Економічна ефективність виробництва соняшнику та шляхи її підвищення в СФГ «Центр» Добровеличківського району Кіровоградської області

Міністерство аграрної економіки України Уманський національний університет садівництва Факультет економіки і підприємництва Кафедра економіки Спеціальність 7.50 107 «Економіка підприємства»

Дипломна робота Економічна ефективність виробництва соняшнику та шляхи її підвищення в СФг «Центр» Добровеличківського району Кіровоградської області

Виконала студентка 51ес групи ОКР «спеціаліст» О. О. Шурдук Науковий керівник, к. е. н., ст. викладач О. В. Жарун Умань — 2010

РЕФЕРАТ На дипломну роботу студентки факультету економіки та підприємництва Уманського національного університету садівництва Шурдук Ольги Олександрівни на тему" «Економічна ефективність виробництва соняшнику та шляхи її підвищення в СФГ «Центр» Добровеличківського району Кіровоградської області

Виробництво соняшника в Україні залишилось однією з галузей, яка все ще утримає економіку значної кількості господарств в задовільному стані. Звичайно, що показники погіршились відносно попереднього періоду, але Україна не втратила своєї позиції на світовому ринку і міцно залишається в першій десятці країн-виробників соняшника.

Дипломна робота складається із вступу, трьох розділів, висновків, додатків, списку використаних джерел, який включає 55 наукових праць. Загальний об'єм роботи складає 86 сторінки. Робота містить 22 таблиці, 3 рисунки.

Метою дипломної роботи є дослідження ефективності виробництва соняшнику в СФГ «Центр» Добровеличківського району Кіровоградської області.

У першому розділі роботи висвітлено значення і розвиток виробництва соняшнику в Україні, розкрито теоретикометодичні проблеми підвищення його економічної ефективності та конкурентоспроможності.

У другому розділі наведено організаційно-економічну характеристику досліджуваного підприємства, визначено місце і значення соняшнику для його економіки, досліджено тенденції розвитку соняшнику у підприємстві та проведено аналіз економічної ефективності його функціонування.

У третьому розділі містяться пропозиції щодо поліпшення економічної ефективності виробництва соняшнику, визначено резерви збільшення його обсягів.

Ключові слова: економічна ефективність, ринок, соняшник, конкурентоспроможність, сільськогосподарські культури.

ЗМІСТ ВСТУП Розділ 1. Сучасні проблеми виробництва соняшнику

1.1 Теоретичні основи ефективності виробництва соняшнику

1.2 Проблеми вирощування соняшнику

1.3 Застосування нових технологій вирощування соняшнику Розділ 2 Досягнутий рівень ефективності виробництва соняшнику і дослідження його тенденції

2.1 Організаційно — економічна характеристика підприємства

2.2 Аналіз посівних площ, урожайності і валових зборів соняшнику

2.3 Аналіз собівартості соняшнику та вплив факторів на її рівень

2.4 Економічна ефективність виробництва соняшнику РОЗДІЛ 3. Шляхи та резерви підвищення ефективності виробництва соняшнику в підприємстві

3.1 Резерви збільшення виробництва соняшнику

3.2 Шляхи підвищення ефективності виробництва соняшнику Розділ 4. Аналіз рівня травматизму та заходи по зниженню його на прикладі СФГ «Центр» Добровеличківського району Кіровоградської області

ВИСНОВКИ І ПРОПОЗИЦІЇ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ВСТУП У соціально-економічному розвитку країни сільське господарство посідає особливе місце. Це одна з основних галузей народного господарства, яка забезпечує виробництво продуктів харчування і є найпершою умовою суспільства. Продукти сільського господарства і промислові товари, що виробляються з сільськогосподарської сировини, становлять 75% фонду народного споживання.

Провідна роль у розвитку продуктивних сил країни належать галузям промисловості, однак неодмінною умовою соціально-економічного прогресу є підвищення ефективності сільського господарства.

Увага до проблеми підвищення економічної ефективності сільськогосподарського виробництва в цілому та вирощування соняшника зокрема викликана, насамперед тим, що від успішного розв’язання її залежить зростання дохідності підприємств, підвищення конкурентоспроможності продукції на внутрішньому та світовому ринках, забезпечення сталого розвитку агропромислового комплексу. До розгляду цих проблем звертаються багато науковців, серед них М. Ю. Коденська, К. В. Колузанов, A.A. Побережна та інші.

Насіння олійних культур — унікальна сировина для отримання харчових та технічних олій, дешевих харчових та кормових видів білка з особливими біологічними та функціональними властивостями, високим вмістом біологічно активних речовин та широким набором макро-, мікрота ультрамікроелементів. Рослинні олії необхідні всім галузям народного господарства. Вони можуть бути надійним джерелом валютних надходжень.

Серед українських олійних культур найбільше значення для цієї мети мають соняшник, соя та ріпак. За обсягом посівних площ олійні культури поступаються лише зерновим (пшениці та ячменю). Серед них, особливо в останні роки, домінуюче місце займає соняшник, частка якого у структурі виробництва олійних культур становить понад 90%. Очевидна важливість цієї культури — нині в Україні соняшник є основною культурою для виробництва рослинної олії та високобілкових кормів, а його експорт приносить значний валютний прибуток. Україна займає одне з провідних місць серед соняшникосіючих держав, виробляючи щорічно близько 10% насіння соняшнику у світі. У структурі валової продукції сільського господарства соняшник також відіграє помітну роль.

Отже, соняшник є економічно вигідною культурою, але ефективність його виробництва останніми роками знижується. Урожайність цієї культури перебуває на низькому рівні — 8−12 ц/га, для нарощування виробництва соняшнику при такій низькій продуктивності аграрії збільшують посівні площі. Це призводить до порушення сівозміни та виснаження ґрунтів, внаслідок чого знижується урожайність сільськогосподарських культур і в тому числі соняшнику. Тому необхідно знайти шляхи підвищення урожайності соняшнику, а отже і ефективності його виробництва. В цьому і полягає актуальність вибраної теми дипломної роботи.

Метою дослідження, проведеного в дипломній роботі, є вивчення сучасного стану та визначення напрямків перспективного розвитку виробництва соняшнику.

Об'єктом дослідження виступає СФГ «Центр» Добровелічківського району Кіровоградської області.

