Технології соціальної реабілітації дітей з обмеженими психофізичними можливостями

Міністерство освіти і науки України Відкритий міжнародний університет розвитку людини «Україна»

Хмельницький інститут соціальних технологій Соціально-гуманітарний факультет Кафедра соціальної роботи Курсова робота З дисципліни «Теорія соціальної роботи»

на тему:

«Технології соціальної реабілітації дітей з обмеженими психофізичними можливостями»

Виконала студентка групи

«Соціальна робота» групи СР-21

Волкова Ірина Сергіївна Науковий керівник:

Болкун Тетяна Анатоліївна Хмельницький — 2010

ЗМІСТ ВСТУП РОЗДІЛ 1. СОЦІАЛЬНА РЕАБІЛІТАЦІЯ ДІТЕЙ З ОБМЕЖЕНИМИ ПСИХОФІЗИЧНИМИ МОЖЛИВОСТЯМИ

1.1 Концептуальний підхід до соціально-педагогічної реабілітації дітей з обмеженими психофізичними можливостями

1.2 Законодавче забезпечення соціального захисту дітей з обмеженими психофізичними можливостями в Україні

1.3 Зміст реабілітації дітей з обмеженими психофізичними можливостями

РОЗДІЛ 2. ПРОГРАМА СОЦІАЛЬНО-ПСИХОЛОГІЧНОЇ РЕАБІЛІТАЦІЇ ДІТЕЙ З ОБМЕЖЕНИМИ ПСИХОФІЗИЧНИМИ МОЖЛИВОСТЯМИ

2.1 Методи соціально-психологічної реабілітації дітей з обмеженими психофізичними можливостями

2.2 Труднощі соціально-психологічної реабілітації дітей з обмеженими психофізичними можливостями

ВИСНОВКИ СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ВСТУП Актуальність. Важливе місце у підготовці дітей — інвалідів до інтеграції в соціальне середовище займають питання їх соціальної реабілітації.

Соціокультурна трансформація сучасного українського суспільства тісно пов’язана з розширенням сфери соціальної політики, одним із пріоритетів якої є забезпечення повноцінного функціонування суспільства, яке неможливе без створення умов для самореалізації кожної окремої людини. Об'єктами такої політики на сьогодні дедалі більше стають різноманітні групи населення, що потребують специфічних підходів та методів роботи. Процеси реформування соціального, економічного, культурного та політичного життя в Україні сприяли загостренню проблем невідповідності прав та можливостей окремих членів та груп суспільства. Особи, що визнані суспільством як девіанти або мають обмежені фізичні можливості, чи люди, що перебували у складних життєвих ситуаціях, часто неспроможні до повноцінної життєдіяльності внаслідок втрати частини соціально важливих функцій. Наприклад, часто вони не можуть адаптуватися до суспільних змін, інтегруватися у соціум, зайняти бажану економічну чи соціальну позицію тощо. Відповідно, існує потреба в соціальній реабілітації та відновленні означених функцій таких осіб. Виходячи з вищесказаного, була визначена мета дослідження.

Мета — виявити роль соціальної реабілітації в роботі з дітьми з обмеженими психофізичними можливостями.

Завдання дослідження:

1. Визначити значення соціальної реабілітації дітей з обмеженими психофізичними можливостями.

2. Розглянути законодавчу базу, щодо забезпечення соціального захисту дітей з обмеженими психофізичними можливостями.

3. Дослідити методи та визначити труднощі соціально-психологічної реабілітації дітей з обмеженими психофізичними можливостями.

Об'єкт дослідження — соціальна робота з дітьми з обмеженими психофізичними можливостями.

Предмет дослідження — соціальна реабілітація дітей з обмеженими психофізичними можливостями.

реабілітація функціональний обмеження соціальний

РОЗДІЛ 1. СОЦІАЛЬНА РЕАБІЛІТАЦІЯ ДІТЕЙ З ОБМЕЖЕНИМИ

ПСИХОФІЗИЧНИМИ МОЖЛИВОСТЯМИ

1.1 Концептуальний підхід до соціально-педагогічної реабілітації дітей

з обмеженими психофізичними можливостями Соціальна реабілітація здійснюється як під час первинної (робота з дітьми, що мають особливі потреби), так і в ході вторинної соціалізації (наприклад, з девіантами). Якщо ми говоримо про первинну соціалізацію дітей з особливими потребами, то соціальна реабілітація є частиною процесу такої соціалізації. Тут на перший план реабілітаційного процесу висувається необхідність створення оптимальних умов для розвитку фізичних та психологічних функцій та соціальних можливостей дитини. Коли йдеться про вторинну соціалізацію і соціальну реабілітацію, то остання розуміється як необхідність подолання негативних наслідків неправильної соціалізації. Наприклад, реабілітаційний процес наркозалежної особи включатиме зміну соціальної поведінки, встановлення нових контактів тощо. Але, у будь-якому разі, спочатку необхідно дослідити перебіг та наслідки первинної, а вже потім зосереджуватися на вторинній соціалізації, корекції набутих цінностей, настановлень, моделей поведінки, що має враховуватися під час соціальної реабілітації. Соціальна реабілітація різних груп клієнтів соціальної роботи має різну сутність. Так, зміст реабілітації осіб з особливими потребами та осіб з девіантною поведінкою буде відрізнятися. Але, в обох випадках йдеться про відповідність соціальним нормам та соціальний контроль з боку суспільства.

Соціальну реабілітацію в науці можна розглядати в контексті різних соціальних процесів: соціалізації, соціальної нормативності, соціальної мобільності, створення соціального капіталу. Відмінності у підходах зумовлені різноманітністю соціальних груп, у зв’язку з якими соціальна реабілітація розглядається. Вона може бути розпочата як на ранніх етапах життєдіяльності людини (як частина первинної соціалізації дітей-інвалідів), так і в більш пізньому віці (соціальна адаптація людей похилого віку); проводитися зі здоровими особистостями та тими, що мають особливі потреби; бути спрямованою на окрему особистість, певну групу, чи суспільство тощо. Спільною характеристикою усіх підходів є те, що соціальна реабілітація передбачає зміни, які б дали можливості людині до повноцінного функціонування у суспільстві. Важливо, що такі підходи торкаються не лише окремо індивіда або суспільства, а характеризують їх взаємозв'язок як то з точки зору інвестицій у людський капітал чи дослідження масової соціальної мобільності.

