Якому племені, чи народу, належать археологічні пам"ятки, які ще називають могилами, що знаходяться між с. Червоноармійським та с. Вікторівка

Дипломна робота Якому племені, чи народу, належать археологічні пам’ятки, які ще називають могилами, що знаходяться між с. Червоноармійським та с. Вікторівка Автор:

Ковтун Ігор

Зміст Вступ

1. Давньокам’яний вік — палеоліт

1.1 Ранній палеоліт у Східній Європі

1.2 Перші стійбища в Північному Причорномор'ї

2. Середній палеоліт

3. Пізній палеоліт

4. Середньокам’яний вік — Мезоліт (перехідний)

4.1 Мезолітичні могильники

4.2 Голоцен — сучасна геологічна епоха

5. Новокам’яний вік — неоліт

5.1 Неолітичні пам’ятки

6. Енеоліт — міднокам'яний вік

6.1 Гумельницька культура

6.2 Кемі-обинська культура

6.3 Усатівська культура

7. Бронзовий вік

7.1 Рання пора бронзового віку

7.2 Ямна культура

7.3 Середина бронзового віку

7.4 Катакомбна культура

7.5 Культура багатоваликової кераміки

8. Пізня пора бронзового віку

8.1 Зрубна культура

8.2 Білозерська культура

9. Залізний вік

9.1 Кіммерійці

9.2 Скіфи

9.3 Грецькі міста і поселення

9.4 Скіфія у VI-IV ст. до н.е.

9.5 Заключний період скіфів Північного Причорномор’я

10. Сарматські племена

10.1 Сармати

10.2 Язиги

10.3 Алани

11. Кочові племена епохи черняхівської культури Висновки Список використаної літератури

Вступ Вивчаючи історію в школі, ми лише у загальному вигляді її вивчаємо.

Де і коли були знайденні останки найпершої людиноподібної мавпи, як «можливо» розвивалася еволюція людства, які були поселення, які були цивілізації в ті далекі часи (що відомі на сьогоднішній час). Але нічого конкретного про нашу місцевість. Навіть коли ввели в шкільну програму новий предмет «Рідний край», то нічого не йдеться про перші поселення на нашій місцевості.

Прочитавши журнал «Древний мир», де надрукована стаття про розкопаний курган, де було виявлено поховання сарматського воїна (ІІІ тис. до н.е.) біля м. Миколаєва, то я згадав, що неподалік нашого села є також великі пагорби, або як їх ще називають — могили.

Мене зацікавило, та й раніше цікавило, питання «Хто засиляв мій край — Північне Причорномор'є, а саме територію Березівщіни?»

Хочу зауважити, що наш край не такий вже і бідний на історичні події. Їх просто чомусь ніхто не досліджував, не вивчав, щоб висвітлити і дати належну історичну оцінку усім подіям. Щоб наш край міг також зайняти своє місце в історії утворення українських земель та його народу.

У мене виникло дуже багато запитань на які я спробую знайти відповіді і зробити свої висновки.

Я у своєму досліджені більш детально зупинюсь на вивченні історії перших племен; їхньої культури, соціального розвитку життя, побуту, ритуалу, обрядовості і які у них були звичаї.

Мені захотілося дізнатися про історію могил, що знаходяться на території нашого села та сусідніх.

1. Давньокам’яний вік — палеоліт

1.1 Ранній палеоліт у Східній Європі

північний племена скіфський грецький, А почалася історія нашого краю ще в далекому ранньому палеоліті кам’яного періоду. Завдяки матеріалу, що був знайдений під час розкопок на території Північного Причорномор’я, який датують віком 600−200 тис. років тому, дозволяють, і то лише з певною часткою вірогідності, визначати напрямки і час заселення нашого краю.

Мабуть, щонайменше мільйон років минуло відтоді, коли почалося просування найдавніших людських угруповань з південної частини Східної півкулі на північ. Уже в ранньому палеоліті відмічається освоєння найдавнішими людьми, які дістали загальну назву пітекантропів, європейського материка, куди вони проникли через Кавказький перешийок, Східне Середземномор’я та Гібралтар.

Деякі археологи припускаються думки, що південь Східної Європи входить до ареалу прабатьківщини людства, а відкриття на Балканах пам’ятки, яку за віком можна порівняти лише з найдавнішими східно-африканськими «batchery sites», робить цю гіпотезу не такою вже й малоймовірною. А підтвердженням цього є розкопки О. Паулянусом табору первісних мисливців поблизу с. Пердікка в Східній Македонії, де знайдена туша розчленованого південного слона, вік якого попередньо визначено в 2,9−3,3 млн. років тому. Найновіша знахідка людиноподібної мавпи, яку назвали — Аргі і якій антропологи встановили вік — 4,5 млн. років тому, змушує вчених переглянути деякі припущення, стосовно розвитку людства.

На півдні Східної Європи в той час були розповсюджені субтропічні степи, які перемежовувались з широколистяними лісами. Субтропічний клімат та достаток дичини забезпечували сприятливі умови для полювання, що й приваблювало мисливців на ці благодатні простори.

Приблизно 200−150 тисяч років тому виникла «людина розумна неандертальська» (Homo sapiens neanderthalensis, палеоантроп — «стародавня людина»). Скелет палеоантропа вперше був знайдений в долині Неандерталь поблизу Дюссельдорфа в Німеччині, звідки і його інша назва — неандерталець.

1.2 Перші стійбища в Північному Причорномор'ї

На території Північного Причорномор’я були зроблені найновіші відкриття пам’яток, які відносять до ашельського часу (600−200 тис. років тому) раннього палеоліту (його початок 2−1,5 млн. років тому).

Найдавніші сліди перебування перших тимчасових стійбищ первісних мисливців в долині Нижнього Дністра з’явились, найвірогідніше, біля 600 тис. років тому. А саме біля с. Погребя на околиці Дубосар, в Колкотовій балці в м. Тирасполі та біля с. Лабушна

Кодимського району. Відомі вони і в пізніші часи — 400−300 тис. років тому.

Знайдено досить багато неандертальських поховань (наприклад, в Криму — в печерах Киїк-Коба і Старосілля та під навісом скелі Ак-Кая поблизу міста Білогорськ), що не тільки дають можливість реконструювати зовнішній вигляд неандертальців, але й свідчать про наявність у них релігійно-магічних уявлень. Скелети, як правило, лежали в ямах, які були вириті в долівках печер. Померлих ховали в позі людини, що спить.

Найдавніші сліди перебування людини в Одеській обл., безпосередньо пов’язані зі сховищем мисливців на печерного ведмедя, яке знаходилось у карстовій печері в гирлі короткої глибокої балки, розташованої на правому березі Куяльницького лиману, біля самої Одеси. Сьогодні це північно-східна околиця с. Іллінка Біляївського р-н. Вперше цю печеру знайшли в 1938 році одеські палеонтологи Т. Г. Грицай та А. Д. Рощин. На сьогодні ці найдавніші сліди перебування людини зберігаються у фондах Одеського археологічного музею НАН України.

Цікаві спостереження були зроблені А. В. Добровольським, який брав участь в розкопках 1941 р. Він відзначав ніби навмисне розташування більше десятка черепів печерного ведмедя під південною стінкою печери, в двох випадках обкладених уламками вапняка. Кісток ведмедя в цій частині печери було знайдено більше, ніж на іншій площі. Разом з кістками було виявлено біля 10-ти розколотих кременів і брили вапняку. Останні, вірогідно, використовувались мисливцями як знаряддя полювання.

Була зроблена ще одна знахідка професором Рішельєвського ліцею О. Нордманом — були знайдені кістки печерного ведмедя в одній із балок де зараз знаходиться м. Одеса — Карантинна балка. Правда, кам’яних знарядь неандертальської людини не було знайдено.

Взагалі у межах України виявлено понад 50 стоянок неандертальці.

2. Середній палеоліт Наприкінці ашельської епохи під впливом зростаючого похолодання у зв’язку з поширенням дніпровського (рісського) зледеніння, спочатку більш помітного у гірських зонах Європи і Кавказу, почалися інтенсивні пересування людських колективів по всій ойкумені Євразії. Зими стали довгими. На півночі Європи та Азії сніг та лід не встигали розтанути за коротке літо. У Східній Європі середній палеоліт (мустьєрська епоха) охоплює величезний проміжок часу, який почався 100−120 тис. років і закінчився 40 тис. років тому.

На мустьєрську епоху припадає інтенсивне заселення людиною майже всієї південної частини Східної Європи. На території сучасної України середньопалеолітичні поселення досліджені у Донбасі, Криму, Подніпров'ї і на Десні, у західних областях України, по обидва боки Карпат. Відомо понад 80 мустьєрських місцезнаходжень.

Густота населення в мустьєрську епоху була більшою, ніж в ашельську. Найкраще вивчено середній палеоліт у Криму, де обстежено близько тисячі печер, гротів, скельних навісів. Лише у 10−12 з них знайдено культурні залишки мустьєрського часу, що свідчать про заселення близько одного процента всіх виявлених у Криму скельних пустот, які могли служити сховищем для людини.

3. Пізній палеоліт На зміну неандертальцю (палеоантропу) прийшла людина сучасного типу — Homo sapiens (людина розумна) — приблизно 40 тисяч років тому, яка заселила всі степові простори Північного Причорномор’я.

Вчені часто називають найдавніших «людей розумних» кроманьйонцями, тому що вперше їхні кістки були знайдені в гроті Кро-Маньйон на південному заході Франції. Походження «людей розумних» досі залишається таємницею. Їхні нащадки розселилися по всіх континентах Землі, крім Антарктиди. Тільки тоді відбувся поділ людства на раси. Кроманьйонці, які, приблизно 40 тисяч років тому, коли клімат на Землі потеплішав, вже заселили Європу, можна вважати предками європеоїдів (представників білої раси).

Тисячі років кроманьйонці співіснували та суперничали з неандертальцями. Змішування між ними навряд чи було можливим через біологічні причини. Але палеоантропи перейняли у своїх нових сусідів-суперників звичай робити прикраси для жінок, а кроманьйонці навчилися в неандертальців ховати померлих.

Палеоантропи вже володіли мовою. Але вона, скоріше за все, була примітивною.

Незважаючи на низький рівень продуктивних сил і дуже слабкий розвиток позитивних знань, неандертальцю були властиві й ірраціональні форми мислення, що якоюсь мірою пояснювали суть деяких незрозумілих явищ. Нині, наприклад, немає сумніву в тому, що поховання палеоантропів у печерах супроводжувалися певними ритуалами, які свідчили про турботу за долю померлих (поховання небіжчиків безпосередньо у житлі, у середовищі родичів, поблизу вогнища).

Вивчення кісток викопної людини з Криму (у гроті Киїк-Коба, під заскельним навісом поблизу с. Вишенного неподалік від м. Білогірська, а також у скельному сховищі с. Старосілля поблизу Бахчисарая), крім важливих висновків біологічного порядку, дало змогу встановити деякі риси, що мають соціальне значення.

Померлих ховали у скорченому положенні, на боці, в спеціально підготовлених ямах, які були вириті в долівках печер. Померлих ховали в позі людини, що спить. В неандертальських могилах знайдені кам’яні знаряддя, кам’яні подушки, шматки червоного окису заліза — вохри (можливо, червоний колір символізував кров та життя), залишки квіткового пилку. Можливо, це були дари духам померлих родичів.

Приблизно 30 тисяч років тому неандертальці вимерли за не відомих причин.

Дослідниками доведено, що під тиском похолодання в азово-причорноморські степи 24 тис. років тому поступово починають переселятися значні групи населення з північних районів Центральної і Східної Європи.

До того ж зниження температури, що почалося наприкінці середнього палеоліту, в Європі поширювалося з півночі та північного заходу (Фенноскандії), а у північно-східній частині Європи — з півночі. Цей новий наступ льодовикових явищ знаменував настання останнього, досить значного за своїми масштабами, валдайського (вюрмського) зледеніння. Сформувався величезний льодовик — шар льоду завтовшки два кілометри. Повільно сповзаючи з півночі на південь, він покрив навіть землі, де знаходиться нині Київ. На південь від льодовика розкинулися тундри.

Вплив зледеніння позначився і на природі, височини та степи Північного Причорномор’я і Приазов’я перетворилися на холодні рівнини й невисокі узгір'я, що подекуди набули вигляду тундри.

У пізньому палеоліті людина розселилася майже по всій Східній Європі. Лише в сучасних межах України відомо близько 500 пізньопалеолітичних місцезнаходжень.

Місця для поселень вони (перші мисливці) обирали балки, долини малих річок поблизу їх злиття з великими водними артеріями. Основним промислом було облавне полювання на стада бізонів. Через що вимушені були пересуватися на нові місця, де є бізони.

На території Північного Причорномор’я (на правому березі Хаджибейського лиману — за 200 м на південь від с. Усатово) було виявлено Т.І. Максимюком невелике стійбище пізньо-палеолітичних мисливців. Тут на поверхні невеликої рівної ділянки біля кладовища зібрано більше тисячі крем’яних виробів, серед яких різноманітні знаряддя первісних мисливців. Схожий з усатівським набір крем’яного реманенту зібраний на численних поселеннях мисливців на бізонів, біля сучасних сіл Великодолинське (Велика Аккаржа), Нерубайське, Красносілка, Барабой, Каменка та інші.

Люди вже жили не стадами, а постійними колективами родичів — родинами чи родовими (общинами). В кожному роді було по кілька десятків людей, які походили від спільних предків. Спорідненість у роді спочатку визначалася за материнською лінією. Жінка була не тільки матір'ю, вихователькою дітей, але й охоронницею родового вогнища, вона ж займалася збиральництвом та відала харчовими запасами. Все це зумовило виникнення матріархату («влади матерів»). На важливу роль жінки в суспільстві епохи пізнього палеоліту вказують численні знахідки тогочасних статуеток, що втілювали в собі узагальнений образ матері - прародительки усього роду.

4. Середньокам’яний вік — Мезоліт (перехідний)

4.1 Мезолітичні могильники Палеоліт (давньокам'яний вік) змінився мезолітом (середньокам'яним віком).

Вивчення матеріалів, дало зрозуміти, що поселення мисливців на бізонів відбулося більш масово 22−18 тис. років тому підчас уже останнього зледеніння. Відомо більш ранні, але поодинокі, (біля 30 тис. років тому) лише на околиці Біляївки. А загалом на Півдні України досліджені масові мезолітичні могильники (біля сіл Волоське, Василівка, Чаплі у Дніпровському Надпоріжжі, і печерах Мурзак-Коба й Фатьма-Коба у Криму). Там переважають поховання в позі поклоніння (з руками, складеними перед обличчям), із наявністю дрібних кремінних знарядь, черепашок. Похованих часто посипали червоною вохрою

Таку позу пізніших поховання описав у своєму звіті про розкопки сер Леонард Вуллі в місті Урі, біблійному місті Урі в Халдеї, на батьківщині Авраама. Він писав «…Усі вони лежали на боці, з ледь зігнутими ногами і піднятими до обличчя руками, …впадало в око декоративне розташування мертвих тіл, що виключає будь-яке припущення щодо насильства». Ця археологічна знахідка познайомила нас із поховальними обрядами, які існували п’ять тисячоліть тому (тобто ІІІ тис. до н.е.).

Спеціалізація господарства переважно на облавний промисел бізонів, успішне функціонування якого передбачає, насамперед добре налагоджену організаційно-господарську діяльність та ефективну систему соціалізації, знайшла своє відображення в організації обрядово-театралізованих дійств, присвячених культу основного об'єкта полювання — бізона. Першим звернув на це увагу П. Й. Борисковський. Завдяки знайденим матеріалам первісного поселення у степовому Побужжі, розташованого біля с. Анетівка Доманівського району Миколаївської обл., можна відтворити події організації культового свята. Всі ці дії мали велике виховне значення — спонукали мисливців об'єднуватися в общини, а згодом і в племена.

4.2 Голоцен — сучасна геологічна епоха Наприкінці валдайського (вюрмського) зледеніння відбувалися істотні зміни в природі. З настанням потепління і відходу льодовика (17−10 тич. років тому) встановилася сучасна геологічна епоха — голоцен. Останній льодовик, повільно відступаючи до північних меж Європи і далі в арктичні широти, зник. Він залишив по собі пустельний ландшафт дюнних пагорбів, морени з острівцями хвойного дрібнолісся, нагромадження валунів, численні озера. Клімат став теплішим. Відбулися зміни в рослинному та тваринному світі. Внаслідок кліматичних змін та полювання вимерли мамонти.

Порівняно невеликі родові колективи палеоліту в епоху мезоліту розросталися та розділялися. Зберігаючи свою мову, звичаї, культуру, дочірні колективи розселювалися на нові землі.

Люди жили родовими громадами. Декілька споріднених родів об'єднувалися в плем’я (найвища форма організації доісторичного суспільства, об'єднання кількох родів чи общин). Племенем керували рада старійшин та збори всіх дорослих чоловіків — членів племені. Головними годувальниками роду були чоловіки-мислиці. Тому на зміну матріархату прийшов патріархат («влада батьків, влада чоловіків»).

Люди навчилися робити плоти, а пізніше — човни. Вони вже могли здійснювати досить далекі подорожі річками та озерами.

