Становлення національної методичної думки в Україні у ХІХ – на поч. ХХ століть

Реферат на тему:

Становлення національної методичної думки в Україні у ХІХ — на поч. ХХ століть План.

1. Розвиток історичної освіти в Україні у ХYIII-ХІХ століттях.

2. Видатні вітчизняні філософи, педагоги, просвітителі і їх вплив на формування методичної думки в Україні.

3. Розвиток методики викладання історії в кінці ХІХ — на поч. ХХ століть:

а) основні напрямки у навчанні історії у зазначений період;

б) способи і засоби навчання історії;

в) становлення методики навчання історії в останній чверті ХІХ ст.;

г) способи і засоби навчання історії на поч. ХХ ст.

1. Розвиток історичної освіти в Україні у XVIII-XIX ст.

Початок систематизованого викладання історії в Україні пов`язаний із створенням Харківської колегії. Серед інших дисциплін тут викладали і історію.

Започатковується вивчення історії і в Галичині. Так, ректор Львівської духовної семінарії В. Левицький видав у 1821 році наказ семінаристам займатися вивченням рідної історії. Свій внесок у зародження методики вивчення історії внесли і повітові училища та гімназії, навчальна база яких передбачала наявність у їхніх бібліотеках книг з історії. зібрання географічних та історичних карт.

Певний внесок у зародження методичної думки в Україні належить і Кременецькому ліцею, програма навчання якого передбачала також і вивчення історії.

Слід відзначити і працю харківських вчених, зусиллями яких для вчителів історії були видані перші рекомендації стосовно того як вчити історії.

У Галичині у першій половині ХІХ ст. осередками вивчення історії були гімназії. Закінчивши гімназію хлопці поступали в ліцей на так звану філософію. Вивчення історії продовжувалось. Зокрема, особлива увага приділялась вивченню діяльності австро-угорських імператорів.

Основний Закон імперії від 21 грудня 1867 року та віросповідні закони створили законодавчі передумови щодо організації освіти. Це дало можливість 14 травня 1869 року прийняти закон про шкільництво в Австрії.

У законі вказувалося, що народна школа має задачу морально-релігійного виховання дітей, а також озброювати їх різними знаннями, в тому числі і знаннями історії.

Аналіз публікацій на сторінках преси 60−70- років ХІХ ст. дає можливість зробити висновок про те, що прогресивна українська інтелігенція добре розуміла значення вивчення історії в школі. Зокрема, в одній з публікацій зазначалося, що історія, будучи описом всіх подій в минулі літа, буде цікавим предметом для дітей і навчить їх пізнавати, яким великим опікуном людства є Бог, а також дізнатися про життя стародавніх народів, і про різні події у житті людства.

Слід відзначити, що у відповідності з навчальними планами міністерства освіти Австро-Угорської імперії, затвердженими у 1893 році, метою навчання історії в народних школах було визначено: сприяти вивченню історії краю рідного і монархіївивченню найважливіших подій в розвитку людстваформуванню патріотичних почуттів в учнів.

2. Видатні вітчизняні філософи, педагоги, просвітителі і їх вплив на формування методичної думки в Україні.

У другій половині XVIII ст. українське церковно-духовне середовище висунуло плеяду церковних інтелектуалів, серед яких своїми працями виділялись І.Гізель, І.Армашенко, Ф. Софонович, Л. Баранович і П.Кохановський. Саме зазначені просвітителі сформували одну з концептуальних основ історичної освіти в країні.

Новий поштовх до розвитку історичної освіти в Україні дав визначний український педагог Феофан Прокопович (1681−1736 рр.). У праці «Духовний регламент» він сформував концепцію необхідності для розвитку і формування підростаючого покоління викладання історії в школі.

Іншу концептуальну основу вітчизняної методики викладання історії сформували представники «літератури канцеляристів». Їхня концепція виняткової ролі козацтва у формуванні українського народу і його духовно-моральних вартостей і досі лежить в основі вивчення вітчизняної історії в школі.

У другій половині ХVII — першій половині XVIII століть зростає роль і значення Києво-Могилянської академії у формуванні історичної і суспільно-політичної думки. Заслуга у цьому належала І.Гізелю, Л. Барановичу, І.Галятовському, Ф. Софоновичу, Д. Тупталу, Я. Яворському, Ф.Прокоповичу. У їхніх працях знайшли відображення події того часу — козацько-селянські повстання, Визвольна війна українського народу 1648−1657 років. Зокрема, «Кройніка з літописців стародавніх» Ф. Софоновича вважається першою синтетичною історичною працею на Україні, а «Синопсис» — першим систематизованим підручником з історії східнослов`янських народів.

