I свiчки мирної не варта та країна, Що в боротьбi її не засвiтила (за драмою Iвана Кочерги «Свiччине весiлля»)

I свiчки мирної не варта та країна, Що в боротьбi її не засвiтила (за драмою Iвана Кочерги «Свiччине весiлля»).

А що кров не може змить,.

Спалимо вогнем т. е.

Лиш боротись — значить жить.

Vivere memento!

Сильною була колись Русь. Але надто багато ворогiв зазiхало на неї. Важко було встояти проти всiх отих жорстоких i пiдступних загарбникiв… Була днина, коли Києвом заволодiли литовськi князi, поневолили трудящий люд, понаставили правити своїх воєвод. Найдошкульнiшим з усiх утискiв була заборона запалювати свiтло (нiби з протипожежних мiркувань) — вона ще бiльше принижувала людську гiднiсть. тривала ця заборона 15 рокiв, потiм її було скасовано королем Сiгiзмундом, але воєводи ще деякий час приховували це вiд народу.

Саме цей факт став основою сюжета драми I. Кочерги «Свiччине весiлля». Юрист за освiтою, Кочерга прекрасно знав старовинне законодавство. Його твiр грунтується на достовiрних фактах i правдоподiбному задумi.

Улюбленими художнiми засобами Кочерги були контраст (антитеза) i наскрiзний образ якоїсь деталi, що його вiн проводить через увесь твiр i нарештi надає йому символiчного змiсту (у драмi, що розглядається, це — свiчка).

Палац воєводи, що сяє вогнями — i темне ремiсниче Подiлля. З одного боку, справжня любов, чистота, правдолюбство, братерство, мужня готовнiсть захищати все це у ремiсникiв, що живуть в убогих хатинках, i розпуста, брехня, пiдступнiсть — з iншого, «нагорi». Свiтло i темрява, в прямому i переносному значеннi цих слiв. I чеснi трудiвники вступають у боротьбу за свiтло в обох його значеннях, бо саме зi свiтлом пов’язане все найкраще в життi людини, i все це треба здобува ти (добром або силою) i захищати.

Символом усього цього виступає у творi Кочерги наскрiзний образ свiчки.

Вiдома Київська традицiя 1 вересня «женити свiчку» виникла давно i проiснувала до 80-х — 90-х рокiв ХIХ столiття. У драмi «Свiччине весiлля» образ свiчки ще перегукується з образами дiвчини з народу, а потiм — головної героїнi твору, Меланки. Свiчкою називає автор i свого головного героя. Свiччине i Меланчине весiлля теж набуває символiчного змiсту: це втiлення народного повстання. Гасло повстанцiв «За Свiччине весiлля!» звучить як: «За торжество свiтла свободи!» .

Прагнуть у боротьбi з поневолювачами засвiтити свiчку волi i справедливостi рiзнi люди. Це ремiсники (Передерiй, Чiп, Коляндра), такi рiзнi за долями, вiком, характерами, але єдинi у своїй ненавистi до гноблення i несправедливостi. Всi вони — єдина родина, вони готовi вмерти одне за одного i за перемогу правди. Серед них вирiзняється особливо привабливий образ зброяра Iвана Свiчки, який прагне спочатку мирним шляхом здобути для ремiсникiв документ про скасування заборони на свiтло, а потiм стає на чолi повстання, бо розумiє:

Коли добром нiхто не дасть нам свiтла,.

Його здобути треба — не молить,.

Бо без бронi нiкчемнi всi молитви.

Автор чiтко видiляє двi головнi характеристики цього героя: з одного боку Свiчка — нiжний закоханий, але з другого (i головного) вiн — борець, для якого добробут народу дорожчий за життя.

Я не боюсь нi смертi, нi тортур.

I все ж тобi не загасити свiтла,.

Що з тьми вiкiв та через стiльки бур

Пронiс народ вiдважний i свобiдний, ;

говорить вiн воєводi.

Дуже цiкавий серед образiв борцiв за свiтло i щастя епiзодичний образ ватажка звенигородських козакiв Кмiтича, носiя iдей козаччини.

I нарештi — поетичний образ Меланки, чарiвної красунi, нiжної та гордої подруги Свiчки. Зовнi вона нiби не войовнича, вона прагне до кохання, домашнього затишку:

Тодi нам свiтло любе, як воно.

Своє промiння ллє в затишнiй хатi…

Але коли треба, Меланка готова вiдстоювати свою гiднiсть. «Вiльна я!» — гордо каже вона брутальним залицяльникам. I в свою трагiчну весiльну нiч Меланка поводиться напрочуд мужньо, намагаючись врятувати коханого.

Усi цi образи — частина єдиного великого образу України, що бореться за свою волю i незалежнiсть. Про це каже Кочерга ще в передмовi: «Образ Меланки, дiвчини, яка проносить тремтячий, але незгаслий вогник крiзь бурю i терни своєї весiльної ночi… є поетичним символом України» .

I берегли цей вогник i київськi ремiсники, а потiм i запорожськi козаки, i повстанцi усiх часiв, i всi захисники України, що жили на її теренах. Часом вiн пригасав, цей вогник, але його знову запалювали дбайливi руки. Горить вiн i горитиме, доки iснують Україна й українцi.

Хоч не менi — для вiльного народу.

Колись зоря займеться свiтова! ;

вiрив Iван Свiчка.

Так воно i сталося — горить свiтло в Українi, незалежнiй демократичнiй державi.