Державне регулювання розвитку економіки

Державне регулювання розвитку економіки

Вступ

Одним із видів соціального страхування є пенсійне страхування, головне завдання якого полягає в підтримці життєдіяльності тієї категорії громадян, які досягли похилого віку чи втратили працездатність і визнані інвалідами, через що не можуть забезпечити собі мінімально необхідний рівень доходу. Системи пенсійного забезпечення різних країн у процесі свого становлення та розвитку пройшли довгий і складний шлях. Цей процес не завершився і сьогодні. У своїй роботі я описав причини незадовільного стану системи пенсійного страхування в Україні та описав пропозиції щодо реформування пенсійної системи України.

Ринкова трансформація економіки України вимагає докорінних змін у формуванні нової моделі національної економіки, невід'ємною складовою якої є функціонування та реформування її державного сектора. Тому потрібно визначити напрями удосконалення державного сектора економіки України в сучасних умовах. Економічні показники розвитку України в останні півтора роки свідчать про стан глибокої рецесії. Безпрецедентне падіння об'ємів промислового виробництва, скорочення інвестицій в основний капітал, зростання безробіття, збільшення дефіциту держбюджету і зовнішніх запозичень, різке падіння життєвого рівня населення є результатом реалій господарської системи країни. Вихід з цієї ситуації можливий лише на основі створення нової економічної моделі розвитку країни. Тобто потрібно здійснити структурну перебудову української економіки на засадах створення інноваційної моделі її розвитку.

Валютний курс в Україні є вагомим інструментом державної політики, ефективне регулювання якого як одного з основних складових механізму формування позитивної динаміки макроекономічних показників має забезпечувати створення сприятливих умов для нарощування виробництва та зростання чистого експорту — визначального фактору економічного розвитку країни. Тому потрібно дослідити особливості розвитку національного валютного сегмента грошового ринку на різних етапах становлення фінансової системи України.

1. Проблеми та шляхи вдосконалення пенсійної системи України

Однією з найважливіших функцій держави є соціальний захист її громадян. Суть цієї функції полягає в нейтралізації (послабленні) соціальних ризиків зменшення доходів, пов’язаних зі втратою працездатності, безробіттям чи досягненням пенсійного віку, або збільшення витрат через погіршення стану здоров’я. Соціальний захист населення реалізують через систему соціального страхування та виплату соціальної допомоги з бюджету держави [1, с. 15].

Одним із видів соціального страхування є пенсійне страхування, головне завдання якого полягає в підтримці життєдіяльності тієї категорії громадян, які досягли похилого віку (визначеного законодавством як пенсійний) чи втратили працездатність і визнані інвалідами, через що не можуть забезпечити собі мінімально необхідний рівень доходу. Реалізується це завдання через виплату доходу у вигляді пенсій. Системи пенсійного забезпечення різних країн у процесі свого становлення та розвитку пройшли довгий і складний шлях. Цей процес не завершився і сьогодні, оскільки багато держав змушені реформувати свої системи пенсійного страхування. Солідарні пенсійні системи вже не виконують свого ключового завдання з підтримки достатнього рівня життєдіяльності пенсіонерів через значний вплив демографічних (зокрема, старіння населення) і макроекономічних (інфляція, безробіття, економічні кризи тощо) чинників [1, с. 15−16].

Існує багато класифікацій видів систем пенсійного забезпечення. За способом фінансування розрізняють:розподільчі системи пенсійного забезпечення, які базуються на засадах солідарності та субсидування і не передбачають попередніх обов’язкових накопичень на оплату пенсій. Зазвичай у разі застосування таких систем пенсійні виплати на користь осіб, які вийшли на пенсію, фінансують із поточних надходжень (внесків) на рахунки пенсійних фондів (фактично пенсійні фонди формуються коштом тих, хто працює); накопичувальні пенсійні системи, що ґрунтуються на засадах довготермінового нагромадження коштів для фінансування витрат на виплату пенсій чи інші виплати, зокрема й одноразові, на умовах і в порядку, передбачених законодавством. Основним принципом організації таких систем є баланс пенсійних внесків і пенсійних виплат [1, с. 16].

За формою участі в наповненні пенсійних фондів виділяють:

Ш обов’язкові пенсійні системи;

Ш добровільні пенсійні системи.

