Стратегія ввічливості в англійській мові та шляхи оволодіння нею на початковому етапі в середній школі

Зміст

• Вступ
• Розділ 1. Теоретичне обґрунтування проблеми навчання мовної ввічливості в англійській мові
• 1.1 Поняття «ввічливість». Зміст і чинники, що впливають на його розвиток
• 1.2 Засоби, методи і прийоми навчання ввічливості на уроках англійської мови
• 1.3 Педагогічні та психологічні аспекти формування мовної ввічливості як компонента іншомовного навчання
• Розділ 2. Дослідно-експериментальна робота
• 2.1 Особливості формування знань, умінь і навиків для розвитку мовної ввічливості в англійській мові (мета, завдання, методика, результати, констатуючого експерименту)
• 2.2 Система знань, необхідних школяру для розвитку у нього мовної ввічливості (мета, завдання, методика, результати, формуючого експерименту)
• 2.3 Ефективність розробленої системи навчання (мета завдання, методика, результати, контрольного експерименту)
• Розділ 3. Висновки і педагогічні рекомендації
• Висновок
• Список використаної літератури
• Додатки

Вступ

Актуальність теми.

Сучасний міжнародний стан, економічна і політична інтеграція обумовлюють залучення все зростаючого числа фахівців в різних галузях науки і техніки в безпосереднє здійснення міжнародних науково-технічних зв’язків, що супроводжуються значним зростанням і розширенням культурних і ділових контактів, — все це пред’явило свої вимоги до характеру володіння іноземною мовою і мовним ввічливістю, і тим самим детермінувало деякі принципи і параметри нових методів навчання, зокрема, іноземним мовам.

Умови іншомовного спілкування на сучасному світі, коли іноземна мова є засобом спілкування, пізнання, здобуття і накопичення інформації, зумовили необхідність володіння всіма видами мовної діяльності: мовним ввічливістю і розумінням на слух мови на даній іноземній мові, а також правилами мовного ввічливості, читанням і листом.

Таким чином, актуальність справжньої роботи обумовлена необхідністю адекватного опанування англійського мовного ввічливості в процесі загальноосвітнього навчання в умовах середньої школи.

Рівень адекватності володіння тим або іншим видом мовної діяльності перевіряється безпосередньо в практиці іншомовного спілкування, при читанні автентичної і високозмістовної літератури за фахом, при обміні письмовою інформацією у вигляді статей, книг, анотацій до них, тез для конференцій, ділових паперів і так далі

При опануванні іноземної мови в рамках середньої загальноосвітньої школи викладачі стикаються з проблемою невідповідності використовуваних методів навчання з сучасними вимогами до опанування іноземної мови. Часто «випробування практикою» заставляє поставити під сумнів правильність екзаменаційної оцінки по іноземній мові в середній загальноосвітній школі, оскільки, не дивлячись на якісно нові, досить конкретні вимоги до рівня володіння іноземною мовою, іспити як і раніше орієнтовані на традиційний або який-небудь інший метод навчання, де знанням про мову надається більше значення, чим умінням і навикам в самій мові, і де володіння усною мовою носить вторинний підлеглий характер, а не є умовою створення інших мовних навиків: навику читання і листа.

У зв’язку з цим, метою справжньої роботи є розробка концепції комплексу вправ для навчання мовної ввічливості на уроках англійської мови.

Для реалізації поставленої мети в справжній дипломній роботі вирішуватимуться наступні завдання:

— аналіз англійського мовного ввічливості, як виду мовної діяльності;

— аналіз труднощів при навчанні мовної ввічливості;

— розкриття психофізіологічних характеристик що вчаться 6−7 класів загальноосвітньої школи;

— формулювання цілей і розкриття вмісту навчання мовної ввічливості;

— розкриття вимог до структури і вмісту комплексу вправ для навчання мовної ввічливості;

— розробка і експериментальний відробіток концепції комплексу вправ.

Участь в спілкуванні передбачає опанування усної мови на іноземній мові, тобто створення навику. На відміну від аудіювання, власне мовний ввічливість не пред’являє настільки високих вимог до об'єму словника, об'єму мовного матеріалу як умови, що забезпечує реалізацію цього навику. Проте досить жорстко встановлюється об'єм необхідного мінімуму словарного і взагалі мовного матеріалу, яким повинен оволодіти виучуваний для повноцінної участі його як особи в процесі спілкування. Цей мінімум, окрім словарного і граматичного матеріалу мови, передбачає опанування цілого ряду основних екстралінгвістичних засобів даної мови, як, наприклад, абсолютний темп мови, характер пауз (їх тривалість і розміщення), а так само жестомімічні особливості даної мови.

Що стосується граматичних явищ мови, то всі вони знайшли віддзеркалення в курсі. При їх введенні дотримується той же принцип: мовна достовірність (застава, видочасові форми, артикль), смислова протилежність і можливість проілюструвати її на матеріалі уроку.

Особливе значення в інтенсивному курсі навчання набуває питання розподілу учбового матеріалу в часі. Воно визначається і регулюється цілим рядом чинників різної природи: дидактичними, методичними, психологічними, соціопсихологічними. Всі ці чинники однаково важливі, взаємозв'язані і підпорядковані завданням навчання.

В процесі справжньої роботи будуть розкриті принципи мовного ввічливості як виду мовної діяльності, проаналізовані сучасні методи навчання англійському мовної ввічливості в школі, досліджені їх достоїнства і недоліки, розглянуті психофізіологічні характеристики учнів 6−7 класів, які повинні враховуватися в процесі їх навчання англійській мові. На підставі теоретичних узагальнень розроблена концепція комплексу вправ по навчанню мовної ввічливості на уроках англійської мови що вчаться 6−7 класів загальноосвітніх шкіл.

Соціально-психологічна значущість проблеми зумовила вибір теми дослідження — «Навчання мовної вічливості на уроках англійської мови» і визначила його об'єкт — процес навчання і виховання вічливості учнів.

Предмет дослідження — особливості формування знань, умінь і навиків для навчання англійському мовного ввічливості і вічливості.

Мета дослідження — визначення сутності процесу вічливості виховання учнів, виявлення недоліків у його організації та обгрунтування практичних заходів з їх усунення.

