Співвідношення факторів виробництва

ЗМІСТ Вступ

1. Теорія співвідношення факторів виробництва Висновок

2. Концепція дуалістичної економіки з надлишком робочої сили Висновок Список джерел Вступ Розвиток сучасних продуктивних сил і тенденції інтернаціоналізації виробництва й капіталу посилили інтерес учених до проблем міжнародних економічних відносин, зокрема міжнародної торгівлі, що потребувало розроблення певної теорії. Теорія міжнародної торгівлі ґрунтується на теорії порівняльних переваг англійського економіста Давида Рікардо (1772—1823). Згідно з цією теорією (для спрощення пояснення стосувалося двох країн і двох товарів), якщо навіть одна країна менш ефективна (має абсолютну невигідність) порівняно з іншою у виробництві обох товарів, все одно існує основа для взаємовигідної торгівлі. Перша держава буде спеціалізуватися на виробництві та експортувати товар, на якому її абсолютна невигідність менша (це і є товар, на який вона має порівняльну перевагу) та імпортувати товар, на який її абсолютна невигідність більша (це і є товар порівняльної невигідності).

Основи неокласичної теорії міжнародного руху капіталу було закладено представниками шведської економічної школи Е. Хекшером і Б.-Г. Уліном у 20—30-ті роки XX ст.

1. Теорія співвідношення факторів виробництва Улін (Ohlin) Бертіль-Готтхард (1899—1979) — шведський економіст, лауреат Нобелівської премії (1977). Народився в с. Кліппані (Швеція). Навчався у Лондонському університеті (вивчав математику, статистику, економічні науки) і в Стокгольмській школі економічних наук і ділової адміністрації. Ставши магістром з економіки, вступив до аспірантури Стокгольмського університету зі спеціалізації «економіка». У 1924 р. здобув докторський ступінь і був затверджений професором Копенгагенського університету. З 1929 р. повернувся до Стокгольма, працював у Вищій школі економічних наук і ділової адміністрації.

У 30-ті роки, будучи одним з активних фундаторів шведської (стокгольмської) школи економіки, сприяв реалізації її розробок. У 1938 р. був обраний до парламенту Швеції, з 1944 по 1945 рік — міністр торгівлі, у 1944— 1967 pp. — голова Народної партії. Був представником Швеції у Європейській раді; одночасно представляв свою країну в Північній раді. У 1969—1975 pp. — голова комітету Нобелівських премій в галузі економіки Шведської академії наук.

Автор кількох праць з питань цін, позичкового капіталу і відсотка, міжнародної торгівлі. Сприйняв основні положення теорії Дж.-М. Кейнса, пропонуючи вдосконалити розмежування економічних процесів минулого і майбутнього періодів. У 1930 р. працював у Секретаріаті Ліги Націй у Женеві над укладанням «Світового економічного огляду». Першою великою дослідницькою роботою є доповідь Ліги Націй «Хід і фази світової економічної депресії» (1931).

Розвитку системи приватного підприємництва, обґрунтуванню державної економічної політики, спрямованої на створення сприятливих умов для функціонування приватнокапіталістичного сектору, присвячені праці «Міжрегіональна і міжнародна торгівля» та «Вільна і диригована економіка».

У його науковій спадщині такі праці: «Теорія торгівлі», «Світова економічна депресія», «Іноземна торгівля і торгівельна політика», «Ринок капіталу і політика відсотків», «Проблема стабілізації зайнятості», «Міжнародний розподіл економічної діяльності» та ін.

Б.-Г. Улін — почесний професор Вищої школи економічних наук і ділової адміністрації в Стокгольмі; нагороджений орденом Королівської Північної зірки уряду Швеції і орденом Даннеброга уряду Данії.

Шведський економіст Елі Хекшер (1879—1952) у статті «Вплив міжнародної торгівлі на розподіл доходів»

(1919) виклав основні положення майбутньої «сучасної теорії міжнародної торгівлі».

