Османська імперія в першій половині ХІХ століття

Міністерство освіти і науки України Вінницький державний педагогічний університет

імені М. М. Коцюбинського Кафедра Всесвітньої історії

Османська імперія в першій половині ХІХ століття

Зміст Вступ Розділ І. Політичний розвиток Османської імперії в першій чверті ХІХ ст Розділ ІІ. Османська імперія в 1825—1850 рр Розділ ІІІ. Соціально-економічне становище Османської імперії в першій половині ХІХ ст Висновки Додатки Джерела та література

Вступ Анатолія (по-турецькому «Анадолу») — друга назва півострова Мала Азія, де знаходиться Туреччина. Вона розташована на стику двох світів: Західного і Східного. Тут зримо відчувається західні та східні віяння. Соціальні контрасти тут надзвичайно різкі. Туреччина має вихід до двох морів — Чорного та Середземного. Всі ці особливості безпосередньо вплинули на багату історію країни, яка налічує близько 700 років. Важливою її сторінкою є перша половина ХІХ століття, саме в цей період сталися найважливіші зміни, як в політичному, так і економічному розвитку Туреччини, в міжнародному становищі, цей період є важливим не тільки для самої Османської імперії, а й для народів які перебували під її гнобленням і згодом почали національно-визвольну боротьбу. Ситуацию, яка виникла навколо Туреччини в ХІХ ст. називают «східним питанням». У вирішенні цього питання не останню роль відіграла Росія. Сферою її інтересів в цій країні столо: як чорноморскі протоки, так і захист балканських народів. Також, викликають зацікавленість самі реформи, які проводилися турецькими султанами, хоча, потрібно визнати, не завжди здійчнення реформ створюють потрібний еффект. Перша половина ХІХ століття — це період російсько-турецьких воєн 1806−1812, 1828−1929 років; втручання в політику і економіку Туреччини великих держав, це період таких реформ, як ліквідація військо-ленної системи, яничарського корпусу, реформування центральної влади; період танзимату. Це і визначає актуальність теми.

Дослідженням історії Османської імперії першої половини ХІХ ст. займалося велике коло дослідників. Наприклад про історію, природно-географічні умови розповідається у монографії Р. Г. Гачечиладзе «Турция» Гачечиладзе Р. Г. Турция — М., 1983., про зв’язки Османської імперії можна дізнатися із праці «Внешние связи Османской империи в новое время» Внешние связи Османской империи в новое время (конец ХVIII — начало ХХ вв.) — М., 1989. Також історію Туреччини відображає праця М. Гастаряна «Очерки истории Турции» Гаспарян М. Очерки истории Турции — М., 1983. праця А. Міллера «Мустафа-паша Байрактар. Оттоманская империя в начале ХІХ в. «Миллер А. Мустафа паша Байрактар. Оттоманская империя в начале ХIХ в. — М., 1947. відображає історію Османської імперії за правління Мустафи-паші Байрактара. Про історію Османської імперії періоду реформ розповідає праця І. Петросяна, Ю. Петросяна «Османская империя: реформы и реформаторы (конец ХVІІІ - начало ХІХ векав)» Петросян И., Петросян Ю. Османская империя: реформы и реформаторы (конец ХVІІІ - начало ХІХ векав) — М., 1993. Про систему державного управління ми дізнаємося із монографії «Османская империя: система государственого управления, социальные и етнорелигийные поблеми» Османская империя: Государственная власть и социально-политическая структура — М., 1900. Також деякі питання історії османської імперії викладені у статтях, наприклад стаття А. Чеучевої Чеучевої А. Торговая политика Осман ской империи на Семеро-Западном Кавказе в конце ХУІІ - первой половине ХІХ в. // Восток — 2007 — № 2 — С. 111−117. розповідає нам про торговельну політику Османської імперії, про російсько-турецькі відносини ми можемо дізнатися зі ряду статей: Н, Годерідзе Годеридзе Н. Граф А. Ф. Орлов и Адрианопольский мир // Вопросы истории -2006 — № 10 — С.145−148, С, Оршикова Оршикова С. Росия и Османская империя в свете их геополитицеского розграничения // Вопросы истории -2005 — № 3 — С. 43−44., І. Петросяна, Ю. Петросяна Петросян И., Петросян Ю. К оценке опыта борьбы за реформы в Османской империи (конец ХVІІІ - начало ХІХ векав) // Народы Азии и Африки — 1989; № 6 — С. 40−49. .

Мета теми визначити основні аспекти історичного розвитку Османської імперії, проаналізувати національно-визвольну війну пригноблений народів, вплив Англії, Франції та Росії на політику турецьких правителів та економічний розвиток, розкрити період реформ Махмуда ІІ, кризу османського суспільства, особливості здійснення реформ в першій половині ХІХ ст.

Завдання роботи:

1) Дослідити політичний розвиток Османської імперії в першій чверті ХІХ ст.

2) Вивчити становище Османської імперії в 1825—1850 рр.

3) Висвітлити соціально-економічне становище Османської імперії в першій половині ХІХ ст.

Структура: курсова робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків, додатків та списку використаних джерел та літератури.

Розділ І

Політичний розвиток Османської імперії в першій чверті ХІХ ст Після франко-турецьких війн зовнішньополітичне становище. Османської імперії деякий час залишалося стабільним, але різко пішов на підйом національно-визвольний рух в балканських провінціях. Посилилась визвольна боротьба проти турецької влади в Греції, Болгарії і Чорногорії. Чорногорцям вдалося протистояти турецьким військам. Селим ІІІ (див. додаток № 1) змушений був визнати Чорногорію незалежною. В Сербії в лютому 1804 року розпочалося антитурецьке повстання, яке тривало десять років. Васильев, А. История Востока. В 2-Т, — М., 1994 — Т-2 — С.140

Тяжке внутрішньполітичне становище Османської імперії і його погіршення у зв’язку з антитурецькими рухами, загострення міжнародного становища дали можливість противникам реформ Селима ІІІ активізувати свою діяльність. Вони організували виступ проти влади, також бунт яничар в Андріанополі. Султан пішов на поступки і відізвав в столицю із Румелії контингент нових військових формувань. Слабість яку проявив султан використали противники реформ. Улеми стали відкрито говорити про те, що реформи ведуть наперекір з установленням Корона і шаріату. Група реакційно налаштованих сановників створила заколот проти султана. 25 травня 1807 року почалося повстання. 29 травня Селим ІІІ зрікся престолу. Новий султан Мустафа ІУ (1807−1808), влаштовував реакціонерів крайніх консервативних поглядів. Гаспарян М. Очерки истории Турции, — М., 1983 -С. 85

