Проблеми Батьківщини та походження слов"ян

Реферат на тему:

" Проблеми Батьківщини та походження слов’ян"

Вступ

Україна — значить «земля, що лежить скраю». Це дуже влучна назва для країни, розташованої на південно-східному пограниччі Європи, на порозі Азії, по окраїнах Середземноморського світу, з обох боків колись важливого кордону між лісом, де ховалися від небезпеки, і відкритим степом.

Найперші сліди людських поселень на Україні сягають за 150 тисяч років. Мандруючи до берегів Чорного моря через Кавказ і, ймовірно, Балкани, перші поселенці все ще зберігали ознаки примітивного походження. Близько 40 тис. Років до н. е. в середині останнього льодяникового періоду з’явився кроманьйонець (або гомо сапієнс) — особина, від якої походить сучасна людина. Близько 10 тис. Років до н. е., коли відступив останній льодовик, лишивши після себе характерний для сучасної України ландшафт, людина стала змінюватися дедалі швидше. Люди знайшли докорінно нові способи добування поживи. Замість збирання плодів і полювання вони нарешті самі навчилися вирощувати їжу. Вважають, що землеробство вперше виникло на Україні у межиріччі Бугу та Дністра, коли на рубежі V і VI тисячоліть до н. е. Розвинулися перші у Східній Європі землеробські общини. Замість того, щоб блукати в пошуках поживи, люди осідали на своїх полях. Так з’явилися перші поселення. Землеробство, на відміну від полювання та збирання плодів, вимагало порівняно більшої робочої сили, сприяючи тим зростанню населення. Водночас поступово виникали примітивні форми суспільно-політичної організації.

Найбільш відомі ранні землеробські племена на території сучасної України пов’язують з так званою трипільською культурою, що розвинулася у долинах Дністра, Бугу і пруту, сягнувши згодом Дніпра. Вони, як правило, мешкали у довгих та вузьких спільних оселях, де кожна сім'я займала власну, розгороджену на кімнати, частину житла з окремою глинобитною піччю. Орнамент на череп’яному посуді, що являв собою поєднання характерних плавних візерунків жовтого, чорного й білого кольору, свідчить про магічні ритуали та віру в надприродні сили, що панували в культурі трипільців. Сьогодні мало що відомо про занепад трипільської культури. Як припускають археологи, зростання населення штовхало трипільські племена до переходу на нові негостинні землі. Деякі з них просувалися вглиб степів, а ті, що жили в долині Дніпра, йшли на північ, у непрохідні ліси Полісся й далі. На 200 р. До н. е. Трипільська культура як виразне ціле перестала існувати.

Скотарство, що спиралося на ви годівлю стад одомашнених тварин, остаточно сформувалося в степах близько 3000 р. до н. е. Протягом майже двох тисячоліть майбутні кочівники вели напівосіле життя, займаючись, поряд із випасом своїх стад у Євразійському степу, і землеробством. Переходячи з місця на місце, вони набували нових особливих якостей, найважливішою з яких була войовничість. Щоб Обороняти стада й захоплювати нові пасовиська, життєво необхідним було вміння воювати. Часті сутички з ворогом, потреба організувати маси людей для подолання величезних відстаней сприяли появі племінної знаті.

Лише десь між 1500 і 1000 роками до н. е. Людина опанувала просту, на перший погляд, техніку їзди верхи. Кіммерійці - перші кочові вершники, які з’явилися в Україні, є також і першими її жителями, назва яких дійшла до нас. Багато вчених тримаються думки, що кіммерійці вийшли із своїх прабатьківських земель у нижньому Поволжі, перекочували низовинами Північного Кавказу і десь близько 1500 р. До н. е. з’явилися на Україні. Так чи інакше, кіммерійці населяли межиріччя Дону й Дністра аж до 7 ст. До н. е. Трохи згодом, під натиском інших кочовиків зі сходу, вони відійшли до Малої Азії. Таким чином:

· кіммерійці були першими на Україні скотарями, що перейшли до кочового способу життя;

· вони опанували мистецтво їзди на конях і їхнє військо складалося з вершників;

· завдяки контактам із майстерними оброблювачами металів на Кавказі вони започаткували на Україні добу заліза;

· зростання ролі кінних воїнів зумовило занепад великих родів і виникнення військової знаті.

