Банківська система

Окремі науковці порівнюють банківську систему держави із кровоносною системою людини, оскільки вона повинна забезпечувати обіг фінансових ресурсів в економіці. Банківська система створює гроші і впливає на їх пропозицію на ринку, бере участь у перерозподілі ресурсів. Отже, можемо говорити про безпосередню залежність між розвитком банківської системи та економіки країни загалом. Якщо банківська система стабільно розвивається, це позитивно впливає на економіку. Але негативні тенденції у її функціонуванні призводять до уповільнення темпів економічного розвитку. З огляду на ключову роль банківської системи в економічних процесах, вона підлягає всебічному вивченню з метою оптимізації її діяльності. Створення банківської системи зумовлене потребою здійснення нагляду і регулювання банківської діяльності, забезпечення грошової стабільності та роботи банків, а також прагненням до збалансованості попиту і пропозиції на грошовому ринку. Але перш ніж переходити до розгляду самої системи банків, з’ясуємо сутність, роль та призначення самого банку як інституту взагалі, та історичні аспекти розвитку банків.

Банки — неодмінний атрибут товарно-грошового господарства. Всі банки є складовими елементами банківської системи держави, яка багато в чому визначається рівнем розвитку виробничих відносин, панівними формами власності і тією економічною ситуацією, в якій знаходиться країна. Метрично банки розвивалися практично одночасно: початок звернення грошової форми вартості можна вважати і початком банківської діяльності, а ступінь зрілості розвитку банківської системи завжди відповідала розвиненості товарно-грошових зв’язків в економіці. В історії немає конкретної дати появи першого банку, тому й думки вчених про час і місце появи банку різні. Одні вважають, що перші банки з’явилися в епоху феодалізму в зв’язку з виниклою потребою у функції банків як посередника в платежах. На думку інших, перші банки виникли на ранніх стадіях розвитку капіталізму, коли з’явилася гостра потреба у широкомасштабних кредитних операціях, необхідних для функціонування капіталістичних підприємств. Треті простежують окремі банківські операції, що здійснювалися задовго до нашої ери.

У Вавилоні (VIII-V ст. До н. Е.) Практикувалася видача грошових позик для купівлі насіння з погашенням боргу після продажу врожаю. Храми в Єгипті, Греції і Римської імперії приймали грошові вклади і пускали їх в оборот. Поширення отримали також позики під заставу нерухомості. Перехід до феодалізму супроводжувався занепадом товарно-грошових відносин і кредитних операцій. Лише у ХШ-XIV ст банківська справа знову відроджується, що було пов’язано з розширенням торгівлі, посередництвом у платежах.

Лінгвістика і етимологія дозволяють представити історію виникнення слова «банк». Старофранцузькі «banque» і італійське «banca» багато століть тому позначали «стіл міняйла». Дане поняття повністю узгоджується з тим, що спостерігали історики, зіткнувшись з першими банкірами. Ці перші банкіри були міняйлами, які зазвичай сиділи за столом або в невеликих крамницях у торговому районі та допомагали мандрівникам, які приїхали в місто, обмінювати за певну плату іноземні монети на місцеві, а також враховували комерційні векселі, щоб забезпечити торговців оборотним капіталом. Ймовірно, перші банкіри для фінансування своєї діяльності використовували власний капітал, але дуже скоро виникла ідея залучення депозитів і гарантування термінових позик, наданих багатими клієнтами. Саме ці кошти стали важливим джерелом банківського капіталу. Позики надавалися від 6% річних до 48% на місяць з особливо ризикових операцій. Майже всі перші банки за походженням були грецькими.

Поступово, з розвитком торгівлі і судноплавства банківська справа вийшло за межі Греко-римської цивілізації і перемістилось у північну і західну Європу, в нові світові центри торгівлі. Банки, що були попередниками капіталістичних банків, виникли у Флоренції та Венеції (1587 р.), потім — в Амстердамі (1609 р.) та Гамбурзі (1618 р.). Це була примітивна форма банківської справи, яка ще не знаменувала епоху в розвитку сучасного кредитної справи. Розвиток капіталістичного виробництва і товарно-грошових відносин вимагало подальшого розширення і укрупнення банківського капіталу, необхідного для кредитування галузей економіки.

У міру розпаду натурального господарства, розвитку торгівлі і товарообміну підвищувався значення грошових розрахунків і кредиту. Використання в широких масштабах найманої праці викликало необхідність виплати доходів у грошовій формі. Таким чином виник регулярний грошовий оборот, організацію і обслуговування якого стали здійснювати банки, і з’явилася особлива форма підприємницької діяльності - банківська. Одночасно поступово отримувала розвиток і інша сторона банківських операцій — управління капіталом, що приносить відсотки.