За типом справляння внесків і розрахунку виплат виокремлюють: пенсійні системи з фіксованими величинами пенсій та встановленими розмірами внесків і виплат; пенсійні системи зі встановленими розмірами внесків, але не фіксованими розмірами виплат, у яких величина пенсій залежить від акумульованої суми і нарахованих інвестиційних доходів [1, с. 17].

Система пенсійного забезпечення в Україні складається з трьох рівнів:

перший — солідарна система загальнообов’язкового державного пенсійного страхування, що базується на засадах солідарності та субсидування, а виплати пенсій і надання соціальних послуг здійснюються за рахунок коштів Пенсійного фонду на умовах і в порядку, передбачених Законом № 1058-ІV;

другий — накопичувальна система загальнообов’язкового державного пенсійного страхування, що базується на засадах накопичення коштів застрахованих осіб у Накопичувальному фонді та фінансування витрат на оплату договорів страхування довічних пенсій і одноразових виплат на умовах та в порядку, передбачених законом;

третій — система недержавного пенсійного забезпечення, що базується на засадах добровільної участі громадян, роботодавців та їх об'єднань у формуванні пенсійних накопичень із метою отримання громадянами пенсійних виплат на умовах та в порядку, передбачених законодавством про недержавне пенсійне забезпечення [1, с. 17].

Основними джерелами наповнення коштами Пенсійного фонду України є:

Ш обов’язкові страхові внески роботодавців;

Ш обов’язкові страхові внески застрахованих осіб;

Ш асигнування з державного бюджету.

Існують й інші джерела надходжень до Пенсійного фонду України, проте частка таких доходів є незначною [1, с. 17].

В Україні основні видатки у зв’язку зі сплатою внесків до пенсійного фонду несуть роботодавці (розмір внесків упродовж останніх років коливався в межах 32−33,2% від фонду оплати праці). Значними є й видатки державного бюджету: згідно зі Звітом про виконання бюджету Пенсійного фонду України за 2008 рік, асигнування з Державного бюджету України до Пенсійного фонду України становили майже 27% усіх доходів пенсійного фонду. Проте такі значні видатки дали змогу забезпечити розмір пенсії в середньому лише на рівні 798,9 грн. Отже, проблема фінансового дефіциту та дисбалансу пенсійного фонду зумовлює необхідність реформування вітчизняної системи пенсійного забезпечення [1, с. 18].

На мою думку, основними факторами незадовільного функціонування української пенсійної системи є:

Ш складна демографічна ситуація та негативні перспективи її розвитку;

Ш макроекономічний стан держави;

Ш значна «тінізація» виплат працівникам.

Сучасному розвитку демографічної ситуації більшості розвинутих країн притаманне таке явище, як старіння населення. Воно зумовлене тим, що чисельність осіб пенсійного віку зростає, а працездатних — знижується. В Україні кількість пенсіонерів практично не зростає, проте спостерігається значне зменшення чисельності осіб працездатного віку, що зумовлене низьким рівнем народжуваності та високим рівнем смертності саме у цьому віці, особливо серед чоловіків [1, с. 18].

У більшості розвинутих держав негативний вплив старіння населення на функціонування пенсійних систем зменшують за рахунок підвищення віку виходу на пенсію. Тому можна виділити два шляхи розв’язання проблеми підвищення віку виходу на пенсію:

обов’язковий — законодавчо регламентоване поступове підвищення віку виходу на пенсію;

добровільний — передбачає можливість добровільно відкласти вихід на пенсію за віком та отримати після цього підвищений розмір пенсії [1, с. 18−19].

На мою думку, в Україні недоцільно запроваджувати обов’язкове підвищення віку виходу на пенсію щонайменше з таких причин:

по-перше, це може загострити проблему безробіття;

по-друге, поганий стан здоров’я осіб працездатного віку, про що свідчить велика чисельність інвалідів загального захворювання, які виходять на пенсію до досягнення пенсійного віку, і висока смертність, насамперед серед чоловіків перед пенсійного віку. Своєчасний вихід на пенсію дає змогу громадянам, з одного боку, зменшити навантаження на організм, пов’язані з виконанням професійних обов’язків, а з другого — приділяти більше уваги своєму здоров’ю. Відстрочення ж виходу на пенсію може призвести до ще більшого погіршення стану здоров’я населення [1, с. 19].

Негативний вплив на пенсійну систему справляє і макроекономічна ситуація в Україні. Незадовільне макроекономічне становище зумовлює низький рівень надходжень і до державного бюджету України, що унеможливлює достатнє покриття дефіциту пенсійного фонду за рахунок державних коштів (при цьому багато не менш важливих державних програм також недофінансовуються) [1, с. 20].