Прихильники ідей і реформ колишнього султана не втратили надії відновити втрачені позиції і повернути трон Селиму ІІІ. Їх очолив великий державний діяч Мустафа-паша Байрактар. Після перевороту в Стамбулі Байрактар придушив споби яничар розправитись з прихильниками реформ в Силістрі. Скоро ставка Байрактара в Русе стала центром всіх прихильників Селима ІІІ. Їм допомагало довготривале затишшя, яке встановилось на російсько-турецькому фронті влітку 1807 року. В липні 1808 року Байрактару вдалося, об'єднавши різні політичні угрупування в уряді з числа прихильників Селима, підготувати військовий похід на Стамбул. Велика армія, яку зібрав Байрактар, 18 липня підійшла до столиці стала табором біля міста. Нарешті 28 липня 15-тисячне військо Байрактара вступило в Стамбул. Того ж дня він змістив великого візира Челеби Мустафа-пашу і рушив до палацу султана, намірившись відновити Селима ІІІ на троні. Однак Мустафі ІV і його прихильникам вдалося вбити Селима ІІІ. Коли війська Байрактара увірвалися в палац, їм залишалося тільки одне — привести на престол принца Махмуда (1808−1839) (див. додаток № 2), якому суджено було не тільки продовжити справу Селима ІІІ, але й увійти в історію своєї країни як великий реформатор. История Востока. Т. 4, Восток в новое время (конец ХУІІІ - начало ХХ вв.) — М., 2004 — С. 124

Сили феодальної фанатичної реакції були значними, вони доволі швидко оправились від поразки. Вже в ніч з 14 на 15 листопада в столиці вибухнув бунт яничар проти Байрактара і його прихильників. Байрактар не зумів організувати спротив. Більше 12 годин він героїчно протистояв яничарам, забарикадувавшись в кам’яній башті, яку він сам зірвав вистрілом в порохову діжку, коли протистояння стало безглуздим. Миллер А. Мустафа паша Байрактар. Оттоманская империя в начале ХIХ в. — М., 1947 — С. 67

Султан Махмуд ІІ і його наближені завдяки вірних підрозділам завдавши удар по яничарам. Однак через день бунт вибухнув з новою силою, яничари запропонували султану ряд вимог швидкої страти прихильників реформ. Султану довелося піти на поступки, він лише посмів допомогти втекти сановникам, яких ненавиділи яничари.

Не дивлячись на те, що Селима ІІІ оказалися безуспішними, перш за все через вузьку базу реформаторів, яким постійно протистояв міцний блок феодальної реакції і клерикальних фанатичних сил, цими мірами були закладені перші цеглини в фундамент послідуючих реформ державного устрою і побуту.

Міжнародне становище Османської імперії на початку ХІХ ст., і без того важке, було ускладнене російсько-турецькою війною 1806−1812 років. Приводом до початку воєнних дій стали порушення Османською імперією російсько-турецьких договорів і угод, але більший вплив на розвиток подій в той час здійснили дипломатичні інтриги Франції проти Росії, а також прагнення султанського уряду добитися встановлення влади над Кримом. Російські війська зайняли Дунайські князівства — Молдову та Валахію, статус яких декілька раз ставали предметом російсько-турецьких угод. Військова кампанія 1809- 1811 років, принесла великі перемоги російській армії, яка під командуванням фельдмаршала М. Кутузова влітку і восени 1811 р. завдали поразки турецьким військам на Дунайському фронті. Становище Османської імперії все більше загострилося після того, як сербські повстанці завдали туркам також ряд поразок, в тому числі в жовтні 1811 року в битві при Ніші. Всі ці обставини, доповнившись постійною загрозою антитурецького повстання в Болгарії, змусили султана і Порту піти на мирні переговори з Росією, які закінчилися 28 травня 1812 року підписанням Бухарестського мирного договору. Росії відійшла Бессарабія, в Молдові і Валахії була встановлена влада турецького султана. Однак князівствам були приставлені права автономії на основі привілеїв, які містилися в Ясському мирному трактаті 1792 року. Сербія отримала за договором 1812 року деяку автономію в питаннях внутрішнього управління. Мирний договір 1812 р. закріпив за Росією всі області Закавказзя до р. Апачай, Аджарських гір і Чорного моря. На кінець догові забезпечив Росії нейтралітет Османської імперії у війні з Наполеоном. Що стосується Порти, то, підписавши договір про мир з Росією, вона намагалась укріпити свою владу на Балканах. Оршикова С. Росия и Османская империя в свете их геополитицеского розграничения // Вопросы истории -2005 — № 3 — с. 43−44

Влітку 1813 року турецькі війська вторглися в Сербію і завдали сербам ряд ударів. Швидко туркам вдалося завоювати і підпорядкувати своїй владі всі сербські землі. Турецькі війська грабували і вбивали мирне населення, спалювали села і віддавали населення в рабство. А у листопаді 1814 року вибухнуло декілька антитурецьких повстань в Центральній Сербії, придушені турецьким урядом. В квітні 1815 року знову вибухнуло повстання в Сербії. Вирішальним чинником була підтримка повсталим з боку Росії, яка вимагала від Порти виконання положень Бухарестського мирного договору 1812 року. Після довгих переговорів між керівниками сербського повстанського руху і турецьким урядом в 1816 р. було досягнуто угоди, яка підтверджувала право сербів на деяку внутрішню автономію. Повстання сербів становило важливу складову в ланцюгу антитурецьких визвольних рухів народів Балканського півострова. Новая история стран зарубежного востокаю. — Т. 1 / Под ред. И. Гейснера, Б. Рубцова — М., 1952 — С. 307

Другим проявом цього процесу стало сильне антитурецьке повстання в Молдові і Валахії, яке відбулося в 1821 році. В середині травня 1821 року Порта пішла на окупацію князівств, розмістила свої військові гарнізони.

Весною 1821 року проти турецької влади виступили греки. Початковою ареною повстанського руху стала Морея, але за короткий час повстання поширилось на всю континентальну Грецію, острови Егейського і Адріатичного морів.