За допомогою акумуляції грошових коштів капіталістичних підприємств, урядових установ, заощаджень і доходів населення банки зосередили у себе величезні маси позичкового капіталу, який використовувався для надання кредитів. В ході розвитку та укрупнення банки перетворили свою діяльність на самостійну роботу капіталістичного підприємства. Так, необхідно дати визначення, що є банком. Для цього маємо проаналізувати декілька тлумачень цього поняття, тому що сьогодні не існує одного загальноприйнятого визначення банку, що пояснюється складною та багатоаспектною сутністю цієї установи. Найбільш розповсюдженим судженням про сутність банку є його інтерпретація як підприємства. Так, в опублікованій ще на початку нинішнього століття літературі, зазначається: під банком розуміють підприємство, яке займається грошовими, кредитними та подібними операціями"; ще одно аналогічне визначення говорить: банками називаємо будь-які установи для здійснення банківських операцій, не залежно від того, чи виступають вони у формі приватних підприємств, товариств чи у якійсь іншій юридичній формі. Ще одно тлумачення цього поняття таке: підприємства, призначені для грошових вкладів і фінансування, а також для проведення безготівкового платіжного обороту. Між іншим, зауважимо, у французькій мові немає усталеного терміна «підприємство», яке вживається по відношенню до банку в його сучасному розумінні, приміром так, як у німецькій мові. Французькі спеціалісти вживають інше слово — товариство, комісія. Ці ж слова вживаються і у нас, але серед них перевага віддається сприйняттю банку як «організації, установи», а не як акціонерного товариства. Слід відзначити, що використання терміна «підприємство» чи «фірма» як вихідного в характеристиці банку має, безумовно, певний позитивний зміст. Вважаємо, що в характеристиці банку як підприємства акцентується увага на його діяльності як апріорі позитивного суб'єкта економіки держави, що має продуктивний характер. Застосування ж окремими дослідниками стосовно банків термінів «організація» чи «установа» є синонімічним і не може мати визначального впливу на результати дослідження сутності банку: банк — фінансова установа, що акумулює грошові кошти та інші нагромадження (золоті запаси, цінні папери тощо), надає кредити, здійснює грошові розрахунки, випуск в обіг грошей та цінних паперів, операції з золотом та ін. На думку інших авторів, сучасні визначення комерційного банку мають відштовхуватися від складу його активів і пасивів, оскільки банки залишаються єдиними фінансово-кредитними установами, які мають законне право відкривати поточні рахунки клієнтів і залучати чекові депозити від них, що у свою чергу є характерними статтями їх пасивів. А тому, згідно із сучасною практикою, деякі автори розуміють під комерційним банком «депозитну установу, відносно не обмежену в можливостях надання комерційних позик, яка володіє правом створення чекових депозитів» [5]. Отже, маючи такі розбіжності у характеристиці банків, все ж таки необхідно прийняти одне визначення яке найбільш повне характеризує його, тому дамо наступне визначення: фінансове підприємство, що зосереджує тимчасово вільні кошти (внески), надає їх у тимчасове користування у вигляді кредитів (позик, позичок), є посередником у взаємних платежах і розрахунках між підприємствами, установами чи окремими особами, регулює грошовий обіг у країні, включаючи випуск (емісію) нових грошей (Центральним банком).

Перейдемо до розгляду функцій банку. Функції, як і сутність банку, неоднозначні і багатогранні, що пов’язано насамперед зі специфікою банку і тією роллю, яка відведена йому в процесі відтворення і системі суспільних відносин. Найчастіше функції на мікрорівні ототожнюють з діяльністю конкретного банку, з його операціями та послугами. Однак, як і аналіз сутності банку, дослідження функцій треба проводити на основі методологічних вимог, розглядаючи банк як єдиний цілісний організм і з урахуванням його діяльності на макрорівні:

1. Функція акумулювання коштів. Мобілізація тимчасово вільних грошових коштів та перетворення їх в капітал — одна з найстаріших функцій банків. Акумульовані банком вільні грошові кошти юридичних та фізичних осіб, з одного боку, приносять їх власникам дохід у вигляді відсотка, а з іншого — створюють банку базу для проведення активних операцій. Сконцентровані банком заощадження можуть бути використані на різного роду економічні і соціальні потреби.

2. Функція регулювання грошового обороту. Банки виступають центрами, через які проходить платіжний оборот різних господарських суб'єктів. Завдяки системі розрахунків банки створюють для своїх клієнтів можливість здійснення обміну, обігу грошових коштів і капіталу. Регулювання грошового обороту досягається також шляхом імітування платіжних засобів, кредитування потреб різних суб'єктів виробництва і обігу, масового обслуговування господарства і населення. Тому можна зробити висновок, що дана функція реалізується за допомогою комплексу операцій, визнаних банківськими та закріплених за банком як грошово-кредитним інститутом

3. Посередницька функція. Під нею розуміється діяльність банку як посередника в платежах. Через банки проходять платежі підприємств, організацій, населення, і в цьому сенсі банки, перебуваючи між клієнтами, здійснюючи платежі за їх дорученням, як би наділені посередницькою місією. Однак поняття посередницької функції дещо глибше, ніж посередництво в платежах, воно звернене не до однієї операції, а до їх сукупності, до банку як єдиного цілого. Через банки проходить грошовий обіг як окремо взятого суб'єкта, так і економіки країни в цілому. Банки здійснюють перелив грошових коштів та капіталів від одного суб'єкта до іншого, від однієї галузі народного господарства до іншої. За допомогою вдосконалення операцій за рахунками банки здійснюють рух капіталів, акумулюючи їх в одному секторі економіки, перерозподіляють ресурси і капітали в інші галузі та регіони країни. Перерозподіляються банками ресурси не збігаються ні за розміром, ні по терміну, ні за сферою функціонування. Вивільнені в одного суб'єкта і акумулюються банком ресурси не збігаються з потребами іншого суб'єкта. Банк, перебуваючи в центрі економічного життя, отримує можливість трансформувати (змінювати) розмір, строки та напрямки капіталів відповідно до потреб господарства. Таким чином, посередницька функція банку — це функція трансформації ресурсів, що забезпечує більш широкі відносини суб'єктів відтворення і скорочення ризику.

Розглянувши спочатку банк окремо, не в системі і зв’язку з іншими установами, з’ясувавши його суть та призначення, можемо переходити до визначення суті банківської системи, яка складається з банків, що відрізняються за рівнями та функціями. Сучасне поняття банківської системи може бути витлумачено двояким чином: з одного боку — це мережа фінансово-кредитних установ (центральний і комерційні банки), з іншого боку — сукупність кредитних і розрахункових відносин. Скористаємося наступним визначенням: банківська система — це група фінансових інституцій, об'єднаних угодою для регулювання кредитних і грошових потоків, для сприяння економічного росту.