Перебуваючи в тіні дивовижних досягнень кочовиків та розвиненої цивілізації причорноморських міст, ізольоване від решти світу населення Північної України протягом багатьох століть здавалося лише контрастним людським тлом стрімких подій, що розгорталися на півдні. Проте з початку VI ст. н. е., з повільним, але неухильним перенесенням центру історичних подій з Причорномор’я та Степу на лісисті рівнини, цей землеробський люд стає дедалі помітнішим. Посівши центральне місце на історичній сцені, землероби тим самим викликають більше зацікавлення тогочасних істориків. Дослідження їхніх мовних, етнічних і культурних рис вказують на те, що ці люди були слов’янами — прямими предками нинішнього населення України.

Походження слов’ян

Слов’яни виникли з автохтонного індоєвропейського населення Східної Європи. Більшість учених додержується думки, що прабатьківщина слов’ян охоплювала північні схили Карпат, долину Вісли та басейн Прип’яті. Звідси на початку VII ст. вони стали розселятися в усіх напрямах: на північному сході заглибилися в землі угро-фінів до Оки та верхньої течії Волги; на заході їхні поселення сягали ріки Ельби у Північній Німеччині. Та найбільший потік колонізації пішов на південь, на Балкани, куди слов’ян, наче потужний магніт, притягували родючі землі, багаті міста і тепліший клімат. Якщо порівнювати цей процес із міграцією кочовиків, то розселення слов’ян являло собою повільний рух із праслов’янських земель, у процесі якого зберігалися зв’язки з прабатьківщиною. Внаслідок цього він охопив великі території. За винятком окремих сутичок на кордонах з Візантією слов’яни просувалися на нові землі головним чином як колоністи, а не загарбники. Дослідження видатного вченого доводять, що на початок VI ст. із спільної мови слов’ян сформувалися три підгрупи:

· західнослов'янська, з якої згодом розвинулися такі мови як чеська, польська та словацька;

· південнослов'янська, з якої постали болгарська, македонська та сербохорватська;

· східнослов'янська, що з неї розвинулися українська, російська та білоруська мови.

Про політичну організацію східних слов’ян відомо небагато. Очевидно, вони не мали верховних правителів чи якоїсь централізованої влади. Племена й роди, на чолі яких стояли патріархи, об'єднувало поклоніння спільним богам, а важливі питання життя вирішувалися шляхом загальної згоди. Хоч пізніше й з’явився клас племінної знаті, або князів, соціально-економічне розшарування племені було незначним, а земля й худоба вважалися спільною власністю численних сімей. Східні слов’яни були знані як непохитні й загартовані воїни, здатні витримувати мороз і спеку, споживати мінімум їжі. Впертість і витривалість були їхніми найбільшими перевагами як у війні, так і під час миру.

Що стосується заснування Київської Русі, то є інша теорія заснування — норманська, яка стверджує про несамостійний розвиток Київської Русі. Засновники цієї теорії - німецькі вчені Байер та Міллер намагалися довести, що Київську Русь заснували варяги — германо-скандинавська народність, відома на Заході як вікінги, або нормани. На це вказує те, що:

1. У «Повісті временних літ» розповідається про те, як слов’янські племена запросили трьох братів на чолі з Рюриком — варягів за походженням, бути князями: «В лето 6370 [862 г.] Изъгнаша варяги за море, и не даша имъ дани, и почаша сами в собе володети. И не бе в нихъ правды, и въста родъ на родъ, и быша в них усобице, и воевати почаша сами на ся. И реша сами в собе: поищем собе князя, иже бы володел нами и судилъ по праву. И идоша за море к варягамъ, к руси. Сице бо зваху ся тьи варязи русь, яко се друзии зовутся свеи, урмане, анъгляне, гъте, тако и си. Реша руси чюдь, словене и кривичи и вси: земля наша велика и обильна, а наряда в ней нетъ. Да поидите княжить и володеть нами. И изъбрашася 3 братья с роды своими, пояша по собе всю русь и придоша. Старейший Рюрикъ седе Новгороде, а другий Синеусъ на Беле Озере, а третий Изборсте Труворъ. И от техъ варягъ прозвася Русская земля. По двою же лету Синеусъ умре и братъ его Труворъ. И прия власть Рюрикъ и раздая мужемъ своимъ грады…». Згадані в цьому уривку народи, яких літописець відніс до варягів — шведи (свеи), готландцы (готи, мешканці острова Готланд). Англяне — це датські племена англів, що мешкали на півдні півострова Ютландія (пізніше Ангальт), дійсно були серед варяг.

