Проблеми ідеологічної інтерпретації пострадянського соціуму. 
Третє покоління демократичних ідеологій: український контекст

Проблеми ідеологічної інтерпрЕтації пострадянського соціуму. Третє покоління демократичних ідеологій: український контекст Пострадянські суспільства відрізняються ідеологічною неструктурованістю, відсут­ністю розвинутих форм сучасної ідеологічної інтерпретації соціальних реалій.

Масова свідомість ідеологічно дезорієнтована і розбалансована, активно заповнюється не ідеями, а ідеологічними стереотипами, так званими «брендами». Люди реагують на ідеологічні подразники не раціонально, а інтуїтивно й емоційно, спираю­чись на асоціації, настрої і таке інше.

Стан того, що відбувається в ідеологічній сфері, можна визначити як спроби «наздоганяльної модернізації», тобто — спроби створити за один, як то кажуть «присіст», ідеологічні форми, які в інших країнах виникали і змінювались шляхом довгої історичної еволюції. На руїнах комуністичного фундаменталізму пострадянськими партійними ідеологами швидкоруч вибудовуються версії архаїчного лібераліз­му і такого ж соціал-демократизму. Роздмухується лівоправе протистояння, яке набуло ознак холодної війни, в якій сторони «демонізують» одна одну, відтворюючи класичне ідеологічне протистояння початку XX століття. На це, до речі, спрацьовує новий Закон про вибори, який посилює пропорційну систему і поляризує ідеологіч­ний простір.

Чи варто казати, що це все не зовсім безпечно в країні, розірваній за соціальними, культурними, етнічними, мовними, конфесійними та іншими ознаками.

Ідеології сприймаються українськими пострадянськими політиками перш за все як засіб приваблення і зваблення електорату, інструмент public relations, але суть демократичних ідеологій в іншому: вони повинні бути засобом легітимізації нової історичної форми демократичного устрою, «інструментом повернення до демократії» .

Становлення демократії показало, що вона, як така, постійно знаходиться під загрозою. Попри всі панегірики і компліменти на її адресу, еліта, привілейовані і домінуючі групи не прагнуть до перетворення мас на самостійний і неконтролюємий суб'єкт політики, а маси, в свою чергу, є достатньо інертними і байдужими до активної інституціоналізованої політичної діяльності, більше тяжіють до епізодичних, спонтанних політичних вибухів. Тобто, маси не дуже зацікавлені в демократичних процедурах, а еліти не зацікавлені ще більше.

На чому ж тоді тримається демократія? Що підтримує її та сприяє її розвитку? Це, безумовно, складний комплекс чинників, один з яких — демократичні ідеології. Демократичні ідеології виникають і оформлюються в ході боротьби буржуазії проти ієрархічної організації феодального суспільства як обґрунтування необхідності демократії, тобто такого стану відносин, при якому всі громадяни мають можливість брати участь у регулюванні й організації свого соціального життя і спонукаються до такої участі настільки, наскільки це можливо. Тому демократичні форми суспільного устрою перебувають у стані історичної нерівноваги, мають здатність «вивітрюватись», втрачати демократичний потенціал.

Ліберальна демократія прийшла на зміну феодальній ієрархії. Засобом її теоретичної легітимізації були ліберальні ідеї, які відстоювали цінності рівних можливостей, вільної конкуренції. Лібералізм приймав різні форми в різні часи і в різних країнах. Але завжди він відрізнявся критичністю у ставленні до будь-яких інститутів (політичних, релігійних тощо), які прагнуть обмежити індивідуальну свободу. Економічний лібералізм виражав інтереси комерційних і промислових класів, які виступали за вільну торгівлю, конкурентне ціноутворення і проти втручання держави в економіку. Він породжує перше покоління демократичних ідеологій, безліч версій і відтінків лібералізму — від поміркованих до радикальних. Головна ідеологема лібералізму — свобода, що тлумачиться перш за все як нічим не обмежена свобода індивідуальної конкуренції.

Прийшовши до влади, буржуазія як автор і головний носій ліберальних ідей втрачає зацікавленість у демократії і поступово робить все можливе, щоб зберегти і посилити своє домінуюче положення. Не випадково навіть у країнах, які ми відносимо до країн стійкої, укоріненої демократії, загальне і рівне виборче право було введено зовсім недавно. В Німеччині - в 1919 році, в Швеції - в 1920 році, у Франції - в 1945 році, а в решті - по закінченню другої світової війни. А якщо згадати фашистські режими в Європі між першою та другою світовими війнами, військові диктатури, опір профспілковому руху, місцевому самоврядуванню, дискримінацію жінок, расову і етнічну дискримінацію, то видно, що демократія сама по собі не є стійкою системою, яка самозакріплюється і самовідтворюється.

Втілення ліберальних ідей врешті-решт призводить до недемократичної ієрархії класичного капіталізму, яка критикується і спростовується вже за допомогою соціал-демократичних ідей, які обґрунтовують як найвищу соціальну цінність — гарантований мінімум соціального захисту і стають ядром другого покоління демократичних ідеологій. Головна ідеологема цього покоління — соціальна підтримка тих, хто програє в конкурентній боротьбі.

