Побудова громадського суспільства

Вступ Останнім часом інтерес до громадського суспільства виник і у нас в країні. Рух до громадського суспільства визнається багатьма вітчизняними дослідниками як закономірний етап розвитку сучасної цивілізації. Але не всі з них дотримуються однакових поглядів як на природу громадського суспільства, так і на шляхи його розвитку. І дискусії останніх літ чітко підтверджують актуальність даної проблеми.

Стан демократії у сучасному суспільстві значною мірою визначається існуванням системи незалежних від держави самоврядних об'єднань суверенних індивідів і вільно встановлених зв’язків між ними — громадянського суспільства, сформоване на засадах плюралізму, толерантності. Відкрите суперництво суспільних інтересів ініціює політичний процес, сприяє втілення загальносоціального інтересу. Звідси можна зробити очевидний висновок: щоб демократизувати суспільство, реформувати державу, необхідно займатися не лише законодавчою, політико-юридичною діяльністю, а й плекати громадянське суспільство — сприяти структурованості спільноти, усвідомленню й поважанню людьми власних і чужих прав, гідності й свободи, шануванню норм суспільно-політичної взаємодії .

Мета побудови громадського суспільства досить швидко затвердилась в якості однієї з необхідних елементів суспільних перетворень, які проводяться в державі. Але при цьому у нас до цього часу не розроблена цілісна теорія громадського суспільства. Надії на марксистські зачепи не виправдовуються, а апелювання до західних теорій не дають очікуваних результатів в наслідок принципово різних умов, при яких йшло формування і розвиток у «них» і у «нас». Відповідно постає задача як найшвидше розробити теорію громадянського суспільства яка повинна опиратися з однієї сторони на загальносвітові тенденції розвитку сучасної цивілізації, а з іншої - враховувати існуючі у нас специфічні особливості.

Для розкриття вище згаданої теми використано статті з журналів, матеріали з підручників. Наприклад: для розкриття першого розділу використовувалась переважно література з підручників таких як Політологія / Т. С Дзюбко, К.М. Левківський, Основи загальної теорії та права/ Сурілов А.В.- Одеса, Одеський ун-т, 1995 ," Общая теория права и государства" /Лазерев В. В М — 1997. Також використано матеріали з статей, журналів, де намагаються дати оцінку поняттю громадянського суспільства з точки зору античних, середньовічних вчених, які в своїх працях досліджували це явище.

Для розкриття теми другого розділу використовувалися матеріали зі статей журналів оскільки в них найбільш повніше і глибше висвітлені проблеми зв’язку інститутів громадянського суспільства з державою, дається об'єктивний аналіз досліджуваної проблеми. В них наводяться погляди не одного вченого, а більше десятка, що дає правильно зрозуміти проблему і правильно зробити висновки.

Для розкриття теми третього розділу використано найбільше матеріалу — це Конституція, закони, статті з журналів і матеріал з підручників, що допомогло дати об'єктивний аналіз поставленої проблеми в розділі.

Предметом дослідження в даній роботі виступає суспільство і держава, а також їхні відносини, які породжують громадянське суспільство разом з їх елементами і інститутами, які в свою чергу теж стають предметом дослідження. Мета роботи — це дати визначення поняттю громадянського суспільства не з однієї точки зору, а з багатьох; прослідкувати розвиток історичних типів громадянського суспільства; з’ясувати що таке інститути громадянського суспільства і розкрити їх зв’язок з державою, і найголовніше — це розкрити можливі шляхи розвитку громадянського суспільства в демократичній державі, а отже і в Україні.

Робота складається із трьох розділів, висновку та списку використаної літератури.

1. Поняття та історичні типи громадянського суспільства Поняття громадянського суспільства — одне з самих поширених категорій політології, які належали Аристотелю, Ш. Л. Монтеск'є, Н. Макіавеллі, Дж. Локку, Т. Гоббсу, І.Канту, Гегелю, Н. Бердяєву. Ці вчені уми політичної думки або детально аналізували дане поняття, або згадували цю категорію в антитезі.

Наприклад Аристотель відмічав, що держава є природній продукт, так як воно віддзеркалює інтереси поліса, суспільства, бо суть особистості як політична тварина нерозривно зв’язано з громадянським суспільством і державою. Виходячи з політичної сучасності людини, всі останні сфери людської життєдіяльності політизовані: моральна сімейно-подружня, економічна та інші. А грецькому полісі громадянами вважалися лише ті, хто брав участь в суді і в народному зібранні, тобто в політичному житті суспільства. Таким чином, згідно Аристотелю, громадянське суспільство є сукупністю політичних громадян, а держава як політичне спілкування громадян. Аристотель не відокремлює суспільство від держави, вони єдині. Аристотель виділяв два типа політичних людей: тих, хто приймав участь в дорадчих і судових владах, виборах і прийняття звітності посадових осіб, і тих, хто займав посади. Якщо другі володіють власністю, то перші її не мають, а значить, другі відрізняються доброчинністю. Тому що людина, яка не має власності, не може бути доброчинною. Таким чином, на думку Аристотеля, основою громадянського суспільства є приватна власність. Таким чином, аналізуючи погляди Аристотеля, можна зробити висновки, що приватна власність є наріжним каменем існування громадського суспільства.

По Макіавеллі, держава повинна захищати майнові і особисті права громадян, тобто вона повинна відбивати інтереси громадського суспільства¹. Хоча за Макіавелл держава повинна правити за допомогою страху і насилля, але, щоб не збуджувати ненависть, вона не повинна порушувати майнових і особистих прав громадян, тобто громадянського суспільства. В своїх працях Н. Макіавеллі говорить про самий найгірший гніт, який покладається державою і про прагнення держави знесилити і підірвати всяку діяльність суспільства, щоб самому піднестися. В цьому уже явно видно розподіл суспільства і держави. Але особливо яскраво такий розподіл громадянського суспільства і держави проявляється в його висловлюванні про співвідношення політики і моралі. Згідно концепції Н. Макіавеллі, політична діяльність і політична влада в лиці держави — синоніми аморальності. Але ця аморальність закладена в тих політичних відносинах, при яких або гнобити, або гноблений і третього не дано. І, природно, громадянське суспільство, як щось третє, як сфера суспільного життя, яка несе, по суті своїй, моральний зміст, в глибині своїй аполітична (праця, задоволення первинних потреб, кохання, сім'я, хобі, піклування про збагачення власності) те, що називаємо приватним життям. В цьому розумінні громадянське суспільство існує при любому режимі, навіть тоталітарному. Воно завжди існує, але воно може бути відчуженим від життя. І тоді в політичних, державних структурах процвітає аморальність (корупція, хабарництво і обман). Історія держав підтверджує дане зауваження.