Необхідно підкреслити, що українським просвітителям належать перші спроби сформувати методологію викладання історії як науки. Ф. Прокопович присвятив цій проблемі цілий розділ у своїй риториці 1705 року. Вчений писав, що історія — це наука, що має пізнавальне і виховне значення. Звертаючись до викладачів він вказував на те, що метою вивчення історії є користь, яка випливає з істини, що вірне передана пам`ять про минуле виховує і формує молодь. Історія для Ф. Прокоповича і наука, і мистецтво: вона мусить давати і знання, і простір образному, емоційному мисленню. Слід вказати на те, що ідея розвивального навчання — це надбання др. пол. ХХ ст. Отже висловивши ідею розвивального навчання Ф. Прокопович набагато випередив свою наукову і історичну епоху.

У XVIII ст. працювали й інші відомі історики-науковці. Це П. Симоновський, автор «Краткого описания о казацком малороссийском народе», В. Рубан, який видав «Краткую летопись Малой России», В. Григорович-Барський — «Записки». Крім своєї основної праці, тобто історичних досліджень, зазначені історики викладали свій предмет в навчальних закладах, писали рекомендації щодо викладання історії.

3. Роль методики викладання історії в кінці ХІХ — на поч. ХХ ст.

Значна роль у зародженні методики викладання історії в школі належить революційним демократам 40−60- років ХІХ ст. Із окремих висловлювань революційних демократів складається чітка методична система шкільного навчання історії. У своїх основних рисах ця система виглядає так:

Навчання історії - один із найважливіших засобів формування людської особистості.

Історія тісно пов`язана із сучасністю, допомагає її зрозуміти, оцінити і боротися з недоліками.

Знання історичних фактів не самоціль, а засіб формування особистості.

Висвітлення фактів у шкільному курсі історії не може бути нейтральним, воно завжди повинно містити певну позицію.

Шкільний курс історії покликаний давати знання не окремих фактів, а повне уявлення про історичний процес.

Навчання історії ефективне лише тоді, коли воно звертається і до думки, і до почуттів учнів.

Шкільні підручники історії повинні являти собою не сухий конспект курсу, а будити інтерес учнів до історії, створювати в їх свідомості історичні образи.

Проте в школах Російської імперії у другій половині ХІХ ст. продовжував панувати так званий «формальний метод» викладання історії, на якому базувалися підручники Д.Іловайського, які прославляли «мудрість і велич» російських царів.

Політична реакція не змогла зупинити розвиток методичної думки. Так, відомий історик М. М. Стасюлевич запропонував замінити «формальний метод» навчання історії по підручнику Д.Іловайського «реальним методом», який базувався на роботі учнів під керівництвом вчителя з історичними документами.

У 1881 році була перекладена і опублікована на російській мові «Методика історії» німецького педагога Г. Дистервега. Автор закликав до об`єктивного висвітлення історичних фактів. Його ідеї були розвинуті в методиці іншого німецького педагога Д.Кригера. Праця Кригера була перекладена і видана під назвою «Методика історії по Кригеру» .

На початку ХХ ст. формується ліберальний напрям в розвитку шкільної історичної освіти. ліберальні професора склали для шкіл ряд підручників, у яких були відображені історична і методична концепції авторів, а також книги для читання, які давали вчителю і учням багатий додатковий матеріал з історії. Основну увагу вони зосередили на висвітленні політичної історії. Зазначений методичний напрям був представлений такими вченими: П. Г. Виноградовим, Н.І.Кареєвим, С.Ф.платоновим та іншими. Н.І.Кареєв активно пропагував застосування при викладанні еврістики як засобу повідомлення знань і способу розвитку учнів. Він визначив і сутність опитування: Основний смисл опитування полягає не в перевірці знань, а в особливому прийомі навчання … головне повинно полягати в бесіді вчителя з учнями, що має своєю метою краще засвоєння і закріплення навчального матеріалу. Вчитель привчає їх до елементарних прийомів аналізу і синтезу, індукції і дедукції, узагальнення і порівняння.

