Росія у XVIII ст

Россия в XVIII в.

Социально-экономическое розвиток Росії у XVIII в.

В XVIII в. в Росії отримали своє розвиток процеси, що ще в допетровські часи. У господарський оборот дедалі більше інтенсивно включилися нові землі, насамперед у південних районах країни. Освоєння плодороднейшего чорнозему України та Новоросії з’явилася можливість завдяки успішного завершення російсько-турецьких війн — у XVIII в. і приєднанню до Росії Північного Причорномор’я та Криму. Багаті врожаї давали надлишок зерна, що йшов і внутрішній ринок і завдяки чорноморським портам експорту. Центральні і північні регіони країни починають спеціалізуватися з виробництва льону, конопель, шкір, тим більше що цього сировину виникає дедалі більше попит. З одного боку, у ньому потребують бурхливо що розвиваються селянські промисли; з іншого — мануфактурне виробництво. У другій половині XVIII в. з’являються приватні мануфактури, належали переважно дворянам і купцям, які орієнтувалися не на казен ные поставки, але в ривок. Проте визначальну роль промисловості продовжують грати мануфактури, обслуговуючі державні потреби: металургійні, сукняні, парусинные тощо. Успіхи мануфактурного виробництва дозволили вже у XVIII в. задовольняти основні потреби вітчизняної продукцією, частину якого — залізо, парусина — йшла на экспорт.

Все це сприяло становленню ринкових відносин: до кінця XVIII в. складається всеросійський внутрішній ринок. Уряд підтримувало той процес: це у 1754 р. указом Єлизавети було заборонено внутрішні мита, збережені від періоду роздробленості і дуже які перешкоджали торгівлі. При Катерині ІІ 1755 р. було оголошено свобода підприємництва, тобто. скасовані монополії в в промисловості й торговле.

В сфері соціальних відносин тривало поневолювання селянства. Кріпосне право розростається вшир. Дедалі більше державних земель, передусім в знову освоюваних південних районах, передається поміщикам, які заселяють їх кріпаками. До сфери впливу кріпацтва включаються нові категорії населення: це у 1783 р. указом Катерини II українські селяни позбавлялися права переходити від однієї поміщика до іншого. У той самий час кріпосне право стає дедалі інтенсивним: влада поміщика над селянами збільшується. Вже у першій половині XVIII в. поміщики стали збирати подушну подати з селян, приносити них присягу державі, контролювати не але їхні господарську, а й особисте життя. У другій половині XVIII в. уряд видає ряд указів, усиливавших поміщицький сваволю: указом 1760 р. поміщику дозволялося засилати непокірних селян на Сибір; в 1765 р. — відправляти їх туди на каторжні роботи.

Наконец, в 1767 р. Катериною II було видано указу, званий «апогеєм кріпацтва » , — селянам заборонялося скаржитися на поміщика, тобто. вони перетворювалися на безсловесний робочий худобу. Порушення цієї указу вело до жорстоким наказаниям.

С з іншого боку, дедалі більше привілеїв отримує помісне дворянство. По-перше, крім покріпачення селян, воно остаточно закріплює у себе свої маєтку. У 1730 р. дворяни домоглися скасування тієї частини указу про єдиноспадкуванні, яка наказувала передавати землі лише наступникові. По-друге, на протязі XVIII в. уряд поступово полегшує і скорочує дворянську службу державі. У 1736 р. термін дворянській служби обмежувався 25 роками. У той час дворяни перестають починати свою службу рядовими, як було зазначено заведено при Петра I. З 1730-х рр. дворянські нащадки або закінчували корпус кадетів (створений 1732), стаючи офіцерами, або мають записували в полк ще малолітніми, і вони, дня не прослуживши, за вислугою отримували офіцерський чин. Нарешті, в 1762 р. Петром III було видано Маніфест про вільності дворянській, проголосивши право дворян самим вирішувати питання про місце і термінах своєї служби. Нарешті, в 1785 р. Катерина ІІ дала жалувану грамоту російському дворянства. Грамота підтвердила колишні привілеї — володіння землею, кріпаками, право не служити — і подала нові. Зокрема, дворяни отримали право створювати свої дворянські зборів по повітам і губерніях, вибирати провідників і спільно, корпоративно відстоювати свої інтереси. Скромніші виглядала Жалувана грамота містам, по якої заможне купецтво звільнялося від подушної податі і тілесних покарань, і навіть допускалося до управління городами.

