, купець) і епохи пізнього Середньовіччя (остання третина XV ст.). Це вчення відображало інтереси торговельної буржуазії в період первісного нагромадження капіталу. Оскільки основною формою багатства представники меркантилізму вважали золото і срібло, то таке багатство, на їхню думку, нагромаджується за рахунок зовнішньої торгівлі.

Виступали за досягнення активного торговельного балансу через розвиток національного виробництва та вивезення частини товарів за кордон, за посилення ролі держави. Його представники вперше з’ясували головну мету розвитку капіталістичного способу виробництва. Проте, предметом політичної економії вони вважали сферу обігу.

Тому уже наприкінці XVI — на початку XVII ст. ідеї цієї школи почали суперечити інтересам промислової буржуазії.

Класична політична економія. Цей напрям світової економічної думки розвивався до першої половини XIX ст. Його засновники — У. Петті (Англія), П. Буагільбер (Франція), які започаткували теорію трудової вартості. Найвище її досягнення — праці англійських економістів А. Сміта (1723—1790) та Д. Рікардо (1772—1823). Класична політична економія зосередила увагу на аналізі відносин у сфері виробництва, капіталу та процесу відтворення. Вона досліджувала доходи основних класів буржуазного суспільства, механізм конкуренції, кредиту, грошового обігу, вперше висунула проблему економічних законів, досліджувала їхній об'єктивний характер, механізм дії, необхідність урахування та використання цих законів у господарській практиці та політиці, джерело вартості класики вбачали у різних формах конкретної праці. А. Сміт чітко розмежував валовий і чистий національний дохід, основний і оборотний капітал.

Він звернув увагу на двоїстий характер праці, нерівність між заробітною платою робітника і продуктом його праці (що є передумовою з’ясування сутності експлуатації за капіталізму). У вченні Д. Рікардо знайшла своє відображення теорія додаткової вартості (хоча він не відокремив її від таких особливих форм додаткової вартості, як прибуток, рента, відсоток), сформульовано закони обернено пропорційної залежності між величиною заробітної плати і прибутком, з’ясовано механізм диференційної ренти.

Представники післякласичної політичної економії Дж. Мілль, Дж. Мак-Кулох та інші відійшли від наукових елементів вчення А. Сміта та Д. Рікардо, зосередили основну увагу на аналізі сфери обігу, а отже — зовнішніх, поверхневих зв’язках, що відповідало вимогам вульгарної політичної економії (від лат. vulgar — поверхневий), почали відкрито захищати панівний клас в умовах загострення суперечностей капіталізму.

Основні недоліки класичної школи політичної економії: 1) з аналізу відтворення суспільного капіталу А. Сміта «випав» постійний капітал, тому вартість сукупного суспільного продукту він звів лише до величини заробітної плати і прибутку; 2) Д. Рікардо визначав вартість товару (одне з визначень) через механізм попиту і пропозиції, тобто як результат змішування абстрактної та конкретної праці; 3) хоча обидва вони близько підійшли до розуміння вартості товару робоча сила, але не змогли науково обґрунтувати цю категорію; 4) внаслідок цього і поняття «капітал» А. Сміт та Д. Рікардо звели лише до речового змісту, засобів виробництва, ототожнили його з останнім; 5) капіталістичний спосіб виробництва вони вважали вічним ладом, тобто не розглядали його відповідно до принципу історизму; 6) представники цієї школи ігнорували або недооцінювали роль держави в господарському житті.

У Франції відгалуженням класичної школи політичної економії були фізіократи (гр. рhysis — природа і кratos — влада). Ф. Кене розробив економічну таблицю, в якій уперше зробив спробу кількісного макроекономічного аналізу натуральних і грошових потоків матеріальних цінностей у народному господарстві. Ця таблиця стала прообразом методів аналізу «витрати-випуск», що використовуються у XX — на початку XXI ст. і в яких розкриваються міжгалузеві зв’язки.

Класична школа політичної економії, її прогресивні ідеї набули розвитку в марксистській політичній економії.

Марксистська політична економія. К. Маркс, по-перше, довів до рівня наукової теорії ідеї класиків політичної економії про двоїстий характер праці. По-друге, він виділив поняття середньої вартості товару, що визначається суспільно необхідним робочим часом, навколо якої коливаються ціни, а сама ціна, крім того, виражає коливання попиту і пропозиції. По-третє, він обґрунтував антагонізм капіталістичного виробництва між суспільним характером виробництва та приватнокапіталістичною формою привласнення. По-четверте, він по-новому розкрив предмет політичної економії. По-п'яте, обґрунтував прогресивну роль акціонерної власності як за умов еволюції капіталістичного способу виробництва, так і в побудові досконалішого суспільного ладу. По-шосте, економічно довів об'єктивну неминучість соціалізму, що зумовлене, насамперед, прогресом продуктивних сил, усуспільненням виробництва і праці. По-сьоме, обґрунтував неминуче зростання ролі крупних підприємств і процес виникнення монополій, а також економічної ролі держави в умовах капіталізму. По-восьме, разом із Ф. Енгельсом розкрив діалектику форм власності (індивідуальної, акціонерної, державної), відродження індивідуального привласнення на основі колективної праці. Заслугою Енгельса є також визначення предмета політичної економії у вузькому і широкому його значенні. По-дев'яте, К. Маркс обґрунтував теорію економічних криз, зокрема схеми відтворення. Американський економіст В. Леонтьєв зазначав, що у цій галузі реальний внесок економістів після Маркса дуже незначний. По-десяте, створив вчення про суспільно-економічні формації, причини їх зміни на основі розвитку внутрішніх суперечностей, що пронизують об'єктивні економічні закони. По-одинадцяте, розкрив сутність абсолютної ренти, сформулював теорію ціни виробництва та ін.