Ще одним фактором, який негативно впливає на розвиток пенсійної системи України, є значна «тінізація» виплат працівникам. Вона полягає в тому, що роботодавці, виплачуючи заробітну плату своїм працівникам, приховують її від оподаткування і не сплачують внесків до фондів соціального страхування. Роботодавцям не вигідно виплачувати заробітну плату легально, оскільки вони несуть значні додаткові витрати, пов’язані з соціальним страхуванням своїх працівників, а працівникам, зважаючи на низький рівень заробітних плат, вигідніше отримувати вищу заробітну плату нелегально, ніж набагато нижчу, але легально [1, с. 21].

Підсумовуючи, необхідно зазначити, що сьогодні пенсійна система України перебуває в надзвичайно складному фінансовому становищі і не забезпечує пенсіонерів необхідним обсягом доходу (пенсії) для підтримання прийнятного рівня життєдіяльності. У майбутньому проблема старіння населення може призвести до ще більшого загострення кризи в системі пенсійного забезпечення. Ефективними шляхами виходу з цієї ситуації є підвищення пенсійного віку та запровадження накопичувальних пенсійних систем [1, с. 23−24].

2. Державне регулювання розвитку економіки

Ринкова трансформація економіки України вимагає докорінних змін у формуванні нової моделі національної економіки, невід'ємною складовою якої є функціонування та реформування її державного сектора. На початковому етапі незалежності України формування державного сектора характеризувалося відсутністю науково-обгрунтованої концепції реформ та непослідовністю заходів з її впровадження. Це призвело до затяжної трансформаційної кризи та неефективності функціонування державного сектора. Незважаючи на незначну макроекономічну стабілізацію, яка намітилась в останні роки, очевидним є те, що проблеми розвитку і подальшого формування соціально-ринкових відносин економіки України досі не одержали достатнього теоретичного вивчення та практичного вирішення [5, с. 103].

Державний сектор в економіці - сукупність державних підприємств, компаній, організацій та установ, які займаються господарською діяльністю і якими керують державні органи або призначені і найняті ними особи. Основним критерієм визначення державного сектора в об'єктному підході є наявність об'єктів підприємницької діяльності. Державний сектор економіки виробляє такі економічні та соціальні блага, які приватний сектор або не виробляє взагалі, або неефективний при їх створенні. До цих благ відносять забезпечення колективної безпеки членів суспільства. Сюди також відносять захист від зовнішніх втручань і внутрішню безпеку; вирішення проблеми екологічної безпеки; забезпечення рівних можливостей реалізації прав особистості на освіту, охорону здоров’я, зайнятість, соціальне забезпечення [5, с. 104−106].

Спад економіки та низькі темпи її розвитку — це практичний результат планомірного використання об'єктивних законів ринкової системи господарювання. Це наслідки управління економікою, зниження рівня керівництва народногосподарським комплексом і суспільством в цілому. Таким чином, керівництво включає в себе регулювання й управління процесом ринкового господарювання та цілеспрямовану діяльність держави, яка забезпечує необхідну узгодженість у розвитку всього комплексу соціальних та економічних процесів в країні [5, с. 107].

Розвинені країни, як правило, використовують держсекор як інструмент коректування апріорних «провалів» ринку. Країни з перехідною економікою застосовують принцип концентрації держсектора у стратегічно важливих галузях, незалежно від того, чи належать підприємства цих галузей до природних монополій, підприємств, які виробляють суспільні товари тощо. Сьогодні вкрай назрілою необхідністю є розробка напрямів удосконалення державного сектора економіки України. Зокрема, шляхом:

1. Вироблення концепції формування структури державного сектора економіки,

2. Прийняття низки законів, передусім, Закону України «Про державний сектор економіки України».

3. Приведення функцій і завдань державного сектора у відповідність до його потенціалу.

4. Підвищення гнучкості державного сектора та наближення його до проблем людини шляхом забезпечення широкого публічного обговорення головних напрямів і пріоритетів політики, заохочення безпосередньої участі споживачів громадських благ у розробці, реалізації та моніторингу їх надання на місцевому рівні тощо.

5. Важливим напрямом підвищення ефективності державного сектора України є створення сприятливих умов для його подальшого розвитку з урахуванням потреб окремих регіонів, галузей і підприємств, важливості того чи іншого об'єкта для економіки країни. Це забезпечить високу ефективність функціонування національної економіки в цілому та окремих її секторів [5, с. 108−111].

