Народний танець як засіб патріотичного виховання дітей

У формуванні виховного ідеалу громадянина-патріота важливе місце повинно бути відведено народному танцювальному мистецтву.

Становлення виховання в Україні породжують нові умови розвитку національної культури, зокрема українського танцювального фольклору як її джерела. Будучи важливим засобом накопичення й передачі соціального досвіду, народний танець входить сьогодні у всі сфери виховної роботи, емоційно збагачуючи особистість ставленням, спонукаючи до художньо-творчої діяльності [6].

Безпосереднє знайомство підростаючого покоління з народною творчістю, спостереження за її живим побутуванням надзвичайно збагачують його творчу фантазію, розвивають уяву, сприяють вихованню національної самосвідомості та патріотичних почуттів. Твори народного мистецтва, зокрема хореографічні, вчать бачити красу рідної землі, виховують повагу до людей, які створюють її матеріальні й духовні цінності.

Суть народного традиційного мистецтва полягає в спадкоємності, безперервності існування у часі. Воно тісно пов’язане з життям та побутом людей, їхніми звичаями, природою. Українська народна творчість виникла і збагачувалася одночасно з історичним розвитком українського народу. Вона є тою вихідною точкою, з якої починається історія української культури, а отже — й історія українського танцю [6].

Серед культурних надбань нашого народу значне місце належить традиційній народній хореографії, позаяк вона розкриває характер народу, у художніх формах відображає явища, взяті безпосередньо з його побуту й праці [7].

Джерела народного танцю сягають епохи первісного ладу, коли танець мав релігійно-магічне значення. Він був невід'ємний від обрядів і пов’язаний з працею і магічними, релігійними, фантастичними уявленнями про світ [8].

Історія розвитку людської мови свідчить, що доки ще людина не вміла висловити свою думку і душевний стан, коли її лексикон обмежувався лише певними вигуками, — вона виказувала свої почуття, настрої і бажання рухами та мімікою. В основі танцю лежить потреба людини виявити свої емоції, такі як любов, ревнощі, страх, радість, покірність, сміливість та інші. Будь-який психічний стан людини можна передати очима, мімікою, розгорнутими і згорнутими рухами або положенням тіла. В арсеналі виразних засобів хореографії існує палітра рухів — від найяскравіших і масштабних до ледве помітних і невловимих [8].

Від свого первісного обрядового вигляду народний танець пройшов тисячолітній розвиток.

Підпорядкувавши собі різні ефекти — колір, світло, звук — рух людського тіла став виражати складні людські почуття, передавати важливі життєві ситуації, тобто його виражальні засоби ускладнювалися.

Народний український танець, як і інші види народної творчості, упродовж усієї історії збагачувався все новими виражальними засобами. В ньому віддзеркалена життєрадісніть, героїзм, гумор та інші риси українського характеру. Навіть ритуальні й обрядові танці попри етнографічний примітивізм мають високу естетичну форму і духовну глибину [7].

Сучасне хореографічне виховання набуває системного характеру базуючись на Державній програмі «Освіта. Україна ХХІ століття», Законі України «Про освіту», що сприяє успішному розвитку сценічної хореографії, ставить перед нею нові завдання. Водночас із зростанням технічного забезпечення виконання часто на другий план відходить духовність.

Виховна цінність народного танцювального мистецтва полягає в тому, що формування і розвиток особистості відбуваються невимушено і природньо, в контексті життя народу, сім'ї, так що дитина навіть не відчуває, що вона залучена до виховного процесу.

Народний танець, як один із жанрів музичного фольклору, є результатом колективної творчості широких народних мас. Він не тільки узагальнює факти із життя, але і дає їм об'єктивну оцінку, формує певне ставлення до них. Твори народної танцювальної спадщини за своїм внутрішнім характером є реалістичними, і в цій правдивості полягає їх виховна сила [9].

Важливого виховного значення народному хореографічному мистецтву надавав В. М. Верховинець. Досліджуючи народні танці, він помітив, що одні з них «легкі і милі», інші - «шумні й бурхливі», а деякі - «грізні, войовничі». Таке розмаїття настроїв передається, зауважує педагог, за допомогою «особливої мови українського танцю, яка завжди свіжа, нова і мила», «мальовничих і широкої, нічим не обмеженої фантазії думок». Народний танець Василь Миколайович відносив до найефективніших засобів формування національної культури молоді[10].

Створюючи музично-ігровий репертуар для дітей, Верховинець звернувся до українського ігрового фольклору, який поступово відмежувався від обряду і, зберігаючи свою образно-драматургічну природу, перейшов у повсякденний побут. Крім того, виникло чимало самостійних драматичних ігор — невеличких жартівливих сценок, у яких відображені повадки тварин, природні явища, трудові процеси, побутові ситуації. У них органічно поєднуються слово, спів, музика і танець. Але гра має лише зовні власне розважальний характер. Ігри є зразком соціонормативної, мовної, музичної, хореографічної культури українського народу. Педагог показав невичерпні можливості цього жанру для всебічного розвитку і формування національної культури молодого покоління.

У початковій школі елементи української хореографії та зразки пісенно-хореографічного фольклору доцільно застосувати на уроках музики, народознавства, заняття хореографічних гуртків. Українські народні танці, поставлені з урахуванням вікових особливостей молодших школярів, можуть бути прикрасою будь-якого шкільного свята або іншого виховного заходу. Сьогодні педагогам і вихователям слід звернути особливу увагу на український танець як могутній виховний засіб та якомога частіше його використовувати у навчально-виховному процесі.