2. Першими керівниками Київської Русі були нормани — князь Рюрик, його брати Синеус та Трувор, князь Олег;

3. У творах римських істориків стверджується про дикість та нерозвиненість східнослов'янських племен, і слов’яни без допомоги не змогли б створити таку могутню державу, як Київська Русь.

Підкреслювання важливості германських впливів та натяки на нездатність слов’ян створити власну державу викликали обурення славетного російського вченого XVIII століття Михайла Ломоносова, який написав гнівну відповідь німцям, доводячи першочергову роль слов’ян у створенні Київської Русі. Твердження Ломоносова дістали назву анти норманської концепції та поклали початок суперечкам. У 30-х роках радянські вчені почали контрнаступ, оголосивши норманську теорію політично шкідливою, бо в ній заперечується здатність слов’янських народів створити незалежну державу. При цьому наголошувалося на тенденційності Нестора-Літописця, монаха Києво-Печерського монастиря, який у XI столітті написав «Повість временних літ», вказувалося на багато внутрішніх суперечностей у його розповіді й на те, що дані археологічних розкопок не підтверджують широкомасштабної присутності варягів у Київській Русі. Виходячи з цього робили висновок, що Київську Русь заснували східні слов’яни. Значною мірою ці дебати набули лінгвістичного за своєю суттю характеру й торкаються етимології слова «Русь». Норманісти доводять, що воно походить від слова ruotsi — фінської назви шведів, яка в свою чергу виводиться з давньошведського слова rodr (грести). У анти норманській концепції слово «Русь» пов’язується з назвами річок Рось і Русна в Центральній Україні. Інша гіпотеза припускає можливість існування зв’язку між цим словом і назвою кочового племені роксоланів, яка походить від іранського rhos, що значить «світло». Оскільки всі гіпотези мають серйозні недоліки, жодна з них не дістала загальної підтримки. Що стосується самого слова «Русь», то, як виявляється, ним спочатку називали варягів, потім землі полян у Центральній Україні, а згодом — ту політичну єдність, що стала зватися Києвскою Руссю.

Висновок

Можливо, через брак знань багато вчених (за винятком радянських) поступово були змушені шукати компромісного рішення. Нині існує загальна згода щодо впливу скандинавів на суспільство й культуру східних слов’ян. Мандруючи у складі невеликих ватаг заповзятливих воїнів-купців, варяги швидко засвоювали східнослов'янську мову та культуру й через свою малочисельність навряд чи могли серйозно вплинути на спосіб життя місцевого населення. Проте важко заперечувати навіть провідну участь варягів у політичному житті з огляду на те, що всі правителі Києва аж до Святослава, а також їхні дружинники мали скандинавські імена. Варяги відігравали роль каталізатора політичного розвитку завдяки тому, що або підкоряли слов’ян і політично організовували їх, або ж створювали для них загрозу, що змушувала їх краще організовуватися самим. Щоправда, у ряді випадків інтереси східних слов’ян і варягів співпадали. Це, зокрема, стосувалося обмеження впливу хозарів, протистояння нападам кочовиків, забезпечення й охорони дніпровського торговельного шляху на Візантію.

Тому існують вагомі підстави вважати виникнення Києва досягненням не якоїсь окремої етнічної групи, а результатом складної слов’яно-скандинавської взаємодії. Американський учений Омелян Пріцак, розвиваючи цей підхід, висловив думку, що питання про етнічне походження Русі є несуттєвим. На його погляд, Русь була спочатку полі етнічним і багатомовним торговельним союзом, що з метою встановити контроль над торговими шляхами між Балтійським та Середземним морями і утворив полі етнічну єдність під назвою Київська Русь.

Список використаної літератури

1) Орест Субтельний. «Україна. Історія» — Київ: «Либідь», 1993 р.

2) Смоль В. А. «Історія України. Нове бачення» — Київ: «Україна», 1995 р.

3) Рыбаков Б. А. «Первые века русской истории» — Москва: 1964 г.

4) Кобычев В. П. «В поисках прародины славян» — Москва: «Наука», 1973 г.

5) Смирнов А. Н. «Древние славяне» — Москва, 1990 г.

6) Шелов Д. Б. «Славяне. Заря цивилизации» — Москва, 1972 г.