Роль і значення банківської системи як основного члена кредитної системи держави визначається її здатністю мобілізувати вільні грошові кошти суб'єктів господарювання і населення, перетворюючи їх в позичковий капітал, необхідний для вирішення проблем виробництва і реалізації товарів і послуг. Важливим аспектом банківської діяльності є міжнародні операції, що збільшують обсяги міжнародної торгівлі. Загальним правилом побудови банківських систем є дворівнева композиція. Залежно від місця центрального банку у банківській системі та функцій комерційних банків, які утворюють її другий рівень, у світовій банківській практиці прийнято виділяти три основні моделі банківських систем: німецьку, англосаксонську і Федеральну резервну систему Сполучених Штатів Америки.

Федеральну резервну систему (ФРС) США заснував у 1913 р. Конгрес і виконує вона функції центрального банку. Особливою рисою, яка відрізняє ФРС від усіх інших центральних банків, є те, що банки-члени Федеральної резервної системи (ФРС) зобов’язані купувати цінні папери ФРС. Отже, ФРС перебуває у власності усіх банків системи. З іншого боку, ФРС проголошена незалежним підрозділом уряду, а банки ФРС офіційно називаються «урядовими посередниками» .

Банківська система Франції - одна із найстарших у світі. А банківська система Англії побудована на використанні французького досвіду у банківській діяльності, тому мають місце розмови про англосаксонську модель побудови банківської системи. Центральний банк Франції створив у 1800 р. Наполеон Бонапарт. На чолі цього центрального банку стоїть керівник, якого обирає Національна кредитна рада Франції на п’ять років. Грошову політику держави визначає Національна кредитна рада, яку очолює міністр фінансів. Доходи і витрати Державного бюджету у Франції обслуговує казначейство, а центральний банк лише реєструє їх та гарантує надходження й витрати Казначейства.

Банківська система Німеччини є дворівневою на чолі з Німецьким федеральним банком — Дойче Бундесбанком, який виконує функції центрального банку країни. Другий рівень банківської системи представлений універсальними (приватні комерційні банки, кооперативні кредитні установи, громадсько-правові кредитні установи) та спеціалізованими (приватні банки, громадсько-правові установи) банками. Система банківського нагляду у Німеччині представлена Бундесбанком спільно з Федеральною службою кредитного контролю. Загалом банківська діяльність у Німеччині носить здебільшого універсальний характер.

Банки органічно вплетені у загальний механізм державного регулювання господарського життя, тісно взаємодіють з бюджетом та податковою системою, системою ціноутворення і політикою цін і доходів, з умовами зовнішньоекономічної діяльності. Це означає, що успіх соціально-економічного розвитку країни багато в чому залежить від функціонування банківської системи та від форми і методів державного регулювання банківського підприємництва.

Банківська система як елемент цивілізованої ринкової економіки може бути тільки дворівневою. Необхідність створення такої архітектури банківської системи обумовлена?? суперечливим характером ринкових відносин. З одного боку, вони вимагають свободи підприємництва та розпорядження фінансовими коштами, і це забезпечується елементами нижнього рівня — комерційними банками. З іншого боку, цим відносинам необхідні певне державне регулювання, контроль і цілеспрямований вплив, що вимагає особливого інституту у вигляді Центрального банку — провідника державної грошово-кредитної політики. Представимо структурну побудову банківської системи у вигляді схеми (рис. 1):

Рис. 1. Структура банківської системи, [1]

Розглянемо банківську систему детально за рівнями її будівлі. Почнемо з першого рівня, тобто з центральних банків.

Виникнення центральних банків пов’язане зі становленням і розвитком кредитної системи окремих держав. На ранніх стадіях розвитку капіталізму було відсутнє чітке розмежування між центральними (емісійними) і комерційними банками. Комерційні банки широко використовували випуск банкнот як одне з джерел мобілізації капіталу. У міру розвитку кредитної системи відбувався процес централізації банкнотної емісії в небагатьох великих комерційних банках, в результаті чого монопольне право випуску банкнот закріпилося за одним банком. Спочатку такий банк називався емісійним чи національним, а в подальшому — центральним банком, що відповідало його головному місцю у кредитній системі.

Історично існували два шляхи створення центральних банків: одні з них стали центральними в результаті тривалої еволюції. Це мало місце головним чином у країнах, де капіталістичні відносини виникли порівняно рано (в середині XIX — початку XX ст.). Так, Банк Англії став емісійним центром у 1844 р., Банк Франції - в 1848 р., Банк Іспанії - в 1874 р. Другий спосіб — в епоху державно-монополістичного капіталізму отримав великий розвиток процес націоналізації центральних банків, які раніше мали статус акціонерних. Націоналізацію центральних банків прискорили економічна криза 1929;1933 рр. і друга світова війна, що підсилили тенденції державного регулювання економіки. У 1938 р. був націоналізований Банк Канади, в 1942 р. — Банк Японії, в 1946 р. — Банк Англії і Банк Франції.

Інші банки (федеральні банки США, утворені в 1913 р., центральні банки багатьох латиноамериканських держав) з самого початку були засновані як емісійні центри.

Існує класифікація центральних банків. Так, залежно від форми власності на капітал центральні банки поділяються на державні, акціонерні та змішані:

1) державні. Капітал центральних банків повністю належить державі. До них належать банки Англії, Росії, Франції, Нідерландів, Данії, Україні, Латвії і т. д.

