Анатомія і фізіологія собаки

ДЕРЖАВНА ПРИКОРДОННА СЛУЖБА УКРАЇНИ СХІДНЕ РЕГІОНАЛЬНЕ УПРАВЛІННЯ ХАРКІВСЬКИЙ ПРИКОРДОННИЙ ЗАГІН Анатомія і фізіологія собаки Харків, 2010

Зміст

• Анатомія і фізіологія собаки
• Системи органів травлення
• Система органів дихання
• Система органів кровообігу і лімфоутворення
• Система органів сечовиділення
• Система органів розмноження
• Будова і функції відділів головного мозку
• Обмін речовин і енергії

Анатомія і фізіологія собаки

Анатомією називається наука, яка вивчає форми, будову, взаємозв`язок і місце розташування частин організму.

Слово «анатомія» грецького походження і означає «розсікання на частини». Так названа ця наука тому, що розсікання на частини було колись єдиним методом вивчення будови організму. Таке вивчення було обмежено межами видимості неозброєним оком або під невеликим збільшенням лупою. В подальшому винахід мікроскопа дало можливість вивчити тонкості будови організму, і в теперішній час є ясне уявлення не тільки про зовнішню, але і про внутрішню будову кожного органа, тканини і навіть клітини живого організму.

Фізіологією називається наука, яка вивчає процеси, які відбуваються в живому організмі або, як говорять, функції живого організму.

Між будовою організму і його функціями є нерозривний зв`язок і взаємообумовленість. Як будова будь-якого органа і організму в цілому визначається його функціями, так і функція будь-якого органа і організму в цілому визначається його будовою. Зміни в одному викликають зміни в іншому. Будь-яка зміна в організмі відбувається в результаті змін, які відбуваються в його зовнішньому і внутрішньому середовище. Від характеру і ступені змін зовнішнього або внутрішнього середовища буде залежати характер і ступінь змін будови і функції органів або організму в цілому. Вирішальну роль в взаємозв`язку і обумовленості будови організму і його функцій грає нервова система з її координуючим органом — корою головного мозку.

Практичне значення вивчення спеціалістами-кінологами основ анатомії і фізіології собаки складається в тому, що ці основи є фундаментом, на який спирається теорія і будується практика службового собаківництва — практика догляду, утримання, годування, розведення, профілактика і лікування хвороб, дресирування і службове застосування собаки.

Організм собаки складається із різних по формі, величині і будові частин або органів. Але при цьому організм є не простою сумою окремих частин, а складною цілісною системою і являє собою єдине ціле.

Органом називається частина організму, яка має певну форму, внутрішню будову і яка виконує певну функцію в організмі. Такими частинами або органами є, наприклад, серце, нирки, око, шлунок та ін.

Кожний орган займає певне місце в організмі і знаходиться в щільному анатомічному і фізіологічному зв`язку з іншими органами.

Форма і внутрішня будова кожного органа обумовлені його функціями.

Органи, які виконують хоч і різні функції, але вони є послідовними стадіями загального фізіологічного процесу, утворюючи систему органів. Так, наприклад, ротова порожнина, шлунок, стравохід, кишечник виконують різні функції, але в той же час ці функції є частинами загального процесу травлення.

В організмі собаки розрізняють наступні системи:

систему органів руху;

систему органів травлення;

систему органів дихання;

систему органів кровоі лімфоутворення;

систему органів сечовиділення;

систему органів розмноження;

нервову систему і органів чуття;

систему органів внутрішньої секреції;

систему органів шкіряного покриву.

Систему органів руху складають кістки, зв`язки і м`язи. Кістки утворюють твердий, але пружний остов тіла тварини — скелет. За допомогою зв`язок утворюються більш або менш рухомі з`єднання кісток — суглоби. М`язи, які прикріплені до кісток, при своєму скороченні приводять кістки в рух.

Систему органів травлення утворюють: ротова порожнина — орган захоплення їжі, роздрібнення, змочування і опробування їжі; глотка і стравохід — органи, які проводять їжу в шлунок; шлунок, тонкі кишки, печінка і підшлункова залоза — органи перетравлення і всмоктування їжі; товстий кишечник — орган тимчасового накопичення неперетравлених останків їжі і виведення їх із організму.

Систему органів дихання складають: носова порожнина — орган, який зігріває, очищує і обстежує газоподібні речовини, які поступають при диханні повітря; гортань і трахея, як повітропровід, і легені - орган, в якому відбувається газообмін між повітрям, яке вдихується і кров`ю.

Система органів кровоі лімфообігу складається із кровоносних і лімфатичних судин, по яким циркулює в організмі кров і лімфа, серця — органа, який приводить в рух кров, лімфатичних вузлів і кісткового червоного мозку як органів кровотворення.

Систему органів сечовиділення утворюють: нирки — орган, який виділяє із крові відходи життєдіяльності клітин в вигляді сечі; сечоточники — які проводять шляхи від нирок до сечового міхуру; сечовий міхур — місце тимчасового скупчування сечі, і сечовипускальний канал — орган виведення сечі із сечового міхуру назовні.

До системи органів розмноження відносяться статеві органи, які є у тварин певної статі. І ті і інші складаються із статевих залоз, які вироблюють статеві клітини (у самців сім`я і у самок яйцеклітини) і із сполучних органів. У самок, крім того, є особливий орган — матка, яка є місцем розвитку плода. В функціональному відношенні з статевими органами самки пов`язані молочні залози.

Нервову систему в цілому утворюють центральна нервова система, периферична і вегетативна нервова система. До органів чуття відносяться органи зору, слуху, нюху, смаку і дотику. Функції нервової системи і органів чуття зводяться до сприймання всіх зовнішніх і внутрішніх подразнень, передачі їх в центральні частини нервової системи, а від них передачі збудження до того або іншого органу, що спонукають його до певної дії. Нервова система є ведучою, яка регулює всі процеси в організмі і здійснює взаємозв`язок організму з зовнішнім середовищем.

Систему органів внутрішньої секреції складають залози внутрішньої секреції, які вироблюють особливі речовини, які називаються гормонами. Ці речовини, виділяючись в кров, сприяють регулятивної діяльності окремих органів і їх систем в організмі тварини.

Систему загального покриву утворює шкіра і її похідні - волосся, м’якіші, кігті. Основною функцією шкіри є захист частин тіла від шкідливих впливів навколишнього середовища.

Всі органи і системи, які об`єднані взаємний зв`язком, взаємообумовленістю і взаємозалежністю, утворюють єдину цільну біологічну систему, яка називається організмом. Організм собаки являє собою складну систему, яка складаються із багаточисельного ряду частин, пов`язаних як один з одним, так і в вигляді комплексу з оточуючою природою.

