Хрещення на Русі

ХРЕЩЕННЯ РУСИ.

ПЛАН.

1). Перші християни 2). Хрещення Русі: хрещення Володимира. Хрещення міст та найближчих сіл. 3). Історичний значення хрещення Русі. 4). Библиография.

ПЕРШІ ХРИСТИАНЕ.

Освіта міжплемінних етнічних спільностей зазвичай супроводжувалося серйозними змінами у політичного життя людей, а й у життя духовної. Значним подією ранню історію більшості європейських народів почало їх долучення до христианству.

Состаящая із різних северогерманских, слов’янських і фінських елементів, давньоруська (східнослов'янська) спільність наприкінці І тис. По Р. Х стала перетворюватися на народ, згуртований як політично, а й духовно, тобто. релігійно. Повільне поширення християнства середовищі варязьких і слов’янських дружинників почалося IX столітті. Спочатку хрещення приймали деякі воїни, учавствовавщие в набігах на Візантію, й у торгівлі з христианами-греками (професії воїна й купця тоді часто-густо совпадали).

Зміна віри дружинників була справою цілком природним: вони багато часу проводили в походах, в чужоземних краях у тому однині і в Візантії, де бачили прекрасні храми, урочисті служби, порівнювали свої культи з християнської верой.

Племінні, поганські вірування були, зазвичай, засновані на нерозумінні на людини якихось малоприємних, невідомих сил. Уявлення про ці силах співвідносилися з родоплемінних побутом, з особливостями місцевості, зі специфічними заняттями населення, Тому серйозні зміни у побут ставили під різні елементи вірування, породжували релігійний кризис (так, поклонялися парфумам гір племена було неможливо зберегти своїх поглядів на них, переселившись на рівнину). Тож не дивно, що найбільшу сприйнятливість до зміни рилигии показувала найактивніша частину майна товариства: вояки та купці. Деякі історики, як О. М Соловйов і А. В Карташев, приймають факт хрещення Аскольда й Діра, ходили на Константинополь в 860 року. Але це не була державний вибір віри, а особистий. Проте хрещення окремих впливових людей сприяло знайомству від населення з християнством. Часто спонуканням переходу до іншої релігію була перемога християнського народу над язичниками: «Чужо Бог» сильніше. Відомі ще й місіонерські подвиги: Андрій Первозваний, св. Кирилл.

Але справжніх фанатів язичництва було небагато, хоча обряди любили і відбувалися. У містах дорогою з варяг в греки було багато купців, серед яких неможливо було багато християн. Також багато хрещених було серед дружинників. Тоді, у середині XX ст., у Києві стояла церква Іллі Пророка. У 2-ой половині XX ст. Існували православні храми в Новгороді. За інших містах дорогою з варяг в греки.

Вдова Ігоря Ольга, управляла державою по смерті чоловіка, прийняла хрещення. Деякі науковці вважають звернення Ольги політичної грою, але це цілком вірно. Звісно, розраховували напевно, але головним чинником була особиста спонукання Ольги.

Існує передання про хрещенні князівни: вона, вирішивши прийняти хрещення, вирушила у Царгород, що прийняти хрещення патріарх. Але імператор Костянтин не відразу її прийняв, її турам довго довелося стояти в Суде. Послів різних країн і князів допускали до палацу почергово і Ольга не була винятком. Будучи жінкою владної, своїм стоянням на Суде вона виявила дивовижне смиренність. Але коли його Костянтин зустрівся з князівною, він був захоплений її красою, розумом, й хотів би взяти й її дружиною і зделать імператрицею. Ольга ж, боючись скривдити імператора, за переказами, вдалася до хитрості: язичниця неспроможна вийти заміж за императора-христианина, що він її хрестить. Патріарх хрестив Ольгу, а Костянтин став її хресним батьком. Коли знову постало питання над одруженням, Ольга відповіла: як ти хочеш взяти мене женою, коли сама мене хрестив і назвав дочкою? Імператор почудувався розуму Ольги і відпустив її з більшими на дарами.

Але усеже точно ми знаємо, де й коли прийняла хрещення Ольга. Легенда і російська літопис пов’язує всі ці події з відвідуванням Константинополя (955 чи 957 р.), де Ольга справу мала з імператором Костянтином. Проте, у його докладних записках про хрещенні Ольги не упоминается.

