Вплив батьківського виховання на становлення самооцінки підлітка

Тернопільський національний педагогічний університет

імені Володимира Гнатюка Кафедра практичної психології

КУРСОВА РОБОТА з теоретичної психології

на тему: «Вплив батьківського виховання на становлення самооцінки підлітка»

Студентки 3 курсу зПС-31 групи напряму підготовки 6.30 102 «Психологія»

Лобенок В.М.

Керівник: канд. псих. наук, доцент Андрійчук І.П.

м. Тернопіль — 2013 рік

ЗМІСТ Вступ Розділ 1. Самооцінка як центральне утворення особистості

1.1 Становлення самосвідомості підлітка: почуття дорослості, самоствердження, самооцінка

1.2 Особливості Я-концепції підлітка

1.3 Зовнішність та самооцінка підлітка Розділ 2. Проблема взаємовідносин підлітків з батьками

2.1 Сімейне виховання як психолого-педагогічна проблема

2.2 Статус у сім'ї та відносини з батьками

2.3 Соціальна ситуація особистісного зростання сучасного підлітка Список використаних джерел

ВСТУП Актуальність дослідження. Підлітковий вік — важлива пора становлення особистості. Для деяких дорослих підлітки — повна загадка: чому вони такі не відверті до нас? Чому сперечаються, коли отримують від нас зауваження або поради. Спілкування підлітків з дорослими — є безумовна проблема, і вона значно складніша ніж можна собі уявити. Як раз в цей період становлення особистості відбувається більш яскраво та бурхливо. Дуже важливо в підлітковому віці становлення самосвідомості підлітка: почуття дорослості, самоствердження, самооцінка та розвиток позитивної Я-концепції. Проблема як раз полягає в тому, що більшість батьків не розуміють і не підтримують підлітка в цей період. Батьки не розуміють, що їх діти стають дорослими і мають право на життя так, як і вони. Це стає глобальною проблемою, коли підліток заради свого самоствердження і визначення свого Я іде на будь-які проступки, аби довести всьому світу, насамперед собі і батькам, що вони таки мають право на існування в цьому світі. І це не завжди позитивні прояви такої поведінки. В сім'ї, де мешкає підліток постійно відбуваються сварки. У підлітка проблеми з вчителями, однолітками.

Також для підлітка в цей період важливе значення набуває формування його самооцінки. Як компонент самосвідомості, самооцінка включає в себе знання про себе, оцінку своїх характеристик, здібностей, моральних якостей та вчинків. Не дивлячись на численні дослідження самооцінки в дитячому віці, можна вважати її новоутворенням підліткового віку. Так як самооцінка є досить пізнішим новоутворенням, і початок її реальної дії нерідко датується лише підлітковим періодом. Особливостями самооцінки дітей цього віку, можна відзначити її ситуативність, нестійкість, залежність від зовнішніх впливів у молодшому підлітковому віці; більшу стійкість, багатогранність різних сфер життєдіяльності в старшому підлітковому віці. Самооцінка формується в процесі виховання з самого дитинства. Тому ж батьки в більшій мірі відповідальні за становлення адекватної самооцінки у своїх дітей. Але через помилки у вихованні, свою необізнаність, деякі батьки, нав’язуючи дітям своє бачення світу, не сприймають дитину, такою як вона є, тим самим перешкоджають формуванню адекватної самооцінки у своїх дітей.

Таке ставлення дорослих до підлітка провокує в нього девіантну поведінку, яка шкодить не тільки самій дитині, а й і оточуючим.

Не дивлячись на це, більшість підлітків відчувають потребу в більш довірливому спілкуванні із дорослими. Не з усіма, але тільки з тими, кого поважають. Це можуть бути і батьки, і вчителі, і знайомі сім'ї однолітків або просто знайомі дорослі.

Чому підлітки по-різному проявляють себе в соціумі? Чому одних називають важко вихованими, а іншими не можуть нахвалитися? Чому одні із них здобувають успіху, а інші проживають безцільне пусте життя?

Актуальністю цієї проблеми займалися багато вчених, таких як А. Леонтьєв, І.Кон, К. Роджерс, Б.Г.Ананьєв, У. Джеймс, А. Маслоу, Р. Бернс, А. А. Реан, Є.Шпрангер та інші.

Слід зазначити, що не дивлячись на значні досягнення в цьому напрямку, проблема відносин батьків і дітей існує до сіх пір і потребує свого вирішення. Особлива актуальність та необхідність впровадження новітніх методів профілактики як девіантної поведінки підлітків, узгоджених відносин в сім'ях, позитивного становлення самосвідомості, адекватної самооцінки та розвитку Я-концепції, зумовили вибір теми курсової роботи — «Вплив батьківського виховання на самооцінку підлітка».

Об'єктом дослідження є вплив батьківського виховання на становлення самооцінки підлітка.

Предмет дослідження:

Мета дослідження:

Завдання дослідження:

Гіпотеза Методи та організація дослідження

РОЗДІЛ 1. САМООЦІНКА ЯК ЦЕНТРАЛЬНЕ УТВОРЕННЯ ОСОБИСТОСТІ

1.1 Становлення самосвідомості підлітка: почуття дорослості, самоствердження, самооцінка Період становлення самосвідомості підлітка визначає певне соціальне зростання щодо визначення нової «внутрішньої позиції», в основі якої прагнення бути відповідальним за себе, за свої особистісні якості, погляди й здатність самостійно відстоювати власні переконання. Підліток чутливий до духовного зростання, а тому в нього починають інтенсивно розвиватися всі ланки самосвідомості. Самосвідомість у цьому віці вже включає в себе компоненти самосвідомості дорослої людини.

Зрілість характеризується пізнанням себе, самоствердженням, зміною самооцінки — усе це та багато інших явищ узагальнені в одному понятті: «самосвідомість».

В. Мерлін виділяє чотири етапи в становленні самосвідомості: виділення відчуттів, що виходять з власного тіла на відміну від відчуттів, викликаних іншими предметами; усвідомлення «Я» як активного начала; усвідомлення своїх особливостей; формування самооцінки.

І. Чеснокова стверджує, що самосвідомість починається з усвідомлення фізичного «Я» дитини в результаті маніпуляції й взаємин із дорослими. В сферу усвідомлення фізичного «Я» спочатку входять окремі ознаки почуттів і тіла. Окремі уявлення синтезуються, й у дитини виникає первинний образ власного тіла, з’являється здатність володіти ним у формі довільних рухів.

І.Кон, А. Леонтьєв вважають, що народження особистості, що себе усвідомлює, відбувається лише в підлітковому віці.

Іншої точки зору щодо формування самосвідомості дотримується М. Лисіна, І.Авдєєва, М. Дмитров, А. Сільвестру. Особливістю цієї позиції є твердження про визначальну роль спілкування в розвитку образу самого себе. Образ самого себе, як пише І.Авдєєва, починає складатися в перший рік життя, причому первинною формою є самовідчуття — позитивне переживання своєї абсолютної цінності, що відображає ставлення до дитини близьких дорослих у процесі спілкування з ними. В подальшому образ себе починає диференціюватися й відображати предметну діяльність.

Підлітковий вік за Є.Шпрангером — це вік вростання в культуру: психічний розвиток — вростання індивідуальної психіки об'єктивний дух епохи. Обговорюючи питання про те, чи завжди підлітковий вік є періодом «бурі і натиску», Є.Шпрагнер описав три типи розвитку підлітка.

Перший тип характеризується різким, бурхливим, кризовим перебігом, коли підлітковий вік переживається як друге народження, у підсумку чого з’являється нове «Я».

Другий тип — плавний, повільний поступовий ріст, коли підліток залучається до дорослого життя без глибоких серйозних зрушень у власній особистості.

Третій тип — процес розвитку, характерний для людей із високим рівнем самоконтролю й свідомо формує і виховує себе, переборюючи зусиллями волі прояви внутрішньої кризи.

Головні новоутворення цього віку, за Є.Шпрангером — відкриття «Я», виникнення рефлексії, усвідомлення своєї індивідуальності.

За Л. Виготським визначальні для перехідного періоду два новоутворення — розвиток рефлексії й на її основі - самосвідомості. Фундаментальним досягненням особистості в перехідний період за Ж. Піаже є децентрація, тобто можливість розглядати свої погляди з точки зору того, що їх можна змінити.

Л.Божович надавала особливої значущості розвитку мотиваційної сфери. На її думку головним новоутворенням середнього шкільного віку є мотив досягнення певного положення (статусу) в групі однолітків.

Т.Драгунова, І.Кон виділяють почуття дорослості. Сучасні дослідники цього віку І.Дубровіна, А. Прихожан, Н. Толстих віддають перевагу найважливішій потребі особистості підлітка, що виступає як центральне новоутворення — потребі в неформальному інтимному спілкуванні.

Більшість українських психологів (Г.Костюк, М. Боришевський, О. Проскура, О. Кононко) схиляються до думки, що саме відчуття дорослості виступає специфічним новоутворенням самосвідомості підлітка і є стержневою особливістю його особистості, «її структурним центром». Серед багатьох особистісних утворень притаманних підлітку, особливої уваги заслуговує «відчуття дорослості» як особливої форми самосвідомості.

Відчуття дорослості виникає на основі розвитку особистісної рефлексії, підліток прагне:

1. осмислити й переосмислити свої домагання на визнання;

2. визначатися в соціальному просторі - осмислити свої права і обов’язки;

3. переосмислити для себе ретроспективу власного життєвого досвіду;

4. проаналізувати значущість реального «тут» і «тепер»;

5. заглянути в особисте майбутнє;

6. співвіднести притаманні йому особливості з проявами однолітків і дорослих.

Порівнюючи себе з дорослими, підліток приходить до висновку, що між ним і дорослим ніякої різниці не має. Він починає вимагати від навколишніх, щоб його більше не вважали маленьким, він усвідомлює свої права. Центральне новоутворення цього віку — виникнення уявлення про себе як «не про дитину»; підліток починає почуватися дорослим, він відкидає свою приналежність до дітей. У нього ще не має відчуття справжньої повнолітньої дорослості, зате є величезна потреба у визнанні його дорослості іншими.