Згодом частина населення переміщується на сусідні землі в пошуках нових ресурсів для підтримки життєдіяльності. Мезолітичні мисливці полювали на благородних оленів, зубрів, биків-турів, кабанів, диких коней.

Цікавою пам’яткою духовного життя прадавніх мешканців України є Кам’яна Могила, що розташована поблизу с-ща Терпіння Мелітопольського р-н Запорізької обл. Колись це був кам’яний моноліт, під яким у товщі ґрунту були прокопані печери. Тепер Кам’яна Могила виглядає як великий піщаний пагорб, завалений кам’яними брилами. У гротах Кам’яної Могили, а також на брилах пісковику, що в минулому правили за карнизи і стелі цих гротів, виявлено понад тисячі різноманітних зображень палеолітичного й мезолітичного часу. Це схематизовані фігури людей, тварин, знаки (петрогліфи — наскельний малюнок або напис) у вигляді рибальських сіток, огорож, ромбів, кіл та ін. вони виконані в техніці різьблення або шляхом протирання всієї поверхні зображуваних фігур чи предметів. Найімовірніше, Кам’яна могила була релігійно-магічним центром, храмом стародавніх мисливців.

За часів мезоліту на околицях сучасної Одеси, про що свідчать матеріали тимчасових стоянок на Сухому лимані, в долинах річок Барабой, Малий Куяльник, Свінної та інші, невеликі общини гребеніківських племен полювали на тура, який змінив бізона в наших степах, коня, сайгаків та інших тварин. Він хоч і схожий за біологією, але за поведінкою відрізняється. Тур є твариною сімейною, а не стадною, яким був бізон.

Назву цих племен, як і всіх наступних (усатівских, ямних, катакомбних, сабатинівських тощо) умовна. Етнічні спільності дописемного періоду отримують свою назву за найменуванням археологічних культур, які надають їм дослідники, частіше всього за назвою епонімної пам’ятки.

Так, наприкінці мезоліту виникає нова форма соціальних відносин — плем’я, і в той же час принципово нова система економіки — відтворююче господарство.

5. Новокам’яний вік — неоліт В неоліті (новокам'яний вік 6−4 тис. років тому) люди приручили деяких тварин, почали вирощувати злаки, а потім — навчилися виготовляти посуд з глини. Проте знаряддя праці вироблялися, як і раніше, з каменю, рогу, кістки та дерева. В цей час відбувся перехід від привласнюючи форм господарства (мисливства, рибальства, збиральництва) до відтворюючих (землеробства, скотарства), який британський археолог Г. Чайлд назвав «неолітичною революцією». Відбувся також перехід до осілого способу життя.

Таким чином на території сучасної України простежується дві великі культурно-господарські зони: південно-західна землеробсько-скотарська і північна (північно-східна) мисливсько-рибальська.

Населення різнилося між собою не тільки способом ведення господарства, що становило одну з найголовніших їх відмінностей, а й представляли два різних світи в галузі матеріальної культури, що характеризувалися зовсім відмінними типами знарядь праці, кераміки, поселень і житла. Різними в них були і вияви духовної культури, вірування, прикладне мистецтва, поховальні обряди тощо.

Взагалі культура племен північно-східних районів була набагато примітивнішою порівняно з культурою населення Причорномор’я, Подністров'я та Побужжя. А виражається це в тому, що на південно-західної території були властиві шліфовані сокири й тесла, різноманітні типи досить досконалих форм плоскодонного (зрідка — округло донного) посуду. Поселення мали великі розміри, були довготривалі, житла — наземні, прямокутних обрисів. Племена цього ареалу культур — дунайської, буго-дністровської та інших — належали переважно до різних груп так званого середземноморського антропологічного типу.

Судячи по манерам поховання небіжчика, можна сказати, що ритуал поховань унаслідувався. Лише додалися деякі деталі до ритуалу. Своїх небіжчиків вони також ховали у скорченому положенні, на лівому чи правому боці, із зігнутими руками так, що кисті знаходилися перед обличчям. Померлим вже клали знаряддя праці й ставили посуд з їжею чи питвом. У племен дунайської та буго-дністровської культур склався волютово-меандровий тип орнаменту.

У них виробився свій ритуал поховань. Небіжчиків клали у випростаному положенні, на спині. Поруч нерідко знаходять знаряддя праці й предмети озброєння, але посуд відсутній. Тут виникли колективні могильники з широким використанням у ритуалі пофарбування червоною вохрою.

Застосування вохри в ритуальних обрядах вже згадувалося на початку, де описувалось більш ранні поховання.

5.1 Неолітичні пам’ятки

Новий тип господарювання в причорноморських степах розпочинає нову — неолітичну епоху. Пам’ятки цього періоду знайдені лише на півночі Одеської області.

Згідно з існуючими висновками, що зроблені на основі наукових даних, населення Північно-Західного Причорномор’я займалося скотарством, полюванням і збиральництвом. Розводили велику рогату худобу і свиней. Згодом в наших степах почали випасати овець та кіз. Деякі дослідники взагалі вважають, що причорноморські степи були центром самого раннього одомашнення бика, свині та коня.

Були знайдені та досліджені найстаріші в Європі жниварські ножі для зрізання трави і поряд з ними насіння кормових трав мезолітичного поселення в Кілійському районі.

6. Розділ. Енеоліт — міднокам'яний вік

В V тис. до н.е. на Стародавньому Сході та на Балканах відбувся перехід від неоліту до енеоліту, або халколіту, тобто до міднокам'яного віку (латинське «енеос», давньогрецьке «халкос» — мідь, давньо-грецьке «літос» — камінь). У межах України енеоліт датується ІV-ІІІ тис. до н.е. У цей час з’явилися перші металеві вироби — мідні та золоті.

Землеробство в степовій зоні виникло значно пізніше, а його продуктивні форми відомі тут лише з часів енеоліту. На зміну примітивному, мотичному землеробству неолітичної епохи прийшло значно продуктивніше землеробство з використанням рала і тяглової сили.

6.1 Гумельницька культура На південному заході України, у придунайській частині сучасної території Ізмаїльщини, в енеолітичний час проживали племена так званої гумельницької культури. Культура дістала назву від поселення Гумельниця в Румунії, де було вперше виявлено і досліджено пам’ятки цього типу. Вона багато в чому подібна до ранньотрипільської, проте їх своєрідна культура відрізняється від трипільської.

6.2 Кемі-обинська культура Наприкінці середнього періоду енеоліту в степовій смузі України, включаючи степи Криму, з’явилися нові скотарсько-землеробські племена так званої кемі-обинської культури (пам'ятки типу нижнього шару поселення Михайлівки). Це група кавказьких племен, яка через Керченську протоку проникла у Крим, залишила по собі оригінальні пам’ятки, що дістали назву від кургану Кемі-Оба поблизу Білогірська.

Оригінальна культура кемі-обинських племен поки що досліджена недостатньо. На відміну від середньостогівських племен, які зникли приблизно у середині ІІІ тис. до н. е., вони продовжували існувати в Криму протягом усього ІІІ тис. до н.е.

Кемі-обинські племена проживали на невеликих поселеннях, які нерідко розташовувалися на підвищеннях та на островах річок, зокрема Дніпра і його приток. Поселення складалися з ряду жител землянкового типу з двосхилим дахом, підтримуваним дерев’яними стовпами. Крім відкритих поселень, в гірській частині Криму відомі також невеликі короткочасні стоянки в печерах та гротах.

Кемі-обинські племена ховали померлих під курганами. Нерідко це були досить складні споруди, для будівництва яких широко використовувалися камінь та дерево. Для поховальної камери викопувалася чотирикутна яма. Стіни ями здебільшого обкладалися добре обробленими та підігнаними одна до одної кам’яними плитами або дерев’яними колодами. Внутрішні стіни кам’яної або дерев’яної камери часто розписувалися фарбами, які, мабуть, імітували кольорові килими. На дно камери, посипане дрібною галькою, морськими черепашками або подрібненим вапном, клали померлого або на спині, з підігнутими ногами, або на боці, у скорченому положенні.

До поховальної камери клали глиняний посуд, різноманітні предмети з каменю, кістки та металу, які згідно з тогочасними віруваннями могли знадобитися померлому на тому світі.

Оригінальними виробами з кістки були так звані ковзани та гральні кістки. З числа металевих виробів у кемі-обинських племен відомі шила, ножі, сокири, тесла та інші вироби, безсумнівно, кавказького походження.

Після цього поховальна камера перекривалася кам’яними плитами або дерев’яними колодами і старанно замазувалася глиною. Над похованням робився земляний насип, який нерідко обкладався камінням. Навколо центральної споруди, іноді на певній відстані, споруджувалося кам’яне коло, так званий кромлех, після чого всю споруду засипали землею. Коли кемі-обинці хотіли особливо відзначити померлу особу, на кургані встановлювали кам’яну антропоморфну стелу або вертикально поставлений необтесаний видовжений камінь — менгір.

Кемі-обинські племена були творцями оригінального декоративно-прикладного мистецтва, пов’язаного з оформленням та розписом поховальних камер.

На заключному етапі свого розвитку кемі-обинські племена вступили в певні зв’язки з пізньотрипільськими племенами і можливо, взяли участь у формуванні пізньотрипільської культури усатівського типу.

6.3 Усатівська культура Не заперечуючи в цілому визначальної ролі трипільського населення у формуванні культурних традицій усатівського населення. Треба відмітити, що більшість усатівців за своїм антропологічним типом були протоєвропеоїдами на відміну від трипільців, які переважно були протосередземноморцями. Така антропологічна своєрідність усатівців не випадкова. Вона могла скластися як результат взаємної асиміляції місцевих протоєвропеоїдів скотарів і прибулих протосередземноморців трипільців. Домінування в матеріальній культурі усатівського поселення традицій культури прибулого трипільського населення обумовлено вищим рівнем соціально-економічного розвитку чужинців.

Вперше матеріали енеолітичного часу на Одещині були опубліковані А. В. Добровольським і М. Ф. Шкадишеком з розкопок кургану на Слободці-Романовці в Одесі. Як і більшість давніх курганів наших степів, Одеський курган уявляє собою складну ритуальну споруду, яка протягом більш ніж тисячолітнього свого існування багато разів досипалась та перебудовувалась. В ньому були поховані небіжчики усатівської, ямної, кемі-обинської, катакомбної та сабатинівської археологічних культур (своєрідних етнічних спільнот). Насправді, це було першим багатоетнічним кладовищем з більш ніж тисячолітньою історією.

В процесі охоронних робіт, до речі, перших такого роду, які отримали високу оцінку таких на той час визнаних археологів, як В. О. Городцов та Гордон Чайлд, вперше була простежена послідовність поховань та з’ясовано етапи спорудження кургану.

Навколо історичної інтерпретації Одеського кургану багато років точиться складна наукова дискусія. Підкреслимо лише головне, завдяки чому курган набув світову відомість, — стратиграфія (послідовність поховань), яка була простежена А. В. Добровольським, є «найбільш детальним репером для курганних поховань давніх культур Північно-Західного Причорномор’я».

Населення цих етнічних груп перебували на території нашого краю водночас, або заступали один одного у невеликий проміжок часу. Поселення й могильники такої ж етнічної спільноти пізніше були відкриті і досліджені М. Ф. Болтенком на високому західному схилі Хаджибейського лиману над садибами с. Великий Куяльник і на північно-східній околиці с. Усатове.

Завдяки блискучим дослідженням М. Ф. Болтенка та його учнів О.Ф. Лагодовської і Е.Ф. Патокової унікального археологічного комплексу (давнє поселення та курганний і без курганний могильники), що зайняв більше ніж 10 га площі. На жаль, не лише в теперішньому часі руйнуються пам’ятки, але і в минулі часи. Як сталося і в цьому випадку, ще до початку розкопок М. Ф. Болтенка (1921р.) поселення було зруйновано розробками вапняку, які вело населення навколишніх сіл.

Складними і багато в чому незрозумілими залишаються ідеологічні уявлення населення усатівської культури. Найбільш повне відбиття світогляд усатівців дістав у поховальному обряді, який достатньо повно досліджено за матеріалами могильників, насамперед, курганів. Виявлені ритуальні об'єкти: жіночі статуетки, зображення тварин, загадкові символи на горщиках, капище, присвячене культу бика тощо.

Паралельно до усатівської культури вже існували, так звані, шумери (вони вже мали своє місто Лагаш (середина ІІІ тис. до нашої ери) в південній частині Межиріччя в Месопотамії, мали свого правителя (патеси) Лагаша Еаннотума (бл. 2470 р. до н.е.)).

В той час, коли у племен лісостепової частини Правобережної України розвивалося мотичне землеробство, а в племен степової смуги Східної Європи склалося скотарське господарство, яке уже в другій половині ІV — першій половині ІІІ тис. до н.е. стало там провідним (але не витіснило землеробство), то в усатівців достатньо розвинутим було ремісниче виробництво. Воно поділялося на два види: домашній промисел та общинне ремесло. Домашні промисли були справою кожної сім'ї - ткацтво, обробка шкір, пошиття одягу та взуття, виготовлення виробничого реманенту та багато іншого, чим забезпечувались поточні потреби кожної сім'ї. Общинне ремесло, насамперед, було пов’язане з трудомісткими виробництвами: гончарством, металургією, каменеі металообробкою.

Усатівські поселення були оточені ровами, іноді у кілька рядів. В укріплених у такий спосіб поселеннях під час небезпеки ховалося населення разом з худобою. Крім невеликих поселень або оборонних стійбищ, усатівці мали досить великі поселення з кам’яними будівлями та різноманітними господарськими й культовими спорудами, які, найімовірніше, являли собою міжплемінні та культові центри. Навколо поселення, відкритого поблизу Усатового, розміщувалося кілька курганних та безкурганних могильників.

Відтворення уявлень давніх людей про життя і смерть археологи проводять на підставі досконалого вивчення матеріалів поховальних споруд.

Наприклад: усатівські кургани мають невисокі (від 0,2 до 2,1 м) розпливчаті насипи. В усіх курганах виявлені кам’яні конструкції. Це кромлехи — кола із кам’яних плит, блоків і маленьких камінців діаметром від 5,5 до 18 м і шириною кам’яного закладу від 0,6 до 4,5 м, які оточують ділянку з похованнями, культовими ямами тощо. Під курганами, які мали досить складну конструкцію, з кам’яними банями та кромлехами, усатівців ховали племінних вождів та родових старійшин. Померлим у поховальні камери клали розписаний на трипільський взірець керамічний посуд, прикраси з кістки, міді й срібла, мідні плоскі сокири, кинджали тощо. В одному курганному похованні вождя виявлено кам’яну плиту з зображеннями людей і тварин — звичайних для скотарів сюжетів. Рядових членів роду усатівці ховали в безкурганних могильниках, у невеликих ямах, іноді перекритих кам’яними плитами або кам’яними закладами. Небіжчиків звичайно супроводжував бідний поховальний інвентар. Традиційно трипільський звичай поховання в невеликих ямах, перекритих кам’яними плитами та закладами, був поширений у трипільських племен Подністров'я, звідки, можливо, походили усатівці.

Усатівські небіжчики покладені переважно на лівий бік в прямокутних ямах. Поряд з небіжчиками в курганах часто зустрічаються під закладкою кромлеха, культові ямки. Сліди тризни просліджуються за залишками вогнищ, в яких зустрічаються перепалені кістки тварин.

Така архітектоніка поховальних споруд уже сама по собі наводить на думку про складний ритуал, яким усатівці супроводжували своїх небіжчиків у загробний світ.

За спостереженнями дослідника усатівских курганів О.Ф. Лагодовської, процес поховання відбувався за чітким планом. А саме: спочатку готувалась ділянка для майбутньої поховальної споруди. На ній насамперед ховали родичів нижчих рангів, а інколи, можливо, і залежних членів общини (рабів). Перед здійсненням основного поховання в центрі кургану, збоку на ділянці викопували культові ями, які заповняли певним традиційним інвентарем. Перед тим, як викопати ями для центрального поховання, відбувалась церемонія, присвячена головному культу усатівців — бику. Після неї викопували яму в центрі кургану і здійснювали основне поховання. Потім відбувалась поминальна тризна, яка супроводжувалась розведенням вогнища в принесенням в жертву тварин. На завершення обряду споруджували кромлех, як символ культу сонця. Напевно, деякий час родичі відвідували покійників, і тільки з часом над усіма похованнями насипався курган.

7. Бронзовий вік

7.1 Рання пора бронзового віку У наступний період бронзового віку, який займає проміжок часу від другої половини ІІІ до початку І тис. до н. е., на території Північного Причорномор’я жили племена ямної, катакомбної, багатопружкової кераміки, сабатинівської і білозерської культур. В ті часи береги лиманів, що впадають в море, зокрема Куяльників та їх приток, були щільно укриті поселеннями і курганами. Однак більшість з них була зруйнована сучасними «цивілізаторами».

Деякі дослідники називають ранній бронзовий вік періодом першого великого переселення народів, яке відіграло важливу роль у формуванні стародавнього населення Європи.