2) акціонерні. Капітал центральних банків належить акціонерам. До них відносяться: Федеральна резервна система США — капітал належить банкам-членам ФРС; Банк Італії - капітал належить банкам і страховим компаніям.

3) змішані. Частина капіталу центральних банків належить державі. Такі банки існують у Швейцарії (43% знаходиться у приватних осіб, 57% - у власності кантонів), Японії (55% - у держави, 45% - у приватних осіб), Австрії (50% у держави, 50% - у власності фізичних і юридичних осіб-резидентів).

Центральні банки незалежно від форми власності є юридично самостійними і підзвітні, як правило, законодавчому органу.

Традиційно перед будь-яким Центральним банком стоїть триєдине завдання: забезпечення купівельної спроможності і валютного курсу національної грошової одиниці, стабільності і ліквідності банківської системи, ефективності і надійності платіжної системи. Для вирішення цього завдання Центральний банк виконує п’ять основних функцій:

1.Функция монопольної емісії банкнот. За Центральним банком як представником держави законодавчо закріплена емісійна монополія у відношенні банкнот, тобто загальнонаціональних кредитних грошей. Слід зазначити, що в промислово розвинених країнах банкноти становлять незначну частину грошової маси, тому функція монополії Центрального банку в таких країнах дещо знижена. Чим вище частка готівкового обігу в країні, тим важливіше значення банкнотної емісії.

2. Функція банку банків і розрахункового центру. Центральний банк не має справи безпосередньо з підприємством і населенням. Його клієнтами є комерційні банки, які виступають в ролі посередника між економікою і Центральним банком. Центральний банк зберігає вільну готівку комерційних банків, тобто їх касові резерви. Як кредитор останньої інстанції Центральний банк надає комерційним банкам у порядку рефінансування кредити. Зазвичай ці кредити надаються банкам за ставками вищими, ніж ринкові. Тому банки звертаються за підтримкою в Центральний банк тільки у разі відсутності іншої можливості отримати кредит.

3. Функція банку уряду. У своїй діяльності Центральний банк тісно пов’язаний з державою. У якості банкіра уряду він виступає його касиром, кредитором, фінансовим консультантом. У Центральному банку відкриті рахунки уряду й урядових відомств. Банк, як правило, здійснює касове виконання державного бюджету. Доходи уряду, що надійшли у вигляді податків і позик, зараховуються на безвідсотковий рахунок Казначейства (Міністерства фінансів) в Центральному банку, з якого покриваються урядові витрати. В умовах хронічного дефіциту державних бюджетів багатьох країн посилюється функція кредитування держави та управління державним боргом. Під управлінням державним боргом розуміються операції Центрального банку з розміщення та погашення позик, організації виплат доходів за ними. При цьому банк використовує різні методи управління: купує або продає державні зобов’язання з метою впливу на їх курси і дохідність, змінюючи умови продажу, різними способами підвищує їх привабливість для приватних інвесторів. Центральний банк від імені уряду регулює запаси іноземної валюти і золота, будучи традиційним зберігачем державних золотовалютних резервів. Він здійснює регулювання міжнародних розрахунків, платіжних балансів, бере участь в операціях світового ринку позичкових капіталів і золота. Центральний банк представляє свою країну в міжнародних валютно-кредитних організаціях.

4. Функція грошово-кредитного регулювання економіки. Центральний банк надає безпосередній вплив на стан грошового обігу та кредиту. Він є провідником грошово-кредитної політики держави, яка являє собою сукупність заходів, спрямованих на зміну грошової маси в обігу, обсягу кредитів, рівня процентних ставок та інших показників грошового обігу та ринку позичкових капіталів. Грошово-кредитна політика є складовою частиною державного регулювання економіки.

Традиційними методами (інструментами) грошово-кредитного регулювання є:

- зміна процентних ставок Центрального банку (облікова політика);

— зміна норм обов’язкових резервів (відсоткове відрахування від суми депозитів комерційних банків на безпроцентний рахунок в Центральному банку);

— операції на відкритому ринку (купівля або продаж Центральним банком державних цінних паперів за заздалегідь встановленим курсом);

— валютне регулювання (валютна політика).

Грошово-кредитна політика — складовий елемент економічної політики уряду, головними цілями якої є досягнення стабільного економічного зростання, низького рівня безробіття та інфляції, вирівнювання платіжного балансу.

5. Функція нагляду за банківською діяльністю. З метою підтримки стабільності і надійності банківської системи, захисту інтересів вкладників і кредиторів Центральний банк веде нагляд і контроль за діяльністю комерційних банків. У ряді країн ця функція здійснюється виключно Центральним банком (Австралія, Італія, Росія), в інших (Німеччина, США, Швейцарія, Франція) — Центральним банком спільно з іншими органами (Казначейством, Банківської комісією та іншими). Основний напрямок нагляду та контролю Центрального банку: видача (відкликання) ліцензій на здійснення банківської діяльності; перевірка та аналіз фінансової звітності, наданої банками; ревізії на місцях; встановлення нормативів обов’язкових резервів та системи економічних нормативів, контроль за їх дотриманням.

Подібно будь-якому банку центральні банки здійснюють пасивні та активні операції:

1. Пасивні операції. Заснування центральних банків починається з формування статутного капіталу, який, як правило, становить 4% пасивів. У більшості індустріальних країн світу створення центральних банків відбувається на акціонерній основі. Це означає, що статутні капітали утворюються за рахунок продажу акцій засновникам. Склад засновників затверджується представницьким зібранням комерційних банків або органами державного управління суспільством, в які входять парламенти і уряди відповідних країн.

Емісія грошей є основною пасивної операцією (40−85% пасивів) центральних банків. Необхідність емісії обумовлена ??розширеним відтворенням і реалізацією новоствореного продукту, що вимагає нових платіжних засобів.