Для досягнення зазначеної мети в роботі поставлені та вирішені такі завдання:

— дана оцінка і визначені тенденції сучасного стану виробництва соняшнику;

— запропоновані заходи для здійснення виробництва соняшника більш ефективними.

При проведені досліджень використовувалися монографічний, графічний методи, кореляційно-регресійний аналіз, метод ланцюгових підстановок, вирівнювання, рядів динаміки, порівняння та ін.

Розділ 1. Сучасні проблеми виробництва соняшнику

1.1 Теоретичні основи ефективності виробництва соняшника Основною метою економічної стратегії розвитку агропромислового комплексу України є неухильне піднесення матеріального рівня життя населення. Досягнення цієї мети вимагає насамперед вирішення продовольчої проблеми на основі підвищення економічної ефективності сільськогосподарського виробництва. Тому основне завдання сільського господарства полягає в забезпеченні зростання і сталості виробництва для повнішого задоволення потреб населення в продуктах харчування і промисловості - в сировині.

На сучасному етапі проблема підвищення ефективності агропромислового виробництва є визначальним фактором економічного і соціального розвитку суспільства.

Здоровцов О.І. та Семенда Д. К. зазначають, що ефективність виробництва як економічна категорія відображує дію об'єктивних економічних законів, яка проявляється в результативності виробництва. Вона є тією формою, в якій реалізується мета суспільного виробництва. Економічна ефективність показує кінцевий корисний ефект від застосування засобів виробництва і живої праці, а також сукупних їх вкладень.

Економічна ефективність виробництва визначається відношенням одержаних результатів до витрат засобів виробництва і живої праці. Ефективність виробництва — це узагальнююча економічна категорія, якісна характеристика якої відображується у високій результативності використання живої і уречевленої у засобах виробництва праці.

Як економічна категорія, вважає Андрійчук В.Г., ефективність виробництва нерозривно пов’язана з необхідністю дедалі повнішого задоволення матеріальних і культурних потреб населення України. Тому підвищення ефективності суспільного виробництва характеризується збільшенням обсягів сукупного продукту та національного доходу для задоволення потреб безпосередніх виробників і суспільства в цілому при найменших сукупних витратах на одиницю продукції.

На думку Мацибори В. Г. економічна ефективність сільськогосподарського виробництва означає одержання максимальної кількості продукції з 1 га земельної площі при найменших затратах праці і коштів на виробництво одиниці продукції. Ефективність сільського господарства включає не тільки співвідношення результатів і витрат виробництва, в ній відбивається також якість продукції і здатність її задовольнити певні потреби споживача. При цьому підвищення якості сільськогосподарської продукції вимагає додаткових затрат живої і уречевленої праці.

Підвищення економічної ефективності забезпечує зростання доходівгосподарств, що є основою розширення і вдосконалення виробництва, підвищення оплати праці та поліпшення культурно-побутових умовпрацівників галузі. Проблема піднесення ефективності сільськогосподарського виробництва полягає в тому, щоб на кожну одиницю витрат досягти суттєвого збільшення обсягу виробництва продукції, необхідні для задоволення матеріальних і культурних потреб суспільства.

На думку Бронина О. В. підвищення ефективності сільського господарства має народногосподарське значення і є вирішальною передумовою прискореного розвитку агропромислового комплексу і дальшого зростання результативності економіки України.

На думку Шкільова О.В. для оцінки економічної ефективності виробництва та її виміру застосовують критерій, який зумовлюється дією економічних законів і характеризує ефективність з якісного боку. В науковому розумінні критерій — це властивість і якість ефективності, що відображує найістотнішу його суть і є основним принципом оцінки. Тому вихідним критерієм народногосподарської ефективності виробництва є обсяг національного доходу з розрахунку на душу населення при найменших затратах живої і уречевленої праці на її одиницю.

Як економічна категорія критерій ефективності відображує основну мету виробництва, суть якої полягає в нерозривній єдності кількісної і якісної оцінки. Ефективність виробництва з кількісного боку характеризується системою економічних показників, між якими повинна бути відповідність щодо змісту та методики обчислення.

Для досягнення максимального збільшення виробництва окремих видів сільськогосподарської продукції, як зазначає Зайцев О. М., треба визначити раціональні нормативи витрат відповідних виробничих ресурсів, необхідні витрати на підвищення якості і одержання екологічно чистої продукції, а також на охорону навколишнього середовища. При цьому економічну ефективність сільськогосподарського виробництва необхідно вивчати у відповідності з вимогами економічних законів, що його регулюють, і виробничими відносинами, в межах яких розвиваються різноманітні форми власності і види господарювання.

В ефективності виробництва відображується вплив комплексу взаємопов'язаних факторів, які формують її рівень і визначають тенденції розвитку. У зв’язку з цим для оцінки економічної ефективності сільськогосподарського виробництва використовують відповідний критерій і систему взаємопов'язаних показників, які відбивають вимоги економічних законів і характеризують вплив різних факторів.

Дудко С.С. вказує на те, що економічна ефективність сільськогосподарського виробництва в підприємствах та об'єднаннях визначається як народногосподарська ефективність, економічна ефективність галузей і виробництва окремих продуктів, а також господарської діяльності сільськогосподарських підприємств і окремих заходів. Залежно від цього використовують різні економічні показники, які повинні бути органічно взаємопов'язані і відповідати критерію ефективності. Вони не можуть бути для оцінки рівня народногосподарської ефективності, окремих галузей і видів продукції, агротехнічних і організаційно-економічних заходів, впровадження науки і передової практики.

При оцінці економічної ефективності сільськогосподарського виробництва в підприємствах та об'єднаннях необхідно правильно визначити систему взаємопов'язаних показників, які повинні найбільш об'єктивно відбивати її рівень. Для цього широко використовуються як натуральні, так і вартісні показники. Натуральні показники виходу продукції з урахуванням її якості є вихідними при визначенні економічної ефективності сільськогосподарського виробництва. Тому врожайність культур характеризує рівень ефекту, одержаного в процесі виробництва. Водночас один і той же рівень урожайності досягається при різних витратах, або різні показники продуктивності одержують при рівновеликих витратах виробництва. Для одержання порівняльних величин витрат і результатів обсяг виробленої продукції обчислюють у вартісному виразі.

Найважливішим показником, що характеризує обсяг сільськогосподарського виробництва, є вартість валової і товарної продукції господарства, на основі якої можна розрахувати валовий і чистий доход, а також прибуток.