7.2 Ямна культура В ранню пору бронзового віку степову і частково лісостепову смуги Східної Європи займали численні племена так званої ямної культури. Таку назву ця культура дістала від характеру поховань — у ямах під курганним насипом.

Племена ямної культури становили ту грізну силу, якій кілька століть намагалися протистояти трипільські племена. Однак наприкінці ІІІ тис. до н. е. землеробські трипільські племена були асимільовані ямними скотарськими племенами.

В середині ІІІ тисячоліття до н. е. племена ямної культури займали Лівобережжя. Звідси вони просувалися на південний захід, до Балканського півострова, через землі, зайняті трипільськими усатівським племенами. Вже в ІІ тисячолітті до н. е., в час свого найвищого розквіту, вони займали широкі степові простори, які простяглися від Емби на сході до Дунаю на заході, а також територію Лісостепу, яка досягала широти Самарської луки на Волзі, Воронежа і Києва на півночі та до Чорного й Азовського морів на півдні.

Племена ямної культури були одним з найбільших людських об'єднань доби ранньої пори бронзового віку в Східній Європі. До їх складу входило кілька союзів племен — донецька, степово-придніпровська, середньодніпровська та приазовсько-кримська групи племен. Розселившись на величезному просторі, племена ямної культури зазнали впливу з боку місцевих племен та їх сусідів, значні групи яких збереглися, як збереглися і їх традиції в культурі. Це знайшло прояв і в поховальному культі - курганному обряді, який немовби нівелював племінні відмінності.

Звичай споруджувати кургани виник серед скотарських племен ще і в мідному віці й існував протягом усього бронзового віку, відображаючи патріархальний культ, що весь час ускладнювався. Кургани насипались у відкритому степу, але завжди поблизу води. Ще й тепер стоять тисячі курганів, які, певно, фіксують межі родоплемінних територій.

У надрічкових долинах зустрічаються розкидані сліди кочувань первісних пастухів — сезонні стійбища; на сьогодні відкрито лише два постійних укріплених поселення, які були своєрідними племінними центрами.

У ямників також з’являється колісний транспорт, без якого далекі пересування були б неможливими. Як тяглову силу використовували волів. Залишки найдавніших возів виявлені в Сторожовій Могилі поблизу Дніпропетровська, на Мелітопольщині, поблизу с. Софіївки Новобузького району та смт. Нової Одеси на Миколаївщині та в багатьох інших місцях.

У них було розвинуті різноманітні галузі домашнього виробництва, зокрема гончарство, ткацтво, виготовлення кам’яних знарядь праці та зброї. Високого рівня досягла будівельна справа, пов’язана зі зведенням оборонних споруд і жител. Вони також знали і метал, про що свідчать знахідки мідних тесел, доліт, кинджалів, шил. Кам’яні знаряддя — ступи, товкачі та глиняні сопла — підтверджують існування місцевої металообробки.

Племена ямної культури мали високу як на той час суспільну організацію патріархального типу. Матеріали курганних могильників, де основним (центральним) було поховання чоловіка — глави сім'ї, патріарха (над його похованням нерідко насипали курган), підтверджують провідне місце чоловіків у житті племен ямної культури. Деякі знахідки можуть розглядатися як символ влади племінних вождів (булави, кинджали і особливо скіпетри), що вказують на виділення з загальної племінної маси панівної верхівки.

В ідеології племен ямної культури помітне місце посідав культ предків. Померлих вони ховали під курганами, спорудження яких вимагало зусиль великого колективу. Деякі дослідники вважають, що кургани степової смуги України, до якої входить Північне Причорномор'є, слід розглядати як складні архітектурні споруди.

Курган — це ще й священне місце. На вершинах деяких курганів споруджували святилища, що свідчить про ускладнення ідеологічних уявлень у степових скотарських племен. Для поховання викопували глибокі ями, на дно клали померлого у скорченому положенні й засипали вохрою. Поховальні ями здебільшого перекривали дерев’яним накатом та очеретом.

Залежно від місцевих традицій спостерігаються особливості як у будівництві поховальних споруд, так і в поховальному ритуалі.

Племена Степового Подніпров'я, Приазов’я та Північного Причорномор’я для будівництва поховальних споруд — кромлехів і перекриття поховальних ям широко застосовували камінь.

З племенами ямної культури пов’язують монументальну скульптуру — антропоморфні стели, перші пам’ятники людині. Кам’яні стели мають велике значення для вивчення історії релігії і вірувань. Деякі дослідники вбачають у них надгробники, на яких у грубій формі зафіксовані риси померлих родичів, інші вважають, що це вожді або ідоли, і пов’язують їх появу зі зміцненням влади патріархального предка, якому надавали рис божества. Але в усіх випадках антропоморфні стели виражають ідею звеличення людини.

Зокрема, у них, як і в багатьох стародавніх народів світу, священною твариною вважався бик. І це не дивно. Крім того, у племен ямної культури існував культ сонця, вогню. Їх творчість відтворена в орнаментації посуду, а знахідки флейти розкривають одну із сторін духовного життя ямних племен — світ музики.

Історична доля окремих племен ямної культури була різною. Однак єдність їх на великих просторах відіграла важливу роль в історії населення середини ІІІ - початку ІІ тисячоліття до н. е. на теперішній території України.

На пізній період існування племен ямної культури, на час їх найбільшого розквіту і мобільності, коли вони досягли Балканського півострова, припадають їх зв’язки з Середземномор’ям, але не послаблюються і зв’язки з Кавказом. Одним з доказів цього може бути знахідка в ямному похованні поблизу с. Старогороженого (Миколаївщина) кинджала, близького до аналогічної зброї з Сачхерських могильників (Грузія). Зв’язки з племенами Північного Кавказу, зокрема майкопськими, були тісними і часом переходили в активну взаємодію. Племена ямної культури підтримували також зв’язки з племенами трипільської культури.

7.3 Середина бронзового віку У цей час (ІІІ-ІІ тисячолітті до н. е.) в країнах Стародавнього Сходу — Дворіччі, Єгипті, в долинах Інду та Хуанхе — на базі зрошувального землеробства почали виникати стародавні цивілізації, держави, великі міста. Складалося класове суспільство, очолюване аристократією, якій антагоністично протистояла маса експлуатованого люду.

Паралельно в Китаї також створюються перші держави і виникає китайська писемність. Коли на території Месопотамії в Межиріччя вже існувала держава шумерів (деякі вчені називали цей народ аккадцями, а німецько-французький учений Жуль Опперт назвав його шумерами. Вона була взята з титулу найдавніших правителів південної частини Межиріччя, що називали себе царями Шумеру й Аккаду). Вони використовують на той час уже кіннотну колісницю в військових діях та мали свою писемність, яку перейняли вавилоняни і ассирійці. Та чи тільки писемність?

Нові прогресивні форми господарства забезпечили зростання додаткового продукту, а разом з тим — виникнення майнової нерівності та перехід від безкласового суспільства до класового.

У найрозвинутіших формах рабовласницький спосіб виробництва склався в стародавній Греції та Римі. Становлення рабовласницького суспільства в Греції відбувалося в ХІ - ІХ ст. до н. е., коли почали виникати невеликі міста-держави (поліси).

7.4 Катакомбна культура На початку ІІ тисячоліття до н. е. на значних просторах Лівобережної України, зайнятих раніше племенами ямної культури, з’явилися нові племена. Матеріальна культура цього населення мала свої характерні риси.

За розрізненими матеріалами верхніх шарів поселення Великий Куяльник та похованнями в курганах археологи довели, що на зміну усатівському і ямному населенню в долину Куяльника та його приток прийшли племена катакомбної культури. Основою господарства катакомбників було напівкочове скотарство, яке було переважно орієнтоване на розведення великої рогатої худоби.

Серед дослідників не має єдності щодо походження населення катакомбної культури. Одні, слід за Г. Чайлдом та М.І. Артамоновим, вважають, що катакомбна культура склалася внаслідок трансформації попередньої ямної культури під впливом невеликої групи чужинців з Північного Кавказу та Прикаспію. На думку інших дослідників, катакомбні племена вторглися зі сходу в причорноморські степи і деякий час існували разом з ямним населенням. З часом сталася їх взаємна асиміляція.

На всій території розселення племен катакомбної культури досі не виявлено довготривалих поселень. Знайдено лише короткочасні поселення пастухів-скотарів, які здебільшого розташовувалися на краю надзаплавних терас або в заплавах рік, на високих піщаних пагорбах.

Розселення племен катакомбної культури у степовій смузі, відсутність довгочасних поселень та порівняно велика кількість знахідок у похованнях возів, кибиток наводять на думку по кочовий спосіб їх життя. Основною причиною і рушійною силою кочування була потреба забезпечити зросле стадо пасовиськами. Очевидно, влітку худобу переганяли далеко на північ, а взимку — на південь, де в долинах степових рік в умовах малосніжних зим її відносно легко було прогодувати.

Історичні та етнографічні матеріали підтверджують можливість одночасного існування на одній і тій же території осілих і кочових племен.

У катакомбних племен важливе місце посідало також виготовлення кам’яних знарядь. Серед них найхарактерніші просвердлені шліфовані сокири-молоти, бойові сокири, колуни, кулясті та грушовидні булави. У похованнях виявлено багато металевих виробів — знарядь праці, зброї та прикрас. Останні являють собою вироби з низькопробного срібла та міді, різноманітне намисто.

Племена катакомбної культури відіграли надзвичайно важливу роль в історії причорноморських степів. Вони були тісно зв’язані з племенами Північного Кавказу, які стояли тоді на вищому рівні розвитку культури і спілкувалися з більш розвинутими культурами Передньої Азії та Сходу. Саме завдяки зв’язкам з населенням Північного Кавказу у катакомбних племен з’явилися деякі середньоазіатські вироби й прикраси із ляпіс-лазурі, бірюзи та іранського сердоліку. Племена катакомбної культури виступали своєрідними поширювачами культурних надбань північнокавказьких племен.

Основне багатство катакомбних племен становила худоба, яка в той час уже була власністю окремих патріархальних сімей. Стада та отари необхідно було охороняти. Цим пояснюється інтенсивне озброєння чоловічого населення, що знайшло яскраве відображення в поховальному інвентарі.

У катакомбної культури був своєрідний поховальний обряд: померлих ховали у підземних печеро-подібних камерах, глибоких підбоях, що дало підставу для умовної назви цих племен — племена катакомбної культури.

Зрозуміти суспільну організацію племен катакомбної культури допомагають одночасні поховання чоловіка й жінки. Черепи жінок іноді мають чіткі сліди ударів металевою зброєю. Певно, вони були вбиті після смерті своїх володарів — чоловіків. Такі поховання свідчать про ускладнення патріархальних відносин у катакомбних племен. Померлого клали на правому боці, у скорченому положенні і посипали вохрою. В могилу ставили горщик, клали зброю, знаряддя праці, їжу та прикраси, що свідчить про існування культу анімізму. Існував звичай класти в поховання частини туш свійських тварин, або голови овець чи биків, ноги, відрубані в колінному зчленуванні, шкури тварин з головами і ногами, що, мабуть, символізувало тварину.

7.5 Культура багатоваликової кераміки З середини ІІ тисячоліття до н. е. на значних просторах Східної Європи, в лісостеповій та степовій зонах, відома ще одна група племен. На історичну арену виходять племена так званої багатоваликової кераміки, культура яких помітно відрізняється від культури племен катакомбної та інших сучасних їм культур. Період існування цих племен визначається XVI-XV ст. до н. е.

Одне з найбільших поселень племен багатоваликової кераміки досліджено на Нижньому Дніпрі, поблизу с. Бабиного Верхньорогачицького р-ну Херсонської обл. Воно розташоване на прибережній ділянці надзаплавної тераси р. Конки — притоки Дніпра. На поселенні виявлено залишки напівземлянок та глинобитних наземних жител. Останні будувалися з дерев’яних стовпів, порожнина між якими заповнювалась глиняними вальками.

Померлих ховали в курганах, залишених племенами попередньої доби. Іноді за домовину правили кам’яні скрині. Небіжчиків клали у скорченому положенні, переважно на лівому боці. Можливо, що поховання здійснювалося не тільки в курганних могилах, а й у ґрунтових могильниках. Згідно з тогочасними віруваннями, небіжчикам ставили посуд з їжею, клали шматки м’яса, знаряддя праці, зброю та прикраси.

Безперечно, що, займаючи таку велику територію, племена культури багатоваликової кераміки навряд чи були однорідними. До складу цього великого об'єднання входило, очевидно, кілька племінних груп з своїми етнографічними особливостями. На жаль, стан вивчення пам’яток, залишених цими племенами, ще не дозволяє з певністю визначити такі групи.

Лише деякі із них ми розглянемо. Ті що знаходились в Північному Причорномор'ї.

З XVI ст. до н. е. спостерігається активізація рухливості степового населення. Посилюються контакти з населенням сусідніх територій. Наслідком цього на території Північного Причорномор’я стала поступова трансформація катакомбної культури у культуру багатопружкової кераміки.

Сліди перебування носіїв цієї культури на територій Одещини простежуються за матеріалами поховань в курганах на Слободці-Романовці, біля сіл Шевченкове, Свердлове, Старі Біляри. Основою господарства населення залишалось скотарство. В цей час підсилювалася рухливість населення.

Наприкінці XV ст. до н. е. починається поступове зволожування клімату, що приводить до зміни екологічної ситуації в степовій зоні і внаслідок цього змінюється напрямок розвитку господарства місцевого населення. На основі культури племен багатопружкової кераміки формується нова землеробсько-скотарська сабатинівська культура.

Сабатинівське населення залишило після себе багато поселень. Деякі з них частково досліджено на околицях Одеси (Сухий лиман, Вершина, Великий Куяльник тощо). Сабатинівські поселення мали вуличне планування. Будинки були одно-трьохкамерні, добре обладнані, збудовані з каменю, їх загальна площа була різною: від 20 до 70 кв. м, хоч іноді зустрічаються будинки до 200 і більше кв. м.

Серед сабатинівців були першокласні майстри бронзоливарного виробництва. Прекрасні бронзові вироби (кинджали, кельти, псалії, серпи, ножі, різноманітні прикраси тощо), які були виготовлені в їх майстернях, збереглись у багатьох скарбах, унікальна колекція яких експонується в Одеському археологічному музеї НАН України.

Унікальний скарб було знайдено у 1912 р. біля с. Бородино сучасного Тарутинського району Одеської обл. До його складу входило 17 предметів: два цілих списи та втулка третього списа, подібного типу були поширені в Поволжі, Прикам'ї, Західному Сибіру; срібна інкрустована золотом шпилька з ромбічною головкою оздоблена орнаментом, подібним до мікенського; кинджал із срібла — зустрічається на Кавказі і в Середземномор'ї, проте прикрашені вони в стилі кріто-мікенського мистецтва; дві бронзових пластинки, три булави з алебастру і п’ять сокир з темно-зеленого каменю — певно, кавказькі за походженням. Отже, речі з цього скарбу тісно пов’язані з егейським світом.

Вивчення речей із скарбу свідчить про те, що вони мають численні аналогії на величезній території.

Археологами досліджені спеціалізовані бронзоливарні майстерні сабатинівців, де були знайдені різноманітні ливарні форми, льячки, сировина для ливарного виробництва, шлак тощо. В наших краях (на Одещині) діяв свій Інгуло-Червономаяцький центр металообробки, який працював на привізній сировині.

8. Пізня пора бронзового віку

8.1 Зрубна культура Пізню пору бронзового віку, що охоплює другу половину ІІ тисячоліття до н. е. — початок І тисячоліття н. е., пов’язують з племенами зрубної культури, а його заключний період визначається як кіммерійський. Наймогутнішим племінним об'єднанням у пізню пору бронзового віку, що складалося з кількох близьких за культурою, а можливо, й етносом груп, були племена зрубної культури. Назва походить від звичаю цих племен ховати померлих у дерев’яних зрубах. Дослідники вважають, що племена зрубної культури були носіями північноіранського етносу. Вони займали величезні простори Східної Європи.

На думку вчених вже у XV ст. до н. е. племена зрубної культури масово і наполегливо почали переселятися із Сходу на Захід. Переселення цих племен являло собою складний процес взаємодії з місцевим населенням, зокрема з племенами абашівської культури та племенами культури багатоваликової кераміки. В результаті взаємозв'язків з племенами культури багатоваликової кераміки, зрубні племена зазнали впливу з боку останніх.

Тип поселень, характер жител та знайдений у них інвентар свідчать про осілий спосіб життя ранньозрубних племен.

У пізню пору бронзового віку значно збільшилася густота населення, з’явилася густа мережа довгочасних, великих за розмірами поселень (площею від 0,5 до 3−4 га). Вони розташовувалися переважно на заплавних та надзаплавних терасах, на мисах балок і не мали укріплень. На поселеннях виявлено наземні та напівземлянкові одноі багатокамерні житла. У степовій зоні для спорудження жител та господарських будівель використовувалися камінь, глина й дерево.

Одне з довгочасних поселень було виявлено й досліджено на правому березі Дніпра, поблизу с. Зміївки Бериславського р-ну на Херсонщині. Воно займало площу близько 4 га. Житла були наземні, на кам’яній основі, верхня частина їх — глинобитна, на дерев’яному каркасі. Нерідко до жител прибудовували різні господарські споруди. Подібний тип жител відкрито в Криму та на значній території Північного Причорномор’я.

