Вірменська мова як складова індоєвропейської сім"ї мов

Вірменська мова як складова індоєвропейської сім'ї мов

План

Вступ

Історія формування вірменської мови Вірменський алфавіт

Історія літературної (письмової) мови Граматичні особливості вірменської мови Головні діалекти

Історія вивчення вірменської мови (вірменистика) Друкарство і періодичні видання вірменською мовою Вірмени та вірменська мова на Україні

Література

Вступ

Близько 6 тис. років тому в якомусь обмеженому регіоні Євразії проживав народ, від мови якого походять усі індоєвропейські мови. Говорити про це вченні різних наукових дисциплін почали після великого відкриття члена верховного суду Індії в Калькутті сера Уільяма Джонса 1786 р. Читаючи книгу релігійних гімнів арійських завойовників Індії Рігведу, він дійшов висновку про спорідненість генетичних попередників сучасних індоєвропейських мов. Справу англійського юриста продовжили лінгвісти початку ХІХ ст., які остаточно довели походження індоєвропейських мов від одного спільного предка. У середині ХІХ ст. А. Шлейхер запропонував принцип реконструкції праіндоєвропейської лексики та розробив схему генетичного дерева індоєвропейських мов. Наслідком сторічних зусиль лінгвістів була класифікація індоєвропейських мов, що в основних рисах сформувалася на кінець ХІХ ст. До числа найбільш визнаних належить класифікаційна схема, яка охоплює 13 етно-мовних груп індоєвропейських народів: анатолійська, індійська, іранська, грецька, фрігійська, іллірійська, італійська, кельтська, германська, балтська, слов`янська, вірменська, тохарська (Залізняк 1999, с. 97−99). Характеристиці однією із старописемних — вірменської мови, загальне число мовців всього світу якої нині становить близько 6,4 млн чол. і присвячена дана робота.

Історія формування вірменської мови

Відповідала процесам утворення вірменської народності. Далекими пращурами вірмен, очевидно, було населення синкретичних культур Чорнавода, Фолтешти, Єзеро, які виникли в результаті змішування індоєвропейських скотарів півдня України (нижньомихайлівська та усатівська культури) із землеробами Подунав’я. Під тиском нових степовиків зі сходу (населення пізньоямної культури) пращури вірмен, а також фракійців та греків просуваються далі на південь Балканського півострова. З часом вони змушені були заселити простори півострова Мала Азія (Залізняк 1999, с. 121−122).

Найдавнішим ядром вірмен було населення північно-східної частини Малої Азії. Ця країна у хетських (XVII-XVI ст. до н. е.) написах називалася Арматана, а пізніше (XIV-XIII ст. до н. е.) Хайаса (Hayassa, самоназва вірмен — hay). Звідти предки вірмен, відомі під назвою урумійців, в XII ст. до н.е. вторглися в межі ассирійської провінції Шупріа (на пд-зх. від оз. Ван). З тих часів Шупріа у ассірійців називалася також Урме. В середині VIII ст. до н.е. вона була приєднана до держави Урарту під назвою Урме, або Арме (Лэнг 2006, с. 126−129). Населення цих областей (Хайаса і Арме) говорило на індоєвропейській правірменській мові (згідно грецьким джерелам — діалекті фригійської мови), яка поступово стала мовою крупних племінних об'єднань західної частини Вірменського нагір'я, до складу яких влилися і місцеві хуррито-урартські аборигенні племена.

Вірменська мова почала утворюватися, ймовірно, вже в VII ст. до н. е., причому індоєвропейські її елементи нашарувалися на чужій їй споконвіку мові стародавнього населення Вірменії - урартійців (халдів, алародійців), що збереглася в так званому Ванському клинописі. Більшість вчених вважають, що це нашарування з’явилося в результаті вторгнення (XII-XI ст. до. н.е.) в іншомовну область Вірменії народності, котра представляла групу, що відкололася від фракійсько-фригійської гілки індоєвропейських мов. Відділення майбутньої «вірменської» групи було викликане вторгненням (у другій половині VIII ст. до н. е.) кіммерійців до меж території, що займали фригійською народністю. Дана теорія ґрунтується на переданій Геродотом (кн. VII, гл. 73) звістці, що «вірмени є колонією фрігійців» (Лэнг 2006, с. 126−131).

