Стильові особливості спілкування студентів та їх здатність до саморегуляції

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ ВНУТРІШНІХ СПРАВ НАВЧАЛЬНО-НАУКОВИЙ ІНСТИТУТ ПРАВА ТА ПСИХОЛОГІЇ

КАФЕДРА ПСИХОЛОГІЇ ТА ПЕДАГОГІКИ

КУРСОВА РОБОТА

із загальної психології

на тему: Стильові особливості спілкування студентів та їх здатність до саморегуляції

Студента (ки) _____ курсу ______ групи

напряму підготовки «Психологія»

Чабан Ю.В.

Керівник: професор кафедри психології та педагогіки доктор психологічних наук, професор Хохліна О.П.

КИЇВ — 2014

ВСТУП

Актуальність теми. Важливими умовами функціонування демократичного суспільства є виховання в молодого покоління толерантності і вміння знаходити компроміс. Сьогодні вища школа має сприяти розвиткові демократичної культури, формуванню в студентської молоді практичних умінь адаптуватись до життя, бути мобільними, соціально здатними до комунікації. Метою вищого навчального закладу, крім професійного становлення особистості, стає забезпечення таких педагогічних умов, які максимально сприятимуть опануванню студентами простором соціальної взаємодії, реалізації ними основних ставлень: відкритості, поваги до інших, толерантності, готовності до сприйняття нового, співпраці, відповідальності за свої дії. Місце і роль здатності до саморегуляції в житті людини досить очевидні за умови прийняття до уваги того, що практично все її життя виступає як множина форм діяльності, вчинків, комунікативних актів та інших форм цілеспрямованої активності. Від якісних характеристик процесу саморегуляції залежить успішність, продуктивність, надійність і кінцевий результат будь-якого акту цілеспрямованої активності, у тому числі й спілкування.

Проблемі спілкування особистості в різних аспектах сучасні науковці приділяють значну увагу. Філософсько-методологічні основи спілкування розглянуто в працях М. С. Кагана, Б.Д. Паригіна, С.Л. Рубінштейна та ін. Педагогічний аспект розвитку індивідуальних комунікативних можливостей вивчали В. В. Рижов, М. В. Савчин, С. В. Терещук, Т. М. Титаренко та ін. Проблема стильових особливостей спілкування відображена у працях Т.О. Аргентової, Ю.С. Крижанської, В. П. Третякова, Р. Люсьєра, В. В. Латинова, Є. В. Руденського, О. П. Хохліної та ін.

Проте і на сьогодні проблема спілкування, зокрема його стильових особливостей у зв’язку з особистісними детермінантами, зокрема зі здатністю до саморегуляції, потребує подальшого дослідження.

Об'єкт дослідження — процес спілкування студентів та його стильові особливості.

Предмет дослідження — стильові особливості спілкування студентів у зв’язку з їх здатністю до саморегуляції.

Мета дослідження — вивчення стильових особливостей спілкування студентів, їх здатності до саморегуляції та з’ясування наявності та характеру зв’язку між ними

Відповідно до мети визначено основні завдання:

1. На основі теоретичного аналізу літературних джерел з’ясувати сутність проблеми спілкування та його стильових особливостей, її основних питань та ключових понять.

2. Емпірично вивчити стильові особливості спілкування студентів та їх здатність до саморегуляції.

3. З’ясувати наявність та характер зв’язку між досліджуваними явищами.

Методи дослідження. Для розв’язання першого завдання використовувався аналіз психологічної літератури. Для розв’язання другого завдання використовувались: методика «Спрямованість особистості в спілкуванні (СОС)»; діагностика схильності до конфліктної поведінки за методикою К. Томаса в адаптації Н.В.Гришиної; методика В. І. Моросанової «Стильова саморегуляція поведінки людини»; методи якісної та кількісної обробки даних.

Емпірична база дослідження. У дослідженні взяли участь 25 студентів другого курсу навчально-наукового інституту права та психології Національної академії внутрішніх справ, які навчаються за спеціальністю «Правознавство».

РОЗДІЛ І. ТЕОРЕТИЧНІ АСПЕКТИ дослідження стильових особливостей СПІЛКУВАННЯ

1.1 Суть та стилі спілкування

Спілкування займає винятково важливе місце в житті кожної людини й відіграє настільки значиму роль у сучаснім суспільстві, що представляється правомірним розглядати його як найважливішу категорію, що має методологічну значимість для розвитку сучасної науки, освіти, культури.

У психології відсутнє загальноприйняте визначення спілкування. Як правило, даються описові визначення, що вказує на основні функції або сторони спілкування. Так, Б. Д. Паригін відзначає, що спілкування — це «складний і багатогранний процес, що може виступати в той саме час і як процес взаємодії індивідів, і як інформаційний процес, і як ставлення людей одне до одного, і як процес взаємовпливу один на іншого, і як процес співпереживання й взаємного розуміння один одного» [21, с. 178].

За твердженням О. О. Леонтьєва, у сучасній науці про спілкування існує настільки величезна кількість взаємовиключних визначень спілкування (комунікації), що питання про дефініцію цього поняття стає, можна сказати, самостійною науковою проблемою [15, с. 26]. На думку І. О. Зимньої дотепер не досягнута єдність у тлумаченні самого поняття «спілкування», його форм, механізмів [6, с. 323].

Так, наприклад, у словнику по педагогіці (за редакцією

Г. М. Коджаспирової і О. Ю. Коджаспирова) спілкування розглядається як складний, багатоплановий процес встановлення й розвитку контактів між людьми, породжуваний потребами в спільній діяльності та який включає в себе три різні процеси: комунікацію (обмін інформацією), інтеракцію (обмін діями) і соціальну перцепцію (сприйняття й розуміння партнера) [8, с. 216].

Трактування Е. І. Рогова подібне з вищевикладеним визначенням, хоча автор додає, що «…спілкування здійснюється знаковими засобами взаємодії суб'єктів, викликане потребами спільної діяльності й спрямоване на значиму зміну в стані, поведінці й індивідуально-значеннєвих утвореннях

партнера".

Важко не погодиться з думкою В. С. Кукушина в тому, що «спілкування — процес безпосередніх взаємин, звернення людей друг до друга, заснований на розумному понятті й навмисній передачі знань, думок і переживань відповідно до соціальних норм і умовами здійснюваної діяльності» [13, с. 48].

Даний перелік визначень є далеко не повним, але навіть представлені варіанти говорять про те, наскільки різноманітні підходи авторів до визначення поняття «спілкування». Таким чином, очевидно, що спілкування виступає найважливішим фактором розвитку людину. Саме в спілкуванні зароджуються, існують і проявляються психічні процеси, стани й особливості поведінки людини.