В Україні найбільш активно розвивається соціальна реабілітація дітей з особливими потребами (за законодавством — дітей-інвалідів). Так, в країні протягом тривалого часу формується державна система соціальної підтримки таких дітей, яка організаційно розподілилася між Міністерством освіти і науки України, Міністерством охорони здоров’я України, Міністерством праці та соціальної політики України, Міністерством України у справах сім'ї, молоді та спорту. Правові засади задоволення особливих потреб дітей з обмеженими фізичними та психічними можливостями у соціальному захисті, навчанні, лікуванні, соціальній опіці та громадській діяльності відображені у численних нормативно-правових актах. До того ж, в державі розпочато створення системи ранньої соціальної реабілітації дітей-інвалідів.

Соціальна реабілітація дітей з функціональними обмеженнями — це складний процес, що потребує переорієнтації, і насамперед — у напрямі розробки методології і методики соціально-педагогічної та психологічної моделі соціальної роботи. Специфіка такого підходу викликає необхідність суттєвих змін у ставленні до дітей-інвалідів, які потребують не тільки матеріальної, фінансової, гуманітарної підтримки і заходів реабілітації (медичної, професійної, соціально-побутової), а й належних умов для актуалізації своїх здібностей, розвитку особистих якостей і потреб у соціальному, моральному і духовному самовдосконаленні.

Сутність соціально-педагогічної реабілітації полягає у створенні таких умов для саморозвитку людини, в результаті яких виробляється активна життєва позиція особистості.

Цілісний, системний підхід дозволяє сформулювати багаторівневу структуру проблем соціальної реабілітації та допомоги. Згідно з цим необхідно вирішувати:

— проблеми дитини: підтримка фізичного здоров’я, формування особистості, забезпечення емоційної підтримки, навчання, задоволення соціальних потреб;

— проблеми сім'ї: забезпечення фінансової підтримки, житлові умови, навички догляду та навчання дитини, вирішення емоційних проблем, подолання соціальної ізоляції;

— проблеми професіоналів: медики (профілактика та підтримка здоров’я), педагоги та психологи (розробка та впровадження спеціальних методів освіти та виховання дітей та батьків), соціальні працівники (забезпечення допомоги, інформування про ресурси, сімейна та групова робота, захист інтересів дітей та сім?ї, інтеграція зусиль професіоналів), інженери та виробники (розробка та виготовлення спеціальних засобів для підтримки ефективної життєдіяльності та навчання дітей, створення спеціальних робочих місць), юристи, представники законодавчої та виконавчої влади (створення та впровадження відповідної системи захисту прав та обов’язків інвалідів та їх сімей);

— проблема суспільства — зміна ставлення до інвалідів та сімей з дітьми-інвалідами;

— проблеми фізичного середовища: зменшення впливів, що зашкоджують здоров’ю та життєдіяльності людини, створення дружнього для інвалідів простору.

Вибір методів соціально-педагогічної допомоги залежить від ряду взаємопов'язаних і взаємообумовлених соціально-психологічних, фізіологічних та соціокультурних факторів: категорії функціонального обмеження і обмеження життєдіяльності дитини; віку дитини; її зовнішнього вигляду (наявності дефекту зовнішності); психофізичних можливостей дитини; реакції батьків на інвалідність дитини, динаміки інвалідності; реакції найближчого оточення (родичів, друзів, колег по роботі, сусідів) на інвалідність дитини; віку батьків, їхньої емоційної зрілості; віросповідання батьків; соціокультурного і соціоекономічного статусу сім'ї; наявності в сім'ї інших дітей (інвалідів чи не інвалідів); місця проживання та інфраструктури (місто, сільська місцевість, багатоповерховий будинок тощо); наявності соціальної служби для надання соціальних послуг.

Більшість дітей з обмеженими психофізичними можливостями в Україні навчаються і виховуються у школах-інтернатах, тобто перебувають в особливо складних і надзвичайних умовах. Ці діти штучно відірвані від сім'ї, що породжує проблеми у міжособистісних стосунках між батьками і дітьми, тому батькам необхідна допомога у спілкуванні з дитиною. Під час канікул таким сім'ям надається допомога у догляді й нагляді за дитиною, організовується спілкування з ровесниками за місцем проживання. Дитина має якомога частіше перебувати в сім'ї, в оточенні батьків, родичів, друзів.

Соціальна допомога дітям-інвалідам, які навчаються і виховуються в інтернатному закладі, забезпечується завдяки тісній співпраці шкіл-інтернатів і соціальних служб для молоді. Завдання соціальних служб для молоді полягають у сприянні політиці «відчинених дверей» цих закладів, надання допомоги дитині безболісно перейти у доросле життя, попередити виникнення екстремальних ситуацій чи полегшити їх наданням соціально-педагогічної та правової допомоги. Таким чином активізуються зусилля суспільства для задоволення особливих потреб дітей з обмеженими психофізичними можливостями (перебування в сім'ї, правовий захист).

З цією метою робота здійснюється у таких напрямках: реалізація рекреаційних проектів з тимчасового перебування дітей у сім'ї, спільних з школами-інтернатами програм з правової освіти дітей і підготовки їх до сімейного життя; вжиття заходів, спрямованих на розвиток співпраці шкіл-інтернатів і загальноосвітніх шкіл; створення дитячих асоціацій; залучення спонсорських коштів для додаткової фінансової підтримки дітей. Ефективними формами роботи є: клуби сімейного виховання; кризові центри; соціально-психологічні служби SOS; групи взаємодопомоги; спеціалізовані лінії Телефону довіри.

Сутність, зміст, напрямки соціальної реабілітації залежать від специфіки закладу, в якому вона проводиться, а також функцій, меж компетенції, повноважень цього закладу.

Суб'єктивність соціально — реабілітаційної діяльності виявляється у проявах індивідуальності як фахівця з соціальної реабілітації, так і дитини, включеної у соціально — реабілітаційний процес. Її якісні характеристики будуть визначатися активністю його учасників, наявністю минулого досвіду, установками, емоціями, цілями і мотивами, особливостями міжособистісних відносин, а також рівнем професійної компетентності фахівця з соціальної реабілітації.

Інтенсивність соціально — реабілітаційного процесу обумовлена наявністю у кожного фахівця з соціальної реабілітації індивідуального стилю діяльності. Його наявність дозволяє кожному з них при наявності різних особливостей нервової системи, різної структури здібностей, характеру домагатися певної ефективності при використанні різних способів і засобів впливу.