Центральний банк, будучи уповноваженим касиром казначейства, відкриває у своїх закладах бюджетні рахунки, за якими проводяться грошові операції, пов’язані з виконанням дохідних і видаткових частин федеральних і місцевих бюджетів. При цьому співвідношення бюджетних частин впливає на операції банку. Якщо дохідна частина перевищує видаткову, то на рахунках бюджету з’являються залишки грошових коштів, що збільшують банківські пасиви. При зворотному співвідношенні банк змушений проводити операції з кредитування потреб бюджету, що скорочує його ресурси (пасиви).

2. Активні операції. Кредитування комерційних банків у порядку рефінансування здійснюється у двох напрямках. Перше — це купівля векселів у комерційних банків (переоблік). При цьому відбувається вторинний облік (вторинна купівля) векселів, які комерційні банки купили (врахували) у своїх клієнтів. Друге — це надання комерційним банкам короткострокових кредитів під забезпечення державних цінних паперів та інших активів (ломбардні позики).

Центральний банк може надавати короткострокові кредити державі для покриття тимчасових касових розривів (тобто тимчасових розривів між поточним надходженням доходів та витратами держбюджету). Здійснюється це шляхом обліку казначейських векселів. Іншим методом покриття касових розривів можуть бути прямі банківські позики уряду на термін не більше року. Крім того, Центральним банком здійснюються вкладення в державні цінні папери. Купівля центральними банками державних облігацій в більшості промислово розвинених країн є головною і навіть єдиною формою кредитування уряду для покриття бюджетного дефіциту. Пряме кредитування на ці цілі в таких країнах, як США, Канада, Японія, Великобританія, Швейцарія і Швеція, відсутній або обмежено законом — у Франції, Німеччині, Нідерландах. Необхідно відзначити, що в портфелі Центрального банку зазвичай знаходиться дуже незначна частина державних цінних паперів. Основними ж кредиторами держави виступають не центральні банки, а комерційні банки та інші фінансові інститути, підприємства і населення. Центральний банк може купувати на відкритому ринку державні облігації з метою регулювання ліквідності банківської системи, грошової маси і курсу облігацій в рамках проведеної грошово-кредитної політики. До активних операцій належать купівля та продаж золота та іноземної валюти, пов’язані з обслуговуванням поточних боргів за експортно-імпортних постачань товарів і підтримкою стабільності платіжних балансів.

Так, головна характеристика центральних банків, їх діяльності та статусу була викладена вище, тому переходимо до розв’язання питання про другий рівень банківської системи: комерційниі банки.

У банківській системі держави велику роль відіграють комерційні банки. Вони є багатофункціональними фінансовими підприємствами, що діють у різних секторах грошового ринку і ринку капіталу. Але слід зауважити, що термін «комерційний» у назві банків другого рівня виник на ранніх етапах розвитку банківської справи, коли банки обслуговували переважно торгівлю (commerce), і нині втратив свій первинний зміст. Тому сьогодні цей термін означає лише діловий характер банку, його орієнтацію на обслуговування усіх видів господарських суб'єктів незалежно від роду їх діяльності.

У сучасних умовах кредитна система представлена різноманіттям банків. Залежно від ознак структуризації банки можна класифікувати наступним чином (рис. 2):

Рис. 2. Класифікація комерційних банків, [1]

Сучасні комерційні банки незалежно від форми власності є самостійними суб'єктами економіки. Їх відносини з клієнтами носять комерційний (діловий) характер (як було зазначено вище). Основна мета функціонування комерційних банків: отримання максимального прибутку. Успішна (прибуткова) робота банків може бути досягнута тільки при дотриманні наступних основних принципів їх діяльності:

1. Здійснення діяльності в межах наявних ресурсів. Комерційні банки як економічно самостійні суб'єкти господарювання можуть здійснювати вкладення, а також здійснювати безготівкові розрахунки як за дорученням клієнтів, так і власні, видавати готівку клієнтам і отримувати їх самим в межах реально наявних залишків коштів на своїх кореспондентських рахунках.

2. Повна економічна самостійність і відповідальність комерційних банків за результати своєї діяльності. Самостійність передбачає свободу розпорядження власними ресурсами, вибору клієнтів, розпорядження доходами, що залишаються після сплати податків. Відповідальність поширюється на весь капітал банку, тобто за своїми зобов’язаннями він відповідає всіма приналежними йому способами і майном.

3. Взаємовідносини комерційного банку зі своїми клієнтами будуються на ринковій основі. Здійснюючи свою діяльність комерційні банки виходять з ринкових критеріїв прибутковості і ліквідності. Прибутковість означає те, без чого втрачає сенс економічна самостійність банку.

4. Регулювання діяльності комерційного банку може здійснюватися тільки непрямими економічними (а не адміністративними) методами. Держава за допомогою законів та інших документів визначає єдині умови господарської діяльності банків, але примушувати банки здійснювати ті чи інші операції в наказовому порядку не може. Державне регулювання банківської діяльності здійснюється економічними методами за допомогою інструментів, передбачених грошово-кредитною політикою.

Найважливішою особливістю комерційних банків є виконання ними специфічних функцій, відмінних від функцій Центрального банку:

1. Посередництво в кредиті. Воно проявляється у здатності банків виступати посередниками між тими суб'єктами господарювання та населенням, які володіють тимчасово вільними грошовими ресурсами, і тими, хто їх потребує. У процесі кругообігу грошові кошти підприємства, заощадження і накопичення населення, що вивільняються, акумулюються банками, перетворюються на позичковий капітал і з дотриманням основних принципів кредитування передаються позичальникам.