Наукова новизна роботи полягає у тому, що в ній визначено та обгрунтовано критерії навчання вічливості та деякі методичні поради щодо її навчання і виховання.

Розділ 1. Теоретичне обгрунтування проблеми навчання мовної вічливості в англійській мові

1.1 Поняття «ввічливість». Зміст і чинники, що впливають на його розвиток

Що таке ввічливість? Поняття це філософське, етичне. «Ввічливість сукупність правил поведінки, що стосуються зовнішнього прояву відношення до людей (поводження з тими, що оточують, форми звернення і вітань, поведінка в суспільних місцях, манери, одяг). У цьому визначенні міститься вказівка на зовнішній прояв відношення до людей. Проте зовнішній прояв, як правило, відображає внутрішню суть стосунків, які в ідеалі мають бути взаємно доброзичливими. Ввічливість визначає поведінку будь-якої людини. Це не лише ті правила, яким необхідно слідувати за столом або в гостях, це взагалі всі норми людських взаємин. За допомогою таких з дитинства засвоєних правил регулюються взаємодії з тими, що оточують» .

Одне з найбільших досягнень людства і найбільших задоволень людини спілкуватися з собі подібними. Важливих цілей в спілкуванні людині допомагає досягти мовний ввічливість. Під мовним ввічливістю слід розуміти вироблені суспільством правила мовної поведінки, обов’язкові для членів суспільства, національно специфічні, стійко закріплені в мовних формулах, але в той же час історично мінливі. Наше суспільство, ще в багато чому що не прийшло до норм гуртожитку, вже відчуло потребу в культурі поведінки і спілкування. Раз у раз зустрічаються оголошення, повідомлення, реклама про те, що в ліцеях, коледжах, гімназіях, школах відкриваються факультативи з назвами «Ввічливістю», «Діловий ввічливість», «Дипломатичний ввічливість», «Ввічливість ділового спілкування» і так далі Це пов’язано з потребою людей пізнати, як потрібно поводитися в тій або іншій обстановці, як правильно встановлювати і підтримувати мовною, а через нього і діловий, дружній і так далі контакт.

Мовний ввічливість важливий елемент культури народу, продукт культурної діяльності людини і інструмент такої діяльності. Мовний ввічливість є складовою частиною культури поведінки і спілкування людини. У виразах мовного ввічливості зафіксовані соціальні стосунки тієї або іншої епохи. Будучи елементом національної культури, мовний ввічливість відрізняється яскравою національною специфікою. Специфіка вітань і всякого роду інформувань при зустрічі у різних народів дуже цікава.

Англійський мовний ввічливість — це сукупність спеціальних слів і виразів, що надають ввічливу форму англійської мови, а також правила, згідно яким ці слова і вирази вживаються на практиці в різних ситуаціях спілкування. 8]

Майстерне володіння мовним ввічливістю є ознака вихованої людини, а вихованість, так само як і інші достоїнства особи, високо цінується в порядному суспільстві. Англія і інші англомовні країни не зазнали тих історичних катастроф, які припали на долю Росії, тому англійський мовний ввічливість має давні і дуже авторитетні традиції - всяке відхилення від мовного ввічливості сприймається як прояв невихованості або як навмисна грубість. Так, наприклад, якщо молодий англієць шукає заступництва у впливової особи і в спілкуванні з впливовою особою порушить норми мовного ввічливості, то, найімовірніше, молодий англієць не отримає бажаного заступництва, що може чутливо позначитися на його кар'єрі, яка, втім, може і зовсім не відбудуться унаслідок небажання впливової особи мати справу з невихованою людиною, за яку ні перед ким не можна поручитися.

Англійський мовний ввічливість важливий не лише для самих англійців, але і для тих, що всіх вивчають англійську мову як іноземний. Англійський мовний ввічливість своєрідний і має власні правила і норми, які деколи істотно розходяться з правилами і нормами, наприклад, російського мовного ввічливості. Це наводить до того, що дуже культурна російська людина може здатися неввічливою серед англійців, якщо він, спілкуючись з ними на англійському, не володіє англійським мовним ввічливістю.

Точно також і англійський джентльмен може здатися неввічливим в спілкуванні російською мовою з культурними росіянами, якщо він не виучений російському мовної ввічливості.

Мовний ввічливість додає мові ввічливості незалежно від її змісту. З іншого боку, розумна і вмістом корисна мова справить неприємне враження на слухачів, якщо що виголошує цю промову грубо порушить мовний ввічливість по відношенню до ним. Тому зусилля по вивченню англійської мови виявляться не марними, якщо вивчаюча англійська мова не лише навчиться на нім добре висловлюватися, але і навчиться бути ввічливим і приємним в спілкуванні з тими людьми, мову яких він взявся вивчати. Не буде перебільшенням сказати, що англійський мовний ввічливість (втім, як мовний ввічливість всякої іншої мови) — це одна із складових сил великого мистецтва подобатися і розташовувати до себе людей.

Отже, англійський мовний ввічливість має велике практичне значення і з цієї причини заслуговує на спеціальне і уважне вивчення і постійне в нім вдосконалення.

У англомовної суспільстві між культурними людьми спілкування ведеться на трьох рівнях ввічливості - офіційному, нейтральному і фамільярному. Кожному рівню ввічливості відповідає свій власний стиль мови і тому всі ввічливі слова і вирази можуть бути класифіковані за стилістичною ознакою і, відповідно, віднесені до офіційного, нейтрального і фамільярного стилів мови. 12]

На офіційному рівні ввічливості ведеться ввічливе спілкування в офіційній обстановці, коли переважне значення має ні вік, стать або особисті якості, а соціальне положення співбесідників і їхньої посади. Офіційний рівень ввічливості є нормою в установах, організаціях, ділових колах, у сфері освіти, охорони здоров’я, обслуговування і так далі Соціальна обумовленість вчинків, подів і намірів співбесідників виражається в стилі їх мовної поведінки, яка оформляється інакше, ніж мовна поведінка в домашній обстановці, приятельському крузі або при випадковому спілкуванні з незнайомою людиною. Відхилення від офіційного рівня ввічливості в офіційній обстановці сприймається як явна неповага до співбесідника і може привести співбесідників до конфлікту і навіть розриву їх офіційних стосунків. Тому треба строго дотримуватися офіційного рівня ввічливості там, де він необхідний і передбачений ввічливістю.