Особливості проявів почуття дорослості залежить від того, в якій сфері й якого характеру набуває самостійність підлітка: у взаєминах з однолітками чи батьками, у використанні вільного часу, в організації домашніх справ чи цікавих розваг. Важливо й те, чи задовольняє його формальна самостійність, зовнішня сторона дорослості, чи він прагне до самостійності реальної, що відповідає внутрішньому, глибокому почуттю. Суттєво впливає на це почуття й система взаємин, в яку включений підліток — визнають чи ні його «дорослість» батьки, вчителі, однолітки.

Як особлива форма самосвідомості, відчуття дорослості в цілому відображає нову життєву позицію підлітка у ставленні до себе, людей, світу; визначає специфіку спрямованості й зміст його соціальної активності: систему нових прагнень, та емоційних реакцій. Специфічна соціальна активність виявляється у збільшенні спрямованості до засвоєння норм, цінностей і способів поведінки, які існують у світі дорослих.

Важливою стороною самосвідомості підлітка виступає також потреба в самоствердженні.

Самоствердження — це атрибут соціалізації підлітка, що виявляється в спрямованості його особистості на виділення й реалізацію своєї «самості» (унікальності) в системі соціальних зв’язків. Взаємодія з однолітками породжує в підлітка прагнення зайняти гідне місце. Потреба в самоствердженні настільки сильна, що заради визнання себе однолітками, підліток здатний на будь-які вчинки: він може поступитися своїми поглядами й переконаннями, може здійснити дії всупереч своїм моральним установкам.

Потребою в самоствердженні можна пояснити й трансформації естетичної сторони образу «Я». Залежності від історичного, покоління підлітків стверджується по-різному. Так, характерним є самоствердження за рахунок зовнішності: підлітки то відпускають довге волосся, то стрижуть його фасонно, то бриються наголо. В одязі віддають перевагу або дуже прилягаючому одягу, або, навпаки, носять «хламиди». В наш час з’явилася нова тенденція: розмальовувати обличчя різними смужками, зображеннями, захисними символами; наносити на тіло татуювання й символічні тексти.

Мотив самоствердження часто визначає психологічну залежність підлітка від однолітків. Разом із тим він ефективно може поєднувати егоцентричну позицію: «Я не такий як усі», «Я не типовий представник…», «Не плутайте мене з іншими» з позицією конформіста: «Я буду діяти як усі», «Ми всі так думаємо…».

Полярні позиції визначають суперечливість самоствердження підлітків: від глибинної ідентифікації з іншими до різкого відчуження від них; від альтруїзму до жорстокості; від страху смерті до невиправданого ризику; від захопленість життям до суїциду. Всі ці позиції можуть переломлюватися в самосвідомості підлітка й виступати як умови реалізації його домагань на визнання, як самоствердження.

Взагалі, сутність самоствердження підлітка пов’язана з відчуттям своєї «самості» й «відокремленості» від інших: з прагненням до рольового самовизначення;з потребою бути самоцінним, визнаним, незалежним; «показати» себе, стати предметом уваги інших; відстояти особистісну гідність; досягнути превагу; мати владу над собою та іншими; набути впевненості в собі.

«Підлітковий вік» — це період «проростання» з дитинства в новий стан, переживання початку становлення своєї особистості. В цей період відбувається інтенсивний розвиток особистості у двох напрямках:

прагнення до освоєння й оволодіння діапазоном соціального простору (від підліткових груп до життя в країні та за її межами);

прагнення до особистісної рефлексії свого внутрішнього, інтимного світу (через автономію від близьких).

Важливо зауважити, що в підлітковому віці намічається ще більший, ніж у дитинстві розрив у тому, які різні підлітки проходять шлях від природної інфантильності дитинства до поглибленої рефлексії й вираженої індивідуальності. Одні підлітки, незалежно від хронологічного віку, схожі на «малих дітей», а інші - на інтелектуально, морально й соціально відповідальних людей. Це типовий для нашого часу й для нашої культури розподіл діапазону вікового спектру на два рівні, де на нижньому — інфантильні діти, а на верхньому ті, хто своїми психологічними досягненнями символізує потенційні можливості цього віку. Самі такі підлітки демонструють здатність не бути покинутими суспільством і можуть входити в нього з викликом, підлітковим запалом. Такі підлітки достатньо успішно зорієнтовані в цінностях життя, мають розвинуту рефлексію, здійснюють свідомий пошук рішень будь-яких особистісно чи соціально значущих проблемних ситуацій.

Тенденція до особистісного зростання починає проявлятися саме в підлітковому віці, коли людина, відкриваючи себе, докладає зусиль до становлення своєї індивідуальності.

Як один із компонентів самосвідомості ми розглядаємо самооцінку, яка є центральним утворенням особистості.

Самооцінка — компонент самосвідомості, який включає в себе знання про себе, оцінку своїх характеристик, здібностей, моральних якостей та вчинків. Не дивлячись на численні дослідження самооцінки в дитячому віці, деякі дослідники схильні вважати її новоутворенням підліткового віку. Вони стверджують, що самооцінка є досить пізнішим новоутворенням, і початок її реальної дії нерідко датується лише підлітковим періодом. Дослідники, описуючи особливостями самооцінки дітей цього віку, відзначають її ситуативність, нестійкість, залежність від зовнішніх впливів у молодшому підлітковому віці; більшу стійкість, багатогранність різних сфер життєдіяльності в старшому підлітковому віці.

У процесі розвитку самосвідомості центр уваги підлітків все більше переноситься від зовнішньої сторони особистості до її внутрішньої сторони, від більш чи менш випадкових рис — до характеру в цілому. З цим пов’язане усвідомлення — іноді перебільшене — цього новоутворення й перехід до духовних, ідеологічних масштабів самооцінки. В результаті людина самовизначається як особистість на більш високому рівні.

Самооцінка значною мірою визначає соціальну адаптацію особистості, є регулятором її поведінки та діяльності. Формування самооцінки відбувається в процесі діяльності й міжособистісної взаємодії. Ставлення людини до самої себе є найбільш пізним новоутворенням у системі ставлення людини до світу. Але не дивлячись на це (а можливо, саме завдяки цьому), в структурі відношень особистості самооцінка посідає особливе місце.

Багато дослідників зауважують поступове збільшення адекватності самооцінки в підлітковому віці. Р. Берне пояснює це тим, що підлітки оцінюють себе нижче за тими показниками, які є для них важливими. Це зниження вказує на їх більший реалізм, а дітям властиво завищувати самооцінку особистих якостей.

В.Кваде, В. Трусов запропонували дані стосовно індикаторів різних типів самооцінки підлітків. Так, адекватній самооцінці, на їх думку, сприяє досить сильна орієнтація підлітка на майбутню професію, висока оцінка вчителів, виконання норм моральної поведінки. Завищену самооцінку спричиняє низька оцінка його поведінки однолітками, занижену самооцінку — низька психологічна стійкість.

Найбільш очевидні зміни в змістовній стороні самооцінці підлітків. Це пояснюється тим, що саме в цей період, досить короткий за тривалістю, спостерігається різкий перехід від фрагментарного й досить чіткого бачення себе у відносно повній Я-концепції. Так старший підліток усвідомлює в два рази більше своїх якостей, ніж молодший школяр. Старшокласники, оцінюючи себе, вже здатні охопити майже всі сторони власної особистості - їх самооцінка стає все більш усуспільненою. Крім того, вдосконалюються також їх судження стосовно власних недоліків.

Судження підлітків про себе передають світлий фон їх настрою, відчуття радості. Підлітки розкривають себе в категоріях, що відображають їх навчальну діяльність, улюблені заняття, інтереси, захоплення. Вони зорієнтовані на ідеальну самооцінку, але розрив між їх реальною й ідеальною самооцінкою для багатьох із них є травмуючим чинником.

Так найбільш вагомими й добре усвідомленими якостями свого «Я» для хлопця старшокласника виступають комунікативні, вольові й інтелектуальні якості, що дозволяють розглядати їх на підвалини ціннісного відношення підлітка до себе. В такому випадку пізнання себе, формування самооцінки, самоповаги здійснюється у нього насамперед під впливом тих людей із кола ближнього спілкування, які сприймаються ним як носії саме цих якостей, розвинутих на еталонному рівні. Зміст самооцінки у дівчат більше стосується усвідомленням і оцінкою їх взаємин із іншими людьми.

Динаміка оціночних суджень від підліткового до юнацького віку складається з того, що оціночні судження підлітка, які визначаються очікуваною оцінкою зі сторони однолітків, спрямовані насамперед на знаходження відповіді на запитання, який він серед інших, наскільки він схожий на них.

Характер самооцінки підлітків визначає формування тих чи інших рис особистості. Наприклад, адекватний рівень сприяє формуванню в підлітка впевненості в собі, самокритичності, наполегливості чи зайвій самовпевненості, некритичності. Виявляється також визначений зв’язок характеру самооцінки з навчальною й суспільною активністю. Підлітки з адекватною самооцінкою мають високий рівень успішності, в них не має різних перепадів успішності, спостерігається більш високий суспільний особистісний статус. У таких підлітків більше коло інтересів, активність спрямована на різні види діяльності та на міжособистісні контакти — помірні й доцільні, спрямовані на пізнання інших і себе в процесі спілкування.

Підлітки з тенденцією до дуже завищеної самооцінки виявляють обмеженість у видах діяльності й велику спрямованість на спілкування, причому малозмістовне.

Агресивні підлітки характеризуються низькою самооцінкою (чи максимально позитивною, чи максимально негативною), тривожністю, страхом перед широкими соціальними контактами, егоцентризмом, невмінням знаходити вихід із складних ситуацій. Чисельні дослідження показують, що підлітки з низькою самооцінкою схильні до депресивних тенденцій.

