Сергій Єфремов — критик українського письменства

1.Біографічні відомості

Сергій Єфремов — український громадсько-політичний і державний діяч, літературний критик, історик літератури, академік Української Академії Наук (з 1919 року), віце-президент Всеукраїнської Академії Наук (з 1922 року), член Наукового товариства ім. Т. Г. Шевченка у Львові.

Рiд Сергiя Олександровича Єфремова (по материнськiй лiнii — Крамаренко, по батькiвськiй — Охрiменко) належав до духовенства. Первiсне прiзвище «Охрiменки» було перелицьоване на «Єфремових» уже в XIX столiттi: в духовних школах була тодi звичка (про неi згадує Мордовець у «Дзвонарi») змiнювати прiзвища на латинський або великоруський штиб." (А. Кримський. Життєпис i лiтературна дiяльнiсть С О. Єфремова, 1921).

Народився С. О. Єфремов 23 вересня (6 жовтня) 1876 року в селi Пальчик Звенигородського повiту на Киiвщинi в сiм’i сiльського священика. Освiту здобув у Киiвськiй духовнiй семiнарii, а 1901 року закiнчив юридичний факультет Киiвського унiверситету. Впродовж усього життя працював як дослiдник лiтератури, виступав як публiцист, видавець, активний громадський дiяч. Політичну діяльність розпочав у студентські роки, ставши членом Загальної української безпартійної демократичної організації. Наприкiнцi 1904 разом iз Б. Грінченком, М. Левицьким, Ф. Матушевським та іншими створив Українську радикальну партію, яка в 1905 за його ініціативою об'єдналась iз Українською демократичною партією, отримавши назву Українська демократично-радикальна партія. 1905 року очолив Селянський Союз. У 1908 став одним iз засновників і активним діячем Товариства українських поступовців. Співпрацював iз багатьма українськими періодичними виданнями: «Зоря», «Правда», «Записки НТШ», «Киевская старина», «Літературно-науковий вістник», «Рада», «Нова Рада», «Україна», «Украинская жизнь» та іншими. Друкував у них статті публіцистичного й історико-літературного характеру. У 1895—1918 — один iз керівників видавництва «Вік».

Єфремов засуджує українофобів, критики також відзначають, що він «гостро і справедливо засуджував грубу й неоковирну українофобську, русифікаторську політику російської військової адміністрації на окупованих західноукраїнських землях», що здійснювалась в часи Першої світової війни. Щоденниковi записи вченого, що iх долучено до справи «СВУ», засвiдчують: Єфремов дуже критично ставився до полiтичних i господарських подiй дореволюцiйноi пори i практично ще в 20-х роках означив найболючiшi точки радянськоi влади: проста людина в нiй поставлена в таку залежнiсть од держави, що перестає iснувати як особистiсть; селянство приречене тiльки на вимирання, бо держава забирає всю його продукцiю; в суспiльному життi панують брехня, доноси, провокацii, пошлiсть, якi становлять головнi риси системи… За таких умов, на думку Єфремова, держава не зможе розвиватися, вона або задушить суспiльне життя i сама загине, або суспiльне життя знищить державу. Тому вiн зробив висновок: «не приймаю системи на брехнi й провокацii, на свiтовому дурилюдствi заснованоi» .

Цi думки вченого стали найбiльшим козирем у руках слiдчих i суддiв на процесi «Спiлки визволення Украiни», головою якоi нiбито був академiк Єфремов.

Пiсля арешту в 1929 роцi Єфремов кiлька мiсяцiв не визнавав, що належав до мiфiчноi «Спiлки визволення Украiни». Iншi заарештованi (iх було 45) теж твердили, що вперше почули про СВУ пiд час слiдства. Та це не зупиняло фальсифiкаторiв. Вони продовжували витискувати з арештантiв «зiзнання», i Єфремов врештi-решт змушений був з гiркою iронiєю «зiзнатися», що очолював нiбито у 1920;1924 роках «Братство украiнськоi державностi» («БУД»), заснував у 1926 роцi СВУ, яка мала на метi реставрацiю старого ладу. Про iнсинуацiю щодо збройного повстання проти радянськоi влади вiн сказав: «…Ця мiлiтаристська фантастика не спиралася на солiднi аргументи, ii просто не приймали на вiру, i треба було втратити вiдчуття дiйсностi, щоб будувати на нiй якiсь полiтичнi розрахунки» .