На нейтральному рівні ввічливості здійснюється ввічливе спілкування між незнайомими людьми, а також між тими знайомими людьми, які не знаходяться в офіційних або фамільярних стосунках.

Фамільярний рівень ввічливості характерний для спілкування в родинному і родинному крузі, а також між друзями і приятелями.

Пояснимо наявність рівнів ввічливості і стилів мови прикладами. Передбачимо, що у англійця зупинився годинник, і він вимушений уточнити час. Звертаючись до приятеля, англієць запитає:

— What time is it Tom? — Котра Година, Том?

Питання «What time is it?» відповідає фамільярному стилю мови і доречний на фамільярному рівні ввічливості - в сім'ї, в родинному крузі, між друзями і приятелями.

Ввічливий на фамільярному рівні ввічливості, це питання — «What time is it?», недостатньо ввічливий, а інколи і грубий на нейтральному рівні ввічливості, коли англієць поводитиметься з цим питанням не до приятеля, а до незнайомого перехожого. 22]

До незнайомого перехожого слід поводитися з ввічливим проханням:

— Excuse me, could you tell me the time, please? — Даруйте, ви не могли б сказати котра година, будьте люб’язні!

Ввічливе прохання: «Excuse me, could you tell me the time, please?» — відповідає нейтральному рівню ввічливості і нейтральному стилю мови, але на фамільярному рівні ввічливості, в родинному або приятельському крузі, прохання «Excuse me, could you tell me the time, please?» здасться неприродною по тону або искусственнопихатою.

У офіційній обстановці, на офіційному рівні ввічливості, питання про час може бути абсолютно недоречне, якщо, наприклад, підлеглий увійде до кабінету до начальника лише за тим, аби уточнити у нього час. Проте і на офіційному рівні ввічливості питання про час можливе, якщо, наприклад, начальник запропонує підпорядкованим звірити годинник для того, щоб злагоджено діяти за планом, який розписаний по хвилинах.

Ще приклад. Взимку, в ожеледицю, жінка посковзнулася і впала. Залежно від того, хто допоміг їй піднятися — поліцейський, муж або випадковий перехожий — відповідними і будуть звернені до неї мови:

— Are you all right, madam? — ввічливо довідається поліцейський.

— Are you all right, darling? — потурбується дбайливий муж.

— Are you all right? — з участю запитає незнайомий перехожий.

У приведеній ситуації, всі три особи — поліцейський, муж і перехожий — запитали б жінку про одне і те ж, але звернулися б до неї по-різному:

Madam — це офіційна форма звернення, споживана на офіційному рівні ввічливості і відповідна офіційному стилю мови.

Darling — це фамільярна форма звернення, відповідна фамільярному рівню ввічливості і фамільярному стилю мови. Співчутливе питання «Are you all right?», доречно звернений до незнайомої людини, служить також і формою звернення до нього. Питання «Are you all right?» відповідає нейтральному стилю мови і є ввічливим, якщо доречно заданий, на нейтральному рівні ввічливості. 17]

По наведених прикладах видно, що дуже поважно навчитися говорити різними стилями мови, а для цього необхідно знати і помічати відмінності між ними.

Активізація пізнавальної діяльності що вчаться на уроці відбувається за рахунок постановки комунікативно-пізнавальних завдань і їх рішення що вчаться. Виходячи з чотирьох основних функцій спілкування (комунікативно-пізнавальна, комунікативно-регулятивна, афектний — комунікативна або ціннісно-орієнтаційна, конвенціональна), І.Л. Бім виділяє чотири основних, узагальнених типа комунікативних завдань і по декілька конкретизованих типів КЗ усередині кожного з них. 4]

1.2 Засоби, методи і прийоми навчання ввічливості на уроках англійської мови

У основі сучасних методів навчання мовної ввічливості лежать такі категорії спілкування як: ситуація, роль, позиція, спільність, вигляд і сфера комунікації, які розглядаються в сучасній науці, як моделі мовної комунікації.

Найважливішим з перерахованих методів навчання є комунікативна (мовна) ситуація. Комунікативна ситуація, як метод навчання мовної ввічливості, складається з чотирьох чинників [25]:

1) обставин дійсності (обстановка), в яких здійснюється комунікація (включаючи наявність сторонніх осіб);

2) стосунків між комунікантами (суб'єктивно — особа співбесідника);

3) мовної спонуки;

4) реалізації самого акту спілкування, що створює нове положення, стимул-реакції до мови.

Кожен з вказаних чинників, даного методу навчання мовної ввічливості, робить на мову співбесдників певний вплив (вибір теми і напрям її розвитку, відбір мовних засобів, емоційне забарвлення мови і так далі).

Сучасна система навчання іноземній мові виходить з того, що для методики навчання іноземним мовам мають значення не комунікативні ситуації як такі, які щомиті виникають в мовної колективі і практично не що піддаються обліку, а що лише повторюються, найбільш типові, або стандартні ситуації. Під терміном типова комунікативна ситуація розуміється деяка уявна побудова або модель реального контакту, в якому реалізується мовна поведінка співбесідників в їх типових соціально-комунікативних ролях.

Прикладами типової комунікативної ситуації можуть служити: розмова покупця з продавцем, глядача з касиром театру, бесіда матері з сином з приводу його навчання в школі, вчителі з учнем, бесіда колишніх однокашників, бесіда колекціонерів, зустріч близьких людей і так далі

Іншою важливою складовою методу навчання мовної ввічливості є вигляд спілкування. Мовні контакти людей відбуваються в умовах, беруть участь в спілкуванні індивідів, що розрізняються кількістю, характером стосунків між ними, наявністю зміни ролей оповідача і того, хто слухає в межах одного акту комунікації.

За першим принципом можна виділити 3 види спілкування: індивідуальне, групове і прилюдне, які визначають специфіку методології навчання мовної ввічливості.

У індивідуальному спілкуванні беруть участь дві люди. Воно характеризується довірливістю. Тут партнери по комунікації рівноправні в долі своєї участі загалом мовної «продукті». Кожен з них може підтримати запропоновану тему або замінити її іншою. Якщо будь-який з партнерів індивідуального спілкування припиняє розмову, комунікативний акт закінчується.

