Придатки шкіри

РЕФЕРАТ на тему:

Придатки шкіри.

1. Будова, фізіологія і фази росту волоса Волосся належить до придатків шкіри (риc 1.5). Відомо, що 95% поверхні шкіри людини вкрито волоссям. Його немає тільки на долонях, підошвах, долонних і підошовних поверхнях пальців, шкірі головки статевого органа. Розрізняють три типи волосся: довгещетинисте — брови, вії, у носі і зовнішніх слухових прохо­дахпушкове.

Вільно розміщена над шкірою частина волоса називається стрижнем, а схована у шкірі - коренем. Корінь закінчується булавоподібним розширенням, що зветься волосяною цибулиною. Саме тут відбувається ріст волоса. У цибулину знизу занурений волосяний сосочок, що містить кровоносні судини, які живлять волос, а також нервові закінчення.

Волос складається з мозкової і коркової речовин та кутикули. У центрі волоса знаходиться мозкова речовина, що містить оро­говілі полігональні клітини. Пушкове волосся мозкової речовини не має.

Рис. 1.5. Будова волоса:

/ - волосяна цибулина- 2 — волосяний сосочок- 3 — стержень волоса- 4 — устя волосяного фолікула- 5 — корінь волоса- 6 — волосяний фолікул- 7 — сальна за­лоза- 8 — м’яз, який випрямляє волос- 9 — артерія- 10 — вена Основну масу волоса становить коркова речовина. Вона оточує мозкову речовину і складається з витягнутих, щільно при­леглих одна до одної клітин з подовженим ядром. У корковій речовині міститься пігмент, що надає волоссю того чи іншого ко­льору. У сивого волосся пігменту немає, замість нього — пухирці повітря. Зовнішній шар — кутикула — представлений плоскими, без’ядерними, ороговілими клітинами, розташованими в один шар, які прилягають одна до одної як черепиця.

Коренева частина волоса розміщена у волосяній сумці, що зветься волосяним фолікулом і відкривається на поверхню шкі­ри у вигляді устя. На межі верхньої і середньої третини волося­ного фолікула в нього впадає вивідна протока сальної залози, а трохи нижче знаходиться місце прикріплення м’яза, що піднімає волос.

Волосяна сумка складається із сполучнотканинної та епітелі­альної частин.

Епітеліальна частина є вигинанням епідермісу. Від поверхні шкіри до вивідної протоки сальної залози можна розрізнити всі шари епідермісу, глибше рогові клітини зникають.

Сполучнотканинна частина досягає свого повного розвитку в нижній частині кореня, нижче місця, де відкривається вивідна протока сальної залози. Ця частина складається з 3-х шарів: зов­нішнього — поздовжнього, середнього — кільцеподібного, утво­реного пучками колагенових волокон з домішкою еластинових і аргірофільних, та внутрішнього. Внутрішній шар є дуже тонкою, склоподібною оболонкою, яка заломлює світло.

У будові кореня волоса виділяють ще одну структуру: внут­рішню кореневу піхву, у якій визначаються три шари:

— внутрішній, що прилягає до кутикули волоса — він склада­ється з одного шару ороговілих клітин;

— середній, або шар Гекслі, що складається з напівороговілих клітин;

— зовнішній, або шар Генле, утворений одним рядом орогові­лих, без’ядерних (позбавлених ядер) клітин.

На місці цибулини навколо волосяного сосочка всі клітини з ядром зливаються в загальну масу і посилено діляться.

Під електронним мікроскопом волос виглядає таким чином: ланцюжки амінокислот сплітаються в три простих волокна, що утворюють кручений шнур — протофібрилу. Одинадцять протофібрил утворюють циліндричну структуру, яка зветься мікрофібрилою. Мікрофібрили (у кожній волосині їх близько мільйона) скріплені між собою міжфібрилярною речовиною і становлять макрофібрили.