Серед політологів лише Т. Гоббс був перший, який вжив в політичній науці термін «громадянське суспільство» в тому розуміння, в якому його прийнято вживати в сучасній науці. Але як про це свідчать його праці, він ототожнював громадянське суспільство і державу. Звичайно, як про це свідчить праця «Левіофан», Т. Гоббс створив гімн державі, і громадянське суспільство він виводить лише для того, щоб висвітити те, що повинно підкорятися цьому велетню. По Т. Гоббсу поза державою панують війни, жах, бідність, мерзенність, шевство, варварство, дикість; лише держава приводить до влади розуму, миру, безпеки, багатства, лише вона приводить громадянське суспільство до цивілізованого упорядкування на основі права. Всякий відступ від останнього веде до хвороби держави, до бунту і загибелі. Так загинула Римська імперія та деякі інші держави, які порушували державні устрої.

Подальше уточнення поняття «громадянське суспільство» здійснював в своїх працях Дж. Локк², котрий не тільки як Т. Гоббс, активно використовував категорію «громадянське суспільство», але і, напевно, перший, хто по-справжньому, хоча і не явно проголошував примат громадянського суспільства перед державою. Дж. Локк показував, що основу громадянського суспільства складає приватна власність. Якщо у Т. Гоббса поряд з приватною власністю існує абсолютний владика власності - держава, яка може, якщо врахує необхідним, конфіскувати любу приватну власність, то для Дж. Локка приватна власність священна і недоторкана. Якщо Т. Гоббс допускає наявність одного або декількох осіб, які находяться як би поза законів держави, то для Дж. Локка характерне наступне, що ні для одної людини, яка находиться в громадянському суспільстві, не може бути зроблено виключення з правил (законів) цього суспільства. Ви повинні підчинятися закону, який виступає керівником громадянського суспільства.

Ш. Л.Монтеск'є в своєму трактаті «О духе законов» говорить про дві гарантії від диктатури і свавілля влади: громадянське суспільство і розподіл влад. Він обгрунтовує верховенство права, являючись по суті першим теоретиком концепції правової держави. Він формує поняття свободи, яка виступає правом робити все, що дозволено законом. За Ш. Л.Монтеск'є громадянське суспільство виступає четвертим ступенем людської історії, носія природного стану сім'ї, суспільства героїчного часу. На погляд Ш. Л.Монтеск'є, громадянське суспільство є суспільством ворожнечі людей один до одного, і як таке (в силу цього) перетворюється в державу — орган насилля для попередження ворожнечі між громадянами.

Ш. Л.Монтеск'є не ототожнював як Т. Гоббс громадянське суспільство з державою, він розмежовує громадянські і політичні закони. Політичні закони — суть законів громадянського суспільства, але трансформовані в державу і тому політичні, тобто ті, що дають людям свободу, що облегшують їх природну волю. Перші закони — особисто громадянські, не трансформовані ні в якому разі - або закони власності. Розглядаючи діалектику громадянських і політичних законів Ш. Л.Монтеск'є якби формує суперечливу єдність політичних законів і законів власності (громадянське суспільство).

Для Ж. Ж. Руссо громадянське суспільство означає трансформацію його в державу за допомогою суспільного договору: лише в формі республіки, де уряд може бути скинуте в любий час за ініціативою громадянського суспільства. Ж. Ж. Руссо формулює, по суті, поняття громадянського як сукупність такого політичного організму, яке заключається в узгодженості покорення і волі. На думку Ж. Ж. Руссо, при громадянському уряді має місце покорення, а при свободі (без покорення) настає анархія.

Далі своїх колег пішов у розгляді громадянського суспільства Поль Анрі Гольбах (1723−1789 рр.). На відміну від Гельвеція, який приписував людям зовні можливості в науках і в мистецтві, Гольбах виходить від природної нерівності людей, фізичної та інтелектуальної³. Це істина, яка затверджена наукою про людину, згадана Гольбахом, і з неї витікає для людини необхідність пошуку відповідної опори в суспільному організмі. Тільки вона здібна задовольнити взаємні потреби людей і забезпечити їм щасливе співіснування.

І.Кант поглиблює уявлення про громадянське суспільство. Він іде від людської природи. Людина, на думку І.Канта, за своєю природою заздрісна, пихата. І.Кант вбачав природній шлях поєднання волі кожного з волею інших — шлях досягнення громадянського суспільства.

На відміну від своїх попередників І.Кант не заперечував в особистості суспільного начала, постає і той невідмінний факт, що суспільне в людині не може і не повинно вбивати або пригноблювати його природній індивідуалізм, його особисті інтереси, до яких державі, якщо індивід не переступає закон, нема діла взагалі. Тому що саме конкуренцією особистих інтересів рухається і прогрес суспільства, і саморозвитку особистості. При цьому невід'ємною умовою виступає, розуміється те, що суспільство, яке складається з власників, буде переривати в упевненості в його державно-правовому захисті. Додержуючись висловленого, Кант, природно, підкреслює, що не громадянське суспільство проявляє ініціативу у виникненні держави, а напроти — суспільство.