У складі скарбів того часу основним типом знарядь були серпи. Лише в Антонівському скарбі (Новоодеський р-н Миколаївської обл.) знайдено 85 серпів, що свідчить про масовість їх виготовлення, викликану господарськими потребами. Крім серпів, входили сокири-кельти, браслет, кинджал, 20 зливків бронзи тощо. На цей час припадає багато скарбів бронзових речей, які іноді включали по кілька десятків однотипних предметів. В цьому ж скарбі були знайдені кінські спорядження, це є доказом особливого розвитку конярства, що засвідчено фауністичними залишками.

Особливого розвитку у племен Північного Причорномор’я набула бронзоливарна справа, незаперечним доказом цього є велика кількість ливарних форм з талькового сланцю. Цей мінерал відзначається не тільки м’якістю, а й термостійкістю, він здатний витримувати кілька плавок. Для того щоб оволодіти виробництвом ливарних форм, потрібен був значний досвід обробки талькового сланцю.

Спостерігається досить цікаве явище — у XIII-XI ст. до н.е. в Північному Причорномор'ї, де не було міднорудних покладів, на довізній сировині виник один з найбільших у Східній Європі металообробних центрів, вироби якого поширювалися від Подністров'я до Кавказу. Одну з таких майстерень відкрито поблизу с. Волоського Дніпропетровської обл. Тут виявлено близько 70 кам’яних ливарних форм для виготовлення наконечників до списів, кинджалів, ножів, доліт, серпів, сокир-кельтів та інших бронзових виробів, а також ложку-ллячку. Подібні ливарні майстерні виявлені і в інших районах Північного Причорномор’я, зокрема поблизу с. Кардашинки Голопристанського р-ну Херсонської обл.

Розвиток металургії сприяв посиленню економічних зв’язків племен доби пізньої бронзи Північного Причорномор’я з іншими племенами. Особливі тісні зв’язки встановилися між племенами Степового Подніпров'я та племенами культури Ноа. Разом з тим послабилися зв’язки з прикубанськими та приуральськими металургійними центрами.

Племена зрубної культури стали осілими скотарями, також займались і землеробством. З виробництв високого рівня досягла будівельна справа. Майстерність зрубних племен в обробці дерева та будівництві знайшла свій вияв і в поховальних пам’ятках. Досконала для того часу техніка теслярської справи стала можливою завдяки застосуванню твердих і гострих бронзових знарядь, зокрема вислообухових сокир, доліт, тесел, ножів тощо.

Померлих ховали у зрубах під курганним насипом. В неглибокій ямі знайдено зруб із двосхилим перекриттям з гілля та очерету. Вся споруда була засипана землею. В зрубі лежав небіжчик у скорченому положенні; біля нього стояла посудина, лежало намисто та жертовна їжа: частина туші бика. Поза зрубом, в усіх чотирьох кутках ями були покладені кістки бика. Поверх зрубу знайдено ще три перевернуті догори дном посудини, а в насипі кургану — залишки вогнища, череп бика та точильний камінь.

Далеко не всім померлим приділялося стільки уваги. Найчастіше їх ховали у звичайних ямах та кам’яних скринях, зовсім без речей або ж ставили один горщик. Відносне багатство поховального інвентаря, складна поховальна споруда — безсумнівне свідчення особливого суспільного становища померлого, доказ існування майнової диференціації серед населення.

Отже, в пізній період бронзового віку в Північному Причорномор'ї жили племена, які досягли високого рівня економічного розвитку і мали широкі зв’язки не тільки з сусідніми, а й з досить віддаленими племенами.

У господарстві, матеріальній культурі та побуті племен простежуються виразні особливості. В цих племенах деякі дослідники вбачають кіммерійців, у культурі яких поряд з рисами зрубної культури особливо відчутна близькість до племен, що жили тут у попередню добу — племен культури багатоваликової кераміки.

8.2 Білозерська культура На початку XII ст. до н.е. починається поступово зменшуватися вологість атмосфери, що призводить до висушування ґрунту, обміління річок. А разом з тим переходу населення до традиційного в степовій зоні скотарсько-землеробського господарства і рухливого способу життя. Починає згасати яскрава землеробська сабатинівська культура і на її основі формується нова скотарсько-землеробська білозерська культура.

У білозерський час (ІX-XI ст. до н.е.) скорочується кількість поселень в нашому регіоні, на зміну кам’яним будинкам з’являються землянки і напівземлянки, поступово згортається бронзоливарне виробництво.

Сліди білозерських поселень на території нашої області зафіксовані в Чорноморці, на Великому Куяльнику. Широкий резонанс серед науковців і громадськості міста Одеси отримали розкопки поселення Воронівка 2 на місці одного із причалів сучасного порту «Південний». В архітектурі і матеріальній культурі цього поселення переплелись нові і старі форми жител, посуду, знарядь праці та предметів побуту. На жаль, завершити розкопки цього унікального комплексу археологам не пощастило. Воно було зруйновано подальшим будівництвом порту.

Безпосередньою причиною початку перебудови сабатинівського, а згодом і бєлозерського суспільства стало просування фракійських племен з Балкан в межиріччя Дунаю і Дністра, поселення яких в цій зоні порушило традиційні шляхи надходження металу з карпато-дунайського регіону для металургійного виробництва місцевого населення. Це, в свою чергу, сприяло відновленню зв’язків населення причорноморських степів зі східними металургійними центрами.

На думку багатьох дослідників, перебудова господарської діяльності населення причорноморських степів в ХІІ-ІХ ст. до н.е. відбувалася і в умовах докорінних змін всієї соціально-економічної структури давніх суспільств Європи на зламі бронзової та залізної епох. В цей час широкого розповсюдження набуває «престижна економіка», соціальна нерівність, зміцнюється в суспільстві політична верхівка. Інститути політичної влади добре досліджені за матеріалами наступної епохи — кіммерійської (ХІ-VІІ ст. до н. е.)

9. Залізний вік Наприкінці ІІ - на початку І тисячоліття до н.е. в розвитку продуктивних сил у племен, що жили на території Північного Причорномор’я, сталися великі зміни. Вони були пов’язані з відкриттям заліза, освоєнням технології його виготовлення та масовим використанням залізних знарядь праці й зброї. Освоєння заліза мало величезне значення для прогресу стародавнього суспільства: воно відкрило нові, досі небачені перспективи розвитку всіх галузей господарства — землеробства, скотарства, ремесла.

Поява залізорудного та залізообробного виробництва на території нашого краю виникло незалежно від зовнішніх впливів, у тому числі й з боку цивілізації Переднього Сходу.

З відкриттям і поширенням заліза почалася нова ера в історії племен, що населяли сучасну територію України. Відбувалася докорінна ломка старих основ економіки, культури й побуту племен, у яких проходив процес розкладу первіснообщинного ладу і перехід до ранньокласового суспільства. З початком залізного віку на арену всесвітньої історії вийшли племена і народності півдня Європи — кіммерійці, скіфи, сармати, таври, фракійці і відомі під іншими назвами стародавні слов’яни.

9.1 Кіммерійці

Територію Північного Причорномор’я населяли найдавніші з відомих під своєю власною назвою племен — кіммерійці. Походження кіммерійців дослідники пов’язують з білозерськими племенами, які поступово перейшли до кочового скотарства.

Поселення цього часу в наших краях невідомі, лише за винятком на околицях Одеси, біля с. Дальник, досліджено одне поховання VІІІ ст. до н.е.

Найбільш ранні відомості про кіммерійців знаходимо у грецькій літературі; знайомство грецьких мореплавців з північним узбережжям Чорного моря і мають характер легенд, що ввійшли до циклу міфів і сказань. Наприклад: напівлегендарний епічний співець еллінської літератури — Гомер, який жив приблизно у ІX-VIII ст. до н.е., описує події XIII-XII ст. до н.е., що відбувалися, де згадується про землі кіммерійців яких досяг Одіссей, відправившись з острова Еї. За поемою Гомера «Одіссея», ця дуже віддалена країна була розташована поблизу крайніх меж океану: «Швидко прийшли ми до глибоко текучих вод Океану; там кіммерійців країна сумна, вічно вкрита вогкими туманами й імлою із хмар; ніколи не показуючи оку людей там обличчя свого Геліос, чи землю він залишає, сходячи на зірками багате небо, чи з неба, зірками багате, спускається, звертаючись до землі; там ніч безвтішна живущих вічно тримає в облозі…», десь біля входу в потойбічне царство Аїда: «…потрапив в туманну країну Аіда? Тут все лякає живого; гамірно течуть тут страшні ріки, потоки великі; тут Океану води глибокі ллються; ніхто переплисти їх не може сам; лише одним кремезним кораблям це під силу…».

В «Іліаді» згадується також народ — «дивних доярів кобилиць — млекоїдів, бідних і найсправедливіших із смертних», що жили десь у Північному Причорномор'ї, на північ від Трої, відразу ж за «конеборними фракійцями і мідійцями, що б’ються врукопашну». Вже пізніше «доярами кобилиць» античні автори називають як скіфів (Гесіод, VII ст. до н.е.), так і кіммерійців (Каллімах, 310−235 рр. до н.е.).

Кіммерійці були численним і сильним народом, до складу якого входило багато різних етнічних племен. Доказом цього є археологічні дані пам’яток пізнього етапу зрубної культури степового Причорномор’я.

Кіммерійці в основному зберігали осілий спосіб життя, але в них уже існували могутні кінні загони, що давало можливість здійснювати далекі завойовницькі походи. Як свідчить Страбон, за часів Гомера кіммерійці досягли країн на східному узбережжі Середземного моря. Нові археологічні відкриття підтверджують ці дані.

На початку І тисячоліття до н.е. у кіммерійців відбувся перехід від пастушого скотарства до кочового. Кибитки і юрти кіммерійців більш ніж на два століття стали невід'ємною частиною пейзажу степового Причорномор’я. Поступово у кіммерійському суспільстві виділився організаційно міцний військовий прошарок. Створилась могутня військова держава кіммерійців. Цьому могло сприяти зіткнення кіммерійців з племенами кочових скіфів, які вдерлися зі сходу, з-за Дону.

Постійні турботи про збереження пасовиськ і стад, а також намагання захопити худобу, майно та землі сусідів визначили організацію та завойовницький уклад життя кочових общин. Вони перебували в стані безперервної боротьби: або відбивали напад ворожих кочових орд, або здійснювали набіги на сусідів. У цій боротьбі регулюючим началом було тільки реальне співвідношення сил. Сильніші й численніші угруповання, перемагаючи слабших, витісняли їх, асимілювали у своєму середовищі або ж підкоряли на основі данницької залежності. Постійна воєнна напруженість наклала відбиток на побут кочовиків, породила постійне прагнення до вдосконалення зброї, військового спорядження, організації війська. В ході цієї боротьби виникали великі союзи племен, що об'єднувалися з метою нападу чи захисту. В результаті зіткнення подібних груп посилювалася міграція, відбувалося пересування великих етнічних мас. Висувалися найсильніші союзи племен, які створювали більш-менш сталі політичні об'єднання. Між пануючими племенами, підкореними їм угрупованнями та сусідніми народами відбувався безперервний процес військової, господарської та культурної взаємодії.

Завдяки специфічним умовам життя та побуту, а також значному розширенню контактів у кочових народів склалася яскрава й самобутня культура, окремі риси якої стали загальними для степових народів на величезних територіях. Виникли укріплені городища, що були адміністративними, ремісничими й культурними центрами. У руках окремих осіб на правах приватної власності концентрувалися великі багатства. Водночас із суспільним поділом праці та диференціацією суспільства на багатих і бідних, вільних і рабів виникли класи.

Із ассірійських джерел кінця VIII ст. до н. е. відомо, що кіммерійці завдали поразки урартійському цареві Русові і з’явилися на північних кордонах Ассирії. Існує припущення, що ассірійський цар Саргон ІІ загинув у бою саме з кіммерійцями в 705 р. до н.е. У джерелах, що належать до часів ассірійського царя Асаргадона (681−668 рр. до н.е.), кіммерійці фігурують поряд зі скіфами серед народів, які відіграли велику роль у війнах часів падіння ассірійської могутності й становлення Мідії.

Кіммерійці а також скіфи брали діяльну участь у бурхливих подіях, що розгорнулися на той час у країнах Переднього Сходу. Кіммерійці в основному підтримували антиассирійську коаліцію.

Враження, яке справляло на сучасників нашестя грізних невідомих досі північних кочовиків, яскраво відображене в промовах біблійних пророків: «Ось іде народ із північної країни… держить лук і короткий спис, жорстокий він! Вони не зжаляться! Голос їх реве, як море, скачуть на конях, вишикувалися, як одна людина…; …Народ здалеку… народ давній… мови якого ти не знаєш… сагайдак його, як відкрита домовина, всі вони люди хоробрі…; Він зжере твоє жниво і хліб твій, знищить синів і дочок твоїх, зжере овець і корів твоїх, зжере виноград твій і смокви твої і зруйнує мечем міста твої, на які ти покладаєш надію». В цих емоційних характеристиках образно відображені характер і природа вторгнення кочовиків та його спустошливі наслідки, що сприймалися як «божа кара».

Кіммерійці основний удар спрямували проти держав Східного Середземномор’я. в союзі з Урарту вони розгромили Фрігію (676−674 рр. до н.е.), а в середині VII ст. до н. е. вдерлися в Лідію і захопили її столицю Сарди. Відтоді Лідія потрапила під владу кіммерійців, визволитися від яких їй вдалося тільки наприкінці VII ст. до н.е. Після лідійського походу кіммерійці фактично зійшли з історичної арени.

Згідно з повідомленням Геродота, пізня хвиля вторгнення кіммерійців у Передню Азію була викликана тим, що їх вигнали з степів Північного Причорномор’я скіфи. З появою скіфів, за переказом Геродота, кіммерійці, не бажаючи ризикувати в боротьбі з грізним ворогом, відступили відомими їм шляхами через Кавказ, вздовж східного узбережжя Чорного моря до країн Передньої Азії. А знатні кіммерійці («царі»), не бажаючи лишати рідної землі, перебили один одного у взаємній битві й були поховані в пониззі Дністра.

Ховали своїх небіжчиків кіммерійці у невеликих курганах, або використовували для поховань кургани попередніх епох. У чоловічі поховання клали зброю, спорядження бойового коня або лише бойових коней. Зброя кіммерійців складалась: з далекобійного луку (бронзові стріли були з дволопатевими наконечниками), залізного меча, іноді спорядженого бронзовим руків'ям, списа з залізним вістрям.

Немає сумніву, що назви «кіммерійці» і, в тому числі, «скіфи» (за східними джерелами «гімірри» й «ішкуза») у першооснові означали конкретні назви груп племен, кожна з яких утворювала етнічну спільність, один народ.

Питання про етнічну належність кіммерійців остаточно не з’ясоване. На основі писемних джерел деякі вчені відносять їх до числа народів фракомовної групи. Останнім часом з’являється дедалі більше даних, які дають підставу думати, що кіммерійці належали до тієї самої групи іраномовних народів, що й скіфи, і становили крайню західну групу цього величезного світу.

9.2 Скіфи Дві обставини в VII ст. до н. е. різко змінили соціально-економічну і політичну ситуацію в Північному Причорномор'ї. Це — підкорення кіммерійців скіфами та виникнення грецьких колоній у приморській зоні.

Розгромлені скіфи в Передній Азії (VII ст. до н.е.) переселяються в степи Північного Причорномор’я, розгромивши кіммерійців і підкоривши осіле місцеве населення, де створюють міцну державу, західні кордони якої уже в VI ст. до н.е. підходили до Дунаю.

Повідомлення Геродота про те, що все кіммерійське населення нібито залишило Причорномор’я і скіфи зайняли спустілу країну, є явним перебільшенням. Частина кіммерійців, безперечно, лишилася на місці й була асимільована скіфами. Про це переконлива свідчить наступність у ряді форм матеріальної культури, а також дві легенди про походження скіфів, у яких головне місце відводиться місцевому етнічному елементу.

За однією з легенд, скіфи вважали своїм прабатьком «першу людину» Таргітая, батьками якого були Зевс (верховне божество) і дочка Борисфена (Дніпра). Від Таргітая народилося троє синів: Ліпоксай, Арпоксай і Колоксай, що в перекладі з іранської могло означати «Гора-цар», «Вода-цар» і «Сонце-цар», тобто володарі основних сфер — землі, води і неба. При них на землю впали золоті подарунки: плуг, ярмо, сокира і чаша. Коли до золота підходили старші брати, воно загорялося, не даючись у руки; оволодіти священними дарунками вдалося тільки молодшому братові Колоксаю. Визнаний за старшого, він одержав найбільші володіння, в яких зберігалося священне золото. Від Колоксая пішов рід скіфських царів.

За іншою легендою, прабатьками скіфів вважався Геракл і напівдіва-напівзмія, що жила в лісистій місцевості Гілеї - в заплавах Нижнього Дніпра. Із трьох синів від цього шлюбу старшим був визнаний молодший син Скіф, який зумів підперезатися поясом Геракла і натягнути його лук.