На голові приблизно 100−250 тис. волосин, причому чим во­лосся тонше, тим його кількість більша. Форма волоса пов’язана з формою волосяного фолікула. У негроїдів він має спіралеподіб­ну форму, тому й волос має таку ж форму.

Волосся росте під кутом до шкіри 31−59° (35−51°). За день во­лосина збільшується на 0,3−0,5 мм, тобто за місяць стає довшою на 1 см. Термін життя волосини — 2−7 років.

Кровопостачання волоса, волосяного фолікула забезпечується численними капілярами, що пронизують сосочок і йдуть від су­дин глибокої судинної мережі. У кожному сосочку є своя лімфа­тична судина і вільні нервові закінчення. Нервові закінчення роз­міщуються навколо фолікула і представлені вільними нервовими закінченнями та клітинами Меркеля, які забезпечують тактильну чутливість.

Стрижень волоса складається з кератинової маси, виробленої фолікулом протягом кількох років. Кератин — це білок, який складається з амінокислот. З 20 відомих у природі амінокислот у волосі наявні 18- переважна їх більшість містить сірку. Амінокис­лотний ланцюжок має спіралеподібну структуру. Витки спіралі нестійкі і при нагріванні вологого волосся (укладанні) руйнують­ся, а волосся при цьому витягується. Після сушіння спіралеподіб­на структура відновлюється.

У людини волосяний фолікул функціонує періодично: за кіль­ка років виробляє певну кількість кератину, потім звільняється від волоса і через якийсь час починає функціонувати знову.

2. Стадії росту волоса Протягом життя людини відбувається ріст і періодична зміна волосся. Кожна волосина живе від 50 днів до декількох років. На голові волосся росте 2−4 рокивії випадають через 3−4 тижні. Змі­на волосся є нормальним фізіологічним явищем. У нормі за добу на голові випадає до 100 волосин.

Розрізняють декілька фаз (стадій) росту волосся.

Анаген — це період постійного росту, зумовлений неймовірно швидким поділом матричних клітин цибулини. Розміщені на вер­шині сосочка меланоцити виробляють меланін, який забарвлює кератинову масу. Тривалість цієї фази варіює від кількох місяців до кількох років.

Катаген — клітини перестають ділиться, зупиняється ріст во­лоса. Одночасно припиняється вироблення меланіну. З припи­ненням мітотичної діяльності матричні клітини зроговівають і спресовуються. Сам сосочок скорочується до маленького кулясто­го утворення. Цибулина волоса відривається від сосочка. Ця ста­дія триває близько 3-х місяців.

Телоген — волос кріпиться у волосяній сумці, але вона стає де­далі більш мілкою і просуває його до виходу. Цей рух триває до рівня кріплення м’яза, який піднімає волос. Унизу волосяної сум­ки запишається маленьке кругле утворення — сосочок. На цій стадії волос стає трохи світлішим і тоншим, але кріпиться до сті­нок волосяного фолікула. Ця стадія триває близько 3-х місяців, за цей час волос досягає устя волосяного фолікула і випадає.

Одночасно внизу волосяного фолікула стає помітним новий зародок волоса, що опускається назустріч сосочку. Коли вони стикаються, активізуються матричні клітини, тобто вони почина­ють ділитися, відновлюється меланогенез, починається новий цикл, новий анаген. Наприкінці стадії телогену старий волос мо­же співіснувати з новим, який тільки-но зароджується.

На різних ділянках людського тіла тривалість анагену різна. Так, на волосистій частині голови анаген триває протягом 2−10 років, у середньому — 3 роки. Волосся в юної дівчини мо­же рости 7 років, а в зрілого чоловіка — 1 рік.

Для вусів тривалість анагену — 4−14 тижнів, для вій — 105 днів.

Максимально активний ріст волосся відзначається навесні і на початку літа, максимальне випадання — на початку осені.