Часто самооцінка підлітка виявляється внутрішньо суперечливою: свідомо підліток сприймає себе як особистість вагому, навіть виняткову, вірить у себе, в свої здібності, вважає себе кращим за інших. Проте він сумнівається й намагається не допускати невпевненості в свою несвідомість. Ця неусвідомлена невпевненість дає про себе знати хвилюванням, поганим настроєм, низькою активністю. До того ж цих станів підліток сам не розуміє, але ж вони знаходять свій вияву його образливості, частих конфліктах із дорослими.

Отже, у підлітковому віці домінуючими є новоутворення: усвідомлення своєї дорослості й на основі - самосвідомості, що реалізується через досягнення певного положення (статусу) в групі однолітків. У процесі розвитку самосвідомості центр уваги підлітків все більше переноситься від зовнішнього до внутрішнього прояву, від випадкових рис — до характеру в цілому.

1.2 Я — Особливості Я-Концепції підлітка Найбільш важливою ознакою, яка відрізняє підлітковий вік, є фундаментальні зміни його свідомості, які мають кардинальне значення для всього наступного розвитку і становлення підлітка як особистості. Саме в цей період, за думкою такого вченого як Б.Г.Ананьєв, свідомість, коли проходе через багато об'єктів відносин, сама стає об'єктом самосвідомості, і, коли завершує структуру характеру, забезпечує його цілісність, сприяє утворенню і стабілізації особистості. (Ананьєв Б.Г., 1948)

У підлітковому віці в молодих людей активно формується самосвідомість, виробляється власна незалежна система еталонів самооцінювання і самовідношення, все більш розвиваються здібності проникнення в свій особистий світ.

В цьому віці підліток починає визнавати свою особливість та неповторність, в його свідомості відбувається переорієнтація з зовнішніх оцінок (більш батьківських) на внутрішні. Таким чином, поступово у підлітка формується своя Я-концепція, яка сприяє подальшій, свідомій і несвідомій поведінці молодої людини.

Я-концепція — узагальнене уявлення людини про самого себе, система йога установок щодо власної особистості. (Реан А.А., 1999. С47).

Я-концепцію можна визначити як сукупність всіх уявлень про себе, отриманих в результаті критичного погляду на себе, свої вчинки, спосіб життя тощо. Описову складову Я-концепції часто називають образом Я, складову ж, пов’язану зі ставленням до себе або окремим своїм якостям, прийнято називати самооцінкою.

Термін «Я-концепція» можна розшифрувати таким чином: «Я», за визначенням Д.А. Леонтьєва (1999. С.40), — це форма переживання людиною своєї особистості, в якій особистість відкривається сама собі. Концепція (від лат. conceps) може означати: розуміння, система, трактування яких-небудь явищ, керівна ідея для освітлення.

Поняття Я-концепції було введено американським психологом і філософом У. Джеймсом на прикінці 19 століття. Подальший теоретичний розвиток і прикладне застосування цього поняття набуло завдяки творчості видатних психологів-гуманістів А. Маслоу, К. Роджерса і гуманіста неопсіхоаналітичної епохи Е. Еріксона. Найбільш повно поняття Я-концепції описано в книзі Р. Бернса «Розвиток Я-концепції і виховання» .

У російській психології проблемами Я-концепції та близькими їм по наукових напрямках займалися: Б.Г.Ананьєв, И. С. Кон, Д. А. Леонтьев, А. Б. Орлов, В. В. Столина, А. А. Реан та ін.

Теоретично з цим поняттям зв’язані такі психологічні терміни, як самосвідомість, самоактуалізація, хоча вони мають змістовну самостійність.

В Я-концепції мається констатуючий реальний образ «Я» в теперешньому часі, а також «Я"-перспективне, тобто те, на що «Я"-реальне орієнтоване.

Також одним із основних завдань пубертатного розвитку є необхідність реконструкціїї тілесного образа Я, побудова чоловічої та жіночої «родової» ідентичності і поступовий перехід до дорослої генітальної сексуальності.

Цими завданнями і визначаються розвиток Я-концепції підлітків, і зокрема їх самооцінка.

В цей віковий преіод інша людина починає займати в житті підлітка особливе місце. З цим пов’язана специфіка сприйняття підлітками фізичного образу інших людей. І вже за допомогою сприйняття і розуміння іншого підлітка приходить до розуміння себе. При цьому зберігається та ж послідовність, що і в пізнанні якостей іншого, тобто на початку виділяються суто зовнішні, фізичні характеристики, потім якості, пов’язані з виконанням будь-яких видів діяльності, і, нарешті, особисті якості, більш приховані властивості внутрішнього світу.

Експериментально доведено, що сприйняття фізичного образу іншої людини в свідомості підлітка потім переноситься і на сприйняття підлітком самого себе. Так, саме в цей період, коли відбуваються найважливіші перетворення в організмі, коли зовнішній вигляд підлітка і його фізичні риси починають сильно хвилювати підлітка, тоді відповідність фізичного розвитку дитини стандартам, прийнятим в групі його однолітків, стає визначальним чинником у його соціальному визнанні, положенні в групі.

Усвідомлення особливостей своєї зовнішності також впливає на формування у підлітка багатьох важливих якостей особистості (наприклад, впевненості в собі, життєрадісності, замкнутості, індивідуалізму).

Підлітка хвилює те, що красиво і некрасиво у зовнішньому вигляді оточуючих. У тому, що стосується його власного тіла, можна відзначити, що ступінь задоволеності або незадоволеності собою у підлітка багато в чому залежить від того, як він виглядає, і в значній мірі впливає на його самооцінку.

Класичні дослідження Кречмера і Шелдона переконливо продемонстрували залежність між типом особистості і статурою. Спрощений варіант впроваджених ними класифікацій зводиться до виділення трьох основних типів статури у відповідності з трьома типами особистісних особливостей. Це ендоморфний, мезоморфний і ектоморфний тип статури.

Ендоморфний (пікнічний) тип статури — схильний до повноти індивід, асоціюється з вісцератонічним типом особистості, основними характеристиками якого є товариськість, любов до комфорту і гарної їжі, часта зміна настроїв.

Мезоморфний (атлетичний) тип статури — стрункий, сильний, м’язистий індивід, асоціюється з соматотонічним типом особистості, для якого характерні високий життєвий тонус, любов до пригод і ризику.

Ектоморфний (астенічний) тип статури — високий, худий, тендітний індивід, асоціюється з церебротонічним типом особистості, характерними рисами є замкнутість, стриманість, ощадливість, помірність, пасивність.

Багаточисельні експериментальні дослідження свідчать про те, що тип статури тіла людини викликає як і у дорослих, так і у дітей подібні припущення про властиві цій людині особливості особистості і поведінки. Наприклад, мезоморфна статура сприймається в основному сприятливо, а ендоморфна найменш сприятливо.

Таким чином самооцінка являє собою центральне утворення особистості. Вона в значній мірі визначає соціальну адаптацію особистості, є регулятором її поведінки і діяльності. Хоча, звичайно, слід віддавати собі звіт в тому, що самооцінка не є щось дане спочатку властиве особистості. Саме формування самооцінки відбувається в процесі діяльності міжособистісної взаємодії. Соціум у значній мірі впливає на формування самооцінки особистості. Ставлення людини до самої себе є найбільш пізнім утворенням у системі відносин людини до світу. Але незважаючи на це (а може бути, саме завдяки цьому), у структурі відносин особистості самооцінці належить особливе місце.

Структура самооцінки представлена двома компонентами — когнітивним та емоціональним. Перший відображає знання людини про себе, другий — його відношення до себе. В процесі самооцінювання ці компоненти функціонують у нерозривній єдності: не той ні інший не може бути представлений у чистому вигляді. знання про себе людина набуває через спілкування з іншими людьми. Ці знання неминуче обростають емоціями, сила і напруженість яких залежить від того, наскільки значущою для особистості отримана інформація.

Якісна своєрідність когнітивного та емоційного компонентів надає їх єдності внутрішньо діференціальний характер, який визначає особливості розвитку кожного з них.

Дослідниками було виділено три рівня сформованності когнітивного та емоційного компонента самооцінки:

Найбільш високий рівень характеризується реалістичною самооцінкою: переважною орієнтацією підлітків при обгрунтуванні самооцінки на знанні своїх особливостей; наявністю здатності до узагальнення сітуацій, в яких реалізуються оцінювані якості; каузальною атрибуцією за рахунок внутрішніх умов; глибоким і різнобічним змістом самооцінюючих суджень; вживанням їх переважно в проблематичних формах.

Середньому рівню властива непослідовність проявів реалістичних самооцінок: орієнтація підлітків при обгрунтуванні самооцінок в основному на думці оточуючих, на аналіз конкретних фактів та ситуацій самооцінювання, каузальна атрибуція за рахунок зовнішніх умов; наявність самооціночних суджень порівняно вузького змісту; їх реалізація як в проблематичних, так і в категоричних формах.

Низький рівень відрізняється переважною неадекватністю самооцінок: обгрунтуванням самооцінки емоціональними вподобаннями, відсутність піттвердження самооцінки аналізом реальних фактів, каузальною атрибуцією за рахунок суб'єктивно некерованих умов, неглибоким змістом самооцінюючих суджень і вживанням їх переважно в категоричних формах.

Адекватна самооцінка — оцінка людиною самого себе, своїх здібностей, моральних якостей і вчинків. Адекватна самооцінка дозволяє суб'єкту поставитися до себе критично, правильно співвіднести свої сили із завданнями різної труднощі і з вимогою оточуючих.

Багато дослідників відзначають поступове збільшення адекватності самооцінки в підлітковому віці. Р. Бернс пояснює це тим, що підлітки оцінюють себе нижче за тими показниками, які уявляются їм самими важливими, і це зниження вказує на їх великий реалізм, в той час як дітям властиво завищувати оцінку власних якостей.