При груповому спілкуванні в єдиному акті комунікації беруть участь декілька чоловік (бесіда в компанії друзів, учбове заняття, нарада). Комунікативне положення члена групі групового спілкування істотно відрізняється від індивідуального. Він може, наприклад, «брати участь» в тривалій бесіді або нараді, не зронивши ні слова. У такому спілкуванні вставити слово, а тим більше своїм висловом зацікавити що слухають інколи важко і вимагає від того, що говорить додаткових якостей. Зрозуміло, що роль пасивного учасника групового спілкування (що слухає) простіша, ніж в індивідуальному спілкуванні, хоча «керувати» прийомом інформації в цих умовах набагато складніше.

Прилюдне спілкування протікає при порівняно великій кількості індивідів. З цієї причини комунікативні ролі учасників прилюдного спілкування зазвичай зумовлені: незначне число їх виступає як оратори, останні — у фіксованих ролях тих, що слухають (ср. збори, мітинги, диспути і т. д.)

По характеру стосунків між комунікантами методи навчання мовної ввічливості розрізняють спілкування офіційне і неофіційне.

Офіційне спілкування виникає між особами, стосунки між якими визначаються виконанням ними деяких соціальних функцій (учитель учень, пасажир — касир, начальник — підлеглий). Сюди можуть бути віднесені наради, інтерв'ю, інструктаж, переговори. Офіційний характер властивий прилюдному спілкуванню в будь-якій його формі.

Неофіційне спілкування характеризується невимушеністю, розкутістю, незрідка фамільярністю як в поведінці індивідів, так і в тоні їх мови, свободою у вибиранні мовних засобів. При неофіційному спілкуванні вміст висловів індивідів, як правило, заздалегідь не продумується, властивий йому непідготовлений характер. На відміну від офіційного спілкування, в умовах якого використовується офіційно-діловий стиль усної мови, при неофіційному спілкуванні широке вживання знаходить розмовну мову в різних його варіантах, включаючи професійний жаргон.

Сучасна методологія навчання мовної ввічливості розрізняє два роди неофіційного спілкування — ділову розмову і вільну бесіду.

Ділова розмова може розрізнятись як необхідна ланка у немовній діяльності, як засіб вирішення витікаючих з невербальних дій проблем (наприклад, обговорення між членами сім'ї способу проведення літнього відпочинку, вибір професії для закінчуючого школу сина, мовний супровід роботи в саду і т. д.).

Вільна бесіда, являє собою самостійну діяльність спілкування, або таку діяльність, мета якої — встановлення контакту, взаєморозуміння, дію на знання, уміння, систему соціальних цінностей (переконань), емоційний стан іншої людини. У такій сфері усної комунікації, як соціально-культурна, вільна бесіда виступає як основний, найбільш поширеного вигляду спілкування. Тематика вільної бесіди відрізняється винятковою широтою діапазону і в принципі не залежить від якої-небудь немовної діяльності або місця дії: учасники бесіди можуть почати спілкування з обговорення нового спектаклю, а кінчити обміном думок про ремонт велосипеда.

Вільна бесіда характеризується великим різноманттям мовних стимул-реакцій, спонукаючих до спілкування її учасників. Це може бути бажання поділитися новиною, отримати ті або інші відомості, або просто заповнити час, що виник в результаті чекання. Вільна бесіда широко використовується для установления контакту між членами тимчасової групи, наприклад, під час прийому гостей.

Таким чином, узагальнюючи вищесказане, можна констатувати, що сучасна методологія навчання іноземній мові розрізняє наступні види моделі мовної комунікації:

1) офіційний індивідуальний контакт;

2) ділова розмова;

3) вільна бесіда;

4) групова офіційна бесіда;

5) монолог в груповій бесіді;

6) прилюдне спілкування.

Спостереження над комунікацією в різних умовах, а також обстеження драматичних творів дозволили виявити вельми широкий перелік комунікативних ситуацій. Подальше зіставлення виділених ситуацій виявило не лише їх різноманітність, але і можливість об'єднання їх в групи за принципом явної схожості. Для цього було введено поняття сфери усного спілкування як сукупності комунікативних ситуацій, що характеризуються однотипністю мовної спонуки людини, стосунків між співбесідниками і обстановки.

Виходячи з цього визначення, можна виділити 8 сфер усного спілкування, які властиві будь-якому сучасному мовної колективу [16]:

1) сервісна сфера (соціально-комунікативні ролі покупця, пасажира, пацієнта, абонента, відвідувача їдальні і так далі);

2) родинна сфера (соціально-комунікативні ролі батька, матері, сина, дочки, сестри і так далі);

3) професіонально-трудова сфера (ролі керівника, підлеглого, учня, колеги, співробітника і так далі);

4) соціально-культурна сфера (ролі знайомого, друга, товариша по навчанню і так далі);

5) сфера суспільної діяльності (ролі члена суспільної організації або обираного органу, публіциста і так далі);

6) адміністративно-правова сфера (ролі відвідувача держустанови, заявника і так далі);

7) сфера ігор і захоплень (ролі колекціонера, садівника, умільця, рибалки, любителя тварин і так далі);

8) масова для видовища сфера (глядач в театрі, цирку, кіно, телеглядач і так далі).

Всі сучасні системи навчання іноземним мовам використовують в даний час ці вісім сфер усного спілкування.

Сучасна методологія викладання іноземних мов базується на наступних принципах навчання усній мові [3]:

— принцип комунікативної спрямованості;

— принцип моделювання типової комунікативної ситуації;

— принцип комунікативної діяльності;

— принцип інтенсивної практики;

— принцип поетапності мовних умінь;

— принцип адекватності.

Принцип комунікативної спрямованості. Важливість його для навчання іноземним мовам і особливо усній мові в даний час загальновизнана.

Даний принцип пронизує всі основні етапи організації навчання мові. Так, дотримання його веде до потреби, аби відібраний мінімум мовного інвентаря забезпечував рівень комунікативної достатності, тобто можливості участі в реальній комунікації. При включенні мовного матеріалу в програму слід оцінювати кожну фразу з точки зору реальності її появи в природних актах усного общения, з точки зору повторюваності цих пропозицій як «готових» мовних знаків. У тематиці учбового матеріалу значно передбачити можливості формування соціально-комунікативної позиції учня, в майбутньому — дорослого члена суспільства.