Султан і Порта відповіли жорстокими репресіями: по багатьох містах Османської імперії прокотилася хвиля грецьких погромів. Гонінням і вбивствам підлягали в ці дні і інші християнські народи імперії, але повстання продовжувалося. В жовтні 1821 року грецькі повстанці захопили адміністративний турецький центр в Мореї - Тріполіс. До початку 1822 року вони встигнули захопити майже всю Морею, значну територією в Центральній Греції і ряд грецьких островів. В січні 1822 р. греки законодавчо оформили свою боротьбу за незалежність. В Епідарві було скликане Національне зібрання Греції, яке прийняло грецьку конституцію, яка проголосила незалежність країни. В липні 1822 року султан Махмуд ІІ намагався разом з великим турецьким з'єднанням подолати головне полум’я повстання і базу повстанців — Морею, але турецька армія була розгромлена. Еремеев Д ., Мейер М. История Турции в средние века и новое время — М, 1992; с. 245

Грецьке повстання не тільки різко загострило внутрішнє становище Османської імперії, але й знову включило «східне питання» в європейську політику. Восени 1823 року Росія запропонувала представникам держав провести в Петербурзі конференцію по грецькому питанні.

Султан Махмуд ІІ звернувся за воєнною допомогою до свого васала правителя Єгипту Мухаммеда Алі. Згодившись представити турецькому султану армію і флот, Мухаммед Алі обумовив цю воєнну допомогу передачею Мореї в управління своєму сину Ібрагіму-паші, який був назначений командуючим єгипетськими збройними силами, що були направлені в Грецію.

Початок дій експедиції Ібрагіма-паші майже зівпав з скликанням петербурзької конференції великих держав з грецьких справ. Засідання конференції проходили з перервами з червня 1824 року до квітні 1825 року. На ній так і не вдалося виробити спільної позиції. Справа не пішла дальше звернення до уряду Османської імперії з вимогою помилування невинних у повстанні. В літні місяці 1825 року військам Ібрагіма-паші вдалося подолати спротив повстанців в більшій частині Мореї. Бродський Р. Нова історія країн Азії і Африки: період дипломатичного капіталізму (1642−2870 рр.) — К, 1979 — с.224−225

Отже, перша чверть ХІХ століття знаменується в історії Туреччини підйомом національно-визвольного руху в балканських провінціях. Посилилась визвольна боротьба проти турецької влади в Греції, Болгарії і Чорногорії. Турецький султан був змушений визнати незалежність Чорногорії.

В 1807 році Селим ІІІ зрікається престолу, його наступник Мустафа ІУ не влаштовував прихильників реформ, яких очолював Мустафа-паша Байрактар. Вони здійснили спробу державного перевороту, але у зв’язку зі смертю Селима ІІІ, престол посів наступний великий реформатор Махмуд ІІ. Ускладнило міжнародне становище Османської імперії російсько-турецька війна 1806−1812 року, яка закінчилася поразкою Туреччини. За мирним договором Росії відійшла Бессарабія, в Молдові і Валахії була встановлена влада турецького султана. Однак князівствам були приставлені права автономії на основі привілеїв, які містилися в Ясському мирному трактаті 1792 року. Сербія отримала за договором 1812 року деяку автономію в питаннях внутрішнього управління. Мирний договір 1812 р. закріпив за Росією всі області Закавказзя до р. Апачай, Аджарських гір і Чорного моря.

Другою хвилею антитурецьких повстань стали повстання в Молдавії і Валахії, які були придушені. Але антитурецький рух поширився і у Греції, на захисті якої стали великі держави.

Розділ ІІ. Османська імперія в 1825—1850 рр Махмуда ІІ (1808−1839) і його близьке оточення вирішили провести воєнно-адміністративні реформи, спроможні зміцнити Османську імперію перед натиском визвольних рухів не турецьких народів і постійних втручань великих держав у внутрішні справи імперії. Воєнні дії в Греції продемонстрували вкрай низьку бойову підготовку турецьких військ. Махмуд ІІ вирішив прискорити проведення воєнних реформ. Весною 1826 року султан і Порта стали обговорювати проект створення нових піхотних частин. Ці частини (до 8 тис. солдат) повинні були організовані і навчанні по європейській системі. Проект був обговорений, схвалений в таких випадках фетвою шейх-уль-ісламу, оформлений указом султана. Рубель В. А. Нова історія Азії і Африки. Пост середньовічний Схід (ХVІІІ - друга половина ХІХ ст.) — К, 2007 — С.345

Ці дії султана скоро визнали протидію яничар, які бачили в новому війську посягання на свої традиційні привілеї. Бунт яничар почався 15 червня 1826 року. Бунтівники напали на будинки тих високих сановників, яких вважали ініціаторами проведення воєнної реформи. Яничари по традиції грабували і палили будинки ненависних їм сановників, закликаючи населення Стамбулу приєднуватися до них. Але вони здобули підтримали міщан, оскільки вбачали у яничарах винних у заколоті і воєнних поразках в Греції. Махмуд ІІ і його наближені проявили рішучість і організованість в боротьбі з бунтівниками. Близько 14 тис. солдатів з нових військових формувань і вірних султану артилерійських частин було кинуто на придушення бунту яничар. Частина міщан отримали зброю і стали на сторону Махмуда ІІ. Швидко площа Етмейдан, на якій зібралися бунтівники, була оточена султанськими військами. Бунтівники відмовилися скласти зброю, тоді артилерія розстріляли декількох яничар, тисячі яких загинули на площі і в казармах де вини намагалися сховатися. По всьому Стамбулі йшло полювання на заколотників. Всього за час повстання загинуло не менше 6−7 тис. яничар, а близько 15−20 тис. — вислано з столиці. 17 червня 1826 року зібрання вищих сановників прийняло історичне для Османської імперії рішення про відміну яничарського корпусу про що був виданий спеціальний указ султана. У всіх провінціях імперії вбивали яничар, які виражали непокірність, в результаті чого було вбито десятки тисяч яничар. Губер А. Новая история стран Азии и Африки — 3-е издание — М., 1982. — С. 188

Історичне значення ліквідації яничарського корпусу — традиційної опори феодально-клерикальної реакції - полягало в тому, що віднині не тільки в воєнно-адміністративній системі, але й у суспільно-політичному і культурному житті країни складалися більш сприятливі умови для здійснення перетворень.

Ліквідація яничар дала султану-реформатору піти на знищення могутнього мусульманського дервишського ордену бекташи, з яким яничарський корпус був зв’язаний віковими узами. Рішення це було прийнято вищими світськими і духовними сановниками імперії на чолі з шейх-уль-ісламом. В липні-серпні 1826 року керівники ордену бекташи були публічно страчені, майно ордену було конфісковано владою. Всемирная история. Т-6 / Под ред. Смирнова — М., 1959. — С. 407

Більш вагоме значення мала відміна військово-ленної системи. Тімари і зеамети перетворилися в звичайні приватні землеволодіння, не пов’язані з військовою службою і накладені земельним податком. Земельна реформа Махмуда ІІ була направлена не проти всього феодального землеволодіння, а лише проти однієї частини феодалів. Але і ця реформа не була завершена до кінця. В ряді областей тімаріоти і заіми, залишившись без права панщини, зберігали інші феодальні привілеї, в тому числі право на третину врожаю.