Також можна добавити, що у підлітковому віці перетинаються сприйняття минулого, сьогодення і майбутнього, а сприйняття власного психологічного часу стає вельми напруженим, і це багато в чому визначається розвитком Я-концепції підлітка.

Оптимальний варіант особистісного розвитку припускає відносну спадкоємність минулого, сьогодення і майбутнього Я. Позитивна динаміка особистісного зростання є не просто рух під час життя, а підйомом до нових досягнень. При цьому показником розвитку стає дозвіл підлітками ціннісно-смислових протиріч. У тих випадках, коли процес дорослішання протікає в кризових формах, розвиток Я-концепції приймає негармонійну форму. Старші підлітки можуть переживати перехід від минулого до сьогодення як зміна до гіршого, як особистісний регрес. Минуле сприймається як найкращий час, так як в ньому залишилися привабливі для підлітка цінності. Ідеальний Я-образ в цих випадках співвідноситься з минулим, так як в даний момент здається втраченим те, що становило значимі цінності.

В інших варіантах розвитку сьогодення і минуле тісно взаємопов'язані і протівоставляться майбутньому, що зумовлює протиставлення реальності і майбутнього Я. У цих випадках має місце незадоволення собою, прагнення стати іншим, але відсутнє уявлення про те, як це може статися.

Зустрічається й такий варіант, коли три Я-образу, пов’язані з співвіднесенням в часі, ізольовані один від одного: сьогодення не є похідним минулого, а майбутнє не є продовженням сьогодення. У такій Я-концепції дитячий Я-образ протиставиться Я-образу дорослого, а реальний Я-образ справжнього існує ізольовано від двох інших.

Існують теорії про типології розвитку і варіантах дорослішання, звязанних с особливостями особистості в підлітковому і ранньому юнацькому віці.

Так, Д. Блок за цим принципом виділив 5 чоловічих і 6 жіночих типів розвитку. Наприклад, чоловіки, що володіють гнучким Я, будучи підлітками, відрізнялися від однолітків надійністю, результативністю, честолюбством і хорошими здібностями, широтою інтересів, самовладанням, прямотою, дружелюбністю і задоволеністю собою. Ці властивості вони зберегли і до 45 років, втративши лише частину колишнього емоційного тепла і чуйності.

Для неврівноважених чоловіків зі слабким самоконтролем характерні такі особистісні особливості, як імпульсивність і непостійність. У підлітковому віці їм були властиві бунтарство, балакучість, любов до ризикованих вчинків, прагнення порушувати прийняті норми, дратівливість, негативізм, агресивність. Заниження самоконтороля і схильність драматизувати свої життєві ситуації характерні для них і в дорослому віці, вони частіше за інших змінюють роботу.

Дорослі чоловіки з гіпертрофованим контролем в підлітковому віці відрізнялися емоційною чутливістю, самозаглибленістю, при цьому вони погано почувалися у невизначених ситуаціях, їх рольова поведінка не була гнучкою, вони були залежні й недовірливі.У зрілому віці вони також були схильні уникати потенційних фрустрацій, відчували жалість до себе, залишалися напруженими і залежними, і серед них найвищий відсоток неодружених.

Серед жінок високою постійністю властивостей володіють представниці «втіленої фемінності» — врівноважені, товариські, теплі, привабливі, залежні і доброзичливі. Ранимі жінки — власниці слабкого самоконтролю і в юності були імпульсивні.

Велике значення розвитку Яконцепції підлітка впливає на професійне його самовизначення.

Ідеальна Я-концепція підлітка виражається в його моделі свого майбутнього, і однією із значимих характеристик ідеального Я-образу є Я-професійне — ідеальне уявлення підлітка про себе як про професіонала, як про особистість, що має певну соціальну роль і суспільний статус. Для формування такого Я-образу необхідний досить зрілий рівень самоусвідомлення, що дозволяє підлітку визначитися щодо своїх здібностей і можливостей в конкретній професії.

На професійний Я-образ підлітка впливає соціум, створює рейтинг престижності професії в зв’язку із соціальною ситуацією та пріоритетами суспільства. Ще більшою мірою професійний Я-образ пов’язаний з впливом батьків і осіб найближчого оточення.

У вітчизняній психології велика увага приділялася проблемі професійного самовизначення молоді. Це, наприклад, стали класичними дослідження в галузі професійної орієнтації та профконсультування Е. А. Климова.

Сутністю професійного самовизначення є самостійне та усвідомлене знаходження смислів виконуваної роботи і всієї життєдіяльності в конкретній історичній (соціально-економічній) ситуації. З точки зору Н. С. Пряжникова, головною метою професійного самовизначення є поступове формування у школяра внутрішньої готовності до усвідомленої і самостійної побудови, коригування та реалізації своїх перспектив свого розвитку (професійного, життєвого і особистісного), самостійного пошуку значимих смислів для особистості в конкретній професійній діяльності.

Їм виділяються наступні специфічні завдання професійного самовизначення:

поступове формування загальної готовності до професійного самовизначення (без здійснення конкретних виборів) і підготовка до майбутнього трудового життя в широкому плані;

психолого-педагогічна допомога в конкретних професійних виборах (професійного навчального закладу, професії та спеціальності, місця роботи і конкретного трудового посту.

психолого-педагогічна допомога в освоєнні вже обраної професії (у відповідному навчальному закладі або на роботі);

вдосконалення у рамках виконуваної трудової діяльності в ході спеціально організованого підвищення кваліфікації та освіти;

Освоєння суміжних видів професійної праці, необхідних для більш якісного виконання даної роботи.

Крім того, Н. С. Пряжников виділяє типи самовизначення за критерієм потенційної можливості для свободи самореалізації:

— самовизначення в конкретної трудової функції, операції;

— самовизначення

— самовизначення в спеціальності;

— самовизначення в професії (в групі споріднених спеціальностей).

По кожному з представлених типів самовизначення цим автором умовно виділяється 5 рівнів самореалізації людини (критерієм виділення рівнів є внутрішнє прийняття людиною даної діяльності і ступеня творчого ставлення до неї):

— агресивне неприйняття виконуваної діяльності (деструктивний рівень);

— прагнення мирно уникнути даної діяльності;

— виконання даної діяльності за зразком, за інструкцією (пасивний рівень);

— прагнення удосконалити, зробити по-своєму окремі елементи своєї роботи;

— прагнення збагатити, удосконалити виконувану діяльність в цілому (творчий рівень).

Професійно самовизначення починається вже у дитячій грі, в якій дитина «приміряє» елементи професійної поведінки.

Підліток баче себе в мріях представником тієї чи іншої професії, сортуючи і оцінюючи різні види діяльності з точки зору своїх інтересів, здібностей, ситеми цінностей.

Вибір професії передбачає наявність інформації як про світ професії в цілому, про можливості і вимогах кожної з них, так і про себе самого, своїх здібностях та інтересах. Саме такої інформації підліткам часто і не вистачає. Їхнє ставлення до професії залежить від відомостей, отриманих від батьків, знайомих, друзів, однолітків, з книг, кінофільмів, телепередач.

Дуже багато уваги приділяється самоусвідомленню в підлітковому віці та підлітковому егоцентризму.

Я-образ у свідомості підлітків висвічується увагою інших, «уявної аудіторіі», причому йому здається, що ці інші його постійно критично оценінюють. Цим пояснюється поведінка підлітка, що реагує на увагу «уявної аудиторії» агресією або сором’язливістю.

Образ Я підлітка, оформлений його почуттями, а самооцінка фіксована на своїй унікальності, включаючи такі емоційно значимі характеристики, як любов, ненависть, чуттєвість і жорстокість.

Аутоуява про себе народжує особистий міф підлітка (Д.Елкінд, 1981) — історію, яку він розповідає про себе ж самому, але яка не є правдою. На думку Д. Елкінда, «особистий міф становить компонент егоцентризму в підлітковому віці» .

З поглядами Д. Елкінда узгоджується думка Р. Енрайт (1979,1980) про те, що підліток «сфокусований на самому собі», на своїх думках і почуттях.

У процесі дорослішання уявна аудиторія «зближується» з реальним оточенням молодої людини і самооцінка все в більшій мірі коректується реальними думками і реакціями оточуючих, а не складовими «особистісного міфу». Це перетворення в більшій мірі пов’язане з розвитком здібностей встановлювати і підтримувати міжособистісні відносини.

Феноменологія підліткового егоцентризму стала предметом вивчення та обговорення різними авторами після появи роботи Е. Еріксона (1996) про періодизації особистісного розвитку.

У світлі ідеї цього автора випливає, що досягнення его-ідентичності в підлітковому і ранньому юнацькому віці означає подолання егоцентричних фіксацій.

Отже, «Я-концепція» — це оцінно-пізнавальна система, що переживається і більш-менш усвідомлюється індивідом. На її основі складається ставлення індивіда до себе та до інших, що спирається на особистісну самооцінку своїх можливостей, здібностей, характеру. Е. Фромм наголошує: «Моє власне „Я“ повинно бути таким самим об'єктом моєї любові, як й інша людина. Ствердження власного життя, щастя, розвитку свободи укорінено в моїй здатності любити, тобто в турботі, повазі, відповідальності й знаннях. Якщо індивід здатний любити творчо, він любить і себе; якщо він любить лише інших, він загалом не може любити». Отже, образ «Я» постає як регулятор взаємин, міжособистісних стосунків людини.

1.3 Зовнішність і самооцінка підлітка Американський психолог Джон Клозе вважає, що тілесні властивості можуть впливати на поведінку психіку підлітка за трьома лініями.

По-перше, відносна зрілість, зріст і статура безпосередньо впливають на відповідні фізичні здібності: маючи переваги в рості, вазі і силі, хлопчик-акселерат протягом ряду років може без особливої ??праці перевершувати своїх ровесників-ретардантів в спорті і інших фізичних заняттях.