При дотриманні принципу комунікативної спрямованості вся система роботи вчителя підпорядкована створенню у учня мотивованої потреби в іншомовно-мовній діяльності. Мовні операції при роботі над мовним матеріалом повинні (де лише можливо) носити комунікативний характер. Словом, в основі навчання усній мові має бути спілкування, необхідність в спілкуванні, можливість спілкування, практика спілкування.

Принцип моделювання типової комунікативної ситуації. «Молекулою» усного спілкування є комунікативна ситуація. Ситуація і мова тісно зв’язані між собою. Мова розвивається через ситуації і невід'ємний від них. Мова потрібна в певних ситуаціях, тому вихідним моментом навчання мають бути ситуації. У методиці аналогом реальних ситуацій служать типові комунікативні ситуації.

Даний принцип вимагає, аби програма навчання усній мові будувалася, перш за все, як послідовна серія ТКС, відібраних і оброблених відповідно до виховних, комунікативним і дидактичних положеннях. Будь-яка включена в програму тема повинна розкриватися як набір певних комунікативних ситуацій.

Принцип комунікативної діяльності. Сучасна методика викладання іноземної мови виходить з того, що іномовній мові слід виучувати не як відвернутому коду, а як специфічної психофізіологічної діяльності, забезпечуючій виробництво і сприйняття висловів на іноземній мові, як операційній готовності включення в ту або іншу ситуацію реального спілкування.

Які передумови розвитку мовної діяльності? Мовна здатність людини на рідній мові розвивається за допомогою активної комунікативної діяльності, в процесі якої мовні елементи (слова, вирази, моделі вислову) накопичуються в індивідуальному досвіді поступово. Дитя починає говорити, не володіючи всією мовною системою. Можливість використання лише «частини мови» в комунікативних цілях свідчить про вельми специфічних свойствах мові як коди. Але саме дана особливість мови пояснює, чому при опануванні іншомовної мови що виучується можна залучати до реальної комунікативної діяльності вже на найраніших етапах навчання.

При опануванні іншомовної мови сучасна методологія викладання відзначає, що також важливий і інший аспект навчання мові як діяльності. Вчитель повинен добиватися не лише уміння породжувати усні висловлювання, але і породжувати певну ролеву поведінку в процесі акту спілкування. Учні повинні опанувати роль як що говорить, так і роллю того, що слухає. Комунікативне завдання що говорить — оволодіти увагою що слухає, добитися прийому свого повідомлення, отримати на нього реакцію, враховувати при виробництві висловлювань ситуацію спілкування, особу того, що слухає. Отже, навчання іншомовній мові передбачає також оволодіння певною комунікативною технікою.

Принцип інтенсивної практики. Психофізіологічною базою мовної діяльності служить навик, або автоматизоване уміння, що стало в результаті багатократних повторень найбільш економним і вільним способом виконання даної дії. Зрозуміло, не всі мовні елементи навіть в рідній мові знаходяться у його носіїв на рівні навиків. Інші є лише уміннями або просто знаннями, часто засвоєними лише в процесі даного акту спілкування. Проте володіння основним ядром лексичних одиниць і моделей пропозицій завжди характеризується високим автоматизмом. Звідси — наполеглива необхідність організації в учбових умовах цілеспрямованої інтенсивної практики використання в мові мовних знаків.

Принцип поетапності мовних умінь. Даний принцип визначає, що опанування мовного матеріалу і операцій з ним в мові здійснюється поетапно. Це означає рішення на кожному даному рівні навчання лише одній завдання, розвитку лише однієї сторони мовного уміння. При цьому загальний напрям природно повинен йти від опанування іншомовно-мовної форми до здатності виразити з її допомогою деякий вміст. Даний принцип лежить в основі диференціації типів вправ — тренувальних — I тип і комунікативних (мовних) — II тип.

Принцип адекватності. Під адекватним розуміється така вправа, яка має в собі або вся формована дія, або його елементи. Так, застосовуючи питально-відповідні вправи при навчанні діалогічноій мові, ми як би моделюємо відповідну форму реального спілкування. Такі форми роботи можна вважати адекватними. Отже, при відборі або розробці учбових дій для використання на завершуючих етапах формування уснмовних умінь — для розвитку комунікативної мови — слід мати на увазі, аби як своїм вмістом, так і процедурою виконання вправи в максимальній мірі співпадали реальним комунікативним діям. Запропонована в даному посібнику система вправ є, на наш погляд, методично адекватною моделлю реальної комунікації. Ці вправи покликані зрештою сформувати і відшліфувати здатність орієнтуватися в природних ситуаціях спілкування.

Розглянуті вище принципи є методичними інтерпретаціями положень дидактики, мовознавства, психології і комунікації. У відомому сенсі вони складають єство функціонально-комунікативного підходу.

Таким чином, підводячи підсумок вищесказаному можна зробити наступні виводи.

До достоїнств існуючих методів навчання можна віднести наступне:

1. Розробка чотирьох чинників комунікативної ситуації:

1) обставин дійсності (обстановка), в яких здійснюється комунікація (включаючи наявність сторонніх осіб);

2) стосунків між комунікантами (суб'єктивно — особа співбесідника);

3) мовної спонуки;

4) реалізації самого акту спілкування, що створює нове положення, стимул-реакції до мови.

2. Розробка типової комунікативної ситуації, наприклад: розмова покупця з продавцем, глядача з касиром театру, бесіда матері з сином з приводу його навчання в школі, вчителі з учнем, бесіда колишніх однокашників, бесіда колекціонерів, зустріч близьких людей і так далі

3. Виділення трьох видів спілкування: індивидуальне, групове і прилюдне.

4. Розробка таких моделей мовної комунікації як:

1) офіційний індивідуальний контакт;

2) ділова розмова;

3) вільна бесіда;

4) групова офіційна бесіда;

5) монолог в груповій бесіді;

6) прилюдне спілкування.