За М. М. Обозовим, Я. Л. Коломинським структура взаємодії та спілкування людей має декілька компонентів (табл. 1.1).

З таблиці 1.1 бачимо, що при спілкуванні особистості обмінюються інформацією, думками, почуттями. Тому спілкування можна охарактеризувати як взаємодію, взаємовплив, обмін думками, комунікацію, прийняття та передачу інформації, розуміння та сприймання один одного [2, с. 9].

Таблиця 1.1

Компоненти структури спілкування (за М. М. Обозовим, Я. Л. Коломинським)

Спілкування є складною комунікативною діяльністю людини, суб'єктом якої є особистість, що включена в суспільні відносини.

Тому доцільно охарактеризувати такі функцій спілкування (табл. 1.2).

Таблиця 1.2

Функції спілкування

Спілкування здійснюється на різних рівнях. Рівні спілкування визначаються загальною культурою взаємодіючих об'єктів, їх індивідуальними й особистісними характеристиками, особливостями ситуації, соціальним контролем, ціннісними орієнтаціями, що спілкуються, їх відношенням друг до друга. Н. С. Єфімова виділяє наступні рівні спілкування:

1) самий примітивний рівень спілкування — фатичний, який припускає простий обмін репліками для підтримки розмови, не має глибокого змісту;

2) інформаційний рівень спілкування припускає обмін цікавої для співрозмовників новою інформацією, що є джерелом емоційної, розумової, поведінкової активності людини;

3) особистісний рівень спілкування характеризує таку взаємодію, при якому суб'єкти здатні до глибокого саморозкриття й збагненню сутності іншої людини, самого себе й навколишнього світу. Він побудований на позитивному ставленні до себе, інших людей і навколишнього світу в цілому. Це вищий духовний рівень спілкування.

У різних визначеннях спілкування розглядається не тільки як «процес», як «умова здійснення різних форм життєдіяльності людини», як «засіб досягнення різних цілей і задоволення різних потреб», але й як «самостійна комунікативна діяльність». При цьому виділення певних аспектів спілкування залежить від вихідних теоретичних позицій авторів і конкретних дослідницьких завдань.

Таким чином, всі наявні визначення спілкування, з погляду завдань нашого дослідження, можуть бути умовно поділені на два класи: 1) спілкування як самостійний вид людської діяльності; 2) спілкування як не діяльність (процес, засіб, умова здійснення інших людських діяльностей).

Безумовно, у даній роботі неможливо дати повну характеристику такого складного й багато аспектного поняття як «спілкування». Але, наведені роботи відомих педагогів та психологів, таких як О. О. Леонтьєв, Е. І. Рогов, Н. С. Єфімова й ін., яскраво показують, наскільки суперечливі бувають погляди в розгляді тих або інших аспектів вивчення поняття «спілкування», а також наскільки складним є цей процес за своєю структурою.

Індивідуальність людини у взаємодії з іншими реалізується і через стиль спілкування. Найяскравіше стиль спілкування виявляється у ділових партнерів, керівника і підлеглого. Стиль спілкування — це індивідуальна система способів та прийомів, які використовує співрозмовник під час стосунків з іншими людьми .

У кожної людини складаються певні стереотипи взаємодії з іншими, які й визначають її стиль спілкування, залежать від індивідуальних якостей особистості. Стиль спілкування тісно пов’язаний з психологічними особливостями особистості. Він не є природженою якістю, а формується і змінюється в процесі взаємодії, зумовлений культурними цінностями найближчого середовища, традиціями, усталеними нормами поведінки, отже, його можна коригувати й розвивати.

У сучасних психологічних дослідженнях зустрічається три основних концептуальні підходи до вивчення стилів діяльності та спілкування: нормативний, ситуаційний, особистісний.

Нормативний підхід полягає у визначенні найбільш ефективних, загальних для всіх працівників стилів професійного спілкування чи діяльності. Найчастіше розробники таких стилів описують необхідні для здійснення ефективного спілкування риси. Вони припускають, що існує єдиний для всіх стиль спілкування, який є найбільш оптимальним для виконання тієї чи іншої професійної ролі, безвідносно до індивідуальних особливостей особистості і різноманіття ситуацій професійного спілкування.

У ситуаційному підході увага акцентується на зовнішніх особливостях ситуації спілкування, а саме: позиції та поведінці партнерів зі спілкування, контексті, у якому відбувається спілкування, характері завдань, що потрібно виконати. Яскравим прикладом ситуаційного підходу до проблеми стилю спілкування є підхід Т. Є. Аргентової, яка під стилем спілкування розуміє «рухливу систему використання засобів і способів спілкування, що змінюється залежно від ситуації» [1, c. 130].

На основі ступеня адекватності засобів та способів спілкування Т. Є. Аргентова виокремлює гнучкі, ригідні і перехідні стилі спілкування. Під адекватністю стилю спілкування ситуації автор розуміє відповідність засобів та способів спілкування, які використовує особистість, характеру міжособистісних стосунків у групі, психологічним особливостям партнерів, специфіці й організації спільної діяльності.

Перехідний стиль спілкування є проміжним між гнучким і ригідним стилями. Ю. С. Крижанська та В. Г. Третяков розрізняють ритуальне, маніпулятивне і гуманістичне спілкування. Основною метою партнерів у ритуальному спілкуванні є підтримка зв’язку із соціумом, підкріплення уявлення про себе як про члена спільноти. При цьому важливо, що партнер розглядається як необхідний атрибут виконання ритуалу.

Маніпулятивний стиль спілкування передбачає, що до партнера ставляться як до засобу досягнення зовнішньої стосовно нього мети. У маніпулятивному спілкуванні ми подаємо партнеру стереотип, який вважаємо найбільш вигідним у цей момент. Якщо мета партнерів зі спілкування є різною, перемагає той, хто виявиться більш досконалим маніпулятором: краще знає партнера, розуміє мету, знає техніку спілкування.

Гуманістичний стиль — це особистісне спілкування, що надає можливість задовольнити такі людські потреби, як потреба у розумінні, потреба у співчутті. У цьому стилі спілкування (більше, ніж в інших стилях) прослідковується залежність від індивідуальності, партнер сприймається цілісно, без розподілу на потрібні та непотрібні функції, на важливі і неважливі в цей момент якості.