Основний фонд волосяних фолікулів закладається з народ­ження. Протягом життя кожен фолікул здатний пройти близько 20 циклів розвитку. Теоретично це гарантує пристойну шевелюру протягом усього життя.

Щодня в людини випадає від 50 до 100 волосин.

На швидкість росту волосся та його кількість впливають гор­мони, насамперед, статеві.

Чоловічі статеві гормони — андрогени (А), їхня дія залежить від розташування. Вони відповідають за ріст статевого волосся (лобок, пахви). Ці зони реагують на невеликі концентрації А. Ді­лянки грудей, обличчя, кінцівок, голови чутливі до великих кон­центрацій А.

Жіночі статеві гормони — естрогени сповільнюють ріст волос­ся, а гормони щитовидної залози посилюють.

Волосся надзвичайно еластичне: в сухому стані його можна розтягнути на 20−30%, а мокре — на 100%. Довжина волосся досить швидко повертається до попередньої.

Волосся також міцне. Окрема волосина може витримувати вантаж до 50 г.

За кольором (залежить від етнічної приналежності) волосся буває різнобарвним. Той чи інший колір забезпечують меланоци-ти. При тому, що меланоцити розміщуються і в усті, і в середній частині волосяного фолікула, і в цибулині, і в сосочку, тільки ме­ланоцити, розташовані на вершині сосочка на рівні найбільшого діаметра фолікула, беруть участь у забарвленні волоса (попереч­на лінія Обера).

Більшість людей мають здорове волосся, яке умовно можна розділити на три типи: жирне, нормальне і сухе. Волосся буває, крім того, тонке і товсте.

Для того, щоб волосся залишалося здоровим, за ним потріб­ний правильний догляд.

Причини передчасного випадання волосся: нераціональний до­глядекзогенна й ендогенна інтоксикаціявогнища хронічної інфекціїгострі інфекційні захворюваннявплив іонізуючого ви­промінюванняендокринні порушеннягострий і хронічний стреспорушення балансу — нестача вітамінів і мікроелементівхворо­би печінкиостеохондроз, особливо шийного відділу хребта.

3. Анатомія і фізіологія нігтя Нігті, як і волосся, є придатками шкіри і виконують, насампе­ред, захисну функцію (рис. 1.6).

Нігтьову пластинку можна розділити на три частини: корінь, тіло, вільний край.

Корінь нігтя майже повністю лежить під заднім нігтьовим вали­ком. Тіло нігтя являє собою власне нігтьову пластинку, що із трьох сторін обмежена нігтьовими валиками: заднім і двома бічними.

Нігтьові валики — це шкірні утворення, що у місці переходу в нігтьову пластинку утворюють синуси, або нігтьові пазухи, яким під час проведення манікюру слід приділяти особливу увагу. Тов­щина нігтьової пластинки становить 0,3−0,5 мм. З боку заднього нігтьового валика на ніготь поступово наростає епоніхій, який ще зветься кутикулою. Це шкірне утворення виконує важливу роль — захищає корінь нігтя і його ростову зону.

Поверхня нігтьових пластинок нерівна, вона являє собою чер­гування подовжніх валиків і борозенок. У кожної людини цей ма­люнок індивідуальний, що має значення для криміналістики.

Нігтьова пластинка утворюється в результаті поділу клітин матриксу.

Рис. 1.6. Анатомічна будова нігтя:

1 — матрикс- 2 — епоніхійЗ — нігтьовий валик- 4 — луночка- 5 — нігтьове ложеб — гіпоніхій- 7- нігтьова пластинка- 8 — віль­ний край Матрикс — це основна частина ростової зони нігтя, ідентична ростовому шару епідермісу (базальному шару). Матрикс утворе­ний особливим епітеліальним сосочком ніжної структури, рясно постачається кров’ю і добре іннервується. Від стану матриксу повністю залежить стан нігтьової пластинки.