Внутренняя політика Росії у у вісімнадцятому сторіччі. Становлення російського суспільства. Селянська война

Характерной рисою внутрішньополітичному житті Росії XVIII в. були палацеві перевороти. Однією з причин їхнього цього з’явився Статут про спадщині престолу, опублікований Петром I в 1722 р. невдовзі після страти тато свого сина Олексія. У цій статуту самодержець призначав собі спадкоємця довільно, на власний розсуд. Відтак після смерті Петра в 1725 р. рішення цього питання виявився до рук у вищих сановників, манипулировавших гвардійськими полками. Споруджуючи на престол угодних їм царів і цариць, ці сановники реально управляли державою з допомогою Верховного Тайкого ради, заснованого в 1726 р. вдовою Петра Катериною I. При сходженні на престол племінниці Петра I Анни Иоанновны (1730 — 1740) верховники спробували назавжди закріпити у себе цією владою особливими кондиціями (умовами). Проте переважна більшість дворянства виступила проти верховников, що дозволило цариці розігнати Раду і управляти як і самовладно. При Ганні, вдові герцога Курляндского, країни почалося «німецьке засилля », вищі посади опинялись у руках іноземців. Після смерті Анни боротьба за престол спалахнула новою силою. У 1741 р. на престол зійшла донька Петра I Єлизавета, за царювання якої обстановка країни кілька стабілізувалася. Проте престол вона заповідала своєму племіннику, нерозумному і легковажного Петру III. Ця людина виявилась нездатний правити державою й у 1762 р. був повалений і убит.

На престол зійшла його вдова Катерина ІІ. Що Походить із німецького занепалого володар ного роду, цариця відрізнялася розумом і освіченістю. На початку царювання вона спробувала правити на кшталт «освіченого абсолютизму », використовуючи рекомендації просвітницькою філософії. Яскравим прикладом тому стала скликана в 1767 р. Покладена комісія, до якої належали виборні депутати дворянства, міст і навіть державних селян. Ця комісія має була виробити новий звід законів; але її діяльність, що супроводжувалась різким зіткненням депутатів від різних верств, не дала результатів. У 1768 р. комісія було розпущено, та… Катерина, зберігаючи просвітницьку фразеологію, стала управляти по-старому, в самодержавно-крепостническом дусі. Найважливішим перетворенням, вжитим нею, була обласна реформа (1775). У її Росія була наново, значно більше розумно, аніж за Петра I, поділена на губернії (по 300 — 400 тис. душ кожну) і повіти (20 — 30 тис. душ). У основу нової виборчої системи органів місцевого управління було покладено принцип поділу влади. Губернатор і підлегле йому губернське правління займалися адміністративно-управлінській діяльністю; Казенна палата — торгівлею і фінансами; незалежно від адміністрації функціонували станові судові установи. На відміну від губернської влади, назначавшихся згори, глава управління повітом капітан-справник вибирався місцевим дворянством.

Во другий половині XVIII в. молоде російське суспільство, переживавшее період становлення, починає виявляти опозиційні настрої. Непослідовна політика Катерини, брехливість і користолюбство сановників, сваволю, чинене дворянством стосовно кріпаком, — усе це викликало критику зі сторінок «Трутня », «Живописця «та інших друкованих органів, що виходили друком просвітителем М. І. Новиковым. Ще різкій тону і змісту стала книга А. М. Радіщева «Подорож з Петербурга в Москву », у якій містився заклик до поваленню кріпосного ладу. Обидва «порушника спокою «були жорстоко покарані Екатериной.

Но найяскравішим відгуком на несправедливості російського життя стала селянська війна. Вона почалася 1773 р. в прикаспійських степах річці Яїку (Уралі). Самозванець Омелян Пугачов, видавав себе за Петра III, зумів підняти місцеве козацтво захопили ряд фортець, осадив губернський місто Оренбург. Після невдалої облоги Пугачов пішов на заслужений Урал, де отримав потужну підтримку від гірничозаводських робочих. У 1774 р. Пугачов переніс воєнних дій на Волгу. Зазнавши поразка під Казанню, він став відступати на південь, захоплюючи своєму шляху Саранськ, Пензу, Саратов. Рух пугачевской армії викликало потужні селянські хвилювання як біля Поволжя, а й у центральних районах країни. У вересні 1774 р. під Царицыном Пугачов було видано своїми прибічниками уряду й в 1775 р. страчений у Москві. Грандіозна війна, налякав влада і поміщиків, не принесла селянам ніякого полегшення.

Внешняя політика Росії у середині — другої половини XVIII в.