Головний генератор соціал-демократичних ідей — робітничий рух — інкорпорується з часом у модифікований і реформований капіталізм, який, в свою чергу, створює нову недемократичну ієрархію. Соціальна демократія поступово створює власні механізми відчуження громадян від політичної участі. Розростається бюрократична машина, яка працює за умови стандартизації і нівелювання людського життя, зневаги до особистих потреб і запитів як індивідів, так і різноманітних соціальних груп. Гарантованість соціального захисту купується певним ігноруванням всіх інших, крім соціально-економічних прав.

Проте саме в цей час відбувається справжня революція в тлумаченні прав і свобод людини, їх обсяг різко зростає, в масовій свідомості поширюється ідея необхідності їх захисту, набувають широкої популярності правозахисні ідеї і рухи.

Соціальний демократизм все більше розбігається з інтересами середнього класу, з інтересами освічених, професійно компетентних людей, людей з постматеріалістичними цінностями. Вони не вимагають «соціальних милиць», які їм не потрібні, але й не бажають виснажуватись у запеклій конкурентній боротьбі, де один проти всіх. Вони воліють стабільних правил гри і надійного захисту широкого спектру прав і свобод.

З критики сучасних моделей постліберального капіталізму розпочинаються пошуки нового покоління базових демократичних цінностей. Ця критика базується на тому, що соціокультурні структури пізнього, соціального капіталізму (в його неоліберальних, соціал-демократичних, соціальноорієнтованих та інших версіях) не пристосовані до постмодерних екзістенціональних потреб сучасної людини. Ця людина вже не є конкурентноспроможним homo economicus, якого турбувало лише одне право — право рівних можливостей у вільній конкуренції. Це також не є людина, яка занепокоєна лише правом соціального захисту. Це суверенний індивід, який зацікавлений у надзвичайно широкому спектрі різноманітних прав і свобод, що гарантують йому той спосіб самореалізації, який він сам обирає, а не той, який йому нав’язує формалізований і стандартизований соціум. Тому в останні 25−30 років демократичні ідеї починають здобувати нову інтерпретацію, розпочинається обґрунтування базових цінностей наступного, третього покоління демократич­них ідеологій.

Можна виділити декілька напрямів розвитку демократичних ідей третього покоління: а) громадянська демократіяб) комунітарний підхідв) деліберативна (дискурсивна) демократіяг) консенсусна демократія.

В першому випадку базовими демократичними цінностями проголошуються недоторканість прав і свобод громадянина, умови, за яких всі члени суспільства мають чітко визначені громадянські, політичні і соціальні права, які постійно розширюються і є надійно захищеними. Центр ідеологічного дискурсу зміщується у площину визначення обсягу, характеру прав і свобод, механізмів їх ефективного забезпечення.

Комунітарний підхід спрямований на участь у політичному процесі комун, спільнот, які відстоюють власні цінності та традиції.

Дискурсивна демократія наполягає на тому, щоб політичні і всі інші управлінські рішення приймались шляхом максимально широкого й вільного обміну думками, на підставі демократичного дискурсу.

Консенсусна демократія, як позначено у проекті Концепції реформування політичної системи, — це засіб подолання політичних і соціальних конфліктів, інтегрування соціальних груп, партій, громадських організацій для досягнення соціальної, громадянської злагоди.

Загальний знаменник цих та інших нових демократичних інтерпретацій соціальної реальності полягає в тому, що вони повертаються до індивіда, але іншого індивіда, ніж той, який звільнявся від пут і обмежень феодально-ієрархічного сус­пільства. Фактично спрацьовує гегелівська тріада: штірнерівського егоїстичного «єдиного» знімає ортегівська «людина-маса», яку, у свою чергу, знімає хабермасівська «комунікативна персона». Демократичні ідеології у третьому поколінні повертаються до індивіда, але це вже не одномірний індивід, а багатомірна, суверенна особистість, здатна до самоідентифікації та самовизначення.

Як не дивно, паростки третього покоління демократичних ідеологій проглядаються й в Україні, хоча їх досить важко розгледіти за еклектичним ідеологічним сумбуром, забарвленим турботою про елементарне виживання й ностальгією за барачним соціалізмом. Проглядаються й становлення певних інституційних структур дискурсивної, консенсусної демократії, як-то: Політична рада при Президентові, Громадська рада експертів при Президентові, відповідні структури в регіонах, які дають можливість вільного обміну думками, забезпечують різним політичним і соціальним спільнотам право висловитись і право бути почутими.

Адже Україна при всіх своїх пострадянських, перехідних особливостях і проб­лемах не є відділеною від загальноцивілізаційних тенденцій, якими ознаменований початок нового століття, а саме: демасифікація суспільного життядестандартизація духовної сферинаростання різноманітності в усіх соціумних вимірахавтономізація особистостішвидке поширення інформаційних і телекомунікаційних технологійперенос конфліктогенних напруженостей з соціально-класових стосунків у сферу культурних, демографічних, гендерних та інших відносин тощо.

Таким чином, не треба перетворювати ідеологічний простір України на поле змагання вчорашнього класичного соціал-демократизму з позавчорашнім класичним лібералізмом, відстоювати схеми ідеологічної боротьби, які залишились у ХХ столітті. Краще намагатися рухатись у річищі соціокультурних процесів, які визначатимуть життя суспільства і людини в новому цивілізаційному вимірі.