В обох випадках походження скіфів з материнського боку пов’язане з Подніпров'ям. Є багато думок стосовно цих легенд.

Хоча вирішальну перемогу над кіммерійцями скіфи здобули ще в період, який передував їхнім середньоазіатським походам, при поверненні в Причорномор’я вони знову витримали тяжку боротьбу за остаточне утвердження свого панування. Аналіз переданого Геродотом епічного сказання, в якому відображені ці події, дає підставу думати, що супротивниками скіфів було молоде покоління народу, що населяв Керченський півострів (Боспор Кіммерійський). Свого часу жителі усього півострова були підкорені скіфами, і тому скіфи вважали їх своїми рабами.

Наведеним переказом, а також згадкою Діодора про те, що скіфи, просуваючись на захід до Дунаю, підкорили багато місцевих племен, обмежуються відомості античних авторів про події, пов’язані з утворенням Причорноморської Скіфії.

Античні письменники, і насамперед грецький історик Геродот, залишили опис земель і складу населення Скіфії.

Сучасники сприймали Скіфію як країну з чіткими географічними кордонами, на територію якої поширювалася влада скіфів. Відповідно до цього скіфським називалися земля, ріки, що протікали по ній, та племена, які жили в межах цієї території, незалежно від того, чи вони були справді скіфськими, чи тільки залежними від них.

Уздовж морського узбережжя Скіфія займала простір від Танаїсу (Дону) до Істру (Дунаю) і приблизно таку ж протяжність (600−700 км) мала в глиб країни. Найважливішою рікою Скіфії був Борисфен (Дніпро). На захід від нього через землі Скіфії протікали Гіпаніс (південний Буг), Тірас (Дністер); Істр був межею, що відокремлювала Скіфію від Фракії. Через скіфську територію текли п’ять лівобережних приток Істру: Пората, Тіарант, Арар, Напаріс і Ордесс, з яких на сучасній карті розпізнають ріки Прут, Серет і Арджеш.

Найважче виявилось ототожнити ріки на схід від Борисфену. Місцезнаходження таких рік, як Пантікап, Гіпакир і Геррос, точно не встановлено. Не маючи чіткого уявлення про витоки і течії рік, Геродот вважав, що всі вони беруть початок з великих озер і течуть з півночі на південь.

Згідно зі своїми географічними уявленнями Геродот дає таку загальну картину розселення племен в Скіфії та за її межами. У пониззі Бугу безпосередньо на північ від Ольвії, жили калліпіди («прекраснокінні») яких називали також елліно-скіфами. На північ від них, вздовж Бугу, в місці найбільшого зближення його з Дністром, жили алазони. Ще далі на північ територію між Бугом і Дністром заселяли скіфи-орачі; межею їх з землею алазонів була одна з приток Бугу, що називалась Ексампей — в перекладі означає «Святі шляхи». Вода цього джерела була гіркою і непридатною для вживання.

Калліпіди, алазони й скіфи-орачі займалися землеробством. Причому скіфи-орачі вирощували хліб на продаж: вивозили його надлишки в грецькі колонії, переважно в Ольвію.

З опису західних і північно-західних земель Скіфії видно, що в межах її території жили племена правобережного Лісостепу, нащадки чорнолісів, які ввійшли до складу Скіфії під назвою скіфів-орачів. Алазонів, найвірогідніше, можна зіставляти з групою фракійських племен, що розселилися між Південним Бугом і Дністром і на захід від нього — на сучасній території Молдови. На користь цього припущення говорить і те, що на цій широті не було іншого народу з осілою, землеробською культурою.

З опису всіх племен, що входили до Скіфії, можна знайти те плем’я, яке заселяло землі мого краю — Калліпіди, цей землеробський народ зі змішаною елліно-скіфською культурою добре локалізувався в Нижньому Побужжі, на північ від Ольвії, між Південним Бугом і Тилігулом.

Степова зона на захід і схід від Дніпра була ареною панування кочових племен. Серед них Геродот називає скіфів-кочовиків і царських скіфів. Останні займали район лівобережних степів до Азовського моря і Дону, а також Степовий Крим. Скіфам-кочовикам належала більш західна частина степів. Археологічно виділити ознаки, які б дали можливість відрізнити культуру царських скіфів від скіфів-кочовиків, неможливо.

На схід від Дніпра, за Геродотом, проживав ще один народ — скіфи-землероби, сама назва яких говорить про спосіб їхнього господарського життя.

У межі Скіфії, крім іраномовних племен, до яких належали царські скіфи, скіфи-кочовики і скіфи-землероби, ввійшла також група змішаного греко-скіфського населення з околиць Ольвії, частина фракійських (найімовірніше — гетських) племен між Дністром і Дунаєм та частина давньослов’янських племен Лісостепового Правобережжя.

Скіфія була оточена багатьма народами, культурна й етнічна належність яких в основних рисах з’ясована.

У VII ст. до н.е. велике значення для скіфів мали торговельні зв’язки з населенням Кавказу, через який проходив шлях кіммерійців і скіфів у Передню Азію. До числа предметів кавказького виробництва. Що мали попит у Північному Причорномор'ї, належать окремі види оздоб кінської вуздечки. Бронзові сокири, металевий посуд, деякі типи прикрас (наприклад, бронзовий кавказький пояс з с. Підгірців, на південь від Києва). А також з грецьким світом. У курганах і на поселеннях різних частин Скіфії (у Степу, Криму, на Тамані, в Лісостепу) знайдено грецькі посудини (цілі й уламки) родосько-мілетського походження, імпортовані ще у доколоніальний період.

Із Скіфії вивозилися худоба, хліб, мед, віск, риба, шкіра, а також «величезну кількість безумовно відмінних рабів» (Полібій), захоплених скіфами у походах. Головним невільницьким ринком у Північному Причорномор'ї був Танаїс, місто, розташоване в гирлі Дону.

9.3 Грецькі міста і поселення Грецькі міста і поселення засновувалися як торговельні і землеробські центри, орієнтовані, в першу чергу, на експорт хліба у метрополію (Давню Грецію). Експортний хліб в грецькі гавані на Чорному морі надходив переважно з лісостепових землеробських районів Північного Причорномор’я. Головними транспортними артеріями в цій торгівлі стали річки Борисфен (Дніпро), Гіпаніс (Південний Буг), Тірас (Дністро).

Будівництво грецьких міст і поселень збіглося з ліквідацією гегемонії скіфів у Передній Азії і втратою ними, здавалося б, невичерпних джерел збагачення шляхом пограбування населення Близького Сходу. Розгром скіфів в Передній Азії сприяв переорієнтуванню їх доступ до нових джерел збагачення. В VII ст. до н.е. скіфи переселяються в степи Північного Причорномор’я.

Наслідком цих економічних і політичних реалій стало будівництво економічно і політично міцних грецьких торговельних та культурних центрів вздовж узбережжя Чорного моря (Тіра, Ніконій — на узбережжя сучасного Дністровського лиману, Ольвія — на західному березі Дніпро-Бугського лиману, Херсонес, Пантікапей та інші в Криму). Вони мали значний вплив на розвиток населення не тільки Східної Європи, але і всього античного світу в цілому. В той же час (кінець VII-VI ст. до н.е.) відбулась консолідація скіфського кочового населення в могутню північнопричорноморську державу.

Ця історична ситуація знайшла своє відображення і у передісторії м. Одеси. Для забезпечення судноплавства вздовж північно-західного узбережжя Чорного моря та обслуговування перевалочної торгівлі в кінці V — на початку IV ст. до н.е. на території сучасного міста були збудовані дві гавані: істріан і ісіаків. Гавань істріан (Лузанівське поселення) була заснована на лівому березі гирла Куяльницького лиману. На жаль, це поселення практично знищено морською абразією та будівництвом дитячого санаторію. Гавань ісіаків була розташована на території сучасного порту та прилеглого до неї мису, який був обмежений двома у наш час забудованими балками (сучасні Військовий і Деволанівській спуск). Ким були істріани та ісіаки давні писемні джерела нам не повідомляють.

Археологічний комплекс Лузанівського поселення, яке досліджувалось у 1929;1930 рр. Г. Д. Штейнвандом і в 1937;1939 рр. В.І. Селіновим, дає підстави вважати, що його мешканцями були представники одного з місцевих скіфських племен, які підтримували широкі економічні, політичні і культурні зв’язки з грецькими полісами і, насамперед, з Ольвією. Поселення в Лузанівці існувало з V ст. до н. е. по ІІІ ст. н.е.

Археологічні знахідки на Приморському бульварі та прилеглих до нього вулицях і Театральній площі, де були виявлені поселення та могильники VIII ст. до н. е., дають підстави вважати що мешканцями гавані ісіаків були представники еллінізованого місцевого населення межиріччя Дністра і Хаджибею. Варто зауважити, що ще у 1826 р. І.О. Стемпковський згадував про кургани, що знаходилися на місці сучасної Грецької площі, які були зруйновані під час забудови.

Невеликі поселення та перевалочні пункти V ст. до н.е. — ІІІ ст. н.е. існували також на Жеваховій і Шкодовій горах, на березі Водяної Балки і в інших місцях вздовж Хаджибейського лиману, який в той час мав пряме сполучення з морем.

Відносини скіфів з античними містами Північного Причорномор’я у VI — V ст. до н.е. мали переважно мирний характер і регулювалися договорами. Скіфи були заінтересовані в торговельних зв’язках з грецькою метрополією та її колоніями. Однак наприкінці скіфського періоду ці відносини значно погіршали. У ІІ ст. до н.е. цар Сайтофарн вимагав від Ольвії непосильну данину для себе й своїх воєначальників, загрожуючи в противному разі захопити і зруйнувати місто. Пізніше скіфи примусили Ольвію визнати свою залежність від них.

Боспорське царство, незважаючи на свою могутність, також змушене було сплачувати скіфам регулярну данину. Лукіан Самосатський (ІІ ст. н.е.) повідомляє про від'їзд скіфського посольства на Боспор з приводу тримісячної затримки у виплаті данини. Несплата її могла спричинитися до війни. Про одну з таких воєн при Перісаді згадує у своїй промові Демосфен (IV ст. до н.е.).

9.4 Скіфія у VI-IV ст. до н.е.

В античні часи (VI ст. до н.е. — IV н.е.) етнополітична і соціально-економічна ситуація в степовому Причорномор'ї багато разів змінювалась.

У складному політичному об'єднанні, яким була Причорноморська Скіфія, панівне становище посідали племена царських скіфів. Саме ця частина населення становила основну силу під час скіфських походів у Передню Азію та боротьби з полчищами перського царя Дарія І. на ранніх етапах своєї історії царські скіфи являли собою мабуть, союз племен, котрий включав принаймні три племінних підрозділи, кожен з яких мав власну територію і перебував під владою свого вождя. Такий тричленний поділ на племена відображений в розповіді про три загони скіфського війська під час війни з Дарієм І. причому ватажок найбільшого й найсильнішого загону скіфів — Іданфірс — вважався старшим.

Найважливішою подією ранньої історії Скіфії було вторгнення на її територію, а саме в безмежні простори степів Північного Причорномор’я, багатотисячного війська персидського царя Дарія І у 513 р. до н.е. Формальним приводом для походу послужило намагання Дарія покарати скіфів за попередні вторгнення в Азію і за поразку, завдану ними мідійцям. Насправді, здійснюючи широку завойовницьку політику на Сході, Дарій мав намір підкорити скіфів, зробити їх своїми данниками і тим самим усунути небезпеку їхнього нового вторгнення.

З величезним військом Дарій вступив у межі Скіфії з Фракії, через західний кордон, побудувавши мости через Босфор Фракійський та Істр (Дунай).

Не маючи достатніх сил, щоб вступити у відкритий бій з персами, скіфи вдалися до тактики відступу й заманювання противника в глиб країни. На своєму шляху вони засипали криниці, джерела, знищували трави. Своє майно та більшу частину худоби вони відправили разом з сім'ями на північ, у землеробські райони Лісостепової Скіфії.

Головним супротивником персів у цій боротьбі виступили царські скіфи. Вони розділили свої сили на три загони, відповідно до племінного поділу. Основні сили скіфів очолював цар Іданфірс; другий загін під началом царя Скопасиса включав союзні сили савроматів; третій загін, очолюваний Таксакисом, з'єднався з гелонами й будинами. Рухаючись слідом за ар'єргардом скіфів, військо Дарія переправилося за Дон і досягло Волги. Далі скіфи рушили на північ та захід, через землі народів, які відмовили їм у допомозі, щоб втягнути їх у війну.

Змушений визнати свою ганебну поразку в боротьбі зі скіфами, цар Дарій І поспішив залишити Скіфію. Безуспішний скіфський похід не приніс слави наймогутнішому Ахеменіду. Тим часом для скіфів успішне закінчення кампанії мало величезне значення; воно зміцнило їхній політичний авторитет і принесло славу «непереможних». За 60−70 років, що минули з часу походу, згадки про нього набули характеру героїчного епосу, яким і записав його Геродот.

Яких земель дійшов Дарій І, істинно ніхто не знає. Із свідчення Геродота, та вони мають багато суперечностей, та й викликають багато запитань щодо їхньої достовірності.

У VI — V ст. до н. е. межею між Скіфією і Фракією був Дунай. Скіфам доводилося рахуватися з могутністю західних сусідів, що утворили сильне політичне об'єднання. Відомо, що скіфський цар Аріапейт (початок V ст. до н.е.) був одружений на дочці фракійського царя Тірея. Таким чином, добросусідські відносини скіфів і фракійців скріпляли вузи династійного шлюбу. Але після смерті Аріапейта відносини між скіфами й фракійцями ускладнились. Цар Скіл, що зрадив звичаї своєї країни, був вигнаний із Скіфії і, рятуючись від переслідувань свого брата Октамасада, втік до Фракії. В той же час у скіфів шукав притулку брат фракійського царя Сіталка. Ці обставини ледве не призвели до війни. Врешті конфлікт уладнали. Обмежилися взаємною видачею ворожих царям родичів. Звідси випливає, що обидві сторони брали активну участь у політичних інтригах і династійних суперечках своїх сусідів, намагаючись використати їх у власних інтересах.

Наприкінці V — на початку IV ст. до н. е. на ринку в Афінах з’явилася велика кількість рабів — гетів і трибалів з числа фракійських народів. Це сталося в результаті посиленого натиску скіфів на Фракію.

Кочовий спосіб життя та військова організація суспільства позначалися на всіх сторонах життя та ідеології скіфів. «Кожен з них — кінний стрілець», — ця коротка й виразна характеристика Геродота найповніше відображає образ скіфів. Зброя була обов’язковою належністю. Кожного чоловіка, а іноді й жінок. Вона присутня на всіх зображеннях скіфів, навіть у сценах побуту та мирної праці. Незмінним супутником кочовика з дитинства служив верховий кінь. Екіпіровка скіфських воїнів була складною, різноманітною й залежала від їхнього майнового стану, соціального рангу й віку.

У скіфів найбільше цінувалися воїнська доблесть, хоробрість і мужність у бою, відданість своєму народу і друзям. Залежно від кількості вбитих ворогів скіф отримував частку воєнної здобичі і почесний келих вина. Дружба у скіфів скріплювалась особливим звичаєм побратимства. Суть його полягала в тому, що в посудину з вином і кров’ю тих, хто давав клятву, занурювалася зброя — меч, стріли, сокири і дротик, після чого обидва побратими одночасно пили цей напій. Скріплена у такий спосіб дружба вважалась міцнішою навіть від родинних зв’язків.

Значення війни у житті суспільства й шанування воїнської доблесті спричинилися до виникнення культу бога війни, що його символізував старовинний залізний меч. З цим культом пов’язане з існуванням у скіфів ряду жорстоких звичаїв, спрямованих на виховання нещадності до ворогів (вони пили першого ними вбитого ворога, знімали скальпи з ворогів тощо).

Уявлення про безсмертя душі й існування потойбічного світу, поширене, у скіфів, як і в багатьох стародавніх народів, породило складний поховальний ритуал, добре відомий за описами Геродота і за численними розкопками скіфських курганів.

Тіло померлого бальзамували так, щоб воно могло зберегтися на встановлений звичаєм строк прощання — протягом 40 днів. Небіжчика, одягнутого в розкішне вбрання, клали на візок і протягом цього строку возили по численних (в умовах родоплемінної структури) родичах покійного, де йому віддавали належну шану і виявляли скорботу. Особливою пишністю відзначався похорон скіфських царів. У цьому випадку жалобний кортеж був особливо багатолюдний. Прах возили по всіх підвладних йому племенах, які приєднувалися до поховальної процесії. На знак скорботи скіфи обрізали волосся, дряпали обличчя, заподіювали собі каліцтва.

Стосовно обрізання волосся, то ми можемо знайти в поемі Гомера «Одіссея» де також згадується такий же обряд у греків: «…плач за любимими мертвими, зазнавши спільної долі; нам, земленародженим страждальцям, одна тут надійна участь: сльози з очей і відрізаний пасомок волосся на могилі.». Це говорить про те, що ці різні народи мали деякі спільні обряди, що значить мали спільне начало, можна навіть сказати спільне джерело, культури обрядних церемоній.