Тканини і клітини. Тканиною називається група однорідних елементів (клітин), пов`язаних між собою і пристосованих до виконання будь-якої певної функції. По своєї будові тканини дуже різноманітні. В організмі собаки, як і в інших тваринах, розрізняють наступні тканини: а) епітеліальна тканина; б) з`єднувальна тканина; в) рідинна тканина; г) мускульна тканина; д) нервова тканина.

Епітеліальна тканина буває одношаровою і багатошаровою. В одношаровому епітелію форма і будова клітин бувають дуже різноманітними — високі, плоскі, циліндричні, кубічні, мерехтливі, залозисті. Багатошаровий епітелій характерний тим, що його клітини лежать в декілька шарів і також мають різноманітну форму — плоску, циліндричну та ін.

Однією із різновидів епітеліальної тканини є покривна тканина. Вона складається із клітин, які утворюють шари. Покривна тканина вистилає поверхню тіла тварини і порожнини усередині його. Вона служить для відгороджування інших тканин від зовнішнього середовища так, що проникнути в них без порушення цієї тканини не є можливим.

Крім функцій захисту, ця тканина має функції всмоктування і виділення. Покривна тканина характеризується відсутністю міжклітинної речовини.

З`єднувальна тканина, як показує сама назва, служить для зв`язування складних різних частин тіла собаки між собою. Вона дає їм м`який або твердий остов. Є декілька видів з`єднувальної тканини. По ступеню твердості основної речовини з`єднувальна тканина розділяється на м`яку волокнисту тканину, більш тверду хрящову і тверду кісткову тканину. При великої кількості в з`єднувальної тканини жирових клітин з`єднувальна тканина має назву жирової тканини. Для всіх видів з`єднувальної тканини характерно наявність великої кількості міжклітинної речовини, яка грає роль зв`язків. Міжклітинна речовина складається із основної речовини і волокон. Різниця видів з`єднувальної тканини залежить, головним чином, від різниці основної речовини. Основна речовина може бути нещільною, і тоді тканина буває м`якою. Якщо ж основна речовина ущільнюється, але все ж залишається гнучкою, то отримується хрящова тканина. А якщо ця речовина просочується солями вапна і стає твердою і міцною, то утворюється кісткова тканина. Є рідкі з`єднувальні тканини, які являються захистом організму від бактерій і шкідливих продуктів обміну речовин. Рідка тканина — кров і лімфа — є близькою по своєму походженню до з`єднувальної тканини.

Мускульна тканина складається із своєрідних, витягнутих в довжину клітин, чому ж їх називають не клітинами, а мускульними волокнами. Кожне мускульне волокно вдіто оболонкою. Зібрані в пучки мускульні волокна утворюють мускульну тканину. Численність пучків мускульних волокон, які з`єднані між собою з`єднувальною тканиною, утворюють мускул або м`язу. Мускульна тканина характеризується високою здатністю скорочуватися по своєї довжині.

Розрізняють поперечно-смугову і гладку мускульну тканину. Із поперечно-смугової мускульної тканини складаються скелетні м`язи. Скорочення поперечно-смугової мускульної тканини швидкі і підкорюються волі тварини. Ця мускульна тканина швидко втомлюється. Гладка мускульна тканина знаходиться, головним чином, в стінках внутрішніх органів, наприклад, кишечнику. Скорочення її не залежить від волі тварини. Скорочується вона сильно, але повільно і тривало; втомлюється мало.

Нервова тканина складається із нервових клітин з їх відростками. Вона володіє високою чутливістю і призначена для сприйняття і передачі подразнень як усередині організму, так і при спілкуванні з зовнішнім світом. Завдяки нервовій тканині організм отримує самі різноманітні відчуття звука, запаху та ін. За допомогою нервової тканини погоджуються функції всіх органів. Діяльність цієї тканини виявляється в тому, що прийнято називати «психічною» діяльністю.

Говорячи про тканини, ми вказували, що вони складаються із клітин. Наука, яка вивчає будову, хімічний склад, процеси життєдіяльності і розмноження клітин, називається цитологією (гр. kytos — порожнина, logos — наука).

Клітина — це структурна одиниця живих організмів, що являє собою певним чином диференційовану ділянку цитоплазми, оточену клітинною мембраною. Функціонально клітина є основною одиницею життєдіяльності організмів.

Клітини існують як самостійні організми й у складі багатоклітинних організмів. Хоч клітини тканин мають різну будову і виконують різні функції, вони мають багато спільних морфологічних особливостей (сформоване ядро, подібний набір органоїдів) і подібних функціональних властивостей (біосинтез білків, використання і перетворення енергії, процеси розмноження).

Клітини відрізняються за розмірами, формою (рис. 5 «Біологія «, ст.13), особливостями організації, функціями.

За формою клітини бувають: циліндричні і кубічні (в епітеліальних тканинах), дископодібні (еритроцити), кулясті (яйцеклітини), видовжені і веретеноподібні (м`язові), зірчасті (нервові). Серед клітин зустрічаються і такі, що не мають сталої форми, це так звані амебоїдні клітини (наприклад, лейкоцити).

Більшість клітин багатоклітинного організму мають розміри від 10 до 100 мкм, а найдрібніші - 2−4 мкм. У тварин розміри клітин не залежать від розмірів тіла. Відростки нервових клітин іноді досягають одного і більше метрів. Кількість клітин в організмі звичайно дуже велика.

Відкриття і вивчення клітини стало можливим завдяки винайденню мікроскопа і удосконалення методів мікроскопічних досліджень. Перший опис клітини зроблено у 1665 р. англійцем Р. Гуком. Пізніше з`ясувалося, що він відкрив не клітини (у власному розумінні терміна), а лише зовнішні оболонки рослинних клітин.

Прогрес у вивченні клітини пов`язаний з розвитком мікроскопії у ХІХ ст. На той час уявлення про будову клітини змінилося: за основу клітини приймалася не клітинна оболонка, а її вміст — протоплазма. У протоплазмі було відкрито постійний компонент клітини — ядро. Численні відомості про тонку будову і розвиток тканин і клітин давали можливість зробити узагальнення. Таке узагальнення зробив у 1839 р. німецький біолог Т. Шванн у вигляді сформульованої ним клітинної теорії. Він стверджував, що клітини рослин і тварин принципово схожі між собою. Розвинув і узагальнив ці уявлення німецький патолог Р. Вірхов. Він висунув важливе положення, яке полягало в тому, що клітини виникають тільки із клітин шляхом розмноження.