Праця була непоміченою впродовж 10 років. На основі досліджень Е. Хекшера про вплив торгівлі на розподіл доходу Б.-Г. Улін створив теорію міжнародної торгівлі, що ґрунтується на маржиналістській концепції цінностей. Суть її полягає в тому, що шлях до досягнення багатства і могутності країни пролягає через переважання експорту над імпортом. Надлишок експорту приводить до припливу дорогоцінних металів, насамперед золота і срібла. Чим більше їх має держава, тим вона багатша і сильніша.

Теорія міжнародної торгівлі — теорія, що аналізує основи торгівлі між державами і виграш від неї.

Складовою цієї теорії є трактування міжнародного руху факторів виробництва у співвідношенні один до одного і з рухом товарів. Вчений сформулював основні положення неокласичної доктрини міжнародної торгівлі, у тому числі теорії вивозу капіталу, розглянув контрасти зовнішньої торгівлі і точних математичних моделей, які це описують.

Праця «Міжрегіональна і міжнародна торгівля» певною мірою орієнтувала на врахування просторових факторів, поглиблене розроблення питань територіального поділу праці. З огляду на мобільність факторів виробництва і тісну інтеграцію ринків, вчений відкрив дорогу теоретичним дослідженням регіонального характеру — аналізу міжрайонної торгівлі, спеціалізації господарства районів. Водночас, допускаючи можливість відхилень від досконалої мобільності факторів виробництва, він дійшов висновку, що «кожний район має перевагу у виробництві тих товарів, які потребують більших витрат факторів, що є в достатку і які відрізняються дешевизною в цьому районі».

Недосконала мобільність факторів виробництва та інші реалії функціонування ринку створюють умови для виникнення довготривалих порушень в розміщенні виробничих сил, породжуючи регіональні проблеми. Саме цей висновок із праці Б.-Г. Уліна знайшов застосування в галузі регіональної теорії Заходу.

Загалом спираючись на ідеї Е. Хекшера про дію тенденції до міжнародної рівноваги в цінах факторів і товарів, Б.-Г. Улін, однак, не погоджувався з ним щодо ролі руху товарів і факторів та доопрацював теорію порівняльних витрат. Ця спільна наукова ідея дала життя теорії співвідношення факторів виробництва.

Ця теорія базується на кількох важливих припущеннях.

1. Все світове господарство складається з двох держав, причому кожна з них виробляє два товари, використовуючи два однорідні в масштабах світового господарства фактори виробництва. Кількість факторів незмінна, а кожна держава по-різному забезпечена ними.

2. Виробництво у кожній державі базується на однаковій технології, тобто виробничі функції обох держав ідентичні.

3. Виробництво обох товарів у кожній державі характеризується незмінним ефектом масштабу.

4. Товари відзначаються різною факторомісткістю, але факторомісткість кожного товару завжди незмінна при всіх співвідношеннях цін на виробничі ресурси.

5. Смаки та уподобання споживачів у обох державах однакові.

6. Економіка обох держав характеризується досконалою конкуренцією.

7. Фактори виробництва повністю мобільні в межах кожної держави, але не можуть переміщуватися у міжнародних масштабах.

8. Транспортні видатки дорівнюють нулю.

9. Відсутні перешкоди для руху товарів між державами, ціни та обсяги виробництва визначаються під впливом суто ринкових сил без будь-якого втручання держави (уряду).

Вчені досліджують безпосередньо не пов’язані із зовнішньою торгівлею причини міжнародних відмінностей у цінах: історичні, кліматичні, традиційні. Е. Хекшер і Б.-Г. Улін стверджували, що тільки національні, кліматичні особливості не пояснюють у повному обсязі міжнародних відмінностей у цінах, а джерелом різного рівня порівняльних витрат є співвідношення факторів виробництва.

Нерівність в оснащенні факторами виробництва зумовлює необхідність у міжнародній торгівлі. Кожна країна буде вивозити на світовий ринок саме ті товари, виробництво яких базується на використанні найчисельнішого і найдешевшого фактора: трудомісткі (численна і дешева праця), капіталомісткі (численний і дешевий капітал), матеріаломісткі товари (численні і дешеві природні ресурси). Збільшення виробництва товарів, що базується на використанні певного численного фактора, зумовить зростання попиту на нього. Це спричинить і підвищення його ціни. І навпаки, попит на фактори, пов’язані із поглибленням спеціалізації виробництва, що базується на численному факторі, буде скорочуватися. Отже, будуть знижуватися їхні ціни.