Для визначення економічної ефективності виробництва в цілому по сільськогосподарських підприємствах використовується система показників, які доцільно обчислювати в такій послідовності:

1. Вартість валової продукції (грн.) на 1 га сільськогосподарських угідь. Цей показник розраховують за формулою: ВП ВП1_га =(1.1)

Де ВП_1га — вартість валової продукції на 1 га сільськогосподарських угідь, тис. грн…;

ВП — вартість валової продукції, всього, тис. грн.;

Sсгу — площа сільськогосподарських угідь, га

2. Вартість валової продукції на середньорічного працівника:

ВП_{СРП= (1.2)}

ВП — вартість валової продукції, всього, тис. грн.;

УСРП — чисельність середньорічних працівників, чол.

3. Вартість валової продукції на 100 грн. виробничих витрат:

ВП_{100ГРН..ВИР.ВИТР =} (1.3)

де ВП — вартість валової продукції, всього, тис. грн.;

— сума виробничих витрат;

4. Вартість валової продукції на 1000 грн. основних виробничих фондів і оборотних засобів:

^ВП1000грн.ОВФ і Об. з= (1.4)

ВП — вартість валової продукції, всього, тис. грн.;

ОВФ+ОБ — вартість основних виробничих фондів і оборотних засобів.

5. Розмір валового доходу на 1 га сільськогосподарських угідь:

ВД_{1га сгу =} (1.5)

де ВД1га сгу — розмір валового доходу на 1 га сільськогосподарських угідь;

ВД — розмір валового доходу, всього;

Sсгу — площа сільськогосподарських угідь, га.

6. Розмір валового доходу на 1 середньорічного працівника:

ВДсрп=(1.6)

де _СРП — розмір валового доходу на 1 середньорічного працівника, тис. грн.;

ВДсрп — розмір валового доходу, всього, тис. грн.; _ чисельність середньорічних працівників, чол.

7. Розмір валового доходу на 100 грн. виробничих витрат:

ВД 100 грн.вир.витр.= 100 (1.7)

де ВД 100 грн.вир.витр. — розмір валового доходу на 100 грн. виробничих витрат;

ВД — розмір валового доходу, всього, тис. грн.;

— сума виробничих витрат, тис. грн.

8. Розмір валового доходу на 1000 грн. виробничих фондів:

ВД 1000 грн. ВФ = 1000(1.8)

де ВД 1000 грн. ВФ — розмір валового доходу на 1000 грн. виробничих фондів;

ВД — розмір валового доходу, всього, тис. грн.;

ВФвартість виробничих фондів, тис. грн.

9. Розмір чистого доходу на 1 га сільськогосподарських угідь:

ЧД1га сгу = (1.9)

де ЧД1га сгу — розмір чистого доходу на 1 га сільськогосподарських угідь;

ЧД — розмір чистого доходу, всього;

S сгу — площа сільськогосподарських угідь, га.

10. Розмір чистого доходу на 1 середньорічного працівника:

ЧД1срп= (1.10)

де ЧД1српрозмір чистого доходу на 1 середньорічного працівника, тис. грн.;

ЧД — розмір чистого доходу, всього;

— чисельність середньорічних працівників, чол.

11. Розмір чистого доходу на 1 люд. — год.:

ЧД1 люд.год. = (1.11)

де, ЧД1 люд.год. _ розмір чистого доходу на 1 люд. год.; ЧД — розмір чистого доходу, всього;

_ Сума люд. год.

12. Розмір чистого доходу на 100 грн. виробничих витрат:

ВД 100грн.вир.витр.=100 (1.12)

де ВД 100грн.вир.витр _ розмір чистого доходу на 100 грн. виробничих витрат;

ЧД — розмір чистого доходу, всього;

_ сума виробничих витрат, тис. грн.

З переходом до ринкової економіки і зростанням конкуренції на зовнішньому і внутрішньому ринках дуже важливо для оцінки економічної ефективності виробництва визначити такий показник, як рентабельність продажу.

На думку Руснака П. П. економічна ефективність виробництва соняшника залежить від складного комплексу природноекономічних, технологічних, науково-технічних факторів. При вивченні даної проблеми слід рахувати наступні особливості галузі: соняшник вимогливий до умов обробітку. Агротехнічні вимоги не дозволяють вирощувати цю культуру у вузькоспеціалізованих господарствах. Рослини цієї культури дуже чуттєві до всіх видів гербіцидів. Слід враховувати також вимоги щодо олії в залежності від мети її використання.

Як зазначає Минаков И. А., незважаючи на велику кількість досліджень, питання підвищення ефективності сільськогосподарського виробництва не втрачає актуальності, особливо впливу факторів, насамперед мікроекономічного рівня, на ефективність вирощування соняшнику, які ще недостатньо вивчені. Тому виникає необхідність поглибленого аналізу факторів, що зумовлюють кінцеві результати господарювання та обґрунтування напрямів підвищення ефективності виробництва соняшнику за сучасних умов.

Гаврилюк В.М. вказує, що галузь олійництва в Україні нині розвивається екстенсивним шляхом. Порівняно із 2000 роком в 2009 році площі соняшнику зросли в 2,3 рази і досягли 3,8 млн. га. середня урожайність по Україні за даний період знизилась майже на третину — до 11,2 ц/га. В окремих областях у 2007 році вона була катастрофічно низькою. Зокрема, сільськогосподарськими підприємствами Криму було зібрано лише по 6,8, Хмельницької області - 8,0, Херсонської - 8,3 ц/га. Однією з причин зниження врожайності соняшнику в Україні, на думку ряду фахівців, є його поширення у регіонах, які не мають відповідних ґрунтово-кліматичних умов для його вирощування.

Незважаючи на такий шлях розвитку, виробництво і реалізація насіння соняшнику, поряд із зерном, є прибутковою галуззю сектору України.

Якщо в 2000 році в середньому по сільськогосподарських підприємствах Запорізької області виробництво насіння соняшнику було нерентабельним, то протягом чотирьох наступних років, за рахунок випереджаючого росту ціни порівняно з рівнем собівартості, виробництво соняшнику було прибутковим. Зокрема, в 2009 році сільськогосподарські товаровиробники області від реалізації насіння соняшнику одержали на 1 га посівів 317,0 грн. прибутку при рівні рентабельності 72,3%.

Рівень рентабельності виробництва насіння соняшнику має чітко виражену тенденцію до зростання, що свідчить про досить стабільний стан галузі та перспективи подальшого її розвитку.