Водночас марксистське економічне вчення не позбавлене недоліків і Маркс і Енгельс недооцінювали роль приватної, в тому числі приватної трудової, власності як у реалізації сутнісних сил людини, так і в побудові комунізму. Марксистська теорія гіпертрофовано розглядає роль державної власності в побудові нового ладу? Найповніше це виявилось в ідеї Леніна про соціалізм як єдину державну фабрику. Маркс помилково вважав, що соціалізм несумісний із товарно-грошовими відносинами. |Цих поглядів спочатку дотримувався і Ленін, але змінив їх в останні роки життя. Маркс і Енгельс недостатньо уваги приділяли закону попиту і пропозиції, впливу суб'єктивних оцінок споживачів на процес ціноутворення, поведінки споживачів тощо. Маркс необґрунтовано вважав джерелом вартості лише працю найманих робітників, ігноруючи при цьому працю підприємців.

Історична школа та маржиналізм. Історична школа виникла в Німеччині у середині XIX ст. Назву отримала від своєрідного тлумачення предмета політичної економії та історичного методу дослідження, відповідно до якого ця наука не вивчає економічні закони, а описує конкретно-історичні форми у країні. Тому саму назву «політична економія» представники цієї школи, передусім Ф. Ліст, ототожнювали з поняттям «національна економіка» .

Для виживання суспільства необхідно, на думку представників історичної школи, надавати бідним верствам більше благ, створених завдяки прогресу. Вони вважали психологічні та етичні чинники не менш важливими, ніж економічні, обстоювали доцільність широкого підходу до вивчення економічного та соціального життя.

Деякі представники історичної школи обстоювали централізоване управління економікою, впровадження планування, законодавчого регулювання; стверджували, що державні фінанси можуть стати ефективним знаряддям досягнення соціальної справедливості, виступали за соціальні реформи.

Переоцінювали національні особливості розвитку економіки, капіталістичний спосіб виробництва вважали вічним ладом тощо.

У середині XIX ст. виникає і в 70-ті роки набуває поширення маржиналізм (від фр. тarginal — граничний). Він стає водночас і методологічним принципом західної економічної науки. Засновниками маржиналізму були австрійський економіст К. Менгер, англійський економіст У. Джевонс, швейцарський науковець Л. Вальрас. Він та його послідовники! стверджували, що ринкова економіка здатна досягти рівноваги на основі попиту і пропозиції. Основою маржиналізму є теорія граничної корисності, згідно з якою ринкова ціна товару визначається не суспільно необхідними витратами праці, а ступенем насичення потреби в ньому, корисністю останньої одиниці запасу певного виду товарів.

Позитивні сторони маржиналізму — докладний аналіз функціонування ринку, з’ясування закономірностей ціноутворення та грошового обігу, попиту, намагання дослідити питання оптимального розподілу та використання ресурсів. Негативні — переважання суб'єктивної мотивації, суб'єктивна оцінка економічної поведінки людей, абстрагування від вивчення соціально-економічної сутності капіталізму, тобто відносин власності, виробничих відносин. На передній план прихильники маржиналізму висували не відносини між людьми у різних сферах суспільного відтворення, а ставлення людини до речі. Помилковою була їхня теза про можливість досягти рівноваги економічної системи лише на основі взаємодії попиту та пропозиції без участі держави.

Основні напрями сучасної економічної теорії. Усю сукупність течій, шкіл сучасної західної економічної думки можна умовно згрупувати у такі основні напрями: 1) неокласична економічна теорія; 2) інституціонально-соціологічний напрям, або інституціоналізм; 3) кейнсіанство; 4) марксистська політична економія.

Об'єкт дослідження неокласичної економічної теорії — поведінка Ноmо есоnоmісus — «людини економічної», котра як продавець робочої сили, споживач чи підприємець намагається максимізувати свій дохід, звести до мінімуму витрати (чи зусилля).

Основною категорією аналізу прихильники неокласичної економічної теорії вважають граничну корисність, протиставляючи її теорії трудової вартості.