2. Посередництво в платежах. Комерційний банк здійснює за дорученням своїх клієнтів операції, пов’язані з проведенням розрахунків і платежів у безготівковій формі. Враховуючи те, що з кожним роком обсяг таких операцій зростає, на банки покладається додаткова відповідальність, пов’язана зі своєчасним проведенням розрахунків і платежів. Прагнення суб'єктів господарювання найбільш ефективно використовувати наявні ресурси змушує комерційний банк шукати нові технології розрахунково-платіжних операцій.

3. Випуск кредитних грошей. Комерційний банк здійснює випуск кредитних засобів обігу за допомогою депозитно-чекової емісії. Суть її зводиться до того, що комерційні банки, видаючи кредит, зараховують його на рахунок суб'єкта господарювання, що представляє собою рахунок до запитання. При цьому відбувається нарощування зобов’язань банку. Власник рахунку має право отримати в комерційному банку готівку в межах встановлених лімітів та величини вкладу. Тим самим створюються умови для збільшення грошової маси, а при поверненні коштів її величина зменшується. Крім того, випуск кредитних грошей в обіг зводиться до імітування векселів, чеків, пластикових карток, які заміщають дійсні гроші кредитними, знижуючи при цьому витрати обігу.

Всі функції тісно переплітаються і дозволяють комерційному банку виступати у якості органа, що емітує платіжні засоби для обслуговування усього кругообігу капіталу в процесі виробництва і обігу товарів. Але самостійно емітувати готівкові банкноти комерційні банки не мають права. Це монополія Центрального банку.

Результатом діяльності комерційного банку є різного роду послуги, що надаються. Вони можуть бути надані клієнтам за допомогою різноманітних операцій, які укрупнено можна згрупувати наступним чином: пасивні та активні. 1. Так, по-перше розглянемо пасивні операції. Пасивними називаються операції, пов’язані з формуванням ресурсів банку. Ресурси комерційних банків можуть бути сформовані за рахунок власних, залучених і емітованих коштів:

1) до власних ресурсів комерційного банку належать: статутний капітал, резервний та спеціальні фонди, страхові резерви та нерозподілений прибуток:

— статутний капітал банку формується за рахунок власних коштів учасників і служить забезпеченням його ліквідності. Він може формуватися пайовими внесками його засновників (пайові банки) або шляхом емісії акцій і подальшого їх випуску засновниками банку (акціонерні банки).

— резервний фонд банків формується за рахунок відрахувань від прибутку і служить джерелом для відшкодування збитків від активних операцій і виплат відсотків за облігаціями банків, дивідендів за привілейованими акціями у разі нестачі отриманого прибутку.

— комерційні банки можуть формувати окремі спеціальні фонди (економічного стимулювання, виробничого призначення та ін.) Порядок їх формування та використання визначається Статутом банку.

— існують також страхові резерви. Їх формування носить обов’язковий характер, і вони включаються до собівартості надаваних банком послуг. Страхові резерви створюються під можливе знецінення вкладень у цінні папери, втрати по виданих кредитах та ін.

— нерозподілений прибуток — це частина прибутку, що залишається після оподаткування відрахувань у резервні, спеціальні фонди і виплати дивідендів.

2) залучені кошти — це кошти, які передаються у тимчасове користування банкам суб'єктами господарювання та населенням. Вони становлять значну частину ресурсів комерційних банків. Центральний банк здійснює регулювання обсягу залучених ресурсів за допомогою встановлення обов’язкових нормативів, які представляють собою відношення власного капіталу до величини, що залучаються. Основу залучених ресурсів становлять депозити. Це послуга банку, пов’язана з залученням у вклади тимчасово вільних коштів суб'єктів господарювання і населення. Характерною рисою депозитних операцій є те, що в якості позичальників виступають банки відповідно, вони виплачують позичковий відсоток кредиторам. У якості кредиторів виступають власники вільних грошових коштів — суб'єкти господарювання і населення. У залежності від строків використання депозити поділяються на депозити до запитання і строкові депозити, причому в окрему самостійну групу, як правило, виділяють депозити, залучені від населення (ощадні вклади).

3) емітовані кошти банків. Банки виявляють особливу зацікавленість у залученні додаткових коштів клієнтів. До таких засобів відносяться облігаційні позики, банківські векселі та ін.

По-друге, розглянемо активні операції. Активними називаються операції, пов’язані з розміщенням банківських ресурсів з метою отримання прибутку.

До активних операцій належать:

— обліково-позичкові операції, в результаті яких формується кредитний портфель банку;

— інвестиційні операції, створюють основу для формування інвестиційного портфеля;

- комісійні (посередницькі) операції.

Розглянемо операції за порядком викладення:

1. Кредитування — найважливіший вид активних операцій. Банківське кредитування здійснюється при суворому дотриманні принципів кредитування (зворотність, терміновість повернення, забезпеченість, платність, цільове призначення, диференційований підхід). Умови надання позики вказуються в кредитному договорі банку з клієнтами і в кожному конкретному випадку залежать від виду забезпечення позики, ситуації на кредитному ринку, характеру проектів, для здійснення яких позичальник передбачає використовувати отримані кошти, його фінансового стану та ін.

До активних операцій банку відноситься облік (дисконтування) векселів. Це означає купівлю векселів банком до закінчення терміну їх погашення. Враховуючи вексель, банк стає його власником і виплачує особі, яка емітувала вексель або пред’явила його до обліку, певну суму грошей. За цю операцію банк стягує з клієнта певний відсоток, який називається обліковим процентом, або дисконтом.

Дисконт — різниця між сумою, позначеної на векселі, і сумою, що виплачується векселедержателю.