Гегель розвинув вчення І.Канта, з одного боку, а з іншого вніс принципово нове у розгляд діалектики громадянського суспільства — держави. При цьому контексти, в які обертається ця проблема, постійно змінюють свій зміст, ускладнюються діалектикою, заперечують попередні, а інколи взагалі зникають. Цей аспект і є наслідком фундаментальної проблеми гегелезнавства — проблеми цілісності форми і змісту філософсько-правової спадщини⁴. До Гегеля явно не виділяли громадянське суспільство і явно не складали його як щось незалежне, самостійне, з державою. У Гегеля громадянське суспільство має місце наряду, а не всередині держави. Громадянське суспільство і держава вже як самостійні інститути утворюють тотожність. Останнє розчленоване: приватні інтереси (громадянське суспільство, сім'я) і загальні (держава). При зіткненні інтересів сім'ї і громадянського суспільства вони повинні бути підкорені державі. І тим самим сім'я і громадянське суспільство являються частинами держави. Громадянське суспільство і сім'я — спосіб існування держави, вони базис держави. Таким чином Гегель поступово проводить розподіл громадянського суспільства і держави, формулює їх тотожність, конструює залежність і підлеглість громадянського суспільства державі, а потім і поглинання громадянського суспільства державою. До сфери громадянського суспільства він відносить поліцейську, судову владу, до сфери держави — урядову владу. Якщо урядова влада вступає в межі громадянського суспільства для підтримки законності, вона виступає як би проти громадянського суспільства. Тобто, коли армія виконує поліцейські функції, право — все це є втручанням держави в справи громадянського суспільства.

Громадянське суспільство і держава або як проста тотожність, або як супротивна єдність можуть існувати лише на об'єктивній базі існуючих соціальних верств населення, які являються об'єктивною основою існування як громадянського суспільства так і держави.

Більшість існуючих на сьогоднішній день підходів до визначення громадянського суспільства, не дивлячись на існуючі в них розходження, мають загальний головний недолік — суспільство, яке в ньому розглядається, зв’язується в них з будь-якими конкурентними інститутами або їхньою сукупністю.

Спробуємо дати поняття терміну «громадянське суспільство» не на конкретному інституціональному, а на більш глибокому — змістовому — рівні.

Громадянське суспільство — це таке суспільство, де головною діючою особою, суб'єктом розвитку являється людина разом з усією своєю системою потреб і інтересів, відповідною структурою цінностей. Виходячи з такого підходу, громадянське суспільство повинно, так чи інакше торкаючи сукупність суспільних відносин, відображати взаємозв'язок всіх сфер суспільного життя людини. Разом з тим очевидно, що громадянське суспільство — це не будь-яке суспільство. Відповідно, постає завдання визначити критерій, у відповідності з яким ті чи інші суспільні відносини інституту можуть бути до нього віднесені.

Критерієм відношення суспільних відносин і інститутів до сфери громадянського суспільства є задоволення потреб, реалізація інтересів особистості.

Визнання цього критерію, в якості вихідного, робить неминучий висновок про історичність громадянського суспільства. Гадаємо, що воно, в тій чи іншій мірі, існувало завжди, і на кожному етапі історичного розвитку приймало ту чи іншу конкретно історичну форму, при цьому захоплювало більш-менш широкі маси населення, більше чи менше коло суспільних стосунків.

Можна виділити наступні форми громадянського суспільства: абсолютну і відносну (але і можливі інші визначення)⁵.

Абсолютне громадянське суспільство — це вища мета і ступінь суспільного розвитку.

Відносне громадянське суспільство — як потенційно можливе в рамках існуючого рівня розвитку виробничих сил, як ідеальна модель, де є умови для задоволення визначної системи потреб, специфічних історичних інтересів населення.

Реальне громадянське суспільство — як конкретно історична форма його існування в певній країні.

Особливість абсолютної і відносної форм громадянського суспільства заключається в тому, що вони обидві носять ідеальний характер, а тому фактично не можуть бути реалізовані.

Аналіз історичних, відносної і реальної, форм громадянського суспільства ставить ряд запитань: про типи громадянського суспільства; про спільність, яка адекватна тому чи іншому його типу; про роль і функції держави в його розвитку; про його інститути. Зупинимося на цих запитаннях.

Типи суспільності, адекватні тому чи іншому громадянському суспільству, визначаються тим рівнем, на якому можливе задоволення системи потреб і реалізація історично обумовленої системи цінностей. Вони носять діагностичний характер, обумовлені історично, а сукупності їх конкретних форм відрізняють одну від одної різні історичні типи громадянського суспільства. Так, на первісних стадіях людської цивілізації задоволення системи потреб відбувалося в межах общин. Люди могли забезпечити своє існування тільки в рамках общини. Вона і була формою громадянського суспільства, адекватна тому ступеню розвитку.

Розвиток виробничих сил, подальший розвиток праці призвів до появи нових типів громадянського суспільства. Так, з виникненням класів, можливість задоволення сукупності потреб визначалася приналежністю індивідів до певного, пануючого класу, а в умовах феодалізму — до тих чи інших замкнутих верств населення.

Встановлення капіталістичних виробничих відносин, ліквідація зовнішньоекономічної залежності виробників від власників, засобів виробництва, юридична рівність членів суспільства, з початку і формально, надало можливість реалізації системи інтересів всім членам суспільства, тим самим розширив рамки громадянського суспільства до масштабів усієї країни.

Сьогоднішній рівень розвитку світової цивілізації передбачає кардинальне розширення меж громадянського суспільства, виникнення нового, сучасного його типа. Науково-технічна революція об'єктивно веде до посилення взаємозалежності всіх сфер суспільного життя не тільки в рамках однієї країни, але і в масштабах всього світового співтовариства.

Отже, можна зробити такий висновок, що для того щоб зрозуміти сутність поняття «громадянського суспільства «, необхідно розглядати та порівнювати концептуальні підходи вчених різних епох. Сьогоднішній рівень розвитку світової цивілізації передбачає кардинальних розширень меж громадянського суспільства, виникнення нового, колективного його типу. НТР об'єктивно веде посилення взаємозалежності всіх сфер суспільного життя не лише в рамках однієї країни, але і в масштабах всього світового співтовариства.