По-друге, зрілість і зовнішність мають певну соціальну цінність, викликаючи в оточуючих людей відповідні почуття та сподівання.

По-третє, образ Я, в якому заломлюються власні здібності та їх сприйняття та оцінка оточуючими. Індивідуальні здібності не завжди відповідають очікуванням, заснованим на зовнішності. Особливо велика різниця між акселератами і ретардантами в ступені «показної» ??поведінки та стриманості спостерігається в 11−13 років, коли акселеріровані хлопчики вступають в період стрибка у зростанні.

Фізіологічні зміни, що відбуваються в організмі підлітків, лежать в основі підліткових криз, з якими асоціюється стан більш-менш вираженою конфліктності. Підлітковий і юнацький вік завжди трактується як перехідний, критичний.

Великий вплив на поведінку підлітків надають специфічні недоліки зовнішності, обумовлених статевим дозріванням. Зовнішність є важливою стороною життя школярів, особливо — підлітків. Старшокласники, які проводять довгі години перед дзеркалом або приділяють непропорційно багато уваги нарядам, роблять це в більшості випадків не з самовдоволення, а з почуття тривоги. Важливою проблемою є ожиріння, надлишкова вага. Юнацькі стереотипи краси в цьому відношенні не відрізняються від дорослих. Напередодні статевого дозрівання у багатьох підлітків утворюються жирові накопичення, складові свого роду енергетичний резерв організму. Повноту, навіть тимчасову, болісно переживають і дівчатка, і хлопчики.

Багато неприємностей доставляє хлопцям шкіра. Загострення хронічного шкірного процесу, обумовлене статевим дозріванням, є важким психічним стресом у 62% випадків. На формування комплексу неповноцінності в підлітків у значній мірі впливають характерні для цього віку множинні вугрові висипання, жирне волосся, новоутворення на видних ділянках шкіри, навколонігтьові бородавки, лупа на одязі. Це заважає повноцінному спілкуванню підлітка з однолітками, знижують його самооцінку. Підлітки з нечистою («вугруватої») шкірою уникають компаній, особливо якщо там є однолітки протилежної статі. Навіть при легкому ступені тяжкості вугрової хвороби у підлітків може сформуватися невпевненість в собі, а при тяжкому перебігу вугрової хвороби значно знижується індекс якості життя, присутній неспокій і дратівливість. Це суттєво зменшує соціальну активність підлітків, а також рівень їх опірності в боротьбі з життєвими труднощами. Дерматологи підтведжують зв’язок дерматозів і психічних розладів різного ступеня тяжкості: при вугрової хвороби — 30−35%, рецидивуючому герпесі - 50%, псоріазі - до 58%. Хронічні дерматози у підлітків, пов’язані зі зниженням зовнішньої привабливості, можуть сприяти появі астено-депресивних станів, частіше — на тілі індивідуальних аномальних особливостей психіки.

Особливо гостро переживають недоліки шкіри дівчатка-підлітки. У 14−15 років вони набагато більше хлопчиків стурбовані тим, що про них думають інші, значно більш вразливі, чутливі до критики, глузуванням. Самосвідомість і самооцінка юнаків і дівчат сильно залежать від стереотипних уявлень про те, якими мають бути чоловіки і жінки.

Американський психолог Джеффрі Янг, автор поширеного тесту самотності і методу психотерапії депресивних станів, розрізняє 12 синдромів, кожний з яких має свої характерні емоціональние, когнітивні та поведінкові ознаки. Серед них:

Низька самоповага, що виражаються в заниженій самооцінці («мене не люблять», «я нудний» і т.п.), яке спонукає людину уникати контактів з оточуючими.

Соціальна тривожність, невпевненість у спілкуванні, сором’язливість, постійне очікування насмішок або засудження з боку оточуючих, так що єдиним порятунком здається відхід у себе.

Страх бути відкинутим, пов’язаний зі зниженим самоповагою і невдалим минулим досвідом, боязнь нових розчарувань, що ускладнюється підсвідомим почуттям провини і усвідомленням своєї малоцінності.

Сексуальна тривожність, свідомість (часто помилкова) своєї зовнішньої непривабливості або безпорадності, яка посилюється соромом і нерідко утрудняє всі інші, несексуальні відносини.

Таким чином, зовнішність стає емоційно значущим чинником в житті підлітків. Незадоволеність власною зовнішністю мучить їх постійно, думки про свою непривабливість не дають підлітку спокою, стають нав’язливими. Переживання ці для підлітка важкі й дуже інтимні, поділитися ними з батьками. Підліток відмовчується, сумує або злиться, зривається на кожне слово. Будь-яке судження про його зовнішність ранить підлітка.

Як правило, незадоволений собою, підліток докладає масу питаннях зусиль, щоб зробити непомітними недоліки своєї зовнішності, проявляє при цьому велику винахідливість і відмінну впертість. Підліток самотній у такій боротьбі. Війна підлітка з власною зовнішністю часто не обходиться без втрат. Недостатня увага до цих проблем з боку дорослих може привести підлітка не тільки до асоціальної поведінки, але й до психічного захворювання, зокрема до синдрому дисморфомании.

Синдром дисморфомании зустрічається в підлітковому віці найчастіше у дівчат. Проявляється у вигляді хворобливого переконання в наявності у себе якогось уявного або пероцінюючого утріруємого фізичного дефекту зовнішності або функції. Іноді в найбільш важких випадках може супроводжуватися зниженням настрою і ідеями про самогубство. Хворим з ідеями фізичної вади надзвичайно властиве прагнення до «виправлення», «корекції» тим чи іншим шляхом свого уявного або різкого пероцінюючого фізичного недоліка.

Псіхологічні реакції, пов’язані з підвищеною увагою до своєї зовнішності, на думку М.В.Коркіной, відрізняються від патологічних насамперед тим, що у здорової людини думки про свою зовнішність, не займають домінуючого положення в ієрархії цінностей; не визначають всієї поведінки, його життєвий уклад, не заважають достатньо гарної соціальної адаптації. При дисморфофобії, відсутній нав’язливий страх (фобії). Підлітки не усвідомлюють свої переживання, пов’язані із зовнішністю, як безглузді. Порушення поведінки, пов’язані з турботою про свою зовнішність, більш виражені. Дісморфореакціі на відміну від дисморфофобії психогенного (реактивного) походження носять більш виражений характер і при зміні життєвої ситуації зникають. Дісморфореакціі найчастіше характерні для сензитивного, псіхоастеніческого і истероїдного типів характеру.

Таким чином, неадекватна оцінка вікових змін зовнішності надає значимий вплив на соціальну адаптацію підлітків, якість їхнього життя. Підлітки більшу частину часу в цей період проводять в школі, тут в основному зосереджений їх коло інтересів, контактів. Закомплексовані підлітки можуть створювати напруженість у класі, конфліктні ситуації, серьозно ускладнювати навчально-виховний процес. Тому є необхідність при організації виховної роботи в школі приділяти необхідну увагу профілактиці підліткових комплексів, пов’язаних зі статевим дозріванням, зі змінами зовнішності, в тому числі негативними і болючими.

Оскільки допомога у вирішенні виникаючих в учнів проблем — одна з функцій класного керівника, він повинен мати детальне уявлення про підліткові проблеми. Знання психофізіологічних особливостей школярів та методів можливої ??ефективної корекції проблем, пов’язаних із зовнішністю, дозволить їм зайняти значуще місце в системі соціально-психологічної реабілітації своїх учнів. Такі знання вони можуть отримати на спеціалізованих семінарах.

РОЗДІЛ 2. ПРОБЛЕМА ВЗАЄМОВІДНОСИН ПІДЛІТКІВ З БАТЬКАМИ

2.1 Сімейне виховання як психолого-педагогічна проблема батьківське виховання самооцінка підліток Підлітковий вік (13−15років) для сімейної педагогіки є трудним періодом. В цьому віці, як ніколи відображається закон нерівномірності індивідуального розвитку. І всі підлітки так чи інакше стикаються з одними і тими ж проблемами, які повинні бути і зрозумілі батькам. Про ці чи інші проблеми піде мова в цій главі - положення підлітка в сім'ї і відносинах його з батьками.

Можна виділити ряд моделей виховання, розроблених в різних наукових школах такими дослідниками як А. Адлер, Е. Берн, Б. Скіннер, Т. Гордон тощо.

Адлеровська модель (А.Адлер). Ця концепція грунтується на свідомомій і цілеспрямованій зміні поведінки батьків, яке визначає провідним принципом взаємоповаги членів сім'ї. За теорією А. Адлера, сімейна атмосфера, установки, цінності і взаємини в родині є головним чинником розвитку особистості. Діти учаться норм співжиття і сприймають культуру через своїх батьків. Тому сім'я і є та первинна група, в якій дитина формує свої ідеали, цілі життя, систему ціностей і вчиться жити. Основними поняттями адлеровского виховання батьків є «рівність», «співпраця» і «природні результати». З ними пов’язані і провідні принципи виховання: відмова від боротьби за владу і врахування потреб дитини. За даної моделі допомога батькам повинна носити виховний характер. Потрібно навчити їх поважати унікальність, індивідуальність і недоторканність особистості дитини з самого раннього дитинства. Необхідно допомогти кожному з батьків зрозуміти дітей, увійти в їхній спосіб мислення, навчитися розбиратися в мотивах їх вчинків, розвивати свої методи виховання та розвитку особистості. Природні логічні міркування, використовувані в ході виховання, дозволяють дитині на практиці усвідомити свою поведінку або відчути на ділі результати своїх дій. Це сприяє гармонізації стосунків у родині й швидкому усвідомленню дитиною недоліків власної поведінки.

Навчально-теоретична модель (Б.Скиннер). В основі моделі лежать результати експериментальних досліджень, за допомогою яких була зроблена спроба визначити, яким чином установки на поведінку батьків впливають на дитину. Це напрямок заснований на загальній теорії біхевіоризму. У розглянутій моделі підкреслюється, що поведінка батьків та їх дітей можна змінити методом переучування або научення. Виховання батьків складається в їх навчанні швидким технікам поведінки. Поведінка батьків змінюється в міру осмислення ними своїх та дитячих вчинків, їх мотивів. Вони поступово оволодівають уміннями регулювання поведінки.