Ліквідувавши основні військові і соціально-релігійні інститути, які були перепоною на шляху військової реформи, Махмуд ІІ видав указ про створення нових піхотних з'єднань. Їх потрібно було організувати, озброїти і навчити за європейським зразком. Махмуд ІІ розпорядився сформувати вісім полків нового війська. В короткий термін їх число було доведено до 12 тисяч осіб. Для навчання нового війська запрошували іноземні військові інструктори, а особливо французькі офіцери. Махмуд ІІ направив велику кількість турецької молоді для навчання у військові, інженерні і медичні учбові заклади Франції.

Махмуд ІІ реорганізував військо в умовах продовження боїв з повстанцями в Греції і наростання кризи в російсько-турецьких відносинах. Війська Ібрагім-паші в червні 1826 року оволоділи Афінами. Великі держави за ініціативою Росії вимагали від султана автономії для Греції. Османська імперія відхилила ультиматум, надіючись на те, що протиріччя між великими країнами допоможуть її протидіяти їх натиску. В результаті назрів воєнний конфлікт. Османская империя: система государственого управления, социальные и етнорелигийные поблемы / под ред. С. Оршекова — М, 1986. — С.104

В ХІХ ст. між великими європейськими державами йшла то явна, то закрита боротьба за верховенство на Близькому Сході. Це визвано було, з одного боку, економічним і політичним ослабленням Османської імперії, а з іншої, посиленням експансії країн Європи. Політика Миколи І у Східному питанні була суперечливою: він активно підтримував цілісність Османської імперії і в той же час вважав, розпад її неминучий, будучи впевнений в тому, що «хвора людина» Османська імперія, скоро впаде і, тому намагався захопити протоки і заволодіти Константинополем.

Ще в 1827 р. була підписана англо-франко-російська Лондонська конвенція, згідно якої три держави тепер спільно вимагали від Порти надати Греції автономію, на умовах сплати нею певної щорічної данини османам. Махмуд ІІ не повірив у спроможність трьох могутніх держав домовитися, тому ультиматум відхилив. За що і поплатився. Сборник документов по истории нового времени: Под редакцией В. Г. Сироткина — М., 1990 — С. 134

У жовтні 1827 року Наваринській бухті (південно-західний берег Пелопоннесу) об'єднаний турецько-єгипетський флот (понад 60 кораблів і 2200 гармат) під командуванням єгипетського паші Ібрагіма вступив у бій з об'єднаною англо-франко-російською ескадрою (до 30 кораблів, 1700 гармат), якою командував британський адмірал Е. Кодрінгтон. Морська баталія тривала три години і завершилася цілковитим фіаско для мусульман: вони втратили всі свої кораблі і 7 тис. матросів, втрати союзників-християн — 800 убитих. Витол А. Османская империя — М., 1987. — С. 285

Останньою крапкою у розв’язанні грецького питання стала російсько-турецька війна 1828−1829 років.Турки виставили проти росіян 150-тисячну армію на Дунаї та під командуванням Гусейн-паші, проте їм так і не вдалося розбити 95-тисячну російську армію фельдмаршала П. Х Відгенштейна, яка вже протягом квітня-травня 1828 року зайняли Молдову і Валахію, після чого вступила в Болгарію. Фінальним акордом першого року війни стало падіння Варни, яку росіяни взяли штурмом у жовтні. Цар Микола І висловив невдоволення млявістю російського наступу, тому поміняв командуючого Дунайської армії на енергійного генерала І. І. Дібіча. Зміна командування відбулася в турецькій армії. Невдоволений наслідками кампанії на агресивнішого султан замінив нерішучого Гусейн-пашу на Решид-пашу, однак боєздатність османського війська від цього не зросла. Протягом наступної кампанії 1829 року армія Дібіча захопила у травні Сілістрію, в, а червні розбила армію Решид-паші під Кулевче. Подолавши Балканські хребти, росіяни захопили у вересні Адріанополь (тур. Едирне). Новая история стран зарубежного востока. Т — 1 / Под ред. И. Гейснера, Б. Рубцова — М., 1952. -С. 312

Російсько-турецька війна 1828−1829 рр. завершилася повним розгромом турецьких військ. В Азії генерал Паскевич рушив далеко в глиб Туреччини, взяв важливу турецьку фортецю Еремур. В Європі генерал Дібіч, прорвавшись з 20-тисячною армією за Балкани, оволодів Адріанополем, і опинилася всього за декілька переходів від Стамбула. Микола І вимагав якнайшвидше вирішити російсько-турецький конфлікт, і закінчити все мирним договором. З цією ціллю був відправлений в Орлов в Адріанополь, куди він прибув в серпні 1829 року. На першому спільному засіданні з турецькими уповноваженими, яке відбулося 21 серпня, він переконався, османський уряд не наміряний підписувати договір на російських вимогах. Росія вимагала, щоб османські володіння залишалися недоторканні в Європі, але в Азії до Росії були повинні приєднані Анапа, Поті, Ахалціхе, Ахалкалака. Крім того Порта повинна була заплатити контрибуцію в сумі 10 млн. голландських дукатів, протоки відкривалися для торгівлі Росії та інших країн. У відповідь на висунуті вимоги, турки заявили, що можуть лише підтвердити вимоги Аккерманської конвенції 1826 року, яка була відмінена раніше спеціальним указом султана. Позиція турецької сторони була неприйнятна для Росії, і Діб іч віддав наказ поновити наступ. Російські війська рушили на Константинополь.

Очевидно було, що крах Оманської імперії неминучий, але на стороні турок виступили ряд великих держав. Посли Англії Франції в Константинополі Р. Гордон і Г Гільоміно направили лист Дібічу, в якому повідомили — якщо російські війська не припинять атаку, то англо-французькі об'єднані сиди вступлять на захист християнського населення Константинополя.

Критичне становище Османської імперії пробудило продовжити переговори з Росією.