2. Під інвестиційними операціями звичайно розуміють діяльність банку по вкладенню ресурсів у цінні папери з метою отримання прямих і непрямих доходів. Прямі доходи від вкладень в цінні папери банк отримує у формі дивідендів, процентів або прибутку від їх перепродажу. Непрямі доходи утворюються на основі розширення впливу банків на клієнтів через володіння контрольним пакетом їх цінних паперів.

3. Комісійні операції - це такі операції, які банк виконує за дорученням своїх клієнтів і стягує з них плату у вигляді комісійних. Ці операції досить різноманітні, і їх кількість постійно зростає. До них можна віднести такі послуги, як розрахунково-касове обслуговування клієнтів, трастові операції, операції з іноземною валютою, інформаційно-консультаційні послуги, видача гарантій та поручительств, здача в оренду сейфів індивідуального зберігання цінностей та ін.

Таким чином, ми розглянули структуру банківської системи, що складається з двох рівнів, дали визначення основним поняттям, з’ясували відмінності у діяльності центрального банка та комерційних, мету її здійснення, їх функції та операції, що належать до компетенції цих банків. Необхідно також розглянути сучасний стан банківської системи України, конкретизувати викладений вище матеріал у рамках однієї країни (тому що кожна країна має розбіжності та відмінності у функціонуванні саме її банківської системи), проблеми та перспективи розвитку банків.

Згідно зі ст. № 2 Закону України «Про банки і банківську діяльність» банк — це юридична особа, яка має виключне право на підставі ліцензії Національного банку України здійснювати у сукупності такі операції: залучення у вклади грошових коштів фізичних і юридичних осіб та розміщення зазначених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик, відкриття та ведення банківських рахунків фізичних та юридичних осіб. Згідно зі ст. № 4 Закону України «Про банки і банківську діяльністю», банківська система України складається із Національного банку України та інших банків, а також філій іноземних банків, які створені і діють на території України. Отже, в Україні законодавчо закріплене існування дворівневої банківської системи. На першому рівні банківської системи знаходиться центральний банк — Національний банк України (НБУ), який забезпечує стабільність національної грошової одиниці (гривні) та ефективність функціонування всієї банківської системи. НБУ банком у традиційному розумінні виступає лише для банків другого рівня та Кабінету Міністрів України. На другому рівні банківської системи знаходяться інші банки, які зазвичай називають комерційними банками. Між учасниками банківської системи України існують горизонтальні і вертикальні зв’язки. Так, банки другого рівня перебувають в ієрархічній підпорядкованості НБУ, за рахунок чого забезпечується вертикальна взаємодія. Горизонтальні взаємозв'язки характерні для комерційних банків. Вони є самостійними рівноправними фінансово-кредитними підприємствами, які працюють у конкурентному середовищі на підставі ліцензії НБУ на комерційних засадах.

Банки в Україні можуть функціонувати як універсальні та спеціалізовані. Серед дослідників банківської діяльності немає узгодженої думки стосовно пріоритетів розвитку банківської системи України у напрямку поглиблення спеціалізації чи універсалізації функціонування банків, оскільки обидва шляхи характеризуються як перевагами, так і вадами. Спеціалізація у діяльності банків дає змогу більшою мірою задовольняти потреби окремих груп клієнтів шляхом сегментації ринку і вибору цільових сегментів. Концентрація уваги на задоволенні попиту окремої ринкової ніші та цільової аудиторії дає змогу підвищити якість наданих послуг та враховувати індивідуальні особливості клієнтів. Наприклад, в Англії банківська діяльність характеризується високим рівнем спеціалізації. У цій країні за окремими видами банків (депозитні, торговельні та багато інших) законодавчо закріплено виконання окремих видів операцій. Варто зазначити, що серед українських банків переважає універсальний характер діяльності, що наближує її до німецької моделі банківської системи. Банк вважають спеціалізованим, якщо більше 50% його активів є активами одного типу. Законодавчо визначено такі види спеціалізованих банків: ощадні, іпотечні, розрахункові (клірингові).

Класифікуємо українські комерційні банки для більш структурованого сприйняття та узагальнення за наступними ознаками:

? Функціональна спеціалізація. За цією ознакою банки поділяють на інвестиційні, інноваційні, ощадні та іпотечні.

? Галузева спеціалізація. Передбачає поділ банків на сільськогосподарські, банки соціального розвитку, будівельні, трастові, енергетичні.

? «Клієнтська» спеціалізація. За цією ознакою розрізняють біржові, кооперативні, комунальні та банки споживчого кредиту.

? Територіальна спеціалізація. Передбачає функціонування регіональних, міжрегіональних та міжнародних банків.

· За фінансовим становищем розрізняють стійкі, проблемні, кризові і банкрути.

Стосовно структури другого рівня банківської системи України, з огляду на величину активів його учасників НБУ, виділяє чотири групи банків:

? найбільші банки;

? великі банки;

? середні банки;

? малі банки.

Проаналізуємо стан банків України у розвитку за останні 5 літ щоб дійти висновку, який стан спостерігається на сучасному етапі розвитку. Дані представлені в таблиці (табл. 1):

Таблиця 1. [4,9]

Динаміка основних показників діяльності банків за 2005;2010 рр.