На лавi пiдсудних опинилися 26 учених, три письменники, два студенти, один священик, 14 учителiв та службовцiв рiзних установ. Це був один з перших ударiв по украiнськiй iнтелiгенцii, яку в наступних роках спiткав найбiльший погром за всю iсторiю Украiни.

За рiшенням суду, який вiдбувався впродовж сорока днiв у Харкiвському оперному театрi (за переказами, громадськiсть називала це дiйство так: «Опера СВУ — музика ДПУ»), С.Єфремова засуджено на 10 рокiв позбавлення волi (тодi найвища мiра покарання). Помер вiн 10 березня 1939 року в одному з таборiв ГУЛАГу за три мiсяцi до закiнчення строку покарання. Пленум Верховного суду УРСР 11 серпня 1989 року С. Єфремова разом з усiма, засудженими у справi СВУ, реабiлiтував, оскiльки в його дiях не виявлено складу злочину.

2.Літературно-критична діяльність

Сергій Єфремов був одним із найвидатніших представників так званого неонародництва в літературі. Вiн вважав, що однією з провідних ідей в історії української літератури завжди була «визвольно-національна ідея».

Однією з найвизначніших праць Єфремова стало видання «Щоденника» і «Листування» Т. Шевченка (1927—1928).

З-помiж трьох тисяч публiкацiй Єфремова видiляються його численнi монографii, антологii, збiрники статей, присвяченi творчостi I. Котляревського, Т. Шевченка (1914), Марка Вовчка (1907), Панаса Мирного, I. Франка (1913), I. Нечуя-Левицького (1924), I. Карпенка-Карого (1924), М. Коцюбинського (1922) та iн. Пiдсумковою роботою Єфремова як iсторика i теоретика лiтератури стала «Iсторiя украiнського письменства» в двох томах (1924). Ця праця викликала свого часу i викликає до сьогоднi рiзнi критичнi судження, насамперед за обраний ученим критерiй аналiзу й оцiнки украiнських лiтературних явищ, починаючи вiд фольклору й кiнчаючи творами, що написанi 1923 року. Свiй критерiй Єфремов сформулював так: iсторiя лiтератури — це iсторiя iдей.

Украiнська лiтература, на думку вченого, утверджувала три основнi iдеi: iдея свободи людини, нацiонально-визвольна iдея, iдея народностi в змiстi й формi. Вказуючи на те, що за своiм свiтоглядом Єфремов наближався до так званоi росiйськоi суб'єктивiстськоi школи в соцiологii, опоненти закидали йому суто соцiальний пiдхiд до явищ лiтератури та iгнорування ним естетичного пiдходу. Про цю особливiсть «Iсторii…» Єфремова Микола Зеров писав: «Вона дала канон украiнського письменства, установила список авторiв i творiв, належних до iсторико-лiтературного розгляду… Цей канон тiльки помалу переробляється тепер, залежно вiд нових матерiалiв та нових поглядiв на iсторико-лiтературнi явища» .

Єфремов писав не тільки багато і писав не тільки швидко (як це Євген Чикаленко кілька разів підкреслює в своїх спогадах). Він також писав вельми гостро, зокрема коли йшлося про живих і неживих колег з фаху істориків української літератури. Його висловлювання на цю тему трапляються в різних працях, але найбільш сконцентровано зосереджені в передмові до власної двотомної історії українського письменства (що потім вийшла окремим виданням як «Дорогою синтезу. Огляд історіографії українського письменства»). Тут, либонь, усі попередники і також сучасні видатні постаті — Петров, Огоновський, Франко, Возняк і Лепкий — дістають по заслузі. Ось, наприклад, закінчуючи огляд історії Омеляна Огоновського, Єфремов зазначає: «Він дав у своїй праці не так історію письменства, як номенклатуру письменників, окремі етюди й монографії, не зчеплені між собою внутрішньою ідеєю; а в них найбільш приділено місця на переказування змісту творів кожного письменника з одноманітними, шаблоновими увагами естетичної марки та квазіпатріотичними приспівами. Загальні характеристики надзвичайно бліді, позбавлені темпераменту й індивідуальних прикмет; не визначено і не почувається місця, яке займає в історії письменства гой або інший письменник, не показано грунту, що з його виросли й поживу мали літературні факти. Праці Огоновського бракує живого нерва або — скажу так — усякої перспективи: постаті письменників немов виставлено всі вряд, і часто вони дуже один на одного скидаються».

Про Івана Франка (якого поза тим він дуже високо цінує) Єфремов каже: «» Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р." … вийшов і розчарував усіх, хто так нетерпляче дожидавсь обіцяної праці".