Клітини матриксу — оніхобласти — постійно діляться, орого-вівають і, таким чином, визначають ріст нігтя в довжину і тов­щину.

Матрикс — це не єдина зона росту нігтя, він має своє продов­ження під нігтьовою пластинкою, утворюючи піднігтьове ложе, або гіпонгхій. Останній також являє собою ростовий шар епідер­місу і складається з базальних й шипуватих клітин. Серед них зустрічаються і споріднені матричні оніхобласти, за рахунок яких продовжується ріст нігтя, але вже тільки в товщину.

У структурі гіпоніхію знаходиться значна кількість колагено­вих волокон, що направляються до кісткової фаланги і включа­ються в окістя. Таким чином формується так звана вуздечка ніг­тя — своєрідний фіксуючий зв’язковий апарат нігтя, що дає йому змогу залишатися нерухомим у м’яких тканинах. Гіпоніхій про­довжується до лінії переходу у вільний край нігтя, де він (гіпоніхій) товщає і переходить у шкірну складочку під вільним краєм нігтя.

Корінь нігтя являє собою первинний, наймолодший ніготь. Між коренем і матриксом немає чіткої межі переходу.

Описуючи анатомічну будову нігтя, слід зупинитися на епоні-хії (кутикулі), тому що саме він видаляється в процесі манікюру для досягнення естетичного ефекту.

Епоніхій так само належить до елементів ростового апарата нігтя, тому що він утворюється за рахунок ростового шару епідер­місу з боку нігтьових валиків. При зроговінні частина волокон ва­лика вплітається в нігтьові пластинки, а частина наростає на ніготь у вигляді кутикули, яку й видаляють майстри манікюру. Особливо важко видаляється нижній, дуже тонкий шар кутику­ли — птершій. Його видаляють спеціальним інструментом або ложечкою.

Як уже зазначалося, нігті, як і волосся, є придатками шкіри, тобто роговими чи кератиновими утвореннями. Але, на відміну від волосся, що містить а-кератин, нігті містять b-кератин, що визначає їхню пластинчасту будову.

Кератин — один з найміцніших білків в органічній природі. Він дуже стійкий проти дії кислот, лугів, високих і низьких тем­ператур. До 5% загальної маси кератину становить сірка. З міне­ральних речовин у нігтях переважають кальцій, фосфор, цинк. Крім того, у нігтях до 14% води і до 1% жироподібних речовин, переважно холестерину. Пластинчаста структура забезпечує нігтю властивості напівпроникності. Так, вода, олії всотуються нігтьо­вою пластинкою в 100 разів інтенсивніше, ніж шкірою.

Цю властивість нігтів використовують при їхньому лікуванні та відновленні.

Слід знати, що нігті так само легко віддають те, що всотали.

Таким чином, через нігті постійно йдуть два процеси: погли­нання і виділення. Виділення вологи, зокрема, впливає на зчеп­лення нігтя з різними покриттями, тому в процесі манікюру фа­хівець неодноразово обробляє нігтьову пластинку спеціальними сумішами — сушками.

Нігті реагують на зміни в навколишньому середовищі, на стан здоров’я людини, особливо пов’язаний з гострими і хронічними інтоксикаціями — отруєннями. У цих випадках на нігтях з’явля­ються білі плями, смуги, подовжня і поперечна посмугованість, піднігтьовий гіперкератоз.

Косметологу, майстрові з манікюру не обов’язково знати тон­кощі й механізм цих процесів. Але привернути увагу клієнта до перших ознак неблагополуччя, порекомендувати звернутися за консультацією до лікаря — це рівень високого професіоналізму.

Повна зміна нігтьових пластинок на руках відбувається за 3−4 місяці, на ногах — за 10−12 місяців. У чоловіків нігті ростуть швидше, ніж у жінокулітку швидше, ніж узимкувночі швидше, ніж уденьна руках швидше, ніж на ногах.

