Висновки. 
Державна молодіжна політика в Україні: процес формування та розвитку (1991-2004 рр.)

У висновках дисертації підбито підсумки та наведено узагальнення наукових положень, науково обґрунтованих результатів дослідження.

Завдяки наявності історіографічної традиції, вірогідної та репрезентативної джерельної бази на основі сучасної наукової методології вдалося розв’язати важливу наукову проблему процесу формування та розвитку державної молодіжної політики в Україні у 1991 — 2004 рр. Актуальність проблеми та відсутність узагальнюючої праці зумовили необхідність запропонованої дисертації.

Доведено, що поняття державної молодіжної політики швидко і стійко увійшло в науковий, політичний, управлінський та повсякденний обіг ще в радянський період. Його аналогами стали «державна підтримка молоді», «сприяння соціальному становленню та розвитку молоді», «ювенальна політика».

Процес формування та розвитку молодіжної політики незалежної України насамперед вимагав створення відповідної законодавчої бази, стрижнем якої стало поняття «сприяння соціальному становленню та розвитку молоді», що прийшло на зміну концепції «соціальної адаптації молоді». Протягом 1991 — 2004 рр. спільними зусиллями парламентарів, науковців, фахівців-практиків сформувалося нормативно-правове поле цього важливого напряму діяльності держави.

В основу законотворення було покладено принцип, за яким спочатку затвердили концептуально-теоретичну Декларацію «Про загальні засади державної молодіжної політики в Україні», а вже потім ухвалили загальний закон щодо комплексу питань сприяння соціальному становленню та розвитку молоді. Поступово до них додалися закони про молодіжні організації, соціальну роботу з молоддю, загальнодержавну програму підтримки молоді, інноваційний механізм працевлаштування молодих громадян.

Формування законодавчого простору ювенальної політики відбувалося за умов відсутності українського та обмеженого загальносоюзного досвіду. Проте це не завадило створити оригінальну, найбільш розгалужену (порівняно з іншими пострадянськими країнами) систему молодіжного законодавства.

Наявність окремого ювенального законодавства, яке закріпило механізм формування та розвитку державної молодіжної політики, та положень стосовно молодих громадян в інших галузях законодавства дозволяють зробити висновок про усталення поняття молодіжної політики як у «вузькому», так і «широкому» значенні.

Президент, уряд, парламент мали власні шляхи визначення основних завдань у сфері підтримки молоді, затверджуючи свої програми, комплексні заходи, даючи прямі доручення відповідними указами, постановами, розпорядженнями. Загальна стратегія цієї роботи затверджувалася в посланнях Президента України, програмах діяльності уряду, рекомендаціях парламентських слухань про становище молоді. Можна стверджувати, що всі гілки влади опікувалися одними й тими самими питаннями нової генерації. Проте створювалася ситуація, коли всі ставили майже однакові завдання, забуваючи аналізувати причини їх невиконання. Але, незважаючи на певні недоліки, було створене підґрунтя для розвитку молодіжного підприємництва, залучення молоді до державної служби, молодіжного кредитування, виховання молодих громадян, підтримки молодої еліти, обдарованих юнаків та дівчат.

Важливою складовою механізму формування державної молодіжної політики, її подальшого вдосконалення стало проведення парламентських слухань про становище молоді в Україні та підготовка щорічних доповідей з цього питання. На нашу думку, не було більш повних та актуальних на час їх прийняття документів про українську молодь, ніж рекомендації за підсумками парламентських слухань. Видання державних доповідей про становище молоді в 1998 — 2004 рр. сприяло поглибленню аналітичної та прогностичної діяльності влади. Проте парламент виявив певну непослідовність, не забезпечивши проведення парламентських слухань у 1993, 1994, 1996 — 1998, 2001 та 2004 рр.

Поряд з позитивними виявилися й негативні підходи під час розробки молодіжних програм: нескоординованість дій різних владних структур, відсутність чітких та уніфікованих стандартів, недостатнє фінансування тощо.

У процесі створення центральних органів виконавчої влади з питань молодіжної політики виокремлюються два періоди: до 1996 р. — збереження стабільності, 1996 — 2004 рр. — постійні реорганізації, що призвели до втрати наступності в роботі, кадрових проблем тощо. Доведено, що неправомірним стало закріплення президентом та урядом тези про наявність єдиної інтегрованої політики «у справах сім'ї, дітей, жінок та молоді». Досвід діяльності міністерств та державних комітетів свідчить про певне поглинання молодіжної роботи заходами сімейно-дитячого спрямування. Підтвердженням цьому стала, зокрема, ліквідація окремого державного департаменту з питань молодіжної політики.

Створення у складі Верховної Ради України профільного комітету, відповідального за молодіжну політику як окремий напрям діяльності держави, сприяло зміцненню механізму його формування та реалізації. Проте влада не зуміла використати потенціал Національної ради з питань державної молодіжної політики при Президентові України та Всеукраїнської студентської ради.

Протягом майже п’ятнадцяти років в Україні було створено мережу молодіжних установ та організацій, до якої увійшли центри соціальних служб, молодіжні центри в регіонах. На загальнодержавному рівні ефективною виявилася діяльність галузевого науково-дослідного інституту з молодіжної проблематики, низки підвідомчих державному молодіжному відомству структур.

Безперечним здобутком стало запровадження парламентських, президентських, урядових відзнак для обдарованої та ініціативної молоді. Премії та гранти стали важливим важелем підтримки представників науки, молодіжного руху, представницьких та виробничих структур.

У період незалежності органи влади сформували певну модель підтримки молодіжного руху, поступово впроваджуючи більш прозорі та публічні форми її здійснення. Проте існувала практика прийняття рішень «під окремі організації», а не заради всього молодіжного руху. Віддаючи перевагу тому або іншому молодіжному об'єднанню або групі активістів, представники всіх гілок влади продукували подальше протистояння в молодіжному сегменті «третього сектору».

За всієї суперечливості суспільно-політичного життя в Україні можна стверджувати, що представники всіх політичних сил мали можливість впливати на формування державної молодіжної політики. Конкретну визначеність їй надавали владні структури. Важливу роль у процесі формування та розвитку ювенальної політики відіграли Л. М. Кравчук, Л. Д. Кучма, О. О. Мороз, О. М. Ткаченко, І. С. Плющ, В. М. Литвин, А. К. Кінах, В. П. Пустовойтенко, В. А. Ющенко, В. Ф. Янукович, В. П. Борзов, В. І. Цибух, В. І. Довженко, А. С. Матвієнко, А. В. Толстоухов, К. С. Самойлик, І. Г. Кириленко, О. О. Яременко, М. Ф. Головатий, О. М. Яковенко, О. В. Петров та інші урядовці, парламентарі, науковці, фахівці.

У висновках дисертації надано практичні рекомендації щодо подальшого розвитку ювенального законодавства, створення центрального органу виконавчої влади з питань державної молодіжної політики, розбудови мережі молодіжних установ, підтримки молодих громадян та їх об'єднань тощо.

Здійснення запропонованого дослідження дозволяє продовжити наукове осмислення історії державної молодіжної політики в Україні. Визначено перспективні напрями зазначеної роботи, до яких належать аналіз практики реалізації молодіжних програм у центрі та на місцях, ефективність законодавчої бази, форм та методів державної підтримки молоді, зворотня реакція молоді на заходи ювенальної політики держави, внесок політичних партій у зазначену діяльність.