2. Інститути громадянського суспільства та їх зв' vязок з державою

В даному розділі розкривається зв’язок інститутів громадянського суспільства з державою. Спочатку з’ясуємо, що являють собою інститути громадянського суспільства: це різного роду асоціації, які здійснюють свою діяльність на основі реального самоврядування; правова держава, її апарат; політичні партії; структури, які засновані на єдності інтересів і які функціонують на основі горизонтальних зв’язків. Тепер розпишемо зв’язок інститутів громадянського суспільства з державою. В цьому нам допоможе статті Перечудова С. П. «Институты гражданского общества и государства» до підсумків XVI Конференції Міждержавної асоціації наук в журналі «Социологические исследования» за 1995 р., № 3.

В широкому колі проблем, які виступали предметом аналізу і обговорення на конгресі (Берлін, серпень 1994 р.), особливе місце займали питання інституціональної структури сучасного громадянського суспільства, зокрема, відносини його інститутів з державою.

Не дивлячись на те, що термін «громадянське суспільство» фігурувало в доповідях досить часто, більшість доповідачів не утруднювали себе спробами визначити, який конкретний зміст вони в нього вкладають. Аналіз доповідей показує, що в своїх інтерпретаціях цього феномена доповідачі дотримуються принципово різних позицій. Згідно першої з них, громадянське суспільство являє собою системно незалежні або автономні від держави інститути і відносини, засновані на свободі особистості, політичному плюралізмі і демократичному праворозумінні. Іншим словом, в громадянському суспільстві присутні не тільки соціально-економічні, але і політичні вітри. Відповідно і інституціональна структура громадянського суспільства включає не тільки «соціальні рухи» ті інші непартійні суспільні організації, але і політичні партії, точніше їх непарламентські структури або, як їх іще називають «масові партії» (у відмінності від парламентських фракцій або «партій», які являються органічною частиною держави). Але далеко не всі доповідачі розділяли дану позицію. В деяких доповідях була наведена принципово інша точка зору, згідно якої «громадянське суспільство» — це феномен, інституціональною основою якого являються соціальні групи, організації і рухи «неполітичного» характеру.

Найбільш чітко і безапеляційно така точка зору сформульована і розвинута в доповіді А. Арато (Центральноєвропейський університет політичних наук, Будапешт), яка повністю присвячена аналізу концепції громадянського суспільства.

Як з цієї так і ще з іншої доповіді, автор якої Р. Вейнер (США) викладає подібну точку зору на громадянське суспільство і його інститути. Цю категорію прихильники цього підходу розглядають якби в двох планах. З однієї сторони, це реальний розвиток по лінії громадянських ініціатив, нових соціальних рухів та інших ніш активності подібного роду, а з іншої - свого роду вихідна база для реалізації моделі, в рамках якої «колективна ідентичність» буде поєднуватися з «плюралізмом особистих цінностей», а політична і економічна підсистеми будуть контролюватися громадянським суспільством⁸.

Про правомірність виділення партійно-політичної сфери в якесь особливе «політичне» суспільство говорить відмічений багатьма вченими факт зростаючого взаємопоширення партійної і групової, асоціативної активності, яка спостерігається як на Заході, так і в країнах колишнього соціалістичного табору. Як відмітив в доповіді М. Сабо, в його країні спостерігається процес інтеграції нових соціальних рухів і політичних партій, при чому як і ті, так і інші розглядаються як складові частини політичної системи країни.

На закінчення хотілося б відмітити наступне. У вже згаданій доповіді А. Арато є одне місце, де він після ряду обмовок і зізнань неможливості в цілому ряді випадків відділити «громадянське» від «політичного», заявив, що як «єдине ціле» громадянське суспільство існує «лише з нормативної точки зору». Він також змушений визнати, що існують політичні партії, які ведуть себе як соціальні рухи і намагаються, наприклад, «діяти у відповідності з антибюрократичною, безпосередньо демократичною логікою». Ці та інші подібні обмовки потрібно розцінювати як фактичну констатацію того, що при розподілі демократичного суспільства на «громадянське» і «політичне» можна говорити лише умовно, у меті відокремлення тієї чи іншої його іпостасі, але не більше. І не можна приховати, що таке «членування» не має сенсу і нічого не дає в плані більш глибокого розуміння його суті, характеру і зв’язків з державою. Було б також не розумним заперечувати, що в громадянському суспільстві існує не політичний зріз, в тому числі і в його інституціональній структурі. Тому членування суспільства на «громадянське» і «політичне» становить серйозні перепони для вивчення такої ключової ланки суспільних відносин в сучасному світі, як відносини між суспільством і державою.

Сьогодні в нашій країні іде активний пошук нових форм господарювання, організації виробництва на зміну жорстким адміністративним системам приходять асоціації в різних сферах суспільного життя. Засновані на горизонтальних зв’язках, подібні асоціації призвані виражати і реалізовувати інтереси всіх членів, як колективних, так і індивідуальних.

Отже на сьогодні широке поширення як в теорії, так і в суспільній свідомості одержали представлення, згідно яким держава неминуче протистоїть громадянському суспільству, пригнічує його. В результаті чого проблема громадянського суспільства зводиться лише до боротьби з державою. Розуміється, що така позиція спрощує проблему, яку ми розглядаємо. Можна розуміти, що, по-перше, проблема, яку ми розглядаємо, зв’язана не лише з диктатом державного монополізму, з одержавленням всіх сфер суспільного життя; по-друге, не всяка держава, більш того, не всякий державний апарат — антипод державного суспільства. Проблема громадянського суспільства зводиться не стільки призупиненням (або хоча б обмеженням) таких форм організації, в тому числі, державних, при яких внутрішні інтереси суспільства, інтереси його членів зміняються відірваними від людини інтересами якої-небудь групи людей або апарата; придушення громадянського суспільства і його інститутів має місце там і тоді, коли які-небудь органи в структурі суспільної організації перестають виражати інтереси тих верств населення або груп суспільства, для відстоювання захисту яких вони були створені, і розпочинають своє існування заради свого самозбереження.

Сукупність суспільних інститутів, які входять в громадянське суспільство, не являються постійною (сталою). Вона залежить як від рівня розвитку виробничих сил, так і від реальних відносин в країні. Запитання повинні стояти наступні: чиї інтереси виражає той чи інший інститут; які потреби він задовольняє; на яких принципах функціонує; чи можуть члени виражати свої інтереси і домагатися їх реалізації. Відповіді на ці запитання допоможуть судити: відноситься той чи інший суспільний інститут до сфери громадянського суспільства чи ні.