Практичне застосування манікюру і педикюру вимагає знань щодо небезпечних зон.

Перша небезпечна зона розміщена по периметру шкірних ва­ликів уздовж лінії переходу в ніготь — це зона наймолодшого і найтоншого нігтя. Травми в цій зоні можуть призвести до пору­шення нормального росту нігтьової пластинки.

Друга небезпечна зона — це зона переходу нігтя у вільний край (зона, де найчастіше ламається ніготь). Підвищена увага до цих зон має значення як при виконанні класичного манікюру, так і при моделюванні нігтьових пластинок.

Для того, щоб волосся й нігті були здоровими і мали краси­вий вигляд, крім регулярного професійного догляду, можна реко­мендувати прийом спеціальних вітамінних комплексів, харчових добавок, що містять вітаміни, А й Е, біотин, метіонін, цинк, селен і спіруліну.

4. Потові залози Кількість та інтенсивність діяльності потових залоз (рис. 1.7) залежать від місця їх розташування, віку, статі, раси людини. У різ­них осіб їхня кількість становить від 2 до 5 млн. Так, найбільша кількість потових залоз розміщується у шкірі долонь (400−500 од. на 1 kb. cm), підошов (400−430), в ділянці чо­ла (180−200) і грудей (165−180). У жінок по­тових залоз більше, ніж у чоловіків. У євро­пейців і африканців у однакових умовах кількість залоз відповідно становить 100−120 і 120−130 од. на 1 kb. cm.

Схема будови потових залоз.

1 — екринової, 2 — апокринової.

Потові залози мають трубчасту нерозгалужену форму і розрізняються за походжен­ням, механізмом секреції та гістологічною будовою. Екранові залози виділяють піт без порушення цілісності секреторних клітин, а апокринових при виділенні секрету втрачається частина протоплазми секреторних клітин.

Апокринові залози розміщуються тільки в зонах вторинного оволосіння, а екринові - по всій шкірі, за винятком червоної кайми губ, головки статевого члена, внутрішньої поверхні статевих губ, клітора.

Походження екринових залоз пов’язане з епідермісом, апокри­нових — з волосяними фолікулами, тому вивідні протоки перших відкриваються на поверхні шкіри, а других — у фолікулах волос­ся. Екринові залози починають функціонувати з моменту народ­ження, апокринові - від початку статевого дозрівання.

Потові залози забезпечують терморегуляцію і видільну функ­цію організму. Так, з потом, що являє собою гіпотонічний сольовий розчин, виділяється 0,3−0,8% речовини різної хімічної природи (калію, аміаку, молочної кислоти тощо).

Захисна функція потових залоз визначається їхньою участю у формуванні рН здорової шкіри, кисле значення якої, як вважаєть­ся, зумовлено наявністю молочної, глутамінової та аспарагінової кислот, які знаходяться в потовому секреті та епідермальній тка­нині. При незначному потовиділенні кисле значення рН вище 4−5, а при посиленому — досягає 8.

При рН 5,5 здорова шкіра здатна нейтралізувати вплив хіміч­них реагентів. Так, 0,1 мл небуферного розчину лугу окислюєть­ся за 30 хвилин, а буферної сполуки — протягом 3 годин.

Секрет потових залоз має бактерицидні властивості, оскіль­ки містить молочну кислоту. Оскільки значення рН секрету екринових залоз нижче секрету апокринових залоз, ділянки функціонування апокринових залоз більш схильні до мікробно­го обсіменіння. Внаслідок життєдіяльності бактерій, піт має той чи інший запах.

За рахунок природної гідратації зовнішнього шару епідермісу потовий секрет забезпечує також еластичність шкірного покриву. Переважне осмотичне зв’язування води відбувається в мікрокапілярних щілинах тісно згрупованих клітин рогового шару. Гідратація рогового шару визначається не тільки кількістю вологи, а й якісним складом, а саме наявністю так званих «природних факторів-гідратантів»: молочної, піролідонкарбонової кислот, їх натріє­вих солей, вільних амінокислот, здатних самостійно утримувати значну кількість води (до 60%).