Підвищення ціни на численний фактор виробництва неминуче збільшить його пропозицію, а зниження цін на інші фактори скоротить її. Внаслідок цього, з одного боку, спостерігатиметься тенденція до вирівнювання цін факторів у країнах-контрагентах, оскільки в кожній з них ціна дешевшого фактора зростає, а дорогого — знижується. З іншого боку, зросте нерівномірність в наділеності факторами, оскільки в кожній країні збільшується пропозиція найчисленнішого фактора. Наслідком стане поглиблення міжнародного поділу виробництва (праці) і збільшення обсягу міжнародної торгівлі.

У підсумку міжнародний поділ праці формується доцільно. Зокрема, країни-контрагенти вироблятимуть вигідні товари з мінімальними витратами і відмовлятимуться від виробництва тих, для яких немає сприятливих умов. Товари вироблятимуть з мінімальними витратами. На ринку сформується вигідна для виробників і споживачів структура цін. Цей процес зумовлює нівелювання відмінностей в наділеності факторами та міжнародному поділі виробництва (праці), зменшення обсягу міжнародної торгівлі, оскільки в країнах, де численна і дешева праця, поступово скорочується виробництво трудомістких товарів і збільшується виробництво капіталомістких, а в країнах, де численний і дешевий капітал, відбувається протилежний процес.

У такій формі теорія співвідношення факторів виробництва з незначними модифікаціями існувала до кінця 50-х — початку 60-х років XX ст. як базова економічна теорія зовнішньої торгівлі. Однак спостерігалися деякі розбіжності в поглядах західних економістів щодо питань мобільності чи іммобільності окремих факторів, а також умов, за яких відбувається вирівнювання факторних цін, ступеня наділеності певними факторами окремих країн.

Теорія співвідношення факторів виробництва є предметом постійних дискусій економістів. У 50—60-ті роки В. Леонтьев, Б. Мінхас і деякі дослідники в Японії, Канаді, Індії здійснили емпіричну перевірку теорії Хекшера — Уліна, яка показала конкретний характер експорту деяких країн, а також труднощі, чи навіть неможливість точних статистичних визначень таких важливих для теорії понять, як «фактор виробництва», «достаток фактора», «факторомісткість», тобто неможливість її точної статистичної перевірки.

Деякі сучасні західні економісти висловлювали інші критичні зауваження щодо цієї теорії. Так, Нобелівський лауреат Г.-К. Мюрдаль заперечував, що міжнародна торгівля веде до вирівнювання цінових факторів, оскільки розподіл доходів між країнами «імущими» і «неімущими» стає все більш нерівномірним. Англійський економіст Р. Харрод доводив, що теорема про вирівнювання цінових факторів є недійсною. Висновки теорії Хекшера—Уліна заперечував і американський економіст М.-О. Клемент. Він наголошував на несумісності цієї теорії з фактами, що свідчать про наявні істотні відмінності в комбінації факторів виробництва у різних галузях.

Попри дискусійність окремих положень, теорія Хекшера—Уліна має широке практичне застосування. Вона використовувалася при формуванні зовнішньоторгової стратегії багатьох держав. Щоб посилити факторні переваги, уряди вдавалися до заходів, спрямованих на підтримку і стимулювання експорту. Наприклад, здійснювали девальвацію національної валюти, надавали підприємствам різні пільги, субсидії на модернізацію виробництва та оновлення експортної продукції.

Незважаючи на зазначені вище жорсткі обмеження, теорія співвідношення факторів виробництва дає змогу визначити, якими товарами обмінюватимуться країни на міжнародному ринку, і містить цінні методологічні підходи щодо аналізу напрямів впливу міжнародної торгівлі на відносні ціни факторів виробництва та розподіл факторних доходів.