Способами формування поведінки є позитивне підкріплення (заохочення), негативне підкріплення (покарання) і відсутності підкріплення (нульова увага). Батьки відіграють роль «агентів» соціального оточення, які регулюють поведінку дитини за допомогою зазначених вище засобів. У ході навчання батьки забезпечуються науковими відомостями про регуляцію поведінки, знайомляться зі спеціальною термінологією, яка допомагає описувати ці процеси. Батьків навчають розбиратися в реакціях дитини і формувати їх подразники. Навички діагностики поведінки входять у всі програми навчально-теоритического напрямку. Метою програм даного напряму є навчання батьків спостереженню і виміру поведінки і практичне застосування принципів теорії соціального навчання в зміні поведінки в домашніх умовах.

Модель чуттєвої комунікації (Т.Гордон). Модель базується на феноменологічній теорії особистості Карла Роджерса і практиці кліентоцентрованої терапії, метою якої є створення умов для самовираження особистості. Це досягається згладжуванням різниці між «Я-ідеальним» і «Я-реальним» за певних психологічних обставин. Якщо кожній людині властиві дві головні потреби: позитивного ставлення інших і самоповаги, то умовою здорового розвитку дитини є відсутність протиріччя між уявленням про те, як до нього ставляться інші - «Я-ідеальним», і дійсним рівнем любові - «Я-реальним». Змінити поведінку людини можна, лише зрозумівши і прийнявши його почуття. Тим самим псіхотрепевт допомагає клієнту звільнити свої почуття, усвідомити свою поведінку і зробити конкретні кроки щодо його зміни.

У сімейному вихованні модель чуттєвої комунікації означає діалогічність спілкування, його відкритість, розкутість почуттів, їх щирість. Від розвитку чуттєвих комунікацій до самовираження кожного члена сім'ї прагне дана модель виховання батьків. Батьки, котрі опановуються даною моделю, повинні засвоїти три основні вміння: 1) активного слухання; 2) доступного для дитини вираження власних почуттів; 3) практичного використання принципу «обидва мають рацію» в сімейному спілкуванні.

З названими навичками пов’язано і вміння поставити, правильно сформулювати проблему і знайти її адресата. Т. Гордон вважав, що батьки повинні диференціювати проблеми батька та дитини, навчати дітей самостійного вирішення проблем, поступово переносячи всю відповідальність за пошук їх вирішення на саму дитину.

Модель, заснована на транзактном аналізі (М. Джеймс, Д. Джонгард). Відповідно до теорії транзактного аналізу Е. Берна, особистість кожного індивідуума визначається факторами, які можна назвати станами «Я». Це спосіб сприйняття дійсності, заснований на аналізі одержуваної інформації та реагування індивідуума на дійсне. Людина може це робити по-різному: по-дитячому, по-дорослому, по-батьківськи.

" Дитина" у особистості - це спонтанність, творчість, інтуїція. З цим початком пов’язані біологічні потреби і основні відчуття людини. Це найбільш чиста частина особистості, оскільки в ній представлено все саме природне в людині.

" Дорослий" в особистості діє послідовно. Властивостями цього початку, цієї частини людської особистості є систематичні спостереження, об'єктивність, дотримання законів логіки, раціональність. У розвитку особистості з областю «дорослий» пов’язане все свідоме. Воно починається з розвитку сенсорно-моторного рівня сприйняття і досягає формального, абстрактно-логічного мислення. Положення «батька» в особистості включає в себе набуті форми поведінки, звички і цінності. Поведінка авторитетних людей в соціальному оточенні вчить особистість певним нормам і способам поведінки через «батьківську» частину. Батьківське програмування в чому зумовлює, згідно Берну, долю дитини. Воно здійснюється насамперед через трансакції - одиниці спілкування, які можуть бути додатковими, т. е сприяючими взаєморозумінню, пересічні, зухвалими, конфлікти і напруга, і прихованими, при яких інформація в ході спілкування спотворюється.

Основне завдання виховання батьків — навчити членів сім'ї взаємним компромісів і вмінню їх використовувати в інших соціальних сферах. Для цього вони повинні оволодіти термінологією транзактного аналізу при розгляді своєї поведінки і взаємин у родині, навчитися визначати характер потреб і запитів ребенкаі встановлювати з ним адекватні комунікації. Це необхідно тому, що ключ до змін між батьками і дитиною.

Модель групової терапії (Х.Джінот) В основі моделі лежить прагнення навчити батьків переорієнтації своїх установок в залежності від потреб дитини. Модель носить суто практичний характер і зосереджена на розгляді проблемних ситуацій.

Виховання батьків, по Джіноту, здійснюється у формі групових консультацій, терапій і інструктажу. Метою групової терапії є досягнення позитивних змін в структурі особистості батьків (для людей з емоційними порушеннями, які не вміють справлятися з проблемами стосунків дітей і батьків). Групові консультації повинні допомогти батькам впоратися з проблемами, що виникають при вихованні дітей. Під час консультації батькам допомагають позбутися почуття провини, показуючи аналогічні переживання в інших сім'ях, батьки діляться переживаннями, досвідом, розповідая один одному про труднощі. Поступово вони починають більш об'єктивно дивитися на проблеми своєї сім'ї. Інструктаж батьків також відбувається в групі і нагадує групову консультацію.

Модель батьківського всеобучу та підготовка молоді до сімейного життя (І.В. Гребенников). У 70 — 80-ті роки під керівництвом І.В.Гребеннікова була розроблена і методично оснащена програма педагогічної освіти батьків, яка виходила з припущення про те, що значна частина недоліків і прорахунків у сімейному вихованні сімейних відносинах пов’язана з психолого-педагогічної неграммотністю батьків. Розробка програм такого освіти, орієнтованих на особливості виховання дітей різного віку, специфіку сімей та сімейних проблем, а також діяльна підготовка педагогів і шкіл і дошкільних установ до їх реалізації, випуск спеціальних довідників, енциклопедій сімейного життя і родинного виховання значно активізували увагу до проблеми батьківства. Другим, більшою мірою профілактичним аспектом роботи є підготовка молоді до сімейного життя, проведена через спеціальний шкільний предмет «Етика і психологія сімейного життя», підготовка кадрів до його викладання. Головною проблемою реалізації моделі в її психологічних аспектах була відсутність в установах освіти практичних психологів і нездатність педагогів дозволяти психологічні проблеми сім'ї та сімейного виховання.

Відхілення в батьківському вихованні. Вчитель часто стикається з результатами різних порушень виховного процесу в сім'ї. У медичній, психологічній і педагогічній літературі розглянуті такі види відхилення у вихованні, як гіпота гіперпротекції, бездоглядність, емоційне відторгнення та інш. Ці порушення пов’язані як з індивідуально-психологічними особливостями батьків, так і наявністю певних особистих проблем, розв’язуваних за рахунок дитини.

Перше розрізнення порушень пов’язано з тим, скільки сил, уваги і часу приділяють батьки своїм дітям (рівень протекції). Виділяють два види протекції:

1. Гіперпротекція — батьки приділяют підлітку дуже багато часу, уваги, коли його виховання стало центральною справою життя батьків, основним, чому присвячено їх життя. Типові висловлювання таких батьків відображають те важливе місце, яке підліток займає в їх житті, перебільшене уявлення про те, що якщо не віддавати йому всі сили і час.

2. Гіпопротекція — Випадки вкрай заниженого рівня протекції, коли дитина фактично позбавлений уваги батьків, до нього «??руки не доходять», батькам «не до нього» ??. Дитина просто випадає з уваги. За нього беруться лише час від часу, коли трапляється щось серйозне.

Друга підстава визначення порушень — ступінь задоволеності потреб підлітка. Тут можливі два типи відхилень:

Потурання. Батьки намагаються задовольнити максимально всі потреби дитини, його «пестять». Будь-яке бажання дитини — закон. Обґрунтовуючи необхідність такого виховання, батьки приводять аргументи, які є типовою раціоналізацією: «слабкість» дитини, його неповторність, бажання дати йому те, що в свій час не мали самі батьки, тому що дитина росте одна без батька тощо.

Ігнорування потреб дитини. Даний стиль характеризується недостатнім прагненням батьків до задоволення потреб дитини. Зазвичай страждають духовні потреби, більше потреба в емоційному контакті і спілкуванні з батьками, їх любові.

Наступний параметр виховання який може порушуватись, це кількість вимог до підлітка в сім'ї. Вимоги — це і обов’язки підлітка — ті завдання, які підліток виконує (навчання, догляд за собою, участь в організації побуту, допомога іншим членам родини), і вимоги-заборони (те, що підліток не повинен робити). Не виконування цих заборон передбачає санкції від осуду до суворих покарань. Тут можна виділити такі форми порушень системи вимог:

надмірні вимоги;

недостатність обов’язків;

надмірна кількість вимог-заборон;

недостатність вимог-заборон;

Наступний параметр виховання, який може порушуватись — строгість покарань. Тут також зустрічаються варіанти від надмірної строгості покарань до їх мінімалізації або відсутності. Стійкі поєднання різних рис виховання являють собою тип цілеспрямованого виховання. Одна із класифікацій типів виглядає подібним чином:

потураюча гіперпротекція;

домінуюча гіперпротекція;

емоційне відторгнення;

завищена моральна відповідальність;

гіпопротекція (гіпоопіка).

Причини неправильного виховання дуже різні. Зазвичай це певні обставини в житті сім'ї, які заважають узгодити адекватне виховання. Частіше — низька педагогічна культура батьків. В другому випадку частіше основну роль в порушенні виховного процесу грають особистісні особливості самих батьків.