1.2 Проблеми вирощування соняшника Україна має достатні умови для насичення внутрішнього продовольчого ринку продукцією олієпродуктового підкомплексу та її експорту в економічно доцільних для товаровиробників і держави параметрах. Зокрема, потреба вітчизняного ринку може забезпечуватись переробкою 700−800 тис. т соняшникового насіння (нині його вирощується 2,3 млн. т або 10% від світових обсягів). Останніми роками наша країна посідає 1−2 місце серед основних експортерів світу (Росії та Аргентини). Однак вона має орієнтуватись на світовий ринок готових продуктів, а не сировини, до чого прагнуть всі економічно міцні держави.

На сучасному етапі галузь функціонує на екстенсивній основірозширюються посівні площі (від 1574 тис. га в середньому в 1986;1990 рр. до 2431 тис. га в 2008 р.) при динамічному спаді урожайності (від 16,5 до 9,3 ц/га в 2007 році). Тобто в «доринковий» період урожайність знаходилась на рівні середньої світової (близько 16 ц/га), зараз нижча на 30−40%. Відповідно знизилася економічна ефективність галузі.

Для підвищення ефективності вирощування соняшнику необхідним є врахування товаровиробниками наступних факторів: удосконалення регіонального розміщення посівів цієї культури, виходячи з її ботанічних і біологічних особливостей, вимог до умов (насамперед гідротермічного режиму), технологій вирощування, підбору сортів, застосування відповідних засобів захисту; неухильне додержання вимог чергування посівів соняшнику в полях сівозміни; застосування інтенсивних технологій вирощування і збирання з метою зниження витрат на одиницю продукції, впровадження високоврожайних гібридів з високим вмістом олії; залучення необхідних для розвитку галузі коштів та матеріальних ресурсів (техніки, добрив, насіння, гербіцидів, десикантів) шляхом пошуку потенційних інвесторів і кредиторів, зваженого відбору пропозицій з урахуванням різновигідності учасників інвестиційних угод; інтегрування в агропромислові та кооперовані формування з метою вирішення проблем виробництва і раціонального використання урожаю.

Для ефективного функціонування внутрішнього і зовнішнього ринку насіння соняшнику, попередження подальшого економічного занепаду «стратегічної» галузі, крім державного втручання (зокрема щодо регулювання експортно-імпортних операцій), необхідно вжити ряд заходів і на господарському рівні.

Для підвищення ефективності каналів реалізації насіння соняшнику основними заходами господарств мають бути: орієнтація на найбільш ефективні канали збуту насіння на основі аналізу маркетингової інформації внутрішнього і зовнішнього ринків; активізація участі в біржовій торгівлі.

Створення інтегрованих агропромислових, агропромислово-фінансових формувань (асоціацій, систем, корпорацій та ін.) в складі виробників насіння соняшнику і олієдобувних підприємств, а також в разі доцільності фінансово-кредитних, заготівельно-збутових, науково-виробничих, проектних, консалтингових, страхових структур тощо, в тому числі зарубіжних, є одним з напрямів вирішення окремих проблем олієпродуктового підкомплексу.

Іванова Н.А. вказує, що насіння соняшнику має важливе народногосподарське значення та є одним із економічно привабливих видів продукції на аграрно-продовольчому ринку. Попит на нього необмежений і випереджає пропозицію, а його виробництво є найменш затратним і найприбутковішим для сільськогосподарських товаровиробників.

В сучасних умовах розвитку вітчизняної економіки потребують подальшого і більш глибокого дослідження проблеми розвитку ринку насіння соняшнику та його перспективи.

На сьогодні в олієжировому підкомплексі залишається актуальним і має надзвичайне державне значення питання щодо запобігання проти перетворення нашої країни в сировинний придаток економічно розвинутих країн з потужною харчовою індустрією. Це пов’язано і з проблемою зайнятості населення, і з втратами державного бюджету від недоотримання податків, і з скороченням обігу продукції на внутрішньому ринку. До введення експортного мита на насіння соняшнику, експорт українського насіння складав біля 1,0 млн. т. А вітчизняні олійно-жирові підприємства не мали можливості закупити необхідну кількість олійної сировини. Одночасно дефіцит олійно-жирової продукції поповнювався за рахунок імпорту. Введення в вересні 1999 р. експортного мита за ставкою 23% дозволило переробним підприємствам України активно вступити в конкуренцію з експортерами сировини. За період вересень 1999 — липень 2000 р. виробництво соняшникової олії підприємствами харчової промисловості всіх форм власності збільшилось порівняно із аналогічним періодом попереднього сезону на 63%. За цей період експорт насіння соняшнику зменшився в 2,2 рази і склав 420,4 тис. т. Одночасно експорт соняшникової олії збільшився на 72%. Таким чином, внаслідок дії мита відбулася певна переорієнтація трейдерів з експорту насіння соняшнику на експорт олії. І нарешті головне, внаслідок дії експортного мита відбулося зниження роздрібних цін на соняшникову олію, і відповідно збільшилося її споживання населенням України. Для країни із значною часткою населення з низькими доходами цей факт є надзвичайно важливим.

Соняшник є високотоварною культурою, і при належній організації його реалізації - високоприбутковою. Але прибутки від його реалізації розподіляються не на користь товаровиробників, а залишаються в переробних підприємствах і посередників — трейдерів. Аналіз просування продукції до споживачів свідчить, що реалізація за бартерними угодами постійно зменшується. Також знижується частка продажу насіння соняшнику населенню. Однак на організованому ринку його реалізація ще поширена недостатньо. Товаровиробники не мають можливості самостійно виходити з пропозицією на біржі та реалізовувати безпосередньо насіння соняшнику зарубіжним країнам. Це роблять комерційні структури (посередники), які скуповують та експортують значні обсяги насіння, або, переробивши його за давальницькою схемою, реалізують за межі країни олію та шрот.

Відстеження руху цін та обсягів реалізації основних видів сільськогосподарської продукції по місяцях розкриває залежність товаровиробників від заготівельників (посередників). Так, основна частка зернових культур та насіння соняшнику купується у товаровиробників у період збору урожаю до січня наступного року у зв’язку з гострою необхідністю останніх розрахуватися з кредиторами за надані їм матеріальні ресурси та відсутністю у них сховищ. У зв’язку з наповненням ринку цією продукцією ціна в цей період найнижча.