Створення клітинної теорії стало найважливішою подією в біології, одним із вирішальних доказів єдності всієї живої природи. Клітинна теорія сприяла розвитку ембріології, гістології і фізіології. Вона дала основу для матеріалістичного розуміння життя, для пояснення еволюційного взаємозв`язку організмів, для розуміння суті індивідуального розвитку.

Основні положення клітинної теорії зберегли своє значення і сьогодні, хоч більш ніж за 100 років були отримані нові відомості про структуру, життєдіяльність і розвиток клітин.

Суть сучасної клітинної теорії полягає в тому, що:

клітина — елементарна структурна та функціональна одиниця живих

організмів;

клітини різних організмів гомологічні за своєю будовою;

розмноження клітин відбувається шляхом поділу материнської

клітини;

багатоклітинні організми — це складні ансамблі клітин, поєднаних у

цілісні інтегровані системи тканин і органів, які і пов`язані між со;

бою міжклітинними, гуморальними і нервовими формами регуляції.

Система органів руху.

Скелетно-кісткова система собаки складається із кісток, хрящів і зв`язок. Скелет служить опорою для організму, придає тілу певну форму, захищає внутрішні органи тварини від зовнішніх впливів (деформацій) Скелет собаки може мати від 271 до 282 кісток (різниця за рахунок кількості хребців в хвості), з`єднаних між собою за рахунок зрощувань і суглобів. Форми кісток і їх розміри залежать від функціонального значення в організмі і положення в скелеті. На своїй поверхні вони мають бугорки, шороховатості, до яких своїми кінцями прикріпляються м`язи.

Основу кістки складають щільна і губчата речовини: щільне виконує функцію опори і захисту, а губчата придає кісті міцність, а суміжно з хрящами — ресорність, здатність пружинити. Кістки покрити надкісницею — тонкою щільною оболонкою. Через неї до кістки підходять судини і нерви. Надкісниця володіє особливими клітинами — кісткоутворювачами, за рахунок яких відбувається ріст щільної речовини кістки.

В хімічний склад кісток входять органічні і неорганічні з`єднання, перші надають пружність, другі - твердість. Нормальне співвідношення складових хімічних елементів кістки залежить від умов годівлі і догляду тварини, особливо в період росту і формування молодого організму.

Скелет собаки поділяється на осевий і периферичний.

Осевий скелет утворюється із скелета голови (черепа), тулуба і хвоста. Скелет тулуба поділяється на відділи, які складаються із різної кількості хребтів: шийний — 7, грудний -13, поперековий 7, крестцовий — 3, хвостовий -20−23. Хребти скелета тулуба утворюють хребтовий стовп, усередині його розміщений спинний мозок. Хребці грудного відділу з 13 парами ребер і грудною кісткою утворюють грудну клітку, яка захищає внутрішні органи (серце, легені). Череп (скелет голови) складається із великої кількості кісток і служить для розміщення головного мозку, органів чуття (зору, слуху, нюху, смаку), звідси беруть свій початок системи органів травлення і дихання.

Периферичний скелет складається із двох пар передніх грудних і задніх (тазових) кінцівок.

Грудна кінцівка починається з лопатки, потім плечова кістка, передпліччя, зап`ясток, п`ясток. Пальці на кінці мають міцні невтяжні кігті.

Грудна кінцівка з`єднується з хребтом ні суглобом, а міцним плечовими м`язами. Над лопаткою утворюється холка. Висота в холці вказує на висоту собаки і служить показником породи. Відхилення від стандарту вищі норм верхніх і нижніх меж є вадою. Тазова (задня) кінцівка починається з стегнової кістки, переходить в гомілку (великогомілкова і маленькогомілкова кістки), потім в передплюсну. Після цього йде плюсна, далі 4 фалангових пальці, які закінчуються кігтями. Іноді з внутрішньої сторони верхньої половини росте рудиментарний (прибулий) палець. Він не завжди з`єднаний з плюсною. В молодому віці його ампутують. Тазова кінцівка має суглобне з`єднання з тазом і фіксується м`язами тазостегнової групи. Кістки скелета з`єднані між собою за допомогою безперервних з`єднань (з утворенням зрощення — кістки черепа і таза) і переривистих з`єднань — за допомогою суглоба. Між кінцями кісток утворюється щілина — суглобна порожнина, а кінці стичних кісток покриті суглобним хрящем. Надкісниця, переходячи з однієї кістки на другу, утворює суглобну сумку, ще вона називається капсулою суглоба. Її внутрішній шар виділяє в суглобну порожнину слизисту рідину (синовію), яка служить для змащування суглобних поверхонь, що труться. Крім суглобних сумок з`єднання кісток в суглобах здійснюється за допомогою зв`язок. На передній кінцівки розрізняють слідуючи суглоби: плечовий суглоб — місце з`єднання лопатки з плечовою кісткою; ліктьовий суглоб — місце з`єднання плечової кістки з лучової та ліктевою кістками; зап`ястний суглоб — місце розташування зап`ястних кісточок; п`ястно-фаланговий суглоб; суглоби фаланг. На задній кінцівки розрізняють: тазостегновий суглоб — місце з`єднання таза з стегновою кісткою; колінний суглоб — між стегном, колінною кісткою і гомілкою; стрибальний суглоб — між гомілкою і кістками плюсни; плюсно-фаланговий суглоб; суглоби фаланг.

Мал.1. Скелет собаки: 1 — череп; 2 — нижня щелепа; 3 — хребетний стовп (ЗА — шийні, ЗБ — грудний, 3В — поясний, ЗГ — крестцовий, 3Д — хвостовий); 4 — ребро; 5 — грудна кістка; 6 — лопатка; 7 — плечова кістка; 8 — лучева кістка; 9 — ліктева кістка; 10 — зап’ястя; 11 — п’ясть; 12 — пальці; 13 — підвздошна кістка; 14 — сідалішна кістка; 15 — лонна кістка; 16 — стегно; 17 — колінна чашечка; 18 — велика берцова кістка; 19 — мала берцова кістка; 20, 21 — плюсна.

Знання скелета собаки, назви кісток і суглобів має практичне значення при оцінці собаки по зовнішнім ознакам (екстер`єру).

Щоб приводити в рух кістковий апарат, організм має мускульний апарат руху. Мускульний апарат складають м`язи. Величина і форма м`яз бувають різні і залежать від функції. Є м`язи довгі, в вигляді веретена, з довгими сухожилками. Вони розташовуються на кінцівках. Є м`язи широкі, в вигляді стрічки, шару або веєрів. З них побудовані стінки порожнин — черевної і грудної.