Істотною є роль потових залоз і у формуванні рельєфного малюнка шкіри — найдрібніших борозенок, що утворюють три­кутники і ромби, їхня чіткість залежить від кількості потових залоз — чим їх більше, тим виразніший рельєф, що особливо по­мітно на долонях, підошвах, тильному боці кистей. Наявність тон­кого малюнка шкіри лежить в основі дактилоскопії.

Екринові залози складаються із секреторної трубки, закруче­ної в щільний клубочок, і вивідної протоки, що пронизує дерму та епідерміс. Глибина розміщення секреторних клубочків потових залоз пов’язана з товщиною дерминаприклад, на долонях, підош­вах залози розміщуються в підшкірній жировій клітковині, на ін­ших ділянках тіла — у нижній частині дерми.

Апокринові залози відрізняються великим розміром секретор­ної трубки і вивідної протоки, тому їх часто називають великими потовими залозами.

Фізіологічна активність залоз, як і діяльність шкіри в цілому, залежить від стану ендокринної та нервової систем організму. Так, під час менструального циклу і перед ним апокринові залози функціонують сильнішенайменша їх активність спостерігається в середині циклу. Під час вагітності функції апокринових залоз знижуються, що пояснюється збільшенням у крові кількості ест­рогенів, які пригнічують функцію залоз. Статеві відмінності та­кож позначаються на функціонуванні потових залоз: у чоловіків вони функціонують інтенсивніше, що пов’язано з сильнішим їх­нім реагуванням на ацетилхолін.

Вплив нервової системи на функціонування потових залоз проявляється, зокрема, у підвищенні потовиділення при емоцій­ній або розумовій напрузі. Посилене потовиділення може бути пов’язане з високою температурою, м’язовою діяльністю, сенсор­ними подразниками.

Характерно, що потовиділення, спровоковане інтенсивною ро­зумовою працею, проявом різних емоцій, відрізняється раптовим виникненням, а терморегуляторне потовиділення має латентний період, тривалість якого залежить від інтенсивності теплового впливу.

Діяльність потових залоз різних ділянок тіла неоднакова — найактивніші потові залози розміщуються на передньому і зад­ньому боці тулубана обличчі та шиї вони менш активні.

Прикметне, що інтенсивність виділення поту залежить від ак­тивності сальних залоз на тій чи іншій ділянці.

Вік також впливає на морфологічні і функціональні зміни по­тових залоз. Із зниженням статевої активності знижується актив­ність апокринових залоз. Екринові залози з віком також зазнають дегенеративних змін — відбувається склерозування оболонок сек­реторної трубки, а потім її загальний розпад. Причиною атрофії потових залоз є також закупорка їхніх вивідних протоків рогови­ми пластинками, що зумовлюється порушенням процесу злущу­вання.

Зазначені причини призводять до порушення еластики, ізото­нії шкіри, що спричинює її в’ялість і позначається на зміні тонко­го малюнка, згладжуючи його контури. При цьому підсилюється грубий малюнок, пов’язаний з м’язовими скороченнями, атрофією і потоншенням дерми чи гіподерми. Це проявляється у виникнен­ні зморшок, особливо виражених на відкритих ділянках тіла (об­личчя, шия, руки тощо).

5. Сальні залози На відміну від потових, сальні залози (рис. 1.8) за механізмом секреції є голокринови­ми, тобто в процесі секреції відбувається повне руйнування їхніх секреторних клітин. Протягом 21−25 днів ці клітини повністю замінюються. Сальні залози (загальна кількість становить приблизно 900 тис.) розкидані по всьому тілу. Величина залоз, глибина залягання, відношення до волосся залежать від ділянки локалізації. Найбільше залоз у шкірі обличчя, шиї, спини, волосистої частини голови тощо. Вони відсутні на долонях, червоній каймі губ, слизовій порож­нині рота.