Представники неокласичної економічної теорії також висунули теорію загальної економічної рівноваги, згідно з якою механізм вільної конкуренції (насамперед, ринкового ціноутворення) забезпечує «справедливу винагороду кожного з факторів виробництва і повне використання економічних ресурсів». Це теорія А. Маршалла і А. Пігу.

Неокласичний напрям представлений трьома основними течіями, це монетаризм, неолібералізм і неоконсерватизм.

Монетаризм (англ. топеу — гроші) стверджує, що грошова маса в обігу відіграє визначальну роль у формуванні економічної кон’юнктури та встановленні причинно-наслідкових зв’язків між зміною кількості грошей і величиною валового національного продукту, а також у розвитку виробництва. Виникла в середині 50-х років XX ст. у США. її засновник — глава чиказької школи політичної економії М. Фрідмен — виступає проти активного й широкомасштабного втручання держави в економіку, проти державних заходів стимулювання попиту, висуваючи при цьому гасло «назад до Сміта». Позитивна сторона монетаризму — всебічний аналіз механізму дії грошей на ринок товарів, обґрунтування впливу монетарної політики на розвиток економіки.

Водночас монетаризм намагається ліквідувати або вкрай урізати соціальні програми держави, обстоює масове безробіття як засіб боротьби з інфляцією. Рецепти монетаристської школи значною мірою втілені у програмах Міжнародного валютного фонду.

Неолібералізм. Погляди неокласичної інколи політичної економії з різними течіями, напрямами отримали в економічній літературі назву лібералізм (лат. Liberalis — вільний). Лібералізм — сукупність поглядів, основним змістом яких є заперечення необхідності втручання держави в економічне життя й розуміння механізму самоорганізованого ринку як єдиного ефективного регулятора господарських процесів. Такі погляди значною мірою відображали специфіку капіталізму епохи вільної конкуренції. Ідеї економічного лібералізму панували до кризи 1929—1933 рр.

Сучасні послідовники економічного лібералізму — неоліберали (американські вчені Л. Мізес та Ф. Хаєк) — виступають за мінімальне втручання держави в економіку, за надання максимальної свободи підприємцям і торговцям.

Ідеї неолібералізму були покладені в основу теорії соціально орієнтованого ринкового господарства, що проголошує необхідність вільної конкуренції, вільних цін тощо, гарантування державою цих умов і соціальну спрямованість їхнього розвитку. Авторами цієї теорії були відомі німецькі економісти А. Мюллер-Армак і Л. Ерхард.

Інституціоналізм. Назва походить від латинського слова іпstitutum — установа. Інституціоналізм — це один із напрямів західної економічної думки, що виник наприкінці XIX — на початку XX ст. і основне значення приділяв аналізу ролі інститутів в ухваленні економічних рішень та в економічній діяльності, їхній спрямованості й ефективності.

До інститутів його прихильники відносять конкуренцію, профспілки, податки, державу, монополії (в тому числі корпорації), сталий спосіб мислення, юридичні норми тощо, а економіку розглядають як систему відносин між суб'єктами господарювання, що формується під впливом економічних та неекономічних чинників (серед останніх важлива роль відводиться, насамперед, техніці).

Засновники інституціоналізму — американські науковці Т. Веблен, Д. Коммонс, У. Гамільтон, англійський економіст А. Гобсон та ін.

Розрізняють інституціоналізм соціально-технологічний (представники якого Дж. Гелбрейт, Р. Арон, Я. Тінберген та інші основою економічного розвитку називають впровадження науки і техніки у виробництво і на цій основі обґрунтовують індустріальне, постіндустріальне та інші форми суспільства), соціально-психологічний (автор якого — Т. Веблен основою розвитку вважає інститути майстерності, родинного почуття та інші) і соціально-правовий (автор якого Дж. Р. Коммонс основою розвитку суспільства називає право, юридичні відносини).

Представники інституціоналізму виступали з різкою критикою маржиналізму, неокласичної теорії ринкової рівноваги з її методологічним принципом граничної корисності та продуктивності, а ринок перетворився лише на один із економічних інститутів. Іншими елементами інститутів стали корпорація, держава. Головним економічним інститутом і основою сучасного їм суспільства, нової системи представники інституціоналізму вважали державу, що проводить активну соціальну політику, застосовує індикативне планування та регулювання господарського життя. А ідеалом суспільства вони проголошували державу соціального благоденства, для чого, на їхню думку, потрібен соціальний контроль.

В останні десятиріччя виник новий різновид інституціоналізму — неоінституціоналізм, що основою економічного розвитку в постіндустріальному суспільстві вважає людину, а метою економічної системи — всебічний розвиток людини. Зокрема, XXI ст. неоінституціоналісти проголошують століттям людини. З цією метою вони розробляють економічну теорію прав власності (в якій власністю є не певне економічне благо, а частка прав щодо його використання), теорію суспільного вибору (яка досліджує взаємозв'язок економічних і політичних явищ, зокрема бюрократичного управління), передбачають розширення соціальних програм.