Більш детальний підхід до визначення та класифікації ситуаційних стилів ділового спілкування запропонував Р. Люсьєр. На його думку поведінка людини характеризується комбінацією, яке складається з двох вимірів: спрямованістю на завдання і спрямованістю на стосунки. Цим вимірам також є властивою сила чи слабкість вияву, що залежить від кількості зусиль, спрямованих на досягнення мети у процесі спілкування. Отже, Р. Люсьєр виокремлює чотири стилі ділового спілкування: автократичний, консультативний, партнерський та стиль невтручання.

У межах особистісного підходу стиль спілкування можна визначити як «індивідуально стабільну форму комунікативної поведінки людини, яка виявляється в будь-яких умовах взаємодії: ділових і особистісних стосунках, у стилі керівництва …, у способах прийняття та здійснення рішень, у прийомах психологічного впливу на людей, у методах розв’язання і попередження міжособистісних та ділових конфліктів» [7, c. 9].

Саме у межах цього підходу виникло поняття індивідуального стилю діяльності й індивідуального стилю спілкування, яке у свою чергу дало поштовх для розвитку двох напрямків, у яких у сучасній науці розглядається індивідуальний стиль: 1. Індивідуально-типологічного, що полягає у вивченні індивідуально-типологічних детермінант стилів, їх диференціації, виявленні системоутворюючих характеристик, побудові та описі типологій. 2. Суто індивідуального, основним вихідним принципом якого є розуміння неповторності кожної особистості.

Так, В. В. Латинов на основі двох чинників (домінування — підкорення, дружелюбність — ворожість), які він одержав за допомогою факторного аналізу шести інших підфакторів, виокремлює: відчужений, покірний, збалансований, опікуючий і владний стилі комунікативної поведінки.

Є. В. Руденський визначає стиль спілкування як індивідуально-типологічні особливості взаємодії між людьми. Фундаментом стилю спілкування особистості, на його думку, є її морально-етичні установки й оцінки соціально-етичних установок суспільства. До найбільш розповсюджених стилів спілкування він відносить творчо-продуктивний, дружній, дистанційний, пригнічуючий, популістський, стиль загравання, вимогливий, діловий і позиційний стиль спілкування.

М. С. Коваль розрізняє домінантний, м’який, статусно-рольовий, особистісно-відкритий, доброзичливий, агресивний стилі спілкування. Він також зазначає, що ефективне спілкування передбачає здатність до гнучкого переходу від одного стилю до іншого, більш адекватного ситуації. Тому найбільш продуктивним, на його думку, є гармонійний стиль спілкування, у якому зазначені параметри виявляються в збалансованому вигляді, відповідно до ситуаційних умов професійної взаємодії.

За І. Л. Руденко, існує дев’ять стилів спілкування: стиль влади, стиль наставництва, стиль опіки, стиль суперництва, стиль єдності, стиль самодискредитування, стиль скарг, стиль пошуку підтримки, стиль слухняності [24, c. 10].

Що лежить в основі стильових особливостей спілкування, тобто якими особистісними особливостями людини вони визначаються, — одне з найбільш актуальних питань у психології спілкування. Виходячи з того, що однією з найважливіших та вершинних ознак особистості є її здатність до саморегуляції, ми припустили, що вона має значення й для становлення особливостей спілкування як однієї з форм активності людини. У зв’язку з цим розглянемо, як розглядається у психології суть саморегуляції.

1.2 Суть саморегуляції як можливої детермінанти становлення стильових особливостей спілкування

Поняття «саморегуляція» є досить складним і багатозначним та використовується у різних науках і теоріях з різними змістовими відтінками. Значний внесок у вирішення проблем саморегуляції зробили вчені, які досліджували прояви цього феномена в різних видах діяльності. Так, зокрема, П. Ф. Ломов зазначав, що, вивчаючи діяльність, психологія розкриває механізми психічної регуляції цієї діяльності, тобто ті процеси, які забезпечують адекватність діяльності її предмету, засобам і умовам [16, с 215].

Найбільш повно операційно-технічний рівень психологічної саморегуляції розроблений О. А. Конопкіним на прикладі сенсомоторної діяльності. Процес саморегуляції вчений розглядає як систему функціональних ланок, які забезпечують створення і динамічне існування у свідомості людини цілісної моделі її діяльності.

Аналізуючи положення концепцій у різних галузях психологічної науки, можна зробити висновок, що в людини, на відміну від інших живих організмів, процеси саморегуляції відбуваються на різних за своєю складністю і змістом рівнях. Нижчий рівень саморегуляції в людини — біологічна саморегуляція. Вона є аналогічною до саморегуляції, що властива переважній більшості живих істот, і забезпечує успішну взаємодію індивіда з навколишнім середовищем. Відповідно вищий рівень — це особистісний рівень саморегуляції поведінки.

На необхідність вивчення особистісного рівня саморегуляції вказував

С. Л. Рубінштейн, підкреслюючи, що регулятивні процеси закріплюються в особистості у формі характеру і здібностей та діють на всіх рівнях активності людини, забезпечуючи успішність будь-якої діяльності.

М. Й. Боришевський визначає саморегуляцію поведінки як одну з інтегральних характеристик особистості як відкритої соціально-психологічної системи, що безупинно вдосконалюється, самоорганізується. Детально розроблена М. Й. Боришевським змістова компонента саморегуляції поведінки у формі базових провідних механізмів, якими є самооцінка й домагання суб'єкта, його образ Я, оцінні ставлення, а також соціально-психологічні очікування, які на різних вікових етапах неоднаково впливають на саморегуляцію поведінки внаслідок їх динамічного й багатозначного зв’язку з іншими утвореннями у структурі свідомості особистості (ідеалами, переконаннями тощо) [3, с. 150].

Вагомий внесок у дослідження проблеми саморегуляції зробив Г. С. Никифоров. На його думку, під психічним саморегулюванням можна розуміти свідомий вплив людини на психічні процеси, стани, властивості, діяльність, особисту поведінку з метою зберігання або зміни характеру їх функціонування. Вчений підкреслив необхідність врахування впливу феномену впевненості - невпевненості, який можна описати як емоційно забарвлене переживання, що виникає на підставі завчасної оцінки особистої успішності і регулює більш складні форми поведінки в пізнавальному і соціальному контексті [Там само]. Автором була сформульована гіпотеза про можливість існування прямої залежності між інтенсивністю звертання до самоконтролю і рівнем вираженості тривожності. Г. С. Никифоров визначив притаманність особистостям інтровертованого типу самоконтролю почуттів і дій.