У бехістунському написі Дарія I, сина Гістаспа (VI ст. до н.е.), вже згадуються і вірмени, і Вірменія як одна з областей, що входили в склад давньоперської монархії Ахеменідів (Еремян 1951, с. 52). Утворення вірменської мови відбувалося шляхом асиміляції, якій піддалися мови старого населення майбутньої Вірменії. Крім урартійців (халдів, алародійців), вірмени при своєму послідовному просуванні в східному і північносхідному напрямі, поза сумнівом, асимілювали і цілий ряд інших народностей. Цей процес відбувався поступово протягом декількох століть. Хоча Страбон і передає, що в його час народності, що входили до складу Вірменії, говорили на одній мові («були одномовні»), проте потрібно думати, що місцями, особливо на периферії, продовжувала доживати тубільна мова. В результаті мовного змішання індоєвропейський характер вірменської мови піддався значній видозміні як в граматиці, так і в лексиці. Формування вірменської мови в основному закінчилася в III-II ст. до. н.е.

Про долю вірменської мови до V століття н. е. немає ніяких свідоцтв, за винятком небагатьох окремих слів (головним чином власних імен), що дійшли в працях стародавніх класиків. Таким чином відсутня можливість прослідкувати історію розвитку вірменської мови протягом тисячоліття (з кінця VII ст. до н.е. і до початку V ст. н. е.). Мова клиноподібних написів царів Урарту, на зміну якому з’явилася вірменська державність, генетично нічого спільного з вірменською мовою не має (Туманян 1990, с. 44−45). В XI столітті після нападів сельджуків, падіння вірменської держави і антивірменської політики у Візантії значна частина вірмен переселилася на південь України, перш за все до Криму. В XI столітті окремі вірменські купці, найманці і ремісники служили у руських князів. «Києво-Печерський Патерик» згадує вірменського лікаря, який лікував Володимира Мономаха. У 1230 р. галицький князь Лев Данилович запросив вірмен у військо для оборони східного кордону своєї держави. Вони прибули в основному на Кримський півострів, де були створені великі вірменські колонії у Кафі (Феодосія), Судаку і Солхаті (Старий Крим). Їх чисельність зросла протягом XII-XV століть в результаті міграції вірмен, які рятувалися від монгольської навали. Невеликі вірменські громади були засновані в центральній Україні, включаючи Київ, і західних регіонах — Поділлі та Галичині. Після захоплення Криму Османською імперією в 1475 році, багато кримських вірмен переїхали в ці північно-західні регіони України. В Галичині і на Поділлі працювали вірменські друкарні, а в 1618 р. Ованес Карматенянц видав «Альгіш Бітікі» («Молитовник») — єдину в світі друковану книгу вірмено-кіпчацькою мовою, яка була письмовим варіантом розмовної мови вірмен в Криму і в Україні. Після прийняття частиною вірмен унії (1630 рік) з католицькою церквою, вірмени в Речі Посполитій поступово асимілювалися серед місцевого польського населення, а частина з них емігрувала до Криму (Смірнова 2006, с. 221−223).

У 1778 році велика група кримських вірмен покинула територію Османської імперії і поселилася в межах Росії, в Ростові-на-Дону. Однак через двадцять років після входження Криму до складу Росії, на заклик російського уряду туди повернулися багато з переселенців і прибули нові групи вірмен з Туреччини (Смірнова 2006, с. 223−224). У першій половині XX століття в Галичині налічувалося 5,5 тисяч вірменокатоликів за віросповіданням, як правило польськомовних. У 1944 році кримські вірмени були депортовані з півострова поряд з греками, болгарами і кримськими татарами, однак їм дозволили повернутися в 1960;і роки (Смірнова 2006, с. 224−228).

Вірменський алфавіт

Після прийняття християнства у Вірменії виникла потреба у створенні національного алфавіту. Це завдання за дорученням вірменської церкви здійснив Месроп Маштоц близько 405 р. Вихідець із сільської сімї Месроп Маштоц (бл. 361−440 рр.) усе своє життя присвятив поширенню християнства на території Вірменії. Деякі історики схиляються до думки, що Маштоц не винайшов заново, а використав не збереженні до нашого часу давньовірменські письмена (Туманян 1990а, с 45). Отже давньовірменська мова вже відома за письмовими пам’ятниками першої половини V ст. н. е. Ця давньовірменська літературна мова (так званий «грабар», тобто «письмовий») є в граматичному і лексичному відношенні вже цілісною, маючи своєю основою один з давньовірменських діалектів, що піднявся на ступінь літературної мови; мабуть, цим діалектом був діалект стародавньої Таронської області, що зіграла вельми значну роль в історії давньовірменської культури. Про інші давньовірменські діалекти майже нічого невідомо.