5. Виділення восьми сфер усного спілкування:

1) сервісна сфера;

2) родинна сфера;

3) професіонально-трудова сфера;

5) сфера суспільної діяльності;

6) адміністративно-правова сфера;

7) сфера ігор і захоплень;

8) масова для видовища сфера.

До недоліків сучасної методології навчання можна віднести:

1. Неопрацьованість формування фонетичних навиків мовного ввічливості таких як:

— ритміко-інтонаційні навики, які виявляються відсталістю і невиразністю мові;

— слухо-вимовлювані навики, які виявляються нездатністю розуміти в повному об'ємі мову іншої людини і формувати свою мову в адекватному об'ємі.

2. Неопрацьованість формування лексичних навиків мовного ввічливості, зокрема таких компонентів, як:

— лінгвістичний, який виражається в нездатності підбору для формування усної мови відповідних даному моменту слів, словосполук, ідіом;

— методологічний, який виражається в недостатньому опрацюванні відповідних роз’яснень, пам’яток і інструкцій по використанню лексичної компоненти мови;

— психологічний, який виражається в недостатній здатності миттєво викликати з довготривалої пам’яті еталон відповідної лексичної одиниці залежно від конкретного мовного завдання і включати його в мовний ланцюг.

3. Неопрацьованість способів формування індивідуальних семантичних полів учнів і способів семантизації, таких як:

— використання наочності, тобто поєднання візуальної образності предмету спілкування і його логічної значущості;

— використання синонімів і антонімів, тобто наповнення мовного ряду контрастними лексичними одиницями;

— використання відомих способів словотворення, тобто вживань мовних шаблонів спілкування;

— використання простого індивідуального перекладу. 32]

У застосуванні до мовної комунікації принцип ввічливості визначається як особлива стратегія мовної поведінки, направлена на запобігання можливим конфліктним ситуаціям, яка реалізується в процесі мови за допомогою різних правил і тактичних прийомів, Дж. Ліч виділяє шість таких правил, або, виражаючись його мовою, максим: 1) максима такту: «Зводь до мінімуму зусилля інших», «Прагни збільшити вигоду для інших»; 2) максима великодушності: «Зводь до мінімуму вигоду для себе», «Бери на себе всі зусилля»; 3) максима схвалення: «Не хули інших»; 4) максима скромності: «Зводь до мінімуму похвалу в свою адресу», «Хвали інших»; 5) максима згоди: «Уникай розбіжностей», «Прагни до згоди»; 6) максима симпатії: «Будь доброзичливим». [11]

У теорії мовних актів питання визначається як мовна дія, направлена на здобуття що говорить невідомій йому інформації. Питальна ситуація має наступні характеристики: а) той, що говорить не знає відповіді, би) він хоче знати відповідь, в) він вважає, що той, що слухає знає відповідь, г) той, що говорить вважає, що той, що слухає захоче дати відповідь. Істотною умовою є те, що свою мовну дію той, що говорить розглядає, як спробу спонукати що слухає повідомити шукану інформацію.

Таким чином, мета питальний мовного акту — заповнити інформаційну лакуну в знаннях того, що говорить. Способом здійснення цієї мети є спонука що слухає до повідомлення інформації, засобом — будь-який формою питальний вислів, направлений на спонуку що слухає повідомити інформацію. У багатьох мовах існують спеціальні форми, що виражають запит на здобуття інформації і оформлені за синтаксичними і інтонаційними законами даної мови. Ці форми прийнято називати питальні пропозиціями (ВП) або просто питаннями. Кожне ВП містить три семантичні ознаки: а) бажання того, що говорить знати, би) характер запрошуваної інформації, в) спонука, адресована що слухає, викликає його на вербальну реакцію. По структурно-семантичних ознаках питання в англійській мові діляться НЕ спеціальні (займенникові), приєднувальні (tag-questions), альтернативні і загальні (незайменникові), причому останній вигляд ВП існує в наступних варіантах: з інвертованим порядком слів і з неінвертованим порядком слів. Крім того, для здобуття інформації в сучасній англійській мові використовуються наказові питальні вислови з предикатами мови (наприклад: Tell me, do you never read the «Daily Express» ?) і оповідні вислови, що висловлюють бажання що говорить мати деяку інформацію або що повідомляють про наявність у нього інформаційної лакуни (наприклад: And I don’t know why you’ve taken against them so much.). За способом вираження вопросительности ВП діляться на прямі і непрямі. [10]

У англійському мовної ввічливістьі існують досить ефективні прийоми, за допомогою яких реалізується принцип ввічливості в питальні мовних актах. Розглянемо, як вони застосовуються в різних комунікативних ситуаціях.

По-перше, ввічливість наказує дотримання певних обмежень на тематичний вміст питання. Так, при зверненні молодшого до старшого або при далекій соціально-психологічній дистанції слід утримуватися від питань, що стосуються особистого життя співбесідника, його віку, сімейного стану, доходів, роду занять, оцінок інших людей. Саме у таких ситуаціях що слухає найчастіше доводиться удаватися до ухильних відповідей, наприклад: «But do you love him?» asked Dorothy. «It isn’t, а question of loving him. ' said Ursula; «Where would you go?» — «I know, а place»; «And what do you do, Mr. Rowe?» — «Oh», he said, «I sit and think». 14]

По-друге, при виборі питальна форми, доречної в певному комунікативному контексті, необхідно враховувати прагматичний потенціал різних типів питальні висловів, який є наслідком їх граматичної семантики.