Траурний кортеж прямував до місцевості Герри — найвіддаленішої окраїни скіфської землі. Тут протікала річка Герр і жив один з підвладних скіфам народів, що носив те ж ім'я — гери. На його землі й знаходився цвинтар скіфських царів, воїнів і знаті у VI-V ст. до н.е. Поховання здійснювались у великих і глибоких ямах зі збудованими в них дерев’яними склепами. Поруч з померлим клали його зброю, парадний одяг, спорядження верхових коней, посуд з напутньою їжею, зокрема ставили дерев’яне блюдо з м’ясом, амфори з вином.

Поховання воїна часто супроводжувалося жертвоприношення молодшої дружини або наложниці. Нерідко разом з померлим клали вбитих рабів, залежне становище яких підкреслювалося розміщенням їх у ногах володаря, як правило, в скорченому положенні, без речей.

У могили вищої скіфської знаті й царів клали багато зброї, коштовних прикрас, особистого вбрання. Разом з померлими ховали їхніх слуг і верхових коней, кількість яких іноді досягала десятків, а то й сотень голів (кургани біля ст. Келермеської та Ульського аулу на Кубані). За повідомленням Геродота, особи, яких ховали разом із скіфськими царями, були не рабами, а вільно народженими скіфами, що прислуговували їм за життя. Зверху могилу накривали дерев’яним накатом і насипали курган, намагаючись зробити його якомога вищим. Під час спорудження насипу над могилою справляли тризни.

Розкіш та багатство поховання, розміри гробниці й висота кургану перебували у прямій залежності від майнового і соціального стану померлого. Чим вище було становище небіжчика в суспільстві, тим вищим насипався курган. Найчастіше в них ховали воїнів-чоловіків, значно рідше — жінок і дуже рідко — дітей.

Через рік після поховання царя на його могилі справляли новий обряд кривавої тризни. В жертву померлому приносили п’ятдесят юних воїнів, тіла яких розміщували у позі вершників на вбитих конях навколо кургану.

Поховальні пам’ятки засвідчують зрослу соціальну й майнову нерівність у родових групах. Надзвичайним багатством виділяються поховання представників вищих верств родоплемінної аристократії - скіфських царів та знаті. Різким контрастом з багатими похованнями царів і знаті є могили простих скіфів. Покладене в них майно переважно складається з основних видів зброї: лука, сагайдака зі стрілами, списа та меча. Тільки в окремих випадках у могилу ставили амфори з вином та грецькі чорнолакові канфари. У похованнях простих скіф'янок знаходять невеликий набір прикрас: намиста з пастових бус, бронзові сережки й персні, браслети, окремі недорогі золоті прикраси, бронзові дзеркала та інші дрібні речі скіфського побуту.

У могилах знатних і простих скіфів інколи знаходять залишки візків, на яких померлих підвозили до могили.

Скіфські кургани дають уявлення про широкий діапазон і складну соціально-майнову градацію скіфського суспільства. Серед них — поховання скіфських царів, представників військово-родової аристократичної верхівки, знатних і багатих скіфів, заможних людей, рядових воїнів, бідноти і рабів.

Скіфи вели родовід за чоловічою лінією. Старші сини одержували частку майна ще за життя батиків. У скіфів існувало багатоженство, і старша дружина займала привілейоване становище. Про це можна судити, розглянувши склад жіночих осіб, похованих у скіфських курганах. Значно безправнішим і приниженішим було становище молодших дружин і наложниць. Саме цю категорію найчастіше можна бачити серед жертв насильно убитих при похованні глави дому.

У IV ст. до н.е. влада над усіма скіфськими племенами зосередилася в руках одного царя — Атей, який об'єднав під своєю владою всі скіфські племена. Концентрація влади була важливим кроком на шляху перетворення союзу племен в єдину народність, об'єднану під єдиним управлінням.

Боротьба з фракійцями на заході становила основний зміст заключного етапу його довголітнього правління. Відомо, що скіфи, очолювані Атеєм, в союзі з македонським царем Філіппом ІІ (батьком Александра Македонського) завдали поразки царству одрисів і поширили свої володіння за Дунай. Пізніше відносини між Атеєм і Філіппом Македонським різко погіршали і навіть стали ворожими. Почалася війна, яка проходила з перемінним успіхом. Врешті перемогу здобув Філіпп Македонський, розбивши в генеральній битві у 339 р. до н. е. військо скіфів. У цьому бою загинув і цар Атей, якому на той час було понад 90 років. Македонці полонили 20 тис. жінок і дітей, захопили 20 тис. племінних кобил.

Близько 331 р. до н.е. намісник Александра Македонського у Фракії Зопіріон здійснив похід у Скіфію й обложив Ольвію, але на зворотному шляху 30-тисячне військо Зопіріона було знищене скіфами. В свою чергу Лісімаху, який став після смерті Александра Македонського правителем Фракії, вдалося розбити скіфів і захопити велику здобич. Таким чином, боротьба на західному кордоні не припинялася протягом усього IV ст. до н.е.

Експансія скіфів спрямовувалася не тільки на захід. Постійним об'єктом нападів стали лісостепові племена, в тому числі й ті, що входили до складу Скіфії. Тому населення цієї території змушене було створити оборонну систему з великих укріплених городищ, де могли сховатися люди разом з худобою.

9.5 Заключний період скіфів Північного Причорномор’я

З ІІІ ст. до н.е. почався заключний період історії скіфів Північного Причорномор’я, який характеризується дальшим розвитком у них державності й переходом до міського життя. Після смерті Атея (339 р. до н. е.) могутність Скіфії послабла, а володіння її на сході і заході значно скоротились. Основна маса землеробського і кочового населення Степу під тиском сарматів відійшла на Кримський півострів. За свідченням Страбона, територія Степового Криму разом з прилеглим до неї з півночі районом за Перекопським перешийком до Дніпра почала називатися Малою Скіфією. Частина скіфського населення перекочувала «за Тіру та Істр» у Добруджу, що також дістала назву Малої Скіфії.

У зв’язку зі зміною економічної кон’юнктури в Східному Середземномор'ї та наступом сарматських племен грецькі міста Північного Причорномор’я у ІІІ ст. до н.е. тимчасово ослабли. Яскравим свідченням цього є декрет на честь Протогена, в якому описується тяжке економічне становище Ольвії, зумовлене постійним натиском кочовиків.

У перших століттях нашої ери відновилися тісні контакти скіфів з містами Північного Причорномор’я. З південно-понтійських центрів до Неаполя Скіфського надходили черепиця, амфори, червоно лаковий посуд та різноманітні металеві вироби й прикраси. Значне місце в торгівлі Неаполя посідав Херсонес. Відновилися торговельні зв’язки з Ольвією. За повідомленням Діона Хрисостома (І-ІІ ст. н.е.), «Ольвія продавала сіль більшості варварів, а також еллінам і скіфам, що жили на Таврійському півострові».

З середини ІІ ст. н.е. мирні відносини Ольвії і скіфів знову порушилися. В цілому ряді епіграфічних джерел того часу згадується про неодноразові напади на Ольвію скіфів та сарматів, про «зустріч» ольвійських діячів зі скіфськими й сарматськими царями. В одному ольвійських написів ІІ ст. до н.е. повідомляється, що ольвійським стратегам вдалося «звести на натовпи супостатів трофейну перемогу». Проте їм не завжди вдавалося відбити натиск ворогів власними силами. Після чергового набігу тавро-скіфів римський імператор Антоній Пій направив з Нижньої Мезії підкріплення ольвійському гарнізону. У ІІ-ІІІ ст. н.е. у зв’язку з загостренням внутрішніх суперечностей, натиском сарматів і постійними війнами з античними містами Скіфське царство переживало період економічного і політичного занепаду. Після ряду перемог боспорський цар Ріскупорід ІІІ (210−221) остаточно підкорив скіфів і проголосив себе «царем всього Боспору і тавро-скіфів».

Термін «скіфи» поступово втратив своє етнічне значення і перетворився у географічне найменування всіх тогочасних племен, що жили в північно-західній частині Причорномор’я.

10. Сарматські племена

10.1 Сармати

Ще у ІІІ ст. до н.е. в Північне Причорномор’я вдерлися сармати, які практично зруйнували скіфську державу, яка на той час була значно ослаблена внутрішніми політичними, економічними та етнічними протиріччями. В наші краї сармати поступово починають просуватися у І ст. до н. е.

З послабленням скіфської могутності у ІІ ст. до н.е. роль основного історичного і культурного фактора на півдні Східної Європи перейшла від скіфів до сарматів. З їх іменем пов’язаний цілий період стародавньої історії Півдня нашої країни. Сармати були активними учасниками великого переселення народів на рубежі античної і ранньослов’янської епох. Вони протягом шести століть займали панівне становище в приазовських і причорноморських степах і внесли зміни в етнічний склад і культуру населення всього Північного Причорномор’я.

Сармати були східними сусідами скіфів. Ранні античні автори називали їх савроматами (від іранського слова «саоромант», що значить «оперезаний мечем»). Ім'я сармати з’являється в античних джерелах з ІІІ ст. до н.е. як збірна назва для різних племен, що, за повідомленням грецьких авторів, «утворювали одне плем’я, але розділене на кілька народів з різними назвами».

Щодо етнічної належності савроматів — сарматів най вірогіднішою є думка про спорідненість їх зі скіфами.

Мова сарматів, як і мова скіфів, належала до північно-східної групи іранських мов. Відгомін цієї мови, на думку лінгвістів, можна знайти в сучасній осетинській мові. Що ж до дуже поширених у І-ІV ст. н.е. «загадкових знаків Причорномор’я», які частково визнано за сарматські та аланські і в яких деякі вчені вбачали зачатки сарматської писемності, то вони, як уже зазначалося, мають різне значення.

Від античних авторів ми дізнаємось і про назви окремих племен. Основні з них аорси, сіраки, роксолани, язиги, алани. Останні три пов’язані з сучасною територією України.

Про присутність сарматів у степах Північного Причорномор’я наприкінці ІІІ ст. до н. е. свідчить декрет на честь Протогена, в якому серед варварських племен, що нападали на Ольвію, згадуються фісамати і сайї, що, мабуть, належали до числа сарматських племен.

Масового характеру рух сарматів на захід набув у ІІ ст. до н. е. Грецькі письменники Діодор Сіцілійський та Лукіан Самосатський характеризують цей рух як спустошливі набіги, в результаті яких значна частина Скіфії перетворилася на пустелю. З цього часу назва «Скіфія» перестає існувати. Замість неї починає згадуватися Сарматія, західний кордон якої до І ст. н. е.(на карті Агріппи) проходив ще по лівому березі Дніпра, а пізніше (на карті Птолемея, ІІ ст. н.е.) — по Віслі. Птолемей перший поділив Сарматію на азіатську і європейську, кордон між якими проходив по Танаїсу. Назва «Сарматія» стала географічним визначенням великої території, зайнятої різними за етнічним походженням племенами. Почався третій період історії сарматських племен, який тривав з ІІ ст. до н.е. по ІІ ст. н.е. Він був тісно пов’язаний з історією Північного Причорномор’я, де частково відбувалися події заключного (четвертого) періоду історії сарматів (ІІ-ІV ст. н.е.).

Сармати у ІІ ст. до. н.е. являли собою вже велику політичну силу. Вони брали участь у міжнародних договорах і воєнних союзах, а також активно впливали на політичне життя Криму, куди вони просувалися двома шляхами: з півночі-через Перекоп і зі сходучерез Керченську протоку. Хвилі сарматських племен, прокотившися степами Північного Причорномор’я, досягли Дунаю.

З приходом сарматів у Північне Причорномор’я значного поширення набули тамгоподібні знаки. Вони зустрічаються на антропоморфних стелах, стінах склепів та будівель, монетах, бронзових казанах, глиняних посудинах, кінській збруї, а також на дзеркалах, пряжках, браслетах та інших предметах. Деякі з них використовувались як герби боспорських династій, інші були родовими й сімейними знаками та знаками власності, зокрема ними таврували худобу. З тамгоподібними знаками пов’язувалися також релігійно-культові уявлення.

Велике значення в житті сарматів мали війни, які велися за пасовиська або задля здобичі. Особливо зросла роль війни під час просування сарматів на захід. Вона викликала до життя утворення великих союзів племен. Удосконалилися організація війська, воєнна тактика, озброєння. Налагодилося масове виробництво залізних черешкових вістер до стріл, що змінили стулчасті бронзові. Ввійшла в ужиток нова форма короткого меча з кільцевим навершям. З’явилися панцири з комбінованим набором, у ІІ-VІ ст. н. е. набули покинення кольчуги. Лозяні щити оздоблювалися металевими ум бонами. В кінській вуздечці, крім дугоподібних псалій з шишечками на кінцях, почали з’являтися колесоподібні північнокавказького типу.

В перші століття нашої ери особливого значення набула важкоозброєна піхота катафрактаріїв. Вони були озброєні довгими списами, які тримали обома руками навпереваги, і довгими прямими мечами для удару з коня.

За житла у сарматів правили кибитки, зроблені з повсті на возах. Основною їжею сарматів було м’ясо, сир, молоко. За свідченням Плінія, вони вживали також просяну кашу.

З переселенням сарматів у степи Північного Причорномор’я значно розширились їх зв’язки з античними містами, зокрема з Ольвією, тісно пов’язаною з нижньодніпровськими укріпленими поселеннями, з якими сармати перебували в постійних контактах.

У причорноморських степах сармати продовжували займатися скотарством і вести косовий спосіб життя, здійснюючи протягом року замкнутий цикл кочувань за певними маршрутами. «Вони йшли за своїми стадами, — свідчить Страбон, — вибираючи завжди місцевості з добрими пасовиськами, взимку — в болотах біля Меотіди (Азовське море), а влітку — на рівнинах».

Родоплемінний лад у сарматів тримався досить стійко, і в своєму політичному розвиткові вони не перейшли від племінних об'єднань до утворення держави.

Головним об'єктом поклоніння у сарматів, як і у скіфів, був меч, що втілював бога війни. За словами Амміана Марцелліна, сармати «втикають у землю меч і набожно поклоняються йому, як Марсу». Великою пошаною користувалася богиня родючості, яка водночас була і покровителькою коней. Зображення богині поміж двох коней відомі на сарматських кістяних гребінцях і сережках. З нею ж пов’язаний і культ сонця та вогню.

Сармати підтримували зв’язки і з Китаєм, Індією, Іраном та Єгиптом. Роль посередників у караванній торгівлі відігравали аорси, які «торгували індійськими і вавилонськими товарами, одержуючи їх від мідян, і перевозили на верблюдах» (Страбон).

Кочовий спосіб життя сарматів та торговельні зв’язки з багатьма народами сприяли поширенню серед них різних культурних впливів. Їхня культура поєднувала в собі елементи культури Сходу, античного Півдня і Заходу.

Пізньосарматський період у сучасних межах України, для якого характерні спільні дії готів, аланів і гунів, лишається ще в багатьох відношеннях не дослідженим. До цього часу належить ряд випадкових знахідок і окремі поховання кінних воїнів, бойове спорядження яких і кінська вуздечка прикрашені різнобарвними скляними вставками, тобто виконані у поліхромному стилі.

10.2 Язиги

Страбон серед племен що жили у західній частині Північного Причорномор’я і займали простір між Істром і Борисфеном, на схід від Істру після гетської пустелі і тірагетів, згадує язигів, так званих царських сарматів і ургів. «Всі вони в більшості кочовики, але невелика їх кількість займається землеробством: ці останні, кажуть, живуть по Істру, нерідко на обох берегах, а рівнини між Танаїсом і Борисфеном населяють роксолани».

У цьому переліку племен привертає до себе увагу згадка Страбона й інших авторів про царських сарматів. З повідомлень Аппіана (ІІ ст. до н.е.) випливає, що вони, як і язиги, у ІІ ст. до н.е. пройшли до Дунаю, де наприкінці ІІ ст. до н.е. приєдналися до війська Мітрідата.

Крім наведених коротких згадок, ніяких відомостей про царських сарматів у джерелах не подається.

Сліди перебування царських сарматів у степах на захід від Дніпра і їх культурного впливу простежуються у деяких пізньоскіфських курганах. Зокрема, в Олександропільському кургані (Дніпропетровська область) серед кінської збруї знайдено круглі фалари з рельєфними прикрасами, а в Гермесовому (на Запоріжжі) — золоту бляху, на якій зображено боротьбу закутих у панцири пішого і кінного воїнів з довгим списом навпереваги, що характерно для сарматського бойового спорядження, тощо.

Язиги першими просунулися на Дунай. Вони разом із царськими сарматами і кораллами брали участь у війнах Мітрідата. Про появу сарматів приблизно на початку І ст. до н.е. на південь від Дунаю згадує Флор (ІІ ст. н.е.). Овідій (перша чверть І ст. до н.е.) розповідає, що сармати на прудких конях переправлялися по скутому льодом Істру і спустошували «жалюгідні пожитки» навколишніх сіл: худобу, скрипучі вози й збіжжя бідного селянства, «забираючи жителів у полон або протикаючи їх начиненим отрутою стрілами».