Економічні показники розвитку України в останні півтора роки свідчать про стан глибокої рецесії. Безпрецедентне падіння об'ємів промислового виробництва, скорочення інвестицій в основний капітал, зростання безробіття, збільшення дефіциту держбюджету і зовнішніх запозичень, різке падіння життєвого рівня населення є результатом не стільки глобальної фінансової кризи, скільки реалій господарської системи країни [4, с. 7].

Вихід з цієї ситуації можливий лише на основі створення нової економічної моделі розвитку країни. Тому потрібно здійснити структурну перебудову української економіки на засадах створення інноваційної моделі її розвитку. Перш за все, необхідно визначити довгострокові цілі і пріоритети якісно нового змісту економічного розвитку країни, затвердити у Верховній Раді довгострокову стратегічну програму соціально-економічного розвитку України, яка має визначати дії будь-якого уряду на довгострокову перспективу, забезпечувати спадкоємність і контрольованість економічної політики [4, с. 7−8].

Вкрай важливо невідкладно створити і забезпечити ефективне функціонування адекватної потребам часу системи державної організації і управління процесом інноваційного розвитку економіки. Багаторічну дискусію про стратегію розвитку української економіки, джерела її зростання можна звести до трьох напрямів:

Стратегія збереження — досягнення економічного зростання при існуючому стані справ, щоб уникнути соціальних проблем.

Стратегія захисту — зростання забезпечується за рахунок стимулювання внутрішнього виробництва і за рахунок замкнутої ринкової економіки.

Стратегія конкуренції - зростання відбувається на основі відкритої ринкової економіки, яка дозволяє регіонам, усьому економічному потенціалу включитися у конкурентний простір на світових ринках і стимулює їх до цього [4, с. 8−9].

Доречно нагадати класичне визначення інновації та інноваційної діяльності.

Інновації - новостворені (застосовані) або вдосконалені конкурентоздатні технології, продукція або послуги, а також організаційно-технічні рішення виробничого, адміністративного, комерційного або іншого характеру, які істотно покращують структуру і якість виробництва або соціальної сфери [4, с. 9−10].

А під інноваційною діяльністю у сфері господарювання слід розуміти діяльність учасників господарських відносин, яка здійснюється на основі реалізації інвестицій з метою виконання довгострокових науково-технічних програм із тривалими термінами окупності витрат і впровадження нових науково-технічних досягнень у виробництво та інші сфери суспільного життя [4, с. 10].

Інновація перетворилася з індикатора в парадигму розвитку, в особливу форму поведінки і самовираження людини в процесі активного підприємництва. Сьогодні з найважливіший елемент ринку інновацій — рівень розвитку людей як носіїв ринкових відносин, вдосконалення їх економічної поведінки і мотивації, створення відповідних мотиваційних систем. Учені доводять, що населення — найцінніший ресурс у суспільстві або на підприємстві. Зміна економічних систем, перехід до інноваційної моделі розвитку ведуть за собою і зміну мислення, світогляду, цінностей, мотивації, а найголовніше — стимулів і зацікавлення для здійснення господарської діяльності, тобто поведінкової парадигми [4, с. 10].

У цьому суть питання, бо інновація — не що інше, як суспільно-технічна еволюція суспільства, еволюція людського інтелекту. Інновація сьогодні набула також рангу і форми стратегії саморозвитку, вийшла на рівень концепції і політики як держави, так і підприємства [4, с. 10].

Органи законодавчої влади відіграють важливу роль у формуванні законодавчого поля, яке регламентує порядок реалізації управління економікою. Верховна Рада України (ВРУ) є єдиним органом законодавчої влади в Україні. До її основних повноважень у сфері управління економікою належать:

Ш прийняття законів, постанов та інших відповідних актів;

Ш затвердження Державного бюджету України та внесення змін до нього;

Ш визначення засад внутрішньої і зовнішньої політики;

Ш затвердження загальнодержавних програм економічного, науково-технічного, соціального, національно-культурного розвитку, охорони довкілля [3, с. 46−47].

Опосередковано на управління економічними процесами впливають недержавні суб'єкти управління економікою. До них можна віднести:

Ш об'єднання громадян: політичні партії, громадські і релігійні організації, професійні спілки;

Ш бізнес-сектор;

Ш науковий сектор.