Протягом останніх років попит на насіння соняшнику зберігається за рахунок потреб переробних підприємств та його експорту. Але експорт з повною сплатою мита став невигідним, хоч ціни при цьому залишаються високими. Так, у 2005 році ціна реалізації на внутрішньому ринку була на 34% нижчою за ціну експорту. Рівень цін коливається також при реалізації насіння соняшнику за різними каналами. Особливо відчутно на зниження цін та дохідність впливає продаж його населенню в рахунок оплати праці та в рахунок орендної плати за землю й майнові паї. Так, при середній ціні у 2004 році 1160 грн./т (січень — жовтень) населенню реалізували за 855 грн./т, або нижче на 20%. Найвища ціна на соняшник складається при біржовій торгівлі, а також на ринках.

У цілому по Україні спостерігається чітка тенденція до зростання цін. Ціни, за якими закуповували соняшник урожаю 2005 року вітчизняні переробні підприємства на початку сезону переробки, становили у середньому 1400−1450 грн. за тонну. Протягом вересня-грудня вони досягли рівня 1600−1650 грн. за тонну. Високий рівень закупівельних цін на насіння соняшнику призвів до зростання цін на соняшникову олію. Відпускні ціни підприємств на олію у вересні-жовтні 2005 року досягли 4000−4100 грн./т.

У 2006 році на внутрішньому ринку України цінова тенденція стала знижувальною. Ціни на насіння опускаються вниз. Періодично настає короткочасна стабілізація, а потім знову зниження — свого роду «сходи». Експорт насіння соняшнику не розвивається, ціноутворення цілком залежить від активності та закупівельних цін переробників. В свою чергу, переробники орієнтуються на ціни реалізації соняшникової олії на внутрішньому ринку, а також на експортні ціни на цей продукт.

З 11 липня 2001 р. набрав чинності Закон України «Про внесення змін до деяких законів України», згідно з яким ставки вивізного (експортного) мита на насіння соняшнику встановлені в розмірі 17% до митної вартості товару. Водночас забороняється вивезення з митної території України насіння соняшнику, яке використовується в операціях з давальницькою сировиною в зовнішньоекономічних відносинах. Таким чином, вивізне мито на насіння соняшнику вивело із кризи і сприяє стабілізації стану всього олійно-жирового комплексу України, і тому не повинно бути відмінене. Подальший розвиток зовнішньої торгівлі насінням соняшнику залежатиме переважно від формування внутрішнього продовольчого ринку. Наповнення його товарами власного виробництва буде створювати базу для розширення експорту. Товаровиробники на українському ринку олійної продукції мають бути захищені на тому ж рівні, як їх партнери в зарубіжних країнах. Отже, Україна, насамперед, має забезпечити захист власного ринку від зовнішньої експансії, а також вести активний пошук споживачів (покупців) своєї продукції, відповідно до кон’юнктури ринку і на ринку довгострокового партнерства.

Нині є актуальним питання щодо набуття Україною членства у СОТ. Набуття членства у СОТ передбачає скасування експортного мита на соняшник. Це може негативно вплинути на внутрішніх виробників, оскільки вони купують за зниженими внутрішніми цінами. Якщо експортне мито відмінять відразу, то всю сировину для виробництва олії буде вивезено за кордон. Зараз ціна соняшника на зовнішньому ринку становить $ 1000 за тону, на внутрішньому — близько $ 650. У такому разі слід очікувати зростання ціни на олію до 50%.

В контексті перспектив розвитку ринку соняшника Ткалич І.В. вважає актуальними, заходи держави щодо розвитку інституту посередництва між товаровиробником і біржею, а саме: сприяння по формуванню на всіх рівнях заготівельно-збутових кооперативів, торгових домів, інших елементів інфраструктури ринку, які в змозі взяти на себе функції по формуванню оптових партій та представленню інтересів реформованого товаровиробника в сфері крупнооптової торгівлі.

За дослідженнями Середи С. А., за останні десятиріччя в Україні вже напрацьовано певний досвід діяльності інтегрованих господарських структур, створення яких спрямовувалось на активізацію підприємництва і розвивалося при поєднанні інтересів спільної діяльності сільськогосподарських формувань, переробних підприємств та обслуговуючих галузей АПК.

Таким чином, пріоритетними напрямами подальшого реформування ринку соняшнику та олійної продукції є: розвиток сільськогосподарської кооперації, реалізація цінової політики шляхом поєднання вільного ціноутворення з елементами державного регулювання; розширення зовнішніх ринків збуту через підвищення конкурентоспроможності насіння соняшнику та вітчизняних продуктів його переробки та оперативне формування відповідної митної політики в залежності від кон’юнктури світового ринку.

1.3 Застосування нових технологій вирощування соняшнику Вирощування соняшнику завжди було традиційною галуззю сільськогосподарського виробництва України і важливою складовою стратегії економічного розвитку держави. В Україні - одному з найбільших виробників соняшнику в Європі і світі, завдяки налагодженій організації його виробництва, високій економічній ефективності, адаптивності до місцевих ґрунтово-кліматичних умов, цінному поєднанню в ньому жиру, протеїну та інших поживних речовин, високим потенційним продуктивним можливостям нових сортів у різних регіонах, інтерес до цієї культури не знижується, навпаки, його почали вирощувати навіть у тих господарствах, в яких раніше не вирощували, а тепер використовують як важливий і відновлюваний олійно-білковий ресурс. У кризових умовах та перехідний період до ринкових умов господарювання виробництво соняшнику випереджало за темпами інші олійні культури, сприяло певною мірою стабілізації аграрного сектору економіки.

Соняшник в Україні займає найбільшу посівну площу серед технічних і олійних культур. У межах України найбільш сприятливі ґрунтово-кліматичні умови для вирощування цієї культури мають підприємства степової зони, в яких зосереджено понад 80−85% посівної площі, решта розташовані в лісостеповій зоні.

У даний час соняшник є економічно вигідною культурою, тому змусити українського аграрія зменшити посівні площі неможливо, хоч вони завжди враховують чергування культур у полях сівозміни, що для соняшника є винятково важливим з огляду на високий рівень винесення його рослинами, поживних речовин з ґрунту, а також їх сприятливістю до хвороб при частому вживанні на одній і тій самій площі. Врешті-решт, це призводить до низької продуктивності власне цієї культури Цей факт непокоїть урядові структури. Міністерство агро політики стурбоване тим, що аграрії засівають набагато більші площі, ніж рекомендують вчені - 1,8−2 млн. га.