2 вересня 1829 року між Росією і Туреччиною був підписаний мир. Його умови були порівняно м’якими для Туреччини. Адріанопольський договір дещо змінив російсько-турецький кордон, остаточно закріпивши за Росією звільнені з-під влади Туреччини частини Грузії і Вірменії, а також північно-східне узбережжя Чорного моря, внесення деяких уточнень в район Дунаю. Самими важливими були не територіальні, а політичні статті договору. Порта повинна була надати автономію Сербії і Греції, було також підтверджено особливе положення Молдови та Валахії із збереженням за Росією прав брати участь у виробництві статуту цих князівств. Крім того, Порта повинна була не перешкоджати торговому мореплавству Росії та інших держав у Чорному морі та протоках. На Туреччину також накладалися контрибуції в сумі 10 млн. голланських дукатів, також вона повинна була зруйнувати Дунайські фортеці - Брайлов, Журжев. Годеридзе Н. Граф А. Ф. Орлов и Адрианопольский мир // Вопросы истории -2006 — № 10 — С.145−148

Османська імперія вийшла із війни з Росією крайнє ослабленою як у воєнному, так і політичному відношенні. Це появилося скоро, коли виник гострий конфлікт міх Махмудом ІІ і його формальним васалом — намісником Єгипту Мухаммедом Алі. Приводом до зіткнення між ними стала вимога султана повернути гроші в рахунок єгипетської данини. Могутній васал не тільки відкинув цю вимогу, але й став претендувати на управління Сирією. В результаті восени 1831 року армія Мухаммеда Алі почала воєнні дії проти Махмуда ІІ. Війська єгипетського намісника зайняли всю Сирію і Кілікію, потім увірвалися в Анатолію, де в грудні 1832 року відбулася битва з турецькими військами при Коньї. Султанська армія була розбита. Реальною стала загроза руху єгипетських військ на Стамбул.

Тоді Микола І запропонував султану Махмуду ІІ військову підтримку. В лютому 1833 року в Босфор увійшли російські кораблі, а протягом лютого того ж року близько 10 тис. російських десантних частин стали табором в долині Ункяр-Іскелесі на азіатському березі Босфору. В травні 1833 року підписано турецько-єгипетську угоду, яка передбачала збереження за Мухаммедом Алі влади над Єгиптом, Сирією, Палестиною, Кілікією. Єгипетський намісник погодився визнати верховну владу султана. Політичні позиції Росії були серйозно укріплені підписанням в липні 1833 р. російсько-турецького договору. Після цього російські війська покинули територію Османської імперії. Дулина Н. Османская империя в международных отношениях (30−40-е годы ХIХ в .) — М, 1980 — с. 69−70

Подальші події показали, що учасники єгипетсько-турецького конфлікту лише чекали зручного приводу для його поновлення. Махмуд ІІ не міг пробачити подібних дій своєму васалу і хотів повернути під своє повне управління землі, які потрапили під владу Мухаммеда Алі після угоди 1833 р. в Кютахьє. В 1838 р. єгипетський паша відмовився визнати відміну державної монополії на закупки пшениці і шерсті, а також знову у різкій формі вимагав придати своїй владі на своїх територіях, які знаходяться під його владою, спадковий характер і знову перестав платити данину султану. 24 червня 1839 року під Нізібом (Північна Сирія) відбулася битва між військами султана і армією єгиптян під командуванням Ібрагім-паші, в якій турецька армія знову була розгромлена. Турки потерпіли повну поразку і на морі: флот султана в результаті зради командуючого перейшов на сторону єгиптян. Султан Махмуд ІІ помер через декілька днів після цих подій.

В липні 1839 року в конфлікт втрутилися великі держави. Було прийнято рішення про застосування державами військових санкцій у щодо єгипетського паші. Влітку 1840 року почалася воєнна інтервенція Англії і Австрії в Сирію. В гірському Лівані спалахнуло повстання, яке перекинулося на внутрішні області Сирії і Палестини. Війська Мухаммеда Алі зазнали ряд поразок. В грудні 1840 р. єгипетський правитель капітулював, а в травні 1841 року було підписано угоду союзних держав і Туреччини, яка зафіксовувала покірність єгипетського паші султану. Внешние связи Османской империи в новое время (конец ХVIII — начало ХХ вв.) — М, 1989

Не дивлячись на складну зовнішньополітичну ситуацію, Махмуд ІІ доволі енергійно проводив військову реформу: в середині 30-тих років поступово стала формуватися регулярно кіннота, а в 1836 році чисельність регулярної турецької армії досягла 60−70 тис. чол.

Військові реформи Махмуда ІІ стали ще однією віхою в процесі розламу старого соціального устрою держави ослабили ті сили, які боролися за консервацію всіх середньовічних інститутів країни, збереження її політичної роздробленості. Разом з тим ці реформи носили поверхневий характер і виявилися малоефективними. І все ж деякі реформаторські дії Махмуда ІІ створювали передумови для побудови нового фундаменту державного і соціального життя Османської імперії. Річ іде про ту важливу справу, як ліквідація тімарної системи, яка в к ХУІІІпочатку ХІХ ст. знаходилася в повному занепаді і була гальмом прогресивного розвитку країни. За указом султана реформу системи землеволодіння, яка полишила військових ленників земельних наділів — тімарів і заіметов, почали здійснювати в 1831 році. Вона проводилася в декілька етапів і в основному була завершена в кінці 30-х років ХІХ ст. У всіх провінціях Османської імперії у колишніх володільців вилучили близько 2500 ленних володінь.

Махмуд ІІ здійснив ряд перетворень і в адміністративному управлінні як і в столиці Османської імперії, так і в її провінціях. В 1834 р. він провів спеціальну реформу, яка встановила адміністративний поділ імперії. Були створені нові провінціальні адміністративні одиниці. Султан-реформатор звертав увагу і на такі проблеми, як поліпшення системи збору податків, маючи на меті ліквідацію порушень у їх зборі. В 1834 році був навіть виданий спеціальний указ, який вимагав, щоб чиновники — збирачі податків і інші посадовці оберігали населення від утиснення. Однак Махмуду ІІ не вдалося ліквідувати практику підкупу посадових осіб. Петросян И., Петросян Ю. Османская империя: реформы и реформаторы (конец ХVІІІ - начало ХІХ векав) — М., 1993. — С. 356−357

Намагаючись укріпити управлінні країни, Махмуд ІІ в 1834—1839 рр. провів ряд заходів, спрямованих на створення структури органів центральної державної влади, близької до європейської. Вперше були створенні міністерства — внутрішніх і іноземних справ, фінансів. В 1837 р. Махмуд ІІ створив Раду міністрів. Для підготовки подальших реформ з урахуванням потреб країни і європейського опиту султан заснував спеціальний орган — Вища рада юридичних рішень. Було проведено систематизацію і регламентацію чиновників державного апарату. Таким чином, традиційна система османських органів державної влади було трохи видозмінена на європейський лад. Важливим було і те, що в результаті адміністративних реформ 30-х був змінений певний порядок передачі земельних володінь великим чиновникам за службу. Реформи цього періоду подекуди обмежили вплив мусульманського духовенства на султанську бюрократію.