Досить часто батьки схильні вирішувати особистісні проблеми за рахунок дитини. Це може виражатися в наступному:

розширення сфери батьківських почуттів;

перевага в підлітку дитячих якостей;

виховна невпевненість батьків;

фобія втрати дитини;

нерозвиненість батьківських почуттів;

зрушення в установці батьків по відношенню до підлоги дитини;

проекція на дитину власних небажаних якостей.

Які порушення викликають подібні відношення батьків? Завищену (домінуючу або потураючу) протекцію або, навпаки, гіпопротекцію, емоційне відторгнення і жорстоке поводження. Можливий і суперечливий тип виховання.

Порушення сімейного виховання потребує психологічної корекції, яку може зреалізувати шкільний психолог разом з вчителями.

2.2 Статус в сім'ї та відносини з батьками Перша загальна закономірність та гостра проблема підліткового віку — це перебудування відносин з батьками, перехід від дитячої залежності до відносин, заснованим на взаємній довірливості, поваги і відносному, але неухильно зростаючої рівності. У багатьох сім'ях, особливо авторитетних, ця перебудова відбувається більш загострено і сприймається батьками як неслухняність, яка визиває зухвалу поведінку тощо. Але, як що подивитися на цей процес з іншого боку, з точки зору особистості, яка формується.

В очах дитини мати і батько виступають в декількох образах: як джерело емоційного тепла і підтримки, без якої дитина відчуває себе беззахисним і безпорадним; як влада, директивна інстанція, розпорядник благ, покарань та заохочень; як взірець, приклад для наслідування, втіленням мудрості і найліпших людських якостей; як старший друг і порадник, якому можна довірити усе. Але співвіднесення цих функцій і психічна значущість кожної із них змінюється з віком.

В основі емоційної прихильності дитини до батьків спочатку закладена залежність від них. У міру зростання самодіяльності, як раз в підлітковому віці, ця залежність починає обтяжувати дитину. Дуже погано, коли йому не вистачає батьківської любові, але надлишок емоційного тепла теж шкідливий. Він ускладнює формування внутрішньої автономії, яка породжує стійку потребу в піклуванні, залежність як рису характеру. Занадто затишне батьківське гніздечко не стимулює пташеня, яке виросло, до польоту в суперечливий і дорослий світ.

Люблячи матері, які не здатні мислити дитину окремо від себе, частіше не розуміють цього. Але юнак не може подорослішати, якщо не розірве пуповину емоційної залежності від батьків, і не включив своїх відносин з ними в нову, більш складну систему емоційних прихильностей, центром якої є не батьки, але він сам. Положення «мамія» починає його дратувати не тільки тому, що це викликає посмішки у однолітків, але й тому, що пробуджує у нього самого почуття залежності, з яким підліток бореться. Відчуваючи охолодження, багато батьків, починають думати, що діти їх розлюбили, жаліють на черствість тощо. Але після того як проходить критичний період, емоційний контакт з батьками, якщо вони його самі не зіпсували помилковим вихованням, звичайно швидко відновлюється, уже найбільш високому, свідомому рівні. Ріст самостійності обмежує і функції батьківської влади. Підліток самостійно повинен розподіляти свій час, обирати собі друзів, способи дозвілля тощо.

Ступінь ідентифікації з батьками менше в юнацький період, чим в дитинстві. Зрозуміло, гарні батьки залишаються для старшокласника важливим еталоном поведінки. Однак батьківський приклад вже не сприймається так абсолютно і некритично, як в дитинстві. У підлітка є і інші авторитети окрім батьків. Чим доросліше дитина, тим вірогідніше, ідеали він черпає не тільки з найближчого оточення, але й з більш широкого круга відносин (політики, герої кіно і літератури). Зате всі недоліки і протиріччя в поведінці близьких і старших сприймаються гостро і хворобливо. Більш всього підлітки хотіли бачити в батьках друзів і порадників. Як би вони не хотіли бути самостійними, вони потребують життєвого досвіду і допомоги старших.

Але реальні взаємовідносини підлітків з батьками часто супроводжуються конфліктами і їх взаєморозуміння залишає бажати кращого. Одна з причин цього — в психології самих батьків, які не бажають помічати змін внутрішнього світу підлітка.

Розмірковуючи теоретично, гарні батьки знають про свою дитину значно більше, ніж будь хто, навіть більше ніж він сам. Але зміни, які відбуваються з підлітками частіше відбуваються значно швидко для батьківського ока. «Головна біда з батьками — те, що вони знали нас, коли ми були маленькими», — зауважив 15-річний хлопчик. Зрозуміти внутрішній світ іншого можна тільки за умови поваги до нього, коли приймати його як автономну реальність. Найбільш поширена (і дуже справедлива!) жалоба юнаків та дівчат на своїх батьків: «Вони мене не слухають!» Поспіх, невміння і небажання вислухати і зрозуміти те, що відбувається в складному підлітковому віці, намагатися подивитися очами сіна або доньки, самодовільна впевненість в ідеальності свого життєвого досвіду — ось що в першу чергу створює психологічний бар'єр між батьками та підростаючими дітьми. Групу дев’ятикласників просили оцінити себе за різними якостями (відвертість, доброта, сміливість, впевненість тощо) за п’ятибальною шкалою, а потім передбачити, як їх оцінять за тією ж системою батьки, однолітки та друзі. Після цього батьків, також попросили оцінити якості своїх дітей і передбачити їхні самооцінки. Як показала практика, діти більш точніше уявляють собі, як їх оцінять батьки, ніж батьки — дитячі. Деяких батьків, думка уявити себе самооцінку свого чада, «влізти в його шкуру», дуже зацікавила, але з’явилася дуже складною. Деякі батьки навіть не змогли зрозуміти завдання: «Що це означає - оцінити якості сина, як він сам себе оцінює? Я ліпше знаю, який він є насправді». Навіть батьки, які намагались опиратися на точку зору дітей, деякі батьки не змогли відказатися від власних суджень: тим що їм вважається самооцінкою дитини, є насамперед батьківська оцінка його якостей. А це означає, що самосвідомість дитини, його «Я», батькам невідоме.

Справа, звісно не в тому, що діти більш проникливі або чуйні, ніж батьки. Передбачити батьківську оцінку підлітку не так і важко, бо вона в тій чи іншій мірі показувалася йому прямо або побічно. Коли дев’ятикласники чекають від батьків дуже занижених оцінок, в порівнянні з самооцінкою, оцінок по самоконтролю і здібності зрозуміти іншу людину, це явно відображає батьківські нарікання на нестриманість та нечуйність дітей.

У дитини було достатньо часу для того, щоб вивчити своїх батьків, а батькам приходилося оцінювати мінливе і суперечливе «Я» дитини, яке недавно виникло. Але ж проблема не стає від цього менш гострою: неправдиві або спрощені уявлення в образі «Я» сина або доньки серйозно ускладнюють розуміння дітей.

За такими фактами стає загальна тенденція: і батьки, і діти частіше невірно уявляють собі оцінки і самооцінки один одного. Для підтвердження цього доцільно звернутися до дослідження, яке провів І.Кон у великому американському місті, маленькій сільській спільноті в Канаді та шведському містечку одне й теж саме дослідження. Підліткам і юнакам (13, 15−16 та 18−20 років) та їх батькам було запропоновано за допомогою полярних прикметників (типа «чистий-брудний», «терплячий-нетерплячий») описати своє і інше покоління, так як його сприймає інша сторона (як старші оцінюють молодших і навпаки) і як батьки і діти уявляють собі самооцінки один одного. У всіх трьох випадках результат був один і той самий: обидва покоління оцінюють і себе і один одного позитивно (старших — трохи вище ніж молодших); але ж обидва покоління невірно уявляють собі, як до них відноситься інша сторона. Молодші чекають негативних оцінок від батьків, а батьки від дітей. Джерело омани зрозумілий — це узагальнення неминучих між батьками і дітьми взаємних претензій і докорів. Але ж це брехливе узагальнення суттєво ускладнює взаємовідносини між батьками та дітьми.

Питання про міру порівняльного впливу на підлітків батьків і однолітків не має однозначної відповіді. Загальна закономірність є в тому, чим гірше відносини підлітка з дорослими, тим частіше він буде спілкуватися з однолітками, тим вища його залежність від цих однолітків і тим самим автономніше буде це спілкування від дорослих. Але вплив батьків і однолітків не завжди протилежні, частіше вони бувають взаємодоповнювальними.

Значущисть батьків і однолітків принципово неоднакова у разних сферах діяльності. Найбільша автономія від батьків і орієнтація на однолітків спостерігається у сфері дозвіль, вільного часу, спілкування. За даними психолога Т.Н. Мальковської, дуже велика кількість петербуржських старшокласників надають перевагу проводити дозвілля поза школою та поза сім'єю: до своїх занять вони заохочують однолітків, рідше — батьків, і ще рідше — вчителів. При опитуванні кримських підлітків хлопчики, відповідаючи на питання, з ким би вони зволіли проводити вільний час, поставили батьків на шосте місце, останнє, а дівчата — на четверте місце; компанію однолітків для них більш привабливіша. Хоча відповідаючи на питання: «З ким би ти порадився у складній життєвій ситуації?», і ті і інші поставили на перше місце матір, на друге місце у хлопчиків є батько, а в дівчат — друг (подруга). Інакше кажучи, з товаришам приємно розважатися, з друзями — ділитися переживаннями, але ж в складну мить ліпше звернутися до матері…

Таким чином, слід говорити не про зменшення впливу батьків, а про якісні зрушення, які обумовлені ускладненням діяльності і диференціації відносин підлітків. Ефективність виховних зусиль сім'ї є в прямій залежності від того, наскільки самі батьки враховують ці зрушення.

2.3 Соціальна ситуація особистісного зростання сучасного підлітка В підлітковий вік у дитини формується своя мета, свої цінності. Це придбання професії, власної домівки, нарешті, власної сім'ї. Однак перехід до матеріальної незалежності у молодих людей все більш уповільнюється за того, що подовжені строки шкільної і професійної освіти. Внаслідок того, а також безробіття, багатьом молодим людям все довше доводиться жити за рахунок батьків.