Основними причинами такої низької врожайності є: неналежне ставлення до агротехніки вирощування соняшнику та використання високопродуктивного насіннєвого матеріалу, переважно гібридів; відсутність заходів економічного стимулювання за одержання високої врожайності й олійності; відсутність відповідної стратегії розвитку виробництва олійних культур в Україні.

Не зважаючи на збільшення валових зборів соняшнику проблемою української олійної промисловості є надмірні потужності, які за 5 років з 2003 року зросли з 3,5 до 5 млн. тонн насіння на рік (6,2 млн. тонн на кінець 2008 року). На сьогодні в Україні налічується 26 великих олійно-жирових комбінатів та близько 4 тис. невеликих. Підприємства продовжують розширювати потужності, що пояснюється зростанням експортного потенціалу країни та намаганням знизити собівартість продукції.

На заході фермери вже досить давно використовують технології, завдяки яким можна зекономити пальне, скоротити час і загалом затрати на підготовку ґрунту до сівби. Хотілося б більш детально ознайомитися з цими технологіями.

Гордістю України завжди були найродючіші у світі чорноземи. Упродовж мільйонів років природа створювала систему відтворення родючого шару ґрунту, використання якого людиною стало найпершою умовою її життя та розвитку. Зміни пір року, періодів вегетації та відмирання рослин створювали постійний покрив із рослин та рослинних решток. Забезпечуючи надійний захист поверхні ґрунту від висушую чого проміння, вітру та водної ерозії. А самі рослинні рештки під дією мікроорганізмів поступово розкладалися, з року в рік додаючи в ґрунт органічні речовини, які є основою родючості. Відмираючи коріння та газообмін від діяльності бактерій підтримували природну корисність ґрунту, сприяючи аерації та насиченню вологою, забезпечуючи умови для нових циклів життя рослин.

Зростання конкуренції на ринку сільськогосподарських товарів. Передусім зерна та соняшнику, зростання капіталомісткості сільськогосподарського виробництва, схильність цін до значних коливань, дедалі активніша увага до екологічних аспектів сільгоспвиробництва змусили фермерів переглянути традиційні методи господарювання та системи землеробства.

Усе привабливішою альтернативою традиційному орному землеробству стає рослинництво з мінімальним та нульовим, без оранки, обробітком ґрунту, тобто повернення до методів, створених і перевірених самою природною. Розвиток техніки і технології за останні роки дає можливість дедалі ефективніше поєднувати сили природи з творчістю людини у вигляді сівозмін, зрошення, генетичного поліпшення рослин та ін. Ґрунтозахисна технологія — це така технологія, коли:

— на поверхні ґрунту після збирання залишаються рослинні рештки культурних рослин (не менш як 30%) без наступного загортання;

— посів здійснюється в необроблений ґрунт, вкритий рослинними рештками культурних рослин — попередників;

— обробіток ґрунту проводиться тільки в зоні загортання насіння висівним апаратом (у рядку).

Ґрунтозахисна технологія відкриває шлях до повноцінного використання таких переваг:

— скорочення затрат на придбання та експлуатацію техніки, зменшення зносу машин;

— зменшення витрати палива;

— зменшення ущільнення ґрунту під впливом техніки;

— зменшення водної та вітрової ерозій;

підвищення родючості ґрунту за рахунок збільшення вмісту гумусу, мікроелементів, вуглецю, азоту; стабільні врожаї; економія робочого часу;

— поліпшення інфільтрації води у ґрунт, краще насичення ґрунту вологою;

— зростання біологічної активності у ґрунті і на полях;

— поліпшення стану довкілля за рахунок зменшення викладів поливних газів, виносів гербіцидів та добрив з полів. Посів без обробітку ґрунту (нульовий обробіток, прямий посів, без орний посів) — це класична ґрунтозахисна технологія, за якої ґрунт залишається незайманим від збирання попередника до посіву нової культури. Цілковитий спокій ґрунту може бути порушений лише інжекторним внесенням добрив у рідкій формі.

Мінімальний обробіток — це технологія, яка передбачає один (дисконтування після збирання) або два (рихлення чизельним плугом восени плюс дискова борона або культиватор навесні) обробітки ґрунту. Сюди ж належить так зване «мульчування», коли рослинні рештки подрібнюються і частково загортаються у ґрунт комплексним (інтегрованими) агрегатами (прикладом, культиватором зі стрілчастими лапами у зчепленні з дисковою бороною).

Гребенева технологія сприяє тому, що ґрунт залишається незайманим, як і нульового обробітку, але посів проводиться у гребені, сформовані спеціальним обладнанням восени, або в період вегетації при міжрядній культивації чи лемешами при внесенні добрив.

Гребеневий обробіток добре підходить для полів, що утворюють схил, особливо за наявності слабко дренованого ґрунту. Дещо підняті гребені борозен краще прогріваються ранньою весною. Це тепло просушує ґрунт у борозні, що сприяє посівові. Система гребеневого обробітку ґрунту — це чудова методика для ґрунтів, які містять надто багато вологи на момент обробітку ранньою весною, особливо у західній частині України.

Усі варіанти ґрунтозахисних технологій при їх впровадженні вимагають ретельної підготовки та цілого комплексу організаційних заходів. Якщо уважно проаналізувати основні причини, що утримують господарства та фермерів від переходу до ґрунтозахисних технологій, то їх можна віднести до трьох груп: технологічні, фінансово-економічні, психологічні. Однак найчастіше ці причини переплітаються. Те, що в одних ґрунтово-кліматичних умовах виглядає недоліком технологій, в інших зонах виявляється перевагою. Або ж окремо взяті операції чи технологічні підходи мають як позитивний, так і негативний вплив.

Першим нашим кроком до нових технологій має бути всебічний аналіз агротехнічної ситуації у господарстві та ретельний розрахунок. Необхідно ще раз розглянути основні дані щодо діяльності господарства на землі, а в разі їх відсутності чи недостатності, провести відповідні аналізи та заміри.