Султан Махмуд ІІ пішов навіть реорганізацію служб свого двору, зменшивши число придворних і скоротив суми, які ішли на двір. Він намагався обмежити вплив двірцевої камарильї на державні справи, але не добився великих результатів. І в наступні десятиліття інтриги вирішували рішення султанського уряду, а долі багатьох сановників залежали від султанських придворних.

Махмуд ІІ також реформував сфери культури і побуту. Нові віяння проявилися в створенні за допомогою європейських спеціалістів ряду військових учбових закладів за європейським типом. При Махмуді ІІ стали видаватися перші урядові турецькі газети, спочатку на французькій мові, а потім і на турецькій. Ідеї європеїзації проявилися також в деяких рисах побуту міст країни, а тому числі поява перших лікарень європейського типу, поштових служб.

Хоч реформи 20−30-тих років ХІХ ст. в області управління державою, культури і побуту носила обмежений і поверхневий характер, в умовах країни, яка жила по канонам середньовіччя, вони були важливою передумовою, більш глибоких соціальних і культурних здвигів, стали відправною крапкою реформаторських здвигів епохи нового часу. Петросян И., Петросян Ю. К оценке опыта борьбы за реформы в Османской империи (конец ХVІІІ - начало ХІХ векав) // Народы Азии и Африки — 1989; № 6 — С. 40−49

Результативність реформ Махмуд ІІ явно не влаштовувала політичну верхівку Порти: боєздатність османської армії лишалася невисокою, не вдавалося відновити єдність імперії, а політичну долю Порти вирішували вже не стільки самі османські можновладці, скільки лідери провідних європейських країн — Великої Британії, Франції і Росії, Австрії. Проблема державної, воєнно-економічної та культурно-технологічної модернізації оттоманського імператорського організму лишалася актуальною. Гачечиладзе Р. Г. Турция — М., 1983 — С. 47

Спробою її розв’язання стала нова хвиля масштабних нововведень, епоха яких дістала назву Танзимат (араб. «танзим» — порядок, устрій). Лідером чергового покоління турецьких реформаторів став тогочасний міністр закордонних справ Порти (а в минулому — османський посланник у Парижі та Лондоні) Мустафа Решид-паша (1800−1859), якому вдалося невдовзі після офіційної інтронізації Абдул-Меджида заручитися підтримкою молодого султана що до ініціювання нової серії реформ, спрямованих на досягнення «благодатного устрою» (хайріє танзимат) Оттоманської імперії. Османская империя: Государственная власть и социально-политическая структура — М., 1900. — С. 386

Підготовка нової серії реформ була обумовлена певними зовнішньополітичними обставинами: посилення залежності Османської імперії від політики європейських держав після її тяжкої поразки в конфлікті з Єгиптом. Решид-пеша і його прихильники думали, що потрібно прийняти такі реформаторські кроки, які б показали всій Європі, що в імперії може бути встановлений «ліберальний режим», і тим самим послабити політичний тиск держав. Решиду вдалося переконати в цьому султана Абдул-Меджида і добитися його санкцій на підготовку указу про реформи.

Формально початком Танзимату стало прилюдне (у присутності султана, вищих духовних і світських сановників Порти і іноземних послів) проголошення 3 листопада 1839 року на розташованому перед султанським палацом на парковому майдані Гюльхане («Помешкання троянд») офіційного гатті-шеріфа про реформи. Завершилася церемонія публічною присягою на вірність гатті-шеріфу, яку приніс особисто султан-реформатор Абдул-Меджид.

Гюльханейський гатті-шеріф містив програму справді епохальних за масштабами нововведень, які, будучи реалізованими, мали б якісно змінити обличчя Оттоманської Порти. Він гарантував усім підданим султана рівні права на безпеку життя, честі й майна, обіцяв справедливу реорганізацію податкових зборів, проголошував ліквідацію відкупної системи, декларував гласність судочинства і рівність підданих (незалежно від віросповідання) в їхніх правах і обов’язках перед державою, забороняв конфісковувати майно засуджених, обіцяв запровадити «правильний» спосіб набору новобранців до армії та скоротити термін військової служби до 4−5 років. Так було започатковано реформи, реалізація яких супроводжувалася ухвалення низки принципово нових законодавчих актів. Уже в 1840 році султан підписав указ про створення системи комерційних судів, які гарантували забезпечення особливих прав індивіда незалежно від його віросповідання. Тоді ж було офіційно скасовано відкупну систему ільтізам, в 1843 році скорочено термін строкової військової служби (від15 до 5 років). Новая история стран зарубежного востока. Т -1 / Под ред. И. Гейснера, Б. Рубцова — М., 1952. — С.319−320

Проте султану не вдалося вирішити самостійно свій конфлікт з Мухаммедом-Алі. 15 липня 1840 року посол в Лондоні підписав з представниками Росії, Англії, Австрії і Прусії конвенцію, яка оголосила про наміри цих країн «спостерігати за піддержанням цілісності імперії Оттоманської», іншими словами, відкрито ставили Туреччину в залежність від вище перерахованих держав.

Основний зміст конвенції зводився до ультимативних вимог Мухаммеду-Алі з тим, що якщо він не прийме їх, то країни нададуть військову допомогу Туреччині.

Після відмови Мухаммеда-Алі прийняти вироблений в Лондоні ультиматум англійські воєнні кораблі і декілька австрійський восени 1840 року бомбардували Бейрут і інші сирійські порти. В Сирії спалахнуло повстання арабів, для яких влада єгипетських феодалів була не менш важкою, ніж режим турецьких пашів. Мухаммеду-Алі прийшлося відступити із Сирії, а в кінці 1840 року, коли англійський флот почав загрожувати Олександрії бомбардуванням, Єгипет капітулював. Мухаммед-Алі зберіг спадкові володіння Єгиптом і Суданом, але втратив Кіпр, Аравію, Сирію і Кілікію, повинен був повернути султану флот, скоротити чисельність армії до 18 тис. чол., розповсюдити на Єгипет дію англо-турецької торгової конвенції 1938 року, відкривши таким чином англійським товарам доступ в країну. Фадеева И. Османская империя и англо-турецкие отношения — М., 1982. С. 204

В 1841 році під тиском консервативних сил Абдул-Меджид змушений був відправити Редшид-пашу у відставку, однак втручання західних держав (насамперед, Англії і Франції) придушило запал традиціоналістів, і в 1845 році Решид-пашу поновили на посаді міністра закордонних справ, а наступного року головний реформатор був призначений на посаду великого візира. Це значно активізувало реформаційний процес.