Динамічність соціально — реабілітаційної діяльності визначається поступальним рухом у реалізації поточних завдань в роботі з дитиною. Для соціально — реабілітаційного процесу важливо домагатися хоча б маленьких, але позитивних зрушень у психіці. Динамічні зміни соціально — реабілітаційного процесу в цьому випадку можуть призвести до більш суттєвих позитивних змін у розвитку особистості в цілому.

Ефективність соціально — реабілітаційної діяльності проявляється у співвідношенні досягнутого результату до максимально досяжному або заздалегідь запланованого результату. Визначити її можна тільки в тому випадку, якщо будуть чітко виділені якісні критерії вимірювання результатів. У числі основних показників визначення ефективності соціально — реабілітаційної діяльності можуть бути взяті порівнянні зміни в рівні розвитку особистості дитини, досягнутого за відповідний період, і його здатність до адаптації та інтеграції в соціальне та економічне життя з урахуванням реабілітаційного потенціалу.

До числа інших важливих особливостей соціально — реабілітаційного процесу слід віднести те, що, на відміну від педагогічного процесу, його обов’язковою умовою є, по-перше, проведення діагностичного обстеження дитини, з урахуванням результатів якого і будується реабілітаційний процес, по-друге, здійснюється він у нерозривній єдності з проведенням медичних заходів (медична реабілітація), психологічної та педагогічної реабілітації та соціальної адаптацією.

Основна мета соціально-реабілітаційної роботи забезпечення соціального, емоційного, інтелектуального і фізичного розвитку дитини, яка має порушення, і спроба максимального розкриття її потенціалу для навчання.

Друга важлива мета — попередження вторинних дефектів у дітей з порушеннями розвитку, які виникають або після невдалої спроби копіювати прогресуючі первинні дефекти за допомогою медичного, терапевтичного або навчального впливу, або в результаті спотворення взаємин між дитиною та сім'єю, викликаного, зокрема, тим, що очікування батьків (або інших членів сім'ї) щодо дитини не виправдалися.

Проведення соціально — реабілітаційної роботи, що допомагає членам сім'ї досягти порозуміння з дитиною і набути навичок, більш ефективно адаптують їх до особливостей дитини, націлене на запобігання додаткових зовнішніх впливів, здатних погіршити порушення дитячого розвитку.

Третя мета соціально — реабілітаційної роботи — реабілітувати сім'ї, які мають дітей з затримками розвитку, щоб максимально ефективно задовольняти потреби дитини. Соціальний працівник повинен ставитися до батьків як до партнерів, вивчати спосіб функціонування конкретної сім'ї і виробляти індивідуальну програму, що відповідає потребам і стилям життя цієї сім'ї.

Система реабілітації передбачає значний набір послуг, що надаються не тільки дітям, але і їх батькам, сім'ї у цілому і більш широкому оточенню. Всі послуги координовані таким чином, щоб надати допомогу індивідуальному і сімейному розвитку і захистити права всіх членів сім'ї. Допомога при найменшій можливості повинна надаватися в природному оточенні, тобто не в ізольованому установі, а за місцем проживання, в сім'ї.

Виховуючи дитину, батьки спілкуються з іншими дітьми і батьками, спеціалістами, педагогами, вступають в системи відносин, які поміщені в інші взаємодіючі між собою системи. Діти розвиваються в сім'ї - це теж система відносин, що має власні правила, потреби та інтереси. Якщо ж дитина відвідує лікувальний або освітній заклад, то підключається ще одна система з її власними правилами і законами. А суспільство може висловлювати сім'ї, яка має дитину-інваліда, підтримку і співчуття, але може й відмовляти їй у цьому.

Щоб соціально — реабілітаційна робота була успішною, необхідно домагатися нормалізації всіх цих взаємин. Сукупність прийомів і методів, що забезпечують прогресивний розвиток дитини, яка має інвалідність, складають технології соціальної реабілітації.

1.2 Законодавче забезпечення соціального захисту дітей з обмеженими

психофізичними можливостями в Україні

Сучасна політика держави щодо людей з обмеженими функціональними можливостями — це результат її розвитку протягом останніх 200 років. Значною мірою вона відображає загальні умови життя, а також соціальну та економічну політику в різні періоди часу. Протягом багатьох років політика стосовно інвалідів розвивалася від елементарного догляду у спеціальних закладах до навчання та до реабілітації людей, які стали інвалідами у дорослому віці.

До інвалідів у нашому суспільстві відносяться по-різному: одні - абсолютно байдужі до них, другі - жаліють їх, треті - активно допомагають їм. Крім того, існує стереотипне уявлення про інтелектуальну і психічну неповноцінність людини із серйозними фізичними вадами і прирікає її на повну ізоляцію.

Основною передумовою успішного вирішення даних проблем є державна політика щодо інвалідів. У зв`язку з цим важливим завданням держави є забезпечення соціальної захищеності інвалідів, створення ними необхідних умов для індивідуального розвитку, реалізації інтелектуального чи творчого потенціалу. Це здійснюється завдяки участі інвалідів у відповідних державних програмах, розроблених на основі врахування виявлених потреб і регулювання надання соціальної допомоги у передбачених законодавством видах для усунення наявних перешкод. З цією метою держава визначає для дітей з обмеженими функціональними можливостями додаткові гарантії для реалізації їхніх прав і законних інтересів, проявляючи при цьому особливу турботу про дітей. Хоча на даний момент ці діти відносяться до найбільш незахищеної категорії населення.

Протягом останніх років було розроблено низку документів, згідно з якими державні структури, громадські об`єднання, залучаючи до цього приватні ініціативи, покликані здійснювати заходи, спрямовані не лише на охорону здоров`я і профілактику інвалідності, але й на створення умов для реабілітації інвалідів, задоволення їх інтересів, інтеграцій у суспільство і професійну діяльність.

В Україні протягом тривалого часу сформовано державну систему соціальної підтримки дітей з обмеженими психофізичними можливостями, дітей з вадами психічного та фізичного розвитку, яка організаційно розподілилася між Міністерством освіти України, Міністерством охорони здоров`я України, Міністерством праці та соціальної політики України, Міністерством у справах сім`ї та молоді України, Державним комітетом України з фізичної культури та спорту.