Необхідно:

— скласти точні характеристики ґрунтів, дані щодо рівня рН, вмісту гумусу та поживних речовин. Отримавши ці дані, можна точніше провести вапнування, внесення фосфору, калію, створити необхідний агрофон для майбутнього посіву;

— визначити ступінь ущільнення на різних ділянках поля. Найшвидше, у різних місцях буде різне ущільнення (яскраво виражені автомобільні колії, зони розворотів, розвантаження, заправки та ін.). Зони дуже сильного ущільнення рекомендується обробляти дисковою бороною або навіть переорювати;

— заміряти перепади рівнів на полях, визначити ділянки, найуразливіші для ерозії. Саме тут ґрунтозахисна технологія виявиться дуже доречною. Треба також продумати, а також спланувати напрямки посіву, щоб рядки лягали перпендикулярно до напрямку схилу. Таким чином, рядки утворюють немовби мікродамби на шляху потоків води, що збігають з вершини пагорба;

— провести інвентаризацію наявних тракторів та агрегатів. Ідеться не про простий облік, а, радше, про точний добір потужності та між колісних відстаней тракторів до сівалок та обприскувачів. Найшвидше, сівалок для прямого висіву в господарстві немає, але перш ніж розпочати її пошуки, потрібно точно знати, яким трактором буде вестися робота (механізм зчеплення, потужність, продуктивність за зміну не за день);

— проаналізувати сівозміну. Після низки попередників (що не залишають великої кількості рослинних решток) на деяких культурах дещо простіше переходити до ґрунтозахисних технологій;

— проаналізувати стан тваринницьких ферм та інтенсивність розвитку тваринництва. У даному разі важливо розрахувати очікуваний урожай кормових культур, прямий посів яких планується, а також передбачити площі для вивезення органіки з ферм. Органіку слід вивозити лише туди, де вона загортатиметься у ґрунт. Тобто на поля з мінімальним обробітком;

— одержати дані про щорічні опади, дати заморозків, середні денні температури повітря та ґрунту під час посівного сезону. Відмовившись частково від оранки та наступного обробітку ґрунту, можна не лише зекономити час і кошти, а й провести прямий посів як навесні, так і восени на значно більших площах в ідеальні агротехнічні терміни і в оптимальних умовах. А для цього треба якнайточніше передбачити строки початку і завершення робіт, зв’язати їх з продуктивністю агрегатів і спланувати площі під посів;

— розробити стратегію боротьби з бур’яном та шкідниками. Якщо бур’яни завдають багато клопоту за нинішньої системи, то на початкових етапах впровадження ґрунтозахисних технологій вони також потребуватимуть підвищеної уваги. За ґрунтозахисних технологій основний акцент робиться на після сходові (контактні) гербіциди навесні і на універсальний тотальний гербіцид Раундал восени або навесні, ґрунтовий гербіцид вибіркової дії Харнес, а також частково на контактні страхові гербіциди. Контактні гербіциди є максимально ефективними, лише якщо здійснювати винятково ретельний контроль за строками їхнього застосування та розвитком бур’янів і культурних рослин. Отже, дібрати гербіциди треба на основі знань про переважаючі бур’яни, їхню поведінку в різних погодних умовах різних років тощо. Однаковою мірою такі заходи слід здійснити щодо шкідників та хвороб;

— уважно розрахувати економічний ефект. Затрати на сівалку — то лише один з елементів прибуткової економіки без орного землеробства. Окрім того, зовсім не обов’язково її купувати одразу. Можна на короткий термін орендувати її для проведення дослідних посівів, можна оформити кредит на кілька років. Важливо, щоб перша спроба не обмежилася кількома гектарами, а дала відчутний, і, головне, — переконливий, ефект для економіки господарства, що можливо тільки на достатньо великих площах і за дуже ретельної своєчасної підготовки;

— мати на увазі, що найкращий час для розробки планів впровадження ґрунтозахисних технологій — серпень — початок вересня, напередодні збирання соняшнику. Правильне планування та організація збирання — ключ до успішного переходу до прямого посіву.

Узагалі можна вважати, що основою ґрунтозахисної технології є загострене почуття дбайливого ставлення до землі. Передусім воно мусить виявитися в тому, що з кожним днем земля становитиме родючішою, дедалі більше повертаючись до життя за законами природи [38 ].

Вплив ґрунтозахисних технологій на ґрунт залежить від клімату, сівозміни, стану ґрунту до переходу до мінімального чи нульового обробітку. Однак багаторічні дослідження у різних країнах дали можливість визначити основні сталі тенденції: збільшується вміст гумусу, особливо у верхньому шарі ґрунту; відбувається фіксація мікроелементів, азоту. При накопиченні органічних речовин у верхньому шарі ґрунту збільшується і вміст азоту. Підвищена вологість у поєднанні з уповільненим окисленням сприяють накопиченню азоту та його фіксації; зменшуються втрати вуглецю (до 5 разів). Саме на вуглець припадає половина вмісту органічних речовин у ґрунті.

Чим менше обробляється ґрунт, тим більше вуглецю вловлюється, накопичується і сприяє підвищенню родючості ґрунту. Слід визначити, що пришвидшеному виділенню вуглекислого газу із зораних полів вчені - екологи відводять значне місце поміж основних причин глобального потепління; збільшується загальний вміст фосфору, особливо доступного для рослин; зменшується рН; збільшується біологічна активність у ґрунті. Кількість дощових черв’яків зростає у 5−6 разів.

А їхня активність поліпшує структуру ґрунту, його пористість, здатність пожинати й накопичувати вологу, створює простір для проникнення та розвитку коріння, мобілізуючи додаткові протиерозійні ресурси; ґрунт за багаторічного прямого посіву стає щільнішим, стабільнішим, з кращою інфільтрацією та насиченістю вологою. З підвищенням питомої щільності уповільнюються проникнення повітря в ґрунт, розвиток окислювальних процесів. А це стимулює мікробіологічну активність і створює підвищений потенціал для фіксації азоту. Щільність ґрунту у цьому разі підвищується природним шляхом, під впливом природних чинників і за певний час сягає оптимальної величини, властивої ґрунтом, природні процеси у яких не переривало втручання людини; поліпшується структура ґрунту, поступово відновлюються його природні властивості та характеристики, однорідність, особливо у граничній зоні між поверхневим та підґрунтовим підорним шаром; поліпшується прохідність полів для техніки, підвищується її опірність механічним навантаженням.