О. П. Хохліна розглядає саморегуляцію як стрижень довільної поведінки та діяльності - цілеспрямованої, зорієнтованої на досягнення поставленої мети, що може відбуватися й в умовах необхідності долання перешкод (вольова поведінка). Незважаючи на розмаїття проявів та рівнів, в саморегуляції визначається загальна структура:

— прийнята суб'єктом мета його довільної активності;

— модель необхідних умов діяльності;

— програма виконавчих дій;

— система критеріїв успішності діяльності;

— інформація про реально досягнуті результати;

— оцінка відповідності реальних результатів критеріям успіху;

— рішення про необхідність і характер корекції діяльності.

Таким чином, для успішного функціонування саморегуляції поведінки важливе значення мають аспекти самосвідомості особистості, через призму яких суб'єкт сприймає дійсність і себе в цій системі. Людина як суб'єкт власної поведінки спрямовує активність не лише на світ речей та інших людей, а. насамперед, на самого себе. Іншими словами, суб'єкт поведінки здатний усвідомлювати сутність своїх дій, свідомо ставити перед собою мету, здійснювати розвиток власних психічних особливостей.

Слід зазначити, що саморегуляція поведінки особистості значною мірою залежить від впливів зовнішнього середовища, від загальноприйнятих норм, цінностей та ідеалів суспільства. Тому саморегуляція поведінки обов’язково повинна розглядатися в плані взаємодії «суспільство — особистість», «особистість — суспільство». Кожній людині треба вміти узгоджувати свою поведінку з діями інших людей, так її програмувати, щоб передбачати характер реакцій зі сторони суспільства на свої вчинки.

Саморегуляція підсилює самоконтроль поведінки в основному через свою мотиваційну функцію, тобто через самозадоволення від досягнення необхідних цілей. У такому випадку в людини з’являється допоміжний мотив докласти все більших зусиль, необхідних для досягнення бажаної поведінки. Мотивація людини змінюється відповідно до цінності спонукань та природи норм поведінки. Тому основою саморегуляції поведінки є моральний вчинок особистості. При ньому вчинок виступає як соціально-значуща одиниця поведінки, а його мета пов’язана зі встановленням відповідності між соціальною ситуацією і соціальними потребами суб'єкта.

Отже, зовнішні впливи (моральні норми, вимоги груші, оточення) неодмінно переходять через свідомість людини у внутрішній психічний стан. Саме тому регулюючий вплив зовнішніх факторів обов’язково опосередковується суб'єктивними особливостями особистості і стає можливим завдяки саморегуляції поведінки. Вольова регуляція, на думку Г. С. Нікіфорова, ґрунтується на самоконтролі людини, як компоненті саморегуляції. В той же час самоконтроль може бути об'єктом вольової регуляції.

Проблема саморегуляції діяльності з точки зору функціонального підходу найбільш ґрунтовно була досліджена О. А. Конопкіним та його послідовниками. Запропонована функціональна структура процесу саморегуляції включала ціль діяльності, що прийнята суб'єктом (ціль), суб'єктивну модель значущих умов діяльності (модель умов), програму виконавчих дій (програма), систему критеріїв успішності діяльності (критерії успіху), інформацію щодо реально досягнутих результатів (інформація про результати), рішення щодо корекцій системи [9, с. 8].

Виділення загальної здібності до саморегуляції є логічним продовженням досліджень в області суб'єктного буття й суб'єктного розвитку. О. А. Конопкін визначає загальну здібність до саморегуляції як: «…здібність до самостійної усвідомленої побудови регуляції в нових видах і формах діяльності, здатність до продуктивної творчої саморегуляції» [10, с. 128].

В. І. Моросанова використала функціональну модель О. А. Конопкіна для розробки концепції стилів саморегулювання довільної діяльності

людини [17, с. 123]. Згідно концепції визначаються дві форми індивідуальних стилів: індивідуальний стиль реалізації дії (різних видів активності) та індивідуальний стиль функціонування свідомості (саморегуляції цієї активності).

В. І. Моросанова вважає, що характеристика визначеного нею стилю саморегуляції у загальних рисах збігається із загальною формою характеристики індивідуального стилю діяльності за Є. О. Климовим, але у даному випадку мова йде про визначення не тільки структурних, але і рівневих характеристик. Рівневі характеристики відображають розвиненість всієї системи саморегуляції і характер взаємозв'язків (наявність компенсуючих відносин) між функціональними процесами, що реалізують окремі ланки процесу саморегуляції. На думку В. І. Моросанової, стиль саморегуляції є основою для формування індивідуальних стилів оволодіння конкретними видами діяльності [17, с. 123].

Психологічний аналіз наукових напрямів досліджуваної проблеми показав, що саморегуляція поведінки є структурним утворенням особистості, яке являє собою єдність цілеспрямованих дій, що проявляються у прийнятті довільних рішень, доборі, оцінці засобів реалізації задуманого, самоаналізі вчинків, визначенні позицій щодо подій, ситуацій та в ціннісному ставленні індивіда до самого себе. При цьому найважливішим показником розвитку даного феномена вважається процес оволодіння навичками й звичками моральної поведінки. З позицій особистісного підходу саморегуляція поведінки є інтегративною властивістю, яка об'єднує в собі мотиваційні, інтелектуальні, вольові, емоційні сфери людини як цілісності.

Таким чином, саморегуляцію можна визначити як єдність соціальних та психологічних (рефлексивних, мотиваційних, вольових) проявів свідомості й самосвідомості індивіда. Дане психологічне утворення уособлює сукупність установок, дій, вчинків, завдяки яким особистість реалізує власну поведінку, добираючи адекватні та морально виважені засоби її втілення в навколишньому світі.

Висновки до розділу

Отже, на основі проведеного аналізу до визначення понять «спілкування», «стилі спілкування» та «саморегуляція» можна дійти наступних висновків.

1. Залежно від конкретних уявлень про сутність спілкування, виділяють різні підходи до даної проблеми — комунікативно-інформаційний, діяльнісний, інтерактивний і ін. У рамках різних підходів розвивається уявлення про функції, характеристики, одиниці спілкування. Під спілкуванням розуміють не додавання, не накладання одна на іншу діяльностей, які розвиваються паралельно («симетричних»), а саме взаємодія суб'єктів, що вступають у нього як партнери.

2. Розрізняти такі явища, як стиль спілкування особистості і спілкування особистості в конкретних ситуаціях. Під стилем розуміють не спілкування особистості взагалі і не його ситуаційно специфічні особливості, а лише характерні, типові для неї, які відрізняються індивідуальною специфічністю, відносною стабільністю, тенденцією виявлятися в об'єктивно відмінних ситуаціях соціальної взаємодії (у рамках певної сфери життєдіяльності або соціальної групи). Більшість дослідників типологічних стилів спілкування підкреслюють, що жоден окремо взятий стиль не є ефективним, оскільки різні ситуації спілкування вимагають і різних підходів з боку осіб, які спілкуються, а саме — застосування різних індивідуально-типологічних стилів. Становлення стилів спілкування визначаються психічними властивостями особистості, до яких належить її здатність до саморегуляції.