Положення цієї теорії важливі й для теорії економічного зростання. Є очевидним, що для країни з надлишком праці зовнішня торгівля може потенційно розширити можливості повнішого використання цього надлишкового ресурсу і/або зумовити підвищення заробітної плати працівників. Водночас з’являється можливість зекономити дефіцитну іноземну валюту, необхідну для придбання інвестиційних товарів.

Цю теорію розвивали П.-Е. Самуельсон, Я. Тінберген, В. Столпер, Т. Рибчинський та ін. Зокрема, П.-Е. Самуельсон, розробивши у 1953 р. теорему про вирівнювання цін факторів, визначив математичні умови, за яких теорію Хекшера — Уліна можна застосовувати для господарської практики. Зазначена теорема дає змогу обґрунтувати запропоновану Б.-Г. Уліном тезу про те, що торгівля товарами замінює переміщення факторів виробництва між країнами. Цю модель часто називають моделлю Хекшера — Уліна— Самуельсона.

Висновок Теорія співвідношення факторів виробництва має важливе значення для обґрунтування вигідності міжнародної торгівлі для всіх її учасників. На відміну від теорії порівняльних переваг Д. Рікардо, який не аналізував причин відмінностей у продуктивності праці, Е. Хекшер і Б.-Г. Улін запропонували розгорнуте тлумачення міжнародної спеціалізації. Вони оперували не одним, а двома факторами виробництва, що робило теорію універсальною і відповідало прагненню всієї посткласичної теорії звільнитися від впливу трудової теорії вартості, яку все ще використовували в аналізі міжнародної торгівлі.

2. Концепція дуалістичної економіки з надлишком робочої сили Підвищення темпів зростання і нарощення розмірів національного доходу завжди було метою країн «третього світу». Загальну теорію розвитку країн, що розвиваються, створити важко. Адже вони відрізняються розмірами території, забезпеченістю природними і людськими ресурсами, рівнем зв’язків зі світовим ринком, типами соціальної та політичної систем, рівнем урбанізації і культурної однорідності, релігійною належністю населення тощо.

Теоретичні положення і висновки неокласиків, інших західних шкіл частіше не враховують умов та специфіки цих країн. їхні проблеми (і труднощі) відрізняються від проблем, які вже вирішували країни Європи і Північної Америки. Необхідне не тільки уточнення, а й формулювання нового категорійного апарату, створення нової методології. Розробленням відповідних концепцій, моделей і методів займалися представники «традиційної» економічної науки і вчені країн «третього світу» (Г.-К. Мюрдаль, Т.-В. Шульц, Я. Тінберген). Одним із представників специфічного напряму в економічній теорії є А.-В. Льюїс.

Льюїс (Lewis) Артур-Вільям (1915—1991) — американський економіст, лауреат Нобелівської премії (1979). Народився в м. Кастрі (Британська Вест-Індія). По закінченні коледжу св. Марії працював клерком. У 1933 р. вступив до Лондонської школи економіки. У 1937 р. отримав ступінь бакалавра в галузі комерції. Продовжуючи навчання в докторантурі, викладав у Лондонському університеті. У 1940 р. здобув ступінь доктора наук з економіки. З 1948 р. впродовж 10 років — професор Манчестерського університету; поєднував викладацьку і дослідницьку роботу.

Новаторські дослідження в галузі економіки промисловості знайшли відображення у книгах «Праця у Вест-Індії» (1939), «Монополії у Британській промисловості» (1945), «Принципи економічного планування» (1949), «Економічний огляд — 1919—1939 рр.» (1949), «Накладні витрати: нариси з економічного аналізу» (1950).

Теорії А.-В. Льюїса з’явилися у період його роботи в країнах, що розвиваються. У 1957—-1963 pp. — економічний радник ООН при прем'єр міністрі Гани; заступник виконавчого директора Спеціального фонду ООН і віце-президент університету Вест-Індії. За цю діяльність у 1963 р. йому присвоїли дворянське звання. Згодом він переїхав до СІЛА, працював професором економіки і міжнародних проблем у Прінстонському університеті.