Кейнсіанство та його еволюція. Кейнсіанство — один із провідних напрямів сучасної економічної теорії. Назву отримав від імені відомого економіста Дж. Кейнса, який вважав, що без активного втручання держави в розвиток соціально-економічних процесів, без істотного розширення функцій держави капіталізм неспроможний буде існувати, не зможе «уникнути повного руйнування існуючих економічних форм». Кейнс одним із перших у західній економічній науці обґрунтував макроекономічний підхід до аналізу соціально-економічних процесів, оперуючи такими глобальними категоріями, як національний дохід, сукупні інвестиції, споживання, зайнятість, нагромадження та ін. Ці категорії він розглядав у їхній взаємодії та функціональних зв’язках, а також досліджував кількісні функціональні аспекти закономірностей розширеного відтворення, опираючись на окремі положення теорії відтворення Маркса. ІЦоб наблизитися до рівноваги за Кейнсом, необхідно, насамперед, регулювати попит через підвищення ефективності інвестиційних процесів з боку підприємств і держави (головну роль у цьому процесі він відводив державі — ефект мультиплікатора). Отже, в теорії Кейнса вирішальна роль належить інвестиціям. Розширення функцій держави, на думку Кейнса, необхідне для боротьби зі зростанням безробіття, кризами, для раціонального використання трудових ресурсів. Збільшення приватних інвестицій держава має регулювати здешевленням кредиту. Від загальної суми інвестицій залежить обсяг національного доходу, зайнятість, урівноваження попиту і пропозиції. Тому Кейнс вважав доцільним збільшення державних витрат на громадські роботи і навіть на військові цілі.

Найважливішим засобом регулювання сукупного попиту, за Кейнсом, є бюджетне регулювання, оскільки під час кризи зниження відсоткової ставки незначним чином впливає на рівень інвестицій.

Чимало послідовників Кейнса виступають за необхідність довготермінового регулювання економіки у формі національного планування, за активнішу участь держави у структурній перебудові економіки, в координації економічної політики у міжнародному масштабі. Щоб подолати інфляцію, необхідно, на їхню думку, традиційні методи бюджетної політики доповнити політикою доходів, що передбачає добровільну угоду профспілок, монополій та держави про темпи зростання своїх доходів відповідно до певних орієнтирів у зростанні продуктивності праці. З цією метою пост-кейнсіанці розробили теорію акселератора (від лат. ассеlеrаrе — прискорювати), в якій розкрито залежність приросту інвестицій від приросту доходу.

Ці ідеї у посткейнсіанстві отримали назву лівого кейнсіанства. Його представники (Дж. Робінсон, П. Сраффа, Л. Пазінетті та ін.) виступають за обмеження влади монополій та їхніх прибутків, зменшення військових витрат і, відповідно, розширення соціальних програм (розвиток освіти, охорона здоров’я, соціальне страхування, житлове будівництво)., за справедливий розподіл і перерозподіл національного доходу, за ефективнішу антикризову та антициклічну політику держави тощо. Лівокейнсіанці гостро критикують ідеї неокласичної школи граничної корисності, намагаються переосмислити чимало фундаментальних категорій політичної економії (вартість, ціну, капітал, прибуток, гроші та ін.), синтезуючи позитивні сторони класичної школи політичної економії та марксистські погляди.

Поєднання окремих ідей неокласиків і кейнсіанства привело до виникнення неокласичного синтезу.

Неокласичний синтез — узагальнююча економічна концепція, в якій поєднуються раціональні теорії ціноутворення і розподілу доходів у межах неокласичного напряму (зокрема в межах теорії загальної економічної рівноваги) та зростання національного доходу в межах кейнсіанського напряму економічної теорії. Згідно з цією концепцією, залежно від стану економіки необхідно застосовувати кейнсіанські або неокласичні рецепти впливу на економіку. Водночас прихильники неокласичного синтезу проголошують необхідність вдосконалення методів державного регулювання економіки внаслідок ускладнення економічної системи.

Його найвідомішими представниками є американські економісти Е. Хансен, П. Самуельсон, Дж. Хікс, яких вважають авторами теорії доходів-витрат як ортодоксальної версії кейнсіанської доктрини. На думку П. Самуельсона, вирішення ключових проблем грошової та фінансової політики за допомогою категорій теорії доходу впроваджує класичні істини і надає їм законної сили.

Марксизм і сучасність. Як четвертий основний напрям сучасної економічної теорії слід розглядати ті положення К. Маркса, Ф. Енгельса і В. Леніна, які витримали перевірку часом і постійно розвиваються прибічниками марксистської теорії. Про основні переваги економічного вчення К. Маркса в контексті сучасності йшлося вище.