Мал.2. М’язи (мускули) собаки:

1 — лобний; 2 — жувальний; З — грудинно-щитовидний; 4 — плечеголовний; 5 — трапецієвидний; 6 — дельтовидний; 7 — плечовий; 8 — трьохголовий; 9 — широкий; 10 — грудний; 11 — брюшний зовнішній; 12 — ягодичний; 13 — напружувач фасції бедра; 14 — напівсухожильний; 15 — двохголовий м’яз стегна.

По характеру своєї дії по відношенню змін положення кісток м`язи діляться: на згиначі, які зменшують кут між кістками, і розгиначі, які збільшують цей кут; м`язи, які приводять і відводять; піднімають; обертають та ін.

По своєму положенню скелетні м`язи діляться: на шкірні м`язи, м`язи голови, шиї, попереку передньої кінцівки і самої кінцівки, м`язи спини, грудної клітини, черевної стінки, хвостові м`язи, м`язи попереку задньої кінцівки і самої кінцівки.

Сила м`яз залежить від кількості м`язових волокон, які містяться в неї. Чим більше волокон, тим міцніше м`яз.

В момент діяльності в м`язах відбуваються хімічні і теплові зміни, а також перетворювання хімічної енергії в механічну.

М`язи можуть робити лише на протязі певного часу. Через деякий час можна помітити, що скорочення м`яз поступово послабляється. Настає явище стомлення. Воно настає внаслідок накопичення в м`язах кислих продуктів обміну (вуглекислоти, молочної кислоти та ін), щоб м`язи могли знову працювати їм необхідний відпочинок. Під час відпочинку відбувається відділення стомлюючих речовин, поповнення запасів органічних матеріалів, які були витрачені при надходженні достатньої кількості кисню.

Стомлення м`язів треба відрізняти від почуття втомленості. Почуття втомленості виражає зміни всього організму, його нервової системи, серцево-судинної системи та ін. Максимальна продуктивність в м`язовій роботі без сильної втоми досягається правильним навантаженням тварини і застосуванням відповідного темпу в роботі. Крім того, підвищення працездатності м`яз залежить від вгодованості собаки, кормового режиму і тренування.

Рухи собаки є складним м`язовим актом, в здійсненні якого приймають участь не тільки м`язи, але й нервова система. Вона керує скороченням окремих м`язів так, що організм отримує можливість здійснювати дуже складні рухи.

Основним принципом рухів є дії антагоністів — згиначі і розгиначі, які є приводячими і відводячими м`язами.

Рухи собаки відбуваються в результаті переміщення центра ваги тіла. При спокійному положенні собаки центр ваги його лежить усередині тулуба трохи назад від місця кріплення передніх кінцівок. Для збереження рівноваги собаці необхідно, щоб вертикальна довжина, яка проходить через центр тяжіння тіла, знаходилися в площині, яка обмежена чотирма кінцівками. При русі собаки уперед центр тяжіння переноситься в тому ж напрямку, і вертикальна лінія, яка проходить через центр тяжіння, виходить за межі вказаної плоскості. Собака, щоб не впасти намагається знайти опору для переміщення тулуба і висуває передню кінцівку, яка знаходиться на однієї діагоналі з задньою кінцівкою, з якої почався рух.

Спостерігаючи за рухом собаки, можна відмітити, що передня і задня кінцівки однієї сторони періодично зближуються, в той час як кінцівки іншої сторони віддаляються одна від іншої.

Рух кінцівок складається із: а) підняття кінцівок з землі в витягнутому положенні, що швидко переходить в зігнуте; б) виносу зігнутої кінцівки уперед при постійному зменшенні зігнутості; в) опускання кінцівки на землю; г) опора кінцівки на землю.

При русі передньої кінцівки перш за все піднімається лопатка. Її нижній кінець і плечовий кут переміщуються уперед. Після цього скорочуються розгиначі м`язів, кінцівка випрямляється і опускається на землю.

При русі задньої кінцівки спочатку відбувається згинання в тазостегновому суглобі, при цьому згинаються і інші суглоби. Потім настає розгинання суглобів, і нога опирається на землю.

Загальний принцип руху кінцівок при всіх алюрах однаковий. Кожна кінцівка робить дві фази — упирання і перенос. Швидкість руху собаки уперед збільшується при великої довжині передпліччя і гомілки і більшої гостроти кутів в лопаточно-плечовому і тазостегновому суглобах. При цих умовах кінцівка може виноситися уперед далі розпрямлення вказаних кутів відбудеться на більшу величину, в результаті чого і тіло переміщується уперед на більшу відстань.

Стояння собаки являє собою складний м’язовий акт, в якому приймають участь багаточисельні м`язи тіла. При стоянні виникає необхідність перетворити легко згинаючі кінцівки в нерухомі підпорки і постійно орієнтуватися в положенні центра тяжіння тіла. Для більшості видів тварин, в тому числі і собак, стояння вимагає витрати великого м`язового зусилля. Тому ці тварини більше лежать.

Лежання собаки на боку відбувається при малої витраті м`язових зусиль, внаслідок чого він під час відпочинку більшою частиною користується таким видом лежання. Лежання на животі вимагає значних м`язових зусиль і втомлює собаку.

Сидіння супроводжується витратою м`язової роботи і стомлює собаку. При сидінні задні кінцівки собаки приймають таке ж положення, як при лежанні на животі або як при лежанні на боку. Перше положення задніх кінцівок викликає більше м`язове стомлення, ніж друге. Передні кінцівки при сидінні служать підпоркою для задньої частини тулуба, як і при стоянні.

Системи органів травлення

Життя організму неможливо без поповнення його тканин енергією, «будівельним матеріалом», вітамінами, мінеральними речовинами і водою. Воно здійснюється за рахунок їжі. Для того щоб з харчових продуктів вивільнилась енергія і вони стали придатними для процесу обміну речовин, їжа в травному апараті піддається механічній і хімічній обробці. Така обробка відбувається під впливом ферментів до складових частин, які придатні до всмоктування в кишках і дальшого засвоєння в тканинах.

Процеси, що забезпечують фізичну і хімічну зміну їжі з подальшим всмоктуванням поживних речовин у кров і лімфу, називаються травленням. Фактично травлення здійснює вивільнення поживних речовин із продуктів харчування та їхню утилізацію.

Неперетравлені рештки харчових мас видаляються з травного каналу у вигляді калу. З ним виводяться солі, пігменти, шкідливі для організму речовини.

Травлення в цілому, а також переміщенню харчової кашки по травному каналу, сприяють рухливий стан, фізичне навантаження, нормальний стан психіки.