В цю епоху зовнішня політика Росії визначалася двома основними напрямами. По-перше, уряд прагнуло закріпитися на берегах у Чорному морі. По-друге, приєднати до Росії західні землі, колись котрі входили у складі Київської Русі. З іншого боку, з петровських часів Росія була неодмінним учасником різних спілок європейських держав, приймаючи активну участь у рішенні різноманітних міжнародних проблем.

Примером як і діяльності є участь Росії у Семирічної війні (1756 — 1763), яку ряд європейських держав вели проти прусського короля Фрідріха-II була. У війну з Пруссією Росія вступив у 1757 р.; у низці боїв — при Гросс-Егерсдорфе (1757), Кунерсдорфе (1759) — здобула блискучі перемоги. У 1760 р. російська армія посіла Берлін — столицю Пруссії. Проте короткочасне царювання Петра III (1761 — 1762), преклонявшегося перед Фрідріхом і пренебрегавшего російськими інтересами, звело нанівець ці успіхи: Росія 1761 р. вийшов із війни, повернувши Пруссії все захоплені території. Пізніше, в 1795 р., Катерина ІІ уклала блок з Пруссією і Австрією, готуючись водночас і протиставитися революційної Франції. Тільки смерть цариці завадила відправлення до Європи 60-тисячного експедиційного корпуса.

Присоединение до Росії південних територій відбувалося поетапно. Російсько-турецька війна 1735 — 1739 рр., у якої російська армія посіла майже Крим, дала вельми скромні результати: по Бєлградському світу до Росії приєднався Азов. Серйозне наступ на південь розгорнулося при Катерині II. Російсько-турецька війна 1768 — 1774 рр., під час якої блискучі перемоги брали як російська армія (в 1770 р. на річках Ларге і Кагул під керівництвом Румянцева), і флот (в 1770 р. Чесменское бій під керівництвом Спиридова і Грейга), закінчилася укладанням світу у болгарської селі Кючук-Кайнарджи. Росія отримала територію України у в Північному Причорномор'ї між Дніпром і Південним Бугом із сильною фортецею Кінбурном, і навіть невелику частину Криму — Керченський півострів з фортецею Керч. Крим визнано незалежним, проте для неї розгорнулася негласна боротьба. У 1783 р., коли інспіроване тут турками антиросійське повстання був пригнічений, Катерина ІІ опублікувала указ про включенні Криму у склад России. В результаті наступній війни 1787 — 1791 рр., в ході якого російська армія під керівництвом А. У. Суворова розгромила турків при Фокшанах і р. Рымник (1789), та був штурмом взяла фортеця Ізмаїл в гирло Дунаю, уклали Ясський світ. До Росії приєднувалася територія між Бугом і Дністром. Через війну Росія міцно закріпилася у Північному Причорномор’я. З одного боку, це значно посилило обороноздатність Росії: Чорне морі купно з сильними фортецями узбережжя і чудовим флотом надійно прикрило її південний фланг. З іншого — через чорноморські порти Росія початку експортувати сільськогосподарську продукцію, вироблену на родючих південних землях.

Присоединение західних земель до Росії було пов’язано з розділами Речі Посполитої — великого, але раздираемого внутрішніми протиріччями держави. Цим скористалися сильні сусіди. У 1772 р. з ініціативи Пруссії стався перший розділ: Пруссія захопила польське Помор’я, Австрія — Галичину, а Росія — східну частина Білорусі. Частина польського суспільства порушила питання про політичні перетвореннях. Проте чи бажала змін шляхта спровокувала новий, другий розділ: в 1793 р. Пруссія захопила Західну Польщу, а Росія — центральну частина Білорусії та Правобережну Україну (Австрія у цьому підрозділі не брала участь). Повстання в 1794 р. під керівництвом Костюшка, який прагнув відстояти незалежність Речі Посполитої, став приводом третьому її поділу, тобто. повному винищенню: Пруссія отримала центральну частина Польщі, Австрія — південну, а Росія — Литву і Західну Білорусію. Включення у складі Росії величезної території, насамперед від України з її родючими землями, значно посилило экономичеий потенціал країни. Російська кордон було набагато сотень верст відсунута від життєво важливих центрів держави й у той час впритул наблизилась до великих європейським державам. Саме відтоді стає однією з сильних і вельми впливових держав в Европе.

