Соціальне партнерство як механізм регулювання соціально-трудових відносин в Україні

Для сучасної України, яка сповідує демократичні цінності та створює новий шлях самостійного сходження, нагальним є завдання формування і подальший розвиток системи соціального партнерства, належне врахування вітчизняної специфіки та використання досвіду європейських держав, які мають у цій царині відповідні досягнення. Соціальне партнерство як особливий вид суспільних відносин і закономірний результат розвинутої соціально орієнтованої економіки є важливим показником економічної, соціальної й політичної зрілості суспільства.

Інтерес науковців до соціального партнерства є закономірним для нашої країни, яка зіткнулась з соціальними протиріччями та конфліктами у період трансформації економічної системи. Проблемам формування та розвитку соціального партнерства в Україні присвячено праці багатьох учених, зокрема: В. Бідака, О. Грішнової, Б. Данилишина, В. Загорського, М.Іншина, А. Колота, Е. Лібанової та ін.

У контексті формування нової системи соціально-трудових відносин особливого значення набуває проблема конкретного соціокультурного, історичного досвіду їх формування. Досягнення інших країн у цій сфері не можна механічно переносити на українську дійсність, їх необхідно адаптувати до національних традицій і норм трудової етики і моралі. Разом з тим, досвід функціонування соціально-трудових відносин в країнах з ринковою економікою, зокрема тих, що за своїм розвитком наближаються до інформаційного суспільства, має безсумнівну цінність.

На сьогодні у більшості країн з розвинутою ринковою економікою впроваджена практика соціального партнерства у формі двоі трипартизму як оптимального механізму регулювання соціально-трудових відносин в сучасних умовах. Двопатризм притаманний таким країнам як США, Канада, Великобританія, де роль держави в регулюванні трудових відносин незначна, практикується двостороння співпраця між об'єднаннями роботодавців і організаціями трудящих. Держава за такої моделі соціальних відносин виступає лише в ролі арбітра або посередника при виникненні соціальних конфліктів. Нині найбільш розвинена система соціального партнерства трипартизму, вона існує у таких європейських країнах, як Німеччина, Швеція, Австрія [2, c. 45], де у врегулюванні соціально-трудових відносин беруть однаково важливу участь три сторони: організації, що представляють інтереси найманих працівників; об'єднання роботодавців; держава. Соціальне партнерство за своєю сутністю спрямоване на вироблення позицій і досягнення угоди, яка б дозволила задовольнити інтереси сторін у конкретних умовах, дійти компромісу.

Разом з тим слід відзначити моделі соціального партнерства, обумовлені національними й регіональними особливостями:

«американська» модель, що ґрунтується на широкій участі найманих працівників у власності підприємства;

«скандинавська» модель полягає в залученні персоналу в розподіл результатів виробництва;

«німецька» — базується на залученні найманих працівників в управління виробництвом через спеціально створені органи, на тарифній автономії [1].

Регулювання соціально-трудових відносин за допомогою соціального партнерства «застраховує суспільство від двох крайнощів — суспільної ворожнечі на економічній основі „ринкової саморегуляції“… пом’якшує суперечність між соціальним гуманізмом та властивою ринковій економіці нерівністю в споживанні» [3, с. 279], тобто сприяє подоланню суб'єктами соціально-трудових відносин процесу відчуження-привласнення праці.

Система соціального партнерства як механізм регулювання соціально-трудових відносин будується на певних принципах, що були розроблені МОП основними з яких є: принцип соціальної справедливості, на основі якого можна досягти загального та міцного миру; принцип надання працівникам людських умов праці, недотримання цього принципу в будь-якій країні стає перепоною для інших країн у прагненні поліпшити становище трудящих; свобода слова і свобода об'єднання є необхідними умовами постійного прогресу; злидні у будь якому місці є загрозою для загального добробуту; всі люди незалежно від раси, віри та статі мають право на матеріальний добробут і духовний розвиток в умовах свободи, стабільності в економіці та в умовах рівних можливостей; повна зайнятість і підвищення життєвого рівня; в соціально-моральному розумінні праця не є товаром [4, с. 73].

Поряд із загальними принципами МОП виділяються специфічні принципи організації роботи головних суб'єктів трудових відносин: дотримання норм законодавства; повноважність представників сторін; рівноправність, свобода вибору і обговорення питань; добровільність сторін у прийнятті на себе зобов’язань; реальність виконання обов’язків; контроль і відповідальність за їх виконання.

Відповідно до концепції соціального партнерства як механізму регулювання соціально-трудових відносин, зазначених принципів слід дотримуватися на всіх рівнях соціально-трудових відносин (наднаціональному, національному, територіальному, галузевому, конкретного підприємства), оскільки їх невиконання призводить до конфронтації головних суб'єктів відносин праці і дестабілізації соціально-економічних відносин в суспільстві.

Для формування системи соціального партнерства у нашій країні вже є необхідні умови. По-перше, наша держава у 2005 р. визнана Європейським Союзом країною з ринковою економікою, в ній формується відповідний прошарок підприємців. По-друге, існують різні профспілкові організації, що представляють і захищають інтереси найманих працівників, а також їх об'єднання загальнодержавного рівня. По-третє відбулося реформування законодавчих й нормативних актів з питань соціального партнерства й соціально-трудових відносин.

Список використаних джерел

• 1. Понизов В. РТК — базовый институт отечественной системы социального партнерства, функционирующей в интересах человека труда / В. Понизов // Человек и труд. — 2008. — № 2. [Електронний ресурс — Режим доступу: http://www.chelt.ru
• 2. Антропов В. В. Социальная защита в странах Европейского Союза. История, организация, финансирование, проблемы / В. В. Антропов. — М.: ЗАО «Издательство «Экономика», 2006. — 271 с.
• 3. Грішнова О.А. Економіка праці та соціально-трудові відносини: [підручник] / Олена Антонівна Грішнова. — К.: Знання, 2006. — 559 с.
• 4. Іншин М. І. Правове регулювання службово-трудових відносин в Україні: [монографія] / Микола Іванович Іншин. — Харків: Вид-во Нац. ун-ту внутр. справ, 2004. — 337 с.