Усі ці критичні зауваги, хоч які б не були гострі, проте виростають із грунту принципових, очевидно, не тільки особистих міркувань. Свою концепцію історії літератури Єфремов формулює виразно й докладно та (що найважливіше) не відхиляється від неї протягом усієї власної літературознавчої діяльності: вона моделює, живить як перше видання «Історії українського письменства» (1911), так і останнє, двотомне (1924), як, зрештою, і його пізніші праці 20-х років.

Література (чи радше письменство, бо, власне, такий термін Єфремов послідовно вживає) — це передусім відображення і втілення душі та життя народу: «Письменство у кожного народу величезну має вагу як вираз творчої сили нації, з одного боку, та межинародного єднання і впливів, з другого. Кожне національне письменство, годуючись помітними і непомітними впливами од інших письменств, все-таки органічно переробляє й перетворює їх і виявляє тим натуру даної нації, її ідеали й змагання, її інтереси й потреби».

Але найважливіший момент концепції літератури Єфремова виявляється зараз-таки у наступному реченні: «Письменство скрізь виступає оборонцем покривджених, утіхою од життьової буденщини, — тією втіхою, що підіймає дух людський, привчає його не за скороминуще й буденне вболівати, а добувати високого й вічного з окрушин життя, запалює його тим святим незадоволенням із сучасного, що невпинно жене людськість уперед і далі — все вперед і далі».

Література для Єфремова має чітку й іманентну прикмету: вона існує для чогось, а не як гоголівський ніс — «сам по себе» .

Отже, зовсім не дивно, що естетичне розуміння літератури, «постулат краси», Єфремову ніяк не промовляє. На цьому, власне, базується його полеміка з Богданом Лепким, який саме ставить у своєму «Начерку історії української літератури» такий «безумовний постулат». У відповідь Єфремов твердить, що «Принципом краси не можна охопити всіх потреб людського духа, які має задовольняти і задовольняє письменство, ні навіть спеціальної сфери людської творчості. Естетичні емоції — то тільки частка, і дуже невелика частка того духовного надбання, що дає нам кожне письменство».

Згадуючи критерій естетики і послуговуючись, щоправда, доволі неточним формулюванням Лепкого, Єфремов говорить про естетичні емоції та про зміни в естетичних поглядах й вимогах і ніколи не згадує про те, що нам тепер здається очевидним, себто, що література — це все-таки збір творів, а літературний твір — все-таки художній об'єкт, який існує тільки в естетичному усвідомленні. Отже, Єфремов, поставивши це питання на рівні перцепції та історичних поглядів й ігноруючи факт, що тут також ідеться про сутність і спосіб існування літературного твору, ефективно заперечує автономність літератури. Він заперечує, що література існує на інших правах і з іншою динамікою, ніж такі прояви суспільного життя, як, наприклад, політика або просвітянська діяльність. Щобільше, література для нього не тільки не має автономії, вона має завдання, суспільні функції, й остаточно її можна оцінювати тільки за тим, як вона ці функції виконує. Ми побачимо, що це (а не саме народництво) ставить літературно-історичні концепції Єфремова в русло панівних російських й українських літературних теорій XIX ст. і, ніде правди діти, в теоретичне русло сучасної радянської догми.

" Історія письменства", як це Єфремов часто підкреслює, «це історія ідей, ідей, які віддзеркалюють життя, які тісно зв’язані з життям». Це одне дає письменству грунт, і поза ним, підкреслює Єфремов, «нігде будуватися». Таких ідей в історії українського письменства Єфремов бачить аж три. І дуже знаменно, що він їх також називає «громадськими завданнями». Вони будуються одна на одній. Перша — це визвольна ідея, елемент свободи в чистому, так би мовити, вигляді; вона стосується всього людського існування, але зокрема українського. Друга ідея, по правді, тільки більш специфічний вид першої — визвольно-національна ідея; словом, це втілення в українській історії боротьби «за права рідної національності». Третя ідея випливає з цієї боротьби і з любові до батьківщини — це «поступова течія народності в змісті і формі, насамперед у літературній мові», це «процес наростання народних елементів у літературній мові… у зв’язку з розвитком демократизму серед новітнього громадянства й демократизацією сучасного життя» .

Знаменним є те, що Єфремов постійно говорить про письменство, а не літературу і, наприклад, обговорюючи новітню добу, зараховує до письменників таких, як Липинський, Донцов, Петлюра та ін.