«Швидше Ольга охрестилася ще до його відвідин Константинополя (до столиці Візантії вона прибула зі священиком, скоріш духівником княгини.)"(2).Так чи інакше, Ольга стала православної, та її народ, загалом, залишався языческим.

У XX ст. Ішла дуже повільна християнізація Русі. Цей процес відбувається майже торкався які жили поза міста хліборобів і охочих. Православ’я поступово набувало статус релігії, терпимої у державі, але з державної. Поширення християнства княжої і дружинной середовищі (тоді вони у певної міри збігалися) відбувалося, як я зазначав, быстрее.

Поступово створювалися передумови для із офіційним визнанням нової релігії, і масової хрещення східних слов’ян. Цим передумов судилося збутися за правління св. Князя Владимира-Красное Солнышко.

ХРЕЩЕННЯ РУСИ Князь Святослав, заботившийся про своє военой слави більше, ніж про справах, про питаннях віри, побував у кількох походів сходові і Південь-Схід, проти знесиленого Хазарського каганату, на Південь і Південний Захід та інших. Він намагався створити державу силою зброї на землях придунайських слов’ян (болгар) і заснував там свою, хіба що військову столицюПереяславец.

Територію, яка від часів Олега була підвладна російським князям, Святослав передав своїм малолітнім синам: Ярополку (йому дістався київський престол) й Олега (який став древлянским князем). У далекий Новгород Святослав відправив чергового сина, Володимира, був очах сучасників ні рівнею Ярополку й Олега (очевидно, що мати Володимира було вміщено не варязького, а слов’янського роду, і займала невисока становище ключниці і вважалася не дружиною, а скоріш наложницею князя, т.к. багатоженство тоді можна говорити про). Володимира, ще дитини, супроводжував його дядько і наставник Добрыня.

По смерті Святослава (972 р.) між синами спалахнула усобиця. Київський воєвода, сутнісно став ініціатором походу на деревлян. Похід закінчився перемогою киян, юний Олег загинув метушні, що виникла після відступу його війська (воїни поспішали сховатися поза стінами міста Овруга і з них потрапляли в рів; така доля спіткала Каріна-Даниленка та Олега).

Почувши про події древлянской землі, Добриня і актор Володимир вирушили до Скандинавії, звідки повернулися з найманим військом. На чолі цього війська, пополненного жителями північних міст і селищ, Володимир вирушив на Південь, до Києва. Приводом для походу стали дії Ярополка, приведшии до братоубийству. Дорогою воїни Володимира підкорили Полоцкую землю, а 978 чи 979 р. Ввійшли у Києві. Ярополк, який був до победителю-брату було вбито. Усобица завершилася перемогою Владимира.

Якщо Ярополк, яка відчула вплив своєї бабки-христианки у дитинстві, вирізнявся віротерпимістю і навіть благоволив прибічникам «грецької віри», то Володимир в останній момент завоювання Києва була переконаним язичником. Після вбивства брата новий князь приїхав влаштувати одному з міських пагорбів язичницьке капище, де у 980 р. Були поставленны боввани племінних богів: Перуна, Хорса, Даждьбога, Стрибога і др.

Так було в кінці XX ст. У Києві була спроба оживити традиційне язичництво, підтримавши його авторитетом структурі державної влади. Язичництво, здавалося переживало розквіт: ідолам приносилися кількість людських жертв, князь й безліч городян схвально сприймали ці криваві ритуальні вбивства, які у предшедствующие роки, десятиліття були що забуті (по крайнього заходу в Киеве).

Кілька років тому після вокняжения у Києві Володимир відмовився від поганства й прийняв хрещення, приступивши потім до звернення своїх подданых.

Релігійна реформа, круто змінила життя багатьох, була підготовлена предшедствующим розвитком російських земель і викликана до життя політичними причинами. Проте твердження, Володимир руковдсвовался виключно розумінням державної користі християнства не так. Вочевидь, що глибокого переосмислення власного життя, без щирого звернення до православ’я Володимир не смок діяти настільки послідовно і зовсім, спонукаючи, примушуючи до хрещенню жителів величезної язичницької державы.

Але як затятий язичник раптом повірив у Христа? Можливо, це було каяттям в скоєних злодіяння, втома від розгульної життя і відчуття душевної пустоты.

Але в будь-якому разі, ставши християнином, Володимир, як натура діяльна, що має, безсумнівно розумом, дійшов думку про поширенні православ’я на своїх володіннях. Він зрозумів, що його держава все-таки складається з окремих князівств, котрі після її смерті знову почнуть усобицю. І що Русь може об'єднати лише якась понад ідея, І що цієї понад ідеєю має стати саме православие.