В цьому відношенні найменш ввічливими є наказові питальні вислови з предикатами мови (типа Tell me, I want you to tell me). У тих випадках, коли спонука виражається імперативними формами, в наявності порушення принципу невтручання в сферу існування що слухає, що дозволяє вживати такі вислови лише при дуже близьких стосунках рівних по статусу коммуникантов або при зверненні старшого до молодшого. В будь-якому разі така форма буде неввічливою. Проте категоричність спонуки значно лагідніє завдяки використанню конструкцій типа Can/Could you tell me???; такі вислови розглядаються як ввічливі способи здобуття інформації, особливо при спілкуванні незнайомих або малознайомих людей, наприклад: (приїжджий городянинові) Can you tell me where this road goes?; (гість господареві) Would you mind telling me what college you were?[14]

Пряме питання, так само як і наказові питальні вислови, з предикатами мови спонукало того, що слухає до у відповідь реакції. При цьому серед прямих питань особливе місце займають негативно-питальні пропозиції, які засновані на позитивній пресуппозиции. тобто передбачають, що до моменту мови в того, що говорить була думка про предмет розмови; таким чином, після даного питання очікується позитивна реакція з боку того, що слухає, наприклад:

" Isn’t I: more wonderful than ever?" she asked him radiant like, а newly opened flower, with tears like dew. «It is always more wonderful». Обмежуючи свободу вибору що запитує, такі питання можуть бути використані, наприклад, в публіцистиці як «обхідний маневр» для «прориву оборони того, що слухає». Проте при усній комунікації можливі різні у відповідь репліки залежно від дійсного положення справ, можлива і «реакція від осоружного», тобто активізація оборонного інстинкту що слухає, наприклад: «Lord Petherton — on Mr. Mitcheff?» The Duchess stared but rather in amusement than in horror. «Why, hasn’t he, а property?» — «The loveliest Mr. Mitcheff is his property. Didn’t you know?» There was an artless wail of surprise in her voice. «How should I know about all social scandals and things?». І, нарешті, дані питання часто мають Додатковий емоційний відтінок — вираження здивування що говорить, коли він виявляє невідповідність своїх чекань реальному положенню справ (ср. у російській мові питання «То хіба???», «Невже???»).

Досить поширеною формою вираження питальний мовного акту є приєднувальне питання, що структурно складається з двох частин. У першій частині міститься думка що говорить про деяке положення справ, в другій — апеляція до того, що слухає, що закликає його виразити своє відношення до висловленої в першій ЧАСТИНІ думки, наприклад: You’re, а pretty bright boy, aren’t you?: «I wonder what she’ll be like», he said. «She won’t be stupid, will she?» [14]

Прагматичною характеристикою приєднувальних питань є їх орієнтованість на підтверджуючу реакцію з боку того, що слухає, що зближує їх з негативно-питальні пропозиціями. Проте на відміну від негативно-питальні пропозицій вислову даного типа виражають швидше прохання, благання, а не вимогу погодитися, наприклад: «We're going away tomorrow», said Al. She looked at him startled. Well, we’re gonna get married, aren’t we?" [12]

Сильнішою формою пом’якшення імперативного компонента питальний вислову є загальне питання з неінвертованим порядком слів — так зване декларативне питання (ДВ), в якому питальна функція здійснюється за допомогою інтонації (на листі їй відповідає знак питання), що підвищується, наприклад: You got fourteen days as well?.

Семантична особливість ДВ полягає в тому, що в нім міститься як припущення про деяке положення справ, так і прихована спонука до того, що слухає оцінити правильність висловлюваного припущення. ДВ надає тому, що говорить широкі можливості для вираження мірі упевненості висловлюваного припущення за рахунок введення в нього модальних модифікаторів: ввідно-модальних слів і фраз типа perhaps, of course, maybe, surely, I suppose, I think, I imagine. I hope, модальних дієслів у функції припущення, а також показників логічного виведення типа so, then, and, but, as far as I can see, наприклад: Your father was, perhaps, distressed by her death?, «I suppose you will all stay to supper?» he said in, а politest unpressing tone; You may still be seen?; «What did you do in the war, dear?» — «I was at school.» «Oh, then, you’re, а teacher?» [25]

Варіантом ввічливого питання є також «питання в питанні», в якому власне інформативне питання включене як доповнення до складу обшевопросительного вислову, що запрошує про міру інформованості того, що слухає. Такі вислови дають тому, що слухає хороший шанс «вийти з гри», відповівши лише на формально виражене питання, наприклад: «Do you happen to know when it is open?» — «Oh, no, no. I haven’t been there myself» .

Надійним способом реалізації принципу ввічливості служить вираження комунікативного наміру у вигляді прохання його здійснити. Можливі різні способи вираження такого прохання: за допомогою окремого вислову, частини вислову, складної пропозиції, наприклад: May I ask you where you are staying; Might I inquire if you are the owner?; What are your таin ideas so far, sir, if you don’t mind me asking?: I should be very much obliged if you would tell me as exact as possible how Mrs. Haddo, died; Would it bother you, if I asked you, а question about how you lost your job with Axminster? [32]

Отже, підкреслимо ще раз, що ввічливість є відносним поняттям не лише в «якісному» відношенні (що вважати ввічливим), але і в «кількісному» (у якій мірі цей принцип реалізується тією або іншою мовною формою. Існують, звичайно, абсолютні маркери ввічливості типа «будь ласка», але їх в мові небагато. Більшості лінгвістичних одиниць набувають ця ознака певному контексті і. як вже було сказано вище, реалізують принцип ввічливості різною мірою. Таким чином, в «шкалі ввічливості» питальні вислови розташовуватимуться в наступному порядку:

Менш ввічлива форма

1. Tell me, does she live alone?

2. Doesn’t she live alone?

3. Does she live alone?

4. She lives alone, doesn’t she?

5. I suppose she lives alone?

6. I wonder if she lives alone.

7. I’d like to know whether she lives alone.

8. Do you happen to know if she live alone?

9. Could you tell me whether she live alone?

10. I want to ask you if she lives alone.

11. May I ask you whether she lives alone?

12. I hope you don’t mind my asking you but I was wondering if you could tell me whether she lives alone.

При навчанні іншомовній мові в середній школі витрачаються величезні зусилля на опанування навиків вживання прямого інвертованого питання. Більш того, часто лише такі питання визнаються коректними, і це у свою чергу формує певний навик ведення бесіди, яка вельми нагадує поліцейське розслідування: «У тебе є квартира?», «Ти маєш сім'ю?», «Де працює твій батько?» і тому подібне Як ми спробували показати в даній статті, подібні форми не лише маловживані, але з точки зору англійського мовного ввічливості і соціально малоприемлеми. Звичайно, для освоєння мистецтва вести бесіду потрібно не лише опанування комунікативно-адекватних граматичних форм, але починати треба саме з них. Не треба уникати декларативних питань. Тим більше що через міжмовну аналогію багато хто з них легше піддається засвоєнню російськомовним виучуваним. Побічність вираження, пом’якшення наказових інтонацій питальний вислову і в цілому пом’якшення категоричності вираження служать надійними способами залучення особи до іншомовних норм мовної поведінки в процесі навчання англійській мові.