У цей час посилились напади сарматів на Ольвію, яка змушена була тримати свої брами зачиненими. На березі Очаківського мису сармати побудували укріплення Алектор. Виникли й інші укріплені населені пункти сарматів на узбережжі Чорного моря і Бузькому лимані.

У І ст. н.е. роксолани почали нападати на римську провінцію Мезію. Римляни змушені були побудувати довгий ланцюг укріплень вздовж берегів Дунаю, який був північним кордоном Римської імперії. Щоб захистити кордони від неспокійного сусідства з «номадами», у Криму та Ольвії були розквартировані римські гарнізони. Роксолани у І ст. н.е., за імператора Веспасіана, «у великій кількості потай переправилися через Істр в Мезію і потім обрушилися великою силою» на римський гарнізон і пронеслись по всій країні, «вивозячи і виносячи все, з чим вони зустрічались».

В кінці І на початку ІІ ст. н.е. територія межиріччя Дністра і Південного Бугу була приєднана до складу римської провінції - Нижня Мезія. Наприкінці ІІ ст. н.е. в Ольвії посилився римський вплив, і за Септімія Севера (193−211) вона ввійшла до складу римської провінції.

10.3 Алани Пізніше за інших пройшли через причорноморські степи алани. Рух аланських племен на захід почався, ймовірно, у ІІ ст. до н.е. Найбільш раннє повідомлення про них в античних авторів належить до І ст. н.е.

У степах Північного Причорномор’я в ІІ-ІV ст. продовжували кочувати сарматські племена, серед яких головну роль відігравали вже алани. Історик ІV ст. Амміан Марцеллін яскраво змалював побут кочовиків-аланів, які все своє життя проводили в кибитках. Проте частина сарматів вже перейшла до осілості. Про перебування сарматів на Нижньому Дніпрі свідчать окремі сарматські поховання та могильники.

Часті воєнні сутички сарматів з аланами наприкінці І та в ІІ ст. н.е. знайшли відображення в образотворчому мистецтві Боспору і причорноморських міст. Яскравими пам’ятками цих бурхливих подій є розписи пантікапейських склепів, які передають сцени бою з кочовиками. На кам’яних надгробних рельєфах, теракотових статуетках, монетах зустрічаються зображення піших і кінних воїнів, одягнутих у панцири, палаючі фортеці з прикутими до їх стін полоненими варварами і ряд інших сюжетів. У воїнів, зображених на цих пам’ятках, характерні для сарматського озброєння мечі з кільцевим навершям, довгі списи, плащі, що майорять від швидкого бігу, і круглі фалари в кінській збруї.

Алани, просунувшись у район Дунаю, взяли участь у маркоманській війні і були схарактеризовані античними авторами, як «хоробрі», «сильні й багатокінні» воїни. Разом з роксоланами, костобоками, бастарнами і багатьма іншими племенами вони брали участь у загальній змові племен проти Риму.

Йосиф Флавій вказує, що алани приблизно у 36 р. н.е. займали райони Меотіди — навколо р. Танаїсу. Частина їх згодом рушила на Дунай, а інша, яка лишилася на місці, з другої половини І ст. н.е. почала завойовницькі походи на Мідію та Вірменію, завдаючи їм спустошливих руйнувань. «З великою кількістю полонених та іншої здобичі з обох царств алани повертаються додому».

Письменники І ст. н.е. засвідчують перебування західних аланів уже на Нижньому Дунаї. У ІІ ст. н.е. алани утворили міцний союз племен, який зайняв панівне становище серед інших племен і витіснив назву сарматів, давши своє ім'я сарматському племінному об'єднанню. За словами Амміана Марцелліна (330−393) «вони (алани) поступово виснажили сусідні народи і поширили на них назву своєї народності, подібно персам». Рух аланів через степи Північного Причорномор’я знайшов відображення в топоніміці й епіграфіці причорноморських міст. Наприклад, назва м. Феодосії, яке передавалось аланським словом «Ардабда» (що значить «семи божий»), наводиться в периплі Арріана.

Алани ховали небіжчиків у вузьких під курганних могилах або підбоях, а пізніше — і в катакомбах головою на північ. Деякі дослідники пов’язують з аланами звичай штучної деформації черепів.

Східна частина аланів, яка залишилася на Північному Кавказі, у ІV ст. н.е. зазнала нападу кочовиків, що прийшли зі сходу, — гуннів. «Пройшовши через землі аланів, — повідомляє Амміан Марцеллін, — що межують з гревтунгами і звичайно називаються танаїтами», гунни «зробили в них страшне спустошення, а з уцілілими уклали союз і приєднали їх до себе». Головне торжище сарматських племен — Танаїс — було зруйноване.

З приходом готів і гуннів у степи Північного Причорномор’я закінчився сарматський період у стародавній історії Півдня нашої країни.

11. Кочові племена епохи черняхівської культури З середини ІІІ ст. н.е. в причорноморські степи рушили з заходу готи, в союз із якими вступили інші племена. Германські готські племена перебували у Північному Причорномор'ї протягом ІІІ-ІV ст. За Іорданом та готським народним епосом, готи походили зі Скандинавії. Ще до початку нашої ери вони переселилися в Прибалтику і близько двох століть жили на Нижній Віслі. Наприкінці ІІ ст. у пошуках нових місць для поселення вони перемістилися на південний схід і оселились у Скіфії на узбережжі Чорного моря та біля Меотіди (Азовського моря). На середину ІІІ ст. припадає прихід на Дунай гепідів — племен, споріднених з готами, що свого часу переселилися разом з останніми зі Скандинавії в Прибалтику. Серед них були алани, які займали не останнє місце в армії готів. Перебування готів у Північному Причорномор'ї супроводжувалося спустошливими набігами на прилеглі до Чорного моря області, що підірвало економічний розвиток причорноморських міст. У цей час Ольвія припинила карбувати свою монету (235 р.); занепала торгівля причорноморських міст з населенням степів і укріпленими поселеннями Нижнього Дніпра, частина яких, можливо, перестала існувати в результаті спільних ударів готів та аланів.

Наслідком готських війн (238−269 рр. н.е.) було розселення в наші краї з північних районів, крім готів, племен черняхівської культури, які входили до складу поліетнічного Готського союзу. В цей же час, ймовірно, в степи Побужжя та Подністров'я розселяють перші слов’янські племена, які згодом стануть відомі як тиверці й уличі.

Сліди поселень і поховань ІІ - початку V ст. н.е. виявлені у багатьох місцях нашого міста Одеси (початок крутого схилу на Старопортофранківській вулиці, схил балки на 16-й станції Великого Фонтану, неподалік цегельного заводу в Кривій Балці, на Жеваховій горі та в багатьох інших місцях).

У 1938;1940 рр. Одеським археологічним музеєм були проведені розкопки поселення Киселове на схилі Куяльницького лиману в 0,5 км на північ від Лузанівського парку, де були досліджені кам’яні будівлі і знайдені різноманітні матеріали черняхівської епохи.

Археологічні матеріали, знайдені на поселеннях і в могильниках перших століть нової ери на території Одеси та її околиць, свідчать про те, що в долинах Хаджибею і Куяльника мирно співіснували скіфи і сармати, греки і слов’яни, готи і фракійці, представники інших народів, які займались землеробством і скотарством, ремеслом і торгівлею.

Північне Причорномор’я у ІІ-ІV ст. заселяло різноетнічне населення. На узбережжі Чорного моря продовжували існувати колишні грецькі колонії, міста-держави, що здебільшого потрапили у залежність від Римської імперії: Ольвія, Тіра, Херсонес, Боспор та ін. На Нижньому Дніпрі існували городища та поселення, засновані у ІІ ст. до н.е. пізньо-скіфськими племенами, етнічний склад населення яких з часом змінився, а матеріальна культура зазнала впливу з боку сусідніх культур — античної, гетської, сарматської.

На Дунаї і в Північному Причорномор'ї в середині ІІІ ст. розгорнулася боротьба з Римом союзу племен, до якого входили германці, сармати, скіфи, фракійці та слов’яни. Ці війни дістали назву скіфських, або готських. У 30-ті роки ІІІ ст. «скіфи», як часто збірно називали ці племена античні автори, перейшли Дунай і вдерлися в римські провінції Мезію і Фракію. В 40-х роках ІІІ ст. вони здійснили походи в Північне Причорномор’я і зруйнували Тіру, Ольвію, Херсонес, Неаполь Скіфський, Танаїс, а згодом у 267 р., захопили Пантікапей. У 248 р. «скіфи» продовжували напади на Мезію і Фракію, у 251 р. їм вдалося захопити Філіппополь (сучасний Пловдів).

Розгромлені готами великі античні центри, такі як Тіра, Ніконій, Ольвія, втратили свій вплив на місцеве населення, а з IV ст. н.е. вони практично припинили своє існування.

Північнопричорноморські племена, захопивши боспорський флот, у 250−260-х роках здійснили ряд походів на міста Малої Азії та Греції, з яких найбільшим був похід 269 р. у Мезії, при місті Наїссі, римські війська на чолі з імператором Клавдієм ІІ розгромили військо варварів. Був знищений також і їхній флот. Незважаючи на здобуту перемогу, Рим втратив частину своїх північно-східних володінь, зокрема Дакію, яку захопили германці, та міста Північного Причорномор’я. Деякі з міст після розгрому в 40-х роках ІІІ ст. взагалі перестали існувати. Після закінчення війн на Дунаї готи продовжували жити в Північному Причорномор'ї і в Криму. Їхні племена поділялися на дві групи: східна називалася остроготи (остготи), західна — везеготи (вестготи).

Багато вчених, починаючи з кінця ХІХ ст., робило спроби пов’язати з германськими племенами, що перебували в Південно-Східній Європі, певні археологічні культури. Готськими без достатніх підстав вважалися майже всі відомі прикраси та скарби Південно-Східної Європи. На початку ХХ ст. німецькі буржуазні історики оголосили германською і черняхівську культуру. Це твердження спростовується археологічними матеріалами, які відображають давні місцеві та північнопричорноморські традиції в черняхівській культурі, а також останніми антропологічними дослідженнями, які свідчать, що антропологічний тип черняхівців різко відмінний від германського. Отже, думка про готську належність до черняхівської культури є необґрунтованою.

У перші століття нашої ери рух племен з північного заходу можна простежити також і за пам’ятками пшеворського типу, що з’являються в цей час на Волині та у Верхньому та Середньому Подністров'ї. Пшеворська культура, основна територія якої охоплює басейн Вісли і Правобережжя Одеру, належала західній частині слов’янських племен, в середовище яких проникли германці. У Подністров'ї збереглися пшеворські поховання озброєних воїнів, які входили, очевидно, до складу дружин, що рухались на південь. Пшеворські поселення останнім часом відкрито у межиріччі Дністра й Західного Бугу. Поодинокі знахідки пшеворського та поморсько-мазовецького типів відомі і з ряду пізніх пам’яток черняхівської культури на території південно-східних племена областей України. Знайдені матеріали свідчать, що північно-західні племена просувалися в Північне Причорномор’я протягом тривалого часу, аж до середини І тисячоліття н. е. Ці матеріали відбивають один із шляхів проникнення германських племен у Північне Причорномор’я. існували й інші, західніші шляхи пересування германців на південь.

Наприкінці ІV ст. у Північне Причорномор’я вдерлося велике об'єднання кочових племен тюркського походження, основу якого становили незліченні орди гунів. З гунами історики пов’язують кінець панування в причорноморських степах іраномовних кочовиків (скіфів і сарматів) та германців (готів), докорінну перебудову побуту степового населення і початок великого переселення народів, яке привело до загибелі Римської імперії і відчутно потрясло всю Європу. З цього часу на багато століть степове Причорномор’я стане своєрідним акумулятором сил неоднорідних тюркських племен і форпостом для їх нищівних навал на сусідні території.

Гунське об'єднання склалося далеко на сході, в Монголії та Північному Китаї. В епоху його розквіту, в ІІ-І ст. до н.е., гунам були підвладні численні племена Центральної Азії. Згодом цей союз розпався, і частина гунів рушила в Середню Азію, на Нижню Волгу, Дон, у Північне Причорномор’я і далі на захід.

Гуни були кочовиками-скотарями. Характер їх господарства вимагав частої зміни місць кочування. Постійним його доповненням були грабіжницькі війни. В творах давніх істориків гунни незмінно виступають як жорстокі завойовники, які на своєму шляху винищували місцеве населення, руйнували його економіку і культуру. Досягши в 70-х роках ІV ст. Північного Причорномор’я, вони напали на войовничих аланів Подоння, які вчинили їм упертий опір. Проте гунни перебили та пограбували значну частину аланів, а решту включили до свого союзу. Гуни проникли також на Тамань і в Крим, де розгромили міста Боспору. Підкоривши аланів, вони напали на острогонів.

У степовій смузі сучасної території України було відкрито ряд поховань кінних воїнів та скарбів з предметами убору, здебільшого інкрустованими камінням, — діадемами, пряжками, намистом, бляшками тощо. Ці пам’ятки звичайно пов’язують з гунським періодом (кінець ІV-V ст.). Залишили їх, очевидно, племена, що входили до складу гунського союзу. На думку дослідників, речі інкрустаційного стилю виготовлялися в містах Північного Причорномор’я, зокрема в Боспорі.

З Північного Причорномор’я гуни продовжили рух на захід, до кордонів Римської імперії. Дійшовши до Дністра, вони розгромили укріплений табір везеготів, які змушені були переселитись у межі Римської імперії, звідки незабаром відновили боротьбу з римом. Гунський союз був конгломератом різних племен (остроготів, гепідів, аланів та ін.), яких гуни повели за собою. Вони здійснювали походи на Балкани, в малу Азію, Центральну Європу. Основною територією, де зупинилися гуни, стала рівнина між Тисою та Дунаєм. Тут знаходилася ставка їхнього «короля» Аттіли.

Спільна боротьба європейських народів проти гунів завершилася 451 р. в Галлії, де у битві на Каталаунських полях останні зазнали жорстокої поразки від римлян та везеготів. Остаточно гунський союз розпався після смерті Аттіли, коли підвладні йому племена виступили проти його синів і в битві на р. Недао в Паннонії у 453 р. перемогли їх. Залишки гунів відійшли у Причорномор’я.

Після розпаду гунського об'єднання в Північному Причорномор'ї та Подунав'ї посилюється політична активність слов’янських племен, які у VІ ст. виступають як значна політична сила.

З писемних джерел відомо, що з V по VIII ст. через степи Північного Причорномор’я пройшли, крім гунів, племена акацірів, кутрігурів, утігурів, оногурів, аварів та інші. Всі вони затримувались в степах недовго, але залишили, хоча і вкрай малочисельні, але дуже виразні пам’ятки. Переважно — це багаті поховання родової аристократії, або «поминальні скарби», створені з награбованих дорогих речей у військових походах. Поховання знатного гунського воїна досліджено на могильнику Кубей на заході нашої Одеської обл.

Починаючи з середини VI ст. у політичних подіях на Південному Сході Європи брали активну участь кочові племена. У 558 р. в Північному Причорномор'ї з’явилися орди аварів. Це був союз кочових племен, куди входили тюркські та інші племена. Спочатку авари напали на народи Приазов’я, а потім — на антів, для яких настав період тривалої і тяжкої боротьби з кочовиками. За словами Менандра, авари почали грабувати, спустошувати землі антів, і антські «володарі» опинилися і скрутному становищі. Для викупу полонених вони направили до аварів свого посла — знатного вождя Мезамира. Нехтуючи правами Мезамира як посла, авари вбили його і з того часу посилили спустошливі напади на землі антів, грабуючи і забираючи у полон жителів.

Просунувшись на захід, авари поселилися на землях колишньої римської провінції Паннонії, підкоривши місцеві слов’янські племена. У 60-х роках VI ст. тут виникла Аварська держава на чолі з каганом Баяном, яка проіснувала до 30-х років VII ст. у цей час авари вели боротьбу з Візантією та слов’янами пониззя Дунаю, які відмовилися їм скоритись.

Кочові племена, що просувалися зі сходу на захід або осідали в Причорномор'ї та Приазов'ї: авари, алани, болгари, хозари, мадьяри, печеніги, межували безпосередньо з східними слов’янами. В писемних пам’ятках збереглися відомості про тяжку й тривалу боротьбу, яку довелося вести східним слов’янам з аварами, хозарами й печенігами. Між аланськими й болгарськими племенами, які у VII-IX ст., переходячи до осілості, займали землі на південно-східній окраїні східнослов'янських земель, з одного боку, та східними слов’янами — з другого, складалися переважно мирні взаємини. Частина кочовиків, зокрема аланів та болгар, що осідала на землях східних слов’ян, була ними асимільована.

На початку VII ст. у Приазов'ї виникло об'єднання болгарських племен — Велика Болгарія. Згодом, наприкінці VII ст., під тиском хозарів болгари частково перемістилися на захід, де взяли участь у створенні Дунайської Болгарії, та на північний схід, де виникла Волзька Болгарія. Частина болгарського населення залишилася в Північному Причорномор'ї та на Подонні. В алано-болгарських племен були розвинуті різні галузі господарства. Значного розвитку досягло землеробство, з яким пов’язані такі знахідки, як лемеші та чересла від плугів, серпи, коси, жорна. Важливу роль у господарстві відігравало скотарство. На городищах і поселеннях тримали велику й дрібну рогату худобу, коней, а також свиней. Кочова частина населення розводила переважно овець і коней. Певне значення у житті напівкочових племен мали полювання та рибальство.

