Література пролетарського авангарду 90-гг

Литература

пролетарського авангарду 90-гг.

Литература

пролетарського авангарду 90-гг. окреслилася в буржуазно-дворянской літературі процесом реакційного переродження, розривом з визвольним рухом, з найкращими класичними традиціями, з «високим» реалізмом в XIX ст. Останніми вершинами класичної Р. л. у 90-ті рр. були творчість Чехова і твори, які завершили шлях Л. Толстого («Воскресіння» та інших.). У ті самі 90-ті рр. зародилася література пролетаріату. Її геніальним зачинателем, у творах якого пролетарська література виступила відразу лише на рівні найбільших явищ класичної російській та світової літератури, був М. Горький (грубо помилковою, ликвидаторской стосовно вершин пролетарської літератури слід визнати переверзианскую статтю про Горькому у II томі «Л Еге», объявляющую Горького представником «нижчих верств дрібної міської буржуазії»).

М. Горький почав своє лит-ую діяльність під знаком активної, революційної романтики на початку 1990;х рр. (перший надрукований розповідь — «Макар Чудра», газ. «Кавказ», Тифліс, 1892, № 242 сент.), разом з виступом російського пролетаріату на авансцену історії. Романтика Горького відбила початок революційного підйому, пафос поднимающегося пролетаріату, його протесту проти поліцейського держави й капіталістичного ладу на стадії, коли російська пролетаріат ще неясно, абстрактно уявляв своє становище у суспільстві, конкретні шляху боротьби, і бажаний лад майбутнього суспільства. Революційна романтика раннього Горького втілюється в алегоричних, фантастичних образах, в інших формах ритмизованного вірші в прозі пісенного складу («Пісня про соколі», 1895; «Пісня про буревіснику» 1901), легенди, казки («Макар Чудра», 1892, «Стара Ізергіль», 1895, «Хан його син», 1896 та інших.), де виняткові люди роблять незвичайні діяння, де тлом дії служить потужна, героизированная природа, надихаюча волелюбного людини. Романтичні твори Горького сповнені емоційності патетики, урочистій декламационности, яскравою мальовничості, метафоричності. Інша форма романтики Горького — це рассказы-очерки про «босяках» («Омелян Пиляй», 1893, «Челкаш», 1895, «Мальва», 1897; «Коновалов», 1897, та інших.). Нарис Горького глибоко різниться від безідейних замальовок випадкових дрібних шматків життя жінок у нарисах дрібнобуржуазних натуралістів, ліберальних народників. Нарисові розповіді Горького, як і і легендарно казкові, насичені социально-этической, філософської проблематикою, в абстрактної ще формі вирішують чимало запитань про стосунках індивіда і колективу, про свободу та необхідності, про утешающей брехні, котрі т. буд. Не люмпенпролетариат був тією соціальною групою, з якою Горький пов’язував свої сподівання. Вже оповіданні «Коновалов» (1897), як згодом у драмі «На дні» (1602), він реалістично показував безпідставність, соціальну безпорадність людей «дна». Образи «босяків» в ранньому творчості Горького зовсім на позначали того, що Горький виступав ідеологом люмпенский груп. Образи «босяків» ввірвалися свіжої струменем у повітря чеховського зневіри, толстовського непротивлення, либерально-народнических малих справ. Вони стали для затверджувалася яскрава, самобутня, цілісна особистість сильного, гордого, волелюбного людини, повного презирства до власності, не укладывающегося до рамок капіталістичного суспільства, відкинутого їм і протистоїть боягузливому обивателю, благополучного домовитому собственнику-мещанину, расхлябанному, двойственному інтелігентові. Індивідуалістичний наліт на творчості раннього Горького, всупереч твердженням меншовицької і буржуазною критики, у відсутності нічого спільного з антисоціальною ницшеанским індивідуалізмом, але з одного боку, визначався не досить зрозумілим уявленням про те колективі, покликаного перебудувати людське суспільство, з іншого сторны, був формою захисту знехтуваних капіталізмом прав людської особистості, був із бойовим, активним, непримиримо-протестантским гуманізмом Горького, дуже далекими від єлейного, примирного, сентиментального гуманізму либерально-народнического штибу. У романтичних легендах Горького героїчна особистість не протистоїть масі, але є його авангардом, діє задля загального добра. Насичена оптимізмом, вірою в перемогу, бадьорими закликами до дії, до героїчного подвигу, вольовим напором, радісними, хоч і неоформленими сподіваннями, передчуттями, революційна романтика Горького будила ті «сміливі, сильні, вільні почуття» (Воровский), які були психологічної передумовою для революційної боротьби (особливо прославлені «Пісня про соколі», 1895; «Пісня про буревіснику», 1901).