3. Проблема розвитку громадянського суспільства в Україні

Громадянське суспільство за умов демократії виступає в ролі своєрідного компенсаційного механізму, що покликаний перерозподіляти владу в суспільстві, стримувати й урівноважувати бюрократичність і етатистські прояви офіційного врядування.

П’ятиріччя, що минуло, було позначене становленням громадянського суспільства в Україні (цей процес триває і ще далекий від завершення). Не сформованість громадянського суспільства є важливою ознакою сучасного стану соціального життя в Україні, одним з осередків потенційної нестабільності й напруженості. Такий стан справ можна пояснити як властивостями традиційного східнообщинного менталітету⁹, так і наслідком попередньої партійно-державної політики, спрямованої на формування «суспільства соціальної однорідності», в результаті чого замість поваги до власних та чужих особистих чи корпоративних відмінностей (які виражаються в інтересах, уподобаннях тощо), замість визнання права усіх на здійснення їхніх прагнень у межах соціальної цілісності часто маємо нетолерантне, насторожене, а то й просто вороже ставлення до всього, що здається іншим, «не нашим», «чужим» .

Альтернативою громадянському стану суспільства є так зване «масове суспільство», це суспільна безформність, це людина, що не відрізняється від інших, а є повторенням загального типу. Усе ж на сьогоднішній день безперечно можна констатувати принаймні відновлення в правах самого поняття «громадянське суспільство», яке перед цим було вилучене з нашого політичного лексикону, а зараз стало ледве не одним з ключових. Підгрунтям і ознаками громадянського суспільства є ринкова економіка з властивою їй багатоманітністю форм власності й відкритою конкуренцією, структурованість суспільства, відокремленість різних груп і верств у ньому, множинність незалежних політичних сил і партій, недирективно формована громадська думка і, найголовніше, вільна особистість з розвинутим почуттям громадянської і власної гідності.

Альтернативою громадянському стану суспільства є так зване «масове суспільство», рудименти якого ще добре даються взнаки в українському суспільстві. Сутність тоталітарного масового суспільства полягає саме у порушенні ізольованості «внутрішньосуспільних» («неелітних») груп, у тотальному залученні населення до масових рухів «підтримки вождів» .¹⁰ Характерною рисою такого суспільства є «людина маси». «Маса — це сукупність осіб без спеціальної кваліфікації… Маса — це „рядова людина“. Отак проста кількість — юрба — перетворюється в якісне визначення: це якісна однорідність, це суспільна безформність, це людина, що не відрізняється від інших, а є повторенням загального типу» .

Масове суспільство, в якому кожна людина вважається лише «гвинтиком», «атомом», нерідко слугує родючим грунтом для зростання авторитарних і тоталітарних режимів з властивими їм намірами домогтися простих рішень складних проблем. У масовому суспільстві маємо: а) широку автоматизацію (втрату природної спільності людей у межах життєздатних референтних груп); б) готовність до засвоєння нових ідеологій (пошук втраченої спільності, «простих відповідей на складні питання»); в) тоталітаризм (тотальне домінування псевдоєдності - «вертикальної» єдності з державою, а не «горизонтальної» — з індивідами, що мають схожі інтереси). Такі риси характерні як для масового суспільства за умов уже існуючого тоталітарного режиму (який ще штучно насаджує «масовість» і атомізацію), так і для суспільства за інших режимів (навіть демократичних, які з певних причин не змогли уникнути атомізації, що в разі нестворення громадянського суспільства може загрожувати Україні).

Соціальна диференціація, «демасовізація» суспільства в Україні відбувається за різними критеріями й ознаками — фаховими, регіональними, майновими, освітніми, кваліфікаційними, конфесійними тощо. Вітчизняні соціологи вирізняють, зокрема, такі категорії населення: фінансово-промислова група, представники номенклатури,¹³ технічна інтелігенція, гуманітарна інтелігенція, службовці, кваліфіковані робітники, некваліфіковані робітники, підприємці, фермери, селяни, військовослужбовці, студенти, пенсіонери, безробітні та ті, що тимчасово не працюють.¹⁴ Українське суспільство прийшло в рух, у стан структурної динаміки й почало усвідомлювати себе вже не як примітивну тричленку (два класи й прошарок), а як, нехай ще не органічну й цілісну, але усе ж розмаїтість. Це підтверджують і дані про самоідентифікацію співгромадян, отримані соціологами у 1996 році. До категорії керівників підприємств і установ та їх підрозділів зарахували себе 3,4% опитаних, назвалися підприємцями 2,9%, спеціалістами технічного профілю з вищою або середньою освітою — 8,6%, спеціалістами у галузі науки, освіти, мистецтва, охорони здоров’я з вищою або середньою спеціальною освітою- 8,8%, військовослужбовцями, службовцями СБУ, МВС — 2,7%, кваліфікованими робітниками — 15,4%, службовцями — 13,5%, некваліфікованими робітниками — 4,8%, працівниками колгоспів або радгоспів — 8,0%, фермерами й орендарями — 0,6%, учнями, студентами — 5,0%, домогосподарками — 4,6%, пенсіонерами — 0,9%, непрацюючими (в тому числі офіційно зареєстрованими ними безробітними) — 6,0%.

Важливою передумовою суспільної диференціації, розвою громадянського суспільства в Україні є легалізація й реабілітація приватного начала в житті людей (перш за все приватної власності), визнання за ними права на недирективне мислення й вільний вибір (у соціально прийнятих межах, безперечно) їхнього життєвого шляху. Приватна власність постає умовою й гарантом поширення «приватного» стилю політичного, громадянського життя. Пострадянський досвід переконує в марності пошуків найбільш досконалої схеми справедливого проведення приватизації, роздержавлення власності, не кажучи вже про нездоланну схильність до зловживань тих, хто ці процеси визначає і здійснює. Напевне, домінантним у філософії приватизації в Україні повинне бути не прагнення перерозподілити порівну все добро в державі, а формування елементарної культури приватної власності як суттєвої засади диференційованого громадянського суспільства.

