Соціологічна освіта в Україні: критерії та основні стратегії досягнення якості

СОЦІОЛОГІЧНА ОСВІТА В УКРАЇНІ: КРИТЕРІЇ ТА ОСНОВНІ СТРАТЕГІЇ ДОСЯГНЕННЯ ЯКОСТІ.

Удосконалення системи освіти завжди було і залишається однією з тих проблем, вирішення якої є запорукою і умовою цивілізованого, сталого розвитку суспільства. Саме тут, як відомо, забезпечуються соціальні, культурні, ціннісні, професійні тощо складові його життєдіяльності. Можна сказати і так, що освіта у сучасному світі стає все більш важливим стратегічним ресурсом, чинником соціальної безпеки. Ще більш справедливим це є під час кардинальних суспільних перетворень, коли поряд зі становленням нового залишається старе, що ми часто-густо спостерігаємо зараз.

Тим більше це стосується соціологічної освіти, яка, з одного боку, відіграє (має відігравати) важливу роль у підготовці сучасного фахівця, формуванні його громадянської культури, а, з іншого, на відміну від інших соціогуманітарних дисциплін, має порівняно невелику історію і навіть не набула системного характеру, а отже не зовсім відповідає сучасним вимогам як за змістом, так і за формами, методами викладання, масштабами залучення новітніх наукових досягнень та інформаційних технологій викладання. Крім того, в Україні практично не створена система підвищення кваліфікації працюючих фахівців-соціологів і механізми підтвердження освітньої кваліфікації в галузі соціології.

Тому вкрай необхідним є, на мій погляд, визначення найважливіших проблем, пріоритетів та основних напрямків їх вирішення. Можна погодитися з В.І.Воловичем, коли він пише, що серед завдань поліпшення соціологічної освіти в навчальних закладах України визначилися дві головні проблеми. «По-перше, проблема адекватного до змісту та рівня розвитку сучасної соціології викладання її в непрофільних закладах освіти, по-друге, проблема якісної, на рівні сучасних вимог, підготовки фахівців із соціологічних дисциплін» [1, с.205]. Дійсно, викладання соціології (значно рідше — соціологічних дисциплін) для студентів несоціологічних спеціальностей і фахова соціологічна освіта за технологією, організацією навчального процесу, метою різняться чи не стовідсотково. Але це, так би мовити, «географічний» погляд на проблему. Він, як мені здається, ніяк не заперечує інші. Наприклад, такий, коли різниця між фаховою і нефаховою соціологічними освітами постає менш суттєвою, ніж те, що їх об'єднує. Згідно з таким підходом у центрі дослідницької уваги — проблема культури або якості освіти.

Неможна сказати, що проблема якості взагалі не помічається освітянською спіль­нотою. Наведу лише три приклади, коли ця проблема тільки останнього часу була вцентрі уваги. Так, цієї проблеми торкаються автори аналітичного звіту «Ставлення академічної спільноти вищої освіти України до змін та реформ», що був опублікований у серпні 2001 року [2]. Як це можна бачити, вони щодо якості освіти зосередилися лише на причинах зниження якості освіти та визначенні інституцій, які повинні забезпечувати оцінку якості освіти. Тобто на проблемах управління освітою. І цим, на жаль, обмежилися. В той же час поза межами дослідницького інтересу залишилися питання визначення змісту якості вищої освіти, її критеріїв. Але ж без відповіді на ці запитання неможна розробляти стратегії її реформування.

Саме таку логіку можна спостерігати на другому прикладі. Йдеться про дослід­ження «Система моніторингу та оцінка якості освіти» (серпень 2001р.) [3], автори якого досить глибоко проаналізували це поняття, зробили спробу визначити його та навели основні властивості й характеристики навчального процесу, що визначають його якість. Згідно авторам цього звіту якість освіти — це «сукупність властивостей та характеристик освітнього процесу, які надають йому здібність формувати такий рівень професійної компетенції, який задовольняє потреби, які є або будуть, громадян, підприємств і організацій, суспільства і держави» [3].

Автори також виділяють три групи, властивості та характеристики яких є найважливішими щодо якості освітнього процесу:

1) особистість викладача і студента та якість навчальних матеріалів;

2) методи навчання та форми контролю і управління навчальним процесом;

3) засоби навчання та середовище (соціальне, технологічне, економічне, політичне тощо).

Третім прикладом, який я хочу навести, є доповідь «Освіта в Україні», з якою міністр освіти і науки України В. Г. Кремень виступив на II Всеукраїнському з'їзді працівників освіти (жовтень 2001р.) [4]. Якість освіти, без перебільшення, — генераль­на тема його виступу. Фактично, В. Г. Кремень у вигляді запитань «Чого, як і скіль­ки вчитися?», «Яким має бути навчально-методичне забезпечення цих змін?» і відповідей на них стисло зазначив основні напрями реформування освіти, маючи за основну мету здійснюваних і майбутніх перетворень якість освіти. Вони полягають в тому, щоб вчити не тільки і не стільки знанням, скільки вмінню самостійно і безперервно оволодівати знаннями з різних джерел інформації, вчити не авторитарно, а гуманнотехнічно і технологічно переозброїти навчальний процес, застосовуючи комп’ютерні і інформаційні технології [4]. Інакше кажучи, наведені не тільки важливі складові якості вищої освіти, але й її критерії. Саме такий підхід, на мою думку, дозволяє отримати відповідь на запитання: де потрібні інвестиції капіталу (економічного, соціального, символічного тощо), щоб досягти якості вищої освіти.