На обличчі зустрічаються три види сальних залоз: великі, се­редні і дрібні. Серед великих є залози, вільні від волосся, та за­лози, зв’язані з фолікулами довгого волосся.

У жінок вільні від волосся сальні залози розміщуються на всіх ділянках шкіри обличчя, у чоловіків — тільки на ділянках, по­збавлених довгого волосся, а також на межі з червоною каймою губ. Вільні від волосся сальні залози на обличчі мають довгу ви­відну протоку (200−940 мк), діаметр якої в багато разів переви­щує діаметр фолікул пу’шкового волосся.

Вивідна протока зв’язаних з волоссям сальних залоз одночас­но є і фолікулом волоса, оскільки його корінь проникає у спіль­ну вивідну протоку, яка розгалужується на чотири-п'ять протокостанні також поділяються на дрібніші, що йдуть у кінцеві час­точки залоз.

Рис. 1.8. Схема будови сальної залози Секреторні відділи сальних залоз, вільних від волосся, заляга­ють у нижній частині дермивеликі сальні залози проникають у дерму на глибину 1180 мк. Особливо глибоко секреторні часточ­ки сальних залоз залягають у ділянці спини. У чоловіків і жінок середні сальні залози (залози другого порядку), пов’язані з дов­гим пушковим волоссям, мають приблизно однакову будову на всіх ділянках шкіри обличчя. Маленькі сальні залози (залози тре­тього порядку) пов’язані з коротким пушковим волоссям і мають однакову будову на всіх ділянках шкіри обличчя. Характерно, що всі вони одночасточкові.

Сальний секрет на 20−30% складається з жирних кислот (в основному пальмітинової, стеаринової, олеїнової), на 30−40% - з жирних кислот у вигляді ефірів високомолекулярних спиртів, гліцерину, холестеринуна 25−30% - з неомилюваних речовин (переважно холестерину і сквалену).

Сальні залози здійснюють захисну функцію: жирні кислоти, що містяться в їхньому секреті, надають шкірі бактерицидних властивостей і, крім того, протистоять екзогенним факторам впливу, зокрема, обмежують всотування і випаровування води з поверхні шкіри, підтримують термоізоляцію, природну еластич­ність шкіри.

Сальні залози, як і потові, забезпечують тонкий малюнок шкіри: утворені потовими залозами борозенки формують на поверхні шкіри трикутники і ромби, у кутах яких розміщені заглиблення, що є устями фолікул волосся. Величина трикут­ників і ромбів залежить від кількості і розташування фолікул: чим щільніше вони розташовані, тим меншими є трикутники і ромби.

У середній частині обличчя (ніс, частина чола, що прилягає до нього, щоки, у жінок підборіддя, верхня і нижня губи) рельєф шкіри пористий, оскільки там розміщуються найбільші сальні за­лози, а чим крупніші вивідні протоки сальних залоз, тим шкіра рельєфніша.

Сальні залози функціонують так: накопичений у їхніх ви­відних протоках секрет протидіє тиску вже виділеного секрету сальної залози, що знаходиться на поверхні, і рогового жиру, ви­робленого шкірним покривом в результаті процесів ороговіння. Це стимулює звільнення залози від секрету та її подальшу сек­реторну діяльність. Навпаки, протидія рогового жиру і вже виді­леного секрету викликає припинення вироблення жиру сальною залозою. Але більш імовірно, що виділення секрету відбувається постійно.

З моменту видалення жиру з поверхні шкіри 50% його первіс­ного обсягу відновлюється протягом години, а повне відновлення відбувається протягом 3−4 годин. Чим більша залоза, тим більшу кількість секрету і з більшою інтенсивністю вона продукує. Так, найбільше секрету виділяється на чолі.