Активно здійснюється реорганізація судової системи імперії. В 1846 році уряд видав закон, відповідно до якого не мусульмани могли на рівні з мусульманами виступати в суді свідкам, а в 1850 році Комерційний кодекс, для реалізації якого створювалася система спеціальних світських комерційних судів. Відбувалося також реформування освітньої системи: в 1846 році уряд прийняв закон про початкову і середню освіту (який передбачав створення світських шкіл) і заявив про намір відкриття в Стамбулі перший світський університет західного зразка. Васильев А. История Востока. В 2-Т, — М., 1994. Т-2 — С. 142

Звичайно, результативність першої хвилі танзиматських реформ лишалася доволі скромною. За браком коштів уряду так і не вдалося реально ліквідувати систему відкупу податків (у 1852 році, її поновили), вирішення всіх бюрократичних питань, як і раніше, здійснювалося через корупційний бакшиш, а про відновлення реального владного суверенітету офіційного Стамбула над півавтономними окраїнами Порти могла лише мріяти. Забуксувала і військова реформа, отож, коли в османську армію почали набирати рекрутів-християн, уряд спеціальною постановою (1847 року) визначив, що офіцерами в оттоманському війську можуть бути виключно мусульмани. Та й масова різанина сирійських маронітів в 1845 році продемонструвала проблематичність міжконфесійного миру в імперії. Саме в цей час виникла нова криза в російсько-турецьких відносинах, чергове загострення якої пропало на 1850 рік. Бродський Р. Нова історія країн Азії і Африки: період дипломатичного капіталізму (1642−2870 рр.) — К., 1979 — С.229

Танзимат був нерезультативним і в тій своїй частині, яка мала ціль зробити турецьку владу більш прийнятною для не турецьких народів імперії. Європейська революція 1848 року викликала відгуки на Балканах у вигляді національно-революційного повстання в Молдові і Валахії. Воно була придушене царськими і султанськими військами. Після придушення революції в Молдові і Валахії Росія і Туреччина підписали конвенцію в 1849 році, яка називалася Балто-Лиманська, яка спростила збори бояр, а також вибраність господарів в цих князівствах. Посилюється національна боротьба інших пригнічених народів Оманської імперії: вірменів, арабів. Кириченко В. Нова історія країн Азії, Африки, Латинської Америки — К, 2002 — 87

Отже, період великих реформ в Османські імперії - це час, коли турецька монархія намагалася врятувати державу, зберегти її цілісність. Передумови для серйозних перетворень склалися як в середині імперії, так і за її межами.

Правління Махмуда ІІ було відмічене неспокійним становищем. Однак це не завадило йому провести ряд реформ. Перш за все він вирішив ліквідувати яничарський корпус (18 260), видав указ про створення нових піхотних частин. Також поступово була ліквідована військово-ленна система (1834). Махмуд ІІ звернув увагу і на такі проблеми, як поліпшення збирання податків, маючи на увазі ліквідацію зловживань при їх зборі. Але багато із цих заходів залишилися лише на папері. Султан приділив увагу і реформуванню органів центральної влади. При ньому були створені нові міністерства внутрішніх та іноземних справ (1836−1838). Певний вклад Махмуд ІІ зробив у розвиток культури.

Незважаючи на вісі ці реформи Туреччина залишалася слабкою. Особливо ослабленою Османська імперія вийшла з війни 1828−1829 рр. Російсько-турецька війна 1828−1829 рр. завершилася повним розгромом турецьких військ. Адріанопольський договір дещо змінив російсько-турецький кордон, остаточно закріпивши за Росією звільнені з-під влади Туреччини частини Грузії і Вірменії, а також північно-східне узбережжя Чорного моря, внесення деяких уточнень в район Дунаю. Самими важливими були не територіальні, а політичні статті договору. Порта повинна була надати автономію Сербії і Греції, було також підтверджено особливе положення Молдови та Валахії із збереженням за Росією прав брати участь у виробництві статуту цих князівств. Крім того, Порта повинна була не перешкоджати торговому мореплавству Росії та інших держав у Чорному морі та протоках. На Туреччину також накладалися контрибуції в сумі 10 млн. голланських дукатів, також вона повинна була зруйнувати Дунайські фортеці - Брайлов, Журжев.

Лідером чергового покоління турецьких реформаторів (танзимату) став тогочасний міністр закордонних справ Порти Мустафа Решид-паша (1800−1859): військова реформа, реформа освіти, судова реформа та ін., які також не мали особливого успіху.

Розділ ІІІ. Соціально-економічне становище Османської імперії в першій половині ХІХ ст османський імперія балканський конвенція Османська імперія — це, передусім, аграрна держава. Основну масу населення імперії, незалежно від національної приналежності, становили селяни, яких називали загальним ім'ям райя — «піддані» (у буквальному перекладі - «стадо»). Будучи повністю закріпачені й позбавлені будьяких політичних прав, вони зазнавали політичного гноблення: своїх власників, світських і релігійних, феодалів і турецьких завойовників.

Селянин мав платити на користь феодала або в державну скарбницю ашар — десяту частину врожаю. Крім того він мав право сплачувати податок на худобу, на літні та зимові пасовища, на різні промисли тощо, а також виконувати найрізноманітніші повинності, постачати худобу та продовольство для військ, султанської пошти та кур'єрів. Райя не мали права обіймати будь-якої чиновницької посади, їм заборонялося носити зброю. Вони були довічно прикріплені до своїх земельних наділів. Верховна власність на землю належала главі держави — султану. В 1834 році було скасовано військово-ленну систему землеволодіння, яка переживала кризу ще з ХІV ст. Хрестоматия по новой истории. В 3-х томах, — М., 1965. Т — 2, — С 356

Важливу роль у економічному розвитку Туреччини відігравала торгівля. Порта успішно використовувала торгівлю в Черкесії для розширення свого впливу. Черкесія — історична територія проживання адигів (черкесів) в горах, передгір'ях і степах північно-західного Кавказу. Основним торговельним пунктом була Анапа, Суджук-Кале, Туапсе. До Туапсе із внутрішньої частини Черкесії проходив шлях через Тубський перевал. В Анапу і Суджу-Кале йшла дорога із Кабарди вздовж лівого берега Кубані.В цілому турецькі купці відвідували на території Черкесії і Абхазії до 60 причалів. В місцях, де вилася постійна торгівля, турецькі купці будували на березі лавки, кав’ярні, склади. Наприклад, в Суджук-Кале до 1834 року існувало до 150 різних торгових закладів.