Історія літературної (письмової) мови

Поділяється на три періоди: давній (V-ХІ ст.), середній (ХІ-ХVІІ ст.) та новий (з ХVІІ ст. до нашого часу).

Давньовірменська літературна мова («грабар») отримала свою обробку головним чином завдяки вірменському духівництву. Тоді як «грабар», отримавши певний граматичний канон, був утриманий на відомій стадії свого розвитку, жива, народна вірменська мова продовжувала вільно розвиватися. У певний час вона вступає в нову фазу своєї еволюції, яку прийнято називати середньовірменською.

Середньовірменський період виразно виявляється в пам’ятниках писемності, починаючи лише з XII ст. Середньовірменська мова більшою частиною служила для творів, розрахованих на ширше коло читачів (поезія, твори юридичного, медичного і сільськогосподарського змісту). В кілікійський період вірменської історії (XI-XIV ст.), у зв’язку з посиленням ролі міського життя, розвитком торгівлі зі Сходом і Заходом, стосунками з європейськими державами, європеїзацією державного ладу і життя — народна мова стає органом писемності, майже рівноправною з класичною давньовірменською.

Подальший ступінь в історії еволюції мови представляє нововірменська (ашхарабар), що розвинулась з середньовірменської. Права в літературі вона отримує лише в першій половині XIX ст. Середньоі нововірменська значно відрізняються від давньовірменської як в граматичному, так і словниковому відношенні. У морфології з’являється немало новоутворень (наприклад в утворенні множини імен, форм пасивного стану, тощо), а також спрощення формального складу взагалі. Синтаксис у свою чергу має багато своєрідних рис.

Десятки пам’яток античної літератури та писемності дійшли до нас тільки у вірменському перекладі: Зенона, Євсевія Кесарійського, Аристида, Філона Олександрійський, Іоанна Златоуста та багато інших, а переклади Аристотеля й Платона вірменською мовою вважаються найбільш близькими до оригіналу. Про долю вірменської мови до V століття н. е. немає ніяких свідоцтв, за винятком небагатьох окремих слів (головним чином власних імен), що дійшли в працях стародавніх класиків. Таким чином відсутня можливість прослідкувати історію розвитку вірменської мови протягом тисячоліття (з кінця VII ст. до н.е. і до початку V ст. н. е.). Мова клиноподібних написів царів Урарту, на зміну якому з’явилася вірменська державність, генетично нічого спільного з вірменською мовою не має (Туманян 1990, с. 44−45).

Граматичні особливості вірменської мови

Є питанням зацікавленості багатьох дослідників (Макаев 1967, с. 75). У вірменській мові існує 6 голосних і 30 приголосних фонем. Іменник має 2 числа. У деяких діалектах залишково збереглися сліди двоїни. Граматичний рід зник. Існує постпозитивний визначений артикль. Розрізняють 7 відмінків і 8 типів відмін. Дієслово у сучасній вірменській мові має категорії стану, виду, особи, числа, способу, часу. Поширені аналітичні конструкції дієслівних форм. Морфологія вірменської мови переважно аглютинативна, з елементами аналітизму (Туманян 1990а, с 45).

Головні діалекти

Поділяються на східну та західну групи.

Східна група діалектів та східновірменська літературна мова поширені на території колишнього СРСР (за виключенням м. Ростов-на-Дону та сіл Мясниківського району Ростовської області населених вірменами-переселенцями з Кримського півострова, які до цього були вигнані із м. Ані, Західної Вірменії), в Ірані та Індії. Східновірменська літературна мова є офіційною мовою Республіки Вірменія.

Західна група діалектів та західновірменська літературна мова — діалекти вірмен діаспори, розповсюджені на Близькому Сході, в Європі та Америці, спорадично на території колишнього СРСР — в м. Ростов-на-Дону та прилягаючому до нього Мясниківському районі Ростовської області (села Чалтир, Крим, Большие-Сали, Султан-Сали, Несветай та ін.), де проживають вірмени переселенці із Кримського півострова, котрі розмовляють норнахічіванському діалекті західновірменської мови (Туманян 1990, с. 44).