Конкретне, робоче втілення цих концепцій-критеріїв проявляється у періодизації української літератури. Він бачить три головні етапи українського письменства:

1. Доба національно-державної самостійності: до кінця XIV віку;

2. Доба національно-державної залежності: від кінця XIV до кінця XVIII віку;

3. Доба національного відродження: від Котляревського до 20-х років XX віку.

Ця періодизація, очевидно, дуже далека від періодизації Д. Чижевського або навіть М. Зерова, і, як цей останній зауважив у «Новому українському письменстві», не тільки загальна схема, але трактування самого XIX віку (наприклад, категоріями «шістдесятників», «сімдесятників», «вісімдесятників») не відповідає суспільній дійсності (не кажучи про літературну) і надто взорується на російських періодизаціях літератури, де були істотні різниці між, скажімо, представниками 40-х і 50-х років.

Але також варто згадати, що, незважаючи на прірву між схемами Єфремова і, наприклад, Чижевського з його «суто літературною» періодизацією на базі стилів (бароко, неокласицизм, романтизм тощо), послуговування політичними критеріями в історії літератури ще зовсім не зужилося. Це стосується не тільки догматичних систем, як у совєтському літературознавстві, але також і таких, де немає накиненої догми. Так, в англійському літературознавстві далі говориться про єлизаветинську драму, вікторіянську поезію тощо (хоча тут, щоправда, йдеться швидше про культурні, ніж політичні етапи).

Єфремовський радикальний підхід до періодизації все-таки міститься в межах даної дисципліни: він є одним із полюсів, між якими історія літератури завжди осцилює.

Як уже зазначалося, загальні концепції Єфремова щодо літератури й літературного процесу вповні застосовані в його історії. Увага автора звернена не на еволюцію жанрів, або стилів, або тем як таких, чи формальних засобів, а саме на розвиток принципу народності. Тим самим, хоча наявний матеріал є багатий, поодинокі твори, письменники, а часом цілі течії й періоди трактуються односторонньо й полемічно. В цьому короткому огляді важко входити в деталі, але навіть на підставі вибраних місць можна побачити всю проблематичність такого підходу.

Загальновідомим є факт, що Єфремов відкидав мало не всю українську літературу XVII і XVIII ст. як «академічну», «схоластичну» та відірвану від життя й інтересів народу. Але набагато промовистішим є його трактування тих письменників, які, на його думку, заслуговують позитивної оцінки. Сковорода, наприклад, не цікавий для Єфремова як формально тонкий і психологічно складний бароковий поет. Єфремов так говорить про нього:

«Проте не своєю філософією й не своїми літературними, до того ж досить з художнього погляду й невисокої вартості, творами цікавий нам тепер найбільш Сковорода. В історії української самосвідомості й національної думки, а через те й літературного розвитку, найбільш важить те, як Сковорода ставився до рідного краю й народу. І з цього погляду нам любо зазначити високий ступінь його свідомості. Він любив свій край і народ і того ж навчав словом і життям своїх учеників. „Мати моя Малоросія і тітка моя Україна“ , — говорив не раз і писав Сковорода, щоб означити свої стосунки до рідного краю. … Не абстрактну Україну любив цей самосійний філософ, а ту, яку так знав чудово, — з її природою, мовою, звичаями, піснями, з її народом, якого він не цурався, зближаючись до його всім життям своїм».

Такий істотний момент у Котляревського, як пов’язання бурлеску і пародії зі свідомою й несвідомою провінційністю стосовно імперської літератури, вповні відкидається. Для Єфремова найважливішим є прояви національної свідомості Котляревського та поєднання його індивідуальної творчості з народною. У зв’язку з цим Єфремов і полемізує пізніше із Зеровим, коли той досліджує імплікації травестійної літератури власне в контексті протистояння Імперського центру і провінції.

Квітку-Основ'яненка Єфремов не хвалить як автора «Конотопської відьми», чи не найкращого твору української прози раннього XIX ст., твору на рівні Гоголя, але як реаліста, що вперше впровадив село і рідну мову в літературу.