Засновник і перший президент (1970—1973) Карибського банку розвитку для надання допомоги 18 країнам Карибського басейну. На цій посаді він випробував чимало своїх наукових ідей.

До наукової скарбниці А.-В. Льюїса належать праці «Економічний розвиток у країнах з низьким доходом» (1951), «Економічний розвиток з необмеженим пропонуванням праці» (1954), «Теорія економічного зростання» (1955), «Політика в Західній Африці» (1965), «Зростання і коливання, 1870—1913» (1978) та ін.

У 1983 р. А.-В. Льюїса було обрано президентом Американської економічної асоціації. Був членом Ради Британського королівського економічного товариства, президентом Економічного товариства Гани і членом Економічного консультативного комітету Національної асоціації підтримки кольорового населення. Йому присвоєно почесні вчені ступені Колумбійським, Гарвардським, Йєльським, Вест-Індійським, Манчестерським, Уельським, Бристольським, Лагоським і Торонтським університетами; почесний член Американської економічної асоціації та Лондонської школи економіки.

А.-В. Льюїс, аналізуючи проблеми економічного зростання, досліджував причини економічного розриву між розвинутими і слаборозвинутими країнами, які недавно здобули політичну незалежність. Більшість учених у 50-ті роки XX ст. вважали, що для прискореного економічного зростання цим країнам найвигідніше вкладати прибутки від експорту традиційних продуктів і товарів у промисловість. Ця думка ґрунтувалася на успішному досвіді реалізації «плану Маршалла» для відродження економіки країн Європи в повоєнний період, коли масовані капіталовкладення і швидке впровадження нових технологій забезпечили прискорене відновлення європейського господарства.

У «Теорії економічного зростання» вчений зауважив, що, аналізуючи досвід передових країн, можна визначити, в якому напрямі розвиватимуться слаборозвинуті країни. Однак не можна нічого автоматично запозичувати. Він, зокрема, висловив песимізм щодо здатності міжнародної торгівлі бути «двигуном зростання» слаборозвинутих країн. Свої сумніви з цього питання А.-В. Льюїс викладав практично у всіх працях з проблем економічного зростання, в тому числі і в Нобелівській лекції «Повільний кінець двигуна зростання».

У 50-ті — на початку 60-х років А.-В. Льюїс наголошував на визначальній ролі капіталу. Найважливішим він вважав забезпечення заощаджень, а підприємцю відводив другорядну роль. Але згодом переглянув свої погляди, внаслідок чого на передньому плані у його працях постав людський капітал. А.-В. Льюїс наголошував на істотній ролі планування, координації зусиль для досягнення мотиваційної мети в забезпеченні процесу розвитку.

Аналізуючи існуючу проблему, вчений запропонував концепцію дуалістичної (двоїстої) економіки.

Концепція дуалістичної економіки — концепція, згідно з якою економіка поділена на сільськогосподарський і промисловий сектори, які характеризуються абсолютно різними рівнями розвитку.

Згідно з концепцією промисловий (сучасний) сектор (відносно розвинутий великоі середньотоварний капіталістичний сектор) — конкурентоспроможний і капіталізований. Сільськогосподарський (традиційний) охоплює напівнатуральне і дрібнотоварне сільське господарство.

А.-В. Льюїс обґрунтував широке застосування двохсекторної моделі. Оскільки рівень заробітної плати у великому традиційному секторі є постійним завдяки дії обмежувачів інституційного порядку (держава, намагаючись контролювати інфляцію, проводить заморожування чи законодавчо обмежує заробітну плату), то необмежене забезпечення робочою силою при незмінній реальній зарплаті існує для невеликого сучасного сектору, що розвивається. До того ж висока забезпеченість господарства робочою силою гарантує значну економію на оплаті праці. Сучасні підприємці можуть зберігати і реінвестувати (повторно вкладати) отримані таким чином кошти.

У своїх дослідженнях учений оптимістично оцінював перспективи приватнокапіталістичного розвитку за умов слаборозвинутого господарства. Економічне зростання, на думку А. В. Льюїса, усюди відбувається впродовж тривалого періоду як результат зростання класу підприємців і перетворення його на домінуючу силу економічної системи.