Основними поживними речовинами, які надходять з їжею, є білки, вуглеводи і жири. Білки та їхні складові частини — амінокислоти — виконують в організмі головним чином пластичну (будівельну) роль. Вуглеводи і жири є переважно енергетичними речовинами. Крім цих трьох видів поживних речовин у харчуванні собаки важливу роль виконують вітаміни, органічні кислоти, в тому числі й нуклеїнові кислоти, мінеральні речовини та інші, які не є джерелом енергії, але без них неможливе засвоєння поживних речовин в організмі.

Харчові продукти раціону службового собаки різноманітні і поділяються на тваринні і рослинні.

Травлення відбувається в травній системі, яка має спеціальні залози, що синтезують ферменти. Ферменти — біологічно активні речовини, здатні прискорювати біохімічні реакції. Вони виконують роль біокаталізаторів. Травні ферменти здійснюють розщеплення компонентів їжі в травному каналі.

Утворюються ферменти в клітинах травних залоз: слинних, шлункових, підшлункової, стінки кишок. Із цих залоз ферменти виділяються в складі слини і травних соків: шлункового, кишкового, підшлункового. Кожний із ферментів має властивість виконувати певну функцію, тобто характеризується специфічністю дії. Так, ферменти, які розщеплюють білки, діють тільки на них.

Систему органів травлення утворюють:

ротова порожнина з органами, які в ній знаходяться;

глотка;

стравохід;

шлунок;

тонкий і товстий відділи кишечнику, а також печінка і підшлункова

залоза.

Мал.3. Схема органів травлення собаки:

1 — ротова порожнина; 2 — слинні залози; 3 — глотка; 4 — стравохід; 5 — шлунок; 6 — дванадцятипала кишка; 7 — тонка кишка; 8 — подвздошна кишка; 9 — сліпа кишка; 10 — ободочна кишка; 11 — пряма кишка; 12 — печінка; 13 — жовчний міхур; 14 — підшлункова залоза; 15 — діафрагма.

Травлення в порожнині рота — складний процес, що оцінює смакові якості їжі, ступінь її придатність для організму, подрібнення, просочування слиною.

Ротова порожнина утворена спереду губами, збоку — щоками, зверху — піднебінням, знизу — язиком і дном рота, ззаду вона переходить в глотку. Стінки рота вистелені слизовою оболонкою, яка містить багато дрібних залоз, що виділяють слиз.

Верхній і нижній ряди зубів поділяють ротову порожнину на передротову і власне ротову. Передротова порожнина — це простір між губами, щоками і зубами. За допомогою зубів їжа подрібнюється. Зуби зовні вкриті емаллю, під якою міститься дентин, у корені - цемент.

Зуби — виконують функцію захвату їжі і її роздрібнення, а також служать для захисту і нападу у собак.

У молодого собаки нараховується 32 молочних зуба, які потім змінюються 42 постійними зубами. По призначенню (функції) і формі зуби діляться на різці (12 шт., по 6 на кожній щелепі), клики (4 шт., по 2 з кожної сторони щелепи), корінні (26 шт., 12 верхніх і 14 нижніх).

Корінні діляться на премоляри (передкорінні) і моляри (корінні).

Мал.4. Зубна аркада собаки.

А — верхня щелепа, Б — нижня щелепа: I І, I II, I III — різці; С — клики;

Р-І, II, Ш, IV — премоляри; М-I, II, III — моляри; Р-IV — сікущі зуби.

У цуценяти розвиток молочних зубів починається в двохтижневому віці. В 3,5 -5 місяця вони замінюються на постійні. Молочну стадію проходять всі зуби за винятком молярів — вони є постійними з самого початку.

Кожний зуб складається з коронки, шийки, кореня. Всередині зуба є порожнина, заповнена пульпою, яка утворена пухкою сполучною тканиною, судинами і нервами.

Зубна формула собаки виражається наступними цифрами:

6х2×8х4

6х2×8х6

Перша цифра позначає кількість різців, друга — кликів, третя — премолярів, тобто корінних зубів, які мають молочних попередників, і четверта цифра — молярів (постійні, які не змінюються коріння зуби). Формула має таке написання: R 3; С 1; рм 3; м 2,3 1 3 3

де буквою R позначають різці; м — моляри; причому в цю формулу включають тільки половину щелепи.

Слинні залози — парні утворення, (білявушна, підщелепна, підязична), які виділяють слину в ротову порожнину, через вивідні протоки. Слина служить для зволоження ротової порожнини і твердих харчових мас, а також є своєрідним «хладагентом» — випаровуючись з поверхні язика, вона виводить надмір тепла із організму собаки (потовими залозами організм собаки не володіє). За добу у великої собаки утворюється до 1,5 л слини. Слиновиділення у собаки є постійним. Густина слини у собаки складає 1,005 — 1,008, склад води 98−99%, величина Рн 7,56.

В слині міститься неорганічні (хлориди, фосфати, гідрокарбонати калію, натрію, кальцію і магнію, сліди сульфатів, аміаку, радонової луги) і органічні (альбуміни, глобуліни, муцини, фермент дистаза) компоненти.

У собак є особливість по відношенню лизоцимної активності слини. Вона володіє сильно вираженими бактерицидними властивостями. Зализування рани у цих тварин сприяє прискоренню загоєння.

Язик — прикріплений до дна ротової порожнини і являє собою мускульний орган, який володіє високою рухливістю. Він активно приймає участь в прийманні води, рідкої їжі, в пережовуванні і ковтанні твердого корма, а також служить органом смаку і теплорегуляції.

Горлянка — воронкоподібна порожнина, яка є продовженням ротової. Тут перехрещуються дихальний і травний тракти.

Стравохід — мускульна трубка, яка з`єднує ротову порожнину з шлунком. Він забезпечує руху харчовій маси із горлянки в шлунок.

Шлунок — поширена частина травної трубки в вигляді зігнутої мішкоподібної порожнини. Він розташовується в передньому відділі черевної порожнини, більшої частиною — в лівому підребрі. Під впливом шлункового соку в шлунку відбувається перша стадія перетравлення їжі. Завдяки скороченням гладкої мускулатури шлунка їжа рухається невеликими порціями в тонкий кишечник і далі. У собак середнього формату об`єм шлунка складає 2 — 2,5 літра.

Кишечник — є продовженням шлунка і ділиться на тонкий і товстий відділи. Він кріпиться до хребта за допомогою брижейки (спеціальної м`язової зв`язки), по якої проходять нерви, кровоносні і лімфатичні судини. Загальна довжина кишечнику у собак складає 3−4 метра.