3. Прояв індивідуальної своєрідності життєдіяльності (поводження, діяльності, спілкування й т.д.) значною мірою залежить від індивідуальних особливостей усвідомленої саморегуляції - рівня та стилю саморегуляції. Поняття саморегуляції (психічної) визначається як система психічного самовпливу особистості з метою свідомого управління власними психічними станами відповідно до вимог ситуації та доцільності. Саморегуляція, як єдність соціальних та психологічних (рефлексивних, мотиваційних, вольових) проявів свідомості й самосвідомості індивіда, має загальну, інваріантну для різних видів і форм довільної активності людини (у тому числі й спілкування) внутрішню функціональну структуру (визначення цілі, моделювання значимих умов, програмування виконавчих дій, контроль і оцінка результату, рішення про корекцію системи саморегулювання).

РОЗДІЛ ІІ. ЕМПІРИЧНЕ ДОСЛІДЖЕННЯ СТИЛЬОВИХ Особливостей спілкування У СТУДЕНТІВ у зв’язку з їх здатністю до саморегуляції

Основним завданням роботи на емпіричному етапі було виявлення зв’язку стилів спілкування студентів зі здатністю до саморегулювання. У другому розділі висвітлено методику дослідження, наведено його результати.

У дослідженні прийняли участь 25 студентів курсу навчально — наукового інституту права та психології Національної академії внутрішніх справ, які навчаються за спеціальністю «Правознавство».

2.1 Методика дослідження

Для емпіричного дослідження стилів спілкування та саморегуляції були обрані наступні стандартизовані психологічні методики :

1) методика «Спрямованість особистості в спілкуванні (СОС)»;

2) методика вивчення стилю виходу з конфліктної ситуації за К. Томасом (в адаптації Н. В. Гришиної);

3) методика «Стильові особливості саморегуляції поведінки» В. І. Моросанової.

Методика С. Л. Братченка «Спрямованість особистості у спілкуванні «СОС» (в основі якої метод тестування) призначена для вивчення спрямованості особистості в спілкуванні, що розуміється як сукупність більш-менш усвідомлених особистісних установок в ціннісних орієнтаціях в сфері міжособистого спілкування, як індивідуальна «комунікативна парадигма», що включає уявлення про зміст спілкування, його цілі, засоби, бажані і припустимі способи поведінки в спілкуванні і т.д. Методика «СОС» відноситься до проективних, в її основі - незакінчені пропозиції. За її допомогою можуть вивчатись індивідуальні особливості комунікативної компетентності, етичної свідомості, важливі аспекти професійної свідомості представників комунікативно насичених професій (педагогів, керівників, і т.п.), а саме: діалогічна, комунікативна спрямованість, яка характеризується орієнтацією на рівноправне спілкування, засноване на взаємній повазі і довірі; авторитарна спрямованість, що характеризується домінуванням в спілкуванні, прагненням «придушити» особистість співрозмовника, підкорити його собі; маніпулятивна спрямованість, тобто прагнення використати співрозмовника і всього спілкування в своїх цілях, для одержання різного роду вигоди, відношення до співрозмовника як до засобу, об'єкту своїх маніпуляцій; альтероцентристська спрямованість характерні риси якої - прагнення сприяти розвитку співрозмовника навіть на шкоду власному розвитку і добробуту; конформна орієнтація характеризується відмовленням від рівноправності в спілкуванні на користь співрозмовника, орієнтацією на підпорядкування сили авторитету; індиферентна спрямованість, тобто таке відношення до спілкування, при якому ігнорується воно саме з усіма його проблемами, домінування орієнтації на «сугубо ділові» питання, «відхід» від спілкування як такого.

На виявлення ступеня виразності у респондента кожного з цих шести видів СОС і спрямована методика.

Методика К. Томаса (в основі якої метод тестування) дозволяє виділити типові способи реагування на конфліктні ситуації, а саме: відхід від конфлікту, поступливість, боротьба, компроміс, співробітництво.

Відхід від конфлікту, або намагання його не помітити — це такий тип поведінки, коли у конфлікті мінімально враховуються як власні інтереси, так і опонента.

Боротьба, або «конкуренція» — тип поведінки, за якого у конфлікті максимально враховуються і задовольняються власні інтереси і мінімально — інтереси опонента.

Поступливість, іншими словами, жертовність — тип поведінки, орієнтований на мінімальне врахування в конфлікті власних інтересів і максимальне задоволення інтересів опонента.

Компроміс, або зговірливість — тип поведінки, який забезпечує часткове задоволення у конфлікті і власних інтересів, й інтересів опонента, що досягається за такої умови: «Я поступлюся тобі в чомусь, а ти мені - в іншому».

Співробітництво — тип поведінки, який забезпечує максимальне задоволення в конфлікті власних інтересів та інтересів опонента.

Методика «Стильові особливості саморегуляції поведінки» В.І. Моросанової спрямована на виявлення структури індивідуальних особливостей саморегуляції на основі шести показників, відповідних шкалам опитувальника і в сукупності тих, що характеризують індивідуальний профіль саморегуляції. Крім того, в цілому опитувальник працює як єдина шкала «Загальний рівень саморегуляції» (ЗР), який відображає ступінь розвиненості індивідуальної саморегуляції.

2.2 Результати дослідження та їх аналіз

спілкування саморегуляція виразність стиль

Дослідженням було охоплено 25 студентів другого курсу навчально-наукового інституту права та психології Національної академії внутрішніх справ, які навчаються за спеціальністю «Правознавство», віком від 18 до 20 років.

2.2.1 Спрямованість особистості в спілкуванні (за методикою СОС) У результаті проведеного дослідження було отримано дані щодо спрямованості особистості у спілкуванні, які узагальнено представлені у таблиці 2.1.

Таблиця 2.1

Дані щодо спрямованості особистості у спілкуванні (% досліджуваних)

Табличні дані свідчать, що досліджувані найбільшою мірою наділені такими видами спрямованості спілкування, як авторитарний (40%) та діалогічний (36%), які й визначають його стильові особливості. Тобто, спілкування осіб з авторитарним стилем характеризується орієнтацією на домінування в спілкуванні, прагнення «придушити» особистість співрозмовника, підкорити його собі, «комунікативна агресія», когнітивний егоцентризм, вимога бути зрозумілим (а точніше — вимога згоди з власною позицією) і небажання розуміти співрозмовника, неповага до чужої точки зору, орієнтація на стереотипне «спілкування-функціонування», комунікативна ригідність.