В Україні за п’ять років відбулося значне кількісне зростання періодики, телеі радіопрограм, відповідно розширилася й диференціювалася їхня аудиторія. Проте властивий багатьом з вітчизняних mass media невисокий професійний рівень та рівень культури демократизму, традиційне прагнення домагатися, щоб всі були «як один», є одним із чинників, які призводять до того, що суспільна диференціація в Україні все ще має не плюралістичний, а переважно конфронтаційний характер. Свідченням недемократичної провінційності є й надмірна політизованість і упередженість вітчизняних засобів масової інформації. Між тим сучасною демократичною вимогою щодо них є однозначне розмежування подання факту та його коментування, тлумачення навіть у рамках однієї передачі, газети чи журналу. У нас же щонайменша новина рідко обходиться без трьох горщиків власної думки репортера. Все це формує зневажливе ставлення населення до ЗМІ, незадіяність їхньої потенційних можливостей до праці призводить до звуження інформаційного простору в державі. Тож не дивно, що майже половина жителів України з довірою ставиться до вітчизняних mass media, ще менше — до іноземних; від чверті до третини громадян не довіряють газетам, телебаченню й радіо.¹⁷

Про не сформованість ідеалів і ознак громадянського суспільства в Україні свідчать схильність 57,3% співгромадян вважати, що буде погано, якщо в Україні до 2000 року держава відіграватиме меншу роль у житті пересічних людей,²⁸ а також показники ставлення респондентів до ліберально-демократичного та централізовано-автократичного режимів правління.²⁹

Специфіка впливу української системи врядування на громадянське суспільство випливає з того, що вона залишається бюрократичною системою пострадянського типу (як за особовим складом, так і за змістом і стилем діяльності), що пожертвувала ідеологічними догмами і окремими політичними постатями задля збереження властивого їй способу, моделі регулювання соціально-економічних відносин. Підгрунтям цієї моделі залишається «суспільна власність» на засоби виробництва, яка в дійсності означає державну власність і за умов нерозвиненої демократії й відсутності ринкових механізмів виявляється підпорядкованою бюрократичному апарату, його власністю. Навіть сама держава як структурно зорганізована сукупність засобів управління перебуває «у власності» бюрократії,³⁰ що перетворює владу переважно на джерело привілеїв і «спецможливостей» для тих, хто потрапив до неї. У такій схемі не залишається місця громадянському суспільству.

Тримаючи в руках обидва важелі впливу — владу (особливо на місцях) і власність, номенклатура сприяла утворенню своєрідного «гібридного суспільства», в якому поєднуються, з одного боку, декларовані ідеали демократизму й зусилля для розбудови правової держави, а з іншого — загальмовані структурні зміни в економіці й політичній культурі суспільства, туга за директивним минулим. Як результат цього маємо тупцювання навколо залишків зруйнованої адміністративно-командної економіки (під виспівування гасел про перехід до ринку), а також своєрідне «українське економічне диво» ,³¹ коли за досить короткий час рівень життя більшості населення опинився за межею бідності.

Особливість «української моделі» посттоталітарного розвитку полягає у прагненні влади втримати соціальну рівновагу за допомогою мінімізації соціальних змін і збереження старих структур і механізмів соціального управління. Результатом цього виявляється, з одного боку, відсутність широкомасштабних конфліктів у насильницьких формах, але з іншого — спад економіки, зневіра населення і звуження соціально-політичної активності. «Розбудова» й «реформування» асоціюються з соціально-економічними труднощами, і, як наслідок, — певна дискредитація ідей державної незалежності, демократизації, ринковості. Як свідчать дані соціологічних опитувань, близько третини населення негативно ставиться до незалежності України.³⁵ Пояснити цей феномен можна, звернувшись до теорії американського вченого Дж. Девіса. Згідно з цією теорією, великомасштабні конфлікти і соціальні потрясіння — аж до революцій — виникають здебільшого не тоді, коли «життя постійно погіршується», а коли реальний рівень життя людей не збігається з їхніми сподіваннями: спочатку формуються оптимістичні надії (внаслідок певних позитивних змін; у нашому випадку — це набуття Україною незалежності, від якої чекали виправлення всіх негараздів), а коли ситуація ще більше погіршується, то дійсність виявляється дуже відмінною від очікувань.

Витоки більшості проблем демократії і громадянського суспільства пов’язані зі зниженням громадянської активності, що призводить до «пропускання» системою надлишку диктаторських проявів у діях еліт. Істотну проблему формування правового, громадянського суспільства становить «людина маси» як альтернатива людини-індивідуальності - члена громадянського суспільства. Адже саме завдяки їй, навіть за умови панування демократичних принципів та інституцій, стають можливими «функціональні кризи» в демократичних системах, коли влада «заплющує очі» на кризові явища, що вимагають відповідного втручання, починає «допускати неприпустиме», що призводить до занепаду демократичної системи.

Одним з основних факторів, що вплинули на свідомість громадян сьогоднішньої України, є наслідки ідеологічної «обробки» населення колишнього Радянського Союзу інституціями політичної соціалізації (від дитсадка і школи до вузу і парткому) та засобами масової інформації. Як відомо, у СРСР існувала розгалужена система «комуністичного виховання», головний принцип якої полягав у невідворотності й всеохопленості всіх і кожного єдиним ідеологічним впливом. Ця система, зазнаючи деяких організаційних змін, проіснувала впродовж усієї історії СРСР і підготувала не одну «ідейно витриману» генерацію радянських людей, політична свідомість яких навіть за нових, посткомуністичних умов зберігає чимало стереотипів ідеологічного минулого.³⁶

Люди в натовпі втрачають свою індивідуальність, підкоряючись миттєво створеним і швидко поширюваним «нормам» натовпу — «заражаються» і «заражають» інших, стають надзвичайно сприйнятливими до образів і вказівок, надісланих «згори». У натовпі людина здатна зробити те, чого сама вона за інших обставин не зробила б. Утворенню ж натовпу сприяє насамперед втрата людьми звичайних цінностей, орієнтирів, невизначеність стану.