Алано-болгарські племена мали численне військо, що складалося з воїнів-вершників, озброєних шаблями, бойовими сокирами, кістенями, списами, луками. Збереглись численні предмети їх дружинного убору. Зокрема пояси з великою кількістю металевих прикрас, а також кінська збруя.

Болгари — племена тюркської групи — становили більш численну групу населення, алани, що належали до іраномовних племен — менш численну. Ці етнічно різні групи племен можна простежити за матеріалами могильників. Болгарські могили представлені ямними похованнями, аланські - катакомбними. Болгари й алани різнилися і за антропологічним типом. Панівне становище у алано-болгарських племен посідали етнічно споріднені хозари і тюрки.

В археологічній літературі поселення і могильники цих народів пов’язуються з салтово-маяцькою культурно-історичною єдністю, в межах якої поряд з місцевими (слов'янськими) виразно простежуються тюркські елементи. Сліди балкано-дунайської культури простежуються на території Одеської області аж до ХІV століття, коли в наших краях вже господарювали золотоординці.

Алано-болгарські племена, на думку дослідників, перебували в політичній залежності від Хозарського каганату — держави, яка виникла в середині VII ст. у Прикаспії та Приазов'ї після розпаду Тюркського каганату.

З кінця ІХ ст. осіле населення причорноморських степів попадає у залежність від печенігів і торків. Їх поховання досліджені в Нерубайському, Біляївці, Мирному, Суворово, Старих Білярах та інших місцях області. Інтеграція їх до складу місцевого населення, вірогідно, носила мирний характер і мало в чому вплинула на побут і культуру осілого населення. У писемних джерелах є згадка про те, що проникнення у Х ст. на захід печенігів супроводжувалось витискуванням угорців зі степового межиріччя Дніпра і Сірета (так звана Ателькуза). Однак, цілком вірогідних археологічних свідоцтв перебування угорців на території нашого краю поки що не знайдено.

У Х ст. печеніги і торки домінують в наших краях. Їх відносини з залишками місцевого населення і сусідами в цілому були спокійними і носили мирний характер. Печеніги і торки вели кочовий і напівкочовий спосіб життя, займались переважно скотарством. Жили вони, як і більшість кочовиків степу, у юртах з повстини (у літописній повісті «Слово о полку Ігоревім» руські літописці називали їх «вежами», укріпленнями), які розміщувались дворами («гніздами»). Але «вежі» спеціально ніколи не укріплювались. Однак, само розташування юрт по колу створювало труднощі ворогові для проникнення усередину «вежі».

Наприкінці ХІ ст. в наших краях з’являються перші невеликі загони половців, які на той час практично витиснули печенігів і торків з лівобережних степових просторів. У Північно-Західному Причорномор'ї печеніги і торки, навпаки, практично до татаро-монгольської навали зберігали свої кочовища. Однак, з початком ХІІ ст., повністю контролюють західно-причорноморські степи. У історичних джерелах західних половців частіше всього називають куманами.

Як споріднені за мовою та побутом до печенігів та торків, половці поступово «вливаються» у печенізько-торчеське середовище, що призводить до їх взаємної асиміляції і утворення нової етнічної спільності. Суто куманських памяток цього періоду в наших краях обмаль, а під Одесою вони поки взагалі не знайдені.

Висновки З вивчених матеріалів про перших людей, що населяли Північне Причорномор'є, зокрема наш край, зробив такий висновок:

1. Прадавня історія нашого краю, зокрема Березівщіни, мало досліджена і вивчена;

2. Все ж таки, не дивлячись на п. 1, я зумів дізнався про деякі племена, які засиляли в ті далекі часи між Дністром та Південним Бугом, що могли також проживати і в нашім краї.

3. Дізнався із різних наукових книг та творів античних письменників про племена, яких об'єднали під загальною назвою, а саме — кіммерійці.

4. Завдяки тим же документам та творам, дізнався про їхній соціальний лад в суспільстві, про побут, культуру, звичаї, економіку, релігію та інше.

5. Зрозумів те, яку роль відігравали у той час серед інших народів. Як вони впливали на інші держави.

Щоб становити походження могил на землях мого села та с. Вікторівка, я вивчив культури, які жили в ті далекі часи на землях Північного Причорномор’я, а саме між Дністром та Південним Бугом, де знаходиться мій край.

Завдяки знайденим археологічним пам’яткам, стоянок первісних мисливців на печерного ведмедя біля м. Одеси, можна припустити, що і нашими місцевостями могли проходити перші мисливці і навіть на короткий час тимчасово зупинятися. А отже, вони могли лишити після себе сліди у вигляді тимчасових стоянок, сховищ. Та при сучасних темпах розвитку будівництва, гонки за більшими територіями, де не дивлячи ні на що, знищуються пам’ятки, які навіть не вивчені.

Усі знахідки стоянок давньої людини були знайдені, як не дивно, на лівому березі р. Дністра. Подальші знахідки також виявлялися, в основному, з лівобережної сторони річок та лиманів, лише поодинокі на правому березі. Як і в нашому випадку.

Як на мене, то я маю свої припущення, щодо розташувань перших мисливців біля річок. Тварини як і люди не лише їдять, а й п’ють воду, і звичайно з річок. На водопій тварини ходять і дотепер стадами, сім'ями, що значно полегшувало полювати мисливцям.

До речі, в мезоліті (35−8 тис. років тому) Чорного моря у сучасному вигляді не було. На його місці було озеро і рельєф приморської зони був інший. Біля сучасного одеського узбережжя протікав пра-Дніпро, в який впадали палеорічки Хаджибей, Куяльник, Аджалик, Тилігул та інші. Одеське узбережжя набуло сучасного вигляду не так давно, до цього ще декілька разів змінювався його обрис.

На мою думку, стоянки перших мисливців, а згодом і перших племен, можуть знаходиться на дні сучасного моря.

Багато поселень та міст було знайдено під товщею морської води. На прикладі Березанський острів.

Березівським р-ном протікає річка Тилігул, яка переходить в лиман, також Тилігул. Знаходиться вони між річками Південний Буг та Дністер.

Отже, можна припустити, що ті чі інші події, які відбувалися в межах між Дністром та Південним Бугом, могли також відбуватися в нашім краї. І могли впливати на розвиток нашого краю та нашого корінного народу.

Можна припустити, що і нашими краями, а саме берегами р. Тилігул проходили і полювали неандертальці.

Маючи поховання в Криму кроманьйонців в великій кількості, можна припустити, що ми є нащадками цих кроманьйонців.

Вивчаючи і аналізуючи поховання перших поселенців, дізнався про їхню культуру, побут, стиль життя, соціальний розвиток. Знаючи обряд поховань різних культур, можна схематизувати переміщення тих чи інших перших племен і аналізувати їхній розвиток. А також порівняти різні культури в різних частинах світу в один і той же час.

Було встановлено, що ще за часів кемі-обинської культури почали над могилами насипати кургани. І ця традиція залишилася ще надовго, її перейняли інші археологічні культури. Я звернув увагу на те, що навіть дотепер ми маємо звичай робити невеличкий насип (могилки) над похованнями.

В давні часи в могили клали їжу, питво, посуд, прикраси, особисті речі померлого. Небіжчика клали на боці з затуленим обличчям і посипали вохрою.

В наш час також дещо кладуть, а саме квіти, гроші і деякі особисті речі померлого.

Можливо, вохра символізувала вогонь, притулок і тепло, а, можливо, на мою думку — це символ крові, життя. Вже тоді вони можливо хотіли допомогти небіжчику отримати нове життя. Можна припустити, що вже в ті далекі часи зароджувалося бажання отримати «друге життя», що і лягло в основу подальших релігій, де є обіцянка про «друге, або як ще кажуть — загробне, життя».

Згодом стали робити жертвоприношення не лише з тварин, а й люди віддавали себе в жертви. Спочатку було добровільним, а з часом примусове.

Кожна культура мала свій звичай ховати небіжчика. З виникненням класової нерівності і захоронення почали відрізнятися. Ті що стояли на верхівці суспільства мали насичений ритуал поховання, а також багате начиння в могилі. Коли нижчих за рангом ховали просто, скромно і безслідно.

Та щоб дізнатися кому саме належать поховання, які розташуванні між моїм селом Червоноармійським та селом Вікторівкою, треба для початку провести розкопки, хоча б однієї могили із тих, що знаходяться в так званій «групі».

Із вивчених археологічних памяток стало зрозуміло, що наш край був весь час населеним різними культурами, які замінювали одна одну, або існували одночасно. Але щоб встановити точну кількість культур, треба ще багато вивчати і досліджувати. Та це буде дуже важко зробити. Адже могили руйнуються від дій людини, могили розорюють під посіви.

На сьогоднішній день дуже багато випадків коли тракторами виривали вже саме могильну яму з небіжчиком. Були випадки і такі, що в могилу провалювався повністю трактор. Отже, ми бачимо, що могили різні за будовою, одні - лише ями вимурувані, інші збудовані у вигляді склепу, де помістився трактор. Ми можемо впевнено сказати, що наш край засиляли різні народи, які мали різний звичай поховання.

І хто знає, чиї ті зруйновані могили, до якої культури вони відносяться і яким племенами вони були зроблені. Та ми вже ніколи про це не дізнаємось.

Із розповідей старших людей стало відомо що ще в 80-х роках минулого століття деякі могили розкопувалися так званими «чорними» археологами. Бо якби це були офіційні розкопки, то були б документальні відомості про племена нашого краю, а так немає ніяких дослідницьких записів.

Перше плем’я, якого назва була задокументована, це кіммерійці. Перший твір в якому згадується про цей народ це «Іліада» та «Одіссея» античного письменника Гомера. Потім їх описав Геродот, «батько» історії.

Детальніше описується вже — Скіфія, або «скіфське царство». А також племена які були залежні від скіфів, або були в рабстві.

В огляді літературних даних я описав дві легенди походження скіфів. Цікаво те, що і в першій, і в другій легендах присутні або герой, або ім'я бога із давньогрецької міфології. Що наводить на думку, або ці легенди вигадали самі греки, або скіфам було притаманно поклонятися грецьким богам. Те, що скіфи пов’язані з греками, підтверджує також один із обрядів поховальної церемонії. Це обрізання пасма волосся на знак скорботи за померлим. Такий звичай ми можемо знайти описаний Гомером в поемі «Одіссея» і описаний Геродотом про процес поховання скіфських царів та за результатами розкопок скіфських курганів.

Але я маю своє розуміння, щодо їхнього походження. Під час боротьби племен за землі для пасовиськ, два плем’я могли об'єднатися, одне плем’я — місцеве, як розповідається в легенді, а друге кочове (одне із скіфських). Так як в давні часи люди себе ототожнювали з природними явищами, порівнювали за характером до звірів, то і відповідно «мати» скіфів була порівняна до природи, а саме — дочка Дніпра. «Батько» — міг бути воєводою або ватажком одного кочового племені, який вів завойовницьку і підкорюючу діяльність. Його порівнювали з Гереклом, швидше за мускулисту статуру, за хоробру вдачу, за відважність і нахабність.

Згідно зі своїми географічними уявленнями Геродот дає таку загальну картину розселення племен в часи Скіфії. У пониззі Бугу, безпосередньо на північ від Ольвії, жили калліпіди («прекраснокінні») яких називали також елліно-скіфами. На північ від них, вздовж Бугу, в місці найбільшого зближення його з Дністром, жили алазони. Ще далі на північ територію між Бугом і Дністром заселяли скіфи-орачі; межею їх з землею алазонів була одна з приток Бугу, що називалась Ексампей — в перекладі означає «Святі шляхи». Вода цього джерела була гіркою і непридатною для вживання.

Чомусь усі вчені вважають, що це неодмінно повинна бути лівобережна притока, хоча у Геродота зрозуміло сказано, що це притока має бути з правого берега. Ось як він описує: «Третя річка — Гіпаніс — рухається із меж Скіфії, витікає із великого озера, навколо якого пасуться дикі білі коні. Це озеро правильно називається матір'ю Гіпаніса. Виникаюча із нього річка Гіпаніс на протязі п’яти днів плавання ще вузька і вода в ній прісна, а звідси до моря на відстояні чотирьох днів плавання вода дуже гірка. Адже в неї впадає гірке джерело; настільки гіркий, що, хоча і невеличкий за розмірами, він надає свій смак Гіпанісу, одній із небагатьох великих річок. Джерело це знаходиться в межах країни скіфів-пахарів і алазонів. Назва джерела і тієї місцевості, звідки він витікає, по-скіфські Ексампей, на мові ж еллінів — Святі шляхи. Поблизу землі алазонів Тірас і Гіпаніс зближають свої потоки, але звідси кожен з них звертає і тече так, що проміжок між ними розширюється». Все вказує на те, що цей гіркий струмок має бути на правому березі, і ніяк не по-іншому.

Та повернемося до нашого краю та наших племен. Отже, корінним народом у нашім краї, а саме на Березівщині, можна вважати калліпідів. Але хочу зауважити, оглянувши розташування могил, як на правому березі р. Тилігул, так і на лівому березі, вияснив, що вони (могили) мають різний план розташування і різну будову насипу. Це свідчить про те, що ці могили належать до різних культур, відповідно і до різних народів, можливо і до різного часу.

Територія сьогоднішньої Березівки як і всього Березівського району, судячи із деяких археологічних знахідок, була заселена ще наприкінці XI століття до н.е. Це свідчать численні кургани, розташовані на території Березівського району. Ці кургани насипані над могилами наших далеких предків, що жили на нашій землі в II та I тисячоліттях до н.е.

По берегам річки Тилігул в середині I тисячоліття до н.е. були розташовані старогрецькі та скіфські багатонаселені поселення, що були тут до VI століття до н.е.

Але це ще не дає остаточну відповідь на те, хто саме постійно заселяв наш край.

У творах Геродота описані походи Дарія І в Північне Причорномор'є на скіфів, щоб помститися і заволодіти землями та Чорним морем з північного краю.

Багато речей, які описані Геродотом, не співпадають з реальністю, мають багато розбіжностей в тих, чи інших речах. Це найперше те, чи дійсно цар Дарій І зі своїм багатотисячним військом, до речі, яка кількість війська також не відома, різні джерела дають різні цифри, зміг за 60 з лишнім днів пройти дуже велику територію. Від Дунаю до Волги, після пішов на північ, наздоганяючи скіфських вершників, потім звернув на захід і вже потім тікаючи спустився до Дунаю.

Читаючи припущення різних істориків стосовно того, яких меж досяг Дарій І та яким маршрутом він пройшовся по Скіфії, можна припустити, що він зі своїм багаточисельним військом пройшовся і по наших краях. А ще мені спало на думку, якщо, згідно розповіді Геродота, скіфи своїх рідних відправили на північ, у землеробські райони Лісостепової Скіфії, разом і відправили туди худобу, майно, то навіщо туди треба було заманювати Дарія І, якщо навіть північні сусіди відмовились допомогти воювати. Адже тоді постраждали б і скіфські родини. Північні сусіди мешкали в лісовій зоні, а із свідчення Геродота нам відомо, що Дарій І здійснив свій похід в межах степової зони. Ще на його шляху мали бути перешкоди такі, як рр. Південний Буг, Дніпро та Дон, але про них Геродот нічого не пише. Виникає питання, як він їх перетнув?

Після розпаду скіфської імперії територією Північного Причорномор’я пройшла велика кількість різних племен, частина кожного плем’я залишалася в вже створених поселеннях, залишивши після себе якусь історичну пам’ятку і внісши в місцеву культуру окремі деталі своєї культури, створили нову і притаманну лише нашому Причорноморському краю своєрідну культуру.

Тому питання, хто саме заселяв мій край і ким вони були, залишається відкритим. На яке, я наголошую, можуть відповісти лише археологічні дослідження могил. Завдяки чому можна було б порівняти з відомими культурами і ототожнити.

В нашій державі прийнято цілий ряд законів про збереження та захист історичних пам’яток. Але, на превеликий жаль, цих законів не дотримуються власники земель де знаходяться ці пам’ятки.

Ми стали дуже швидко втрачати історичні пам’ятки і не відомо, що лишиться нашим нащадкам після нас. Якщо ми самі не бережемо свою історію, не кажучи про її вивчення, то чому її мають цінувати інші народи. Через таке ставлення до своєї історії в інших народах виникає бажання відібрати у нас наші землі, нашу територію.

Список використаної літератури

1. Археологія. — Харків: Фоліо, 2005. — 319 с. — (Дитяча енциклопедія).

2. Історія України. — Харків.: Фоліо. — 2006. — 319 с. — (Дитяча енциклопедія).

3. Одиссея; - Москва.: Правда, — 1984. — 320 с.

4. Великі завойовники. — Харків.: Промінь, — 2005. — 64 с.: іл.

5. Історія Одеси. — Одеса.: Друк, — 2002. — 560 с.: іл.

6. Історія Української РСР.- том І. — Київ.: Наукова думка, — 1977. 443 с.