Філософські роздуми Григорія Сковороди про людське щастя (I варiант)

Фiлософськi роздуми Григорiя Сковороди про людське щастя (I варiант).

Благословеннi ви, слiди,.

Не змитi вiчностi дощами,.

мандрiвника Сковороди.

з припорошiлими саквами,.

Що до цiлющої води.

Прямує, занедбавши храми.

/ М. Рильський /.

Давньогрецький фiлософ Дiоген шукав вдень з лiхтарем людину, жив у бочцi та харчувався найпростiшою їжею. Чи не схожий був на нього i наш мандрiвний фiлософ Г. С. Сковорода? У простiй свитинi, з торбинкою книжок за плечима, часто босий i голодний, понад тридцять рокiв мандрував вiн селами України та за її межами — ганьбив жорстоке панство i царизм, навчав людей грамоти, вчив їх любити красу i бути щасливими.

Ним написано 17 фiлософських трактатiв, 30 вiршiв-пiсень, бiльше як два десятки байок. Всi цi твори єднає думка: мета людського життя — щастя, але рiзнi люди обирають рiзнi шляхи до нього.

Й у Сковороди був свiй шлях. В пiдгрунтi щастя, на його думку, лежать душевнiсть, сердечнiсть, простота, скромнiсть, але не приниженiсть. «Шукаємо щастя по країнах, столiттях, а воно скрiзь i завжди з нами- - писав вiн, — як риба в водi, так i ми у ньому, i воно бiля нас шукає нас самих. Нема його нiде вiд того, що воно скрiзь. Воно схоже до сонячного сяйва — вiдхили лише вхiд у душу свою» .

Суть в безкорисливостi, стверджує Сковорода, в служiннi правдi, людям, в боротьбi з такими пристрастями, як себелюбство, жадiбнiсть, пихатiсть.

Нехай у тiх мозок рветься,.

Хто високо в гору дметься…

Цю свою тезу вiн доводив на практицi, вiдмовляючись вiд високих, добре оплачуваних посад i вибираючи «не пасторський жезл, а пастушу сопiлку» .

Щоб бути щасливою, людина повинна жити в злагодi з природою, з людьми, совiсть мати чисту, бо «найгiрша мука — совiсть, якщо сум-лiння чисте, i в серцi мир та спокiй», вiдчувати незалежнiсть, але не самотнiсть, бо «самотнiй — це дикий звiр чи Бог», а нi тим, нi iншим людина не повинна бути.

Цього вiн навчає iнших. Свiт — театр, кожен повинен обирати роль не за її значущiстю, а вiдповiдно до власних здiбностей. Адже прекрасне все, що на своєму мiсцi, природне, чисте й непiдробне. Тому «краще бути справжнiм котом, анiж з ослячою душею левом». Ще вiн казав, що щастя — «у сроднiй працi», тобто, якщо людина робить щось за покликанням, робота для неї буде задоволенням.

Але прийти до такого щастя можна лише шляхом самопiзнання, глибокого вивчення своїх здiбностей, можливостей i прагнень — вiдповiдно до цього й слiд будувати своє життя. Тодi не потрiбне буде нiщо зайве, й можна буде задовiльнятися найнеобхiднiшим, «їсти, щоб жити, а не жити, щоб їсти». Хрестоматiйними стали його слова: «Дякувати Боговi, що потрiбне зробив нетрудним, а трудне непотрiбним» .

Та все ж таки у цiй позицiї немає нiчого вiд приниження. «Хто прагне iстини, тому не личить повзати!» — говорить Сковорода.

Йому найкраще думалося на природi, просто неба, вiн не покидає все життя обраний шлях мандрiвного фiлософа, не вiдмовляється вiд вiчних пошукiв iстини. В самому цьому шуканнi, в постiйному накопиченнi знань, в прагненнi до мудростi, вiн теж вбачає щастя. Але не тодi, коли знання мертвi й перетворились на якусь догму.

Так розумiла щастя ця генiальна людина. Але ж чи був Сковорода щасливим? Часом — нi, бо народ, серед якого вiн жив i яким вiн пишався, страждав. Болюче сприймав фiлософ зруйнування Сiчi, закрiпачення людей, i, дивлячись на них, мрiяв про велике братерство рiвних, царство щастя, любовi, миру. З цих мрiй складається певна полiтична програма: «Усе загальне, спiльне! Закони гуманнi, мудрi, супротивнi тим, що процвiтають з тиранiї… Велике братство, спiлка спiвдружнос тей людей, об'єднаних за покликанням i за стремлiннями, — ось що таке республiка, яка прийде на змiну царству темряви!» .

Так, щастя Сковорода шукав саме на землi, у самовдосконаленнi i соцiальних перетвореннях, а не в очiкуваннi раю — вiн не вiрив у потойбiчний свiт. З релiгiєю у нього були складнi вiдносини. Сковорода вiрив у Бога, навiть уночi вставав молитися, але ненавидiв церковнослужителiв, якi «велику вiру гноблених перетворили на щит своєї жадiбностi i марнославства, на бич народу й волi». У цьому погляди Сковороди були близькими до шевченкiвських, хоча життя його бiльше нагадувало життя ченця, тiльки що не ситого церковного, з тих що об'їдалися в трапезних i були «стовпами неотесаними» — швидше на самотника перших рокiв iснування християнства.

Не спiймав свiт вiчного мандрiвника тенетами анi слави, анi достатку i багатства. Сковорода залишився сам собою. Таким його любили i шанували сучасники. В Бабаях бiля джерела збиралися люди, щоб послухати його мудрi поради, його прекрасну гру на сопiлцiяк рiдного приймали його в кожнiй хатi. Представники передової iнтелiгенцiї наввипередки запрошували його у гостi. Це вiн переконав слобожанське дворянство, що щастя — в науцi та мистецтвi, в пошуках iстини, i на їхнi пожертви через 11 рокiв пiсля його смертi було вiдкрито в Харковi перший на Українi унiверситет. Не дивно, що про Сковороду складали легенди.

Тож Україна може з повним правом пишатися своїм чудовим сином.