Тонкий відділ кишечнику служить для перетравлення їжі при участі кишечного соку і всмоктування поживних речовин, які виведені за допомогою спеціальних травних ферментів.

Печінка — велика залоза, функція якої в системі органів травлення значна. Вона виділяє в тонкий відділ кишечнику жовч. Жовч перетворює жири до такого стану, що вони набувають здатність всмоктуватись в кровоносні судини кишечних стінок.

Підшлункова залоза — відноситься до системи залоз внутрішньої секреції. Вона виділяє в кишечник підшлунковий сік, а безпосередньо в кров — гормон інсулін, який регулює рівень змісту цукру в кров і його витрати.

Товстий відділ кишечнику — тут закінчується всмоктування поживних речовин і відбувається формування калових мас для виведення їх назовні через задньопрохідний отвір.

Система органів дихання

Дихання — це сукупність процесів, внаслідок яких відбувається використання організмом кисню і виділення вуглекислого газу.

Дихання собаки охоплює такі процеси: а) обмін повітря між зовнішнім середовищем і альвеолами легень — вентиляція легень; б) обмін газів між альвеолярним повітрям і кров`ю — дифузія газів у легенях; в) транспорт газів кров`ю; г) обмін газів між кров`ю і тканинами в тканинних капілярах — дифузія газів у тканинах; д) використання кисню клітинами і виділення ними вуглекислого газу. Процеси, які поіменовані пунктами а) — г), складають так зване зовнішнє дихання, яке вивчає наука фізіологія. Останній процес (д) складає внутрішнє, або тканинне дихання; воно вивчається біохімією.

Нормальне функціонування, тобто життя організму, можливе тільки за умови поповнення енергії, яка безперервно витрачається. Свої енергетичні витрати організм відновлює за рахунок енергії, яка вивільняється в ньому при окисленні поживних речовин. Як відомо, переважна більшість, окисних процесів, які відбуваються в організмі тварин, відбувається тільки при наявності кисню, тому для забезпечення окисних процесів, а отже, і для збереження життя необхідне постійне надходження в організм кисню.

При окисних процесах утворюються продукти розпаду, в першу чергу — вуглекислий газ, який повинен бути виведений із організму. Таким чином, одночасно з безперервним надходженням кисню має відбуватись і видалення вуглекислого газу. Цю функцію здійснюють органи дихання. Отже, значення дихання полягає в обміні газів між організмом і навколишнім середовищем, тобто в надходженні кисню і виведенні вуглекислого газу.

Крім газообміну, дихання є важливим фактором теплорегуляції. Зігріваючи вдихуване повітря, легені втрачають теплову енергію. Значна кількість енергії витрачається при випаруванні води з величезної поверхні легень.

Поряд з цим легені виконують функцію виділення, оскільки через них виводяться із організму вуглекислий газ, аміак і деякі інші леткі речовини. При відхаркуванні і кашлі з слизом видаляються деякі продукти обміну речовин (сечовина, сечова кислота), а також частинки пилу і мікроорганізми, які потрапляють в дихальні шляхи. Зі слизом, що утворюється в дихальних шляхах, виводяться і солі мінеральних речовин.

Слизова оболонка носової порожнини містить рецептори, які сприймають запахи, і обумовлюють нюх. Орган дихальної системи — гортань — містить голосовий апарат, який створює звуки.

Органи дихання: носова порожнина з приносовими пазухами, носова і ротова частина глотки, гортань, трахея, бронхи, легені.

Носова порожнина ділиться хрящовою перетинкою на дві половини — праву і ліву. На перетинці розташовуються три носові раковини, які утворюють носові ходи: верхній, середній і нижній. Стінки порожнини носа вкриті слизовою оболонкою з миготливим епітелієм. Війки епітелію, рухаючись різко і швидко в напрямку ніздрів і повільно і плавно в напрямку легень, затримують і виводять назовні пил і мікроорганізми, які осідають на слиз оболонки. Слизова оболонка носової порожнини має густу сітку кровоносних судин і капілярів. Кров, що тече по цих судинах, зігріває або охолоджує повітря, яке собака вдихає. Залози слизової оболонки виділяють слиз, який зволожує стінки порожнини і знижує життєздатність бактерій, які потрапляють з повітря. У слизовій оболонці верхньої носової раковини і верхнього відділу перегородки носа розташовані спеціальні нюхові клітини (рецептори), які утворюють периферичну частину нюхового аналізатора (органа нюху).

Носова порожнина сполучається з приносовими пазухами (порожнинами), які знаходяться в кістках черепа: верхній щелепі (гайморова), лобній і криловидній (або основній).

Таким чином, повітря, яке надходить у легені через носову порожнину, очищається, зігрівається і знезаражується.

Із порожнини носа через хоани повітря надходить у носову, ротову частину глотки, а потім — у гортань.

Гортань розташована на передній частині шиї і зовні її частину видно як підвищення, яке називають кадиком. Гортань не тільки повітроносний орган, але й орган утворення голосу. Зверху вхід у гортань прикривається надгортанником, який перешкоджає потраплянню їжі в гортань і дихальні шляхи.

Стінки гортані утворені хрящами і зсередини вкриті слизовою оболонкою з миготливим епітелієм, який відсутній на голосових зв`язках і на частині надгортанника. Гортань утворюють три непарних (персневидний, щитовидний, надгортанник) та три парних (черпакуваті, ріжкуваті, клиноподібні) хрящі. Вони сполучені між собою напіврухомо. До них прикріплюються м`язи і голосові зв`язки, які ідуть паралельно одне одному. Між голосовими зв`язками правої і лівої половин розташована голосова щілина, ширина якої змінюється залежно від ступеня натягу зв`язок, які також називають голосовими. Їхні ритмічні скорочення супроводжуються скороченням голосових зв`язок. Від цього струмінь повітря, що видихається, набуває коливального характеру. Виникають звуки, голос. Відтінки голосу залежать від резонаторів, роль яких виконують порожнини дихального шляху, а також глотка, ротова порожнина.

Нижній відділ гортані переходить у трахею. Вона розташована у грудній клітці спереду від стравоходу. І ділиться на два головних бронхи: лівий і правий.

Трахея складається із 16−20 неповних (приблизно 2/3 кола) хрящових кілець, з`єднаних між собою зв`язками. Задня стінка трахеї (де немає хрящових утворів) перетинчаста, в ній є гладенькі м`язові волокна і вона прилягає до стравоходу. Це створює сприятливі умови для проходження їжі по стравоходу.