1.3 Педагогічні для психологічні аспекти формування мовної ввічливості як компонента іншомовного навчання

У середніх класах учні впритул приступають до засвоєння окремих учбових предметів, тобто до засвоєння системи наукових понять, системи причинно-наслідкових залежностей, складових вміст відповідного учбового предмету. Правда, і в кінці молодшого шкільного віку в учбову програму вже вводяться такі предмети, як природознавство, географія, історія. Але на цій стадії навчання вказані предмети носять ще дуже конкретний, описовий характер. У V—VIII класах ці ж предмети набувають набагато більш відвернутого вмісту, але, що саме головне, в навчальну програму починають входити зовсім нові учбові предмети, що пред’являють до засвоєння знань що вчаться принципово інші вимоги. До таких предметів відносяться іноземні мови, фізика, хімія, алгебра, геометрія і ін.

Вказані учбові предмети виступають перед учнями як особлива галузь теоретичних знань, що часто не мають безпосередньої наочної опори ні в життєвих представленнях дитяти, ні в тих знаннях, які він придбав в початкових класах школи. Більш того, інколи ці нові знання вступають навіть в протиріччя і з його плотським досвідом і з тими уявленнями, які він придбав до навчання в середніх класах. Наприклад, дитя повинне зрозуміти і осмислити, що при діленні дробу на дріб число збільшується, а при множенні — зменшується, хоча в початкових класах, маючи на увазі цілі числа, він звикся думати якраз навпаки. Причому це зворотна вистава (а саме те, що при діленні число зменшується, а при множенні збільшується) повністю відповідає і його щоденному практичному досвіду. 9]

Отже, на відміну від початкових класів, знання, що набувають в середній школі, часто виступають для учнів як що знаходяться в протиріччі з безпосередньо сприйманою ними дійсністю. Тому доведення до свідомості школярів зв’язку отриманих ними знань з дійсністю при навчанні основам наук повинно стати спеціальним завданням. За системою шкільних знань він повинен побачити світ у всьому його конкретному різноманітті. А це останнє ускладнюється тим, що багаточисельні поняття і закони, що засвоюються в середніх класах школи, можуть бути віднесені до дійсності лише опосередкований, через систему інших понять. Це у свою чергу вимагає від школярів того, аби вони навчилися в процесі свого мислення базуватися не лише на конкретних предметів (або їх уявлень) до понять і назад, але і від одного абстрактного поняття до іншого. Інакше кажучи, це вимагає, аби школярі-підлітки навчилися міркувати в суто теоретичному плані.

Крім того, відсутність прямого зв’язку між житейською практикою школяра і вмістом тих знань, які він засвоює в системі нових учбових предметів, не дозволяє при навчанні в V—VIII класах цілком спиратися на той безпосередній інтерес до явищ і фактів дійсності, до їх причин і наслідків, який був основою навчання в молодших класах школи.

У цьому віці пізнавальний інтерес починає відрізнятися і ще однією якісно новою особливістю, а саме він часто набуває особистісний характеру. У молодшому шкільному віці пізнавальні інтереси дітей, як правило, є епізодичними. Вони виникають в певній ситуації, найчастіше під безпосередньою дією уроку, і майже завжди згасають, як тільки урок закінчився або коли дитя отримало відомості, що задовольнили цей його епізодичний інтерес. У підлітковому віці інтерес часто отримує стійкий, постійний характер. Він вже не пов’язаний безпосередньо з ситуацією і, як правило, нею і не породжується. Такий інтерес виникає поступово, у міру накопичення знань і спирається на внутрішню логіку цього знання. Тому особовий інтерес активний і, можна сказати, невичерпний. Навпаки, чим більше взнає школяр про той, що цікавить його предмет, тим більший інтерес до цього предмету у нього виникає.

Інтерес до етичних якостей людей, норм їх поведінки, до їх взаємин один з одним, їх етичним вчинкам наводить в середньому шкільному віці до формування етичних ідеалів, втілених в духовній подобі людини. Етично-психологічний ідеал в підлітка—це не лише знана ним об'єктивна етична категорія, це—емоційно забарвлений, внутрішньо прийнятий підлітком образ, який стає регулювальником його власної поведінки і критерієм оцінки поведінки інших людей. 9]

Поведінка людей підкоряється певним правилам. Серед цих правил є норми, властиві всьому людству, або групам культур, що об'єднуються в того або іншого типа цивілізації (такий, як цивілізація сучасної Західної Європи і Північної Америки, цивілізація Південно-східної Азії і так далі), або національним культурам (на цьому засновані стереотипи поведінки, наприклад, «типового англійця», «типового француза» і так далі), а також субкультурі і соціолектам (до них відносяться поведінка і стиль життя студентської молоді, представників середнього класу і так далі) або окремим людям (ці норми складають неповторний особовий узор людських вчинків і думок). Специфічні норми поведінки виявляються в стилі життя мовного колективу і тому знаходять віддзеркалення в словниках і в системі паралінгвістичних засобів спілкування (до них відносяться звукові засоби, супроводжуючі мова, міміка і жести). Норми поведінки складають частину тих культурних реалій, які розглядаються в лінгвокраїнознавстві і облік яких вельми важливий для навчання спілкуванню на іноземній мові.

Норми поведінки відбиваються в правилах ввічливості, що зводяться до системи негативних і позитивних стратегій ввічливості. Негативна ввічливість полягає в тому, аби свобода партнера ні в чому не була обмежена, позитивна ввічливість є вираженням єдності і солідарності з партнером. Прийнято вважати, що англомовне спілкування в значній мірі грунтується на стратегії негативної ввічливості. Ось один з прикладів такої стратегії. Е. Пост пише, що джентльмен, виявившись в поїзді або на кораблі в товаристві пані, з якою він недостатньо близько знаком, ні в якому разі не повинен намагатися заплатити за неї, якщо вона захоче що-небудь купити у рознощика газет, продавця сувенірів і так далі, оскільки не можна ставити пані в положення зобов’язаною по відношенню до свого супутника. [13]