Серед таких стереотипів — певні «підсвідомі комплекси» на кшталт міфу про втрачений соціальний порядок, розуміння рівності як рівного отримання матеріальних благ, ідея суспільного прогресу як боротьби «за» щось чи «проти» чогось (когось). Серед побічних ефектів «комуністичного виховання» — «нігілістичний песимізм», який став своєрідною заміною «всезагальному оптимізмові будівників комунізму»: певний перебір рожевих тонів у змалюванні дійсності, що, як виявилося, була далеко не ідеальною. Розчарування у «втовкмачуваних» парадигмах призвело до підсилення «прискіпливої підозрілості» критицизму у сприйнятті людьми дійсності, цинізму у ставленні до ідеалів, що стало іншою крайністю. Все це ускладнює «прищеплення» ідеалів демократичного суспільства, їх глибинне усвідомлення людьми. Виникає ситуація, коли демократичні цінності, що вже зайняли «горішні поверхи» свідомості - розум (завдяки відкритості інформації про реальні досягнення демократичних суспільств зокрема), вступають у конфлікт з переліками старих стереотипів у політичній свідомості, які закладалися змалечку і, внаслідок багаторазового повторення, наклали відбиток на підсвідомий рівень сприйняття людей.

Такий конфлікт призводить до появи досить цікавого типу свідомості, який можна позначити терміном Дж. Оруелла — «двоємислення», коли одна й та сама людина здатна виступати за цінності демократичного суспільства (розвиток багатопартійності, свободу пересування, становлення ринкової економіки, прискорення приватизації, підприємництво), та разом з тим обстоювати цінності «світлого минулого» — виступати проти партій, «які тільки багато балакають», за жорсткий режим прописки й суворі митні правила, за тверді ціни, проти «злочинців і спекулянтів, що називають себе бізнесменами», тощо. Людина в такому стані потенційно готова піти за тією з політичних сил, які грають на одній з цих протилежних струн її душі, чиї аргументи здадуться їй найбільш переконливими; вона дуже сприйнятлива до популістських закликів.

Взагалі людина здатна виявляти агресивність у випадках, пов’язаних насамперед з переходом її в стан «людини натовпу», «маси», коли внаслідок соціальних, економічних тощо причин вона втрачає традиційні зв’язки, інтереси, орієнтації в суспільстві і стає тільки елементом, часткою «натовпу» як у прямому (юрба), так і в непрямому (маса розрізнених і не залучених до стабільних суспільних структур людей, які відчувають і поводяться, неначе в юрбі на площі) значенні. Люди в натовпі втрачають свою індивідуальність, підкоряючись миттєво створеним і швидко поширюваним «нормам» натовпу — «заражаються» і «заражають» інших, стають надзвичайно сприйнятливими до образів і вказівок, надісланих «згори». У натовпі людина здатна зробити те, чого сама вона за інших обставин не зробила б. Утворенню ж натовпу сприяє насамперед втрата людьми звичайних цінностей, орієнтирів, невизначеність стану. Причому політичні сили, що ведуть пропаганду саме на засадах «суспільства натовпу», «масового суспільства», часто мають перевагу над опонентами, по за яких буває складно спростувати твердження про те, що хтось інший винен у наших негараздах. Взагалі рисою людського розуму, особливо у стані розпачу, є тенденція до спрощення, зведення до «зрозумілого» і «недвозначного» рівня.³⁷

Наслідком комуністичного масового «виховання» стало «двомислення» — амбівалентність свідомості значної частини населення, що потенційно зберігає можливість слідування людей як демократичним, так і лівореваншистським курсом, зважаючи на те, чиї апеляції виявляться більш ефективними. Однак і українська система урядування за п’ять років незалежності вже встигла значно вплинути на цю ситуацію. Оскільки демократичні перетворення не привели одразу до очікуваного «негайного зростання добробуту», в суспільстві поширюється ностальгія за «світлим минулим», зумовлена, зокрема, особливістю людської пам’яті зберігати з минулого здебільшого саме позитивні моменти. У результаті відбувається руйнування механізмів соціальної адаптації в суспільстві, повернення до звичних стереотипів «завченої неповноцінності» («жити добре може хто завгодно, але не ми»), «справедливої рівності в бідності», очікування, що держава знову візьме на себе «відповідальність» за життя, діяльність і досягнення в суспільстві кожного громадянина.

В Україні сталося те, що деякі соціологи називають «соціальною шизофренією», своєрідною реакцією на невиправдані очікування — одночасне існування суспільства (яке намагається перейти до якісно іншої форми — від «маси» до громадянського суспільства) і особистості (на яку «тиснуть» соціальні негаразди і яка спорадично намагається знайти хоч би який захист від них) у різних ціннісно-нормативних вимірах.³⁸ прагнення людей пристосувати набуті «адаптивні механізми» до вимог нестійкої і невизначеної системи норм і цінностей перехідного суспільства викликає відчуття хаотичної невпорядкованої діяльності, що чимось нагадує поведінку божевільного, який страждає на роздвоєння особистості. Це знаходить відображення у нееквівалентності соціального обміну, коли більшість отримує від суспільства менше, ніж вкладає (на відміну від стабільних соціумів, де діє закон еквівалентного обміну). У результаті поширюється зневага, нігілістичне ставлення до законів (як регулятивної основи взаємин між державою і її громадянами), недовіра до соціально-політичних структур та інституцій; переконання, що «державою керує мафія», і отже, замість демократичного «всі рівні перед законом», вкорінюється принцип «всі рівні перед беззаконням»; «громадянським обов’язком» вважається «протистояння мафії, що нами править» — ухиляння від сплати податків, вивіз товарів за межі України в обхід митних правил тощо; виникає феномен соціального захисту громадян від держави, що нездатна захистити тих, хто опинився за межею малозабезпеченості.³⁹

Така ситуація дає плідний грунт для виникнення конфліктів, які вчений-конфліктолог Р. Дарендорф кваліфікує як «соціальну аномію», яка виявляється у підвищенні рівня злочинності, вуличних зіткненнях, насильстві (зокрема «дрібному» — загальне «пожорсткішання» людей), пасивності щодо виборів та інших антисоціальних явищах. Такі акції, хоча й позбавлені організованості, являють собою потенційну загрозу суспільній стабільності й можуть стати грунтом для нового, більш глибокого суспільного конфлікту. «Аномія може стати шляхом до тиранії» , — стверджує Р.Дарендорф. Доволі низьким є також рівень залученості населення до інституціоналізованих (легітимних, санкціонованих) форм політичного життя: політичні партії нараховують у кращому випадку по кілька десятків тисяч членів, здебільшого — неактивних, вибори хронічно не відбуваються.