Діалогічний стиль спілкування орієнтований на рівноправне спілкування та ґрунтується на взаємній повазі, довірі та взаємопорозуміні. Також характерними рисами цього стилю є взаємна відкритість і комунікативне співробітництво, прагнення до взаємного самовираження, розвитку, співтворчості.

Значно менший відсоток досліджуваних студентів характеризується конформним (8%), індиферентним (8%), маніпулятивним (4%) та альтероцентристським (4%) видами спрямованості та, відповідно, стилями спілкування. Ілюстративно дані про стилі спілкування за його спрямованістю у студентів представлено на рис. 2.1.

Рис. 2.1. Розподіл студентів за стилями спілкування

2.2.2 Стилі виходу з конфліктної ситуації

Отримані емпіричні дані досліджуваних щодо виходу з конфліктної ситуації представлено у таблиці 2.2.

Таблиця 2.2

Дані про стилі виходу з конфліктної ситуації (% досліджуваних)

Як показують отримані дані, усі стилі виходу з конфліктної ситуації (окрім стилю «суперництво») майже рівномірно розподілені між студентами досліджуваної категорії: «співробітництво» представлено 24%, «пристосування" — 24%, «компроміс» — 20%, «уникнення» — 20%; «суперництво» представлено у 12% досліджуваних.

Таким чином, студенти при розв’язанні конфліктних ситуацій переважно характеризуються поведінкою, спрямованою на пошук рішення, яке б задовольняло інтереси всіх сторін. Тобто втягнуті в конфлікт сторони, захищаючи свої інтереси, намагаються плідно співпрацювати. Цей тип поведінки вимагає тривалішої роботи, оскільки індивіди спочатку висловлюють свої турботи, інтереси, потреби, а потім обговорюють їх. Серед студентів є й такі, що жадають перенесення вирішення проблеми на пізніше.

Отримані дані також представлено ілюстративно (рис. 2.2).

Рис. 2.2. Розподіл студентів за стилями виходу з конфліктної ситуації

2.2.3 Стильові особливості саморегуляції поведінки

Наступним етапом було дослідження особливостей стилів саморегуляції у студентів за методикою «Стильові особливості саморегуляції поведінки» В. І. Моросанової. Узагальнені емпіричні дані представлено у таблиці 2.3.

Таблиця 2.3

Дані про стилі саморегуляції (% досліджуваних)

Табличні дані свідчать, що майже половина досліджуваних характеризується середнім рівнем саморегуляції. При цьому виявлено, що за шкалами «програмування», планування" та «гнучкість» саморегулювання у половини (і більше) студентів знаходиться на низькому рівні; середній рівень здатності до саморегуляції наявний у досліджуваних найбільшою мірою за шкалами «оцінювання результатів», «моделювання» та «самостійність».

Тобто, досліджувана категорія студентів у плані можливостей саморегуляції характеризується здатністю виділяти значимі умови досягнення цілей, як у поточній ситуації, так і в перспективнім майбутньому, що проявляється в адекватності програм дій планам діяльності, відповідності одержуваних результатів прийнятим цілям. В умовах зненацька мінливих обставин, при зміні способу життя, переході на іншу систему роботи такі випробувані здатні гнучко змінювати модель значимих умов і, відповідно, програму дій. Також досліджувані характеризуються середньою розвиненістю і адекватністю самооцінки, частковою сформованістю і стійкістю суб'єктивних критеріїв оцінки успішності досягнення результатів, розвиненістю регуляторної автономності.

Досліджувана категорія студентів характеризуються труднощами щодо вміння планування, перебудування системи саморегуляції у зв’язку зі зміною зовнішніх і внутрішніх умов, а також невмінням й небажанням суб'єкта продумувати послідовність своїх дій.

Отримані емпіричні дані також наведені ілюстративно (рис. 2.3).

2.2.4 Співвідношення даних щодо стильових особливостей спілкування та саморегуляції

Для виявлення наявності та характеру зв’язку між досліджуваними явищами, а саме стилями спілкування та особливостями саморегуляції, прояв яких неможливо виразити в числовому еквіваленті, використовувалась номінальна альтернативна шкала — здійснювалась побудова таблиць співставлення даних, у яких рівень зв’язку між досліджуваними явищами вимірювався % співпадінь досліджуваних явищ відповідно до значень

Рис. 2. 3. Розподіл студентів за загальним рівнем саморегуляції

(коефіцієнт кореляції, що визначає ступінь взаємозв'язку між показниками):

а) — незначний ступінь кореляції, що не має значення;

б) — низький ступінь кореляції;

в) — чітко виражений ступінь кореляції;

г) — високий ступінь кореляції.

Тому кількісні значення свідчили про:

від 0 до 20% - незначний ступінь кореляції, що не має значення;

від 20 до 40% - низький ступінь кореляції;

від 40 до 70% - чітко виражений ступінь кореляції;

від 70 до 100% - високий ступінь кореляції.

Дані про співвідношення стильових особливостей спілкування за методикою «Спрямованість особистості в спілкуванні (СОС)» та

саморегуляції наведено у таблиці 2.4.

Таблиця 2.4

Дані про співвідношення стильових особливостей спілкування та

саморегуляції (%)

Табличні дані свідчать про наявність зв’язку між стилями саморегуляції та стильовими особливостями спілкування.

Так, виявлено наявність високого рівня зв’язку між високим рівнем саморегуляції за шкалами (показниками) планування, моделювання, оцінювання результатів, самостійністю та високим загальним рівнем саморегуляції та діалогічного стилю спілкування. Тобто, перераховані стилі саморегуляції сприяють формуванню у студентів діалогічного стилю спілкування, і навпаки: особи, що використовують діалогічний стиль спілкування характеризуються здатністю до саморегуляції за вказаними шкалами.

У результаті емпіричного дослідження було виявлено, що особи з конформним стилем спілкування характеризуються здатністю до саморегуляції за шкалами моделювання та оцінювання результатів. Досліджувані з альтеро-центристським стилем спілкування характеризуються саморегуляцією лише за шкалою гнучкості.

Виявлено, що представники авторитарного стилю спілкування характеризуються переважно низьким рівнем саморегуляції за більшістю шкал.

Виразного зв’язку між іншими стилями спілкування та здатністю до саморегуляції виявлено не було.