Учений стверджує, що необмежене пропонування робочої сили існує в тих країнах, де густота населення висока, капітал дефіцитний, а природні ресурси обмежені, і стосується воно некваліфікованих верств. До таких країн він відносить Індію, Пакистан, Бангладеш, Єгипет та ін. А.-В. Льюїс припускає, що ціною праці є заробітна плата на рівні прожиткового мінімуму, а пропонування робочої сили при цій ціні перевищує попит.

Гіпотеза про необмежене пропонування робочої сили передбачає:

— існування надлишкового населення в аграрному секторі, продуктивність якого дуже низька (дорівнює нулю або навіть від'ємна);

— значні масштаби прихованого сільськогосподарського безробіття (за оцінками А.-В. Льюїса, в економіках з надлишком робочої сили від ¼ до 1/3 всього сільського населення не зайнято у виробництві).

Перехід надлишкового аграрного населення, яке споживає, але нічого або майже нічого не дає для збільшення сукупного сільськогосподарського виробництва, в промисловий сектор забезпечить його дешевою робочою силою, зменшить відносну перенаселеність села. Це, у свою чергу, сприятиме зростанню продуктивності праці в сільському господарстві і спричинятиме появу сільськогосподарського надлишку. Цей надлишок існує як фонд заробітної плати, від якого залежить можливість розширення продуктивної зайнятості поза аграрним сектором. Крім цього, переміщення людей від низькопродуктивної до високопродуктивної зайнятості зумовлює різке підвищення ефективності економічної системи загалом.

Акцентує автор на модернізації, головною ознакою якої вважає збільшення питомої ваги промислового виробництва в національному доході й відносної частки зайнятих у промисловому секторі. Серйозною проблемою він вважає всебічну мобілізацію внутрішніх джерел зростання, які є комбінацією капітальних, людських та інтелектуальних ресурсів з урахуванням дуалістичного характеру економіки.

Роль регулюючого механізму, що дає змогу доцільно використати наявні ресурси, автор концепції відводить міжсекторному ринку. Йдеться про ідеальний ринковий механізм, де необмежене пропонування робочої сили автоматично підтримує реальну заробітну плату на постійному рівні, близькому до прожиткового мінімуму. Цей механізм сприяє перерозподілу національного доходу на користь підприємців. У такому випадку при стабільно низькій заробітній платі зиск від капіталоутворення і технічного прогресу матимуть тільки підприємці.

Зростання прибутку, обсягу заощаджень та величини реінвестицій з кожним циклом капіталовкладень створює надійну основу для швидкого і безперервного зростання промислового сектору. А.-В. Льюїс довів: якщо існує необмежене пропонування робочої сили за постійної реальної заробітної плати і якщо будь-яка частина прибутків реінвестується у виробничі потужності, то прибутки і капіталоутворення постійно зростатимуть.

Тезу А.-В. Льюїса про існування значного прихованого безробіття в сільському господарстві країн, що розвиваються, було піддано різкій критиці Нобелівським лауреатом Т.-В. Шульцом та іншими західними дослідниками. Ця теза, на їхню думку, не враховує головного — сезонності сільського господарства. Не можна стверджувати про надлишкову робочу силу, оскільки в сезон збирання врожаю відчувається нестача робочих рук. Це свідчить радше про те, що гранична продуктивність робочої сили завжди позитивна і будь-яке переведення робочої сили із сільського господарства неминуче повинно супроводжуватися зменшенням обсягу сільськогосподарського виробництва.

Дискусія в 60—70-ті роки щодо надлишкової робочої сили продемонструвала розбіжності в теоретичній інтерпретації цього явища, в практичному застосуванні концепції А.-В. Льюїса. Вона виявила серйозні розходження учених стосовно і самого факту існування, і розмірів прихованого безробіття, однак не змогла достатньо аргументовано підтвердити правоту ні прихильників А.-В. Льюїса, ні його опонентів.