Стінки бронхів також складаються із хрящових півкілець, які, як і в трахеї, запобігають закриттю просвіту. Разом з кровоносними судинами і нервами бронхи входять в легені. Бронх, що входить в праву легеню, поділяється на три гілки відповідно до кількості часток легені. Бронх, який входить у ліву легеню, поділяється на дві гілки. У кожній легені гілки багаторазово поділяються, утворюючи так зване бронхіальне дерево легені. Всередині трахея і бронхи вкриті слизовою оболонкою. Найтонші бронхи називаються бронхіолами. Вони закінчуються альвеолярними ходами, на стінках яких розташовані легеневі пухирці, або альвеоли. Діаметр альвеол 0,2 — 0,3 мм. Стінка альвеоли складається із одного шару плоского епітелію і тонкого шару еластичних волокон. Альвеоли вкриті густою сіткою кровоносних капілярів, у яких відбувається газообмін. Вони утворюють дихальну (газообмінну) частину легень, а бронхи — повітроносний відділ. Загальна поверхня легень в 50 — 75 разів більше, ніж уся поверхня тіла собаки.

Легені являють собою парний орган. Ліва і права легені займають майже всю грудну порожнину. Права легеня більша і складається з трьох часток, ліва — із двох часток. На внутрішній поверхні легень розташовані ворота легень, через які проходять бронхи, нерви, легеневі артерії, легеневі вени, нерви і лімфатичні судини.

Зовні легені вкриті сполучно-тканинною оболонкою — плеврою, яка складається із двох листків: внутрішній листок зростається з повітроносною тканиною легені, а зовнішній — із стінками грудної порожнини. Між листками утворюється простір — порожнина плеври. Поверхні обох оболонок дуже гладенькі і ковзкі, постійно зволожуються. Тому в нормі не відчувається їх тертя під час дихальних рухів. У плевральній порожнині тиск на 6−9 мм рт. ст. нижчий від атмосферного. Все це сприяє рухам легень під час вдиху і видиху.

Роблячи вдих і видих, собака вентилює легені, підтримуючи в альвеолах відносно стабільний склад газів. Собака дихає атмосферним повітрям з великим вмістом кисню (20,9%) і низьким вмістом вуглекислого газу (0,03%), а видихає повітря, в якому кількість кисню знижується, а вуглекислого газу — збільшується (табл.1).

Таблиця 1. Склад вдихуваного, видихуваного і альвеолярного повітря.

Як видно із таблиці склад альвеолярного повітря відрізняється від вдихуваного і видихуваного. Це пояснюється тим, що під час вдиху в альвеоли надходить повітря повітроносних шляхів (тобто видихуване), а при видиху, навпаки, до видихуваного (альвеолярного) домішується атмосферне повітря, яке міститься в тих же повітроносних шляхах (об`єм мертвого простору).

У легенях кисень із альвеолярного повітря переходить у кров, а вуглекислий газ із крові переходить в легені шляхом дифузії через стінки альвеол і кровоносних капілярів. Загальна товщина їх становить близько 0,4 мкм. Напрямок і швидкість дифузії визначається парціальним тиском газу, або його напругою (табл.2).

Таблиця 2. Парціальний тиск кисню і вуглекислого газу у вдихуваному і альвеолярному повітрі та їх напруга у крові.

(Парціальний тиск і напруга, по суті, синоніми, але про парціальний тиск кажуть, якщо даний газ перебуває в газовому середовищі, а про напругу — якщо він розчинений в рідині). Парціальним тиском газу називають ту частину загального тиску газів, яка припадає на даний газ.

Як видно із табл.1 різниця між напругою газів у венозній крові і парціальним тиском їх в альвеолярному повітрі становить для кисню близько 70 мм рт. ст., а для вуглекислого газу — 7 мм рт. ст.

Швидкість дифузії вуглекислого газу із крові в 25 разів більша, ніж кисню, тому за рахунок різниці в 7 мм рт. ст. вуглекислий газ встигає виділитися із крові.

Кров транспортує кисень від легень до тканин і вуглекислий газ від тканин до легень. В крові, як і у всякій рідині, гази можуть перебувати у двох станах: фізичного розчину і хімічно зв`язаним. Вуглекислий газ і кисень розчиняються в плазмі крові в невеликій кількості. Основна маса кисню і вуглекислого газу переноситься в хімічно зв`язаному вигляді. Основний переносник кисню — гемоглобін крові, кожний грам якого зв`язує 1, 34 см куб. кисню. Вуглекислий газ переноситься кров`ю в основному у вигляді хімічних сполук — натрію і калію гідрокарбонатів, але частина його переноситься і гемоглобіном (близько 10%).

Збагачена киснем у легенях кров по великому колу розноситься до всіх тканин організму, де відбувається дифузія в тканини, зумовлена різницею напруги в крові і тканинах. У клітинах тканин кисень використовується в біохімічних процесах тканиною (клітинного) дихання — процеси окиснення вуглеводів, жирів, білків.

Кількість використання кисню і виділення вуглекислого газу змінюються в однієї і тієї ж тварини. Залежить це не тільки від стану здоров`я, але й від фізичної активності, харчування, віку, статі, температури середовища, маси і площі поверхні тіла тощо. Наприклад, на холоді газообмін підсилюється, чим підтримується сталість температури тіла.

Рух повітря в дихальних шляхах здійснюється шляхом ритмічних дихальних рухів — вдиху і видиху. Під час вдиху відбувається збільшення грудної клітки завдяки опусканню діафрагми і підніманню ребер. Діафрагма — грудиночеревна перепона — утвір, що відмежовує у собаки грудну порожнину від черевної. Вона має вигляд поперечно розміщеної куполоподібної м`язовосухожильної пластинки, краї якої прикріплені до стінок грудної клітки. Її опускання здійснюється за рахунок скорочення посмугованих м`язових волокон, що робить купол більш плоским. При опусканні діафрагми органи черевної порожнини відсуваються вниз і в боки, що супроводжується рухами стінки живота.

Ребра під час вдиху піднімаються догори, тобто займають більш горизонтальне положення за рахунок вирівнювання лінії зчленування ребра і хряща, що супроводжується збільшенням об`єму грудної порожнини. Ребра піднімаються завдяки скороченню зовнішніх міжреберних м`язів, які прикріплюються косо від ребра до ребра.

Крім діафрагми, зовнішніх міжреберних м`язів у процесі вдиху беруть участь міжхрящові м`язи трахеї, бронхів. Під час глибокого вдиху грудна порожнина розширюється більше, ніж під час спокійного. Глибокий вдих викликається одночасним скороченням міжреберних м`язів, діафрагми, а також деяких (трапецієвидний, ромбовидний, великий і малий грудні тощо) м`язів грудей і плечового пояса, які піднімають ребра вище, ніж під час спокійного вдиху.