Активна, свідома участь громадян у політичному житті вимагає, у свою чергу, наявності таких факторів:

1) політичної поінформованості і компетентності як показників загального ставлення до політики, політичних знань і можливості свідомо оцінювати ті чи інші альтернативи;

2) політичної активності і власне залученості як міри участі населення у різних формах громадсько-політичного життя (членство у партіях, громадських рухах, участь у виборах, контактах із представниками влади та опозиційних сил, причетність до впливу на еліти тощо).⁴⁰

За визначенням політологів, в Україні існують усі фактори, що збільшують імовірність масової участі населення в акціях громадянського протесту. Серед них:

1) високий рівень незадоволеності населення умовами життя (насамперед — матеріально-економічними);

2) посилення недовіри до офіційних структур влади й політичних лідерів;

3) низький рівень політичної залученості - участі населення у легітимних формах громадсько-політичного життя (членство в партіях, громадських рухах, участь у виборах, контакти з представниками влади тощо);

4) низький рівень політичної ефективності - відчуття людиною можливості законним (легітимним) шляхом впливати на соціальні процеси й політичні рішення, що зачіпають її безпосередні інтереси.⁴¹

Але парадоксальність українського громадсько-політичного буття полягає ще й у тому, що з погіршенням життя населення, з поглибленням незадоволення громадян своїм становищем, посиленням конфліктних очікувань реальна готовність людей особисто взяти участь у соціальному конфлікті, акціях протесту не тільки не зростає, але й істотно зменшується.⁴² Тобто знову стикаємося з проявом «двоємислення» .

Характер взаємодії держави і громадянського суспільства значною мірою визначає стан суспільної стабільності й безпеки, впливає на засади і підйоми авторитетності й легітимності державної влади. Отже, громадянське суспільство потребує існування правової держави як своєї передумови. Разом з тим, тільки розвинуте, стабільне громадянське суспільство, широке й активне залучення мас до державно-політичних процесів уможливлює утворення правової держави, є основою стабільного демократичного політичного режиму й авторитетної влади.

По-перше, проблема розвитку громадянського суспільства в Україні надзвичайно складна. Для того щоб в нашій державі сформувалося і розвинулося громадянське суспільство потрібне зусилля як збоку пересічних громадян так і з боку держави — тобто посадових осіб. Для того щоб формувалося і розвивалося громадянське суспільство держава повинна захищати її інститути. В Україні проблема формування та розвитку громадянського суспільства часто зводиться до створення середнього прошарку населення — що забезпечує стабільність в суспільстві та державі яка необхідна для розвитку громадянського суспільства, цей прошарок забезпечує подавлення конфлікту між бідними та багатими.

Отже на сьогодні широке поширення як в теорії, так і в суспільній свідомості одержали представлення, згідно яким держава неминуче протистоїть громадянському суспільству, пригнічує його. В результаті чого проблема громадянського суспільства зводиться лише до боротьби з державою. Розуміється, що така позиція спрощує проблему, яку ми розглядаємо. Можна розуміти, що, по-перше, проблема, яку ми розглядаємо, зв’язана не лише з диктатом державного монополізму, з одержавленням всіх сфер суспільного життя; по-друге, не всяка держава, більш того, не всякий державний апарат — антипод державного суспільства. Проблема громадянського суспільства зводиться не стільки призупиненням (або хоча б обмеженням) таких форм організації, в тому числі, державних, при яких внутрішні інтереси суспільства, інтереси його членів зміняються відірваними від людини інтересами якої-небудь групи людей або апарата; придушення громадянського суспільства і його інститутів має місце там і тоді, коли які-небудь органи в структурі суспільної організації перестають виражати інтереси тих верств населення або груп суспільства, для відстоювання захисту яких вони були створені, і розпочинають своє існування заради свого самозбереження.

Сукупність суспільних інститутів, які входять в громадянське суспільство, не являються раз і назавжди даного. Вона залежить як від рівня розвитку виробничих сил, так і від реальних відносин в країні. Запитання повинні стояти наступні: чиї інтереси виражає той чи інший інститут; які потреби він задовольняє; на яких принципах функціонує; чи можуть члени виражати свої інтереси і домагатися їх реалізації. Відповіді на ці запитання допоможуть судити: відноситься той чи інший суспільний інститут до сфери громадянського суспільства чи ні.

Висновки Підводячи підсумок можна зробити висновок. Що, у першому розділі поняття «громадянського суспільства «, розглядалося різнобіко: наводилися погляди багатьох вчених щодо визначення цього поняття. Зрозуміти це поняття, дати чітке визначення потрібно через його ознаки:

відокремлена від держави структура суспільства, котра утворена різноманітними асоціаціями, добровільними об'єднаннями людей;

відповідна вільним ринковим відносинам ринкова система, де держава є похідною від громадянського суспільства, та процесів, що відбуваються у ньому;

сфера вільної реалізації безпосередніх і різноманітних інтересів громадян;

сфера приватного, реального життя;

свобода особи;

пріоритет громадянських прав порівняно з державними законами;

плюралізм ідей, соціальних ініціатив;

Щодо історичних типів громадянського суспільства можна зробити такий висновок, що сьогоднішній рівень розвитку світової цивілізації наполегливо передбачає кардинальних розширень меж громадянського суспільства, виникнення нового, суспільного його типу. НТР об'єктивно веде посилення взаємозалежності всіх сфер суспільного життя не лише в рамках однієї країни, але і в маштабах всього світового співтовариства.