Було піддано критиці тезу А.-В. Льюїса про постійність реальної зарплати аж до повного зникнення прихованого безробіття (вчений абстрагується від характерної для слаборозвинутих країн інфляції). Непереконливим, вважають опоненти, є його положення й про те, що мінімум зарплати в аграрній сфері регулюється ринком, а не типовими для цієї галузі традиційними інституціями. Не погоджуються вони і з його трактуванням нерівності доходів як передумови швидкого економічного зростання. Вважаючи, що підприємці використовують увесь прибуток для технічної раціоналізації виробництва, автор не враховує існуючої значної диференціації доходів у цих країнах. Часто значна частина прибутку використовується не на виробниче нагромадження, а як дохід, що витрачається на престижне споживання.

Під впливом критики концепція розвитку дуалістичної економіки зазнала змін. Якісний етап у її вдосконаленні був пов’язаний з введенням у неї зовнішньоторгових аспектів, що свідчило про перетворення закритої моделі на відкриту. Найважливішою умовою модернізації за такого підходу виявилося не виникнення аграрного надлишку, а створення умов для забезпечення конкурентоспроможності вітчизняної продукції на зовнішньому ринку, що було пов’язане з низькою зарплатою в експортних галузях.

Попри дискусійність окремих положень, концепція А.-В. Льюїса має важливе значення на практиці. Вона спрямована на збільшення зайнятості й максимізацію випуску продукції на одиницю капіталу. У зв’язку з цим найважливішим є використання внутрішніх ресурсів і можливостей. Згідно з нею особливу увагу слід приділяти розвитку тих галузей промисловості, які не потребують великих витрат капіталу і складної технології, але поглинають велику кількість некваліфікованої робочої сили (йдеться передусім про дрібну промисловість). Таку точку зору підтримують економісти країн, що розвиваються.

На ідеях А.-В. Льюїса ґрунтувалися різні економіко-математичні моделі модернізації дуалістичної економіки. Найпоширенішою є модель Льюїса — Фея — Рейніса — економічна модель безробіття в країнах, що розвиваються, запропонована А.-В. Льюїсом і формалізована Дж. Феєм і Г. Рейнісом. Модель передбачає розмежування сільськогосподарського і промислового секторів та рух робочої сили між ними. Аграрний сектор, де зарплата перебуває на рівні прожиткового мінімуму, має надлишкову робочу силу, що поступово перетікає в сучасний промисловий сектор. Поглинання робочої сили залежить від норми нагромадження капіталу, а отже, рівня прибутку, що реінвестується. Повної зайнятості можливо досягти тоді, коли вся надлишкова робоча сила з аграрних районів буде поглинена промисловістю.

Висновок Ця модель мала важливе значення для формування відносин між містом і селом. Однак емпіричні дослідження спростували два її положення:

а) у сільськогосподарських районах невисоке безробіття на відміну від промислових регіонів;

б) зарплата у промисловості не постійна і безупинно зростає порівняно із зарплатою в аграрних регіонах.

На основі концепції дуалістичної економіки А.-В. Льюїс розробив також рекомендації для поліпшення торгового балансу і забезпечення розвитку «третього світу», що робить сприятливим вплив на регіональну та світову торгівлю.

Список джерел

1. Абрамова, М. А. Экономическая теория / М. А. Абрамова, Л. С. Александрова. — М.: Юриспруденция, 2001. — 400 с.

2. Архипов, И. И. Экономика: учебник для вузов / И. И. Архипов, А. К. Большаков. — М.: Проспект, 2006. — 840 с.

3. Корниенко, О. В. Экономическая теория: практикум / О. В. Корниенко. — Ростов н/Д: Феникс, 2008. — 320 с.

4. Макконнел, К. Р. Экономикс: принципы, проблемы и политика / К. Р. Макконне, С. Л. Брю. — М.: Республика, 2003. — 486 с.

5. Микроэкономика: учебное пособие для вузов / под ред. М. И. Плотницкого.- Минск: Новое знание, 2005.

6. Мицкевич, А. А. Сборник заданий по экономике с решениями / А. А, Мицкевич. — М.: Вита-Пресс, 2001. — 592 с.

7. «Журнал Экономист»