Описаний механізм забезпечує збільшення об`єму грудної клітки, що зумовлює відтягування пристінкової плеври. Оскільки у вузькому проміжку між нею і легеневою плеврою тиск нижчий від атмосферного, легенева плевральна оболонка присмоктується до пристінкової і теж розтягується, розтягуючи і пружну легеневу тканину. В результаті відбувається збільшення об`єму легень і наповнення їх повітрям із дихальних шляхів, де тиск вищий. Так здійснюється вдих, при цьому переборюється ряд опорів: еластична тяга легень, опір реберних хрящів, маса грудної клітки, що піднімається вгору, опір черевних органів та стінок живота.

Після закінчення вдиху дихальні м`язи розслаблюються і грудна клітка повертається до вихідного положення (видих). Спокійний видих відбувається пасивно, без участі м`язів. При глибокому видиху до еластичних сил, що стискують грудну клітку, приєднується скорочення внутрішніх міжреберних м`язів і м`язів живота, що з силою відтискують черевні органи і діафрагму вгору. Від цього ребра більше опускаються, купол діафрагми випинається, грудна порожнина зменшується більш, ніж під час спокійного видиху.

Розрізняють три типа дихання: черевної, грудної і реберно-черевної. У собак в спокійному стані тип дихання буває черевним. При глибокому диханні він стає реберно-черевним. Грудної тип дихання буває тільки при задишки. Число дихальних рухів собаки в спокійному стані (за хвилину): Маленької 18 — 26, великої 14 — 22.

Система органів кровообігу і лімфоутворення

Система органів кровообігу складається із серця, кровоносних судин (артерії, вени, капіляри), кров. Кровотворні органи — селезінка, червоний кістковий мозок, лімфатичні вузли.

Кров — рідка сполучна тканина, яка циркулює в судинній системі і складається з рідкої частини — плазми (55−60%) і кров`яних клітин (40−45%). Разом з лімфою і тканинною рідиною кров утворює внутрішнє середовище організму. Перебуваючи в постійному русі, кров постачає всі органи і тканини розчиненими в ній речовинами. Вода і розчинені в ній речовини переходять із крові в тканинну рідину, яка омиває кожну клітину. Це забезпечує постійний обмін речовин між органами. Лімфа утворюється із тканинної рідини в лімфатичних капілярах. Неперервне змішування крові, тканинної рідини і лімфи допомагає підтримувати сталість їхнього складу. Аналізуючи транспортну функцію крові, можна виділити кілька основних напрямів.

1. Дихальна функція полягає в перенесенні кисню від легень до тканин і вуглекислого газу в зворотному напрямку.

2. Поживна функція здійснюється шляхом перенесення поживних речовин (амінокислот, глюкози, жирних кислот тощо) від органів травлення або від органів, у яких ці речовини депонуються, до тканин, в яких відбувається їхнє подальше перетворення.

3. Видільна (екскреторна) функція пов`язана з перенесенням кінцевих продуктів дисиміляції в нирки або інші органи (шкіра, травний апарат, легені), кров також бере участь у процесі утворення сечі.

4. Регуляторна функція пов`язана з транспортом гормонів та інших біологічно активних речовин, за допомогою яких здійснюється регуляція функції окремих органів.

5. Терморегуляторна функція. Маючи високу теплопровідність і теплоємність кров, циркулюючи у кровоносних судинах, збільшує втрату тепла у випадку перегрівання організму, або навпаки, зберігає його при переохолодженні. Це відбувається внаслідок зміни просвіту кровоносних судин у шкірі, підшкірній клітковині, м`язах і внутрішніх органах.

6. Гомеостатична функція (підтримання динамічної стабільності внутрішнього середовища організму) досягається завдяки тому, що кров, омиваючи усі органи і тканини, здатна нормалізувати склад внутрішнього середовища під безпосереднім контролем нервової системи, яка у відповідь на зміни середовища змінює характер діяльності тієї чи іншої системи організму.

7. Кров виконує також і захисну функцію, яка здійснюється лейкоцитами, що здатні до фагоцитозу, і речовинами, що забезпечують гуморальний захист організму від шкідливих мікроорганізмів, які потрапили в організм. У крові є антитіла, з якими зв`язаний імунітет. До захисної функції слід також віднести здатність крові до зсідання, внаслідок чого припиняється кровотеча при пораненні.

Плазма крові є її рідкою частиною, яка складається із розчинених у воді білків, вуглеводів, солей, біологічно активних речовин (гормонів, ферментів тощо), а також продуктів клітинної дисиміляції, які підлягають виведенню із організму. Плазма крові, проходячи через кровоносні капіляри, безперервно отримує і віддає різні речовини, але її склад залишається відносно стабільним. Плазма містить близько 92% води, 7 — 8 — білків, 0,12 — глюкози, 0,7 — 0,8 — жирів, 0,9% - солей.

Білки плазми крові характеризуються різними специфічними функціями і властивостями і діляться на три основні групи: альбуміни — -4,5%; глобуліни — 1,7−3,5 і фібриноген — 0,4%. Фібриноген має значення при зсіданні крові; гамаглобулінова фракція містить антитіла, які забезпечують імунітет до різних інфекційних захворювань; інші види білків відіграють важливу роль в підтриманні колоїдно-осматичного тиску, який регулює вміст води в крові.

Глюкоза є основним джерелом енергії для клітин. Зниження кількості глюкози в плазмі крові призводить до різкого підвищення збудливості клітин головного мозку що тягне за собою появу судом. При дальшому зменшенні концентрації глюкози порушуються кровообіг, дихання і настає смерть.

До мінеральних речовин плазми відносять солі Nа, Са, К тощо. Співвідношення і концентрація іонів цих елементів відіграють важливу роль у життєдіяльності організму собаки. Стабільність хімічного складу плазми крові підтримується за рахунок нейрогуморальної регуляції організму.

Еритроцити, червоні кров`яні тільця, перебувають у плазмі в завислому стані і визначають колір крові. Вони являють собою в нормі без`ядерні двовгнуті клітини округлої форми. До складу еритроцитів входить специфічний пігмент крові - гемоглобін, який являє собою білок, зв`язаний з атомом заліза. Еритроцити утворюються в червоному кістковому мозку, який заповнює порожнини деяких кісток. Живуть вони 3−4 місяці. Щосекунди в селезінці і печінці руйнується близько 2,5 млн еритроцитів і така сама кількість їх утворюється в кістковому мозку.