Паралельно з ліберальним продовжував розвиватися революційно-демократичний методичний напрям. До зазначеного напряму примикала і так звана школа Р.Ю.Віппера. На думку останнього, у шкільних курсах повинно вивчатися не рух людства в цілому, а рух людського суспільства. Основну увагу він приділяв не окремим фактам, а типовим для епохи явищам. Відповідно висувалось завдання формувати в учнів історичних і соціологічних понять. Розкриття закономірностей історичного процесу за Р. Ю Віппером повинно носити індуктивний характер: учень повинен сам в результаті індукції і дедукції вивести закономірності історичного процесу. А вчитель повинен надати йому для цього всі необхідні матеріали і консультацію.

Слід відзначити і роботу московського вчителя М. М. Коваленського. основними завданнями навчання історії він вважав формування в учнів розуміння закономірностей в історії і вироблення в них умінь самостійно працювати з різними джерелами. Разом з тим М. М. Коваленський вважав за необхідне засвоєння учнями певної системи історичних знань.

Інтенсивна розробка проблем викладання історії привела до появи спеціальної методичної літератури. У 1890 році вийшла книга А. Кролюницького «Досвід методики елементарного курса історії». зазначена праця орієнтувала вчителів не на механічне заучування школярами матеріалу, а на його осмислене засвоєння. Найбільш цінною з точки зору сучасних підходів до методики викладання працею дореволюційного періоду вважається книга вчителя М. П. Покотило «Практичне керівництво для починаючого викладача історії» .

На початку ХХ ст. значне поширення отримали підручники К.А.Іванова. На його думку, викладання історії повинно бути живим і образним. Дослідник розвантажив підручники від фактів, імен і хронологічних дат. Для пожвавлення підручників К.А.Іванов використав фрагменти документів, а також ілюстрації.

Ідея образності у викладанні історії більш повне своє вираження знайшла у створенні різноманітних наочних посібників з предмету. Майже всі курси історії були забезпечені настінними і настільними картами. Був створений специфічний тип історичної карти. У навчальний процес запроваджуються учбові картини і розробляється методика їхнього застосування.

Завдання створення у школярів конкретних історичних образів привела до зародження екскурсійної роботи як органічної частини процесу навчання історії. Вчителі історії почали проводити екскурсії по історичних місцях та в музеї. Історичні екскурсії сприяли залученню в учбовий процес місцевого матеріалу Активно запроваджуються нові методи викладання історії. Так, у школах знайшов поширення так званий біографічний метод, який передбачав «опис» видатних особистостей і засобом цього вивчення певних фактів і подійколективно-категорістичний метод був пов`язаний з групуванням історичного матеріалу за основними проблемами або ідеями.

Метод реальний або хрестоматичний базувався на читанні і обговоренні першоджерел з хрестоматій, ставлячи перед собою мету познайомити учнів з «духом» епохи, життям народу.

Існували також прогресивний і регресивний методи. Якщо прогресивний метод передбачав вивчення подій у хронологічній послідовності, починаючи з найдавніших, то регресивний, навпаки, починав вивчення подій з сучасності, поступово заглиблюючись у минуле вітчизняної історії.

На початку ХХ ст. серед багатьох методичних течій слід виділити еволюційну і соціологічну течії. В основі першої лежало уявлення про те, що історія це закономірний процес в основі якого лежать суспільні ідеї і юридичні закони. Історія не має стрибків, розвивається плавно, еволюційно, по висхідній лінії. Представники соціологічного спрямування вважали, що історію творять народні маси і вивчати слід, головним чином, соціальні відносини, і формувати історичні і соціологічні поняття.

Педагогіки поч. ХХ ст. прагнули до такої побудови уроку, яка б стимулювала самостійну пізнавальну діяльність учнів, формувала б у них потребу в знаннях.

Література:

1. 1.Джуринский А. Н. История педагогики. — М., 1999.

2. 2.Історія педагогіки / За ред. М. С. Гриценка. — К., 1973.

3. 3.Константинов Н. А., Медынский Е. Н., Шабаева М. Ф. История педагогики. — М., 1974.

4. 4.Кравець В. П. Історія української школи і педагогіки. — Тернопіль, 1994.

5. 5.Короткова М. В., Студёнкин М. Т. Методика обучения истории в схемах, таблицах, описаниях. — М., 1999.

6. 6.Мешко О.І., Янкович О.І. Короткий виклад курсу «Історія української школи і педагогіки». — Тернопіль, 1998.

7. 7.Методика обучения истории в средней школе / Отв. ред. Ф. П. Коровкин. Ч.1. — М., 1978.

8. 8.Ступарик Б. М. Шкільництво Галичини /1772−1939/. — Івано-Франківськ, 1994.