Центральна концепція народництва, себто концепція літератури на службі народу, випливає з тривалої панівної течії в російському й українському письменстві — від Бєлінського і Чернишевського, Франка й Грінченка. Йдеться тут не так про романтичну спадщину та нашарування позитивістичних ідей (віра в прогрес, постулат наукової бази, зокрема дорогою впливів Драгоманова та Франка), як про те, що в контексті російської імперії література була чи не єдиною альтернативою до існуючої політичної системи: вона, як і літературознавство, стала сурогатом політичної дійсності або радше — поля дії. Саме звідси походить палка полемічність Єфремова і той факт, що він пише свою історію літератури як ще відносно молодий чоловік, а щойно опісля стає академіком і справжнім ученим. У цьому також можна бачити причину його нетерпимості: коли література — це життя народу, і коли Єфремов був душею і серцем відданий справі цього народу, тоді немає місця «формалізмові» або «об'єктивізму», «мистецтву для мистецтва», як він це бачив у молодомузців, чи якомусь «школярському» егофутуризму. В одній зі своїх найбільш вагомих статей — «Без хліба» — Єфремов розглянув тему голоду в українській літературі від XVI ст. до сучасних йому днів і подав образи страшної дійсності, відбитої в цих творах (тим самим наче передбачаючи ще більший жах 30-х років). Закінчення цієї статті — це, напевно, найбільш промовисте слово Єфремова про суть і функцію літератури:

«Українське письменство і цю проблему поставило на повен зріст і дало, скільки снаги та спромоги було, й її розв’язання. Доводилося, певна річ, вирішати цю проблему в зв’язку і з залежності від загального становища народних мас, політичного, соціального та економічного. Доводилося брати життя народу в його цілому, не ізолюючи, а, навпаки, нав’язуючи до купи те, що в житті міцно між собою переплутано і зв’язано органічно. І коли письменство має художнім способом одбивати в собі життя на всю його широчінь, то з цього боку письменство наше свою повинність совісно справляло. Боротьбу з тим темним та лихим царем, якому „голод — названье“, воно провадило систематично й без упину, усіма сторонами висвітлюючи скорботну проблему голоду та наближаючи час, скажу так, рішучої революції проти чорного царя. І скільки голод не від самих стихійних причин залежить, скільки й людської сюди приточено сили, яка то сприяє, то заважає необмеженому царюванню цього одвічного ворога людини, — то вага письменства в боротьбі з ним набирає величезного значення. Скинути неситого царя з його престолу — найближче завдання, чергова справа людськості та майбутнього її письменства».

Проте в тому всьому є щось моторошне, бо, наголосивши на суспільній, навіть активістській ролі літератури і літературознавства та зазначивши, що ефективне виконання таких завдань є суть і мета літератури, Єфремов входить у такт з офіційною догмою. Це є неминучий і останній крок для такої ідеологічної концепції. Подібне уявлення про літературу легко провадить до плану п’ятирічки для Спілки письменників… І як гірко й іронічно вражає нас ця теоретична схожість, коли ми пам’ятаємо принциповий опір Єфремова насильству, яке було і є уособлене в радянській практиці.

Повертаючись до питання теорії історії літератури, бачимо, що екстремність єфремовської концепції спричинила гостру реакцію не так Зерова, в якого ще дуже сильно проявляється культурно-політичний контекст, як Чижевського.

Усі історії літератури швидко старіють. Цю істину висловив Чижевський у вступі до «Історії української літератури» М. Грушевського.

Якби хтось бажав парадоксального формулювання, то міг би сказати, що коли у Єфремова немає літератури (як естетичного явища), а є тільки суспільний контекст, то в Чижевського, котрий пише з виразною реакцією на цю традицію, навпаки: є література як формальне явище, як історія стилів, але майже немає суспільного контексту. Це, може, й легке перебільшення, але яким знаменним і промовистим є те, що саме в українському літературознавстві маємо два досконало екстремні зразки альтернативних підходів до історії літератури.

літературний громадський критик

Список використаних джерел

1.Бойко Н. Сергій Єфремов — представник української політичної еліти початку ХХ століття (нарис політичної біографії) // Людина і політика. — 2001. — № 3. — С.144−151.

2.Качкан В. Сергій Єфремов // Освіта. — 1993. — 1 жовтня (№ 34). — С.12−13.

3.Кореневич Л. Він не мислив себе поза Україною: Скарби високих дум Сергія Єфремова // День. — 2003. — № 128. — с.5.

4.Єфремов Сергій. Зеров M. — Нове українське письменство // ЗІФВ ВУАН. — 1926. — Кн. 7/9. — С. 504.

5.Єфремов Сергій. Історія українського письменства: В 2 т. — Київ — Ляйпціг, 1924.

6.Єфремов С. О. Без хліба // Літературно-критичні статті. — К., 1993. — С. 313. (за інтернет-джерелами).

1.