Важливе значення для банку має співвідношення між складовими його капіталу. Так, в банківській системі України за період з 2001 р. по 2009 р. частка власного капіталу знизилася з 16,3% у 2001 р. до 11,2% в 2008 р. На початок 2009 р. питома вага його складала 12,3% ресурсів банківської системи України. Що стосується кількості банків, то за період з 2001 р. по 2007 р. кількість зареєстрованих банків зменшилась (з 195 на 1.01.2001 р. до 193 на 1.01.2007 р.), але на 01.01.2008 р. і 01.01.2009 р. кількість зареєстрованих банків збільшилася до 198; тоді як власний капітал збільшився більш ніж в 15 разів, чисті активи — майже в 19,5 разів, зобов’язання банків — в 20,3 разів. За роки незалежного розвитку банківська система України поповнилася 247 банками. Разом з відкриттям нових банків ряд банків припинило своє існування. Всього за період 1992;2008 рр. з державного реєстру було виключено 126 банків. Протягом 2000;2008 рр. на території країни було відкрито 51 новий банк, в той час як припинили свою діяльність 57 банків.

Зміни кількості банків в банківській системі Україні супроводжувалося нарощуванням розмірів їхнього статутного фонду, власного капіталу і активів. Так, за останні 7 років (2002;2008 рр.) сукупний сплачений статутний фонд установ банківської системи України збільшився майже в 6,8 рази (з 822 770 000 євро до 5 613 421 000 євро відповідно). Протягом п’яти останніх років частка статей власного капіталу банків (уставний фонд, резерви і фонди, резерви переоцінки, прибуток попередніх та поточних років, емісійні та інші статті) у загальному капіталі банків збільшилася з 11,2% до 14,5%, тоді як частка інших статей поступово знижувалася. Це стосується статутного фонду та його складових, пов’язаних з банківською прибутком, — прибуток минулого чи поточного років, а також резерви і фонди, які формуються з прибутку. Їх частка в капіталі зменшилася з 25,8% станом на 01.01.2004 року до 16,4% на 01.01.2009 року, що свідчить про ослаблення впливу власних джерел формування капіталу банків.

Описані тенденції у зміні структури капіталу поступово призводять до зниження якості банківського капіталу як джерела та інструменту забезпечення стабільності і ліквідності банків, що представляє суттєву загрозу в умовах масштабної економічної та фінансової кризи. Тому першочерговим завданням є нарощування основних складових банківського капіталу — статутного фонду та прибутку, зростання яких безпосередньо збільшить вільні банківські резерви як джерела довгострокових кредитних ресурсів і ліквідних коштів.

Таким чином, банківські можливості в України в даний час є незначними. У такій ситуації досягти серйозного розвитку економіки не можна. Якщо б активи і капітал вітчизняних банків розгорнути на повну силу, то результати економічного розвитку збільшилися б удвічі. Пріоритетом державної економічної політики є забезпечення стабільних темпів економічного розвитку, при цьому підвищення ролі банківського сектору в економіці є одним з найважливіших завдань. Вирішення проблем саме банківського сектору багато в чому буде залежати від стану інвестиційного клімату, податкової системи, вдосконалення регулювання банківської діяльності і системи банківського нагляду. Банківська система повинна сприяти росту економіки країни на довгострокову перспективу, забезпечувати її фінансову безпеку, бути спроможної до інтеграції у світовий економічний простір з урахуванням національних інтересів.

Для досягнення цієї мети в Україні необхідно вирішити такі основні задачі:

- забезпечення стабільності банківської системи;

— забезпечення прозорості (транспарентності) банківської системи;

— підвищення її конкурентоспроможності;

Основними напрямами діяльності держави у вирішенні проблем розвитку банківської системи України є такі:

- підвищення капіталізації банківського сектору;

— поширення міжнародних стандартів корпоративного управління банками;

— впровадження і розвиток корпоративного ризик-менеджменту в банках;

— забезпечення захисту прав кредиторів та вкладників.

Подальший розвиток національного банківського сектору повинен мати комплексний і системний характер та відбуватися шляхом координації зусиль як Національного банку та уряду, так і Асоціації українських банків і безпосередньо банківських установ.

Отже, підсумовуючи все викладене вище, можемо казати, що банківська система — це законодавчо визначена, ієрархічно структурована система взаємозв'язаних банків, що забезпечує ефективне функціонування грошового ринку та сприяє розвитку економіки. Кожна країна повинна приділяти якомога більше уваги розвитку та стану своєї банківської системи, адже це застава добре розвинутої та функціонуючої економіки країни взагалі.

Перелік використаних джерел:

банк грошовий кредитний

1. Леонтьев В. Е., Радковская Н. П. Финансы, деньги, кредит и банки: Учебное пособие.- СПб.: Знание, ИВЭСЭП, 2002. 384 с. — С 318−333.

2. Івасів Б.С. Гроші та кредит: Підручник. — Вид. 3-тє, змін. й доп. — Тернопіль: Карт-бланш, К.: Кондор, 2008. — 528 с. — С. 333−355.

3. Колісник М.Б. Сутність та структурна побудова банківської системи України//Науковий вісник НЛТУ України. — 2010. — № 20.1. — С. 220−225.

4. Волкова В. В. Анализ капитализации банковской системы Украины на современном этапе развития экономики//Финансы, учет, банки. — 2010. — № 1 (16). — С. 154−163.

5. Васильченко З. Методологічні аспекти дослідження сутності банківських установ як фінансових посередників//Банківська справа. — 2008. — № 4. — С. 11−23.

6. Кузьменко Є.С. Сучасний стан банківської системи//Актуальні проблеми економіки. — 2007. — № 4. — С. 161−163.

7. Навчальний економічний словник-довідник: Терміни, поняття, персоналії/За наук. ред. Г.І. Башнянина і В.С. Іфтемічука. — 2-ге видання, виправлене і доповнене. — Львів: «Магнолія 2006», 2008. — 688 с.

8. Закон України «Про банки та банківську діяльність» від 7 грудня 2000 року № 2121-ІІІ.

9. Національний банк України. Офіційний сайт [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http:// www.bank.gov.ua.