ВРУ у здійсненні законодавчої діяльності також взаємодіє з Президентом України та Кабінетом Міністрів України (КМУ), що є вищим органом у системі органів виконавчої влади центрального і місцевого рівня. Оскільки Кабінет Міністрів України є вищим органом у системі органів виконавчої влади, то саме на нього покладено основну відповідальність за ефективне здійснення безпосереднього управління економічними процесами. До основних завдань КМУ у цій сфері належать такі:

Ш забезпечення проведення фінансової, цінової, інвестиційної та податкової політики;

Ш виконання загальнодержавних програм економічного розвитку;

Ш забезпечення рівних умов для розвитку всіх форм власності;

Ш організація і забезпечення провадження зовнішньоекономічної діяльності, митної справи [3, с. 46−47].

Головні функції щодо управління економікою на регіональному рівні виконують органи виконавчої влади на місцях та органи місцевого самоврядування.

Забезпечити ефективну економіку дозволяє налагоджена та дієва організаційна структура державної адміністрації, склад якої формує голова МДА. Органи виконавчої влади як центрального, так і місцевого рівня виконують функції управління економікою у безпосередній взаємодії з органами місцевого самоврядування (ОМС). Для вироблення ефективної економічної політики, яка відповідатиме інтересам громадськості, необхідним є постійний взаємозв'язок між органами державної влади центрального і місцевого рівня, органами місцевого самоврядування та населенням. Серед основних завдань у цьому напрямку є створення ефективної системи державного управління шляхом проведення реформи адміністративно-територіального устрою [3, с. 46−51].

Для того, щоб адміністративна реформа була успішною, вона повинна:

· базуватися на інформованості громадськості про державу;

· здійснюватися на усіх адміністративних рівнях;

· базуватися на досвіді;

· зосереджуватися на діалозі та співробітництві.

Адміністративна реформа повинна бути здійснена таким чином, щоб створити більш ефективну, дієву та прозору систему управління економікою держави і регіону, яка забезпечить вигоди для громад та сприятиме підвищенню конкурентоспроможності, зростанню й сталому розвитку економіки держави загалом. Усі цілі та заходи адміністративної реформи повинні базуватися на усвідомленні того, що вона перш за все спрямована на покращення якості державних послуг та задоволення інтересів громадян [3, с. 51].

На розвиток економіки України має вплив і валютний курс. Валютний курс є вагомим інструментом державної політики, ефективне регулювання якого як одного з основних складових механізму формування позитивної динаміки макроекономічних показників має забезпечувати створення сприятливих умов для нарощування виробництва та зростання чистого експорту — визначального фактору економічного розвитку країни. Характеризуючи зародження та розвиток вітчизняної валютної політики, можна виділити шість етапів, які нерозривно пов’язані з економічним станом країни. Основні засади валютної політики були сформовані в умовах економічної кризи, що супроводжувалася значним зростанням рівня інфляції, дефіциту бюджету, спадом виробництва та порушниця існуючих зв’язків між республіками колишнього Радянського Союзу [2, с. 12−13].

Перший етап (1991;1993 рр.) характеризувався відсутністю національного законодавства з питань валютного регулювання і валютного контролю, недосконалістю економічної й податкової політики [2, с. 13].

Другий етап реалізації валютної політики (1994;1996 рр.) характеризувався зменшенням обсягів кредитування уряду, встановленням порядку коригування процентних ставок за кредитами, наданими комерційними банками суб'єктам господарювання, запровадженням обов’язкового резервування коштів, які знаходяться на валютних депозитних рахунках, застосуванням державних цінних паперів як інструмента фінансування дефіциту бюджету тощо.

На третьому етапі (1997;1998 рр.) відбулося призупинення економічного спаду та подальша лібералізація валютного ринку [2, с. 13].

Реалізація валютно-курсової політики на четвертому етапі (1999;2004 рр.) проводилася в умовах подолання економічної кризи та поступового економічного зростання. Стабілізаційні заходи сприяли отриманню підприємствами перших за роки економічної кризи прибутків, що забезпечило підвищення доступності позикових ресурсів для суб'єктів господарювання та населення завдяки зниженню вартості кредитів унаслідок відповідної динаміки облікової ставки Національного банку [2, с. 14].

У період з 2000 до 2004 р. Національний банк в умовах офіційного проголошення режиму плаваючого валютного курсу фактично утримував курс на встановленому рівні, дозволяючи лише незначні коливання. Проте з 2005 р. регулятор фактично надає більшої гнучкості національній грошовій одиниці (значення офіційного обмінного курсу наближає до ринкового), що характеризує початок нового п’ятого етапу реалізації валютно-курсової політики [2, с. 14−15].