От інших початкових передумов вирушав до створення пролетарської літератури А. З. Серафимович, який виступив у кінці 80-х рр. під значним впливом народництва. Він став своєї діяльності митець широких трудящих мас. Основною темою раннього Серафимовича — це робота за умов капіталістичної эксплоатации. У межах своїх рассказах-очерках Серафимович малював процес роботи, економічне ситуацію і умови праці селян, ремісників, робочих усіляких професій, працю дітей, жінок, інвалідів, працю землі, під землею і на воді, в полях і лісах на далекому Півночі, Півдні, на східних околицях. У на відміну від либерально-народнических очеркистов Серафимович, малюючи життя самих різноманітних і на віддалених країв не змазує этнографизмом і экзотизмом класової сутності зображуваних явищ. Соціально-побутові нариси і його розповіді Серафимовича — непроста описательство, вони гостро проблемны, будуються на чітких соціальних характеристиках, розкривають протиріччя праці та капіталу, жахи капіталістичної эксплоатации трудящих, позбавляє їх людського гідності, штовхає на злочину. Спотворення людини капіталістичної системою, рабство людини, влада грошей немає та речей — одну з основних тим Серафимовича (особливо яскраво втілена як у пізнішому його оповіданні «Піски», 1909). У ранній період, коли Серафимович ще дійшов ідеї революційного повалення капіталістичного ладу пролетаріатом, його творчості забарвлене в похмурі тону переконанням, що «щось переробиш». Відповідно, у роки Серафимович зображує трудящих, зокрема і експертних робочих, позбавлених класового свідомості, придушених гнітом, розпорошених, забитих до смиренності чи які впадають у розпач, шукаючих спокою у релігії, у пияцтві; боротьба окремих осіб за поліпшення свого становища закінчується невдало; лютий гнів, пекучий протест эксплоатируемых не знаходить виходу; прагнення кращого життя обертається невиразні, стихійні пориви.

3. Рання робоча література 90-х рр. — Рання робоча література (Ф. Шкулев, Є. Нечаєв, А. Ноздрін та інших.) зароджується у 90-ті рр. у надрах «суриковского» руху, яке була спробу організації самодіяльної літератури пригноблених класів. Група суриковцев (див. «Суриков і суриковцы») створювалася з які віддавали своє дозвілля літературі дрібних ремісників, селян, зайнятих отхожими промислами, робочих, зберіг зв’язки Польщі з селом, з ремеслом, дрібних технічних службовців. З колом суриковцев пов’язувалися П. А. Травин (Дед-Травоед), Логінов, Праскунин, Савін, У. З. Карпов, М. Волков, Попов-Завражный, Шкулев, Нечаєв, М. А. Лазарєв (Темний) і мн. ін. Основний тон ставилося омещанивающимся у місті селянством. Ідеологія суриковцев була забарвлена тонами разжиженного ліберального народництва і толстовства. У найкращому разі суриковцы піднімалися до неоформленого, стихійного протесту проти влади, багатіїв, казенної церкви. Найбільш факт появи письменників з середовища робочих свідчив зростанні й активізації російського пролетаріату у 90-ті рр., але пов’язані з суриковцами ранні робочі поети представляли відсталі, скуті капіталістичним гнітом верстви робітничого класу; у 90-ті рр. їх творчість була позбавлене чіткого класового оролетарского самосвідомості. Шкулев, Нечаєв та інших. спочатку виступають як співаки похмурих пісень про суворої життя, про страждання пригноблених мас. Їх основні мотиви — скарги на гірку частку бідняка, тьмяна, безрадісна життя, тяжкі умови непосильного, підневільного праці, приниження, безправ’я бідного люду, насильства дикої влади, безсила скорбота і злість, нехіть до місту, до задушливої фабричної клітині, почуття рабської пригніченості робочого машиною, настрої безнадійного розпачу, безпорадності. Позитивні мотиви ранньої робочої поезії обмежуються общедемократическими сподіваннями, навіть расплывчато-либеральными сентиментальними мріяннями про торжестві відверненої правди, справедливості над злом, про майбутнє загальним братерство, про ліквідацію ворожнечі, про кращого життя, про жадану волю. Пропаговані норми — це терпіння, достаток скромною долею, доброта, чесність, сохраняемая й у крайньої бідності. Не чужі ранні робочі поети та надій на виправлення «злих» гнобителів шляхом морального впливу, на гуманність багатих, «пестунів долі», допоможе «царя небесного». Мрії рабочих-поэтов тягнуться до залишеній селі; селянський працю поэтизируется, змальовується щасливим. Поруч із цими ліричними мотивами зустрічаються спроби епічного зображення робочого побуту, праці різних професій (напр. у Ноздрина, Шкулева).

Идейная що слабкість і несамостійність ранньої поезії рабочих-самоучек прирікала в еклектизм у сфері форми, наслідування літературі панівних класів. Вона користується стертим мовою, банальними образами, бідними, стандартними римами. Ця поезія постає як эпигонская, з одного боку, стосовно міщанської поезії Нікітіна, Сурікова, з другого боку — до поезії Некрасова як поезії народного горя. У той самий час рабочие-поэты користуються мотивами і оборотами селянського фольклору, з одного боку, і ритмами, образами дворянських поетів (Лермонтова, Полонського) — з інший.

Список литературы

Для підготовки даної роботи було використані матеріали із російського сайту internet.