Дані про співвідношення стилів виходу з конфліктної ситуації (за методикою К. Томаса) та саморегуляції у студентів наведено у таблиці 2.5.

Табличні дані свідчать про наявність виразного та високого рівня зв’язку лише між деякими стилями виходу з конфліктної ситуації та здатністю до саморегуляції за окремими шкалами.

Так, особи, що використовують при вирішенні конфліктних ситуацій стиль уникнення, здатні до саморегуляції лише за шкалами «моделювання» та «гнучкість»; особи зі стилем виходу конфліктної ситуації «пристосування» — за шкалами «програмування» та «оцінювання результатів». Між іншими стилями виходу із конфліктної ситуації та здатністю до саморегуляції виразного взаємозв'язку виявлено не було.

Таким чином, отримані дані свідчать про те, що стильові особливості спілкування певною мірою визначаються здатністю людини до саморегуляції, і навпаки: розвиток в особистості саморегуляції як ознаки особистості загалом та за окремими показниками сприятиме становленню в них бажаних стильових особливостей спілкування.

Таблиця 2.5

Дані про співвідношення стилів виходу з конфліктних ситуацій та саморегуляції (%)

Висновки до розділу

Таким чином, в результаті проведеного емпіричного дослідження можна зробити наступні висновки:

1. Досліджувані найбільшою мірою наділені такими видами спрямованості спілкування, як авторитарний та діалогічний, які й визначають його стильові особливості. Усі стилі виходу з конфліктної ситуації («співробітництво», «пристосування», «компроміс», «уникнення», окрім стилю «суперництво») майже рівномірно розподілені між студентами досліджуваної категорії.

2. Майже половина досліджуваних характеризується середнім рівнем здатності до саморегуляції. При цьому виявлено, що середній рівень здатності до саморегуляції наявний найбільшою мірою у досліджуваних за шкалами «оцінювання результатів», «моделювання» та «самостійність»; за шкалами «програмування», планування" та «гнучкість» саморегулювання у половини (і більше) студентів знаходиться на низькому рівні.

3. Співставлення даних щодо стильових особливостей спілкування студентів та їх здатністю до саморегуляції показує наявність зв’язку між стилями саморегуляції та стильовими особливостями спілкування.

Наявність високого рівня зв’язку виявлено між високим рівнем саморегуляції за шкалами (показниками) планування, моделювання, оцінювання результатів, самостійністю та високим загальним рівнем саморегуляції та діалогічного стилю спілкування. Особи з конформним стилем спілкування характеризуються здатністю до саморегуляції за шкалами моделювання та оцінювання результатів. Досліджувані з альтеро-центристським стилем спілкування характеризуються саморегуляцією лише за шкалою гнучкості. Виявлено, що представники авторитарного стилю спілкування характеризуються переважно низьким рівнем саморегуляції за більшістю шкал. Виразного зв’язку між іншими стилями спілкування та здатністю до саморегуляції виявлено не було.

4. Виявлено наявність виразного та високого рівня зв’язку між деякими стилями виходу з конфліктної ситуації та здатністю до саморегуляції за окремими шкалами. Особи, що використовують при вирішенні конфліктних ситуацій стиль уникнення, здатні до саморегуляції лише за шкалами «моделювання» та «гнучкість»; особи зі стилем виходу конфліктної ситуації «пристосування» — за шкалами «програмування» та «оцінювання результатів». Між іншими стилями виходу із конфліктної ситуації та здатністю до саморегуляції виразного взаємозв'язку виявлено не було.

5. Отримані дані свідчать про те, що стильові особливості спілкування визначаються здатністю людини до саморегуляції, і навпаки: розвиток в особистості саморегуляції як ознаки особистості загалом та за окремими показниками сприятиме становленню в них бажаних стильових особливостей спілкування.

ВИСНОВКИ

1. Залежно від конкретних уявлень про сутність спілкування, виділяють різні підходи до даної проблеми — комунікативно-інформаційний, діяльнісний, інтерактивний і ін. У рамках різних підходів розвивається уявлення про функції, характеристики, одиниці спілкування. Під спілкуванням розуміють не додавання, не накладання одна на іншу діяльностей, які розвиваються паралельно («симетричних»), а саме взаємодія суб'єктів, що вступають у нього як партнери.

2. Розрізняти такі явища, як стиль спілкування особистості і спілкування особистості в конкретних ситуаціях. Під стилем розуміють не спілкування особистості взагалі і не його ситуаційно специфічні особливості, а лише характерні, типові для неї, які відрізняються індивідуальною специфічністю, відносною стабільністю, тенденцією виявлятися в об'єктивно відмінних ситуаціях соціальної взаємодії (у рамках певної сфери життєдіяльності або соціальної групи). Більшість дослідників типологічних стилів спілкування підкреслюють, що жоден окремо взятий стиль не є ефективним, оскільки різні ситуації спілкування вимагають і різних підходів з боку осіб, які спілкуються, а саме — застосування різних індивідуально-типологічних стилів. Становлення стилів спілкування визначаються психічними властивостями особистості, до яких належить її здатність до саморегуляції.

3. Прояв індивідуальної своєрідності життєдіяльності (поводження, діяльності, спілкування й т.д.) значною мірою залежить від індивідуальних особливостей усвідомленої саморегуляції - рівня та стилю саморегуляції. Поняття саморегуляції (психічної) визначається як система психічного самовпливу особистості з метою свідомого управління власними психічними станами відповідно до вимог ситуації та доцільності. Саморегуляція, як єдність соціальних та психологічних (рефлексивних, мотиваційних, вольових) проявів свідомості й самосвідомості індивіда, має загальну, інваріантну для різних видів і форм довільної активності людини (у тому числі й спілкування) внутрішню функціональну структуру (визначення цілі, моделювання значимих умов, програмування виконавчих дій, контроль і оцінка результату, рішення про корекцію системи саморегулювання).

4. Досліджувані найбільшою мірою наділені такими видами спрямованості спілкування, як авторитарний та діалогічний, які й визначають його стильові особливості. Усі стилі виходу з конфліктної ситуації («співробітництво», «пристосування», «компроміс», «уникнення», окрім стилю «суперництво») майже рівномірно розподілені між студентами досліджуваної категорії.

5. Майже половина досліджуваних характеризується середнім рівнем здатності до саморегуляції. При цьому виявлено, що середній рівень здатності до саморегуляції наявний найбільшою мірою у досліджуваних за шкалами «оцінювання результатів», «моделювання» та «самостійність»; за шкалами «програмування», планування" та «гнучкість» саморегулювання у половини (і більше) студентів знаходиться на низькому рівні.