Історія вивчення вірменської мови (вірменистика)

Першим дослідником вірменської мови вважається Месроп Маштоц (361−440 рр.), що створив в 405−406 роках вірменський алфавіт. В кінці V — початку VI ст. вірменською мовою було перекладено «Граматичне мистецтво» Діонісія Фракійського (II-I ст. до н.е.), що стало початком нового етапу вивчення вірменської мови. Ця праця стала основою робіт вчених-мовознавців ранньосередньовічної та середньовічної Вірменії - Мамбре (V ст.), Давида Тлумача (V-VI ст.), Мовсеса (VII ст.), Степаноса Сюнеци (VII-VIII ст.), Амама Аревелци (IX ст.), Грігора Магістроса (X-XI ст.) та інших. Після втрати незалежності вчені і церковні діячі Вірменії продовжували створювати словники та інші цінні праці, присвячені вірменській мові, її граматиці. Серед них найбільш відомими стали праці Ованеса Ерзнкаци (XIII ст.), праця «Збори граматичних тлумачень» закінчена у 1291 році, Есаї Нчеци (XIII-XIV ст.) Грігора Татеваци, Аракела Сюнеци (XIV-XV ст.). У 1567 році Абгар Токатеци видав азбуку вірменської мови «Маленька граматика або азбука» («??? ??? ??? ???»).

Європейські вчені почали виявляти цікавість до вірменської мови ще в середині XVI століття, проте вивчення вірменської мови в Європі бере початок з першої половини XVII століття. Франческо Рівола у 1621 році видав перший друкарський словник вірменської мови — «Вірмено-латинський словник» («Dictionarium armeno-latinum»). Рукописні словники існували вже в IX-XV ст., найбільш відомий з них орфографічний словник Арістакеса Гріча (XII ст.). У 1624 р. він же видав «Вірменську граматику», друге видання вийшло в 1633 р. за дорученням кардинала Рішельє. У 1645 р. Клемес Галанос видав «Граматику і логіку», також присвячену вірменській мові. У XVII — початку XVIII ст. в різних країнах Європи учені-мовознавці Воскан Ереванци («Книга граматики» 1666 р.), Ованес Олов («Вірменська граматика», лат. 1674 р.), Сімеон Джугаеци («Книга звана граматикою», 1637 р.), Іоганн Шредер, Мхитар Себастаци, Багдасар Дпір («Коротка граматика», 1736 р.) написали цінні праці присвячені вірменській мові. Особливу цінність представляють праці «Граматики давньовірменської мови» (1730 р., друге видання в 1770 р.) і «Словник вірменської мови» (т.1−2, 1749−69 рр.) Мхитара Себастаци, і так само «Скарб вірменської мови» (1711 р., Амстердам) німецького орієнталіста-вірмениста І. Шредера (Garsojan 2000, р. 107−108).

Друкарство і періодичні видання вірменською мовою

Перше видання вірменською мовою здійснив Іоган Шильдбергер у Майнці 1475 р. латинським шрифтом (молитва «Отче наш»). 1486 р. Брайнденбах видав вірменський текст ксилографічним друком. Початок вірменського книгодрукування відносять до 1512 р., коли у Венеції Акоп Мегапарт видав книгу «Урбатагирк» («???»). Протягом 1666−1668 рр. у вірменській друкарні Амстердама було вперше видано «Біблію» вірменською з ілюстраціями А. Дюрера. 1675 р. була видана перша друкарська книга нововірменською «Ашхарабаре». Близько 1696 р. у Амстердамі була надрукована перша географічна карта вірменською. Перші вірменські друкарні були засновані 1512 р. у Венеції і 1567 р. в Константинополі, потім відкрилися вірменські друкарні у Римі (1584 р.), Парижі (1633 р.), Лейпцигу (1680 р.). В цілому до 1920 р. у всьому світі різночасно діяло більше 460 друкарень, що друкували книги, журнали і газети вірменською. Перший вірменський журнал «Аздарар» («???» — «Вісник») вийшов в 1794 р. в Мадрасі (Індія), з 1799-го р. у Венеції видавався журнал «Тарегрутюн». Перша вірменська газета-тижневик «Аревелян цануцмунк» («Східні вісті») вийшла у 1815 р. в Астрахані (Old printed…).