У найрізноманітніших стосунки з християнськими державами язичницька країна неминуче опинялася нерівноправним, збитковим партнером, із чим Володимир не погоджувався (звернення до християнство посилило властиве їй відчуття відповідальності за держава, над його авторитет).

Літописець каже, що українці християни, але магометани і юдеї надсилали своїх проповідників, щоб схилити Володимира до прийняття їх віри. Першими послами були болгари, які сповідували магометанство, але князь дізнався що у корану првоверным пологается обрізання і не можна пити вино, він заявив :"Русі є веселіє пити". Посли Папи Римського як і зазнали невдачі. Вислухавши іудеїв Володимир запитав, де батьківщину їх. Посли ж відповіли :"У Єрусалимі, але Бог, розгнівавшись на нас, розселив нас по чужих землях". Для чого Володимир відповів :"І, покарані Богом, наважуєтеся вчити інших, не хочемо подібно вам позбутися свого батьківщини". Нарешті грецький філософ, спростувавши своєю мовою інші віри, розповів в кратце князю Старий і Новий Завіт і змістом Біблії. Наприкінці розмови, а також картину суду із зображенням долі праведних і грішників. Князь, вражений, промовив :"Благо доброчесним й горі злим ."Хреститеся , — відповідав грецький мудрець, — і будете в раю з первыми".

Далі князя Володимира послав своїх послів різними країнами, що ті дізналися, як усе виглядає насправді. Посли, повернувшись, зі зневагою відгукнулися про між всіма релігіями, крім грецької. Про католицизм вони сказали, що релігія їх пихата, манірна. А про грецької віри говорили :"Не пам’ятали, куди ми перебували землі чи небе".

Вирішивши хреститься, Володимир запитував тільки в бояр, де прийняти хрещення, потім отримав ответ:"Где тобі любо". Тоді князь, зібравши військо, зробив Херсонес. Випивши міські криниці, вона змусила здаться місто. Посівши його, Володимир послав до послів до Василю і Костянтину з пропозицією віддати їх сестру, Ганну, то дружини, погрожуючи інакше підступити до Константинополю. Царі відповіли, що й князь хреститься, то Ганну для неї віддадуть. Володимир погодився. Царі, упросивши сестру дати згоду, послали її пускали разом зі священиками до російського царю. Саме тоді, за переказами, Володимир раптово осліп. Царівна сказала йому, коли він хреститься, то вилікується від його сліпоти. Херсонеський єпископ зробив обряд хрещення і зробив йому ім'я Василя. Після закінчення хрещення Володимир відразу ж вилікувався від слепоты.

Київському князю було приємно поріднитися з могутнім імператорським домом, але Володимир розумів, і державної ваги цього шлюбу. Якби вона розглядала його просто династичний союз, навряд він затіяв б такий складний справу, як хрещення Русі, якого ніхто не принуждал.

Принаймні, Володимир виконав свої зобов’язання і допоміг Василю II зберегти трон, проте імператор не поспішав віддавати сестру заміж за північного варваро. Володимир вирішив примусити до виконання угоди, і, захопивши у Криму грецький місто Херсонес, зробив одруження з Анною, багато знатні воїни, наслідуючи своєму князю, перейшли у християнство. По повернення Київ Володимир розпочав хрещенню столичних жителів, та був та інших своїх подданых.

Кияни, серед яких неможливо було багато християн, сприймали звернення до християнство без явного опору. Володимир розглядав християнство як державну релігію; відмови від хрещення таких умов був рівнозначний прояву нелояльності, чого мають кияни був серйозних підстав. Так само спокійно сприйняли хрещенню мешканці південних та західних міст Русі, часто хто з іновірцями і які жили у багатомовної, многоплеменной среде.

Більшу опір надали жителі півночі та Сходу Русі. Новгородці збунтувалися проти надісланого місто єпископа Йоакима (991). Для підкорення новгородців знадобилася військова експедиція киян, очолена Добрыней і Путятой. Жителі Мурома відмовилися впускати до міста сина Володимира, князя Гліба, і висловилися про бажання зберегти релігію предків. Схожі конфлікти виникало і інших містах Новгородської і Ростовської земель. Причиною такого ворожого ставлення є відданість населення традиційним обрядам, саме цих містах склалися елементи релігійної язичницької організації (регулярні і стійкі ритуали, відособлена група жрецов-волхвы, чарівники). У південних, західних містах і сільській місцевості поганські вірування існували, скоріш, як забобони, як тільки оформившаяся религия.