З 2005 р. відбувається сповільнення темпів економічного розвитку: зниження приросту ВВП, суттєве зростання дефіциту бюджету (порівняно з 2000;2003 рр.), негативного сальдо поточного рахунку й рівня інфляції. Також у цей період зростає надходження спекулятивного капіталу в країну, негативний вплив якого посилювався збільшенням зовнішніх корпоративних запозичень і приросту іноземних інвестицій від приватизації. Ситуація, що склалася, зумовлювала необхідність запровадження невідкладних заходів, зокрема для зниження тиску на валютний курс гривні через перевищення її пропозиції над попитом, внаслідок чого Національним банком було проведено ревальвацію гривні на 4,8% [2, с. 14−15].

Розгортання світової фінансової кризи внесло свої корективи у роботу національного валютного ринку. Починаючи з вересня 2008 р., ситуація на валютному ринку змінилася й зумовила необхідність застосування жорсткішого регулювання валютного ринку, що можна характеризувати як початок шостого етапу реалізації валютної політики. Зокрема, суттєво скоротилися надходження іноземної валюти у зв’язку з економічним спадом в країнах світу. Для стримання та мінімізації негативного впливу фінансової кризи на економічний розвиток країни Національним банком України було запроваджено низку заходів у сфері валютно-курсової політики [2, с. 16].

Висновки

Система пенсійного забезпечення України у процесі свого становлення та розвитку пройшла довгий і складний шлях. Проте солідарні пенсійні системи вже не виконують свого основного завдання з підтримки достатнього рівня життєдіяльності пенсіонерів, оскільки розмір пенсій здебільшого не дає можливості підтримувати мінімальний рівень життєдіяльності через значний вплив демографічних і макроекономічних чинників. В Україні основні видатки у зв’язку зі сплатою внесків до пенсійного фонду несуть роботодавці та державний бюджет України. Проте такі значні видатки дали змогу забезпечити розмір пенсії в середньому лише на рівні 798,9 грн. Отже, проблема фінансового дефіциту та дисбалансу пенсійного фонду зумовлює необхідність реформування вітчизняної системи пенсійного забезпечення.

Економічні показники розвитку України в останні півтора роки свідчать про стан глибокої рецесії. Безпрецедентне падіння об'ємів промислового виробництва, скорочення інвестицій в основний капітал, зростання безробіття, збільшення дефіциту держбюджету і зовнішніх запозичень, різке падіння життєвого рівня населення є результатом не стільки глобальної фінансової кризи, скільки реалій господарської системи країни. Здійснити вихід з цієї ситуації можна лише на основі структурної перебудову української економіки на засадах створення інноваційної моделі її розвитку. Органи виконавчої влади як центрального, так і місцевого рівня впливають на розвиток економіки в Україні, і для того щоб покращити ефективніше забезпечення управління економікою держави й насамперед економікою регіону потрібно урахувати практику та досвіду ЄС у сфері регіональної політики, а також щоб Україна могла увійти в ЄС. Серед основних завдань у цьому напрямку є створення ефективної системи державного управління шляхом проведення реформи адміністративно-територіального устрою. Усі цілі та заходи адміністративної реформи повинні базуватися на усвідомленні того, що вона перш за все спрямована на покращення економіки та покращення якості державних послуг, задоволення інтересів громадян.

Список джерел

пенсійний валютний державний регулювання

1. Загородній А.Г., Пилипенко Л. М. Проблеми та шляхи вдосконалення пенсійної системи України. — Фінанси України, 2010. — № 6. — 15−23 ст.

2. Інна Нідзельська. Валютна політика: основні етапи та особливості її реалізація в Україні. — Банківська справа, 2009. — № 4. — 12−19 ст.

3. Ірина Конопльова, Василь Папп. Організаційно-економічний механізм інституційного забезпечення управління економікою: Державний та регіональний аспект. — Економіст, 2008. — № 6. — 46−52 ст.

4. Симоненко В. К. Становлення інноваційної моделі розвитку економіки України: проблеми центральної влади і регіонів. — Регіональна економіка, 2009. — № 3. — 7−16 ст.

5. Петришина Н. В. Державний сектор в економіці України: теоретичні та організаційні засади. — Актуальні проблеми економіки, 2008. — № 6. — 103−113 ст.