До сказаного можна додати таке. Неперехідною цінністю марксистської політичної економії є трудова теорія вартості. Важливо у зв’язку із цим відзначити, що усі три найвидатніші представники світової економічної думки, названі П. Самуельсоном (А. Сміт, К. Маркс і Дж. Кейнс), дотримувались цієї теорії. Враховуючи, що погляди перших двох мислителів розглядалися вище, процитуємо вислів Дж. Кейнса із цієї проблеми: «мені … близька … доктрина, згідно з якою все виробляється працею». Крім того, двома основними одиницями виміру, придатними для пізнання економічної системи в цілому, він називав «одиницю праці» та «одиницю заробітної плати» .

Другою такою неперехідною цінністю є діалектичний метод дослідження, втілений у «Капіталі». Заслугою К. Маркса у цьому випадку є не обґрунтування самого методу (перш за все, основних законів і категорій діалектики), оскільки він був розроблений найвидатнішим філософом світу Гегелем, а його прикладення і творче використання у економічній системі капіталізму, органічне сплетіння основних елементів цього методу в тканину економічного дослідження. Результатом такого використання стало як збагачення категоріального апарату діалектики, так і глибоке обґрунтування цілого ряду нових економічних законів і категорій.

У колишньому СРСР догматично тлумачилися окремі положення Маркса, ігнорувалося багато конструктивних висновків його теорії (про необхідність дотримуватися у побудові нового суспільства вимог об'єктивних економічних законів, недоцільність експропріації індивідуальної трудової власності тощо).

Загалом багато ідей, положень теорії і методології Маркса мають евристичну цінність, витримали перевірку часом і використовуються провідними економістами багатьох країн світу. Завдяки життєвості багатьох висновків і положень марксистської політичної економії вона і нині є одним із важливих напрямів економічної теорії.

Розвиток економічної думки в Україні. Найславетнішими постатями економічної думки в Україні у XIX — на початку XX ст. Були Вернадський, С. Подолинський, І. Франко, М. Туган-Барановський та ін.И С. Подолинський (1850—1891) виступав проти приватної власності, за побудову соціалізму, неминучість якого вбачав у несправедливості капіталізму — привласненні капіталістами продукту неоплаченої праці, розтрачанні ним природних ресурсів, а також у його природничо-наукових основах. Такими, на його думку, була енергія всесвіту, яка нерівномірно розподіляється по різних його частинах і під впливом людської праці зазнає позитивних змін щодо її найефективнішого використання для задоволення людських потреб, але найкраще може бути застосована при соціалізмі. Ф. Енгельс називав відкриттям ідею Подолинського про те, що людська праця може довше утримуватись на поверхні землі і довше змушувати діяти енергію сонця (ніж без праці). Ця ідея наприкінці XX ст. була названа західними ученими видатним науковим відкриттям людства.

І. Франко (1856—1916) найважливішою умовою знищення експлуатації і подолання соціальної нерівності називав приватну власність і відстоював ідею встановлення суспільної власності на засоби виробництва нереволюційним шляхом. Предмет політичної економії спочатку визначає як «суспільні зв’язки між людьми», а відтак як науку про економічні закони розвитку суспільства, відстоював теорію трудової вартості, ідею про неминучість руху суспільства від капіталізму до соціалізму.

М. Туган-Барановський (1865—1919) уперше у світовій літературі обґрунтував положення, згідно з яким фази промислового циклу визначаються законами інвестування, зробив спробу синтезу теорії трудової вартості(цінності) та граничної корисності (Як це на заході, але з урахуванням витрат виробництва здійснював А. Маршалл), запровадив у науковий обіг поняття «вартість"(як витрати живої та уречевленої праці) та «трудова вартість» (як витрати живої праці), поглибив теорію кооперації та соціалізму.

Є. Слуцький (1880—1948) розкрив зв’язок між функцією корисності та рухом цін і грошових доходів населення, внаслідок чого розвинув неокласичну теорію.

Основні етапи розвитку політичної економії.

2. Предмет і метод політекономії

Кожна наука має свій предмет вивчення. Добрих 150 років після Монкретьєна, який дав назву цій науці, політекономія розглядалась переважно як наука про державне господарство. І лише при А. Сміті характер її змінився. Вона стала перетворюватись в науку про закони розвитку господарства взагалі та про економічні відносини класів зокрема. В сучасних умовах загальним об'єком вивчення виступає суспільне виробництво як цілісний організаційно-соціально-економічний комплекс.

Але політекономія вивчає не все виробництво. Предметом політекономії є лише соціально-економічна суть виробництва, тобто ті виробничі (економічні) відносини, які виникають між людьми в процесі функціонування суспільного виробництва. Це можна представити схемою, зображеною на малюнку 1.2.