Правові засади щодо задоволення особливих потреб дітей з обмеженими функціональними можливостями у соціальному захисті, навчанні, лікуванні, соціальній опіці та громадській діяльності відображені у Законах України:

— «Про освіту»;

— «Про державну допомогу сім`ям з дітьми»;

— «Про фізичну культуру і спорт»;

— «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні»;

— «Про пенсійне забезпечення»;

— «Про статус і соціальний захист громадян, що постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи»;

— «Про благодійництво та благодійні організації»;

— «Про сприяння соціальному становленню та розвитку молоді в Україні».

А також в Основних законодавствах України про культуру, в Основних законодавствах України про охорону здоров`я.

Основні положення соціальної політики держави щодо дітей з обмеженими психофізичними можливостями визначені у законі України «Про основи соціальної захищеності інвалідів України», який був прийнятий у березні 1991 року.

Даний закон відповідає міжнародним документам та передбачає медичну, соціально-трудову реабілітацію та адаптацію інвалідів, гарантує здобуття освіти на рівні, що відповідає їх здібностям і можливостям. Законом також передбачаються пільги у наданні житла (хоч на практиці це дуже рідко виконується).

Реалізація державної політики у вирішенні проблем інвалідів в Україні здійснюється також загальнодержавними і регіональними програмами. Особливе місце серед яких посідає цільова «Концепція ранньої соціальної реабілітації дітей-інвалідів», схвалена постановою Кабінетом Міністрів України від 12 жовтня 2000 року № 1545 за Законом України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» від 5 липня 2001 року.

У межах даної проблеми виконується низка заходів, серед яких можна виділити такі:

— Програмно-методичне забезпечення спеціальних (корекційних) освітніх установ. (Мається на увазі розробка змісту спеціальної освіти, соціально-трудової адаптації, психолого-педагогічної реабілітації дітей з порушенням інтелекту).

— Підготовка і підвищення кваліфікації кадрів, котрі працюють з дітьми з обмеженими функціональними можливостями. (Створюються пакети науково-методичних навчальних матеріалів для спеціалістів і батьків для групового та індивідуального навчання дітей з порушеннями емоційно-вольової сфери у ході інтеграції в середовище здорових ровесників).

— Створення нових і розвиток діючих Центрів реабілітації дітей з обмеженими функціональними можливостями. (Модель психолого-педагогічної консультації з діагностичним підходом).

— Створення нових освітніх моделей для дітей-інвалідів. (Розроблені перші кроки у розробці моделі інтегрованого виховання і навчання дітей з відхиленнями у розвитку).

На допомогу соціальних реабілітацій дітей з обмеженими функціональними можливостями використовуються такі базові документи світового співтовариства:

— Всесвітня декларація прав людини (1948 рік);

— Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права (1966 рік);

— Декларація соціального прогресу і розвитку (1969 р.);

— Декларація про права розумово відсталих осіб (1971 р.);

— Конвенція про права дитини (1989 р.);

— Всесвітня декларація про особливості впливу, захисту і розвитку дітей (1990 р.);

— Конвенція і Рекомендації про професійну реабілітацію та зайнятість інвалідів (1983 р.) та ін.

Головним серед цих документів є Декларація про права інвалідів, прийнята Генеральною асамблеєю ООН у грудні 1971 року, в якій говориться, що:

— Держави-учасниці визначають, що неповноцінна в розумовому чи фізичному плані дитина має вести повноцінне і достойне життя в умовах, які забезпечують її гідність, сприяють її впевненості в собі і полегшують її активну участь у житті суспільства;

— Держави-учасниці визначають право неповноцінної дитини на особливу турботу, заохочують і забезпечують надання, за умови наявності ресурсів, дитині, яка має на це право, і відповідальному за турботу про неї, допомогу, про яку подано прохання і яка відповідає стану дитини та становищу її батьків чи інших осіб, що забезпечують турботу про дитину;

— Держави-учасниці мають право на обмін інформацією, включаючи й інформації про методи реабілітації, що дозволяють всім державам, і Україні в тому числі, поліпшити свої можливості і знання, а також розширити свій досвід у цій галузі.

Головним міжнародним документом, що забезпечує концептуальний підхід до роботи з людьми, що мають психофізичні вади є прийняті Генеральною Асамблеєю ООН у грудні 1993 року «Стандартні правила забезпечення рівних можливостей для інвалідів». В цьому документі особлива увага приділяється таким групам населення, як діти, жінки, люди похилого віку, бідні прошарки населення, особи з кількома видами інвалідності, біженці-інваліди.

1.3 Зміст реабілітації дітей з обмеженими психофізичними

можливостями Сучасна система соціального захисту України істотно змінює своє обличчя, поступово звільняючись від застарілих стереотипів і формалізованих підходів, адаптуючи найкращі зразки вітчизняного і зарубіжного досвіду. Економічні та соціально-політичні зміни в українському суспільстві поставили питання практичного вирішення проблем соціального захисту населення. Потреба у докорінних змінах у проведені соціальної політики в Україні викликає необхідність звернення до світового досвіду, зокрема, в аспекті використання технологій та методів соціальної роботи. Це і становить актуальність даного дослідження, що має на меті охарактеризувати основні соціальні моделі, технології та методи роботи, що застосовуються нині у світі для вирішення найгостріших питань суспільного життя.

Соціальні проблеми першого порядку — це проблеми, які торкаються суспільства в цілому. Цей комплекс проблем вирішується зусиллями всього суспільства та державою, спрямованими на створення рівних можливостей для всіх дітей. Одна з найбільш суттєвих проблем цього порядку є відношення суспільства та держави до людей з відхиленням у розвитку. Це відношення проявляється у різних аспектах: у створенні системи освіти, навчання, у створенні архітектурного середовища, доступної системи охорони здоров’я тощо.

Активізація спеціальної політики в напрямку її гуманізації та демократизації, відродження духовності й національної самосвідомості, швидкий розвиток техніки і технології, інтелектуалізація праці, — все це потребує створення для осіб з психічними та фізичними вадами таких умов, за яких вони могли б успішно реалізувати свої загальнолюдські права, стати корисними громадянами своєї держави, освіченість і соціальний статус яких задовольнятиме потреби суспільства.

Однією з важливих соціально-педагогічних проблем є розвиток та удосконалення системи спеціальної освіти. Існуюча в Україні система спеціальної освіти на сучасному етапі не повною мірою забезпечує рівність прав на освіту тих осіб, можливості яких одержати її обмежені їхніми вадами, станом здоров’я або конкретними соціальними умовами, не завжди відповідає їхнім запитам, особистим і суспільним інтересам.