6. Співставлення даних щодо стильових особливостей спілкування студентів та їх здатністю до саморегуляції показує наявність зв’язку між стилями саморегуляції та стильовими особливостями спілкування.

Наявність високого рівня зв’язку виявлено між високим рівнем саморегуляції за шкалами (показниками) планування, моделювання, оцінювання результатів, самостійністю та високим загальним рівнем саморегуляції та діалогічного стилю спілкування. Особи з конформним стилем спілкування характеризуються здатністю до саморегуляції за шкалами моделювання та оцінювання результатів. Досліджувані з альтеро-центристським стилем спілкування характеризуються саморегуляцією лише за шкалою гнучкості. Виявлено, що представники авторитарного стилю спілкування характеризуються переважно низьким рівнем саморегуляції за більшістю шкал. Виразного зв’язку між іншими стилями спілкування та здатністю до саморегуляції виявлено не було.

7. Виявлено наявність виразного та високого рівня зв’язку між деякими стилями виходу з конфліктної ситуації та здатністю до саморегуляції за окремими шкалами. Особи, що використовують при вирішенні конфліктних ситуацій стиль уникнення, здатні до саморегуляції лише за шкалами «моделювання» та «гнучкість»; особи зі стилем виходу конфліктної ситуації «пристосування» — за шкалами «програмування» та «оцінювання результатів». Між іншими стилями виходу із конфліктної ситуації та здатністю до саморегуляції виразного взаємозв'язку виявлено не було.

Отримані дані свідчать про те, що стильові особливості спілкування визначаються здатністю людини до саморегуляції, і навпаки: розвиток в особистості саморегуляції як ознаки особистості загалом та за окремими показниками сприятиме становленню в них бажаних стильових особливостей спілкування.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Аргентова Т. Е. Стиль общения как фактор эффективности совместной деятельности / Т. Е. Аргентова // Психологический журнал. — 1984. — Т. 5. № 6. — С. 130−133.

2. Боришевський М. И. Моральна саморегуляція поведінки особистості: понятійний апарат / М. И. Боришевський. — К.: Знання, 1993. — 23 с.

3. Боришевський М. Й. Дорога до себе: Від основ субєктності до вершин духовності: монографія / М. Й. Боришевський. — К.: Академвидав, 2010. — 416 с.

4. Дьяконов Г. В. Диалогические методы психологического исследования. Учебное пособие для высшей школы / Г. В. Дьяконов. — Кировоград: КИРУЭ — ЛУГ — КОД, 2004. — 60 с.

5. Ефимова Н. С. Психология общения. Практикум по психологи: учебное пособие / Н. С. Ефимова. — М.: ИД «ФОРУМ»: ИНФРА-М, 2006. — 192 с.

6. Зимняя И. А. Педагогическая психология / И. А. Зимняя. — М.: Логос, 1999. — 384 с.

7. Коваль М. С. Формування індивідуального стилю професійного спілкування у майбутніх офіцерів пожежної охорони: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. пед. наук: 13.00.04 «Теорія і методика професійної освіти» / М. С. Коваль; Ін-т пед. і псих. професійної освіти АПН України. — К., 1998. — 20 с.

8. Коджаспирова Г. М. Словарь по педагогике / Г. М. Коджаспирова, А. Ю. Коджаспиров. — М.: ИКЦ «МарТ», 2005. — 448 с.

9. Конопкин О. А. Психическая саморегуляция произвольной активности человека (структурно-функциональный аспект) / О. А. Конопкин // Вопросы психологии. — 1995. — № 1. — С. 5 — 12.

10. Конопкин О. А. Психологические механизмы регуляции деятельности / О. А. Конопкин. — 2-е. изд. — М.: Ленанд, 2011. — 320 с.

11. Крижанская Ю. С. Грамматика общения / Ю. С. Крижанская, В. П. Третьяков. — Л.: Изд-во Ленинградского ун-та, 1990. — 208 с.

12. Кукушин В. С.

Введение

в педагогическую деятельность: учебное пособие / В. С. Кукушин. — М.: ИКЦ"МарТ", 2005. — 256 с.

13. Латынов В. В. Стили речевого коммуникативного поведения: структура и детерминанты / В. В. Латынов // Психологический журнал. — 1995. — Т. 16. № 6. — С. 90−100.

14. Леонтьев А. А. Психология общения / А. А. Леонтьев. — 3-е изд., испр. и доп. — М.: Смысл, 1999. — 365 c.

15. Ломов Б. Ф. Методологические и теоретические проблемы психологии / Б. Ф. Ломов. — М.: Наука. 1984. — 444 с.

16. Моросанова В .И. Стилевые особенности саморегулирования личности / В. И. Моросанова // Вопросы психологии. — 1991. — № 1. — С. 121−127.

17. Никифоров Г. С. Самоконтроль человека / Г. С. Никифоров. — Л.: Изд-во Ленинградского гос. унта, 1989. — 192 с.

18. Обозов Н. Н. Психология межличностных отношений / Н. Н. Обозов. — К.: Либедь, 1990. — 192 с.

19. Паніна Н. В. Технологія соціального дослідження: навч. посіб. / Н. В. Паніна. — К.: Наукова думка, 1996. — 232 с.

20. Парыгин Б. Д. Основы социально-психологической теории / Б. Д. Парыгин. — М.: Мысль, 1971. — 352 с.

21. Рогов Е. И. Психология общения / Е. И. Рогов. — М.: ВЛАДОС, 2001. — 350 c/

22. Рубинштейн С. Л. Принципы и пути развития психологии / С. Л. Рубинштейн. — М.: Наука, 1959. — 205 с.

23. Руденко И. Л. Стиль общения и его детерминанты: автореф. дисс. на соискание наук. степени канд. псих. наук: 19.00.07 «Педагогическая и возрастная психология» / И. Л. Руденко; МГУ. — М., 1988. — 25 с.

24. Руденский Е. В. Основы психотехнологии общения менеджера / Е. В. Руденский. — М.: Новосибирск, 1998. — 180 с.

25. Хохліна О. П. Саморегуляція як показник особистісного зростання учнів спеціальних освітніх закладів [Електронний ресурс] / О. П. Хохліна, І. В. Хохліна. — Режим доступу: http://fkspp.at.ua/konf2/khokhlina_o.p-khokhlina_i.v.pdf

26. Lussier Robert N. Human relations in organizations: a skill-building approach / Robert N. Lussier. — 3-rd ed. — Boston: McGraw-Hill, Inc., 1996. — 560 p.