Схема 1.2. Економічні відносини як цілісна економічна система

Вивчаючи виробничі (економічні) відносини людей, вона розглядає не лише організаційно-економічні та техніко-економічні питання, але й вивчає соціально-економічні умови, в яких відбувається життєдіяльність людей. Тому політекономія дає можливість відповісти не тільки на питання: що, як і для кого потрібно виробляти, але й на питання більш суттєві: чим визначається характер виробництва, розподілу, обміну та споживання матеріальних благ? Чому при виробництві продовольчої продукції в кількості, яка перевершує майже в чотири рази нормальні потреби людей, близько 200 млн. чол. на планеті щорічно помирає від голоду? Чому соціальна справедливість, до якої людство прагне всю свою багатовікову історію, яка лежить в основі християнської релігії, досягнення якої декларується більшістю суспільних реформаторів в продовж уже сотень років, так і не стала нормою життя суспільства? Нарешті, чому Україна, маючи найкращі стартові умови серед усіх колишніх республік СРСР, опинилась після проголошення самостійності чи не в найгірших умовах?

Характерні риси політекономії:

· суспільна наука, яка вивчає господарську (економічну) сторону життя суспільства;

· пов’язана з іншими суспільними науками;

· історична наука, яка розвивається і змінюється з розвитком чоловічого суспільства;

· найбільш точна з усіх суспільних наук, так як при вивченні свого предмету широко використовує кількісні методи дослідження.

Сутність методу та його структурні елементи. У найзагальнішому філософському значенні метод означає засіб пізнання як певну сукупність або систему прийомів і операцій для мисленого відтворення предмета, що вивчається. Така сукупність об'єднується загальним поняттям «діалектичний метод».

Метод економічної теорії, як і предмет цієї науки, складається з елементів, головними з яких є:

філософські і загальнонаукові принципи;

закони діалектики;

категорії філософії;

4) закони і категорії економічної теорії.

До філософських належать принципи матеріалізму, розвитку, суперечності, детермінізму, взаємодії, об'єктивності тощо. До загальнонаукових принципів і методів — принцип системності, структурно-функціональний підхід, методи аналізу і синтезу, індукції та дедукції тощо. Основні закони діалектики — закон єдності та боротьби протилежностей, закон кількісно-якісних змін і закон заперечення заперечення.

Інструментом економічного дослідження є такі категорії філософії, як кількість і якість, сутність і явище, зміст і форма тощо.

Три перших групи структурних елементів діалектичного методу не механічно накладаються на економічні явища і процеси, що вивчаються, а відображаються через метод економічної теорії (як окремої науки). При цьому вони набувають специфічних форм застосування, органічно вплітаються в економічне дослідження.

Політико-економічні методи пізнання. Найбільш елементарною, найпростішою клітиною у системі теоретичного пізнання, а разом із тим — вихідним елементом у системі діалектики є метод абстракції.

Метод абстракції означає відмову від поверхневих, несуттєвих сторін явища з метою розкриття його внутрішніх, суттєвих, сталих і загальних зв’язків, дійсної тенденції руху. Наслідком абстракції (поряд із використанням інших елементів діалектики) є обґрунтування економічних категорій. Абстракція лише відображає у формі думки зміст, закладений у речах.

Оскільки в кожній економічній категорії є різні сторони, ланки тощо, необхідно за допомогою методу аналізу розчленувати її на складові частини, окремі сторони.

Синтез — поєднання розрізнених раніше частин і сторін у цілісність із урахуванням взаємозв'язків між ними.

Абстракція є однією із граней конкретного, а також способом переходу процесу пізнання від простого до складного і тому становить його протилежність. Конкретним є цілісний об'єкт у єдності його властивостей, рис. Наприклад, у грошах окремими сторонами є їхні функції, а гроші в цілому є складнішою категорією, ніж товар, єдністю всіх функцій. Стосовно пізнання суспільного способу виробництва принцип матеріалізму передбачає необхідність визначення причин виникнення і розвитку виробничих відносин, виділення у способі виробництва його первісних рушійних сил — продуктивних сил.

Подальша конкретизація цього принципу здіснюється окремо стосовно виробничих відносин і продуктивних сил. Щодо суспільної форми, тобто виробничих відносин, це передбачає виділення як основоположних відносин безпосередньо виробництва, що знаходить вираження у формолюванні принципу примату виробництва. Виробничі відносини між людьми у процесі безспосереднього виробництва детермінують економічні зв*язки і відносини в інших сферах суспільного відтворення (у розподилі, обміні та споживанні).

Основним елементом діалектичного методу дослідження в економічної теорії, його ядром є закон єдності і боротьби протилежностей у його гносеологічній функції, або принцип суперечності. Найважливіша специфічна форма його конкретизації - боротьба між речовим змістом і суспільною формою. Речовий зміст способу виробництва — це процес розвитку продуктивних сил, що виражають процес праці, ставлення людини до природи, техніко-економічні зв*язки та відносини між людьми.