Інший причиною опору ростовчан і новгородців було насторожене ставлення до розпорядженням, исходившим з міста Києва. Християнська релігія розглядали як загроза політичної автономії північних і східних земель, чиє підпорядкування волі князя грунтувалося на традиції, і було безмежним. Володимир порушив ці традиції, хоч і виріс у Новгороді, але піддався чужим грецьким впливам, вважався у власних очах насильно звернених в християнство городян Півночі та Сходу відступником, поправшим споконвічні вольности.

У сільській місцевості опір християнству було настільки активним. Хлібороби, мисливці, поклонялися парфумам річок, лісів, полів, вогню, частіше всього поєднували віру у тих духів із елементами христианства.

Двовір'я, існуючий в українських селах впродовж кількох десятиліть і навіть століть, лише поступово долали зусиллями багатьох багатьох поколінь священнослужителів. І всі ще долається. Слід зазначити, що елементи поганського свідомості мають великий сталістю (як різних забобонів). Так багато розпорядження Володимира покликані зміцнити нову віру, були просякнуті поганським духом.

Однією проблеми після формального (насильницького) було просвітництво підданих в християнському дусі. Це завдання виконували священики іноземці, в основному, це з Болгарії, жителі якої ще ІХ ст. Прийняли християнство. Болгарська Церква мала незалежністю від Константинопольського Патріарха, зокрема обирати главу церкви. Це обставина зіграло великій ролі у розвитку церкви на Русі. Не довіряючи візантійським импкратору, Володимир вирішив підпорядкувати російську Церква болгарським, а чи не грецьким ієрархам. Такий порядок зберігався до 1037 року і він зручний тим, що Болгарія користувалася служебниками на слов’янському мові, близькому розмовної русскому.

Володимир настільки увірував, що намагався втілити християнський ідеал: на початковому етапі відмовився від використання кримінальних покарань, прощаючи розбійників; Роздача харчування неимущим.

Час Володимира не вважається періодом гармонії влади й общества.

Історичний значення цієї часу полягала у следующем:

1)Приобщение славяно-финского світу до цінностей христианства.

2)Создание умов повнокровного співробітництва племен По-східномуЄвропейської рівнини коїться з іншими християнськими племенами і народностями.

3)Русь було визнано як християнське держава, що опредилило більш високий рівень відносин із європейськими країнами й народами.

Російська церква, котра розвивалася спільно з державою, стала силою об'єднуючою жителів різних в культурну і політичну общность.

Перенесення на російську грунт традицій монастирського життя додало своєрідність слов’янської колонізації північних і східних слов’ян Київського держави. Місіонерська діяльність землях, населених финоязычными і тюркськими племенами, як утягнула ці племена у орбіту християнської цивілізації, а й кілька зм’якшувала хворобливі процеси становлення багатонаціональної держави (це розвивалося з урахуванням не національної та релігійної ідеї. Він був й не так російським, скільки православним. Коли ж народ втратив веру-государство развалилось).

Залучення до тисячолітньої християнської історії ставило перед російським суспільством нові культурні, духовні завдання й вказувало коштом їх рішення (освоєння багатовікового спадщини греко-римської цивілізації, розвиток самобутніх форм літератури, мистецтва, релігійному житті). Запозичення ставало підвалинами сотруднечества, з освоюваних досягненні Візантії поступово виростали раніше невідомі слов’янам кам’яне зодчество, іконопис, фрескові розписи, житейная література і літописання, школа і листування книжок. Хрещення Русі, розуміється не як короткочасне дію, не як масовий обряд, бо як процес поступової християнізації восточно-славянских і соседствовавших із нею племен-крещение Русі створило нових форм внутрішнє життя цих сближавшихся друг з одним етнічних груп, і нових форм їх взаємодії з навколишнім миром.

Библиография: 1) Головатенко «Історії Росії: спірні проблеми.» 2) Костомаров Н.І «Російська історія в життєписах її найголовніших діячів» 3) Соловйов С. М. «Твори. Книжка I» 4) Карташев А. В. «Нариси з історії російської церкви» т. I 5) Бутромеев «Російська історія для всех».