Соціальна політика в Україні, яка зорієнтована на інвалідів, дорослих і дітей, будується сьогодні на основі медичної моделі інвалідності. Виходячи з цього, інвалідність розглядається як хвороба, патологія. Така модель вільно чи невільно послаблює соціальну позицію дитини-інваліда, знижує її соціальну значущість, обособлює від «нормального» дитячого товариства, збільшує її нерівний соціальний статус, прирікає її на признання своєї нерівності, неконкурентоспроможності у порівнянні з іншими дітьми. Медична модель визначає і методику роботи з інвалідом, яка має патерналістський характер та припускає лікування, трудотерапію, створення служб, допомагаючих людині виживати, завважимо — не жити, а саме виживати.

Наслідком орієнтації суспільства та держави на цю модель є ізоляція дитини з обмеженими можливостями від суспільства у спеціалізованому навчальному закладі, розвиток у неї пасивно-утриманських життєвих орієнтацій.

Такий підхід несе в собі дискримінаційну ідею, виявляє відношення суспільства до інвалідів як соціально непотрібній категорії. Традиційний підхід не вичерпує усю повноту проблем тої категорії дітей, про яку йде мова. У ньому яскраво відображений дефіцит бачення соціальної сутності дитини. Проблема інвалідності не обмежується медичним аспектом, вона в найбільшій мірі є соціальною проблемою нерівних можливостей.

Така думка змінює підхід до трияди «дитина — суспільство — держава». Сутність цієї зміни полягає у наступному:

— головна проблема дитини з обмеженими можливостями полягає у порушенні її зв’язку зі світом, в обмеженій мобільності, недостатності контактів з однолітками та дорослими, в обмеженому спілкуванні з природою, недоступності низки культурних цінностей, а іноді і елементарної освіти. Ця проблема є слідством не тільки суб'єктивного чинника, яким є стан фізичного і психічного здоров’я дитини, але і наслідком соціальної політики та сталої суспільної свідомості, які санкціонують існування недоступного для інваліда архітектурного середовища, громадського транспорту, соціальних служб;

— дитина, яка має інвалідність, може бути такою ж здібною та талановитою, як і її одноліток, який не має проблем зі здоров’ям, але виявити свій талант, розвити його, приносити за допомогою його користь суспільству їй заважає нерівність можливостей;

— дитина — не пасивний об'єкт соціальної допомоги, а людина, яка розвивається, яка має право на задоволення різнобічних соціальних потреб у пізнанні, спілкуванні, творчості;

— держава повинна не тільки надати дитині, яка має інвалідність, певні пільги та привілеї, вона повинна піти назустріч її соціальним потребам і створити систему соціальних служб, що дозволяли б згладжувати обмеження, які заважають процесам її соціалізації та індивідуального розвитку.

Соціальні проблеми іншого порядку пов’язані з регіональними умовами, з наявністю чи відсутністю спецшкіл, спеціальних реабілітаційних центрів, спеціалістів-дефектологів на місцях мешкання сімей, де є дитина-інвалід.

Оскільки спеціальні учбові заклади розташовані по країні нерівномірно, то діти-інваліди часто повинні отримувати освіту та виховання у спеціальних школах-інтернатах. Потрапляючи у таку школу, діти-інваліди ізолюються від сім'ї, від однолітків, які розвиваються нормально, від суспільства в цілому. Аномальні діти наче замикаються в певному соціумі, своєчасно не здобувають належний соціальний досвід. Обособленість спеціальних освітніх закладів не може не відбитися на розвитку особистості дитини, на її готовності до самостійного життя.

Традиціоналізм, характерний для учбових закладів, як правило, проявляється в орієнтації на звичні для інвалідів професії: слюсар, столяр, швачка тощо, хоча вони порою далекі від їх реальних можливостей. Крім того, не поновлюються методи та форми профорієнтаційної роботи. Адже нові умови життя дозволяють ставити проблему отримання інвалідами сучасних престижних професій; здійснювати професійну підготовку по тих видах праці, у яких є потреба даного регіону.

Спеціалісти регулярно проводять облік новонароджених з тією чи іншою, хай навіть слабо виявленою психоневротичною патологією, яка дозволяє віднести дитину до «групи ризику». Профілактика повинна носити самий активний характер, здійснюватися у тісному контакті психоневрологів, медиків, педагогів, соціологів з батьками.

Результатом переживань батьків стають установки на «оранжерейне» виховання хворої дитини, які передбачають її гіперопіку і формують маленьких егоїстів та домашніх тиранів, чи, навпаки, скрите чи явне емоційне відторгнення такої дитини сім'єю.

Дитина, опинившись наодинці з батьками та лікарями, у яких одна домінанта — її хвороба, поступово ізолюється від суспільства, і от тут вже ні про який розвиток і тим паче соціальну реабілітацію мови бути не може.

Сім'ї, які мають дітей-інвалідів, потребують конкретної допомоги соціальних служб.

Інвалідність призводить до обмеження життєдіяльності людини, її соціальної дезадаптації, обмеження здатності до самообслуговування, пересування, орієнтації, контролю за своєю поведінкою, спілкування, майбутньої трудової діяльності внаслідок відхилень у фізичному та психічному розвитку,. Система навчання цих дітей не досконала. У зв’язку з цим треба вирішувати комплекс соціальних та психолого-, медико-педагогічних проблем із соціальної орієнтації таких дітей. Корекційну роботу найчастіше виконують самі батьки, проте багато з них не володіють спеціальними знаннями з дефектології та медико-соціальної реабілітаціїї.

Крім того, відсутня і спеціальна консультативна служба, де батьки мали б можливість отримати рекомендації щодо догляду за хворою дитиною, її виховання. Немає спеціалізованої методичної літератури по цих питаннях; не розв’язано проблеми здобуття професій дітьми-інвалідами, а також працевлаштування матерів, які мають таких дітей.

Таким чином, діти-інваліди дуже часто не мають соціальної та матеріальної підтримки, умов для розвитку своїх інтересів, здібностей, ще й приречені на інтелектуальну потворність. Здебільшого діти-інваліди виховуються в неповних сім'ях. У складних соціальних умовах боротьба за виживання, відсутність необхідних знань та вмінь не дають матері змоги навчити дитину елементарних навичок соціальної орієнтації, допомогти адаптуватися в сучасних умовах. У таких сім'ях панує психологічна пригніченість, безперспективність, апатія, невпевненість у майбутньому. Матері часто втрачають професію, місце роботи, змушені обмежувати свою участь у культурному житті.