Суспільна форма — це виробничі відносини або відосини економіної власності, соціально — економічні зв*язки і відносини між людьми з приводу привласнення робочої сили, засобів виробництва, предметів споживання, об*єктів інтелектуальної власності, інформації та послуг. Тому кожна окрема категорія або закон відображає лише одну із сторін цього зв*язку, є діалектичною єдністю суспільної форми та речового змісту.

Історичне — спосіб пізнання конкретних умов розвитку економічних явищ і процесів, самої економічної системи в їхній історичній послідовності від простих і абстрактних категорій до складніших і конкретних. Логіче — це спосіб пізнання економічної системи, окремих її елементів у період досягнення повної зрілості найбільш розвинених форм. Взаємозв*язок історичного та логічного полягає в тому, що логічне — це разом із тим й історичне, але очищене (звільнене) від випадковостей, що заважають, стримують безперервний розвиток по висхідній. Основою логічного завжди є історичне, надаючи першому (логічному) визначеність абстрактної категорії.

Систему економічних відносин у взаємодії з розвитком продуктивних сил можна вивчити за допомогою всієї сукупності елементів діалектичного дослідження.

Завершальним елементом діалектичного методу досліджееня в економічній теорії є єдність наукової теорії та суспільної практики. Остання є основою та критерієм правльності економічної теорії. Важливою ланкою суспільної практики є економічний експеремент, перевірка ефективності запровадження нових форм управління спочатку на окремих підприємствах, у групі підприємств, або у декількох галузях.

Поєднання якісного і кількісного аналізу.

Економични процеси моють кількісну і якисну сторони. Тому вони мають вивчатися з обох боків. Якісна сторона виражає суть явища, а кільсна-величинуданої якості.

Політична економия вивчає виробничі відносини в кільсний і якосній визлагеності. Для економіста наприклад, важливо розкрити не лише суть заробітної плати, а й визначіти її величіну та частку у формуванні життєвих. Крім того, політекономія враховуе, що кількісні зміни неминуче ведуть і до якісних змін. Так, нарощування здіснюваних нині в Україні трансформаційних перетворень сприяє поступовому стоновленню соціально оріентованої ринкової економіки.

Для економічного аналізу характерне широке використання математичних моделей, побудова різноманітних графіків, діаграм, що відображають поведінку господарюючіх суб*ектів в залежності від постійно змінюваних ринкових умов. Побудова моделей базується на узагальненні статестичних даних. Використовуються ці моделі для кількісних прогнозів.

Під час оцінки теорії важливо пам*ятати, що вона не може бути справедливою абсолютно для всіх випадків.

В цілому методи дослідження наведені на рис. 1.2

Рис. 1.2 Методи економічного аналізу.

3. Функції політичної економії та її місце в системі економічних наук.

Кожна наука має свою мету, яка відображає її головний зміст. Такою метою для політекономії є з’ясування законів розвитку суспільства та вироблення на основі цього рекомендацій для формування економічної політики, яку повинна проводити держава, моючи за мету підвищення ефективності суспільного виробництва.

Зміст науки проявляється в тих функціях, які вона виконує.

Теоретико-пізнавальна функція полягає в тому, щоб розскрити зміст економічних законів та категорій, а отже — сутнісні, причинно-наслідкові зв*язки Економічних явищ і процесів, форм їх вияву, притаманні їм внутрішні суперечності, розвиток яких забеспечує поступальний економічний прогрес суспільства, а також механізм дії законив. Теоретико-пізнавальна функція політичної економії є методологічною основою, передусім, для економічної теорії та інших майже 50 економічних дисциплін.

Економічні закони, як і закони природи, мають об’ективний характер.

Закон-внутрішньо необхидні, сталі і істотні зв’язки між протилежними сторонами, властивостями явищ, процесів, елементів економічної системи.

Проте вони істотно різняться від законів природи, бо виникають, розвиваються іфункціонують лише у процесі економічної діяльності людей — виробництві, розподілі, обміні та споживанні. Крім того, економічні закони, на відміну від законів природи, діють не вічно. Більшість із них тимчасові, минущі.

На початкових етапах розвитку капіталістичного суспільства економічні закони реалізуються через стихійну діяльнисть людей, через конкурентну боротьбу подібно до непізнаних сил природи. На сучасному етапі розвитку капіталізму, коли основною формою капіталістичної власності є колективна (акціонерна, кооперативна, державна та ін.), стихійна дія економічних законів доповнюється елементами їх свідомого використання через механізм державного та наднаціонального регулювання економіки, розширення масштабів планомірності в межах гігантських монополістичних об'єднань тощо.

Держава не може скасувати об'єктивні економічні закони, але може створювати передумови для розвитку цих законів, змінюючі умови. Це досягаеться, по-перше, вдосконаленням права власности, господарського механізму, по-друге, за допомогою державного управління. Отже, економічні закони не залежать вид волі та свідомості людей, але залежать від їхньої свідомої діяльності.

Класифікація економічних законів.