Основними пунктами, в яких велася торгівля Туреччини з східним берегом Чорного моря, були Трапезунд, Синоп, Самсун, Кузмуаз та інші. Найважливішу роль грав Трапезунд, який був особливо близько зв’язаний з Черкесією. В місті складалися товари, приготовлені для Північно-Західного Кавказу.

Із Туреччини і Європи в Черкесію ввозили зброю, порох, свинець, сірку, метали, предмети розкоші, прянощі, тканини, ковані скрині, мідний посед, дзеркала, каву, чай.

Османські купці часто виконували роль посередників. Більша частина товарів, що привозилися були англійського виробництва.

Після підписання Адріанопольського миру (1829 р.) для Туреччини торгівля стала одним із засобів політичного впливу на адигейські племена. Під видом торгівців на територію Північно-Західного Кавказу прибуло, а велика кількість агентів, доставлялася зброя і боєприпаси. Так, з 20 травня по 4 червня 1831 року російськими військовими суднами було затримано п’ять торгових кораблів під прапорами Туреччини, Англії та Австрії. Чеучева А. Торговая политика Османской империи на Семеро-Западном Кавказе в конце ХУІІ - первуй половине ХІХ в. // Восток — 2007 — № 2 — с. 112−113

Доставка зброї на територію Північно-Західного Кавказу визвала протест зі сторони російського уряду, який після підписання Адріанопольського миру намагався повністю контролювати ситуацію на східному березі Чорного моря. З метою припинити таємну торгівлю на східному побережжі було постановлено з 1 квітня 1832 року здійснювати торгівлю в тих пунктах, де Росією були встановлені митні установи. Якщо іноземні судна будуть відмічені в місцях, де такі установи відсутні, то їх передбачали конфіскувати.

Підписаний в 1833 році в Ункіяр-Іскелессі російсько-турецького договору строком на вісім років сприяло посиленню впливу Росії на Туреччину. Це давало право розраховувати на те, що вимоги Росії виконувати російсько-турецький договір будуть враховуватися турецьким урядом. Але ситуація була складною. Трапезунд грав велику роль в чорноморській торгівлі, являвся одним із головних зв’язуючи частин між Північно-Західним Кавказом і Константинополем, а через Османську імперією — з вісім світом.

Представники турецької адміністрації переконували робітників консульства в дружбі, бажанні співробітництва.

Реальна політика Порти виглядала по іншому. Після встановлення російського крейсерства на побережжі Чорного моря товари і зброю стали доставляти на маленьких суднах. Причалами служило все побережжя Анатолії, Трапезунд являвся основним місцем роздрібної торгівлі зброї. Все це переправлялося на Північно-Західний Кавказ.

Однією із статей адиго-турецької торгівлі був вивіз людей із Черкесії в якості рабів. Продаж рабів в Туреччину пов’язував адигську племінну верхівку з Османською імперією. Великим попитом користувалися діти від 6 до 12 років, а також дівчата та жінки. Черкешки цінувалися на всьому Сході завдяки своїй красі і талантам. Торгівля жінками приносила великі прибутки, являючись швидким джерелом збагачення. Здійснивши декілька рейсів з «живим товаром», турецький купець міг забезпечити себе до кінця життя. Хлопчик коштував 100 рублів сріблом, дівчинка — 300−350 рублів, жінки для багатого гарему — від 50 до 100 тис. піастів.

Для того, щоб займатися работоргівлею необхідно було зберігати всі формальності, отримавши від турецької адміністрації тескере (паспорт) і вступивши в еснаф (цех) торгівців рабами. Доля жінок при цьому складалася по-різному. Невільництво було складовою частиною гаремної системи, яка існувала в Туреччині. Деякі жінки з Черкесії були матерями султанів, відігравали велику роль при турецькому дворі. Черкешками були матері султанів Селима ІІІ (1789−1809), Абдул-Меджида (1839−1861). Чеучева А. Вказа праця — с.112−115

В 30 роках почався широкий наступ капіталістичних держав на азіатські ринки. Між тим, Туреччина, яка була зв’язана режимом капітуляцій, не мала права ні збільшити пошліну, ні обложити іноземну торгівлю податками, ні подати на іноземця в турецький суд. Мухаммед-Алі в Єгипті зумів у значному ступені паралізувати кабальні умови капіталістичного режиму введенням державної монополії на сільськогосподарський експорт, лишив тим самим можливості іноземцям ввозити до дешевим цінам бавовну, цукор та інші продукти єгипетського господарства. Султан Махмуд ІІ не послідував цьому зразку. Навпаки, відчиняючись тиску капіталістичних держав, він сам сприяв перетворенню Туреччини в джерело сировини і ринок збуту європейських товарів. Важливе значення в цьому відношенні мала відміна феодальної монополії на торгівлі сільськогосподарськими продуктами (в 1835 році на шерсть, в 1838 році на зернові злаки).

В 1838 році Англія змусила Порту підписати торгову конвенцію, згідно з якою закріплювалася низьке мито на товари, що ввозилися в Туреччину (5% від вартості), заборонялося встановлення яких-небудь монополій і дозволялося вести торгівлю іноземцям у середині Османської імперії. В конвенції, що її умови поширюються на всю Османську імпері, включаючи Єгипет. У тому же 1838 році була підписана аналогічна франко-турецька конвенція.

Результати не забарилися. Турецька кустарна промисловість втратила останню можливість конкурувати з іноземними фабричними виробами, які ввозилися в масовій кількості і по дешевим цінам.

Країна почала перетворюватися в аграрно-сировинний придаток капіталістичних держав. До середини ХІХ ст., не дивлячись на розвиток окремих виробництв, які обслуговували потреби армії, турецька промисловість, головним образом ремеслами, селянським товаровиробництвом і окремими мануфактурами, прийшла в занепад. Дальше зберігались дрібне таваровиробництво і ремесло в окремих районах, особливо ті галузі, які задовольняли специфічні зв’язки і потреби місцевого населення. Але скоро, з проведення залізничних доріг, тут також отримали верх іноземні товари фабричного виробництва. Руйнуючи турецьке ремесло, мануфактуру і дрібне товаровиробництво, іноземний капітал одночасно деякі старовинні галузі ручного виробництва до своїх потреб, поступово перетворюючи її на капіталістичну промисловість на дому (наприклад, килимову). Новая история стран зарубежного востока Т- 1. / Под ред. И. Гейснера, Б. Рубцова — М, 1952. — С. 317−318