Культура XVIII века

Грандиозные реформи Петра I різко прискорили ті процеси, які намічалися ще XVII в.: «змирщення «культури, подолання нею свого релігійного характеру. Величезну роль цьому зіграла створена Петром система світського освіти. Початок їй належить відкриттям в 1703 р. Навигацкой (морської) і Пушкарской (артилерійської) шкіл у Москві. Потім було створено ще ряд професійних з шкіл: інженерна, медична, гірська тощо. У 1714 р. в провінційні міста було відкрито початкові «цифирные «школи. Діти духівництва навчались у єпархіальних, а діти солдатів — в гарнізонних школах. Своєрідними навчальними закладами були гімназія, і університет при Академії наук (1725) — вони мають були готувати кадри для наукової праці. Проте за наступників Петра цю систему розвалилася. Важливою віхою стало відкриття Московського університету (1755), котрі зіграли величезну роль підготовці як наукових, і викладацьких кадрів. У 1780-х рр. Катерина ІІ зробила нову спробу створення єдиної системи освіти. У 1786 р. в губернських містах відкрилися четырехклассные головні училища (на кшталт близькі до середньої школи); в повітових — двухклассные малі (початкові). «Статутом народних училищ «передбачалася можливість переходу із малого училища на головне, а звідти в университет.

В петровські часи новий рівень виходить типографське справа: широко видаються підручники, словники, спеціальна література тощо. З 1702 р. початку друкуватися перша газета «Відомості «. Відбувається становлення у Росії науки європейського рівня, найяскравішим і різнобічним представником якої став М. У. Ломоносов. Потужне розвиток отримує суспільно-політична думку. У поч. XVIII в. її були задіяні переважно розробкою ідеалів абсолютизму — раціонального і справедливого держави, регульованого мудрими законами («Вчена дружина Петра «— Феофан Прокопович, У. М. Татищев, А. Д. Кантемир та інших.; автор «Книги про жалюгідній кількості і багатстві «купець І. Т. Ціпків). Однак у втор. підлогу. XVIII в. своїми деспотичними рисами абсолютизм вже викликає опозицію як консервативного, аристократичного характеру (кн. М. М. Щербатов), і ліберального (М. І. Новиков) і навіть революційного (А. М. Радищев).

В літературі XVIII в. стверджується класицизм — протягом, вдохновлявшееся абстрактними ідеалами доблесті, слави, величі держави й государя (А. П. Сумароков, М. М. Херасков). У той самий час всупереч напрямку багато характерні риси цієї життя цих людей виявлялися уловленными в чудових віршах Р. Р. Державіна, в чудових комедіях Д. П. Фонвизина («Бригадир », «Недоук »). Наприкінці XVIII в. класицизм починає витіснятися сентименталізмом, центрі уваги якого — переживання «приватного «людини (М. М. Карамзін. «Бідна Ліза »).

В становленні російської архітектури величезну роль зіграло будівництво Санкт-Петербурга — першого міста, що створювалася за планом, як ансамбль. Саме Петербурзі було побудовано такі монументальні будівлі європейського зразка, як Петропавлівський собор і приміщення Дванадцяти колегій (Д. Трезини), Меншиков палац (Д. Фонтана і Р. Шедель). У самій Москві також небувалі раніше будівлі — Лефортов палац (Д. У. Аксамитів), т.зв. Меншикова вежа (І. П. Зарудний). Для будинків петровській епохи характерні простота, діловитість, чіткі, стримані обсяги. У сірий. XVIII в. настає час бароко — стилю пишного, величного, динамічного. Блискучим майстром бароко був Ф. Б. Растреллі, творець Зимового палацу комплексу Смольного монастиря у Петербурзі, Великого палацу в Петергофі, Катерининського палацу у Царському Селе. У утор. підлогу. XVIII в. бароко змінюється класицизмом з його шляхетної, величавої простотою і ясністю. Саме найяскравіші твори цього стилю — Олександрівський палац в Царському селі (Кваренги), двірський ансамбль в Павловську (І. Камерон), будинок Пашкова (У. І. Баженов), будинок Сенату, будинок Шляхетного зборів. Російська живопис XVIII в. відома передусім чудовими портретистами. Першим на цій плеяді стоїть И. Н. Никитин (1720-е рр.; портрети канцлера Р. І. Головкіна, напольного гетьмана, Петра I на смертному одрі). У 1730-е рр. його змінює А. Матвєєв (портрет подружжя Голицин, автопортрет із дружиною). У сірий. — втор. підлогу. XVIII в. працюють А. П. Антропов і М. П. Аргунов. Завершують це сузір'я живописці кінця XVIII в. — Д. З. Рокотів (портрети У. Є. Новосильцевой, У. І. Майкова), Д. Р. Левицький (серія портретів «Смолянки », портрет П. А. Демидова) і У. Л. Боровиковский (портрети Р. Р. Державіна, Павла I; чудовий портрет М. І. Лопухиной.

Список литературы

Для підготовки даної роботи було використані матеріали із російського сайту internet.