Залежно від терміну дії економічних законів до першої групи слід віднести закони, що діють упродовж різних історичних періодів. Серед них розрізняв ють закони чотирьох типів. До першого типу належать всезагальні економічні закони, тобто закони, притаманні всім суспільно-економічним формаціям. До них належать закон економії часу, закон зростання продуктивності праці, закон адекватності виробничих відносин рівню і характеру розвитку продуктивних сил та ін.

До другого типу економічних законів належать загальні економічнізакони, тобто закони, що діють у декількох формаціях: це закон вартості, закон грошового обігу, закон попиту і пропозиції та ін.

До третього типу належать закони, що діють у межах лише однієї суспільно-економічної формації, тобто специфічні економічні закони. До них належать, передусім, основний економічний закон, закон концентрації окремих форм власності та капіталу (наприклад, за умов капіталізму — закони концентрації промислового, торговельного, індивідуального, позичкового капіталу та ін.).

До четвертого типу належать економічні закони, що діють на одній із вищих стадій або ступеней розвинутої суспільно-економічної формації, тобто стадійні та ступеневі закони. Так, на вищій стадії капіталізму діє закон монополізації капіталістичного виробництва, закон зрощування промислового капіталу з банківським та ін.; на вищому ступені цієї стадії діє закон одержавлення капіталістичної економіки, закон планомірності тощо.

До другої групи економічних законів доцільно віднести закони розвитку та функціонування окремих економічних підсистем. Визначальними з-поміж них є закони розвитку продуктивних сил. До них за сучасних умов належать закон поступового переходу функцій працівника до засобів праці, закон зростання екологічних витрат та ін.

Найтісніше пов’язані з продуктивними силами техніко-еко-номічні відносини. До законів розвитку цієї підсистеми належить закон усуспільнення виробництва і праці, закон суспільного поділу праці, закон концентрації виробництва тощо. Законами розвитку та функціонування відносин економічної власності керують основний економічний закон, а також закон концентрації власності, закони розвитку окремих форм капіталу тощо. До законів, які відображають розвиток господарського механізму, належать закони конкуренції, закон пропорційного розвитку, закон посилення державного регулювання та ін.

Системний характер економічних законів полягає:

— у підпорядкованості всіх типів таких законів основному економічному закону, а за умов капіталістичного способу виробництва — виробництву додаткової вартості, що виступає у формі привласнення максимального прибутку. І справді, дія законів зростання продуктивності праці, концентрації виробництва тощо здійснюється заради основної мети, виступає засобами реалізації останньої. Якщо окремі явища і процеси у нині розвинених країнах світу не підтверджують такої підпорядкованості, то це свідчить про поступову зміну типу самої системи, наприклад її зростаючу соціалізацію;

— у тому, що кожний економічний закон пронизаний суперечностями, які в сукупності є рушійною силою розвитку економічної системи;

— у взаємодоповнюваності, взаємопереплетінні, взаємопроникненні багатьох економічних законів та ін.

Економічні категорії. Якщо економічні закони, передусім специфічні, розкривають найглибшу (або внутрішню) сутність певної економічної системи, то менш глибока її сутність виражається у певних економічних категоріях.

Економічні категорії — теоретичне вираження, мислені форми економічних відносин у взаємодії з розвитком продуктивних сил, економічних явищ і процесів, які реально існують.

Вони теоретично відображають не лише окрему сторону системи економічних відносин, а її зв’язок із відповідною стороною системи продуктивних сил. Змістом продуктивних сил є ставлення людини до природи, їх взаємодія. Речовим змістом економічної категорії є окрема сторона такого ставлення до природи. У кожній економічній категорії відображається діалектична взаємодія соціально-економічних зв’язків і відносин між людьми (відносин економічної власності, суспільної форми праці) із техніко-економічними зв’язками і відносинами, з речовою формою процесу праці, з відносинами людини і природи. Ігнорування продуктивних сил, процесу праці означало б, що поза колом питань економічної теорії лишився розгляд категорій «зміст праці», «робоча сила», «споживча вартість», «процес праці» тощо.

Відповідно до різних типів економічних категорій розрізняють різні види економічних категорій.

Економічні категорії рухливіші, мінливіші, ніж економічні закони. Для економічних законів характерний вищий ступінь пізнання людиною єдності та зв’язку явищ і процесів, вони відображають глибокі, приховані зв’язки та відносини, охоплюють явища і процеси, що виражаються у низці категорій. Кожний закон наче групує навколо себе певну кількість (залежно від його складності) економічних категорій.

Практична функція політичної економії полягає в тому, щоб комплексно обгрунтувати конкретні шляхи використання економічних законів та подолання тих форм суперечностей (конфліктних, антагоністичних), які гальмують розвиток народного господарства, а отже — сформувати наукову основу економічної політики держави. Конкретніше ця функція полягає у всебічному обгрунтуванні необхідності та шляхів удосконалення прогресивних типів і форм власності, що найбільше відповідають узгодженим інтересам людини, трудового колектива і суспільства.