РОЗДІЛ 2. ПРОГРАМА СОЦІАЛЬНО-ПЕДАГОГІЧНОЇ РЕАБІЛІТАЦІЇ

ДІТЕЙ З ОБМЕЖЕНИМИ ПСИХОФІЗИЧНИМИ МОЖЛИВОСТЯМИ

2.1 Методи соціально-психологічної реабілітації дітей з обмеженими

психофізичними можливостями.

Індивідуальна програма реабілітації інваліда включає в себе комплекс оптимальних для його реабілітації заходів. Розробляється на основі рішення Державної служби медико-соціальної експертизи, воно містить як реабілітаційні заходи, що надаються інваліду безкоштовно відповідно до федеральної базовою програмою реабілітації інвалідів, так і такі, в оплаті яких бере участь і сам інвалід, або інші особи та організації.

Як вважають фахівці, реабілітація дітей — інвалідів має починатися на самих ранніх стадіях хвороби, здійснюватися безперервно до досягнення в мінімально можливі терміни максимального відновлення або компенсації порушених функцій, в індивідуальних комплексних програмах реабілітації дітей — інвалідів повинні бути відображені не тільки основні аспекти реабілітації (медичний, психологічний, педагогічний, соціальний, соціально — побутовий), а й реабілітаційні заходи, їх обсяг, терміни проведення та контролю.

Програма реабілітації - це чіткий план, схема спільних дій батьків і фахівців, що сприяють розвитку здібностей дитини, її оздоровлення, соціальної адаптації (наприклад, професійної адаптації), причому в цьому плані обов’язково передбачаються заходи щодо інших членів сім'ї: Придбання батьками спеціальних знань, психологічна підтримка сім'ї, допомога сім'ї в організації відпочинку, відновлення сил і т.д. Кожен період програми має мету, яка розбивається на ряд підцілей, оскільки належить працювати відразу в декількох напрямках, підключаючи до процесу реабілітації різних фахівців.

Припустимо, необхідна програма, яка включатиме наступні заходи:

— Медичні (оздоровлення, профілактика);

— Спеціальні (освітні, психологічні, психотерапевтичні, соціальні), спрямовані на розвиток загальної чи точної моторики, мови та мовлення дитини, його розумових здібностей, навичок самообслуговування і спілкування.

При цьому іншим членам родини необхідно розбиратися в тонкощах дитячого розвитку, вчитися спілкуванню один з одним і з малюком, щоб не посилити первинні дефекти розвитку несприятливими впливами ззовні. Тому до програми реабілітації будуть входити організації сприятливого оточення дитини (включаючи обстановку, спеціальне обладнання, способи взаємодії, стиль спілкування в сім'ї), придбання нових знань і навичок батьками дитини і його найближчим оточенням.

Після початку виконання програми здійснюється моніторинг, тобто регулярне відстеження ходу подій у вигляді регулярного обміну інформацією між фахівцем — куратором та батьками дитини. При необхідності куратор сприяє батькам, допомагає долати труднощі, ведучи переговори з потрібними фахівцями, представниками установ, роз’яснюючи, відстоюючи права дитини і сім'ї. Куратор може відвідувати сім'ю, щоб краще розібратися в труднощах, що виникають при виконанні програми. Таким чином, програма реабілітації є циклічний процес.

Програма реабілітації передбачає, по-перше, наявність міждисциплінарної команди фахівців, а не ходіння сім'ї, яка має дитину — інваліда, за багатьма кабінетах чи установам, а по-друге, участь батьків у процесі реабілітації, яке являє собою найбільш складну проблему.

Встановлено, що дітям вдається досягти набагато кращих результатів, коли в реабілітаційному процесі батьки і фахівці стають партнерами і разом вирішують поставлені задачі.

Деякі батьки часом не висловлюють ніякого бажання співпрацювати, не просять допомоги або ради. На перший погляд дитина інвалід повинен бути центром уваги своїй сім'ї. Насправді ж цього може і не відбуватися в силу конкретних обставин кожної родини і певних чинників: бідність, погіршення здоров’я інших членів сім'ї, подружні конфлікти і т.д. У цьому випадку батьки можуть неадекватно сприймати побажання чи настанови фахівців. Часом батьки розглядають реабілітаційні послуги в першу чергу як можливість отримати перепочинок для самих себе: вони відчувають полегшення, коли дитина починає відвідувати школу або реабілітаційні установи, тому що в цей момент можуть, нарешті, відпочити або зайнятися своїми справами.

При всьому цьому важливо пам’ятати, що більшість батьків хочуть брати участь в розвитку своєї дитини. Взаємодія з батьками передбачає деякі складності. Потрібно бути готовим до труднощів і розчарувань. Зняття міжособистісних чи культурних бар'єрів, зменшення соціальної дистанції між батьком і соціальним працівником може вимагати певних зусиль. Однак потрібно пам’ятати, що при відсутності взаємодії фахівців і батьків результат роботи з дитиною може бути нульовим: відсутність подібної взаємодії набагато знижує ефективність соціально-реабілітаційних послуг — це може підтвердити будь-який педагог школи інтернату для дітей з обмеженими можливостями або фахівець реабілітаційного центру.

Працюючи з батьками, необхідно враховувати різноманітність насіннєвих стилів і стратегій. Навіть подружжя може дуже відрізнятися один від одного своїми установками та очікуваннями. Тому те, що виявилося вдалим у роботі з однією родиною, зовсім не обов’язково буде сприяти успішному партнерству з іншого. Крім того, не слід очікувати від сімей одних і тих же, уніформних емоційних реакцій або поведінки, однакового ставлення до проблем. Потрібно бути готовим слухати, спостерігати і досягати компромісу.

Якщо дитина в змозі приймати участь в діалогах фахівців і батьків, він може стати ще одним партнером, думка якого, можливо, відрізняється від думки дорослих і який може несподівано запропонувати нове рішення проблеми своєї реабілітації. Таким чином уявлення про потреби дітей розширюються за рахунок думки самих дітей.

Успіх будь-якого партнерства заснований на дотриманні принципів взаємної поваги учасників взаємодії та принципу рівноправності партнерів, оскільки жоден з них не є більш важливим чи значним, ніж інший.