вірменський мова граматичний друкарство

Вірмени та вірменська мова на Україні

Вперше з’явилися за часів Київської Русі. В XI столітті після нападів сельджуків, падіння вірменської держави і антивірменської політики у Візантії значна частина вірмен переселилася на південь України, перш за все до Криму. В XI столітті окремі вірменські купці, найманці і ремісники служили у руських князів. «Києво-Печерський Патерик» згадує вірменського лікаря, який лікував Володимира Мономаха. У 1230 р. галицький князь Лев Данилович запросив вірмен у військо для оборони східного кордону своєї держави. Вони прибули в основному на Кримський півострів, де були створені великі вірменські колонії у Кафі (Феодосія), Судаку і Солхаті (Старий Крим). Їх чисельність зросла протягом XII-XV століть в результаті міграції вірмен, які рятувалися від монгольської навали. Невеликі вірменські громади були засновані в центральній Україні, включаючи Київ, і західних регіонах — Поділлі та Галичині.

Після захоплення Криму Османською імперією в 1475 році, багато кримських вірмен переїхали в ці північно-західні регіони України. В Галичині і на Поділлі працювали вірменські друкарні, а в 1618 р. Ованес Карматенянц видав «Альгіш Бітікі» («Молитовник») — єдину в світі друковану книгу вірмено-кіпчацькою мовою, яка була письмовим варіантом розмовної мови вірмен в Криму і в Україні. Після прийняття частиною вірмен унії (1630 рік) з католицькою церквою, вірмени в Речі Посполитій поступово асимілювалися серед місцевого польського населення, а частина з них емігрувала до Криму (Смірнова 2006, с. 221−223).

У 1778 році велика група кримських вірмен покинула територію Османської імперії і поселилася в межах Росії, в Ростові-на-Дону. Однак через двадцять років після входження Криму до складу Росії, на заклик російського уряду туди повернулися багато з переселенців і прибули нові групи вірмен з Туреччини (Смірнова 2006, с. 223−224).

У першій половині XX століття в Галичині налічувалося 5,5 тисяч вірменокатоликів за віросповіданням, як правило польськомовних. У 1944 році кримські вірмени були депортовані з півострова поряд з греками, болгарами і кримськими татарами, однак їм дозволили повернутися в 1960;і роки (Смірнова 2006, с. 224−228).

Сьогодні найбільша концентрація вірмен в Україні спостерігається в Донецькій області (15 700, 0,33% від населення, збільшилася з 1989 року в 2,5 рази), друга за кількістю — в Харківській області - 11 тисяч (збільшилася з 1989 року в 2 рази), третє у Дніпропетровській області. Згідно з даними перепису населення близько половини вірмен в Україні вважають рідною вірменську мову, більше 43% — російську та 5,8% українську. Видається «Арагац», газета Київської вірменської громади (Смірнова 2006, с. 228−229).

Українській історіографії відомо ім'я Івана (Яна) Гануша, який у кінці ХІХ ст. займався вивченням вірменських громад Західної України. Поряд із дослідженням їхньої історії, він, будучи філологом за освітою, вивчав особливості мови вірменського населення регіону (Дашкевич 1960).

Література

Дашкевич Я. Р. Иван Гануш как исследователь языка западноукраинских армян // ??? … — 1960 — № 2 — С. 142−149.

Еремян С. Опыт периодизации истории Армении эпохи феодализма // Вопросы истории. — 1951. — № 7 (липень). — С. 52−73.

Залізняк Л.Л. Первісна історія України: Навч. посібник. — К., 1999.

Лэнг Д. Армяне. Народ-созидатель / Пер. с англ. Е. Ф. Левиной. — М., 2006.

Макаев Э. А. Значение армянского языка для реконструкции общеиндоевропейского состояния // ??? … — 1967. — № 4. — С. 75−90.

Смірнова І.С. Національні меншини України. — Миколаїв-Одеса, 2006.

Туманян Э. Г. Армянский язик // Лингвистический энциклопедический словарь. — М., 1990. — С. 44−45.

Туманян Э. Г. Армянское письмо // Лингвистический энциклопедический словарь. — М., 1990а. — С. 45.

Garsojan N.G. Armenia // Encyclopedia of the Middle Ages (А-J). — Cambridge, 2000. — P. 104−108.

Old printed books in Armenian and their bibliography // Armenology research national center / http://www.armenology.net/index.php?p=aa