З ростом тривалості шкільного навчання та більш пізнішим початком трудової діяльності в зв’язку відсутністю роботи, до і після отримання професійної освіти, перебування дітей (особливо у віці до 20 років) затягується. Вони довше залишаються у фінансовій залежності від батьків. Через це соціальна ситуація особистісного зростання сучасного підлітка дуже ускладнюється, а взагалі стає неможливою. В більшості випадків батьки допускають самостійність дітей лише в тій мірі, яка відповідає економічній незалежності останніх.

Відношення до сім'ї в процесі дорослішання змінюється наступним чином:

1. Дозрівання когнітивних і емоційних функцій може привести до того, що молоді люди використовують свої нові здібності у формі критики, сумлінь і протидій цінностям, установкам і образу дій дорослих. Частіше це веде до конфлікту з батьками, особливо коли в сім'ї господарює нетерпимий і обмежувальний стиль виховання.

2. В процесі соціалізації праці група однолітків в значній мірі заміщує батьків. Таке «обезцінення» останніх — проблема, самостійна для кожної із сторін.

3. Перенесення центру соціалізації із сім'ї в групу однолітків призводить до послаблення емоційних зв’язків з батьками та заміні їх взаємовідносин з багатьма людьми (групами), які найменше впливають на особистість як ціле, але формуючими певні форми її поведінки. важливу роль відіграють тут особливості, котрі пов’язані з зовнішнім виглядом та враженням, яке вони справляють (одяг, зачіска тощо). У зв’язку із конформізмом, який характерний для першої фази дорослішання, все це часто набуває для молодих людей особливе значення та призводить до сімейних конфліктів, причому не тільки з батьками, а й з братами та сестрами.

4. Відхід від батьківського дому відображається не на усіх формах поведінки, поглядах та установках. Думка про абсолютне заперечення в цей період усіх батьківських цінностях не відповідає дійсності. Хоча приблизно у половини підлітків відбуваються такі ж самі зіткнення і батьки, як центр орієнтації та ідентифікації відступають на задній план. Це відноситься лише до певних областей життя.

5. Не дивлячись на зменшення впливу сім'ї в період дорослішання, вона залишається тією важливою референтною групою. Хоча процес відриву від сім'ї - обов’язкова умова досягнення самостійності, відокремлення від батьків в більшості випадків тимчасове і неповне, коли молоді люди досягають незалежності.

В теоріях психоаналізу та інтеракціонізму виділені такі найбільш важливіші складники процесу відділення від сім'ї:

1. Психоаналіз підкреслює роль дитини, яка відображає «всередині себе» батьків та їх поведінку; в результаті чого процес розриву з сім'єю, який має на увазі часткову відмову від ідентифікації, відбувається болісно.

2. Інтеракіонізм підкреслює роль батьків, які своїми уявленнями про дитину і його оцінкою надають глибокий вплив на процес розриву.

3. Поєднання цих підходів охоплює все різноманіття відносин між батьками та дітьми, які звільняються від їх впливу, це і дозволяє відрізняти зв’язані з процесом відриву від сім'ї механізми, характерні як для батьків так і дітей.

Процес розділення стає зрозумілим лише в тому випадку, коли розглядати сім'ю як систему. Такий підхід припускає, що зміни частин, змінюють ціле. Процес відділення індуціюється розвитком підлітка, який включає сильне прагнення до самостійності та автономії. Ці зміни визивають у батьків реакцію у вигляді посиленій потребі у контролі, суму з приводу віддалення дітей, страху їх загубити чи спокою та розуміння. Емоційний стан батьків, в свою чергу, впливає на поведінку як дітей, так і батьків. Процес прояснення відносин загострюється до кінця фази дорослішання та вирішується по-різному. Може встановитися стабільний і міцний зв’язок з батьками, наступити більш тривалий розрив чи зберегтися амбівалентний зв’язок, який характеризує тривалу розбіжність.

В процесі відокремлення від сім'ї виділяють різні компоненти. Найдхардт виділяє чотири області взаємовідносин між батьками та підлітками:

— взаємодія у сфері спілкування;

— нормативний контроль батьків над дітьми;

— емоційний зв’язок та солідарність;

— економічна залежність (чи незалежність).

Коли починається розрив, батьки за частіше помічають у сфері взаємодії. Ріст значущості референтної групи значно відбивається на контактах із ними. Підлітки частіше проводять вечори зовні дома, рідше супроводжують батьків у відпустках, з неохотою залишаються ввечері дома. Батьки часто переживають це як повну відмову дітей від рідного дому, що зумовлює їх більше контролювати, що призводить потім до конфліктів. в цей час іу підлітків знижується готовність прислухатися і на слідувати вказівкам батьків. Відбувається зміна зразків. В середині сім'ї перш за все спадає вплив батька як приклада для наслідування, особливо у молодих людей із низького прошарку суспільства. Відносно стабільним залишаються емоційні зв’язки, особливо з матір'ю. В економічній сфері проблеми виникають через велику потребу молодих людей в самостійності з їх матеріальною залежністю від батьків. Використовуючи цю обставину, батьки часто намагаються пов’язати свої функції, які контролюють та регламентують, з економічними стимулами, що нерідко перетворюють такі відносини в постійне джерело конфліктів.

Дослідник Штирлін виділяє три аспекта батьківських уявлень та очікувань, важливих для ходу та результату процесу відокремлення дитини від батьків:

1. Здатність дитини до автономії (його сприймають або як сильного, здатного стояти на своїх ногах, або як хворобливого, слабкого інфантильного постійно залежного).

2. Його здатність зав’язувати нові відносини (успішно знаходить друзів та партнерів або стикується в цьому плані з невдачами).

3. Лояльність до батьків. Річ в тому, чи зберігають діти, відокремлюючись від сім'ї, контакт з батьками (і в якій формі) та повагу до них.

В залежності від цих очікувань відношення батьків до дітей може прискорити розрив чи загальмувати його. Так, батьки, які вважають свою дитину дуже несамостійною та залежною, додають їй також неспроможність заводити відносини з людьми, перешкоджають їй відділенню від сім'ї. В результаті цей процес може тягнутися дуже довго і супроводжуватись гострими конфліктами. Іноді батьки додають дітям проблеми, які відображають взаємовідносини зі своїми власними батьками.

Характер конфліктів та процесу відокремлення від сім'ї визначається також наявністю у сучасної молоді, в порівнянні з поколінням батьків більшої кількості вільного часу, кращою фінансовою забезпеченістю, більш широкими можливостями у відношенні освіти тощо.

Також Штирлін виділяє задачі, які молодь повинна вирішувати в ході дорослішання, які він називає «процеси примирення»:

1. Інтегративне примирення, яке включає диференціацію і інтеграцію потягів, відчуттів та мотивацій, а також розвиток захисних механізмів та ідентичності;

2. Адаптивне примирення, в задачі якого входить інтеграція протилежностей та протиріч, включення їх в склад власної особистості; важливіше з них — активність та пасивність, бажання та відмова, самореалізація та самообмеження;

3. Репаративне примирення, яке відноситься до подолання розлуки з батьками та до подальшого відновлення відносин з ними.

Незважаючи на нестійкість моральних переконань і складність їх осмислення особистістю підлітка, можна виділити загальні тенденції зростання моральності в період дорослішання. Це, зокрема, перегляд ціннісних уявлень і все більша їх деперсоналізація, тобто відрив від референтних особистостей (батьків, як зразків для наслідування). Все більшої значущості набувають ціннісні уявлення самі по собі. В зв’язку з цим підсилюється «соціальне дозрівання» власного «Я» .

Таким чином дорослий, який за будь-яких обставин готовий бути поряд із підлітком, сприйняти його таким, яким він є, вчасно приходити йому на допомогу, турбуватися про гармонійний розвиток його особистості, виховання моральних якостей, спільно з ним аналізувати вчинки і стосунки людей, критично ставитися до себе і своїх дій, виконує неоціненну роль у процесі адаптації підлітка до нової соціальної ролі, в його самопізнанні і пізнанні світу, в соціальному й особистісному самоутвердженні та самовираженні.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Рубинштейн С. Л. Проблемы общей психологии. — М.: Педагогика, 1973.

2. Бернс Р. Развитие «Я — концепции» и воспитание. — М.: Педагогика, 1986.

3. Кон И. С. Психология ранней юности: книга для учителя. — М.: Просвещ., 1989.

4. Чамата П. Р. Самосвідомість та її розвиток у дітей. — К.: Рад. школа, 1958.

5. Титаренко Т. М. Такие разные дети. — К.: Рад. школа, 1989.

6. Божович Л. И. Личность и ее формирование в детском возрасте. — М.: Просвещение, 1986.

7. Столин В. В. Самосознание личности. — М.: Изд-во МГУ, 1983.

8. Маслоу А. Самоактуализация личности и образования: пер. с анл. — Киев, Донецк: Ин-т психологии АПН Украины, 1994

9. Пряжников Н. С. Профессиональное и личностное самоопределение. — М.: Воронеж, 1996.

10. Шпрангер Е. «Психология юношеского возраста», 1924.

11. Асмолов А. Г. Психология личности. — М.: Просвещение, 1990.

12. Роджерс К. Взгляд на психотерапию. Становление человека. М. «Дайджест». 1994

13. Маслоу А. Самоактуализация. // Психология личности. М., 1982.

14. Реан А. А. Психология изучения личности: Учеб. пособие. — СПб.: Изд-во Михайлова В. А., 1999.

15. Кон И. С. Психология старшеклассника. — М.: Политиздат, 1982.

16. Кон И. С. Открытие «Я». — М.: Политиздат, 1978.

17. Кон И. С. В поисках себя: Личность и ее самосознание. — М.: Политиздат, 1984.