Не слід думати, зазначає Зайцев О. М., що всі ці позитивні процеси розпочнуться одразу ж після здійснення першої спроби з прямим посівом. Екологічний ґрунтовій системі знадобиться не один рік для адаптації до зміни системи землеробства, та й то за умови наполегливої роботи. Особливої уваги потребує при цьому боротьба з ущільненням ґрунту. Ущільнення ґрунту важкою технікою і транспортом є однією з основних проблем сучасного сільського господарства.

Ущільнення ґрунту вимірюється двома шляхами:

— як збільшення насипної щільності ґрунту (ступеня спресованості окремих часточок ґрунту одна з одною);

— як збільшення міцності ґрунту (опірності обробітку).

Можна порекомендувати узяти проби ґрунтів і в лабораторії перевірити їхні фізичні показники. Непогано було б і перевірити проникність ґрунтів у полі приладами, що реєструють механічні навантаження при проникненні штиря з конічним наконечником на певну глибину. Після цього можна точно знати вхідні показники, які будуть основною для порівняння.

Корисне чи шкідливе збільшення ущільнення ґрунту залежить від ступеня ущільнення. З одного боку, посівна техніка проектується таким чином, аби після посіву ґрунт поруч із насінням був достатньо щільним, забезпечував добрий контакт із насінням, а отже, й добру схожість. А коріння, що розвивається, мало б стабільний доступ до вологи та поживних речовин ґрунту. З іншого боку, надмірно пухкий грунт з великими грудками містить надто багато повітря і не забезпечує належного контакту коріння з ґрунтом. Надмірне ущільнення стримує розвиток кореневої системи, що ускладнює рослинам доступ до вологи та поживних речовин. Контроль та регулювання ущільнення ґрунту є дуже важливою складовою частиною успішного землеробства.

Якщо скласти масу всіх машин і агрегатів, застосовуваних в орному землеробстві, то ця величина може сягнути 25−30 тонн. За ґрунтозахисних технологій ця величина буде 2,5−4 рази меншою. За орної технології після неодноразових проходів по полю виявляється, що залежно від ширини коліс сумарна площа колії (площа контакту коліс із ґрунтом) досягає 130% площі поля, тобто колія вкриває все поле, а по одній третині його колеса пройшлися двічі.

Загальний кілометраж тракторів на 1 га за звичайної технології досягає 13 км, а за прямого посіву — усього лише 4 км. А що, коли трактор і комбайн рухатимуться тією самою колією, у яку посівне проводиться. Це є не лише можливим, а й вищою мірою доцільним у вигляді системи «контроль руху». Вона включає: — попереднє планування з наступним прокладенням маршрутів руху по полю важкої техніки (комбайни, трактори) та автомобілів під час збирання. Особливу увагу необхідно звернути на місця розвантаження комбайна. Це слід робити тільки на краю поля. В ідеалі автомобіль не повинен заїздити на оброблювану ділянку поля;

— прокладення та маркірування багаторічних маршрутів (колії) руху тракторів під час виконання польових робіт, з тим, щоб при кожному проході колеса рухалися між рядками, не зачіпаючи оброблюваних ділянок поля.

Справжньої досконалості буде досягнуто, коли колеса агрегатів (сівалок, обприскувачів, причепів, розкидачів добрив) рухатимуться точно за колесами трактора чи комбайна. Зрозуміло, що це вимагатиме переробок у наявній техніці або більшої уваги під чи придбання нової, але ефект від цього очевидний. Усувається також небезпека підвищеного ущільнення під час руху по ґрунту підвищеної вологості, оскільки рух виконується лише по міжряддю.

Використання Раундапу перед жнивами зменшує кількість проходів по полю важкої техніки і дає змогу збирати врожай прямим комбайнуванням.

Якщо дозволяють кошти або є можливість кредиту на прийнятих умовах, рекомендуємо придбати агрегат для внесення в рядки мінеральних добрив на поля з технологією прямого посіву. З його допомогою можна внести добрива восени (фосфор і калій), а також провести підживлення влітку.

Одна з головних переваг ґрунтозахисної технології - економія часу, оскільки не треба проводити оранку та передпосівний обробіток ґрунту. Це надто важливо під час посіву. Будь-яка затримка з виконанням окремих операцій (погода, поломки техніки, перебої з пальним) у кінцевому підсумку має чітке грошове вираження — вартість втраченого чи недоотриманого врожаю, що є рівнозначним збільшенню виробничих затрат. За прямого посіву можна дістати можливість завершити сівбу в оптимальні строки і на більшій площі.

Вибираючи техніку (потужність, продуктивність, оснащеність змінними агрегатами та робочими вузлами), на думку Мельника І.О., слід виходити з розмірів площ, запланованих до без орного обробітку, характеру ґрунтів, вирощуваних культур, сівозмін, попередників, технології проведення окремих операцій.

Ґрунтозахисні технології обмежують можливості внесення мінеральних і органічних добрив. За класичного нульового обробітку це робиться лише під час посіву за допомогою відповідного обладнання сівалки. Проте, враховуючи, що в останні роки застосування всіх видів добрив в Україні значно скоротилося (через зменшення поголів'я худоби і птиці, фінансові труднощі господарств тощо) і навіть найродючіші ґрунти дуже виснажені, різкий перехід до без орного обробітку потребує особливо серйозної уваги до поповнення запасів поживних речовин ґрунту. Без цього заходу без орний обробіток успіху не матиме.

Внесення добрив при посіві є обов’язковим. Демонтовані з сівалок бункери для добрив можна знайти у будь-якій тракторній бригаді. І річ не лише у фінансових труднощах з придбанням добрив. Багато агрегатів вважають внесення добрив при посіві малоефективним заходом, оскільки на час формування розвиненої кореневої системи для рослин буде недоступною значна частина поживних речовин, адже їх вимивають дощі або вони перемістяться у більш глибокі шари ґрунту.

Проте за ґрунтозахисних технологій мають місце зовсім інші процеси. Оскільки ґрунт менше схильний о ерозії, набуває більш стабільної структури і краще утримує вологу, то й добрива краще фіксуються у його найвищому шарі. Тому рослини використовують поживні речовини набагато ефективніше, демонструючи значно більшу віддачу. За ґрунтозахисної технології концентрація коренів у верхньому шарі набагато більша, ніж за технології звичайної. Проте, як вже зазначалося вище, одного внесення під час посіву може виявитися недостатньо для створення потрібного агрофону. Згодом, за 3−4 роки, накопичення органічних речовин збільшить родючість ґрунту, і одного внесення може вистачити.