Виділення сального секрету має циркадний ритм: у більшості досліджуваних максимальна секреція спостерігається між 9 і 12 годинами.

На інтенсивність виділення і характер секрету впливає темпе­ратура: якщо вона висока, секрет розріджується (точка плавлення жиру становить 30°С) і стікає з ділянок з високою секрецією на ділянки з низькою секрецією. Зволожена шкіра підвищує швид­кість стікання жиру (по вологій шкірі жир тече зі швидкістю 3,3 см/сек, а на сухій шкірі його швидкість дорівнює нулю). Та­ким чином, підвищене потовиділення сприяє секреції сальних за­лоз і виробленню рогового секрету.

Функціонування сальних залоз перебуває в прямій залежності від стану нервової системи: посилене функціонування парасимпа­тичної нервової системи призводить до гіпертрофії та гіперфункції сальних залозпідвищення тонусу симпатичної нервової системи пригнічує функцію сальних залоземоційна напруга підсилює їх секрецію.

Діяльність сальних залоз залежить також від стану ендокринної системи. Так, у період статевої зрілості сальні залози посилено функціонують — найбільша кількість секрету виділяється у віці від 18 до ЗО років. Місцеве введення прогестерону й тестостеро­ну активізує, а естрогену — зменшує діяльність сальних залозпід дією фолікуліну також розвивається атрофія сальних залоз.

На анатомо-фізіологічних властивостях сальних залоз істотно позначається і вік. Передусім атрофуються найдрібніші сальні за­лози, пов’язані з фолікулом волоса, потім — середні і, нарешті, секреторні частки вільних сальних залоз. Після 40 років кількість і активність сальних залоз значно зменшується, причому деграда­ція придатків більш помітна в жінок: жировиділення в них почи­нає зменшуватися з 40−45 років і до 60−80 років становить 30−50% від максимального рівня. У чоловіків зменшення секреції сальних залоз настає пізніше, відбувається повільніше і не в та­кій мірі, як у жінок.

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ

1. Владимиров В., Зудин Б. Кожньїе й венерические болезни: Атлас. — М.: Медицина, 1980. — 288 с.

2. Дугін О. М., Слєпцов В. Б., Галайчук А. А. Збірник законо­давчих та нормативних документів, що регламентують діяльність підприємств внутрішньої торгівлі. — К., 2004. — 304 с.

3. Калантаєвська К. А. Морфологія та фізіологія шкіри лю­дини. — К.: Здоров’я, 1965. — 304 с.

4. Кольгуненко Й. Й. ОсновьІ геронтокосметологии. — М.: Медицина, 1974. — 224 с.

5. Косметический пилинг: теоретические й практические ас-пектьі. — М.: Косметика й медицина, 2003. — 224 с.

6. Новикова Л. В. МетодьІ физиотерапии в косметологии. — М., 2001. — 176 с.

7. Новая косметология. — М.: Косметика й медицина, 2002.

8. Озерская О. С. Косметология. — СПб.: Искусство России, 2002. — 416 с.

9. Практическое пособие для косметолога-зстетиста. Ч. 1,2/ Под редакцией Л. В. Новиковой. — М., 1999;2000.

10. Справочник по косметике / Под общей редакцией проф. М. А. Розентула: — М.: Медицина, 1964. — 336 с.

11. Фицпатрик Т., Джонсон P., Вулар К. й dp. Дерматология: Атлас-справочник. 3-є издание. — М.: Практика, 1999. — 1088 с.

12. Фержтпек О., Фержтекова В., Шрамек Д. й dp. Космето­логия: Теория й практика. — Прага: MAKSDORF, 2002.

13. «Les Nouvelles Esthetiques». — М.: Космопресс, 2000;2004.

14. Rassner G. und Steinert U. Dermatologie. Lehrbuch imd At­las. — Urban&-Shwarzenberg, 1992. — 384 s.