Важливо також зазначити, що багато в чому, за своїми основними характеристиками складові якості освіти є універсальними. Але все ж таки, мабуть, вірно і те, що той чи інший конкретний напрям освіти (технічна, пророднича, соціогуманітарна тощо) додає свої, притаманні тільки йому риси.

Якщо говорити про соціологічну освіту, такими складовими, що забезпечують (мають забезпечувати) її якість, на мою думку, є наступні:

1. Професійна підготовка викладачів, їх особистісні якості (порядність, відповідальність, принциповість, толерантність тощо).

2. Методичне забезпечення навчального процесу (навчальні посібники, методичні розробки та ін.).

3. Наявність системи контролю й оцінки викладання, рівня знань студентів, адекватної сучасним вимогам.

4. Застосування сучасних освітніх технологій (активні методи навчання, ТСО, Інтер­нет-технології і т.ін.).

5. Залученість викладачів і студентів до науково-дослідницької діяльності.

6. Відповідність навчальних програм із соціологічних дисциплін сучасним вимогам.

7. Контакти з провідними закордонними соціологами.

8. Матеріально-технічне забезпечення навчального процесу.

9. Забезпеченість науковою літературою із соціології, що відповідає сучасним вимогам.

10. Використання матеріалів соціологічних досліджень.

11. Спрямованість викладання на формування соціальних якостей сучасного фахів­ця.

12. Стимулювання самостійної роботи студентів.

А отже, основними, стратегічними пріоритетами реформування соціологічної освіти є:

1. Підготовка і підвищення кваліфікації (перепідготовка) викладачів соціологічних дисциплін та дослідників.

Особливостями становлення соціологічної освіти є те, що часто-густо викладачі не мають фахової освіти, а масові форми підвищення кваліфікації (що доступні викладачам невеликих вузів і тим, які працюють поза межами основних соціологіч­них центрів) неефективні. Форми ефективного підвищення кваліфікації, що відповідають сучасним вимогам, такі, як, літні школи, майстер-класи, стажування у провідних вузах тощо, поки що не стали масовими. Треба наполегливіше вирішувати проблему створення системи підвищення кваліфікації.

2. Узагальнення нових практик викладання соціології, використання у навчальному процесі результатів наукових досліджень.

Сучасна соціологічна освіта (фахова чи нефахова) має базуватися на новітніх освітніх технологіях. Перш за все мається на увазі її інтерактивність, використання інформаційних технологій, але й також поліпарадигмальність, толерантність, демок­ратизм тощо. Потребує свого посилення увага до позааудиторної, самостійної роботи як важливої складової засвоєння знань, умінь та навичок студентами. Не менш важливим в цьому плані є використання нових практик оцінки рівня знань студен­тів. Невід'ємною складовою навчального процесу повинні бути результати наукових досліджень (перш за все новітніх), аналіз реальної практики.

3. Навчально-методичне та наукове забезпечення навчального процесу.

Йдеться як про модернізацію, оновлення наукового та методичного забезпечення, так і про створення сучасного науково-методичного комплексу, адекватного до вимог багатоступеневої освіти.

4. Налагодження контактів із закордонними вченими.

Звичайно, такі комунікативні контакти існували завжди. Справа знову ж таки не тільки в тому, є вони, чи ні, а перш за все, як на мою думку, у відсутності системи у цій роботі, відсутності імпульсів з боку керівництва вузів до встановлення таких контактів викладачами і науковцями.

5. Спрямованість навчального процесу на формування соціальної культури майбутнього фахівця.

Це без перебільшення, мабуть, «найтонкіша» складова і напрям реформування соціологічної освіти. Вона, як мені здається, потребує, вразі намагання досягти зрушень, високого професіоналізму викладача та його авторитету, спроможності створити сприятливу соціально-психологічну і творчу атмосферу в аудиторії тощо. Мабуть, вірно і те, що цій складовій якості освіти не щастить, вона ще не зайняла належне місце. Поширеною є думка, що взагалі це не є тим напрямком, на якому треба зосередити зусилля. А отже цьому виміру соціологічної освіти в реальній практиці майже не приділяється уваги. Але ж саме соціологія має ефективні інструменти формування соціальних якостей, необхідних фахівцеві в XXI столітті. Перш за все тому, що не тільки надає студенту знання про фундаментальні закони життєдіяльності суспільства, але й, аналізуючи реальне суспільство, допомагає зрозуміти, що соціальна і громадянська культура участі у суспільному житті є сьогодні (і будеу майбутньому) вже не особистою справою кожного, а запорукою ефективного становлення громадянина, почуття впевненості фахівця у професійному житті.

ЛІТЕРАТУРА: 1. Волович В.І. Соціологічна освіта в Україні // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. — 1998. — № 1−2. 2. Ставлення академічної спільноти вищої школи України до змін та реформ. Аналітичний звіт. http://www.ues.org.ua: 8102/index.php. 3. Система моніторингу та оцінка якості освіти. Аналітичне дослідження у реформуванні національної освітньої політики. http://www.ues.org.ua: 8102/index.php. 4. Освіта в Україні. Доповідь міністра освіти і науки України на II Всеукраїнському з'їзді працівників освіти // Освіта України, № 47, 12 жовтня 2001 р.