Тому соціальному працівнику бажано консультуватися у батьків так само часто, як вони консультуються у нього. Слід заохочувати батьків обмінюватися знаннями, визнавати успіхи дитини, розуміти важливість тих чи інших занять, проявляти ініціативу. Якщо експерт зловживає своєю позицією, підкреслює свою важливість, вважає за краще односторонню передачу знань, існує ризик збільшення залежності від нього батьків, зниження їх самостійності і впевненості в собі. Соціальний працівник повинен певною мірою ділитися своїми почуттями, демонструвати відкритість, тоді й батьки не буду відчувати, скрутність в його присутності. Зрозуміло, батькам і команді фахівців слід спільно приймати рішення.

У силу досвіду, освіти та тренінгу фахівець із соціальної реабілітації при встановлення партнерства з батьками дітей інвалідів повинен:

— Уникати уніформності і вітати різноманітність; слухати, спостерігати і досягати домовленості;

— Питати настільки ж часто, як запитують його, проявляти щирість, щоб встановити довірчі відносини з батьками;

— Давати необхідні пояснення;

— Не приймати нічого поодинці.

Дослідження психологів свідчать про те, що головною цінністю, діти з обмеженими можливостями, вважають силу, яка здатна їх захистити.

Виділяють три сфери, в яких відбувається процес становлення особистості: діяльність, спілкування, самосвідомість.

У діяльності особистість має справу з освоєнням все нових і нових її видів, що передбачає орієнтування в системі зв’язків, присутніх у кожному виді діяльності і між її різними видами. Мова йде про особисто значущу домінанту, тобто про визначення головного, зосередженні уваги на ньому. У діяльності відбувається освоєння нових соціальних ролей і осмислення їх значущості.

Включення дітей з обмеженими можливостями в соціальну діяльність є процес, в ході якого відбувається наступне:

— вироблення критеріїв, що визначають вибір діяльності;

— формування свого ставлення до діяльності та участь в ній;

— придбання досвіду діяльності.

Найбільші труднощі для дітей з обмеженими можливостями має рішення першого завдання, тому що в них обмежені можливості як вибору, так і способів його здійснення.

Соціальне самовизначення дитини залежить від реалізації двох найважливіших умов. Першим з них є забезпечення включеності дітей з обмеженими можливостями в реальні соціальні відносини, тобто виникнення у них особистісного ставлення до діяльності, що несе в собі об'єктивний і суб'єктивний компоненти.

Другою умовою є самореалізація дітей в процесі соціальної взаємодії. Ці умови передбачають надання можливості дитині більш повно розкрити себе у відносинах з оточуючими.

Важливою стороною, що забезпечує соціалізацію дитини, є спілкування.

Третьою умовою соціальне реабілітаційне самопізнання особистості, яке передбачає становлення в людині «образу власного Я», що виникає у нього не відразу. Цей образ складається протягом усього життя людини під впливом численних соціальних впливів. Найбільш поширена схема самопізнання свого «Я» включає три компоненти: пізнавальні (знання себе); емоційні (оцінка себе); поведінкові (відношення до себе).

Процес соціальної реабілітації передбачає єдність змін всіх трьох означених сфер.

2.2 Труднощі соціально-психологічної реабілітації дітей з обмеженими

психофізичними можливостями У процесі соціальної реабілітації вирішуються три групи завдань: адаптація, автоматизація й активізація особистості. Рішення цих завдань, по суті суперечливих і в теж час діалектично єдиних, істотно залежить від багатьох зовнішніх і внутрішніх факторів.

Соціальна адаптація припускає активне пристосування індивіда до умов соціального середовища, а соціальна автоматизація — реалізацію сукупності установок на себе; стійкість у поведінці й відносинах, що відповідає уявленню особистості про себе, її самооцінці. Рішення завдань соціальної адаптації й соціальної автоматизації регулюється суперечливими мотивами «Бути з усіма» і «Залишатися самим собою». У той же час людина з високим рівнем соціалізації повинна бути активною, тобто в неї повинна бути сформована реалізована готовність до соціальних дій.

Процес соціальної реабілітації, навіть при сприятливому збігу обставин, розгортається нерівномірно й може бути сповнений рядом труднощів, кутів, що вимагають спільних зусиль дорослого й дитини. Якщо зрівняти процес соціалізації з дорогою, по якій повинна пройти дитина з світу дитинства в світ дорослих, то вона не скрізь викладена рівними плитами й не завжди супроводжується чіткими дорожніми показниками, на ній є ділянки з ярами й сипучими пісками, хибкими містками й розвилками.

Під труднощами соціалізації розуміється комплекс труднощів дитини при оволодінні тією або іншою соціальною роллю. Найчастіше причинами виникнення цих труднощів є невідповідність вимог до дитини в процесі її взаємин із соціумом і готовності дитини до цих відносин.

Труднощі оволодіння соціальною роллю виникають найчастіше тоді, коли дитина не інформована про цю роль, або інформація носить помилковий характер, або в дитини немає можливостей спробувати себе в даній ролі (відсутність умов для соціальних проб).

Труднощі реабілітації можуть бути пов’язані й з тим, що усередині соціуму спостерігається «розмитість» образів рольової поведінки (наприклад, стираються границі між знаннями про впевненість і агресивною поведінкою, між чоловічим і жіночим способом життя).

У зв’язку із цим у дитини періодично з необхідністю встає завдання самовизначення, як із приводу змісту самої соціальної ролі, так із приводу способів її втілення.

Умови організації життєдіяльності дітей в інтернатах створюють зовнішні труднощі для успішної соціальної реабілітації, однак, у даної групи дітей існують внутрішні труднощі, які пов’язані з особливостями їхнього психічного розвитку.

Найбільш серйозним наслідком інвалідності є втрата «базової довіри до світу», без якого стає принципово неможливим розвиток таких найважливіших новоутворень особистості як: автономія, ініціативність, соціальна компетентність, умілість у праці, статева ідентичність і ін.

Без цих новоутворень дитина не може стати суб'єктом міжособистісних відносин і сформуватися в зрілу особистість. Втрата базової довіри до світу проявляється й у підозрілості, недовірливості, агресивності дитини, з одного боку, і формуванні невротичного механізму — з іншого.

Злиття блокує, а іноді робить зовсім неможливим розвиток автономності дитини, її ініціативності й відповідальності за свою поведінку. Злиття можливо з конкретною людиною (вихователь, батько, учитель і т.д.), а також із групою людей (добре відоме «детдомовское мы»). У більш пізньому віці дія цього механізму може провокувати формування алкогольної, наркотичної або токсикологічної залежності.

Труднощі соціальної реабілітації, як правило, породжують гіпертрофічну адаптованість до соціальних процесів, тобто соціальний конформізм або гіпертрофовану автономність, або повне неприйняття норм відносин, що складаються в соціумі. Внаслідок наслідків аномальної соціалізації необхідно назвати такі явища, як соціальний аутизм (відсторонення від навколишнього світу), відставання в соціальному розвитку.

Причини виникнення труднощів входження дитини в систему соціальних відносин можуть бути всілякі, але, насамперед не пов’язані з неадекватним сприйняттям дітьми-інвалідами тих вимог, які пред’являє навколишній соціум.

Критеріями подолання цих труднощів можуть бути слідуючі:

1. Готовність до адекватного сприйняття виникаючих соціальних проблем і рішення цих проблем відповідно до норм відносин, що зклалися в соціумі (соціальна адаптованість), тобто здатність адаптуватися до існуючої системи відносин, опанувати відповідну соціально-рольову поведінку і мобілізувати не тільки свій потенціал для вирішення соціальної проблеми, але й використовувати ті умови, у яких складаються відносини дитини;

2. Стійкість до несприятливих соціальних впливів (автономність), збереження своїх індивідуальних якостей, сформованих установок і цінностей;

3. Активна позиція в рішенні соціальних проблем, реалізована готовність до соціальних дій, саморозвиток і самореалізація у виникаючих важких ситуаціях (соціальна активність), здатність до самовизначення й розширення границь просторової життєдіяльності.

Кожний з перерахованих критеріїв не свідчить про підготовку дитини до подолання труднощів соціальної реабілітації. Вони можуть розглядатися тільки в комплексі. Подолання труднощів соціальної адаптації, реабілітації, інтеграції в суспільство дітей-інвалідів, дітей з обмеженими можливостями — процес, що розтягується на довгі роки. Його успішність, ефективність залежить від безлічі факторів, але, у першу чергу, від готовності близьких людей, педагогів і ін. фахівців до надання допомоги цій категорії дітей і від сформованості їхньої професійної позиції, іншими словами — їхнього професіоналізму.

ВИСНОВКИ Виходячи з вище зазначеного, ми дійшли висновку, що в Україні існує комплекс проблем пов’язаних з інтеграцією дітей-інвалідів в суспільство.

Ставлення суспільства до аномальної дитини є певним мірилом його цивілізованості. Донедавна питання дитячої аномалії, інвалідності у нас замовчувалося. Інвалідів намагалися ізолювати від суспільства в спеціальних закладах. Дитина-інвалід та її близьке оточення опинялися сам на сам зі своєю бідою.

Перебуваючи в умовах інтернатного закладу або на вихованні у сім'ї, діти-інваліди та їх сім'ї деякою мірою ізольовані від суспільства і позбавлені можливості вести повноцінний образ життя у відкритому середовищі, яке аж ніяк не відповідає їхнім особливим потребам.

З роками повільна і невпинна гуманізація суспільної свідомості, а також досягнення в різних галузях науки і техніки поставили питання про необхідність інтеграції людей з психофізичними вадами, як соціальної групи, з рештою суспільства, тобто про їхню соціальну реабілітацію.

Провідним компонентом соціальної роботи з даною категорією дітей є формування індивідуальності, її соціалізація з урахуванням потенційних можливостей і потреб кожної дитини. Побудова взаємозв'язків дитини з мікроі макросередовищем, розвиток її збережених психофізичних можливостей здійснюється шляхом розширення сфери спілкування, організації дозвілля, творчої та ігрової діяльності, допомоги у самообслуговуванні і пересуванні, забезпечення ліками і продуктами харчування, організації оздоровлення.

У даній роботі розглянуті і проаналізовані основні проблеми соціально-педагогічної реабілітації дітей з обмеженими можливостями, що існують на рівні суспільства в цілому, пов’язані з регіональними умовами і їхнім найближчим оточенням.

Ідеї спільного навчання можуть бути використані й у таких формах роботи як клубі спілкування, творчі лабораторії, ігротеки, літні табори, гуртки з декоративно-прикладної, художньої та літературної творчості, дитячі журнали, конкурси і фестивалі художньої творчості, бібліотечне обслуговування тощо.

Аналізуючи історію розвитку соціальної реабілітації і її сучасний етап, ми прийшли до висновку, що спільне навчання дітей-інвалідів і їх здорових одноліток повинно стати пріоритетним у педагогічній практиці. Це у свою чергу потребує наукового розвитку ідеї спільного навчання, розробки концепцій, методик роботи педагогічних колективів. І це повинно стати метою подальших досліджень.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Акатов Л. И. Социальная реабилитация детей с ограниченными возможностями здоровья. Психологические основы: Учеб. пособие для студ. высш. учеб. заведений. — М.: Гу-манит. узд. центр ВЛАДОС, 2003. — 368 с.

2. Антонов А. И., Медков В. М. Социология семьи. — М., 2000.

3. Бойко М. Д. Право соціального забезпечення України: Навчальний посібник. Вид. 3-те, доп. та переробл. — К.: Атіка, 2006. — 380 с.

4. Бондар В., Л. Одинченко, Є. Постовойтов. Благодійна діяльність як передумова розвитку суспільної допомоги дітям з психофізичними вадами. // Дефектологія. — 1996. — № 4.

5. Василькова Ю. В. Методика и опыт работы социального педагога. — М., 2001.

6. Власова Т. А., Певзнер M.C. О детях с отклонениями в развитии. — М. 1973.

7. Дементьева Н. Ф., Багаева Г. Н., Исаева Т. Н. Социальная работа с семьей, имеющей ребенка с ограниченными в

8. Дитинство в Україні: права, гарантії, захист; зб. док. — К.: «Столиця», 1998. — Ч. 1. — 248 с

9. Закон України «Про охорону дитинства» // Відомості Верховної Ради України (ВВР). — 2001. № 30. — С. 142

10. Закон України «Про реабілітацію інвалідів в Україні» // Відомості Верховної Ради України (ВВР). — 2006. — № 2−3. — С. 36